Сутність правочину, його класифікація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Серед юридичних фактів, з якими пов'язується динаміка цивільних відносин, чільне місце посідають правочини.

Термін „правочини” вживається у Цивільному кодексі УРСР 1922р. На той час українська юридична лексика знала і такі поняття, як „правочинний” та „правосильний”. Однак згодом почалася нагінка на українську правничу лексику, з метою наближення її до російськомовних аналогів. У результаті у Цивільному кодексі 1963р. Замість терміна „правочин” було введено термін „угода”, з неадекватним йому змістовим навантаженням , адже до угод було зачислено не лише договір, а й повернення боргу, заповіт, оголошення конкурсу, тобто акти, вчинені за волею однієї особи, тобто ті , які не потрібно було узгоджувати (годити) з волею інших осіб.

Російський термін „сделка” (від слова „дело” , „делать”) повністю охоплював собою усі юридично значимі дії, які вчиняли одна або декілька осіб.

Необхідність відновлення українських традицій, в тому числі і сферу законотворчості, зумовила пропозицію про повернення терміна „прочини” до нормальної юридичної лексики, практичного і наукового вжитку. Слід сказати, що усі члени Робочої групи з опрацювання проекту Цивільного кодексу України підтримали ідею такої термінологічної реституції. На жодній із наукових конфкркнцій доцільність повернення терміну право чини не піддавався сумніву.

Термін „правочин” є прозорим за змістом. Ним без будь - яких застережень охоплюються і договори, і односторонні вольові акти.

Наявність в Цивільному кодексі України терміна „правочин” не означає, виключення з правничої лексики терміна „угода”. Він залишається, але лише у значенні домовленості, щонайменше двох сторін.

Господарський кодекс у статті 84 вживає термін „угода” , що ще раз засвідчило неузгодженість між ним та Цивільним кодексом.

Оскільки ст. 202 ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків , в даній роботі розглядається загальна характеристика правочину та вимог до нього. В роботі розкриваються поняття й ознаки правочину, його види , тлумачення та відмова від нього. В роботі висвітлюється також вимоги щодо змісту та учасників правочину, способи волевиявлення та форма правочину, а також його недійсність.

правочин нотаріальний кодекс

I. Загальна характеристика правочину

1. За статтею 202 Цивільного кодексу України - правочином є дія особи , спрямована на набуття , зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини - це вольові і правомірні дії.

Першою ознакою правочину є те , що він є дією або бездіяльністю. Правочин - це поведінка суб'єкта , тобто „дія” і „недія”. Але якщо дія є правочином завжди, то „недія” , тобто бездіяльність, - лише тоді, коли це передбачено законом або договором.

Другою ознакою правочину є його вольовий характер. Оскільки спрямованість поведінки особи засвідчує її волю, правочин є поведінкою вольовою. Кожен учасник правочину діє за своєю волею і відповідно до своїх інтересів.

Tolle voluntattem et erit omnis actus indifferens - знищіть волю - і кожна дія стане байдужою. Воля - це центир, ядро правочину [3;с.113].

Принцип волі, у якому відображена ідея приватної особистості , професор Й. О. Покровський порівнював з ниткою Аріадни , яка здатна вивести з кожного заплутаного життєвого лабіринту [7;с.249 ].

Якщо особа вчинила певну дію під фізичним чи психічним тиском іншої особи або в час, коли вона не розуміла значення своїх дій, ця дія вважається правочином завдяки правовій презумпції, а не як наслідок дійсного, справжнього волевиявлення.

Недобросовісність, - О. А. Боровиковський ,- є смертельною хибою (пороком) правочину , оскільки у ньому відсутня душа. Застосувати до нього закон, розрахований на добросовісний правочин, означало би не лише не виконати закон, а, навпаки, - допустити його порушення, допустити глум над ним.

Правочин особи як вольовий акт спрямовується на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків.

В одному випадку такі зміни прав та обов'язків настають або можуть настати негайно, наприклад, при договорі дарування, позички чи договору довічного утримання. У другому - між учиненням правочину та настанням правових наслідків може пройти відповідний проміжок часу, як це буває, наприклад, між днем посвідчення заповіту та днем смерті спадкодавця. Впродовж цього часу особа може скасувати заповіт. Однак не можна сказати, що, скасовуючи заповіт, особа припиняє права первісного спадкоємця, адже жодних прав він ще не набув, та і про заповіт він може і не знати.

У третьому випадку правові наслідки, на які спрямований правочин, можуть взагалі не настати.таке трапляється у разі ненастання страхового випадку, обумовленого у договорі страхування.

Третьою ознакою правочину є те, що він вчиняється головно щодо того, що стсується майбутнього. Такими є усі , без винятку, договори, в яких одна із сторін зобов'язується вчинити після його укладення певну дію: виготовити , збудувати, перевезти, надати іншу послугу тощо. Проте можуть бути і „анулюючи” договори, за яками сторони припиняють чинність попереднього договору, з повною реституцією від моменту його вчинення. У цьому разі особи спрямовують правочин не лише у майбутнє (договір надалі перестає існувати), а й у минуле, забезпечуючи можливість повернення одержаного.

Четвертою ознакою правочину є те, що він може стосуватися лише того, здійснення чого є можливим. Ніхто не може бути зобов'язаний вчиняти неможливе.

Ми можемо зважатися лише на те, писав Памфіл Юркевич , - що перебуває у нашій владі, а у нашій владі перебуває усе те, що можливе і здійсненне.

Правочин є недійсним, якщо він стосувався речі, якої на момент його вчинення уже не існувало, або якщо він стосувався фізичної особи, яка на цей момент померла (оголошена померлою) , чи юридичної особи, яка взагалі не існувала або була ліквідована.

П'ятою ознакою правочинуназивають його право згідність. Дії, які у всіх ситуаціях є злом (наклеп, наїзд на пішохода, підпал будинку) , хоча також призводять до виникнення відповідних цивільно - правових наслідків, не є правочином.

2. Правочини поділяються на види:

1) Залежно від кількості сторін , що беруть участь у правочині , вони бувають одно-, дво- або багатосторонні.

Одностороннім є такий правочин, якщо для його виникнення достатньо волевиявлення однієї сторони. Наприклад, заповіт (розпорядження своїм майном на випадок смерті) є одностороннім правочином, тому що для його складання і оформлення необхідно волевиявлення тільки заповідача. До односторонніх правочинів належить також прийняття і відмова від спадщини.

Також односторонній правочини може вчинити кілька осіб, які є однією стороною тому, що всі вони є носіями і виразниками однієї і тієї ж за змістом, тобто спільної, єдиної волі. Прикладом одностороннього праочину кількох осіб може бути прощення боргу кількома солідарними кредиторами, повернення боргу кількома солідарними боржниками, відмова кількох співвласників від прав на річ, видання подружжям єдиної довіреності на вчинення від їх імені договору оренди щодо їхнього спільного майна тощо.

Односторонні правочини можуть вчинятися майже в усіх сферах цивільних відносин.

У сфері відносин власності односторонніми право чинами є: виготовлення речі, заволодіння дарами природи, знищення речі, відмова від права власності на річ, заповіт, прийняття спадщини, відмова від спадщини.

У сфері договірних відносин односторонніми правочинами є: сплата боргу; відмова від прийняття речі, виготовленої невідповідно до договору; прощення боргу; прощення боргу; відмова від договору; при тримання перевізником вантажу до внесення плати за перевезення.

У недоговірних відносинах односторонніми правочинами є: при тримання худоби, яка потравила посіви, до моменту відшкодування шкоди її власником; відшкодування потерпілому матеріальної та моральної шкоди.

Односторонній правочин може викликати у особи, яка його вчинила, відповідні обов'язки. Так, особа, яка оголосила конкурс, стає носієм низки обов'язків, щодо проведення конкурсу та виплати винагороди.

Отже, односторонній правочин, за загальним правилом, не може спрямовуватися на виникнення обов'язків у інших осіб.

Двосторонній правочин - для його виникнення необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін. Такий правочин також називається договором. Наприклад , волевиявлення однієї сторони (покупця) купити майно і зустрічне (тобто протилежне за змістом) волевиявлення іншої сторони (продавця) продати майно є двостороннім правочином купівлі - подажу.

Для виникнення багатостороннього правочину необхідно волевиявлення трьох і більше сторін. Наприклад , укладення договору про спільну діяльність між трьома або більше особами (юридичними чи фізичними).

2) Залежно від мети правочини поділяються на оплатні і безоплатні, казуальні і абстрактні.

Оплатний - правочин , в якому одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля - продаж , міна тощо.

У безоплатному правочині сторона зобов'язується вчинити дії, а інша має право вимагати виконання цих дій без вчинення зустрічних власних дій. Наприклад, договір позички, безоплатного користування майном.

Каузальні (від лат. cause - причина) називаються правочини в яких визнається мета їх укладення. Більшість цивільно - правових правочинів є каузальними, тому що суб'єкти, як правило, прагнуть досягти певної мети, (наприклад договір купівлі - продажу , підряду тощо).

У абстрактних правочинів не визначено підстави їх здійснення. На дійсність та укладення такого правочину потрібна вказівка закону. Абстрактним правочином є видача векселя.

3) Залежно від способу укладення правочини поділяються на реальні та консенсуальні.

Для укладення реального правочину (від лат. res - річ) поряд зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад , передача майна, речей тощо) . до реальних правочинів належать договори позики, перевезення , дарування.

Консенсуальні правочини (від лат. consensus - згода) вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними.

4) Залежно від строку дії правочини бувають строкові та безстрокові.

Строковим вважається правочин , в якому визначено момент його вступу в дію, момент припинення, момент виникнення у сторін прав і обов'язків тощо.

Слід відрізняти також умовні правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини. Обставина може бути відкладальною та скасувальною. Особи мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо , настане вона чи ні - це відкладальна обставина. Також особи мають право обумовити припинення пра та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо , настане вона чи ні - це скасувальна обставина (ст. 212 ЦК України).

У безстрокових право чинах не визначається ні момент вступу їх в дію , нв момент припинення. Такий правочин припиняється та вступає в силу на вимогу однієї із сторін.

3. Можливість тлумачення правочину його учасниками або судом передбачені в Цивільному кодексі України вперше.

Потреба тлумаченню змісту правочину може бути викликана різними обставинами: включення до тексту правочину терміна, який неоднозначно трактується сторонами; неузгодженість окремих частин правочину; помилковим включенням до тексту правочину сполучника „і” замість „або” тощо.

Тлумачення має проводитися на підставі буквального значення слів, які були використані сторонами; порівняння усіх частин правочину. Якщо цього буде замало , справжня воля особи може бути виявлена з урахуванням мети , яку вона прагнула досягти , змісту попередніх переговорів, усталеної практики взаємин сторін, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін, а також інших обставин, що мають істотне значення.

Тлумачення правочину судом може проводитися у позовному провадженні за позовом однієї із сторін або в окремому проваджені , якщо із заявою до суду про тлумачення правочину звернулися обидві сторони.

У ст. 214 ЦК право відмовитися від правочину закріплено вперше. Передбачено, насамперед, право вілмовитися від одностороннього правочину.

Наприклад , особа яка публічно пообіцяла винагороду тому, хто знайде загублену річ, має право у будь - який час публічно оголосити про припинення завдання (частина 2 ст. 1149 ЦК) .

Право на відмову надано і учасникам дво- або багатостороннього правочину (договору). Наприклад , К. та М. у 1993р. уклали договір купівлі - продажу квартири , а в 2000р. вони домовилися про двосторонню реституцію, кожен мав повернути те , що було одержане ним за договором.

II. Загальні вимоги до правочинів

Мета, до якої прагнуть суб'єкти при вчиненні правочину може бути досягнутою лише за умови дотримання ними відповідних правових приписів. Ст.203 ЦК України регламентує умови чинності правочинів:

зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

правочин,що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

1. Інтерес осіб, які вчиняють правочин, задовольняється завдяки виникненню прав та обов'язків , їх зміни чи припиненню. Зміст цих прав та обов'язків не може суперечити імперативним приписам законів та інших нормативно - правових актів, які встановлюють відповідні вимоги та заборони.

У цивільному кодексі встановлені загальні правила щодо учасників правочину. Якщо учасником правочину є фізична особа, вона повинна мати відповідний обсяг дієздатності. Проте перевірити цю обставину незавжди просто. Оскільки у паспортах громадян не ставляться відповідні відмітки про обмеження їх цивільної дієздатності чи про визнання їх недієздатними, друга сторона може бути введена в оману. Потрібна іноді тривала бесіда з особою, щоб, скажімо, виявити праочин - обов'язок нотаріуса, до якого вона звернулася.

Крім вимог про дієздатність, фізична особа повинна у момент вчинення правочину перебувати у такому стані, який забезпечує їй можливість розуміти значення своїх дій та їх можливі наслідки. Алкогольне, наркотичне чи токсичне сп'яніння , після травматичний шоковий стан та інші обставини можуть сприяти тимчасовому розладу психіки і в результаті - позбавити дію, яку особа вчинила, вольового характеру.

Особа, яка є органом юридичної особи, повинна мати документ, що засвідчує її посаду, а представник фізичної чи юридичної особи повинен мати необхідне повноваження (доручення). Кожен з них, звичайно, має перебувати також у стані, який забезпечив би усвідомлення своїх дій та можливість керувати ними.

Окрім загальних вимог законом можуть встановлюватися спеціальні вимоги до учасників правочинів. Відповідно до ч. 2 ст. 68 ЦК , опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Отже, опікун не може бути суб'єктом цмх правочинів. Спеціальні вимоги можуть бути встановлені одностороннім актом, яким є оголошення конкурсу. Спеціальні вимоги щодо страхувальників - фізичних осіб встановлювалися окремими страховиками у Правилах страхування. Найчастіше це проявлялося у встановленні для них вікової межі, а також вимог про відсутність певних хвороб. Правомірність цих вимог з точки зору цивілістичної доктрини про рівну для всіх правоздатність видається проблематичною. На вчинення цілої низки правочинів юридична особа мусить мати ліцензію.

Оскільки правочин - це вольовий акт, то воля того, хто його вчиняє або хоче вчинити, має доступною та зрозумілою для інших осіб. Внутрішнє бажання, намір укласти договір, якщо це не реалізується у певних словах чи вчинках, не має правового значення. Часом діти, протестуючи проти заволодіння річчю іншими, заявляють, що хотіли цього раніше, - писав Гегель,- і добиваються свого. Для дорослих самого бажання замало, оскільки«форма суб'єктивності повинна досягти об'єктивності»[4;с.62].

2. Форма (від лат. forma) - це обриси, зовнішні межі предмета, спосіб існування змісту, діловий, офіційний папір [6;с.693-693].

Стосовно правочину, форма - це спосіб існування змісту, діловий папір.

«Форма волевиявлення - це форма угоди» [14;с.145]. Це твердження вважалося

аксіомним, перекочовуючи із одного видання до іншого, заполонило радянську і пострадянську цивілістичну літературу.

Воно склалося на підставі статті 42 ЦК 1963 р. «Форма правочинів», у якій йшлося про укладення правочинів усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній), про особливу поведінку особи та про мовчання.

При підготовці проекту Цивільного кодексу України до третього читання ця цивілістична аксіома була переглянута: форма і спосіб волевиявлення - нетотожні поняття: друге є ширшим за змістом. Відповідно було змінено назву статті 205 ЦК: «Форма правочину. Способи волевиявлення».

У статті 205 ЦК названо чотири способи волевиявлення. З них до «форм» віднесено лише два: усний та письмовий. Отже, для подальшого зачислення конклюдентних дій та мовчання до форм правочину не буде уже щонайменшої підстави.

Оскільки форма - це зовнішній вид, варто було б монополізувати вживання цього слова виключно до письмового способу волевиявлення і цим завершити термінологічну інвентаризацію.

Але і без цього науковий прогрес у трактуванні співвідношення «способу волевиявлення» та «форми правочину» є очевидним.

Зовнішнім проявом внутрішньої волі, тобто волевиявленням, є:

усно;

письмово;

конклюдентними діями;

мовчанням (ч.4 ст.205 ЦК- у випадках, встановлених законом або договором; ст.764 ЦК України „Правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку дії договору найму”).

Правочин вчиняється усно тоді, коли його учасники за допомогою слів віч-на-віч чи за допомогою телефону, магнітофонного запису чи іншого послання виявляють свою волю.

Усні правочини вчиняються головним чином між фізичними особами та за їх участю.

Усно, за окремими винятками, можуть укладатися, насамперед, правочини, що виконуються в момент їх вчинення.

А чи можуть вони вчинити усно той правочин, щодо якого закон вимагає письмової форми? Можуть, але у цьому разі одна із сторін ризикує: у разі недобросовісності контрагента захистити свої права їй буде дуже важко, а то й неможливо.

Велику кількість правочинів належить, відповідно до Цивільного кодексу та інших законів, оформити письмово.

Письмово, як цього вимагає стаття 208 ЦК, мають бути вчинені:

усі правочини між юридичними особами, в тому числі і ті, що виконуються в момент їх укладення;

правочини між фізичною і юридичною особою, якщо вони не виконуються в момент їх укладення;

правочини між фізичними особами між собою на суму, що перевищує двадцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян;

інші правочини, визначені законом.

Вчинити правочин письмово - це, радше, побажання, рекомендація, а не юридичний обов'язок. Закон лише застерігає. Суть цього застереження полягає у тому, що особа, яка знехтувала положенням закону, може не одержати або однозначно не одержить бажаного правового результату.

Особливо яскраво це проявляється щодо договору позики. Закон надає кредиторові можливість вибору варіанта поведінки: або, подолавши певну незручність, вимагати від боржника розписку, або не вимагати її, сподіваючись на його порядність, одночасно ризикуючи неможливістю примусового стягнення боргу у разі добровільного неповернення його.

В останньому випадку обов'язок повернути позичене не забезпечуватиметься можливістю застосування державного примусу. Тому боржник, розуміючи психологічне вагання кредитора, повинен сам запропонувати йому розписку.

Письмова форма - це «матеріально оформлена угода»> як записано у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Це -документ. Зміст правочину матеріалізується, оскільки викладений на аркуші паперу власноручно або за допомогою технічних засобів зв'язку, в листах чи телеграмах.

Для договору позики між фізичними особами достатнім є письмове підтвердження боржника про одержання грошей на певних умовах, тобто так звана «розписка».

Вимогу про письмову форму договору слід вважати дотриманою, якщо на підтвердження договору одна сторона видасть: свідоцтво, квитанцію, квиток на проїзд тощо.

Текст правочину має бути обов'язково підписаний тим, хто його вчиняє. Підпис є складовою частиною змісту тексту правочину. Відсутність підпису на тексті правочину (договору) засвідчує відсутність правочину, навіть якщо би текст був власноручно написаний особою, яка з певних причин не підписалася.

Ситуація різко зміниться, якщо той, чий підпис відсутній, фактично вчинив дію, яка передбачалася: виконав певну роботу, надав послугу, прийняв річ (товар), здійснив оплату.

У частині 4 статті 207 ЦК визначено порядок підписання тексту правочину у разі неможливості власноручного її підписання стороною (сторонами) внаслідок фізичної вади або хвороби. У ній не згадано про неписьменність. Здавалося б, цього сумного явища у нас уже нема і ніколи не буде. На жаль, воно є. Наслідки неписьменності особи, яка вчиняє правочин, визначені в Інструкції Міністерства юстиції України «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Технічний прогрес зумовив можливість використання-електронного цифрового підпису, що передбачено Законом України від 22 травня 2003 р. «Про електронний цифровий підпис».

«Проста письмова» - це такий спосіб волевиявлення, за яким зміст волі фіксувався письмово, але без нотаріального посвідчення.

«Нотаріальна форма» - це ніщо інше як аркуш паперу з текстом правочину, посвідчений нотаріусом або іншою посадовою особою, уповноваженою на це законом. «Нотаріальна форма» способом волевиявлення учасників правочину не була. Тому назване вище термінологічне розмежування письмової форми правочинів не мало достатньої аргументації.

Нотаріальне посвідчення правочину нічого нового, у плані способу волевиявлення, не додає. Нотаріус ставить лише свої знаки посвідчення (гербову печатку, штамп, підпис) на тексті документа.

Це посвідчення не надає волі особи якогось особливого зовнішнього прояву, а лише засвідчує цю волю. Тому термін «нотаріальна форма» - архаїзм, якого у Цивільному кодексі України немає.

Наведене є підставою для висновку про існування двох видів письмових правочинів:

звичайних, тобто тих, що за законом не потребують нотаріального посвідчення;

тих, щодо яких закон вимагає нотаріального посвідчення.

Нотаріальне посвідчення правочину - це специфічний адміністративно - правовий акт вчинення якого делеговано державою спеціальним органом та службовим (посадовим) особам. Нотаріальному посвідченню підлягають:

усі договори, які стосуються нерухомого майна (договори купівлі - продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), управління нерухомим майном);

застава нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів , товарів в обороті або переробці;

договір ренти;

договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи (ст. 799 ЦК);

договір найму будівлі, іншої капітальної споруди або їх окремої частини строком на рік і більше (ст. 793 ЦК);

заповіт;

договір дарування валютних цінностей на суму, що перевищує п'ятдесяти кратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян;

доручення на вчинення правочину, що підпягає нотаріальному посвідченню;

спадковий договір.

Цивільним Кодексом вперше була введена вимога про нотаріальне посвідчення договорів між юридичними особами. Завдяки цьому фізичні та юридичні особи поставлені в однакове правове становище.

Невдоволення викликала норма статті 793 ЦК про нотаріальне посвідчення усіх договорів оренди капітальних будівель, навіть якщо наймодавцем є орган державної виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Однак, попри певні незручності, ця новела дає відчутний виграш, адже нотаріус, посвідчуючи договір, перевіряє його законність, зокрема відсутність прав на цей же об'єкт у іншого наймача.

III. Недійсність правочину

Дійсність правочину ЦК України пов'язує з дійсністю елементів, з яких він складається (ст. 203 ЦК України). На підставі цього недійсні правочини можуть бути згруповані залежно від того , який елемент виявився дефектним. Таким чином, недійсні правочини можна поділити на такі групи:

правочини з недоліками суб'єктного складу;

правочини з недоліками волі;

правочини з недоліками форми;

правочини з недоліками змісту.

Недійсні правочини з недоліками суб'єктного складу поділяються на дві основні групи. Перша - правочини, пов'язані з дієздатністю громадян, а друга - правочини, пов'язані із спеціальними повноваженнями юридичної особи.

Недійсність правочинів, сторонами яких є громадяни, ґрунтується на таких самих критеріях, що і загальні правила виникнення дієздатності, а саме: вік та психічне ставлення до вчинених дій. За цими критеріями в ЦК сформульовані такі склади недійсних правочинів:

правочини, вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 221 ЦК України);

правочини, вчинені неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України);

правочини, вчинені фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України);

правочини, вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК України).

Малолітні особи (які не досягли 14 років) мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом. (ст. 31 ЦК України). Загальним наслідком укладення малолітньою особою будь - яких інших правочинів є визнання їх нікчемними. Проте ст. 221 ЦК України передбачає можливість визнання такого правочину дійсним, якщо він згодом був схвалений батьками (усиновлювачами) малолітньої особи або одним із них, з яким вона проживає, або опікуном. Схвалення правочину можливо як шляхом вчинення активних дій (усне або письмове повідомлення іншої сторони про схвалення правочину, виконання або сприяння виконанню малолітнім зобов'язань за укладеним правочином, надання коштів тощо), так і шляхом утримання від пред'явлення претензій другій стороні.

До правочинів малолітньої особи з особою з повною цивільною дієздатністю застосовується двостороння реституція. Особа з повною цивільною дієздатністю повинна повернути все, отримане за таким правочином, батькам (усиновителям) або опікунам малолітнього. В свою чергу, батьки (усиновителі) або опікуни малолітнього повинні повернути дієздатній особі все, одержане за правочином, в натурі, а в разі неможливості - відшкодувати вартість отриманого в грошах за цінами, які існують на момент відшкодування.

До того ж, вчинені правочини дієздатною особою з малолітнім є ще і цивільним правопорушенням, а отже ст. 221 ЦК України покладає на неї ще і обов'язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо у момент укладення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. За загальним правилом, вина правопорушника презюмується, тому дієздатна особа повинна доводити, що вона не знала або не могла знати про те , що її контрагент за договором є малолітньою особою.

Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, закон зобов'язує саме їх повернути все, одержане за цим правочином в натурі. Лише в разі неможливості повернення майна в натурі відшкодування його вартості проводиться батьками (усиновителями) або опікунами за наявності однієї з таких умов:

вчинення правочину сприяла їхня винна поведінка (неналежний догляд за малолітнім, свідоме підштовхування його до вчинення правочину тощо);

їхня винна поведінка сприяла втраті майна , яке було предметом правочину.

В усіх інших випадках жодні обов'язки на батьків (усиновителів) або опікунів малолітніх осіб не покладаються.

Неповнолітні особи (віком від 14 до 18 років за ЦК України) мають неповну (часткову) дієздатність, що означає, що всі праврчини вони вчиняють самі, але вчинення деяких із них потребує згоди батьків або піклувальників. Відповідно до ст. 222 ЦК України правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) , піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

Сама по собі відсутність згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників під час вчинення правочину ще не робить його недійсним. Згода може бути надана і після вчинення правочину. Причому допускається як надання прямої згоди (в письмовій формі, якщо це вимагається законом), так і схвалення правочину шляхом пред'явлення батьками (усиновлювачами) або піклувальниками неповнолітнього претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту , коли ці особи дізналися про вчинення неповнолітнім правочину.

Передбачені ст. 222 недійсні правочини належать до категорії оспорюваних. Із позовом про визнання такого правочину недійсним можуть звернутися батьки (усиновлювачі) або піклувальники неповнолітньої особи, її контрагент за договором, орган опіки та піклування та інші особи, права яких зачіпаються таким правочином.

Наслідком визнання недійсним правочину, вчиненого неповнолітніми особами між собою є покладення на них зобов'язання повернути другій стороні все, одержане за цим правочином в натурі. В разі неможливості повернення одержаного в натурі неповнолітні повинні відшкодувати його вартість за цінами, які діють на момент відшкодування, незалежно від того , чи є вони нижче або вище цін, що діяли на момент вчинення правочину.

Грошове відшкодування здійснюється за рахунок коштів неповнолітньої особи. Батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов'язані здійснити відшкодування за власний рахунок за наявності таких підстав:

у неповнолітньої особи відсутні кошти , достатні для відшкодування;

вчинення правочину або втрата майна, яке було предметом правочину, відбулося через винну поведінку батьків (усиновлювачів) або піклувальників.

Якщо особа у встановленому законом порядку визнана недієздатною, всі без виключення правочини, які вона вчиняє, є нікчемними (ст. 41, ст. 216 ЦК України). Проте опікуну недієздатної особи надається право схвалити вчинені нею правочини, яле тільки ті, які належать до дрібних побутових. Порядок схвалення правочину передбачений ст. 221 ЦК України: правочин вважається схваленим, якщо опікун, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявив пркткнзії другій стороні. Схвалення правочину опікуном допускається лише в тому випадку, якщо він був вчинений на користь недієздатної фізичної особи (яка в результаті отримала вигоду). Якщо внаслідок правочину наступають несприятливі або байдужі жля неї наслідки, правочин є нікчемним.

Загальним наслідком правочину, вчиненого недієздатною особою, є двостороння реституція. Дієздатна особа, яка виступила стороною правочину, та опікун недієздатної особи зобов'язані повернути один одному все, одержане за таким правочином, в натурі.

В разі неможливості повернення в натурі дієздатна сторона повинна здійснити відшкодування вартості майна за цінами, які існують на момент відшкодування. Опікун недієздатної особи зобов'язаний відшкодувати дієздатній стороні вартість майна тільки у випадках, якщо його винна поведінка сприяла втраті майна (він передав його третій особі, свідомо знищив тощо) або його винна поведінка сприяла вчиненню правочину. В останньому випадку вина опікуна може полягати у нездійсненні належного догляду за недієздатною особою, що сприяло вчиненню нею правочину.

Крім того, на дієздатну сторону покладається додатковий обов'язок відшкодувати опікуну недієздатної особи або члену її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан.

Стаття 223 ЦК України передбачає визнання недійсним правочинів, вчинених фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника. Такі правочини належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання правочину недійсним може подати лише піклувальник. Проте ч. 1 ст. 223 визначає, що правочин (за винятком дрібних побутових, які особа, дієздатність якої обмежена, може вчиняти самостійно), вчинені особою, дієздатність якої обмежена, без згоди піклувальника, можуть згодом бути схвалені піклувальником. Схвалення таких правочинів відбувається шляхом неподання піклувальником претензій другій стороні протягом одного місяця з моменту, коли він дізнався про вчинення правочину (ст. 221 ЦК України). Цільовим призначенням ст. 223 ЦК України є недопущення скрутного матеріального становища членів сім'ї або утриманців особи, дієздатність якої обмежена. Тому правочин, вчинений такою особою, визнається недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самої особи, членів її сім'ї або осіб, яких вона відповідно до закону зобов'язана утримувати. Тому коментована стаття не поширюється на правочини, за яками особа, обмежена у дієздатності, отримує майно без надання в замін свого (отримання дарунку, прийняття спадщини, безоплатне користування майном тощо).

Для визнання недійсним правочинів з недоліками суб'єктивного складу необхідно довести, що дієздатна особа знала або повинна була знати про факт недієздатності або обмеженої чи часткової дієздатності контрагента.

ЦК України передбачає, що юридична особа здатна мати такі ж цивільні права й обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Стаття 227 ЦК встановлює, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. Правила цієї статті поширюються на дво- та багатосторонні правочини (договори), які можуть укладатися як між юридичними особами (наприклад, купівля - продаж цінних паперів), так і між юридичною особою і громадянином (наприклад, надання медичних послуг).

Правочини, які згадуються у ст. 227, належать до оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою юридичною особою, яка його вчинила; її контрагентами; учасниками (акціонерами) юридичної особи; органами, що здійснюють контроль за діяльністю юридичної особи, та будь - якими іншими зацікавленими особами. При цьому в позовній заяві треба посилатися на конкретну норму конкретного нормативного акта, який встановлює необхідність отримання ліцензії.

До недійсного правочину застосовується двостороння реституція. Крім того, якщо юридична особа вчинила такий правочин навмисне, увівши в оману другу сторону, вона повинна відшкодувати її моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочини з недоліками у формуванні волі можна поділити на дві основні групи: а) правочини, які вчинені без внутрішньої волі особи на вчинення правочину, та б) правочини, внутрішня воля сформована не вірно.

Без внутрішньої волі особи вчиняються правочини:

під впливом насильства (ст. 231 ЦК України);

у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України);

вчинені дієздатною фізичною особою, яка у момент вичинювання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України).

Такі правочини визнаються недійсними внаслідок того, що воля самої особи на вчинення правочину відсутня, а волевиявлення, яке має місце, відображає не волю учасника правочину, а волю якоїсь іншої особи, яка здійснює вплив на учасника правочину.

Правочини, вчинені особами, не здатними розуміти значення своїх дій або керувати ними, належать до категорії оспорюваних. Позов про визнання такого правочину недійсним може бути поданий самою особою, яка його вчинила, іншими особами, чиї права та інтереси порушені, а в разі подальшого визнання такої особи недієздатною - за позовом її опікуна [5;с.264].

Правочини, які вчинені внаслідок обману, помилки або під впливом тяжкої обставини, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливрм обставин, які спотворили справжню волю особи.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати , що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення (ст. 229 ЦК України). Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє помилку щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей та якості речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Правочин, укладений внаслідок помилки, належить до оспорюваних правочинів. З позовом про визнання правочину недійсним може звернутися будь - яка особа, права якої зачіпаються вчиненням цього правочину. Проте, як правило, позивачем виступає особа, яка діяла під впливом помилки.

Основним наслідком визнання правочину недійсним, вчиненого внаслідок помилки, є двостороння реституція - повернення сторін до первісного стану. Додаткові майнові наслідки передбачені пунктом 2 ст. 229 ЦК України. Так, якщо особа помилилася внаслідок власного недбальства (неналежно перевілила властивості речі, довірилась думці третьої особи тощо), то в разі визнання правочину недійсним вона повинна відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. В разі, якщо помилці сприяла винна (необережна) поведінка іншої сторони правочину, обов'язок відшкодувати збитки покладається на цю сторону. Якщо на помилку вплинули дії третіх осіб, збитки сторін відшкодуванню не підлягають.

Під обманом (ст. 230 ЦК України) розуміється навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину.

Обман як підставу про визнання правочину недійсним треба відрізняти від помилки, що має істотне значення. Відмінності між цими правовими конструкціями зводяться до наступного:

обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості та наслідки правочину, які насправді наступити не можуть, помилка є результатом невірного уявлення про обставини правочину;

при обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими та бажаними для однієї зі сторін, у той час, як при помилці обидві сторони можуть невірно сприймати обставини правочину.

Невірне уявлення про правочин, що вчиняється, яке сформувалося у сторони під впливом обману, стосується більш широкого кола обставин, ніж у випадку застосування ст. 229 ЦК України. Так обман може стосуватися як обставин самого правочину, які мають істотне значення, а саме: природи правочину, прав і обов'язків сторін, таких властивостей та якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням; так і обставин, які знаходяться за межами правочину, в тому числі мотиву та мети правочину.

Правочин, вчинений особою під впливом тяжкої обставини (кабальний правочин) - ст. 233 ЦК України - характеризується наступними ознаками:

особа вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах;

особа вчиняє такий правочин під впливом тяжкої для неї обставини, тяжка обставина може стосуватися самої цієї особи, так і її близьких родичів;

особа вчиняє такий правочин добровільно (тут немає насильства), більше того, вона сама може бути ініціатором такого правочину;

особа усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах, але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини.

Правочин, визначений ст. 233 ЦК України, належить до оспорюваних правочинів, тобто може бути визнаний недійсним за позовом потерпілої сторони або іншої заінтересованої особи. Необхідним конструктивним елементом кабального правочину є недобросовісна поведінка контрагента. Вина контрагента полягає в тому, що він розуміє, наскільки на невигідних для особи умовах вчиняється правочин, та йде на це свідомо та навмисне, з наміром отримати від цього вигоду. Закон покладає на недобросовісного контрагента відповідальність у вигляді обов'язку відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завданіїй у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Недійсність правочину внаслідок недотримання форми залежить від того, яка форма встановлена законом або домовленістю сторін для того чи іншого правочину.

Відповідно до правил ЦК України порядок форми правочину може виражатися у: а) недодержанні простої письмової форми правочину (ст. 218 ЦК); б) недодержанні нотаріальної форми одно- або двосторонніх правочинів (статті 219 - 220 ЦК); в) неотриманні дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину (ст. 224 ЦК).

Правочини з недоліками змісту - це правочини, зміст яких суперечить вимогам закону. Серед основних складів недійсних правочинів з недоліками змісту можна назвати правочини, які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК); а також фіктивні та удавані правочини (статті 234, 235 ЦК).

Так, відповідно до ст. 228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ними (нікчемні прочини). Стаття 228 ЦК не ставить визнання правочину анти публічним у залежність від вини сторін. Однак наявність вини сторін може бути підставою для застосування до нікчемного анти публічного правочину правил ч. 2 ст. 216 ЦК, за якою, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою.

Фіктивний правочин - це правочин, вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК).

Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для виду повинна бути властива діям всіх сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним. Фіктивний правочин є недійсний. Проте, оскільки сторони не вчиняють ніяких дій щодо здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування якихось інших наслідків (реституції). Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ст. 235 ЦК), наприклад, укладення договору дарування з метою приховання договору купівлі продажу для обходу переважного права учасників спільної часткової власності на купівлю частки, що продається; або видача генеральної довіреності на автомобіль із правом його продажу з метою приховання договору купівлі - продажу для зменшення витрат на сплаті держмита. В даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином , удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

Закон пропонує застосувати до правовідносин сторін удаваного правочину правила, що регулюють той правочин, якщо сторони насправді мали на увазі (ч. 2 ст. 235 ЦК). Однак може виявитися, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає вимогам закону. Між тим у ст. 235 ЦК не міститься положень щодо врахування цієї обставини та можливості визнання удаваного правочину недійсним. Проте, виходячи з того, що в удаваному правочині зовнішнє волевиявлення не збігається з внутрішньою волею сторін, він може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК , якщо правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить вимогам закону.

Висновки

Предметом тієї чи іншої галузі права є певне коло суспільних відносин. Відповідно до цього побудований Цивільний Кодекс. Цивільно-правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а за допомогою певних заходів, які впливають на формування поведінки суб'єктів відносин.

В даній роботі ми розглянули правочин , що є дією особи спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Основні ознаки правочину - юридичний факт; вольова дія суб'єктів цивільного права; дія, яка не тільки спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а й породжує правовий результат; дія незалежних і рівноправних суб'єктів цивільного права; лише правомірна дія.

Правочини класифікуються за різними підставами: в залежності від наявності або відсутності обов'язку сторін надавати матеріальне зустрічне відшкодування; від моменту з якого правочин вважається укладеним; від значення підстави правочину для його дійсності; від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов'язків.

Оскільки правочин - це волевиявлення, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з'ясування засад, на яких таке тлумачення має проводитися.

Правочин, як дія, передбачає певні вимоги, як щодо змісту так і його учасників, а також форми волевиявлення.

Порушення форми правочину передбачає правові наслідки, а саме недійсність правочину. Існують такі види наслідків недійсності правочинів: юридичні, майнові, додаткові майнові.

На вимогу фізичної або юридичної особи нотаріально може бути посвідчений будь-який правочин з її участю.

Размещено на Allbest.ru