Кримінально-виконавче право України

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття кримінально-виконавчого права і його місце в системі права України

1.1 Поняття, предмет, метод та структура кримінально-виконавчого права України

Кримінально-виконавче право України як самостійна галузь права характеризується власним предметом, методом, структурою, правовим регулюванням і системою норм. Шлях до визнання кримінально-виконавчого права самостійною галуззю права був тривалий і нелегкий. Вперше таку пропозицію було висунуто Л. В. Багрієм-Шахматовим, М. О. Беляєвим, М. П. Мелєнтьєвим, О. Є. Наташевим, І. С. Ноем, І. В. Шмаровим та ін. науковцями. Свою точку зору вони обґрунтовували тим, що зазначена галузь права незалежно від часу мала і буде мати свій особливий предмет правового регулювання [2].

До недавнього часу цю галузь права називали "виправно-трудове право", яке визнавалося лише частиною або під галуззю кримінального права. Прихильники цієї точки зору (М. Й. Коржанський, В. П. Воробей та ін.), визнаючи виправно-трудове право частиною кримінального права, обґрунтовували свій погляд тим, що покарання, як на момент його призначення, так і під час його виконання, має одні й ті самі цілі. Дані цілі, на їх думку, формулюються у нормах кримінального права і лише сприймаються нормами виправно-трудового права, які регулюють безпосередньо виконання покарання [4].

Крім того, окремі інститути, які мали пряме відношення до діяльності виправно-трудових установ (інститут позбавлення волі, інститути умовно-дострокового і дострокового звільнення та ін.), передбачалися нормами кримінального права, на підставі чого робився висновок про те, що виправно-трудове право не має а ні власного предмета, а ні методу правового регулювання.

У подальшому такі науковці як С. М. Пономарьов, С. І. Кома-рицький, О. В. Філімонов, В. М. Трубников, О. М. Джужа та ін. висловили припущення, що в кращому випадку можна говорити лише про комплексний характер виправно-трудового права, оскільки його норми об'єднують приписи норм кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та трудового права. Проте з часом обґрунтовано перемогла точка зору про виправно-трудове право як самостійну галузь у системі права [6].

У подальшому, в процесі внесення відповідних змін до законодавства України, виправно-трудове право поступово трансформувалося у кримінально-виконавче право, предмет якого вже суттєво відрізнявся від предмету правового регулювання виправно-трудового права.

В сучасних умовах вже ніхто не ставить під сумнів твердження про те, що кримінально-виконавче право є самостійною галуззю у системі права. Дійсно, кримінально-виконавчому праву притаманні всі ознаки, які є необхідними для визнання його окремою галуззю - воно характеризується власним предметом і методом правового регулювання, а також системою норм.

Кримінально-виконавче право, як і інші галузі права, являє собою сукупність правових норм, встановлених державою, є одним із засобів здійснення боротьби із злочинністю і перебуває у тісному взаємозв'язку з кримінальним та кримінально-процесуальним правом, оскільки виконує одне спільне з ними завдання: охорона прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, держави і суспільства в цілому від злочинних посягань [2, 4].

Однак поряд із тим, кожна з цих галузей права має свій специфічний предмет правового регулювання і забезпечує досягнення виконання спільного завдання тільки за допомогою притаманних їй засобів і на різних етапах боротьби зі злочинністю.

Так, кримінальне право визначає поняття та види злочинів і покарань, мету і зміст покарання, регулює призначення та звільнення від покарання. Кримінально-процесуальне право забезпечує реалізацію норм кримінального права і регулює порядок досудового розслідування, судового розгляду, призначення покарання та звернення вироку до виконання.

Кримінально-виконавче право регулює лише діяльність органів і установ виконання покарань та ті специфічні суспільні відносини, які виникають безпосередньо під час виконання (відбування) кримінального покарання, призначеного за вироком суду, який набрав законної сили. У теорії кримінально-виконавчого права поняття "кримінально-виконавче право" традиційно вживається у таких значеннях [7]:

-- кримінально-виконавче право - це галузь права, що регулює діяльність органів і установ виконання покарань та правовідносини, що виникають в процесі та з приводу виконання і відбування покарань;

-- кримінально-виконавче право - це галузь правової науки, що вивчає з одного боку, вказану діяльність, а з іншого галузь права, яка її регулює, а також історію і теорію кримінально-виконавчого права;

-- кримінально-виконавче право - це навчальна дисципліна, в ході вивчення якої набуваються відповідні знання з теорії кримінально-виконавчого права, вивчаються основні напрямки та зміст діяльності відповідних органів виконання покарань, норми кримінально-виконавчого законодавства.

Кримінально-виконавче право України, на думку В.М. Трубникова, є волею українського народу, зведеною в закон і вираженою в системі правових норм, встановлених державою Україна з метою врегулювання суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань, а також застосування засобів виховного впливу на засуджених [9].

Кримінально-виконавче право як галузь права є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Кожна галузь права, в тому числі й кримінально-виконавча, закріплює в своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій соціальній сфері. Кримінально-виконавче право відповідно закріплює основні положення політики держави в сфері виконання кримінальних покарань.

Предметом кримінально-виконавчого права є регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та тих суспільних відносин, які виникають у процесі виконання і відбування кримінальних покарань.

Кримінально-виконавче право як галузь права має власний метод правового регулювання суспільних відносин, що входять до її предмету. Основним методом правового регулювання суспільних відносин, що є властивими кримінально-виконавчому праву, на думку М. О. Стручкова, є метод наказу або імперативний метод, який не допускає заперечень. Разом із тим, у процесі виконання і відбування покарань можливо застосування й інших методів, зокрема методу переконання, тобто диспозитивного методу. Про можливість застосування в одній галузі права декількох методів правового регулювання висловлювався С. І. Вильнянський [8].

Кримінально-виконавче право має особливу систему правових норм, які створюються для регулювання діяльності органів і установ виконання покарань та суспільних відносин певного виду. В своїй сукупності система кримінально-виконавчих норм утворює кримінально-виконавче законодавство. Кримінально-виконавче законодавство є зовнішньою, документальною формою кримінально-виконавчого права.

Так вчений у галузі кримінально-виконавчого права А. X. Степанюк, обґрунтовано доводить, що поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, проте не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права можуть міститися не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, а й у інших галузях наприклад, у сімейному, пенсійному, трудовому законодавстві тощо.

На підставі вищевикладеного можемо сформулювати наступне визначення: кримінально-виконавче право - це встановлена державою відповідно до основних напрямків кримінально-виконавчої політики система правових норм, що регламентує діяльність органів і установ виконання покарань та регулює суспільні відносини, які виникають в процесі виконання і відбування кримінальних покарань [4].

1.2 Кримінально-виконавче право у системі права України

Становлення сучасної загально правової парадигми і побудови на її основі правової системи неможливе без нормотворчого процесу. Таке положення є справедливим по відношенню до нового Кримінально-виконавчого кодексу, в якому вперше законодавчо закріплено розподіл виконання всіх видів покарань у розділах П ("Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі"), III (" Виконання покарання у виді позбавлення волі"), IV ("Виконання покарання у виді довічного позбавлення волі") [1, 3].

Новий Кримінально-виконавчий кодекс України є віддзеркаленням того, що у сфері виконання кримінальних покарань створена особлива група суспільних відносин, зміст яких має самостійне правове регулювання. Сьогодні є очевидним, що кримінально-виконавче законодавство має свій предмет регулювання, систему норм, закріплених у законі. Все це та інше дає підстави стверджувати, що кримінально-виконавче право у системі права є самостійною галуззю права [1, 5].

Сама постановка питання - обґрунтувати самостійність кримінально-виконавчого права в системі права - не означає бажання відокремити його від інших галузей права, а навпаки, наводить на думку, що кримінально-виконавче право входить до комплексу кримінального, кримінально-процесуального права. Крім того, назва "кримінально-виконавче право" (про це ми вже згадували) вченими юристами використовувалося і раніше, однак законодавчо така назва дістала закріплення не лише з прийняттям нового Кримінально-виконавчого кодексу.

Стосовно системи нормативних актів з кримінально-виконавчого права, то особливе місце в ній займає Кримінально-виконавчий кодекс України, який визначає загальні положення виконання всіх видів покарань. На цих засадах готуються нові закони та підзаконні акти, які регулюють порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань.

Характерною особливістю нормативно-правових актів, які регулюють порядок і умови виконання і відбування кримінальних покарань, є те, що вони повинні бути узгоджені між собою як по горизонталі, так і по вертикалі. Загалом, у своїй цілісності, єдності та взаємоузгодженості вони утворюють систему кримінально-виконавчого законодавства [2].

На думку С. С. Алексєєва, системний характер законодавства взагалі виявляється у наступному: в єдності основних принципів правотворчості; ієрархічності нормативно-правових актів; у їх узгодженості; деталізації одних актів іншими; в охороні приписів одних нормативних актів іншими.

Виконання і відбування покарань є категорії правові і перебувають у сфері кримінально-виконавчих відносин, тому процес їх управління неможливий без існування відповідних нормативно-правових актів та їх реалізації.

Правові основи виконання і відбування кримінальних покарань, визнання їх кримінально-виконавчими категоріями містяться в Основному Законі нашої держави - Конституції України, в указах та розпорядженнях Президента України (Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань, Положення про порядок здійснення помилування та ін.) та постановах Кабінету Міністрів України (Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту України з питань виконання покарань, Положення про спостережні комісії, Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах та ін.).

Головна ланка, яка забезпечує процедуру виконання і відбування покарань-це нормативно-правові акти, прийняті ДКВС України, Міністерством внутрішніх справ та іншими органами державного управління. От чому саме цю групу нормативно-правових актів необхідно віднести до механізму реалізації кримінально-виконавчих відносин у сфері виконання та відбування покарань.

Сучасне формування правової системи України супроводжується проведенням потужних державних правових реформ у різних сферах суспільного життя, головним завданням яких є інтеграція національної правової системи до Європейського союзу [4].

Не стоїть осторонь реформування кримінально-виконавча система України. Проведення реформи у цій сфері значною мірою залежить від оновлення чинного законодавства, своєчасного прийняття нових правових актів, а також внесення змін і доповнень до вже існуючих. Зазначені процедури здійснюються, передусім, шляхом лобіювання інтересів ДКВС України перед компетентними державними органами, які наділені правом правотворчої діяльності.

Згідно зі ст. 8 Конституції України, всі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Крім того, Основний закон держави закріплює коло суб'єктів, які мають право правотворчої діяльності, але в рамках виключно своєї компетенції.

Верховна Рада України як орган законодавчої влади, відповідно до ст.ст. 75, 85, має право приймати закони, відповідно до ст. 90, - постанови та інші акти, Президент України як гарант Конституції - правові акти (ст. 106). Кабінет Міністрів як орган виконавчої влади (ст. 117), Верховна Рада та Рада Міністрів Автономної республіки Крим (ст. 135), голови місцевої адміністрації (ст. 118) наділені повноваженнями приймати під законні нормативно-правові акти.

Зміст, структура та класифікація нормативно-правових актів, які регулюють діяльність кримінально-виконавчої системи, мають важливе значення для процедури їх застосування. Особливе місце серед них займають ті, що приймаються Державним департаментом України з питань виконання покарань (далі - Департамент). Метою цих нормативно-правових актів є забезпечення функціонування кримінально-виконавчої політики у відповідній галузі шляхом врегулювання певної сфери однорідних кримінально-виконавчих відносин. Нормативно-правові акти Департаменту повинні відповідати Конституції і законам України, а також бути узгодженими з раніше прийнятими нормативно-правовими актами. Вони видаються на виконання рішень органів законодавчої та виконавчої влади за їх дорученням або випливають з компетенції, визначеної Положенням про Департамент. Відповідно до п. 7 Положення Департамент у межах своїх повноважень видає накази, організує і контролює їх виконання [7].

Особливістю нормативно-правових актів Департаменту є обов'язковість їх реєстрації в установленому порядку, якщо вони містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, зачіпають права, свободи і законні інтереси засуджених, гарантовані Конституцією та законами України, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації.

Крім того, зазначені нормативні акти підлягають постійному перегляду з метою приведення їх у відповідність до Конституції України, Конвенції про захист прав людини, практики Європейського суду з прав людини та актів чинного законодавства, а також з метою скасування застарілих і таких, що не відповідають новим умовам економічного і соціального розвитку України.

У цьому контексті важливо зазначити, що нормотворча діяльність Департаменту здійснюється з метою виконання положень чинного законодавства у межах, які не суперечать вимогам законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Прикладом ініціативної нормотворчої діяльності Департаменту є прийняття 23 червня 2005 р. Верховною Радою України Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", що є важливим напрямком на шляху реформування кримінально-виконавчої системи. Позитивним кроком для з'ясування змісту та системи цього закону стали наукові праці В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, О. В. Беци, Є. М. Бодюла, О. М. Джужи, О. Г. Колба, А. X. Степанюка, В. М. Трубникова, Т. А. Шулежко, І. С. Яковець та ін. Наведені автори розглядають цей закон як напрямок удосконалення законодавчої бази у сфері діяльності органів і установ виконання покарань. На їх думку, закон надасть можливість соціально переорієнтувати кримінально-виконавчу службу на якісно нову з урахуванням міжнародних нормативно-правових актів та міжнародного досвіду, принципів, закріплених у ст. 5 КВК України [9].

Не викликає ні в кого сумніву, що будь-яка система, в тому числі й система кримінально-виконавчого законодавства, потребує узгодження та доопрацювання.

У першу чергу це стосується розбіжностей між метою покарання, визначеною в ч. 2 ст. 50 КК України, і завданнями ДКВС (ст. 1 Закону).

По-друге, необхідно визначити чітко цільову орієнтацію суб'єктів, які входять до структури ДКВС України [1].

По-третє, цільова орієнтація суб'єктів має бути спрямована на виконання завдань, визначених у кримінально-виконавчому кодексу України.

По-четверте, закон не повинен залежати від соціальної, політичної й економічної кон'юнктури. Він повинен базуватися на загальнолюдських цінностях, вироблених міжнародним співтовариством положеннях боротьби зі злочинністю, досягненнях науки та практики у цій сфері.

Проблемним питанням в діяльності органів і установ виконання покарань є поширення на їх персонал дії достатньо широкого кола нормативно-правових актів. Проведений вченими аналіз нормотворчості ДКВС України показав недосконалість багатьох нормативно-правових актів, їх невідповідність Конституції і законам України.

Такі відомчі акти, на думку В.А. Бадири, є лакмусовим папірцем реальної якості нормотворчої інтерпретаційної і правозастосувальної діяльності ДКВС України, рівня професіоналізму і, як зворотний зв'язок, якщо хочете, оцінки як співробітниками, так і засудженими рівня роботи центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Причиною такого положення, на нашу думку, є відсутність колективних обговорень законодавчих актів, неврахування громадської думки, відсутність кваліфікованої оцінки проекту фахівцями у галузі кримінально-виконавчого права [10].

Невідповідність актів Департаменту чинному законодавству негативно впливає на існуючу практику виконання кримінальних покарань. Проведений нами аналіз існуючих на практиці проблем показує, що найбільш актуальними з них є наступні:

- виконання і відбування покарань особами, до яких суд застосував звільнення від відбування покарання з випробуванням;

- запобігання вчиненню нових злочинів засудженими в органах та установах виконання покарань;

- правова та соціальна незахищеність персоналу органів та установ виконання покарань;

- не врегульовані законодавством гарантії подання скарг засудженими у місцях позбавлення волі;

- відсутність визначеності у законодавстві статусу органів та установ як суб'єктів виконання покарань;

- відсутність механізму виконання покарань у виді громадських робіт тощо.

Зазначені проблеми вказують не тільки на недосконалість нормативно-правового забезпечення кримінально-виконавчих відносин, а й дозволяють стверджувати про поверхневе їх регулювання. Так, на фоні правової неврегульованості та невизначеності, наприклад, статусу кримінально-виконавчої інспекції, її компетенції виникають проблеми порядку виконання процедури направлення засуджених із слідчих ізоляторів до кримінально-виконавчих установ, із підрозділів КВІ до кримінально-виконавчих установ відкритого типу (виправних центрів) тощо [4].

На нашу думку, таке положення призводить до порушення не тільки принципів кримінально-виконавчого законодавства, а й нормативно-правового регулювання виконання та відбування покарань, яке розвивається ситуативно і безсистемно, оскільки базові категорії та механізми їх реалізації законодавчо не визначені.

Мова йде, зокрема, про такі категорії правовідносин виконання; відбування; зміст виконання і відбування; порядок та механізм відбування; правовий статус суб'єктів виконання і відбування; надання державних гарантій персоналу виконання покарань тощо.

Законодавче закріплення базових категорій, критеріїв оцінки та кримінально-виконавчих правовідносин, що виникають у процесі виконання та відбування покарань, забезпечить стабільність і не допустить порушення принципів кримінально-виконавчого законодавства, сприятиме підвищенню ефективності їх реалізації [8].

Зважаючи на вищевикладене, є всі підстави стверджувати про необхідність проведення певної ревізії нормативно-правових актів, які регулюють порядок та умови виконання та відбування покарань, та їх удосконалення у контексті формування сучасної правової системи України

2. Порядок та умови виконання виправних робіт

У процесі дослідження було встановлено, що ефективність виправних робіт значною мірою визначається організацією виконання цього покарання, невід'ємними частинами якої є його порядок та умови. Виконання покарання в суворій відповідності з вироком суду є найважливішою стадією боротьби зі злочинністю, на якій реалізуються ті можливості та засоби, що містить у собі покарання. Тому від того, як організується виконання останнього, як правило, залежить його ефективність [12].

У Кримінально-виконавчому кодексі України законодавець не додержується принципу єдності підходу до застосування термінології й викладення нормативного матеріалу. Наприклад, щодо таких видів покарань, як арешт, обмеження волі в законі йдеться про порядок та умови їх виконання взагалі в одній статті, без градації тих положень, які стосуються порядку, а які умов їх виконання. При викладенні законодавчих положень щодо виконання покарання у виді штрафу, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю йдеться лише про порядок їх виконання без окремої вказівки на будь-які умови. А стосовно виконання довічного позбавлення волі законодавець вказує на порядок та умови як виконання, так і його відбування. Причому ці поняття винесені на рівень заголовку відповідної глави 22 КВК і ст. 151. Якщо проаналізувати Інструкцію про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, то виявляється, що її положеннями (п.1.1 розд. ІІІ) визначаються порядок виконання покарання у виді виправних робіт і проведення індивідуально-профілактичної роботи із засудженими особами з метою їх виправлення, недопущення учинення ними нових злочинів та інших правопорушень. Інакше кажучи, про умови виконання покарання в Інструкції й не згадується.

Такий різноманітний підхід частково можна пояснити особливостями тих чи інших покарань, які відображені й у текстуальному викладенні положень щодо них у законі. Проте одні й ті ж законодавчі положення можна віднести як до умов, так і до порядку виконання певних покарань. У цьому плані законодавче недостатньо сформульований підхід до викладення нормативних приписів [14].

Вирок суду приводиться до виконання не пізніше десятиденного строку з дня набрання ним законної сили або звернення його до виконання. Із цього моменту може йтися про початок і реалізацію процесу виконання-відбування покарання у виді виправних робіт. Але категорія “порядок” передбачає наявність підстави його застосування, якою згідно зі ст.4 КВК України є вирок суду, що набув законної сили, в окремих випадках - інше рішення суду (ухвала), а також закон України про амністію та акт помилування. Разом із зазначеними документами додається розпорядження суду про їх виконання, яке посвідчується підписом судді та печаткою, або копія розпорядження Управління з питань помилування Секретаріату Президента України про виконання Указу Президента України про помилування [16].

Кримінально-виконавча інспекція, отримавши копії відповідних документів, перевіряє наявність і правильність усіх необхідних для виконання покарання відомостей: про набрання чинності вироку суду, дані про особу засудженого, строк виправних робіт, розмір стягнень, правильність зарахування часу тримання під вартою тощо. Якщо в цих документах містяться неточності, що перешкоджають виконанню покарання, працівник кримінально-виконавчої інспекції протягом 3-х днів направляє до суду, який виніс дане рішення, і прокуророві інформацію про виявлені неточності. Якщо ж документи повністю відповідають вимогам, то день надходження до інспекції копії такого вироку (постанови, ухвали) суду їх дані заносяться до журналу обліку осіб, засуджених до виправних робіт. У такому ж порядку реєструються й особові справи, що надійшли з іншої кримінально-виконавчої інспекції. Усі ці питання достатньо докладно регулюються Інструкцією. Проте в ній нічого не говориться про те, як бути у випадку, якщо неточності стосовно засудженого виявлені в копії розпорядження Управління з питань помилування Секретаріату Президента України про виконання Указу Президента України про помилування. Вважаємо, що в подібному випадку логічно було б повідомити про це Управління з питань помилування. Хоча дане питання уявляється цілком зрозумілим, однак вказана прогалина потребує нормативного врегулювання на рівні вказаної Інструкції.

Після прийняття вироку (постанови, ухвали) до виконання кримінально-виконавча інспекція в десятиденний строк надсилає до цього суду, відповідне повідомлення. У разі ж заміни невідбутої частини покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі покаранням у виді виправних робіт повідомлення в такий же строк надсилається до установи покарань, з якої засудженого було звільнено. Крім того, адміністрація установи виконання покарання направляє до підрозділу інспекції за обраним засудженим місцем проживання дві копії вироку й постанови суду, його підписку про явку до інспекції в триденний строк після прибуття, а також довідку, у якій вказано дані на цю особу, дата звільнення, відомості про рідних. Такий докладний порядок прийняття до виконання вироків (постанов, ухвал) суду та копій розпоряджень Управління з питань помилування Секретаріату Президента України не є випадковим, оскільки його мета служити підґрунтям принципу законності застосування до засуджених певних правообмежень, пов'язаних з виконанням покарання у виді виправних робіт [14].

Документи, що надійшли до кримінально-виконавчої інспекції, реєструються у спеціальному журналі, а на кожного засудженого заповнюється за встановленою формою облікова картка й заводиться особова справа, у якій знаходяться копії вироків та інші документи, що стосуються виконання виправних робіт. Журнал обліку осіб, засуджених до покарання у виді виправних робіт, облікова картка й особова справа - документ персонального обліку засуджених, на що вказується в Інструкції [17].

Законом та Інструкцією чітко регулюється питання про обов'язки власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування засудженим покарання у виді виправних робіт. Нормативний матеріал, викладений у ст.44 КВК України й у п.9 розд. ІІІ Інструкції, повністю дублюється. На нашу думку, це приклад не зовсім вдалої законодавчої техніки створення нормативних актів, оскільки в Інструкції, що за своєю природою є підзаконним актом, до того ж призначеною насамперед для врегулювання роботи працівників кримінально-виконавчої системи, з цього питання достатньо було б вказівки про відсилку до закону, тобто в даному разі не використано прийому бланкетності викладення нормативного матеріалу. Крім того, під час викладення обов'язків власника або уповноваженого ним органу вказаних установ дещо порушено логічний порядок надання нормативного матеріалу. Так, у законі й підзаконному акті спочатку йдеться про порядок відрахувань із заробітної плати засудженого, а вже потім вказується на обов'язок додержання порядку та умов відбування покарання у виді виправних робіт, передбачених КВК України. Це теж є не зовсім виправданим з точки зору логіки мислення та обсягу понять. Звичайно ж, поняття додержання порядку та умов відбування покарання включає в себе й порядок відрахувань із заробітку засудженого, оскільки це окрема вимога порядку та умов відбування виправних робіт. Отже, у даному разі доцільніше було б іти від викладення спочатку більш широкого правила до вужчих за обсягом [12].

Крім означених вище обов'язків на власника установи або уповноважений ним орган згідно зі ст.44 КВК України та п.9 розд. ІІІ Інструкції, покладається також інформування кримінально-виконавчої інспекції: (а) про випадки ухилення засудженого від відбування покарання; (б) переведення засудженого на іншу роботу чи посаду, а також його звільнення; (в) щомісячне інформування інспекції про кількість робочих днів за графіком на підприємстві, в установі, організації й фактично відпрацьованих засудженим робочих днів; (г) розмір заробітної плати й утримань з неї за вироком суду; (д) кількість прогулів і днів тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності чи з інших причин. У цій частині таке докладне викладення обов'язків заслуговує на схвалення, оскільки тут перелічені всі основні позиції, за якими власникові або уповноваженому ним органу треба звітувати перед кримінально-виконавчою інспекцією, та встановлена періодичність такого інформування.

Одним з основних правообмежень засудженого до виправних робіт є здійснення відрахувань з його заробітку у дохід держави впродовж строку відбування покарання в розмірах, установлених вироком суду. Статтею 45 КВК України встановлюється порядок відрахувань і передбачається здійснення контролю з боку кримінально-виконавчої інспекції за їх правильністю і своєчасністю [13].

Треба зазначити, що заробіток - більш широке поняття, ніж заробітна плата, оскільки поряд з основною заробітною платою за посадою, тарифними ставками, відрядними розцінками та тощо. До нього включаються також усі види доплат і надбавок до заробітної плати (у тому числі одноразові винагороди за вислугу), грошові й натуральні премії, оплата за понаднормову роботу, а також роботу у святкові та вихідні дні, винагороди за підсумками року роботи підприємства, установи, організації, оплата за сумісництвом та ін. За загальним правилом відрахування за вироком суду провадяться з усієї суми заробітку, за винятком випадків, спеціально передбачених законом. Як і раніше, максимальний і мінімальний розмір відрахувань установлюється не кримінально-виконавчим, а кримінальним законодавством. На відміну від штрафу відрахування із заробітку осіб, засуджених до виправних робіт, провадяться не одноразово, а з певною періодичністю впродовж визначеного судом строку. Тому засуджений не має права внести наперед суму, яка має бути з нього стягнена, чи, навпаки (якщо, наприклад, вирок з будь-яких причин не було своєчасно приведено до виконання), - виплатити цю суму як заборгованість відразу за весь строк [15].

Виходячи з порядку обчислення строку відбування виправних робіт, зазначимо: якщо особа не відпрацювала необхідної кількості днів і підстав, встановлених КВК України для заліку відпрацьованих днів у строк покарання немає, відбування покарання триває до повного відпрацювання засудженим призначених судом робочих днів. Інколи на практиці трапляється протилежна ситуація, коли число днів, які зараховуються у строк виправних робіт у відповідному місяці, перевищує кількість робочих днів за графіком. У подібних випадках, відповідно п.6.7 розд. ІІІ Інструкції до цього строку зараховується один календарний місяць, що є свого роду заохочувальною нормою.

Нормативними положеннями регулюється й сама процедура обчислення строку відбування покарання, яка провадиться на підставі відомостей про роботу засудженої особи на підприємстві, які щомісячно надсилаються його власником до кримінально-виконавчої інспекції. Законодавством регулюється не лише надання такої інформації, й змістовна частина таких відомостей. Так, у них в обов'язковому порядку зазначаються: а) кількість робочих днів за графіком на підприємстві; б) число фактично відпрацьованих засудженою особою робочих днів; в) якщо такий факт існує, вказуються кількість і причини невідпрацьованих засудженим днів згідно з графіком; г) дні тимчасової непрацездатності за листком непрацездатності чи з інших причин; д) розмір заробітної плати й утримань з неї за вироком суду. Зазначені відомості підписуються керівником підприємства й бухгалтерії і скріплюються печаткою [14].

Дещо відмінний порядок обчислення строків, про які йдеться, передбачено для осіб, які працюють у приватного підприємця, у якого немає бухгалтера та печатки. У цьому разі відповідні відомості можуть бути надані тільки за підписом приватного підприємця. Пунктом 6.6 розд. ІІІ Інструкції встановлюється, що в таких випадках засуджена особа після взяття на облік подає до інспекції копію трудового договору. Останній укладається обов'язково в письмовій формі і в тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи реєструється в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця (статті 24, 24¹ Кодексу законів про працю України) та у відділі реєстрації фізичних осіб державної податкової інспекції.

Крім випадків, коли засуджена особа не працювала, але цей час зараховано до строку відбування виправних робіт, кримінально-виконавчим законодавством передбачаються також випадки, що не можуть розцінюватися як поважні причини для зарахування строку, протягом якого засуджений фактично не працював, до загального строку покарання. За ч.3 ст.43 КВК України (пунктами 6.10.1 - 6.10.3 розд. ІІІ Інструкції) у строк відбування виправних робіт не зараховується час - (а) хвороби, викликаної алкогольним, наркотичним або токсичним сп'янінням, або діями, пов'язаними з ними, грубим порушенням правил техніки безпеки, умисним заподіянням собі тілесних ушкоджень; (б) відбування адміністративного стягнення у виді арешту або виправних робіт; (в) тримання під вартою як запобіжного заходу з іншої кримінальної справи, коли вина особи в учиненні злочину доведена у встановленому законом порядку [16].

Враховуючи звісну умовність виокремлення порядку та умов виконання покарання у виді виправних робіт, вважаємо, що порядок виконання виправних робіт складається з: (а) обліку засуджених осіб, (б) роз'яснення їм порядку та умов відбування покарання, (в) контролю за додержанням останніх з боку власника підприємства за місцем роботи засудженого, (г) проведення виховної роботи із засудженими особами, (д) внесення подання органу внутрішніх справ щодо здійснення приводу засуджених, які не з'явилися за викликом до інспекції без поважних причин, (е) проведення початкових розшукових заходів осіб, місцезнаходження яких невідоме, й передача матеріалів до органу внутрішніх справ для оголошення розшуку таких засуджених; (є) надання дозволу на звільнення з роботи засуджених за власним бажанням протягом строку відбування покарання, (ж) та проведення інших заходів, передбачених законом;

Умови виконання виправних робіт складаються з конкретних правообмежень у сфері правового статусу засудженої до такого виду покарання особи, як-от: утримання із заробітної плати засудженого; заборона звільнятися з роботи за власним бажанням, обмеження у свободі пересування та ін. альтернативний

кримінальне виконавче право суд

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кримінально-виконавчий кодекс України 11 липня 2003 р. Офіційне видання. - К.: Атіка, 2003. - 96 с.

2. Богатирьов І, Г., Богатирьова О. І. Державна кримінально-виконавча служба України (Історія і сучасність). - Д.: ПП "Ліра ЛТД", 2007.-352 с.

3. Богатирьов І. Г. Науково-дослідна робота у галузі кримінально-виконавчого права України: Лекція. Д.: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ. - Чернігів: Чернігівські обереги, 2007. -- 28 с.

4. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студ. юрид. спеціальн. вищих навч. закладів //За ред. проф. А X. Сте-панюка, - X.: Право, 2005. - 256 с.

5. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини): Навч. посібник / О.М. Джужа, СЯ. Фаренюк, В. О. Корчинський т&ія. За заг. ред. О.М. Джужи. - 2-е вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2002. - 448 с.

6. Кримінально-виконавче право України: Підручник / В. М. Трубников, В. М. Харченко, О. В. Лисодід, Л. П. Оника, А X. Степанюк; За ред. В.М. Трубникова. - Харків: Право, 2001. -384 с.

7. Степанюк А.Х. Позитивна кримінальна відповідальність як предмет регулювання кримінально-виконавчого кодексу України // Питання боротьби зі злочинністю: 36. наук. пр. / Редкол.: В. /. Борисов та ін. - X.: Право, 2004. - № 9. - С. 60-94.

8. Уголовно-исполнительное право: Учебник / АС. Михлин, П.Г. Пономарев и др. Под. ред. И. В. Шмарова. - М.: Новый Юрист, 1998.-368 с.

9. Збірник нормативно-правових актів з питань забезпечення діяльності кримінально-виконавчої системи. В 2-х т. - К.: "МП Леся", 2002.-696 с.

10. Литвак О. М. Моніторинг діяльності органів кримінальної юстиції та необхідність їх реформування // Пробл. пенітенц. теорії і практики: Щорічн. бюл-нь. - К.: КЮІ КНУВС, 2005. - С. 267-268.

11. Яковець І.С. Про деякі аспекти концепції державної політики у сфері виконання покарань // Аспект. Інформ. бюл-нь. -Д.: Вид "Схід. вид. дім", 2007. - № 1. - С. 37-40.

12. Андреева В.Н., Загудаева Е.Ю. Проблемы назначения наказания в виде исправительных работ и судебная практика // Теория и практика соблюдения законности в России: Мат. межвуз. науч.-практ. юб. конф. преп. и асп., посв. 10-летию со дня основания юрид. фак. КГАУ. - Краснодар: Изд-во Кубан. гос. агр. ун-та, 2002. - С.209-213.

13. Баулін Ю.В. Виправні роботи у проекті КК України // Проблеми пенітеціарної теорії і практики. - 2001. - №6. - С.199-203.

14. Беца О. Позбавлення волі: негативні соціальні та психологічні наслідки // В пошуках альтернатив тюремному покаранню: Матер. міжнар. симпозіуму 15-16 січня 1997 р. - К.: Freedom House, 1997. - С.24-30.

15. Беца О. Коментарі до статті “Нетюремні санкції: порівняльна характеристика” // В пошуках альтернатив тюремному покаранню: Матер. міжнар. симп. 15-16 січ. 1997р. - К.: Freedom House, 1997. - С. 112-136.

16. Богатирьов І.Г. Виправні роботи як вид покарань: кримінальні, кримінологічні та кримінально-виконавчі проблеми. - К.: МП “Леся”, 2002. - 139 с.

17. Богатирьов І. Г. Деякі проблемні питання застосування альтернативних видів покарань в Україні (теоретичні аспекти) // Кримінально-виконавче право. - 2003. - №6. - С. 84-87.

Размещено на Allbest.ru