Рішення трудових спорів Європейським судом

Размещено на http://www. allbest. ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Європейський суд з прав людини як вища міжнародна інстанція

1. 1 Історія формування Європейського Суду

1. 2 Правова діяльність Європейського суду

Розділ 2. Особливості розгляду трудових спорів Європейським судом

2. 1 Порядок розгляду та наслідки. Рішення трудових спорів Європейського суду

2. 2 Юридична відповідальність за невиконання рішень Європейського суду

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Після проголошення 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України незалежної держави відразу ж постало питання про її зовнішньополітичні орієнтири. Ліквідація в Європі протистояння двох ідеологій й усвідомлення Україною того, що з врахуванням історичних, географічних, політичних, економічних, культурних, правових та інших факторів вона приречена бути в європейській сім'ї, зумовило її вибір. Не дивлячись на те, що Україна, як і інші держави Східної Європи, по багатьом своїм параметрам, в тому числі й правовим, в певній мірі різнилася від "старожилів'' Європейського Союзу, Ради Європи, останні, не стали перекривати їй шлях до європейських структур, а тільки поставили перед Україною певні вимоги, пов'язані перш за все з необхідністю здійснення на її терені широкомасштабних державно-правових реформ, приведення її законодавства у відповідність з міжнародно-правовими стандартами, зокрема, з тими, що стосуються захисту прав людини.

14 липня 1992 р. Україна подала заявку на вступ до Ради Європи. Невдовзі Комітет Міністрів Ради Європи доручив Парламентській Асамблеї виробити з цього приводу для України певні рекомендації. В основному виконавши їх, Україна 31 жовтня 1995 р. приєдналася до Ради Європи, отримавши дванадцять місць у Парламентській Асамблеї. Однак, вступ до Ради Європи ще не означав автоматичної "повнокровної" участі України в діяльності цієї організації. Це, можна сказати, був аванс довіри з розрахунком на майбутні суттєві переміни в українському суспільстві. Так, у висновку Парламентської Асамблеї від 26 вересня 1995 р. щодо вступу України до Ради Європи було констатовано, що Україна дійсно обрала шлях демократичного розвитку, і вже зробила немало чого позитивного на цьому шляху як у внутрішньополітичному, так і міжнародному аспекті. Однак, разом з тим говорилося, що з прийняттям України в члени цієї організації їй на протязі певного часу (як правило, відводився один рік) треба буде здійснити цілий ряд заходів, з одного боку, пов'язаних з реформуванням внутрішнього законодавства і державно-правових структур (прийняти нову Конституцію, 3акон про вибори, 3акон про політичні партії, нові кодекси - Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний, здійснити судову реформу, внести корективи в діяльність Генеральної прокуратури, пенітенціарної системи, адвокатури, органів, які займаються питаннями в'їзду до країни і виїзду з неї, вирішити різні церковні проблеми, тощо), з другого боку, пов'язаних з приєднанням до цілої низки європейських міжнародних пактів: зокрема, до Конвенції про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, Конвенції про захист національних меншин, Конвенції про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенції про передачу засуджених осіб, Конвенції з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом, Хартії про місцеве самоврядування, Хартії про регіональні мови та мови національних меншин, Соціальної хартії, і, звичайно, до пріоритетного документу - Європейської конвенції з прав людини.

Україні, як відомо, не вдалося здійснити всі заходи у відведений для неї термін. Однак, європейська спільнота толерантно сприймає це, розуміючи, що перебудова українського суспільства на нових засадах потребує часу, значних духовних та матеріальних зусиль. Те, що Україна вже зробила, а головне прийняла нову Конституцію (28 червня 1996 р. ), в якій правам і свободам людини і громадянина присвячено найбільший за обсягом і найвагоміший за змістом ІІ розділ, й ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини (17 липня 1997 р. ), чим, зокрема, визнала обов'язковість юрисдикції Європейського Суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування цієї Конвенції, демонструє всім, що вона, може й не так швидко, як хотілося би, але цілеспрямовано й неухильно, інтегрується в європейський правовий простір.

Ще не так давно мало хто в Україні знав про існування, а тим більше про діяльність Європейського Суду з прав людини, який за його місцезнаходженням часто називають Страстбурський суд. Однак зі вступом України в Раду Європи, а особливо після ратифікації Європейської конвенції з прав людини, на основі і з відповідністю якої діє цей Суд, ситуація принципово змінилася. Громадяни України, які вважають свої права з числа передбачених названою Конвенцією порушеними діями державних органів і які не знайшли належного захисту на національному рівні, отримали можливість звернутися в Страстбурський суд.

Метою цієї роботи є: проаналізувати та дослідити діяльність Європейського суду з прав людини. Як нам відомо багато громадян України звертаючись до Європейського суду отримали відмову. Чому саме їм було відмовлено і в чому причина цієї відмови, яка мета їх звернення? Ці та багато інших питань висвітлено в цій курсовій роботі. І я постараюсь як можна чіткіше викласти ці проблеми та можливі варіанти їх вирішення в цій роботі.



Розділ 1. Європейський суд з прав людини, як вища міжнародна інстанція

1.1 Історія формування Європейського Суду

Вступивша в силу 3 вересня "Європейська конвенція про захист прав та свобод людини" не тільки проголосила основоложні права людини, а й створила особливий механізм їх захисту.

Спочатку цей механізм включав три органи, які несли відповідальність по забезпеченню дотримання обов'язків, прийнятих на себе державами-учасниками Конвенції: Європейську Комісію з прав людини, Європейський Суд з прав людини і Комітет міністрів Ради Європи.

З 1 листопада 1998 року, із вступом в силу Протоколу № 11 (прийнятий 11 травня 1994 року), перші два з цих органів були замінені єдиним, постійно діючим Європейським Судом з прав людини.

Європейський Суд з прав людини був створений в 1959 році згідно з Європейською Конвенцією про захист прав і свобод людини. В той час число членів Ради Європи було незначне. Зараз ця цифра виросла в декілька разів, а Європейська Конвенцією про захист прав і свобод людини ратифікована в 40 країнах-членах Ради Європи.

Розпочавши свою діяльність в 1959 році, Європейський Суд до кінця 1998 року розглянув більше тисячі справ, більшість з яких за скаргами громадян. Сьогодні можна сказати, що всі норми, які містяться в розділі I Конвенції, а також норми Протоколів, які доповнюють цей розділ, приміняються так як вони розтлумачені в рішеннях Європейського Суду.

Число суддів в складі Суду рівне числу держав-учасниць Конвенції. Члени Суду обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи з числа трьох Кандидатів, представлених кожною державою, на строк 6 років, з можливістю переобрання; судді повинні "мати високі моральні якості або відповідати вимогам, які висуваються для призначення на високу судову посаду, або ж бути правознавцями з визнаним авторитетом". По досягненню 70 років Суддя повинен піти у відставку. Суд обирає свого Голову і одного або двох заступників Голови; судді отримують винагороду на основі поденної оплати праці.

1.2 Правова діяльність Європейського суду

Міжнародний захист прав людини

На сьогоднішній день Україна являється учасницею міжнародних договорів таких як:

- Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права.

- Європейська конвенція захисту прав і свобод людини.

В відповідності до яких особи, які знаходяться під юрисдикцією України, можуть звернутися до міжнародних органів з прав людини за захистом своїх прав.

До міжнародних правозахисних органів відносяться:

- Комітет з прав людини ООН.

- Європейський Суд з прав людини.

Європейська конвенція про захист основних прав та свобод людини

Європейська конвенція про захист основних прав і свобод людини (далі Європейська конвенція про права людини) була заключена в 1950 році в Римі. Для 15 представництв, які підписали її на той час, вона втілювала "перші кроки на шляху колективного здійснення деяких з прав, сформованих у Загальній декларації прав людини".

Більш як за сорок років, які пройшли з часу її вступу в силу, вона перетворилась в зрілий документ з прав людини, можливо, самий радикальний і ефективний із нині діючих. Без сумнівів своєю ефективністю вона в значній мірі зобов'язана політичній волі країн-учасниць та їх загальній системі цінностей. На сьогодні Конвенцію ратифікували 30 з 34 країн - членів Ради Європи, кожна з яких добровільно признала обов'язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини, а також право на подачу індивідуальних петицій.

Сама Конвенція являє собою міжнародний договір, згідно з яким країни - члени Ради Європи зобов'язались гарантувати деякі основоположні права людини всім особам, які знаходяться під їх юрисдикцією. Її важливість обумовлена не тільки широтою закріплених в ній прав, а й механізмами захисту, створеними в Страсбурзі для розслідування можливих порушень і для забезпечення виконання обов'язків, передбачених Конвенцією. Ведеться постійний контроль за здійсненням Конвенції з метою розширити захист, який вона забезпечує, шляхом розширення переліку гарантованих прав, так і шляхом вдосконалення діючих процедур.

Однак ні сама Конвенція, ні передбачені нею механізми не назначені для зміни національних систем захисту прав людини. Їх мета - пред'явити міжнародну гарантію в доповненні до права на відшкодування збитку, існуючому в конкретних країнах. В 27 з 30 країн-учасниць норми Конвенції стали внутрішньодержавним правом, завдяки чому будь-яка особа може подати в національний суд чи інший орган скаргу чи апеляцію, засновані безпосередньо на її положеннях. Але і в тих країнах, де Конвенція не імплантована у внутрішню справу, не повинно виникати протиріч між практикою й положеннями Конвенції.

Механізм міжнародного захисту може працювати в двох режимах. Перший дозволяє будь-якій країні-учасниці подавати скаргу в Європейський суд з прав людини, якщо вона вважає, що друга країна-учасниця не виконує свої зобов'язання по Конвенції. Другий, більш важливий режим, дозволяє будь-якій особі звертатися безпосередньо в Суд із скаргою на будь-яку країну-учасницю, яка зробила особливу заяву про визнання компетенції Суду з даного питання. Як вже відмічалось, такі заяви зробили вже 30 країн-учасниць.

В відповідності до Конвенції існують три органи, які мають можливість вплинути на результат розгляду скарги окремої особи або держави-учасниці:

- Європейський Суд з прав людини;

- Комітет міністрів Ради Європи;

- Комітет з прав людини ООН.

Засідання Європейського Суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація діяльності Суду, правила процедури, порядок реєстрації заяв, їх розгляд, прийняття рішень встановлені Конвенцією і Регламентом Суду. В склад Європейського Суду входять незалежні судді (на сьогоднішній день їх 41). Суд виносить своє рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою використання своїх попередніх рішень. Це означає, що в Європейському Суді, на відміну від української кодифікаційної системи законодавства, діє прецедентна система. Під час розгляду кожної справи в засіданнях завжди має право брати участь суддя від держави, яка є стороною у спорі.

Суд розглядає справи, які до них поступили, в комітетах, які складаються з трьох суддів, в Палатах, що включають 7 суддів, і в Великій Палаті, яка нараховує в своєму складі 17 суддів. Первинний розгляд індивідуальних скарг починається в Комітетах, які вирішують питання прийнятності скарг на одноособовій основі. Якщо петиція визнана прийнятною, то таке рішення підлягає оскарженню. Якщо Комітет не зміг прийняти рішення одноособово, то питання з прийнятності скарги вирішується Палатою, яка розглядає справи по суті.

У випадку признання звернення прийнятним, Суд може запропонувати:

- Дружнє врегулювання;

- Вирішити справу в відповідністю власної процедури;

- Як очікується, Європейський Суд після реформи буде розглядати справи протягом двох років.

Велика Палата розглядає справи в трьох випадках, коли піднімаються серйозні питання тлумачення Конвенції чи Протоколів до неї, або є ймовірність того, що відповідь поставлене перед палатою питання протирічить раніше винесеному Судом рішенню. Рішення про передачу справ в Велику Палату може бути прийнято на будь-якому етапі розгляду справи до винесення рішення по суті і при умові, якщо ні одна зі сторін в спорі не суперечить проти цього. Рішення Великої Палати являються остаточними.

Велика Палата розглядає справи:

- з міждержавних скарг;

- з індивідуальних скарг, якщо вирішення справи потребує тлумачення Конвенції і Протоколів, а також входить в протиріччя з попередніми рішеннями Суду;

- при наявності прохання однієї зі сторін про розгляд справи Великою Палатою протягом трьох місяців з моменту винесення рішення Палатою.

Держави-учасниці Конвенції взяли на себе обов'язок виконувати рішення Суду з будь-якого спору, сторонами якого вони являються. Кінцеве рішення Суду з розглянутої справи направляється в Комітет Міністрів Ради Європи, який здійснює нагляд за його виконанням.

Хотілося б зупинитися і на ст. 50 Конвенції, що стосується надання справедливого відшкодування. Практика Суду містить чіткі принципи, однак застосування зазначеної статті має менш чіткий і послідовний характер. Відшкодування надається в 3-х випадках: матеріальний збиток, нематеріальний збиток, компенсація судових витрат.

Рішення констатується порушенням Європейської Конвенції прав людини і встановлюється розмір "справедливості грошової компенсації", на що іде від 2 до 4 місяців. Остаточне рішення Суду посилається в комітет Міністрів Ради Європи, що здійснює нагляд за його виконанням. Погроза застосування до держави санкцій - ефективний засіб, що гарантує виконання судових рішень. За невиконання рішень Суду членство держави в Раді Європи може бути припинено. За серйозне порушення прав людини держава може бути навіть виключена з організації, але подібного дотепер у діяльності Ради не було. Відповідно до існуючих положень за прострочення виплат компенсацій передбачені штрафні санкції. Справа знімається з контролю, коли надходить інформація від заявника чи його адвоката, що справедливість, до якої він прагнув, відновлена. За виконання рішення Європейського Суду відповідає держава в цілому: своїм авторитетом, бюджетом, іншими можливими видатками. Саме тому багато держав прагнуть не доводити справу до судового рішення, а використовують можливості процедури дружнього врегулювання її. Слід зазначити, що раніше вся процедура розгляду справи в Європейському Суді тривала 5-6 років, ці терміни, можливо, будуть скорочені до 2-3 років.

Значення Суду за останні роки стало стрімко зростати.

Так якщо в 1981 до Суду надійшло 400 звертань, з яких по 7 були прийняті рішення, у 1993 р. відповідно 2000 звертань і 53 рішення. Те вже в 1999 звертань було 20000, а прийнятих рішень - 4250.

Відповідно до частини 1 ст. 46 Конвенції високі договірні сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення суду по будь-якій справі, у якій вони є сторонами. Україна визнала юрисдикцію Суду декларативно - право на звертання громадян за захистом своїх порушених прав і свобод до відповідних міжнародних судових органів (4. 4 ст. 55) - і нормативно, коли прийняла Закон від 17 липня 1997 р. "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. ", 1-го Протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до Конвенції. Відповідно до цього Закону Україна визнала всі зобов'язання, передбачені даними міжнародно-правовими актами. Зокрема, щодо визнання на своїй території обов'язкової (без спеціальної угоди) юрисдикції ЄС з прав людини у всіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції (ст. 46 Конвенції). Крім того, у силу даного закону Україна зобов'язується виконувати рішення Суду по будь-якій справі, у якому вона є стороною. Текст Конвенції був опублікований в офіційному виданні тільки 10 січня 2001 р.

За даними на 1999 р. 1257 українців шукали захисту своїх прав у далеких землях, відкрито ж було тільки 770 тимчасових справ (досьє), 4 з який визнані прийнятими. З зазначеної кількості тимчасових справ проти України були зареєстровані 450, з них 300 визнані не прийнятими. До сторін, щодо яких була зареєстрована найбільша кількість справ у 1999 р. , належать: Росія - 972, Італія - 881, Франція - 868, Польща - 691, Туреччина - 655.

Найчастіше у своїх заявах українці скаржаться на умови утримання в місцях позбавлення волі, особливо це стосується засуджених до страти. Багато скарг стосуються невиплати заробітних плат і пенсій. Росте кількість заяв від відомих у нашій країні партійних, політичних, суспільних діячів про порушення їхніх прав. Суддя Європейського Суду від України Володимир Буткевич вважає, деякі з них дійсно мають реальні шанси на виграш.

Суд стає на захист тільки тих прав, що прописані в Конвенції і протоколах до неї. Варто звернути увагу на те, що в цьому важливому правозахисному документі нічого не говориться про право на житло, охорону навколишнього середовища чи соціальні та економічні права (хоча не можна виключити, що в майбутньому список прав, передбачених у цій Конвенції, може бути розширений). Відомий аргумент, що захисті потребують усі права особистості.



2. Особливості розгляду трудових спорів

2.1 Порядок розгляду та наслідки розгляду трудових спорів Європейським Судом

В відповідності до ст. 34, 35 Конвенції, Суд може приймати заяви від будь-якої фізичної особи, будь-якої неурядової організації чи будь-якої групи приватних осіб, які стверджують, що являються жертвами порушень одної з Високих Домовляючихся Сторонніх прав, признаних дійсною Конвенцією, чи Протоколами до неї. Індивідуальні позивачі(заявники) мають право подавати свої скарги самостійно, але рекомендується звертатись до юридичних представництв. Постанови Суду виносяться на його офіційних мовах (англійській та французькій), але скарга може представлятись на одній з офіційних мов країн-учасниць.

Суд не розглядає заяв, які являються:

- анонімними;

- необгрунтованими;

- зловживанням правом подання скарги;

- вже були розглянуті Судом раніше або являються предметом розгляду іншої міжнародної судової інстанції і не містять нової інформації по суті справи.

Суд розглядає заяви після того як заявником були вичерпані всі методи захисту своїх прав, передбачених національною правовою системою. Ці вимоги ст. 35 Конвенції означають, що заявник перед зверненням в Суд повинен використати всі існуючі в державі можливості, процедури і механізми захисту своїх прав, включаючи адміністративний і судовий захист.

Важливим моментом судового розгляду являється процедура дружнього врегулювання, яка передбачає досудове вирішення справи шляхом узгодження позицій сторін з питань, викладених в заяві в Суд.

Європейський Суд розглядає не всі порушення наших прав, а тільки ті, які передбачені Європейською Конвенцією з прав людини.

Тобто скаржитись на Україну в Європейський Суд можна тільки в тому випадку, якщо вона порушила якесь ваше право, передбачене Європейською конвенцією, з цього слідує, що Європейський Суд не може розглядати порушення українського законодавства, які не являються одночасно порушеннями Конвенції.

У лютому 1998 року заявниця подала до суду першої інстанції м. Шумськ позов проти обласної клініки № 2 Великих Дедеркал (державна установа) з вимогою виплатити їй повністю заробітну плату за період, що перевищував шість місяців.

Рішенням від 27 лютого 1998 року суд постановив, що клініка має сплатити заявниці суму в 2939 гривень, що дорівнювала розміру її зарплати за період, що перевищував шість місяців.

9 березня 1998 року суд надіслав у клініку розпорядження про виконання винесеного рішення.

Своїми листами до заявниці від 11 травня 1998 року та від 31 серпня 1998 року голова суду підтвердив, що клініка заборгувала їй суму в 2734 гривні. Він також повідомив їй, що загальна заборгованість клініки становить 288 000 гривень і що винесене на її користь рішення не виконується через те, що обласне управління Державного казначейства нерегулярно оплачує поточні витрати клініки.

У період з травня по вересень 1998 року заявниця подала кілька скарг до Міністерства фінансів, до Міністерства юстиції та до Міністерства охорони здоров'я України.

Рішення суду першої інстанції м. Шумськ від 27 лютого 1998 року було виконано 28 липня 1999 року.

ПУНКТИ ОСКАРЖЕННЯ

Заявниця скаржиться на невиконання рішення, винесеного на її користь судом першої інстанції м. Шумськ, стосовно повної виплати їй суми заробітної плати. При цьому вона посилається на статтю 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 1.

Посилаючись на статтю 6 Конвенції та на статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржилася на невиконання рішення, винесеного на її користь судом першої інстанції м. Шумська, стосовно повної виплати їй суми заробітної плати.

Суд зауважує, що своїми листами від 22 вересня та 3 листопада 1999 року відповідно, Уряд і заявниця підтвердили виконання цього рішення. Він зазначає також, що 21 січня 2000 року заявниця повідомила про своє бажання відкликати свою заяву.

Суд вважає, що спір, пов'язаний з питанням порушення Конвенції, на якому ґрунтувалася заява, було вирішено в сенсі пункту (b) статті 37 Конвенції. Водночас він не вбачає жодних підстав загального характеру, які б змушували його продовжити розгляд заяви через вимогу поваги до прав людини, гарантованих Конвенцією, на підставі пункту 1 статті 37 іn fіnе Конвенції.

З огляду на зазначені причини Суд одностайно вирішив вилучити справу із реєстру.

ПРОВАДЖЕННЯ

1. В основі справи лежить заява (№ 46144/99), подана проти України, яку тринадцять громадян цієї держави - Юрій Петрович Кайсин, Володимир Олексійович Степанов, Іван Григорович Шабат, Іван Степанович Лучин, Олексій Іванович Шмаков, Роман Михайлович Дзядик, Андрій Аскольдович Лабутін, Володимир Михайлович Ресненко, Анатолій Сергійович Сидоренко, Богдан Васильович Герус, Михайло Йосипович Гатала, Роман Михайлович Білан і Олександр Васильович Демчук ("заявники") - подали на розгляд Європейської комісії з прав людини ("Комісії") 16 жовтня 1998 року на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини ("Конвенції").

2. Уряд України ("Уряд") представляла Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини пані В. Лутковська з Міністерства юстиції.

3. Заявники стверджували, що вони стали жертвами в сенсі пункту 1 статті 6 Конвенції внаслідок невиконання рішення суду першої інстанції м. Червоноград, яким було визнано їх право на пенсію за інвалідністю, а щодо шахти "Червоноградська" №2 було винесене рішення про сплату їм належних сум.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, в день набуття чинності Протоколу №11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу №11).

5. Заяву було передано на розгляд четвертої секції Суду (пункт 1 статті 52 Регламенту). В рамках цієї секції було створено палату для розгляду цієї справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) відповідно до пункту 1 статті 26 Регламенту.

6. 27 січня 2000 року після того, як були отримані висновки сторін Суд визнав заяву прийнятною для розгляду.

7. В листі від 12 жовтня 2000 року Уряд повідомив Суд про те, що сторони уклали угоду відповідно до якої передбачається виплата кожному заявнику суми, що відповідає сукупності його пенсії за інвалідністю та відшкодування збитків, а саме:

- першому заявнику - 40574, 23 грн. , з яких 23 000 грн. - відшкодування збитків;

- другому заявнику - 18604, 94 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- третьому заявнику - 17765, 71 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- четвертому заявнику - 18563, 84 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- п'ятому заявнику - 19785, 78 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- шостому заявнику - 26956, 48 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- сьомому заявнику - 17322, 25 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- восьмому заявнику - 12275 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- дев'ятому заявнику - 21288, 35 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- десятому заявнику - 25117, 88 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- одинадцятому заявнику - 61310, 18 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- дванадцятому заявнику - 82359, 09 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків;

- тринадцятому заявнику - 16325, 17 грн. , з яких 5000 грн. - відшкодування збитків.

У листі від 1 грудня 2000 року Уряд поінформував Суд про те, що на рахунки заявників в Ощадному банку України 26 жовтня 2000 року було перераховано всі відповідні кошти, повністю задовольнивши претензії, які були висунуті заявниками на підставі Конвенції, а також здійснивши відшкодування збитків. Він повідомив Суд, що заявники повинні відкликати свою заяву.

8. У листі від 26 жовтня 2000 року заявники поінформували Суд про те, що вони отримали всі кошти, які мали бути їм виплачені відповідно до угоди, укладеної з Урядом 11 жовтня 2000 року, і що вони більше не мають претензій до Уряду-відповідача.

9. У листах від 21 листопада 2000 року і 4 лютого 2001 року заявники просили Суд не вилучати заяву із реєстру справ, що підлягають розгляду, і винести рішення на підставі того, що розрахунок пенсій за інвалідністю не відповідав законодавству.

ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявники займалися професійною діяльністю на шахті "Червоноградська" №2 (акціонерне товариство, значна частка акцій якого належить державі) протягом десятків років. Вони мають професійне захворювання. З часом ця хвороба призвела до інвалідності.

11. Оскільки комбінат шахти не виплачував їм пенсію за інвалідністю, заявники один за одним подали до Червоноградського суду першої інстанції позов проти шахти "Червоноградська" №2, вимагаючи щоб їм було виплачено повну суму пенсії за інвалідністю у зв'язку з професійним захворюванням, розрахованої відповідно до Постанови Міністерства вугільної промисловості України від 4 березня 1996 року.

12. Суд першої інстанції виніс 13 рішень: 3 липня 1997 року (стосовно одного заявника), 24 листопада 1997 року (стосовно десяти заявників) та 9 грудня 1997 року (стосовно двох заявників).

13. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити першому заявнику 4691, 85 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 539, 45 грн. починаючи з листопада 1997 року.

14. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити другому заявнику 3619, 20 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 416, 12 грн. починаючи з листопада 1997 року.

15. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити третьому заявнику 3557, 70 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 409, 05 грн. починаючи з листопада 1997 року.

16. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити четвертому заявнику 3621, 30 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 416, 36 грн. починаючи з листопада 1997 року.

17. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити п'ятому заявнику 3947, 85 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 453, 91 грн. починаючи з листопада 1997 року.

18. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити шостому заявнику 5862, 30 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 674, 02 грн. починаючи з листопада 1997 року.

19. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити сьомому заявнику 4021, 50 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 426, 76 грн. починаючи з листопада 1997 року.

20. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити восьмому заявнику 1997, 10 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 229, 62 грн. починаючи з листопада 1997 року.

21. 3 липня 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити дев'ятому заявнику 3467, 42 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 липня 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 543, 64 грн. починаючи з липня 1997 року.

22. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити десятому заявнику 5371, 50 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 617, 59 грн. починаючи з листопада 1997 року.

23. 9 грудня 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити одинадцятому заявнику 1272, 30 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 листопада 1996 року до 1 квітня 1997 року, а також додаткову суму 44474, 50 грн. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 444, 75 грн. починаючи з квітня 1997 року.

24. 9 грудня 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити дванадцятому заявнику 1505, 69 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 26 листопада 1996 року до 1 квітня 1997 року, а також додаткову суму 61255, 70 грн. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 612, 70 грн. починаючи з листопада 1997 року.

25. 24 листопада 1997 року суд виніс рішення про те, що шахта повинна виплатити тринадцятому заявнику 3094, 35 грн. , що відповідає пенсії за інвалідністю за період з 1 серпня 1996 року до 1 листопада 1997 року. Суд також призначив виплату щомісячної пенсії у розмірі 343, 67 грн. починаючи з листопада 1997 року.

26. 27 лютого 1998 року суд першої інстанції надіслав шахті "Червоноградська" №2 виконавчі листи по винесених рішеннях.

27. В листі від 11 вересня 1998 року Голова суду м. Червоноград (суду першої інстанції) повідомив заявників про те, що винесені рішення не було виконано через нерегулярне покриття поточних витрат шахти районним відділенням Державного казначейства.

28. В листі від 28 січня 1999 року Голова суду м. Червоноград вимагав від шахти виконати винесені рішення.

29. Рішенням від 8 жовтня 1999 року перший заступник Голови Верховного Суду України відстрочив процедуру виконання рішення, винесеного 24 листопада 1997 року на користь першого заявника.

30. Листом від 14 жовтня 1999 року Управління юстиції Львівської області повідомило заступника Міністра юстиції про призупинення процедури виконання рішень, винесених на користь другого, третього, четвертого, восьмого, десятого і одинадцятого заявників, відповідно до рішення від 8 жовтня 1999 року.

31. У листі від 25 жовтня 1999 року Верховний Суд України повідомив дирекцію шахти про те, що рішення від 8 жовтня 1999 року передбачає тільки відстрочення процедури виконання рішення, винесеного 24 листопада 1997 року на користь першого заявника.

32. 22 грудня 1999 року і 14 січня 2000 року на вимогу заступника Голови Верховного Суду України всі відповідні рішення було скасовано на підставі порушення законодавства, і всі справи відіслано на повторний розгляд до суду першої інстанції.

33. В тринадцяти рішеннях від 26 жовтня 2000 року суд першої інстанції, взявши до уваги угоду, укладену між заявниками та Урядом, констатував відсутність претензій заявників до шахти "Червоноградська" №2 і оголосив про закриття пов'язаного з ними судового процесу.

ПРАВОВІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

34. Суд взяв до уваги мирне врегулювання, досягнуте сторонами, умови якого викладено вище в пунктах 7 і 8 (стаття 39 Конвенції). Він констатував, що відповідно до укладеної угоди Уряд сплатив суми, які вимагалися заявниками і які ті прийняли. Таким чином, Суд дійшов до висновку, що справу вирішено в значенні пункту 1b) статті 37 Конвенції. Він переконався, що вищезгадане врегулювання ґрунтується на дотриманні прав людини, як воно визначене в Конвенції та протоколах до неї (пункт 1 статті 37 Конвенції і пункт 3 статті 62 Регламенту).

35. Той факт, що раніше в листах від 21 листопада 2000 року, 10 січня та 4 лютого 2001 року заявники змінили своє рішення і просили Суд не вилучати справу із реєстру і розглянути її по суті, не робить в даному випадку недійсною угоду, укладену сторонами. Тому Суд не може продовжувати розгляд заяви.

36. Отже, справу слід вилучити із реєстру справ, що підлягають розгляду.

З огляду на зазначені причини Суд одностайно вирішив вилучити справу із реєстру.

2.2 Юридична відповідальність за невиконання рішень Європейського суду

Завдання Європейського суду - "гарантувати, щоб при тлумаченні цього Договору дотримувались законодавчих норм" (ст. 164(ЄС)). Він є найвищою інстанцією з усіх правничих питань Європейського Союзу(ЄС), і від нього можуть вимагати вирішення проблем конституційного і адміністративного права, економічного законодавства у справах, що направляються до Європейського суду безпосередньо або через звернення національних судів. У практичній діяльності Суд користується континентальною моделлю права і використовує принципи й традиції усіх країн ЄС.

Оскільки Договір ЄС є рамковою угодою, Суд став надзвичайно впливовим механізмом у "заповненні правничих прогалин" і створив це право, приймаючи сміливі й часто нестандартні рішення. Європейський суд тлумачить угоди та інше законодавство ЄС у спосіб, який дозволяє впровадити у життя скоріше дух, ніж букву договорів. Він розглядає Співтовариства як живий організм, що розкривається, положення договорів - як об'єкт, що може змінюватися.

Суд неодноразово критикували за його активну позицію. Інші мотивували таку сміливість необхідністю розвитку Співтовариства, що у 70-х - на початку 80-х років блокувався через політичну інерцію. Через таку критику чи у зв'язку з активізацією діяльності різних інститутів Співтовариства після прийняття Єдиного Європейського акта останні рішення Суду мають ознаки консерватизму, хоча у деяких аспектах він продовжує дивувати. (див. справу Барбер 1).

Європейський суд складається з 15 суддів, по одному з кожної країни-члена, і голови, якому допомагають вісім генеральних адвокатів. Їх "обирають серед осіб, незалежність яких безсумнівна"(ст. 167(ЄС)). Генеральний адвокат сприяє діяльності Суду через детальний аналіз відповідальних спірних потань, що подається у вигляді рекомендацій, корисних як мотиваційне пояснення винесеного рішення. Рішення є єдиним і колегіальним, прецеденти тут не є обов'язковими, оскільки Суд завжди може відступити від попередніх рішень за наявності нових фактів.

Спираючись на систему європейського права, Європейський суд розробив перелік основних прав людини.

Рішення суду обов'язкові насамперед для учасників судового процесу. Вони оприлюднюються в офіційному збірнику матеріалів суду.

Системою співтовариства не передбачено розподілу між гілками судової влади. Таким чином, виконуючи різноманітні функції, Європейський суд водночас є і конституційним, й адміністративним, і цивільним, й арбітражним судом, а також експертною інстанцією.

У 1986 році ЄЄА закріпив створення Суду першої інстанції. У жовтні 1988р. на це була отримана згода, і 1 вересня 1989 р. розпочались його засідання. Юрисдикція Суду першої інстанції обмежується суперечками між Співтовариством і його службовцями ("персональні справи"), правом конкуренції ЄС (за винятком посилання на ст. 177(ЄС)), заявами щодо судового контролю та збитками, пов'язаними з деякими аспектами діяльності Європейського об'єднання вугілля та сталі. У червні 1993 р. Рада погодилася з наданням Суду першої інстанції повноважень відносно усіх позовів "фізичних і юридичних осіб" за ст. 173 та 175 (ЄС), за винятком антидемпінгових справ. Існує право на подання до Європейського суду апеляції на рішення Суду першої інстанції з питань права.

Форма впровадження справ в Європейському суді

Основними формами впровадження справ у Європейському суді (включаючи Суд першої інстанції, коли це входить до його юрисдикції) є прямі дії, звернення щодо попереднього рішення, непрямі оскарження через позови відносно протиправності та висновки.

Прямі дії: дії стосовно невиконання зобов'язань

Дії стосовно невиконання зобов'язань є позовом, зверненим проти будь-якої країни Співтовариства з боку Комісії згідно ст. 170 (ЄС) або проти іншої країни-члена відповідно до ст. 170 (ЄС). Таке невиконання може бути як результатом бездіяльності (наприклад, відсутність імплементації директиви у передбачений строк чи імплантація її неналежним чином), так і діяльності (наприклад, запровадження в дію чи примусове виконання національного законодавства або здійснення національної політики у спосіб, несумісний з правом ЄС). Нині Комісія суворо переслідує країни-члени, які порушують свої зобов'язання. Ст. 171 Договору про ЄС передбачає:

"Якщо Суд ЄС виявить з боку будь-якої країни-члена порушення зобов'язань, що випливають з цього Договору, то ця країна буде зобов'язана вжити відповідних заходів для виконання рішення Суду.

Якщо Комісія вважає, що ця країна-член не вжила відповідних заходів для виконання рішення Суду.

Якщо відповідна країна ЄС не вживає необхідних заходів для виконання рішення Європейського суду впродовж періоду, визначеного Комісією, остання може направити справу до Європейського суду. При цьому вона повинна вказати одноразову суму чи розмір штрафу, які, на її думку, має сплатити відповідна країна ЄС за цих обставин. Якщо Європейський суд переконається, що відповідна країна-член не виконала його рішення, він може накласти на неї одноразові штрафні виплати. Така процедура не повинна суперечити ст. 170 ".

Раніше не існувало будь-яких санкцій, але жодна країна-член не відмовлялась виконувати рішення суду, хоча у деяких справах спостерігалось значне зволікання. Європейський суд постановив, що заява ст. 169 (ЄС) про невиконання країною Співтовариства договірних зобов'язань має остаточну силу і "є забороною, яка має силу закону, для компетентних національних органів проти застосування національних норм, визнаних несумісними з Договором,. і зобов'язанням для них вживати усіх необхідних заходів, аби законодавство ЄС могло застосовуватись повною мірою". Навіть коли законодавча або виконавча влада країни не вживає відповідних дій, її судові органи зобов'язані, якщо є можливість, забезпечити виконання рішення суду, а не національної норми, що суперечить законодавству ЄС.

Прямі дії: позов про скасування

Мета позову про скасування - позбавити відповідний акт юридичної сили. Ст. 173 (ЄС) обмежує судове переслідування переглядом актів Ради і Комісії, проте Європейський суд поширив її застосування на акти будь-якої установи ЄС, що здатна впливати на юридичні права або зобов'язання.

Звертатися з позовом про скасування можуть:

1) Комісія, Рада або країна ЄС;

2) Парламент за деяких обмежених обставин;

3) Зацікавлена особа або компанія у разі незаперечного доведення її правоздатності. В інтересах юридичної певності передбачається двомісячний термін такого подання, якого суворо дотримуються. Підставами для позову про скасування є:

- відсутність компетенції;

- порушення основних процедурних вимог;

- порушення договору або будь-якої правової норми, пов'язаної з його застосуванням;

- зловживання повноваженнями.

Перші дві підстави стосуються питань, що передують прийняттю акта, тобто цей акт прийнятий з перевищенням повноважень або недотриманням основних процесуальних вимог. Третя виникає тоді, коли прийняття акта повністю або частково суперечить вимогам права Європейського Союзу. Четвертою є ситуація, коли набуті в разі прийнятого акта повноваження використовуються не з цілями, для яких вони надані. Будь-який акт, визнаний незаконним щодо одного з цих критеріїв, скасовується судом, а установа, яка його прийняла, зобов'язана вжити усіх необхідних заходів для виконання рішення суду. Анулювання незаконного акта не позбавляє осіб, що зазнали відповідної шкоди, права на звернення про відшкодування збитків.

Прямі дії: судові справи щодо відносин з персоналом

Будь-які суперечки між однією з установ ЄС та службовців підпадають виключно під юрисдикцію двох судів Співтовариства. До 1989 р. Європейський суд змушений був розглядати справи, які нині належать до компетенції Суду першої інстанції.

Непряме оскарження: звернення щодо неправомірності

Юридичній або фізичній особі (на відміну від адресата будь-якого індивідуального акта) дуже важко довести свою правоздатність на звернення до суду за скасуванням акта одного з інститутів Співтовариства. Така неспроможність зменшується певною мірою завдяки додатковій можливості на звернення щодо неправомірності відповідно до ст. 184 (ЄС). Ця стаття не створює окремої підстави для позову. Скоріше вона дозволяє будь-якій особі оскаржити законність акта без обмежень у часі, коли цей акт вже розглядається в рамках позову до Європейського суду. З позовом про неправомірність рішення звертаються найчастіше у випадках, коли загальний акт установи Співтовариства (який згідно ст. 173 може бути оскаржений лише інститутом Співтовариства або країною-членом) застосовується безпосередньо до фізичної або юридичної особи через прийняття індивідуального акта. Тоді така особа може оскаржувати цей індивідуальний акт не на підставі його неправомірності, а через те, що він прийнятий на основі протизаконного основного акта. Якщо позов задовольняється, індивідуальний акт, позбавлений правової бази, скасовується, спричиняючи незастосування до такої особи і положень загального акта. Таким чином ст. 184 забезпечує захист фізичної або юридичної особи від безпосереднього застосування неправомірного законодавчого акта інститутом Співтовариства. Разом ст. 184 (ЄС) та повноваження Європейського суду (ст. 177) визначити законність акта Співтовариства, коли він застосовується національними органами влади, суттєво обмежують можливості фізичних і юридичних осіб щодо безпосереднього судового контролю за актами Співтовариства.



Висновок

Дуже важко сказати, чи є Європейський Суд з прав людини найвищою інстанцією і чи є він гарантом захисту основних прав і свобод людини в нашій країні. Але звертатись до Європейського Суду нашим громадянам важко, тому що наша судова машина дуже повільна, це по-перше, (розгляд судових справ в Україні триває не місяці, а роки, хоч вимоги Європейського Суду зобов'язують подати скаргу не пізніше 6 місяців), а по-друге, не кожен громадянин нашої країни може собі дозволити заплатити 5000 доларів за розгляд його справи в Європейському Суді.

Багато скарг відхиляються через недоскональне обґрунтування причин скарги, та через неправильність оформлення.

Як про це пише М. Л. Ентін в книзі "Европейская Конвенция о правах человека и Европейская социальная Хартия":

"Дело в том, что, как общее правило, жалобы составлены без учета формально-юридических требований. В смысле некоторых из них просто трудно разобраться. Они представляют собой лишь сгусток эмоций. Другие составлены до обращения к конкретным российским инстанциям. Третьи не имеют непосредственного отношения к сфере регулирования Конвенции и. т. д.".

Але виходячи з того, що хтось намагається, і деякі виграють справи в Європейському Суді, в нього можна звертатись.

Відповідно до ст. 9 Конституції України Конвенція є частиною національного законодавства, і відповідно всі права, гарантовані Конвенцією, мають використовуватись в судовій практиці національних судів. Ст. 10 є найбільш вживаною. Це пояснюється двома причинами. Перша-законодавство України не в повній мірі відповідає стандартам, проголошеним Європейським судом з приводу свободи слова. Стандарти Європейського суду є більш демократичними. У зв'язку з цим показником більш демократичного підходу судді до того чи іншого питання, є використання Конвенції. По-друге, ст. 10 є найбільш вживаною у зв'язку із тим, що вона є найбільш знайомою для суддів. Завдяки Раді Європи були проведені семінари для всіх суддів, як використовувати в своїй практиці цю статтю і прецеденти Європейського суду. В середньому семінарами було охоплено близько 500 суддів з усієї України. Щодо конкретних прикладів, є суддя, заступник голови апеляційного суду Миколаївської області Василь Паліюк, який у своїй практиці постійно використовує ст. 10 разом з прецедентною базою Європейського суду, якою він володіє абсолютно вільно. Європейський суд частіше за все стає на бік журналістів, оскільки вважає пресу " вартовим псом демократії".



Список використаної літератури

1. Конституція України К. :"Юрінком", 2003

2. Европейская Конвенция о защите прав человека и основных свобод. Государство и право. М. , 1993, № 4;

3. Закон України "Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних суддів" від 29 листопада 2001 р. № 2860-III

1. Бойко М. Д. Трудове право України К. :"Олан", 2002. - 335с.

2. М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі Європейське право у галузі прав людини: джерела і практика застосування. К. :"АртЕк", 1997. -624с

3. Татам Алан Право Європейського союзу. -К. :"Абрис", 1998-424с.

4. Энтин Л. М. Европейское право-М. : Норма, 2004. - 720с.

5. Опришко В. Ф. , Омельченко А. С. Право Європейського союзу. К. 2002

6. Тимченко Л. Д. «Международное право».

7. Крылов Н. Б. «Правотворческая деятельность международных организаций».

8. Топорнин Б. М. «Европейские общества: права и институты»

9. Гренендейк К. Применение права Европейского Сообщества в странах-членах ЕС: на примере допуска к государственной службе. Вестник МГУ. Сер. 11 "Право", 1996, № 2;

10. Европейская интеграция: правовые проблемы. Книга 1. /Ред. кол. : Б. Н. Топорнин, А. И. Ковлер, М. М. Славин, И. С. Крылова. М. , 1992;

11. Европейский Парламент /Cост. В. Смирнова; Генеральной дирекцией информации и общественных связей Европейского Парламента. Страсбург, 1993;

12. Крылова Е. С. Европейский парламент (правовой статус). М. , 1987;

13. Маклаков В. В. Европейские сообщества и права человека. М. , 1993;

14. ТопорнинБ. Н. Европейские Сообщества: право и институты (динамика развития). М. , 1992;

15. ЭнтинМ. Л. Международные гарантии прав человека. Практика Совета Европы. М. , 1992.

16. Энтин М. Л. Суд Европейских сообществ: правовые формы обеспечения западноевропейской интеграции. М. , 1997;

17. Юмашев Ю. М. Правовое регулирование прямых иностранных капиталовложений в ЕЭС. М. , 1988;

Размещено на Allbest. ru