Зміна пануючого праворозуміння як обов’язкова умова впровадження відновного правосуддя в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

НУ «ЮАУ» імені Ярослава Мудрого

Кафедра філософіі права

Анотація статті О. Гесева

«Зміна пануючого праворозуміння як обов'язкова умова впровадження відновного правосуддя в Україні»

Виконала: Смирнова Ірина 7група

9факультет 2 курс

Перевірила: доц. Жданєнко С. Б.

Харків - 2011

Ламання стереотипів є вкрай важливим щодо сприйняття нетрадиційних, нестандартних підходів до вирішення соціальних конфліктів, які виникають у наслідок вчинення кримінально-караних дій. Можна вести мову про фактичне існування в будь-якій з юрисдикції можливості нормативних порядків із традиційним переживанням через різні історичні, політичні, економічні, культурні та інші причини одного з них. Сам же нормативний порядок визначається насамперед різним відношенням до права, виділенням у ньому як сутнісних, домінуючих тих або інших різноманітних ознак і аспектів, тобто різними методологічними підходами до права як явища. зміна парадигма право

Способів визначення права багато, ще на початку ХХ ст. І. Ільїн зазначав «… Віра у рятівний методологічний монізм зникає і поступається місцем визнанню методологічного плюралізму.»

Через різні причини в Україні встановилося вузько нормативістське, моністичне розуміння права виключно як системи норм, встановлених (санкціонованих) державою, його законодавчими або іншими компетентними органами влади.

Фундаментальне, основоположне значення для парадигми права у зв'язку із сприйняттям та впровадженням у правозастосовну практику принципів відповідного правосуддя та процедур примирення мають теорії одного із засновників соціології - Е.Дюркгейм, насамперед його погляди щодо відповідальності між формами соціальності (соціальної солідарності) та типами права. Така варіативність права, тобто різні погляди на сутність і основні цілі права, безпосередньо пов'язнана з різними формами соціальної солідарності. Е. Дюркгейм вирізняє право, що належить до «механічної солідарності », або солідарності через тотожність, однаковість, «спільних соціальних ознак», та право, що належить до «органічної солідарності» або солідарності через розмаїття.

У першому випадку соціальний конфлікт, зокрема кримінального характеру, врегульовується аналогічно іншими подібними конфліктами, у другому випадку при залагодженні конфлікту враховується широкий спектр соціальних ознак. Перший тип права представляє «каральне право», другий - «договірне право» (конституційне, процесуальне, сімейне)

Розвиток суспільних відносин, особливо на сучасному «постмодерному» етапі, відбувається у напрямі від механічної солідарності до органічної. Взаємодія, навіть боротьба репресивного та реституційного права зумовлює суттєві, визначальні риси історичного розвитку конкретних правових систем. У зв'язку з цим поступово трансформуються і функції держави, яка із зростанням органічної солідарності «все менше править» і «все більше адмініструє», реститутивне право витісняє право каральне.

Злочин розглядається насамперед як соціальний конфлікт між індивідами, тобто як ситуація, внаслідок якої страждають і потерпілі, й самі правопорушники, й оточення обох сторін. Злочин розглядається як вчинок, спрямований передусім проти держави, а не конкретної людини, якій було безпосередньо завдано шкоду. Звідси - традиційна зорієнтованість офіційного правосуддя здебільшого на покарання, ізоляцію правопорушника від суспільства.

На відміну від традиційних підходів до вирішення кримінальних конфліктів, відновне правосуддя безпосередньо спрямовує на відновлення справедливості та виправлення шкоди, спричиненої злочином. Таким чином у процесі вирішення кримінальних конфліктів надається максимальна підтримка потерпілим та забезпечується задоволення їхніх потреб.

Водночас програми відновного правосуддя базуються на виключно гуманній парадигмі або установці - правопорушники, як і потерпілі, незважаючи на скоєне, є і залишаються членами соціуму, громадяни.

З точки зору ліберально-правової концепції суспільства громадяни настільки автономні, наскільки це взагалі можливо за мінімального втручання держави. При цьому інтереси суспільства мають бути врівноважені. Злочин є вкрай небезпечним явищем, злом саме тому, що позбавляють інших людей права автономії. Внаслідок основною реакцією суспільства на злочин має бути спроба відновити автономію за рахунок компенсації завданої шкоди.

Як відомо в основі процедури медіації лежить процес, де жертві(потерпілому) і правопорушнику надається можливість, у разі їхньої згоди, брати активну участь за допомогою нейтральної сторони (медіатора) у вирішенні низки питань пов'язнаних із конфліктом, зокрема відшкодування матеріальних чи моральних збитків, що виникли внаслідок скоєного правопорушення.

Крім того, з урахуванням вирішального значення, яке надається внутрішнім, психологічним механізмам узгодження інтересів правопорушника і потерпілого під час медіації, мова може йти і про антропологічне розуміння права, де джерело права знаходиться у міжособистісному спілкуванні і визнанні сторін суб'єктами права, коли відповідні норми формуються в результаті домовленості і врахування інтересів сторін.

У свою чергу, виявляється й екзистенціальна характеристика або екзистенціальний аспект існування права через «визнання іншого», визнання самоцінності й повноцінності «існування іншого» та його можливостей.

Впровадження відновного правосуддя неможливе без урахування моральні норми, а також ідеальних уявлень і категорій етичного плану, насамперед щодо справедливості, свободи, гідності та честі особи, що, як наслідок, актуалізує і природно-правові підходи до права.

Джерелом права в ситуації відповідного правосуддя не в авторитеті влади та її приписів, а в міжособистісному спілкуванні, у певному виді комунікації, коли відповідні норми створюються самими учасниками погоджувальної процедури.

Як результат - угода, що встановлюється, не має інституційного авторитету, тобто представників офіційних державних органів, значення правової норми.

Таке відношення до джерел права, для звиклих до нормативістського розуміння права, є досить незвичайним, таким, що викликає у багатьох випадках активне несприйняття та протест.

Сприйняттю і визнанню відповідного правосуддя перешкоджають і стереотипи, що діють досі стосовно права, обов'язковою ознакою якого, на думку багатьох, мають бути державний примус і репресія. Подібний примус дійсно є необхідним атрибутом традиційного карального правосуддя.

Три основних вимоги-принципи на яких має ґрунтуватися право, - стабільність, доцільність і справедливість, - у сучасних цивілізованих умовах так чи інакше знайшли своє втілення у нормах конституційних та законодавчих актів.

Зазначені принципи можуть досягатися і реалізуватися іншими, альтернативними державному примусу і репресіям, способами, одним із найяскравіших з яких і є угода примирення. В основі альтернативних підходів до права - розуміння того, що поряд із пануючим, пріоритетним існують й інші нормативні порядки, а також усвідомлення їх множинності, тобто множинності різних сторін чи проявів права як соціального явища.

Порядок та умови примирення, можливість залучення професійного посередника(медіатора) у зазначених випадках законодавством не визначені, тобто перебувають поза межами формалізованих законодавчих норм.

Негативна практика заперечення процедур примирення та нібито неможливості їх існування, як прояв моністичного нормативіського розуміння і тлумачення права, суперечить, закладеним у чинному законодавстві конституційним принципам судочинства, спрямованим на захист та відновлення порушених кримінальним правопорушенням прав та інтересів особи.

Таким чином, навіть зараз відсутність в України спеціального закону щодо процедур медіації та порядку їх застосування у діючому процесі не перешкоджає формуванню норм відновного правосуддя «спонтанним порядком», у вигляді створених суспільною практикою,в результаті безпосередньої взаємодії учасників суспільних відносин, норм звичайного права, а також норм прецедентного права, які впроваджують положення відновного правосуддя в існуючий формалізований кримінальний процес.

Можна вести мову про деформацію і десубстанціалізацію норм права, що зумовлює також актуальне значення та пріоритет, крім комунікативного(антропологічного, психологічного) і соціологічного підходу до права. Десубстанціалізація безпосередньо пов'язана з тим, що у разі застосування медіації відбувається відхід від формалізованих процедур, зміст чи субстанція яких встановлюються конкретною нормою кримінально-процесуального закону. Процес прийняття сторонами такого рішення, що має загальнообов'язковий, правовий характер, перебуває поза безпосереднім контролем.

Чинний, законодавчо оформлений кримінальний процес спрямований на встановлення винуватості правопорушника і призначення покарання за вчинену дію відповідно до передбачених законом норм.

Водночас джерело законності процедури примирення (медіації) за своєю природою не має законодавчого характеру.

Правосуддя(прокурор на етапі досудового розслідування) гарантує сторонам здійснення процедури, у рамках якої вони виступають як суб' єкти права та безпосередньо встановлюють у результаті комунікативної взаємодії відповідні норми.

Належність контролю над процедурою медіації та оцінкою її результатів належить до компетенції медіатора. Контроль компетентності, етичних якостей самого медіатора і його акредитації має здійснюватися незалежним та позасудовим органом.

У процесі примирення посередник і сторони не керуються кримінально-процесуальним законом. Природно, що у разі відсутності спеціального закону про медіацію вони не можуть керуватися і таким законом. Але сторони медіації мають право визнання конкретної нормативності рішення. Така нормативність виявляється, по-перше у можливості звернутися в рамках офіційної кримінальної процедури до медіації як засобу вирішення конфлікту між правопорушником і потерпілим , і по-друге, у загальнообов'язеовості прийняття тих на основі процесуальних рішень для інших учасників правових відносин.

Принципами, що забезпечують легітимність відновного правосуддя, є: пошук справедливості на основі діалогу, забезпечення верховенства самовизначення сторін, надання центральної ролі під час проведення процедури учасникам конфлікту, їхньої автономності, самостійне визначення індивідуальних потреб і соціальних зобов'язань, відновлення міжособистісних і соціальних зв'язків.

Відповідне правосуддя, як один із проявів права нового рівня, права нової епохи - епохи «розумного» громадянського суспільства, забезпечує дійсну, насправді реальну гуманізацію права. Воно дає можливість здолати штучний поділ (або дуалізм) права на приватне та публічне.

Гуманізація відносин забезпечується не за рахунок часто неправосудних за своєю суттю судових рішень, у яких відображається упереджений і необ'єктивний «обумовлений» чи, навпаки, «виправдувальний» ухил, а через розуміння і взаємне врахування інтересів як потерпілої від злочину сторони, так і правопорушника, взаємне визнання їхнього статусу і положення як потенційно самоцінних та гідних особистостей.

Таким чином, сприйняття можливості вирішення конфлікту залежить від зміни самої парадигми права, зміни відносин і підходів до права, його джерел, сутність і способів створення.

Размещено на Allbest.ru