Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА НАН УКРАЇНИ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА ПРОЦЕСУ

Київ - 2007

ПЛАН

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність

1. Поняття закону про кримінальну відповідальність

Кримінальне право України відображається в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдиний нормативний акт - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як «закон про кримінальну відповідальність» (розділ ІІ Загальної частини). Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність - тотожні поняття, тому можна послуговуватися як одним терміном, так і іншим.

Закон про кримінальну відповідальність має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у поєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані у певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися і в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією.

У нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільно небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть застосовуються до осіб, які їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними. Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике запобігаюче значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх запобігання.

Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси.

1. Закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. З ст. З КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України носять рекомендаційний характер і тим паче не створюють норм. Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.

2. Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть застосовуватися за його вчинення.

3. КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає зі ст. 85 Конституції України.

З вище наведених рис можна запропонувати таке визначення закону про кримінальну відповідальність: закон про кримінальну відповідальність - це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільна небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.

Усі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК. Новий КК прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001України.

2. Структура закону про кримінальну відповідальність

кримінальна відповідальність закон

Закон про кримінальну відповідальність поділяється на Загальну і Особливу частини, кожна з яких у свою чергу, складається із розділів, а розділи - із статей.

У Загальній частині зосереджені норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, а також визначають його основні інститути, наприклад, поняття злочину і його видів, вини та її форм, співучасті в злочині, повторності, сукупності та рецидиву злочину, покарання та його мети, видів покарань та підстав їх застосування. Це норми, які застосовуються до всіх злочинів. Загальна частина складається з 15 розділів, кожен з яких має відповідну назву: “Загальні положення”, “Закон про кримінальну відповідальність”, “Злочин, його види та стадії”, “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності і (суб'єкт злочину)”, “Вина та її форми”, “Співучасть у злочині”, “Повторність, сукупність та рецидив злочинів”, “Обставини, що виключають злочинність діяння”, “Звільнення від кримінальної відповідальності”, “Покарання та його види”, “Призначення покарання”, “Звільнення від покарання та його відбування”, “Судимість”, “Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування”, “Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”.

Особлива частина містить норми, що вказують, які конкретно суспільно небезпечні діяння є злочинами і які заходи кримінального покарання можуть застосовуватися до осіб, які їх вчинили. всі норми Особливої частини поділяються на чотири види: 1) забороняючі норми встановлюють ознаки злочину та передбачають вид і міру покарання за його вчинення. У них виражене те специфічне, що є в кожному посяганні, що відрізняє його від усіх інших. Не встановивши, що діяння передбачене якоюсь забороняючою нормою, його не можна взагалі оцінювати з точки зору кримінального закону; 2) роз'яснюючі (або дефінітивні) норми - норми, які роз'яснюють зміст термінів і термінологічних зворотів, що стосуються окремих злочинів. Наприклад, ст. 401 КК визначає поняття військового злочину, родовий об'єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин. Роз'яснюючі норми доповнюють та розвивають інші кримінально-правові норми, не змінюючи їх змісту, сприяють встановленню забороняючих і стимулюючих норм. Кожна роз'яснююча норма тлумачить лише певну частину ознак, в яких виражається діяння, що підлягає кваліфікації; 3) стимулюючі (або заохочувальні) норми - це норми, які заохочують громадян до бажаної поведінки для держави та суспільства. В Особливій частині КК у 13-ти статтях містяться умови звільнення особи від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369 КК). Наприклад, у ч. 2 ст. 111 КК передбачено, що за державну зраду звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, який на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв'язок з ними та про отримане завдання; 4) виняткові (або обмежувальні) норми - це ті, які встановлюють винятки із загальних правил - передбачають випадки, коли кримінальна відповідальність не настає. В КК є, принаймні, три такі норми - ч.4 ст.331 КК (обмеження щодо відповідальності за незаконне перетинання державного кордону), ч.2 ст.385 та ч.2 ст.396 КК (випадки, коли не настає відповідальність за відмову від давання показань та за приховування злочину). В КК є ряд статей, де виняткові норми поєднуються із забороняючими - встановлені часткові обмеження, що стосуються окремих ознак складу злочину. Наприклад, в ст.240 КК передбачена відповідальність за незаконне видобування корисних копалин, крім загальнопоширених, предметом ряду злочинів є вогнепальна зброя, крім гладкоствольної мисливської.

Загальна і Особлива частини КК пов'язані між собою і утворюють нерозривну системну єдність. Значення цієї єдності найбільш помітне при застосуванні окремих статей КК. Не можна застосувати кримінально-правову норму, що міститься в Особливій частині КК, не звернувшись при цьому до Загальної частини.

Особлива частина включає 20 розділів, систематизованих по групах споріднених суспільних відносин, на які посягають відповідні злочини: “Злочини проти основ національної безпеки України”, “Злочини проти життя і здоров'я особи”, “Злочини проти волі, честі та гідності”, “Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи”, “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”, “Злочини проти власності”, “Злочини у сфері господарської діяльності”, “Злочини проти довкілля”, “Злочини проти громадської безпеки”, “Злочини проти безпеки виробництва”, “Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту”, “Злочини проти громадського порядку”, “Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення”, “Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації”, “Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян”, “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку”, “Злочини у сфері службової діяльності”, “Злочини проти правосуддя”, “Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)”.

Статті КК пронумеровані арабськими цифрами і мають заголовки, що виражають сутність кримінально-правових норм, які в них містяться. При включенні в КК нової статті вона буде поміщена у відповідний розділ Загальної або Особливої частини. Нова стаття повинна віщуватися, як правило, вслід за статтею, що є найбільш близькою до неї за змістом. Багато статей КК поділяються на частини, які вміщені в окремий абзац. Абзаци відповідним чином пронумеровані.

Зміст окремих частин у статтях, що належать до Загальної частини, характеризується великою різноманітністю. Найчастіше в них розкривається відповідна норма, визначаються особливості застосування за якихось умов або встановлюються випадки незастосування цієї норми.

У зв'язку з тим, що абсолютна більшість норм Особливої частини встановлює кримінальну відповідальність за окремі види злочинів, їхня структура характеризується однорідністю складових елементів; у них чітко визначається диспозиція і санкція. Гіпотеза у кримінально-правовій нормі не наводиться. Вона завжди презюмується приблизно у такій формі: “якщо хтось вчинить вбивство...”, а далі розташована диспозиція, яка розкриває поняття вбивства.

Диспозицію називається частина норми Особливої частини, в якій визначається злочинне діяння. За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину в чинному кримінальному законодавстві України розрізняють диспозицію чотирьох видів: просту, описову, бланкетну, відсильну. Зустрічаються також змішані диспозиції.

Проста диспозиція називає злочинне діяння, не розкриваючи його ознак. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція у ст. 369 “Давання хабара”. Проста диспозиція використовується законодавцем у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння у загальних рисах досить зрозумілий і без описування його ознак у законі. Ознаки злочину, які наводяться у простих диспозиціях, розкриваються в слідчо-судовій практиці і монографічній літературі.

Описовою називається диспозиція, де описуються найбільш точно ознаки діяння. Так, у ст. 185 “Крадіжка” наводиться визначення крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Точно визначаючи ознаки злочину, описова диспозиція у зв'язку з цим має перевагу перед простою диспозицію.

Бланкетною є диспозиція, котра, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину із них, відсилає для встановлення змісту ознак злочину до інших нормативних актів, які не є законами про кримінальну відповідальність (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція у ст. 271 “Порушення вимог законодавства про охорону праці”. Отже, бланкетна диспозиція використовується, коли треба встановити кримінальну відповідальність за порушення правил, що містять у собі різноманітні вимоги або заборони, описані або детально розкриті в інших нормативних актах.

Відсильною зветься диспозиція, котра відсилає до кримінально-правової норми або окремого положення, яке міститься в частині статті КК, де називається відповідний злочин або описуються його ознаки. Наприклад, ст. 122 “Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження” відсилає до ст. 121 “Умисне тяжке тілесне ушкодження”, вказуючи, що спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження може мати місце при відсутності ознак тяжкого тілесного ушкодження. Найчастіше відсильні диспозиції застосовуються при описуванні другої частини відповідної статті, для уникнення повторного описування діяння, яке наведене в частині першій.

У КК зустрічаються норми, диспозиції яких мають змішаний (комбінований) характер. У одній частині це прості або описові диспозиції, а в інших - бланкетні або відсильні. Наприклад, такою є диспозиція ст. 231, яка передбачає відповідальність за умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності.

Санкція - це частина статті, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, зазначений в диспозиції.

Теорія кримінального права знає такі види санкцій: неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно визначені, альтернативні, та змішані. Подібні відмінності між санкціями проводяться тільки по основному покаранню. Після Жовтневої революції 1917 року і до прийняття у 1922 році першого КК нашої держави кримінальному законодавству була відома така неконкретизована санкція як “покарати по всій суворості законів”, яка не називала ні виду покарання, ні його розмір. Абсолютно визначені санкції зустрічалися у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції першого виду встановлювали один певний вид покарання та його точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання - розстріл. Санкції другого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, за добровільну здачу в полон у КК 1960 року передбачалася смертна кара або позбавлення волі на 15 років. Відсильна санкція у статті не вказувала на вид та розмір покарання, а відсилала до санкції іншої статті КК. Наприклад, до 17 червня 1992 року в КК 1960 року була ст. 64, в якій передбачалася відповідальність за організаційну діяльність, спрямовану на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а також за участь у антирадянській агітації. санкція цієї статті формулювалася так: “карається відповідно до статей 56-63 цього Кодексу”.

У чинному КК використовуються відносно визначені та альтернативні санкції. Відносно визначеною є санкція, яка має один вид покарання і вказує його розміри (межі).

Розрізняють такі види відносно-визначених санкцій:

а) з нижньою і верхньою межами покарання (на строк “від” і “до”). У цьому разі в законі передбачені нижня та верхня межа певного покарання. Наприклад, хуліганство, передбачене ч. 4 ст. 296, карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років;

б) з верхньою межею покарання (на строк “до”). У цьому разі визначається тільки верхня межа покарання. Нижньою межею санкції тут є нижня межа, встановлена в нормі Загальної частини КК для даного виду покарання.

Альтернативною є санкція, в якій міститься вказівка на два або декілька видів основних покарань, з яких суд обирає лише одне.

Альтернативі санкції мають різновиди:

а) в санкції вказані відносно визначений, абсолютно визначений види покарання (наприклад, санкція у ст. 112 - “карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі”);

б) в санкції вказані два або більше відносно визначених видів покарання (наприклад, санкція у ч. 1 ст. 129 - “карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років”).

3. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння (ч. 2 ст. 4 КК). Чинним визнається закон, що вже набрав чинності. У зв'язку з цим принципове значення мають питання про час прийняття, оприлюднення та набрання законом чинності і про час припинення його чинності.

Питання про час набрання законом чинності врегульоване в ч. 1 ст. 4 КК: “Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування”. Це положення включено в КК відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України. На підставі цього можливі три строки набрання новим законом чинності:

1) після десяти днів з дня його офіційного оприлюднення, але не раніше дня його опублікування;

2) з дня його опублікування в офіційному виданні;

3) з дня, що вказаний у самому законі.

Припинення чинності кримінального закону означає, що його норми не можуть застосовуватися до зафіксованих у ньому діянь. Підставами припинення чинності є:

1) відміна кримінального закону (наприклад, із набранням чинності КК 2001 року втратив чинність Указ Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 року “Про відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання”);

2) заміна кримінального закону іншим законом. Так КК 1960 року був замінений КК 2001 року. Досить часто заміна кримінального закону здійснюється шляхом викладення його у новій редакції. Наприклад, ст. 209 КК “Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом” була викладена у новій редакції у зв'язку з прийняттям 28 листопада 2002 року Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”;

3) закінчення строку дії, на який закон був виданий. Наприклад, із закінченням Великої Вітчизняної війни припинив свою чинність Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 липня 1941 року, що передбачав кримінальну відповідальність за розповсюдження під час війни неправдивих пліток, що викликають тривогу серед населення.

На практиці зустрічаються ситуації, коли на час вчинення злочину діяв один закон, а на час досудового слідства чи розгляду справи у суді - інший. Виникає запитання, який з цих законів підлягає застосуванню.

Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності, незалежно від часу настання злочинних наслідків.

Зворотна дія кримінального закону у часі - поширення дії нового закону на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання ним чинності. Згідно з ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Поняття “відповідальність” передбачає різні форми державного примусу, в тому числі кримінальну відповідальність. Як вид юридичної відповідальності кримінальна відповідальність характеризується тим, що вона пов'язана з особливим видом правопорушень - злочином. “Відповідальність” як загальне поняття охоплює не тільки випадки, пов'язані з призначенням і застосуванням покарання, а й випадки, пов'язані з правовим становищем особи, до якої від імені держави застосована кримінальна відповідальність. Тому, виходячи із ст. 58 Конституції України та положень ч. 1 ст. 5 КК, зворотну силу мають також закони, що, наприклад, поліпшують умови і порядок відбування покарання, розширюють види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, знижують строки погашення і зняття судимості та ін. У ч. 1 ст. 5 КК законодавець, у розвиток ст. 58 Конституції України, уточнив коло осіб, на яких поширюється зворотна дія закону. Це особи, що вчинили відповідні діяння до набрання чинності законом, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, а також особи, що відбувають покарання або відбули його, але мають судимість.

Встановлення того, пом'якшує чи, навпаки, посилює кримінальну відповідальність новий закон, нерідко є складним завданням. Вимагається добре знання кримінального права, щоб точно встановити співвідношення колишнього і нового кримінального закону, визначити, який із них є більш м'яким.

У теорії кримінального права вироблено деякі правила, які дозволяють при порівнянні законів дійти висновку про більш м'який кримінальний закон:

1) закон, що встановлює більш м'який вид покарання порівняно з кримінальним законом часу вчинення злочину;

2) закон, в якому мінімальна межа покарання нижча, ніж мінімум такого ж покарання в законі, що діяв раніше;

3) при збереженні рівності мінімальних меж у новому кримінальному законі максимальна межа того ж виду покарання є більш низькою, ніж максимум покарання в законі, що діяв раніше;

4) при одночасному зниженні мінімуму покарання і підвищенні його максимуму більш м'яким вважається закон, який знижує мінімальну межу покарання;

5) новий закон виключає додаткове покарання, передбачене в колишньому законі;

6) в новому законі збережено додаткове покарання, що було і в колишньому законі, однак це покарання передбачено факультативне, тоді як в колишньому законі воно було обов'язковим;

7) якщо санкція в новому законі передбачає альтернативне кілька основних покарань, а в законі, що діяв раніше, було тільки одне таке покарання.

Порівняння законів на предмет пом'якшення чи посилення кримінальної відповідальності досягається також шляхом аналізу в новому і колишньому законах усіх ознак злочину, умов кримінальної відповідальності тощо.

У зв'язку з прийняттям нового КК на особливу увагу заслуговує питання про зворотну дію так званого проміжного закону. На практиці трапляються випадки, коли під час вчинення злочину був чинним один закон, в процесі розслідування справи - другий, а на час розгляду справи в суді або постановлення вироку - третій. У цих випадках досить часто виникає питання про те, який з цих законів слід застосувати до особи, що вчинила злочин.

У теорії кримінального права проблема застосування проміжного закону є спірною. Одні автори вважають, що проміжний закон може застосовуватися тільки за його “життя”, тобто тільки тоді, коли він діє. На думку інших, такий закон, якщо він більш м'який, ніж наступний, має застосовуватися до осіб, які вчинили злочин, незалежно від того, чи є чинним такий закон. Перевагу має таке рішення: проміжний закон по справі не застосовується тому, що при розгляді справи вже є чинним новий закон. Застосуванню підлягає закон часу вчинення злочину. Однак покарання, що призначається, не може перевищувати максимальної межі, яка була передбачена в проміжному законі.

4. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визначається на підставі таких принципів: а) територіального; б) громадянства, в) космополітичного (універсального); г) реального. Перші два принципи вважаються основними.

Територіальний принцип. Сутність цього принципу закріплена в ч. 1 ст. 6 КК, де зазначено, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 6 КК, злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв'язку з його вчиненням. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діяння і на території України, так і випадки вчинення діяння як на території України, так і на території інших держав.

Частина 3 ст. 6 КК вказує також на випадки вчинення злочину в співучасті. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

Територіальний принцип чинності закону в просторі вимагає з'ясування, що таке “територія України”. Поняття території визначається на підставі норм державного і міжнародного права, зокрема Закону України від 4 листопада 1991 р. “Про державний кордон України”. Стаття 1 цього Закону зазначає: “Державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору”.

Поняттям “територія України” охоплюються:

а) суша, море, ріки, озера і решта водойм, надра землі в межах кордону України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, що відлічуються від лінії найбільшого відливу як на материку, так і на островах, належних Україні, або від прямих початкових ліній, що з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів -- у відповідності із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;

б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;

в) невійськові кораблі, приписані до портів на території України, що знаходяться під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України “Про державний кордон України” прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання та слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її території, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

Виділяють також об'єкти, які не є територією України, але на які поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України. Це:

а) континентальний шельф - поверхня і надра морського дна, підводних районів, що примикають до узбережжя чи до острова України і знаходяться поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів;

б) виключна (морська) економічна зона, тобто морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать. Її ширина становить 200 морських миль.

в) підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря;

г) наукова станція, розташована в Антарктиді. Таку станцію Україна має на острові Галіндес цього материка;

д) запущені в космос об'єкти, що належать Україні та включені відповідно до Конвенції “Про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір» 1975 р. у реєстр космічних об'єктів України. Такі об'єкти підпадають під юрисдикцію і сферу дії кримінального законодавства України.

Із ч. 1 ст. 6 КК випливає, що особи, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом. Закон має на увазі громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства які, перебуваючи на території України, вчинили злочини, передбачені КК.

Відповідно до міжнародних угод і законів України іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України.

Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва (посол, посланник, повірений у справах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, якщо вони не є громадянами України.

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються консульські посадові особи і консульські службовці, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також представники і службові особи міжнародних організацій, члени парламентських і урядових делегацій. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов'язків.

Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до ст. 13 Положення від 10 червня 1993 р. поширюється лише у випадках ясно вираженої згоди на це акредитуючої держави, що виражається в позбавленні певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.

Принцип громадянства. Відповідно до цього принципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК).

Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином в тій країні, де воно було вчинено. Таким же чином визначається відповідальність і для осіб, які мають подвійне громадянство - України та іншої держави. Якщо особи, які мають таке громадянство, вчиняють злочин поза межами України, то незалежно від того, чи є вони також громадянами держави, на території якої вчинений злочин, або ні, вони підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покарання, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин.

Разом з тим засудження за межами України її громадянина або особи без громадянства, яка постійно проживає в Україні, у разі вчинення ними на території України нового злочину може мати для них певні правові наслідки. Згідно з ч. 2 ст. 9 КК рецидив злочинів, не відбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

Космополітичний (універсальний) принцип. Цей принцип виходить з міжнародно-правових зобов'язань України у сфері боротьби із злочинністю. Згідно з ст. 8 КК іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені КК особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Сутність цього принципу полягає у спільності інтересів кількох держав у боротьбі зі злочинами, вчинення яких на території однієї держави здатне заподіяти шкоди й інтересам інших держав, в тому числі Україні.

Реальний принцип. Цей принцип також закріплений в ст. 8 КК. Він полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом у випадках, якщо цей злочин є особливо тяжким та був спрямований проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять .під загрозу безпеку держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України. Кримінальне законодавство України уперше ввело у систему норм Загальної частини інститут видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК. Під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють ^передачу таких осіб однією державою (то запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є.

Інститут видачі осіб, які вчинили злочини, має і певні винятки. Так, згідно з ч. 1 ст. 10 КК громадяни України та особи без громадянства, що постійно в ній проживають, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Стаття 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини: видача для виконання покарання і видача для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Згідно з ч. 2 ст. 10 КК іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України. При цьому видача для виконання вироку може бути здійснена лише відносно осіб, які вчинили діяння, що відповідно до законодавства України та законодавства запитуючої держави є кримінальне караними.

Згідно з ч. з ст. 10 КК іноземці та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути: видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України. Так, видачу з метою проведення кримінального переслідування встановлено п. 2 ст. 60 Договору між Україною і республікою Польща про правову допомогу та правові відносини У цивільних і кримінальних справах від 27 травня 1993 р.

5. Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

Тлумачення закону полягає у з з'ясуванні і всебічному розкритті його змісту з метою його точного застосування. Тлумачення не може бути довільним, таким, що виходить за межі волі законодавця, вираженої в тексті закону.

Тлумачення закону поділяється на види залежно від суб'єкта тлумачення, прийомів (засобів) та обсягу тлумачення. У теорії кримінального права існують й інші критерії класифікації тлумачень кримінального закону.

Залежно від суб'єкта, який роз'яснює закон, розрізняють автентичне, легальне (або офіційне), судове і наукове (або доктринальне) тлумачення.

Автентичне тлумачення дає орган, що прийняв закон. На сьогодні таке тлумачення дається у тесті самого КК у примітках до окремих статей.

Легальним (офіційним) зветься тлумачення, що здійснюється органом державної влади, уповноваженим на те законом. Згідно з п. 2 ст. 150 Конституції України правом офіційного тлумачення законів, в тому числі кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Це тлумачення - вид правової діяльності високого юридичного рівня, оскільки акти конституційного тлумачення законів мають силу останніх. У цьому тлумаченні можливі елементи розвитку закону, але суворо в межах норми права, що тлумачиться. Положення, що наводяться в акті легального тлумачення, є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Судове (казуальне) тлумачення - це найбільш поширене тлумачення кримінального закону. Воно має такі різновиди:

а) казуальне тлумачення, що дається судами при розгляді конкретної кримінальної справи. Цей вигляд тлумачення здійснює суд будь-якої інстанції. Таке тлумачення є обов'язковим тільки по тій справі, у зв'язку з якою воно проводилося. Оскільки судове тлумачення може виходити від вищих судових органів, то одночасно воно може бути взірцем правильного застосування закону для нижчих судів при розгляді аналогічних справ;

б) правозастосовне тлумачення, що дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України з найбільш складних питань застосування КК. Внаслідок вивчення і узагальнення судової практики, а також у відповідь на запити судових органів і прокуратури Пленум Верховного Суду України має право давати роз'яснення про правильність застосування того чи іншого закону при здійсненні правосуддя. Такі роз'яснення впливають на практику судів при розгляді ними конкретних кримінальних справ. Ними широко користуються інші суб'єкти застосування норм кримінального права. Такі роз'яснення Пленуму Верховного Суду України носять рекомендаційний характер.

Наукове (доктринальне) тлумачення - це тлумачення закону, що дається науковими і навчальними юридичними установами, окремими вченими і практиками в монографіях, підручниках, навчальних посібниках, статтях, науково-практичних коментарях. Таке тлумачення не має обов'язкової сили.

Залежно від прийомів (засобів) тлумачення законів про кримінальну відповідальність можна поділити на такі види.

Лінгвістичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту кримінально-правової норми шляхом етимологічного або синтаксичного аналізу її тексту, а також з'ясування значення і змісту слів, термінів, понять, застосованих в законі про кримінальну відповідальність. Так, для того, щоб визнати особу неосудною, потрібно встановити, що вона окрім наявності певного психічного захворювання не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними (у ст. 19 КК використовується роз'єднувальний сполучник “або”).

Логічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону на підставі правил логіки.

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону, його окремих положень шляхом зіставлення з іншими положеннями цього ж або іншого закону. Найчастіше зіставляються положення різних норм КК. Наприклад, поняття “службова особа”, використане в ст. 238, з'ясовується шляхом звернення до п. 1 примітки до ст. 364, де дається визначення службової особи.

Історичне тлумачення закону полягає у з'ясуванні умов, причин, соціальних чинників, що обумовили його прийняття, зверненні до аналогічних кримінальних законів, що були чинними раніше. Іноді для розкриття змісту закону знайомляться з його проектом, пояснювальними записками, матеріалами обговорення проекту, думками окремих вчених, які брали участь у розробці закону. Цей прийом тлумачення застосовується, як правило, науковцями при дослідженні кримінального законодавства. Історичне тлумачення дає можливість більш точно з'ясувати ті завдання, які ставив законодавець, приймаючи КК або окремі норми, що входять в нього.

Тлумачення за обсягом (результатом) може бути буквальним, обмежувальним та поширювальним.

Буквальним (або адекватним) називається тлумачення, згідно з яким дійсний зміст кримінально-правової норми точно (буквально) відповідає її текстуальному вираженню (тексту, букві). Таке тлумачення має місце у випадках, коли зміст норми закону або якоїсь її частини збігається з її словесним викладенням. Наприклад, диспозиція ч. 1 ст. 114 “Шпигунство” дає точне уявлення про предмет злочину та суб'єкта шпигунства - це іноземець або особа без громадянства. Жодна з цих ознак не може бути витлумачена більш широко або вузько від буквального змісту. Як правило, буквально тлумачаться санкції норм Особливої частини КК.

Обмежувальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення більш вузьке за словесне вираження. Обмежувальне тлумачення дає підставу застосовувати закон до більш вузького кола випадків, ніж це виходить з його тексту. Наприклад, у ст. 304 встановлена відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність. За текстом ст. 22 кримінальна відповідальність за цей злочин може мати місце, якщо особа досягла шістнадцятирічного віку. Хоч ніяких винятків з цього положення немовби і немає, однак очевидно, що у ст. 304 маються на увазі випадки втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність дорослими, тобто особами, що досягли вісімнадцятирічного віку.

Поширювальне тлумачення має місце при неспівпаданні тексту і змісту кримінально-правової норми, коли її значення ширше за текстуальне словесне вираження. Поширювальне тлумачення надає кримінально-правовій нормі більш широкого змісту і дозволяє застосовувати її до більш широкого кола випадків, ніж це буквально вказано в самому тексті статті КК. Наприклад, у ч. 1 ст. 213 вказано на операції з брухтом кольорових і чорних металів, здійснювані без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), одержання якого передбачено законодавством. У цьому разі поняття “законодавство” охоплює не тільки закони в буквальному значенні, а й підзаконні (нормативно-правові) акти, якими регулюються порядок та умови державної реєстрації або одержання відповідного дозволу (ліцензії).

Обмежувальне і поширювальне тлумачення не “звужують” і не “розширюють” зміст закону, а лише виявляють його дійсний смисл, який може бути або більш вузьким, або більш широким порівняно з текстом цього закону, його буквальним вираженням.

Поширювальне тлумачення закону потрібно відрізняти від зовні схожого на нього застосування закону за аналогією. Під аналогією закону розуміють застосування до суспільне небезпечного діяння, що прямо не передбачене законом в момент його вчинення, статті КК, яка встановлює кримінальну відповідальність за найбільш Схожий за важливістю і характером злочин. До 1958 р. аналогія закону допускалася кримінальним законодавством (ч. З ст. З Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р., ч. 2 ст. 7 КК Української РСР 1927 р.). На відміну від аналогії закону поширювальне тлумачення засноване на існуванні в КК кримінально-правових норм, де ознаки злочину описані або загальним чином, або не досить чітко, або суперечливо. Тлумачення цих ознак, встановлення їх змісту відповідають дійсному смислу конкретної норми, тобто законодавець “мав на увазі” саме такий її зміст. Отже, поширювальне тлумачення нічого до закону не додає, а лише більш точно розкриває його зміст. Аналогія ж має місце тоді, коли дане діяння як злочинне в законі не передбачене, коли в законі є прогалина. КК України 2001 р. у ч. 4 ст. З прямо заборонив застосування закону за аналогією. Кримінальна відповідальність за КК можлива тільки за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого статтею Особливої частини, де дається вичерпний перелік злочинів. Неможливо застосування за аналогією і статей Загальної частини КК, що практика іноді використовувала при дії КК 1960 р.

Література до теми:

1. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. - М., 1967.

2. Блум М.И., Тилле А.А. Обратная сила уголовного закона. - М., 1969.

3. Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. - М.,1967.

4. Кленова Т.В. Структура уголовно-правовой нормы и выражение ее предписаний в законодательстве // Советское государство и право. - 1988. - №11.

5. Ляпунов Ю.И. Об обратной силе уголовного закона // Законность. - 1996. - №4.

6. Ляпунов Ю.И. Обратная сила новых уголовно-правовых норм //Законность. - 1994. - №6.

7. Наумов А.В. Применение уголовно-правовых норм. - Волгоград, 1973.

8. Осипов П.П. Теоретические основы построения и применения уголовно-правовых санкций. - М., 1976.

9. Тилле А.А. Время, пространство, закон. - М., 1965.

10. Тхешелиадзе Г.Т. Судебная практика и уголовный закон. - Тбилиси, 1975.

11. Шаргородский М.Д. Уголовный закон. - М, 1958.

12. Шляпочников С.В. Толкование уголовного закона. - М., 1960.

Размещено на Allbest.ru