Фінансове право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики України

Полтавська державна аграрна академія

Інститут післядипломної освіти

Контрольна робота

з навчальної дисципліни

"Фінансове право"

Виконала:

студентка гр. 1-10

„Облік і аудит"

Дубяга С.А

Полтава 2010

1. Фінансове право і наука фінансового права

Специфічною рисою правового регулювання суспільних відносин є те, що, як правило, до більшості сфер людської діяльності належать багато різновидів соціальних зв'язків. Тому майже неможливо знайти настільки ізольовану сферу суспільного життя, щоб у ній домінував лише один вид суспільних відносин, який би був предметом регулювання лише однієї галузі права. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють і неминуче сприяють реалізації галузевими нормами свого прямого соціального призначення або, навпаки, гальмують її.

Фінансове право -- самостійна галузь єдиної правової системи держави. Його самостійність зумовлена предметом правового регулювання, змістом, якісною єдністю суспільних відносин, що регулюються фінансовим правом, превалюванням однотипних фінансово-правових методів.

Характеризуючи окрему галузь права, потрібно враховувати зв'язок з іншими елементами системи права. Фінансове право як публічна галузь права тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом, важливим є його зв'язок з цивільним та господарським правом.

Наприклад, конституційне право охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави, її устрою, тоді як адміністративне право -- суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням. Конституційне право є провідною галуззю національного права і складається з сукупності конституційних норм, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов'язані з відносинами особи з державою, реалізацією народного волевиявлення, організацією і здійсненням державної влади та місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних основ владування, визначенням територіальної організації держави. Конституція України є Основним законом держави, єдиним нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини, в т. ч. й у сфері фінансової діяльності. Норми фінансового права забезпечують виконання положень конституційних норм шляхом мобілізації, розподілу та витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів.

Конституційні і фінансові норми є частково однорідними (у регулюванні однакових відносин), але не тотожними. Норми Конституції України посідають найвище становище в ієрархії правових норм. Конституційні норми, на відміну від фінансово-правових, мають більший юридичний зміст. Отже, галузеві фінансові норми ґрунтуються на правових механізмах, закладених у конституційних нормах, які коректуються під час правозастосування.

Адміністративне право регулює суспільні відносин управлінського характеру, переважно у сфері державного управління, у процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, а також внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів та громадських організацій під час виконання ними делегованих повноважень і функцій виконавчої влади. Діяльність із формування, розподілу й витрачання коштів за характером є управлінською (місцеві фінанси, фінансова юрисдикція, організація управління фінансами).

Спираючись на норми та принципи теорії управління, фінансове право регулює відносини, безпосередньо пов'язані з фінансовою діяльністю держави, у сфері мобілізації, розподілу й витрачання фінансових ресурсів закріплює на правовому рівні виконання державою свого призначення.

Важливим є зв'язок фінансового права з цивільним і господарським правом. Норми цивільного права регулюють майнові та особисті немайнові відносини. Майнові відносини можуть також виражатися у грошовій формі. Господарське право як галузь права регулює відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності суб'єктами всіх форм власності, пов'язаної з виробництвом промислової продукції та товарів широкого вжитку, їх реалізацією, виконанням робіт і наданням послуг. НБУ, як орган державного управління у сфері грошово-кредитної діяльності, водночас є суб'єктом господарювання. З одного боку, він є органом спеціальної компетенції у сфері фінансового контролю, оскільки уповноважений забезпечувати нагляд за діяльністю банківських установ та виконувати своє завдання, визначене Конституцією України, -- забезпечення стабільності національної грошової одиниці. З другого, НВУ має право укладати цивільно-правові угоди з іншими учасниками банківської системи. Банки, у свою чергу, надають кредити клієнтам за кредитними угодами, що є предметом регулювання цивільного права, підпадаючи під фінансово-правове регулювання, оскільки умови кредитування у деяких аспектах додатково обмежуються НБУ.

Фінансове право тісно пов'язане з іншими галузями права: кримінальним (оскільки кримінальне законодавство встановлює відповідальність за правопорушення у сфері фінансових відносин, наприклад, за порушення бюджетної дисципліни, несплату податків), трудовим (нарахування ПДФО та обов'язкових платежів на фонд оплати праці пов'язане з оформленими на підприємстві трудовими відносинами), пенсійним, екологічним, земельним, природоохоронним тощо.

Наявний тісний взаємозв'язок фінансового права з економікою та загальною теорією фінансів. Понятійно-категорійний апарат останньої є базою для створення понятійно-категорійного апарату фінансового права, про що йшлося вище. Об'єктом товарно-грошових відносин є гроші й товар водночас, а фінансових -- лише гроші (фінанси); суб'єктом товарно-грошових відносин є продавець і покупець, а фінансових -- держава. Товарно-грошові відносини є вираженням економічної рівності суб'єктів. Фінансово-економічні відносини відображають економічну нерівність сторін, фінансові правовідносини, які є його опосередкованим правовим вираженням, -- юридичну нерівність. Отже, товарно-грошові відносини є предметом регулювання цивільного права, а фінансово-економічні -- фінансового права.

Наука фінансового права.

Поряд з іншими аспектами дослідження фінансове право можна розглядати й як галузь юридичної науки. Тобто наука фінансового права є сукупністю теоретичних понять, тлумачень і уявлень про чинне фінансове право, його предмет і метод, правові підгалузі та інститути, що входять до його складу. Предметом фінансового права як науки є його гносеологія, а також осмислення й дослідження проблем та перспектив удосконалення галузі.

Фінансове право як галузь права матеріалізується у фінансово-правових нормах, принципах, методах; наука фінансового права -- в узагальненнях, оцінках, висновках, концепціях, нових поняттях і категоріях, у теоріях і доктринах, що відображаються в наукових працях: статтях, монографіях, навчальних посібниках та підручниках із фінансового права.

Як і будь-яка інша наука, наука фінансового права має властиві тільки їй предмет дослідження і понятійно-категорійний апарат, власний зміст. З іншого боку, вона є частиною юридичної науки в цілому. Предметом науки фінансового права є сукупність знань про фінансове право та фінансову діяльність держави, хоч такі знання є різнорідними.

Як одна з юридичних наук, наука фінансового права вивчає історію фінансового законодавства, розробляє наукові рекомендації щодо його вдосконалення. Завданнями науки фінансового права є вивчення фінансового законодавства інших держав, здійснення порівняльного аналізу й використання позитивного досвіду для вдосконалення практики оновлення фінансово-правових актів, тим паче, що нині на порядку денному у сфері фінансової діяльності держави залишається реформування податкового законодавства та законодавства про відносини у сфері державного кредиту.

Фінансовому праву як науці притаманні певні особливості. Це суспільна наука, відповідно вона підпадає під різноманітні деформації та політичний тиск, особливо у сфері дослідження практичного досвіду правозастосовної діяльності органів управління у сфері фінансів.

Наука фінансового права як юридична наука досліджує низку фінансових явищ і понять, що за своєю природою є предметом дослідження економіки та фінансів. Отже, понятійно-категорійний апарат фінансової науки та науки фінансового права значною мірою тотожні. Наука фінансового права вивчає фінансово-правові явища, які за юридичною природою є публічно-правовими і виникають лише у сфері державних фінансів. Сфера приватних фінансів -- предмет дослідження цивільного права, там застосовується диспозитивний метод правового регулювання.

У межах фінансового права розвиваються інститути податкового права, фінансового контролю, банківської діяльності, оскільки всі розуміють значення податків для формування дохідної частини бюджету, однак формування податкової системи держави має бути відпрацьоване на певних категорійних поняттях. Визначаючи склад податкової системи, слід ураховувати як практику розвинутих країн, так і особливості національної економіки України, історичні традиції тощо.

Дослідження фінансово-правових відносин є актуальною темою для вивчення у вищих навчальних закладах. Фахівці-практики добре розуміють, що впровадження фінансових законів, формування сучасної системи міжбюджетних, податкових відносин, діяльності у кредитно-фінансовій сфері потребують якісного наукового підґрунтя. Саме тому за останні роки значно зросла кількість та якість дисертаційних досліджень, що здійснюють не лише науковці, а й практики.

2. Форми державного внутрішнього кредиту

Нормативні акти України, насамперед Закони України "Про цінні папери і фондову біржу", "Про державний внутрішній борг України", "Про банки і банківську діяльність", "Про Національний банк України", "Про бюджетну систему України", Указ Президента України "Про першочергові заходи по компенсації громадянам України втрат від знецінення цінних паперів і грошових нагромаджень" від 15 червня 1994 року, Постанова Кабінету Міністрів України "Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1995 року" від 23 серпня 1994 року, а також ряд інших дають підстави виділити як самостійні наступні форми державного кредиту в Україні:

а) державні позики;

б) звернення частини заощаджень населення в державні позики;

в) використання коштів загальнодержавного позичкового фонду;

г) казначейські позики;

д) гарантовані позики.

Державна позика як форма державного кредиту характеризується тим, що тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств, установ і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб шляхом випуску і реалізації облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів. Серед останніх облігація найпоширеніший вид цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання та дає право її власнику після перебігу відповідного строку одержати назад суму боргу і проценти по ньому. Продаючи облігацію, держава зобов'язується повернути суму боргу у визначений строк з процентами чи виплачувати проценти на протязі всього строку користування позичковими коштами, а після завершення вказаного строку повернути і суму боргу.

Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Номінальна вартість позначається на облігації і виражає грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове користування. Ця сума виплачується власнику облігації в момент погашення і на неї нараховуються проценти. Проте реальна прибутковість облігації може не співпадати з номінальною, а бути вищою або нижчою від встановленого заздалегідь номінального процента. Це зумовлюється тим, що облігації продаються за курсовою ціною, яка майже завжди відхиляється вверх або вниз від номінальної вартості. Таке відхилення називається курсовою різницею і залежить від ряду факторів. До них, зокрема, належать величина номінального процента по облігації, насиченість ринку державними цінними паперами, стан господарської кон'юнктури, міра довіри населення уряду і т.д.

Наступним видом державних цінних паперів, що діють в Україні, є казначейські зобов'язання. Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і свободі обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення прибутків бюджету. За облігаціями державних позик дохід може виплачуватись у вигляді процентів, виграшів або не виплачуватись зовсім (наприклад, за цільовими позиками). Умовами ж випуску казначейських зобов'язань передбачена виплата доходу тільки у вигляді процентів. Облігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення. Реалізовані серед юридичних і фізичних осіб облігації, казначейські зобов'язання і інші види державних цінних паперів складають разом форму державного кредиту державну внутрішню позику.

Державні внутрішні позики класифікуються за рядом ознак. З юридичної точки зору завжди цікавий суб'єктний склад учасників правовідносин в галузі державного кредиту. За цим критерієм позики поділяються на такі, що розміщуються центральними та місцевими органами влади і управління. Найбільшого поширення набула практика випуску державних позик урядом держави. Заборгованість місцевих органів влади незначна.

З іншого боку, за ознакою власників цінних паперів кредиторів позики поділяються на такі, що реалізуються:

а) тільки серед населення (наприклад, державна внутрішня виграшна позика 1982 р.);

б) тільки серед юридичних осіб (державна внутрішня позика 1995 року);

в) універсальні, призначені для розміщення одночасно серед юридичних і фізичних осіб.

В залежності від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентновиграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові). Власники боргових зобов'язань процентної позики одержують твердий дохід щорічно шляхом оплати купонів або одноразово при погашенні позики шляхом нарахування процентів до номіналу цінних паперів, без щорічних виплат. Прикладом процентних боргових зобов'язань є казначейські зобов'язання держави і облігації п'ятипроцентної позики 1990 року. фінансовий право кредит позика

По виграшних облігаціях їх держателі одержують весь доход у формі виграшів в момент погашення облігацій. Дохід в цьому випадку виплачується не по всіх облігаціях, а лише по тих, які потрапили в тираж виграшів. Прикладом виграшної позики є державна внутрішня позика 1982 р. Умовами випуску процентновиграшних передбачається виплата частини доходу за купонами, а іншої частини у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом строку чинності позики виграш випаде на кожну облігацію. В Україні після придбання нею незалежності процентневиграш ні і безпрограшні позики поки що не випускались.

Безпроцентні цільові позики не передбачають виплату доходів з облігацій, але гарантують одержання відповідного товару, попит на який поки що перевищує його пропозицію. Прикладом безпроцентної державної кредитної облігації є державна цільова позика 1990 р. Її облігації були випущені кожна вартістю, рівною тодішній ціні відповідного товару: легкового автомобіля, мотоцикла, мінітрактора, кольорового телевізора, відеомагнітофона, холодильника, мікрохвильової печі, швейної машинки, персонального побутового комп'ютера.

Органи місцевого самоврядування проводять цільові позики на будівництво доріг, проведення робіт по охороні довкілля, фінансування інших заходів, в яких зацікавлене населення адміністративно-територіальної одиниці.

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом. В ряді випадків фіксована ставка по цінних паперах є причиною зростання видатків держави на виплату процентів, в інших випадках вона може відлякувати кредиторів, які очікують підвищення процента.

Для покриття бюджетного дефіциту позики доводиться розміщувати при відносно завищеному рівні процентної ставки. Встановивши аналогічний процент за своїми борговими зобов'язаннями на весь період позики, який може складати строк до 30 років, держави тим самим, з одного боку, покладає на платників податку додаткові виплати, з іншого боку до певної міри звужує власні фінансові можливості. Щоб уникнути подібної ситуації, уряди використовують, як правило, два варіанти розвитку подій.

Перший передбачає покриття потреби в грошових коштах за. рахунок короткострокової чи середньострокової позики і випуску (коли процентна ставка впаде) довгострокової. Проте в цьому випадку позичальник несе додаткові витрати, пов'язані з випуском, розміщенням і погашенням довгострокової позики. Зате тут виключена можливість, що в очікуванні підвищення процентної ставки інвестори не проявляють інтересу до довгострокового кредитування.

Другий варіант розв'язує всі названі проблеми, оскільки передбачає систематичний перегляд процента, що виплачується за цінними паперами. Як база для цього, як правило, використовується ставка за міжбанківськими кредитами в країні. Проте такі позики мають іншу серйозну ваду боржник (держава) не в змозі спланувати до кінця власні видатки.

За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення до 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавцем передбачена можливість функціонування всіх трьох видів цінних паперів держави.

В залежності від обов'язків позичальника твердо дотримуватись строків погашення позики, встановлених при його випуску, позичкові кошти ще можуть поділятися на зобов'язання з правом дострокового погашення і без права дострокового погашення. Питання про дострокове погашення боргових зобов'язань стає актуальним переважно тоді, коли на фінансовому ринку відбуваються істотні зміни. Наприклад, позичальник випустив облігації із щорічним фіксованим доходом в 10 процентів, а через рік ставка влада до 5 процентів. В цьому випадку позичальник зазнає істотних втрат, а інвестор одержує адекватний неочікуваний виграш. Якщо облігації були випущені з правом дострокового погашення, то втрати позичальника і виграш кредитора зводяться до мінімуму. Перший випускає і розміщує нову позику, погашаючи за рахунок цього стару.

Розрізняють два варіанти погашення заборгованості одноразово і частинами. Якщо позика погашається частинами, то в залежності від розподілу суми боргу за строками погашення виділяється три варіанти:

позика погашається рівними частинами протягом певного строку. Наприклад, протягом чотирьох років. Тоді, якщо сума позики складала 100 млн. гривень, щорічно буде виплачуватись по 25 млн гривень;

наростаючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 10 млн. гривень, в другий рік в 20 млн. гривень, в третій рік в 30 млн. гривень, в четвертий рік в 40 млн. гривень. Така система зручна державі у випадку нарощування нею доходів в часі. Наприклад, у зв'язку з піднесенням ділової активності очікується ріст податкових надходжень або об'єкт, на спорудження якого залучались позичкові кошти, нарощує потужність і починає приносити все більші прибутки;

знижуючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 40 млн. гривень, в другий рік в 30 млн. гривень, в третій рік в 20 млн. гривень і в четвертий рік решта 10 млн. гривень. Така система привабливіша за ситуації, коли очікується неминуче падіння прибутків держави чи збільшення й видатків.

В залежності від обігу на ринку цінних паперів державні позики поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові позики вільно продаються і купуються. Вони є основними при фінансуванні бюджетного дефіциту. Неринкові позики не можуть вільно змінювати своїх власників. Вони не підлягають обігу на ринку цінних паперів і, як правило, випускаються державою з метою залучення певних інвесторів, специфічним інтересам яких і відповідають. Наприклад, в останні роки існування радянські держави урядом СРСР були здійснені декілька випусків неринкових облігацій на розвиток вітчизняного легкового автомобілебудування. На Заході неринкові державні облігації останніми роками випускались для мобілізації коштів недержавних пенсійних фондів, страхових компаній, дрібних інвесторів.

В залежності від забезпечення боргових зобов'язань державні позики поділяються на заставні і незаставні. Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади. Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.

За методами розміщення державні позики поділяються на добровільні, примусові і такі, що розмішуються серед інвесторів за підпискою. Кожному методу розміщення позик відповідає власний спосіб реалізації. Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими установами, якщо інше не обумовлено умовами їх випуску.

Примусові позики розміщуються серед кредиторів в силу постанов уряду, якими передбачена сувора відповідальність за ухилення від покупки облігацій.

Позики, що розміщуються серед населення за підпискою з відстрочкою платежу формально є добровільними. Однак їх реалізація супроводжується такою масовополітичною кампанією тиску, яка робить їх обов'язковими дефакто. Це можливо в умовах тоталітарної держави. В даний час в Україні мають місце тільки добровільні державні позики.

Нарешті, державні позики можуть бути облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави. Безоблігаційні позики оформляються підписанням угод, договорів, шляхом записів в боргових книгах і видачею особливих свідоцтв. В даний час безоблігаційні позики використовуються на міжурядовому рівні.

У тісному зв'язку з державними позиками перебуває інша форма державного кредиту, функціонування якої опосередковується Ощадбанком України звернення частини заощаджень населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли юридичні і фізичні особи безпосередньо купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк України надає кредит державі за рахунок позичкових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі Ощадбанку України та надання останнім позики державі за рахунок позичкових коштів без відома і тим більше без згоди їх реального власника дозволяє виділити ці відносини в якості особливої форми державного кредиту.

Звернення частини заощаджень населення в державні позики, призначені на потреби держави, здійснюється через покупку банком особливих цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик. В Україні в даний час це досягається шляхом покупки Ощадбанком України боргових зобов'язань нашої держави.

Запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не опосередковуючи ці операції покупкою державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що небезпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку демократично обраних парламентарів. Тому повна нормалізація відносин між державою і кредитною системою лежить на шляху відмови від запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту і повернення Національному банку України боргу, що утворився за попередні роки.

В новій, незалежній Україні левова частка державного боргу склалася саме за рахунок залучення урядом України коштів загальнодержавного позичкового фонду для фінансування бюджетних видатків. Це негативно позначилося на стані державних фінансів і грошового обігу, виробило в уряду шкідливу звичку не турбуватися про зміцнення і розвиток доходів державного бюджету. Наприклад, в 19931995 роках майже весь дефіцит Державного бюджету України покривався кредитами Національного банку України. В минулому і нинішньому роках також витрачено великий обсяг кредитів Національного банку України для покриття дефіциту Державного бюджету України.

Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної виконавчої влади за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності і зворотності. В Україні в даний час ця форма державного кредиту лише починає використовуватися. Проте саме життя все найстійкіше ставить питання про повне відродження фінансово-правового інституту казначейських позик. З іншого боку, із створенням системи органів Державного казначейства України відкрилися практичні можливості для успішного вирішення цього питання.

Об'єктивна необхідність значно ширшого застосування державою казначейських позик зумовлена докорінною реформою відносин власності в країні. Ця реформа супроводжується роздержавленням і приватизацією господарських структур. Держава не може нести відповідальність за фінансові результати діяльності підприємств і організацій замість їх повноправних власників. Однак при необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу тим господарюючим суб'єктами, в стабільній роботі яких вони зацікавлені насамперед, але знову ж таки на умовах зворотності, строковості і платності.

Правовідносини по лінії казначейських позик не є аналогом відносин банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної законодавчої і виконавчої влади надають фінансову допомогу на інших умовах, з інших причин та з іншою метою. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за строками і нормою процента. Вони можливі у випадку фінансових ускладнень підприємств або інших господарюючих суб'єктів, їх особливого становища на ринку або погіршення економічної ситуації в країні і не переслідують меркантильних та комерційних цілей, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарства економічних структур.

В окремих випадках уряд гарантує безумовне погашення позики, випущеної нижчестоячими органами влади і управління чи окремими господарюючими суб'єктами, а також виплату процентів по них. В цих випадках мова іде про умовний державний кредит гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе відповідальність лише у випадках неплатоспроможності позичальника. В Україні уже склалися правові та інші передумови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням органам місцевого самоврядування, а також окремим господарюючим суб'єктам права здійснювати операції по випуску позик.

Література

1. Фінансове право : навч. посіб. / ред. Л.К. Воронова. -- К.: ВВНТУРІ, 1998. -- 384 с.

2. Орлюк О.П. Фінансове право : навч. посіб. / О.П. Орлюк. -- К.: Юрінком Інтер, 2003. -- 528 с.

3. Фінансове право : підручник для студ. юрид. вузів / ред. Л.К. Воронова. -- 2-ге вид., випр. та доп. -- X. : Консум, 1999. -- 95 с.

4. Финансовое право: наука, история, библиография / К.С. Вельский. -- М.: Юрист, 1995. -- 208 с.

5. Теорія фінансів ; підручник / О.Д. Василик. -- 4-те вид., доп. -- К.: НІОС, 2003. -- 416 с.

6. Бєльський К.С. "Финансовое право. Наука, история, библиография". Москва. "Юрист" 1995

7. Лєбєдєв В.А. "Финансовое право". Лекции. Спб. 1882

8. Алєксєєв С.С. "Общая теория права". Москва. 1981

9. Годме П.М. "Финансовое право". Москва. 1978

10. Воронова Л.К., Бекерської Д.А. "Фінансове право". Київ "ВЕНТУРІ",1995

11. Мережа Internet.

Размещено на Allbest.ru