Правові вчення Англії XVІІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Англійська революція 1640--1649 рр. завдала нищівного удару по феодалізму, абсолютизму і підтримуючій його державній англіканській церкві, розчистила шлях розвитку капіталізму в одній з ведучих країн Західної Європи. Вона мала величезний вплив на антифеодальний рух в інших країнах.

Революція виявила розходження інтересів класів, що брали участь у ній, їх політичних програм, правових ідеалів. Загальним в опозиції абсолютизму й англіканській церкві була вимога її «очищення» від залишків католицизму (учасники опозиції називалися пуританами від англ. pure -- чистий). Значне поширення одержали ідеї природного права, договірного походження державної влади в обґрунтуванні природжених прав англійців, скасування абсолютизму.

1. Основні напрямки англійської політико-правової думки

Найбільш розповсюдженими і впливовими в революції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О. Кромвеля -- індепендентів (independent -- незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужуваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монархія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мільтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін. [1].

Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608-- 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон -- англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640--1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському унті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потоваришував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів обґрунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори -- «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні справи», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». Народ -- єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) -- лише уповноважені, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухиляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) призвати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням.

Дж. Мільтон писав: коли королі говорять, що їх влада від Бога, то забувають, що від Бога ж і свобода народу, заснована на природжених правах. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини -- свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензура була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Мільтон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона дозволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управління державою. При ній усього більш забезпечуються права індивіда -- його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там -- розумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні [3].

Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відстоював і Олджернон Сідней (1622--1683), страчений за критику короля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив походження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода -- правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скинути королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю народу-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадянських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не республіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом.

Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611--1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право власності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, -- наполягав Айртон. -- Власність є встановлення людської конституції. Оскільки власність установлена правом держави (і те й інше -- результат договору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності -- влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба демократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхання на існуючий розподіл власності.

Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, завоювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, завершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, критикували «шовкових індепендентів».

Вождем і ідеологом левеллерів став Джон Лільберн (бл. 1614-- 1657). Лільберн Джон -- ідеолог левеллерів. Під час громадянської війни служив у парламентській армії. Потім виступав з памфлетами, проектами соціально-політичних перетворень левеллерів. У 1649 р. піддавався судовому переслідуванню, виїздив до Ірландії. Звідтіль викривав непослідовність Кромвеля. Найбільш значними памфлетами Лільберна та його однодумців є: «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного народу Англії» (1649). Ним написані і за його участі складені численні памфлети, проекти, у яких викладалася політико-правова програма демократичної частини англійського суспільства. Багато пунктів цієї програми вирізняли сміливість і новизна ключових для Європи XVII ст. проблем держави, права, законодавства, політики [6].

По-перше, ключовим у програмі левеллерів був принцип первинності, верховенства і суверенності влади народу. «Уся влада споконвічно і по своїй сутності, -- писав Лільберн, -- виходить від народу, і його згода, виражена через його представників, -- єдина підстава всякого справедливого управління». Проголошуючи цей принцип, левеллери збагатили його положенням про невідчужуваність народного суверенітету. Закони самої історії, відповідальність перед нащадками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу.

По-друге, природженими і невід'ємними правами людини Лільберн і його однодумці вважали безпеку життя, свободу особистості і право власності; свободу совісті і друку; промислової і торгової діяльності; рівність усіх перед законом і судом. «Усі люди по природі рівні й однакові по силі, званню, владі і величі». Ніякі влади і ніякі органи, на думку левеллерів, не повноважні скасовувати чи вилучати ці природні права і свободи, зберігати привілеї. У проект «Угоди вільного народу Англії» були включені спеціальні заборони парламенту видавати закони чи продовжувати їх дію, які позбавляли б життя кого б то не було, за винятком засуджених, скасовували б власність, обмежували інші невідчужувані права людини.

По-третє, першорядного значення левеллери надавали проблемам демократизації державного ладу Англії. Держава створена, писав Лільберн, взаємною угодою людей «для доброї користі і блага кожного». Звідси виникає невідчужуване право народу організувати державу таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі чи згоді народу; ніхто не може панувати над людьми без їх згоди. Виходячи з цього, левеллери вимагали ліквідації королівської влади, палати лордів, різко критикували органи влади, що протистояли народу. Лільберном і його однодумцями, ув'язненими в лондонський Тауер, була підготовлена «Угода вільного народу Англії» (1649 р.) -- проект республіканської конституції.

У проекті верховна влада в Англії повинна належати народному представництву (парламенту), що обирається на один чи два роки, з наданням виборчого права всім англійцям з 21 року («за винятком слуг, осіб, що живуть милостинею, і тих, хто служив колишньому королю зброєю і добровільними внесками»). Усі посадові особи повинні бути підзвітні парламенту й обиратися народом [5].

По-четверте, відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон без вилучень і привілеїв, його ненарушимость, межі повноважень самих законодавців і т.п.), автори проекту прагнули розмежувати законодавчу, виконавчу влади, правосуддя. Законодавці не повинні бути одночасно і виконавцями законів чи здійснювати правосуддя, а виконавці законів (чиновники, судді) не повинні бути депутатами парламенту. «Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, -- писав Лільберн, -- щоб законодавці були одночасно і виконавцями законів». Левеллери стверджували, що тільки суворе розмежування влади гарантує цілісність народної свободи, що при поєднанні в одних руках влади приймати закони, виконувати їх і здійснювати суд, неминуче відродження привілеїв, порушення законності, узурпація влади. Вони були одними з перших, хто виступив по суті за відділення релігії і церкви від держави. «Ніякій людській владі нами ніяким чином не довіряється вирішення питань релігії і про способи богопочитання». Левеллери були противниками законів, що передбачають переслідування і гоніння за свободу совісті.

Демократичний зміст програми левеллерів збагатив європейську політико-правову думку положеннями про суверенність влади народу, демократію, невідчужувані права людини, верховенство закону, поділ влади -- гарантів і найважливіших чинників соціального прогресу. їх ідеї живили наступні демократичні доктрини XVIII-XIX ст.

У розпал другої громадянської війни в 1648 р. партія левеллерів розкололася. Від неї відійшли «істинні левеллери», що спиралися на найбідніше селянство, міські низи й одержали від левеллерів презирливу кличку «жалюгідних діггерів». Спочатку «істинні левеллери» сподівалися на силу проповіді і прикладу. Вони організували комуну і стали спільно розкопувати під городи общинні землі на пагорбі св. Георгія, чому і були прозвані «діггерами (digger -- копач). їх рух очолив і його теоретиком став Джерард Уїнстенлі (1609 -- після 1660). Уїнстенлі Джерард -- ідеолог «істинних левеллерів». Народився в Ланка-ширі, навчався торговельній справі в Лондоні, потім розорився і працював за наймом. Автор памфлетів і конституційного проекту «Закон свободи», де виклав проект законів держави, заснованій на спільності майна і загальній праці. Ідеї Уїнстенлі не одержали значного поширення.

Діггери розраховували, що перший досвід комуни покладе початок масовому створенню таких же комун. Однак їх надії «на пробудження закону справедливості» у серцях своїх противників не виправдалися.

У своїх памфлетах і проекті конституції «Закон свободи» (1652 р.) Уїнстенлі продовжив і істотно розвинув ідеї Т.Мора про колективну власність і заснований на ній новий суспільний лад.

Проект конституції складається з 62 законів (статей), якими повинна керуватися майбутня демократична республіка. Тут викладено необхідність нової системи законів, правила їх опублікування і застосування, закони про обробку землі, проти ледарства, купівлі-продажу, про вибір посадових осіб тощо. Автор виходив з того, що «короткі і сильні закони -- кращі для управління республікою» [9].

Підставою республіки проголошується істинна свобода. Вона трактується насамперед як вільне користування землею. Уїнстенлі вважав, що люди за природою рівні і мають природне, рівне право на землю («вона належить усім»), на якій праця -- споконвічне і природне джерело всіх багатств, єдине джерело життя. Отже, існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу є порушення природного права, причина всіх суспільних лих. Щоб позбутися їх, необхідно майбутню будову держави спорудити на новому фундаменті -- «законі свободи». Свобода в республіці передбачає відсутність гноблення, володіння людьми, їх невідчужуваними правами, забезпечений суспільним користуванням землею матеріальний статок. У такій державі усі будуть «жити мирно в добробуті і волі».

Форма республіканського правління в проекті Уїнстенлі відрізняється більшим демократизмом, ніж у левеллерів. В його демократичній республіці із суспільною власністю і зрівняльним розподілом продуктів праці, при всеобов?язковій праці очолює державну владу парламент, з щорічним переобранням на основі виборчого права для всіх чоловіків з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Тут -- вимоги оголошення законів перед народом, їх прийняття лише за згодою останнього, організації референдумів, відповідальності посадових осіб за виконання закону, їх обрання, а не призначення і т.п.

У правлінні країни проект конституції виділяє три складові: закони, придатні посадові особи і сумлінне виконання законів. Закони -- «правильно створені», «майже для всіх дій, чинених людьми», на «усі часи року». Придатні посадові особи -- які можуть виконувати закони країни як свою волю, не ставлячи її вище правил свободи: «коли правлять закони, правління здраве». У сумлінному виконанні законів полягає справжнє життя уряду. «Керівництво хорошого уряду, у такий спосіб здійснюване, -- писав Уїнстенлі, -- може перетворити всю країну, ні, навіть усю земну фабрику в єдину родину людства й у єдину добре керовану республіку» [10].

Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уїнстенлі, слідом за Т. Мором, скасування приватної власності ліквідує основну причину злочинів. Проте передбачається застосування страти до тих, хто спробує відновити приватну власність, за купівлю-продаж землі і її плодів, до вбивць, зрадників. У майбутній республіці осіб, що припустились провини, попереджають і перестерігають. Повторення провин і злочинів, завзятість у ледарстві спричиняє тілесні покарання чи позбавлення волі і примусові роботи (для противників законів -- рабство, каторжні роботи).

Ідеї «істинних левеллерів» не одержали значного поширення в Англії [2].

2. Вчення Т. Гоббса про право і державу

Видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588--1679) -- теоретик природного права, на початку революції виступив захисником королівської влади. Після закінчення громадянської війни опублікував свій основний твір «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651р.). Гоббс Томас народився в Мальмсбері, в родині священика. Закінчив Оксфордський університет, одержав ступінь бакалавра, але відмовився від викладацької роботи. Відвідав Францію, Італію, Голландію. На початку англійської революції написав трактат на захист короля, був примушений емігрувати. У 1651 р. повернувся до Англії і опублікував книгу «Левіафан». Шанобливо був прийнятий О. Кромвелем, прийняв участь в реорганізації університетської освіти, опублікував ряд праць з філософії. Після смерті Гоббса «Левіафан» було публічно спалено, а церква включила його твори в список заборонених книг [7].

Вчення про право і державу Гоббс прагнув перетворити в таку ж точну науку, як геометрія. Якби її істини оспорювались тими, пише він, чиї інтереси ними зачеплені, то вчення геометрії було б «витиснуте спаленням усіх книг з геометрії». Вчення про право і несправедливість постійно оспорюються як пером, так і мечем. Що ж стосується результатів прагнення автора «Левіафана» перетворити своє вчення в точну науку, то тут, насамперед, своє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи («рівність здібностей»), але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, страхом і честолюбством. «Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, звичайно опускаються під час громадянської війни. Очевидно, тут проявилося неприйняття ним громадянської війни в Англії.

Що ж до вихода суспільства з цього стану, то тут Гоббсу бачиться, що він коріниться в природі людини: почасти в пристрастях, що схиляють людей до миру, почасти в розумі, який підказує умови миру. А «ці умови суть те, що інакше називається природними законами».

Отже, у природному стані, за Гоббсом, кожен індивід рівною мірою мав природне право. Останнє він визначає як свободу всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Отже, право і закон розрізняються між собою так само, як свобода і зобов?язання. Природне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь (для свого збереження). Природний закон зобов?язує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя [13].

Основний природний закон проголошує: необхідно шукати миру і слідувати йому. З нього випливає і другий природний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що людина хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни.

З другого природного закону випливає третій: люди повинні виконувати укладені ними угоди. Вони -- початок і джерело справедливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починаються із заснування держави. Він називає ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, зміст яких може бути резюмований в одному легкому правилі: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе.

Щоб усунути небезпеку порушення природних законів, пише Гоббс, необхідна сила, примусова влада, яка погрозою покарання примусила б усіх однаковою мірою до виконання угод, усталила б ту власність, що люди здобувають шляхом взаємних договорів замість відмови від загального права. Така примусова влада з'являється із заснування держави, а сила -- з появою громадянських законів.

Мета держави -- головним чином забезпечення миру, безпеки, оскільки природними законами вони не гарантуються. Угоди без меча -- лише слова, що не в силах гарантувати людині безпеку, писав Гоббс.

Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою («кожної людини з кожною іншою») створюють загальну, єдину особу -- державу. «Держава, -- дає її визначення мислитель, -- є єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою величезна кількість людей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту». Носій такої особи (представлений однією людиною чи уповноваженим зібранням осіб), який володіє верховною владою, -- суверен. Всякий інший -- його підданий [14].

Таким чином, абсолютна влада держави -- ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Він називає її Левіафаном (біблейським чудовиськом), штучною людиною, для якої верховна влада, «що дає життя і рух усьому тілу» -- душа; посадові особи виконавчої і судової влади -- штучні суглоби; нагороди і покарання -- нерви; добробут і багатство громадян -- сила; безпека народу -- заняття; його радники -- пам'ять; справедливість і закони -- розум і воля; громадський мир -- здоров'я; смута -- хвороба; громадянська війна -- смерть. Влада суверена абсолютна: йому належить право видання чи скасування законів і контроль за їх додержанням, оголошення війни і укладання миру, призначення чиновників і судова влада. Він вправі навіть визначати, які релігія чи секта, думка чи вчення істинні, а які ні, що є справедливість і чеснота.

Піддані не можуть засуджувати дії суверена, пише Гоббс. Уклавши один раз договір і перейшовши в громадянський стан, люди втрачають можливість його розірвати і змінити обрану державну форму правління, звільнитися від верховної влади. її необмежена влада над життям і смертю підданих не може вважатися несправедливістю чи беззаконням. Адже, установлюючи «загальну владу», кожний підкорив свою волю волі носія «загальної особи». Для Гоббса єдине мірило добра і зла -- громадянський закон.

Припускаючи заперечення проти покірливого підпорядкування примхам і порочним пристрастям носія (носіїв) такої необмеженої влади, Гоббс звертає увагу на те, що становище людини завжди зв'язане з тією чи іншою незручністю. Утиск народу при тій чи іншій формі правління «ледь відчутний» у порівнянні з нещастями і жахами громадянської війни чи «війни всіх проти всіх» у природному стані, стверджує автор «Левіафана». Слабка втіха! Але для нього абсолютна державна влада -- гарант миру і безпеки, найважливіша умова прав окремого індивіда, правової організації самої держави [8].

Дехто з дослідників вважає: за Гоббсом, в галузі публічного права, політичних відносин у підданих зосереджені одні лише обов'язки, а у суверена -- тільки права. Неправильно: правова організація самої держави у Гоббса включає права і свободи підданих, обов'язки суверена.

Подібно тому, як люди для досягнення миру і самозбереження створили «штучну людину», тобто державу, вважав мислитель, точно так вони створили штучні ланцюги, тобто громадянські закони, прикріплені до вуст верховної влади і вух підданих. Тому, по-перше, воля підданих полягає в свободі робити те, що не зазначено в угодах із владою: укладати договори одне з одним, обирати своє місцеперебування, спосіб життя, наставляти дітей за своїм розсудом і т.д. Громадяни «користаються тим більшою свободою, чим більше справ закони залишають на їх розсуд». Таким чином, тут свобода розуміється як право робити все те, що не зазначено в угодах із владою, що не заборонено законом. За Гоббсом, наділена абсолютною владою держава повинна виконувати не одні тільки поліцейсько-охоронні функції, але і гарантувати своїм підданим свободи, «заохочувати всякого роду промисли, як судноплавство, землеробство, рибальство, і всі галузі промисловості, що пред'являють попит на робочі руки», примушувати фізично здорових людей до праці, займатися виховно-просвітньою діяльністю і т.п. Така трактовка свободи мала безперечно не тільки пробуржуазний економічний, але і прогресивний, гуманний соціальний зміст.

По-друге, право суверена, за Гоббсом, обмежено природними правами підданих. «Суверен, таким чином, має право на все з тим лише обмеженням, що, будучи сам підданим Бога, він зобов'язаний в силу цього дотримуватись природних законів».Автор трактату вважає, що піддані мають право захищати себе, своє життя навіть від тих, хто зазіхає на нього на законній підставі; вони не зобов'язані обвинувачувати себе і т.п [5].

По-третє, обов'язки підданих стосовно суверена зберігаються доти, поки суверен у стані захищати їх. Тому що дане природою право захищати себе, говориться в книзі, не може бути відчужено ніяким договором. Його не вправі переступати і суверен. Коли ж він, всупереч природним законам, зобов'язує підданого наносити шкоду собі чи убивати себе, або забороняє захищатися від нападу ворогів, тим самим залишає можливість підданим стати проти його волі. Народ тим самим одержує право на повстання. Суверен ризикує утратити владу. Отже, природні закони предписані і йому.

Інша справа -- громадянські закони: «суверен держави, будь то одна людина чи зібрання, не підлеглі громадянським законам». Останні, за Гоббсом, це ті правила для кожного підданого, які держава усно чи письмово предписала йому, щоб він користався ними для розрізнення між правильним і неправильним, тобто між тим, що узгоджується і не узгоджується з правилами. Таким чином, мета законів у тім, щоб дати правильний напрямок діям людей, залишаючи на їх розсуд усе те, що не заборонено і не предписано законами [4].

За змістом і метою природні і громадянські закони, вважає Гоббс, співпадають, тому що останні також є частиною предписань природи, «адже справедливість є предписания природного закону». Однак природна свобода людини може бути урізана й обмежена, що «є природною метою видання законів, тому що інакше не може бути ніякого миру». Позитивними є ті закони, що стали такими з волі верховної влади. Закон -- установлення розуму і наказ держави. Тлумачення закону залежить від верховної влади і його можуть тлумачити тільки ті, кого призначить для цього суверен.

Природа закону, пише Гоббс, не в його букві, а в його значенні чи сенсі, у його достовірному тлумаченні, що повинно виявити думку законодавця. Позитивні закони він ділить на розподільні (визначають права підданих) і каральні (визначають покарання за порушення законів), основні (визначають державний лад і обов'язки підданих стосовно влади) і неосновні (приватноправові). Гоббс робить висновок: право є свободою, що нам лишає громадянський закон. Останній же є зобов'язанням і віднімає в нас ту частину свободи, яку надає природний закон. У цьому така ж різниця між свободою і зобов'язанням, як і між правом і законом.

Обов'язки суверена, за Гоббсом, визначаються тією метою, заради якої він був наділений верховною владою: безпека і благо народу. Благо народу -- вищий закон держави. Виконання його він пов'язує з турботою як про окремих індивідів (захистом їх від кривд), так і з виховно-просвітньою діяльністю -- виданням і застосуванням хороших законів, вихованням рівної справедливості (у захисті гідності, честі, власності) і її дотриманням усіма станами і самим сувереном. «Необхідним засобом до миру», умовою гуртожитку в трактаті називається приватна власність. Безпека народу вимагає, пише його автор, щоб до рівної справедливості відносилися і рівність обов'язків перед державою, рівномірне оподатковування. До обов'язків суверена він відносить також правильне застосування винагород і покарань.

Таким чином, Гоббс підкоряє праву і державну владу: суверен підлеглий природному закону так само, як останній з його підданих громадянському закону. Однак позитивні закони, встановлені для підданих, на нього не поширюються. У його концепції держави цілком узгоджено обсяг правових повноважень і юридичної відповідальності сторін (держави і підданих). Його концепція передбачає систему прав і свобод підданих і їх гарантій, надання широкої правової ініціативи не тільки (хоча і головним чином) у приватноправових відносинах [11].

Подібно Ж.Бодену Гоббс визнає тільки три форми держави: монархію, демократію й аристократію. Незалежно від розходжень, законодавцем у всіх державах є лише суверен. У цьому сенсі, на його думку, «влада, якщо тільки вона досить досконала, щоб могти надавати захист підданим, однакова у всіх формах». Розходження лише в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони встановлені. Симпатії Гоббса очевидно еволюціонували: спочатку вони були на боці монархії, потім -- сильної влади лорда-протектора О. Кромвеля. Тут краще інших форм виражається і реалізується абсолютний характер влади держави, а загальні інтереси тісно зв'язані з приватними.

Отже, Гоббс істотно розвинув ідеї про природу людини, її пристрасті і розум як про рушійні сили політики. В основі його теорії природного права -- ідея загальної природної рівності людей, правової рівності в державі. Він обґрунтував і показав роль природних законів для публічного і приватного права. Політико-правовий ідеал Гоббса -- громадянське суспільство, охоронюване авторитарною владою, з «необмеженою» владою суверена і правами підданих. Його звеличування держави -- Левіафана, правопорядку -- не гімн тоталітаризму, а правова альтернатива громадянській війні, війні «всіх проти всіх», безсиллю влади. Не випадково Гоббс повернувся в Англію в 1651 p., визнавши протекторат Кромвеля, і був з повагою прийнятий останнім [13].

3. Вчення Дж. Локка про право і державу

У 1688 р. державний переворот, що відбувся в Англії («Славна революція»), оформив становлення конституційної монархії. У наступному році був прийнятий «Білль про права», що закріпив державно-правові гарантії законності і правопорядку. Так закінчилася смуга революційних перетворень англійського суспільства з феодального в капіталістичне, громадянське. Перспективи його мирного розвитку, еволюції затребували ліберальних доктрин права і держави, які ставили на перше місце права людини, проблеми удосконалювання державного і юридичного механізмів їх захисту, щоб уникнути нових революцій і соціальних потрясінь.

Таку доктрину раннього лібералізму, що містила оригінальну концепцію природного права і найважливіші державно-правові принципи громадянського суспільства, запропонував Джон Локк (1632--1704) у книзі «Два трактати про правління». Локк Джон -- англійський теоретик природного права, політичний мислитель, філософ. У період протекторату О. Кромвеля вчився в Оксфордському університеті, де одержав ступінь магістра. Викладав в університеті кілька років на дипломатичній службі, займав високі державні посади, але з-за переслідувань виїхав в еміграцію. Повернувся на батьківщину після 1688 p., видав ряд праць, в т. ч. «Два трактати про правління» [3].

Що ж стосується бачення Локком природи, джерела права і публічної влади, то він, як і його попередники, він шукає їх джерела в «природному стані людей». Але на відміну від них дійшов висновку: вже в додержавному стані люди мали права і свободи. Це стан «повної свободи стосовно їхніх дій і стосовно розпорядження своїм майном і особистістю». Це стан «рівності, при якому вся влада і вся юрисдикція є взаємними, -- ніхто не має більше іншого». Природний стан тут трактується в противагу Гоббсу не як стан свавілля, ворожнечі, а як керований розумом, тобто природним законом. Цей закон вчить людей: оскільки всі люди рівні і незалежні, не наносити збитку життю, здоров'ю, свободі і власності іншого, вимагає миру і збереження всього людства. Природний стан, за Локком, -- стан миру і доброзичливості.

Отже, у природному стані кожна людина володіє необмеженою свободою, вона зв'язана лише законом природи. Того, хто побажав би відняти свободу, слід вважати, пише мислитель, замишляючим відняти і все інше, оскільки свобода є підставою всього іншого (що, зокрема, робить законним вбивство злодія під час злочину). Природний закон, зауважує Локк, -- це не стільки обмеження, скільки керівництво для вільної істоти. Метою закону є збереження і розширення свободи. Там, де нема закону, нема і свободи. Природне право людей включає владу кожного охороняти «свою власність, тобто життя, свободу і майно». Право власності трактується Локком також як право на власну особистість (індивідуальність), на працю і її результати. На його думку, до утворення держави кожний володіє навіть виконавчою владою, -- що випливає з законів природи, є суддею у власних справах. Таким чином, до основних невідчужуваних природних прав людини він включає право на життя, свободу і власність (т. зв. тріада, правова формула Локка). З них випливають всі інші природні права -- права на рівність, індивідуальність, свободу дій, власну працю та її результати. Але в природному стані вони не гарантовані [1, 9].

Дж. Локк називає три недоліки природного стану: тут не вистачає встановленого, визначеного закону як норми справедливості і мірила в суперечках; знаючого і безпристрасного судді, який би вирішував всі ускладнення відповідно до встановленого закону; сили, що могла б підкріпити і підтримати вирок і його виконання.

Ненадійний і небезпечний стан, бажання уникнути стану війни подвигло людей створити політичне співтовариство -- державу. Оскільки люди по природі вільні, рівні і незалежні, остільки державотворення можливе тільки з їх власної згоди. Головні цілі суспільного договору і створюваної держави: збереження власності (тобто «життя, свободи і володінь»), мирне і безпечне користування нею. Держава усуває недоліки природного стану.

Держава, за Локком, -- єдине, незалежне політичне співтовариство із загальною владою, законом і судом. Тепер лише воно втілює політичну владу, що виникає з договору і згоди тих, хто складає співтовариство. «І хто б не володів ... верховною владою в будь-якій державі, -- відзначається в трактаті, -- він зобов'язаний правити відповідно до встановлених постійних законів, проголошених народом і відомих народу, а не шляхом імпровізованих указів; правити за допомогою безпристрасних і справедливих суддів, які повинні вирішувати суперечки за допомогою цих законів, і застосовувати силу співтовариства в країні тільки при виконанні таких законів, а за рубежем -- ... для охорони співтовариства від вторгнення і захоплень».

Локк вважає: тепер свобода людей полягає в тім, щоб жити відповідно до встановленого закону. Це -- свобода слідувати власному бажанню у всіх випадках, коли цього не забороняє закон. Він -- зв?язуюча ланка громадянського суспільства. Тому «ні для однієї людини, -- підкреслюється в трактаті одне з основних положень локківської теорії, -- яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути зроблене виключення з законів цього суспільства». Таким чином, закони тоді сприяють досягненню цілей суспільства, коли їх усі знають і виконують [2, 14].

По-друге, високий престиж закону виникає з того, що він, за Локком, «основне знаряддя» збереження свободи особи, гарант від сваволі і деспотизму свободи інших осіб. «Сила без права, звернена проти особистості людини, створює стан війни» як у природному стані, так і в державі. Однак тут наявність загального закону і загального судді піддають справедливому визначенню закону обидві сторони. Передаючи свою природну владу державі, кожен її підданий залишає за собою право на життя, свободу, володіння майном, що не відчужуються ні за яких обставин. Постійні закони, з одного боку, і природні права громадян -- з іншого, -- ось межі влади держави.

По-третє, держава і встановлений нею загальний закон, на думку Локка, зберігають і розширюють права і свободи громадян. Адже справедливий і основний закон говорить: Salus populi suprema lex! (Благо народу -- вищий закон!). Він надає їм рівне право перед законом, право на правосуддя, покарання злочинця, відшкодування збитків і можливість перешкодити майбутнім збиткам. Звідси очевидно, вважає мислитель, що абсолютна монархія несумісна з громадянським суспільством: там немає гарантій природних прав, рівного для усіх, загальнообов'язкового і справедливого закону, прийнятого за згодою всього суспільства, правосуддя. Головна небезпека для природних прав і законів виникає з привілеїв носія владних повноважень.

Взагалі у Локка форма правління -- похідна від верховної влади, створеної за добровільною згодою більшості співтовариства для прийняття і здійснення законів. «Форма правління залежить від того, -- підкреслюється в трактаті, -- у кого знаходиться верховна влада, що є законодавчою». Вона може бути демократією, олігархією чи монархією (спадкоємною чи виборною). Ні одній з них автор трактату не віддавав особливої переваги. Для нього головне, щоб організація самої влади надійно гарантувала права і свободи громадян від сваволі і беззаконня. Саме з цього головного виходила його концепція поділу влади.

Дж. Локк розрізняв законодавчу, виконавчу і федеративну владу.

«Першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади; точно так само першим і основним природним законом, якому повинна підкорятися сама законодавча влада, є збереження суспільства і ... кожного члена суспільства». Жоден указ кого б то не було не має сили й обов'язковості закону, якщо він не одержав санкції законодавчого органу, обраного і призначеного народом. Закон робить дійсно законом згода суспільства, «вище якої немає нічого». Такий закон -- гарантія і втілення свободи. Тому законодавча влада є вищою владою в державі: вона заснована на згоді і довірі підданих, обрана народом і відповідальна перед ним. Народу завжди належить верховна влада відстороняти чи змінювати склад законодавчого органу, коли він діє всупереч народній довірі [4].

Повноваження законодавчої влади, за Локком, суворо обмежені: берегти життя і надбання народу, відправляти правосуддя (тут позначилися особливості англійського права, одним із джерел якого є судова практика), збереження власності громадян, видання постійних законів -- повноваження, які вона не може передати в чиїсь руки. Тільки вона має право вказувати, «як повинна бути вжита сила держави для збереження співтовариства і його членів». Межі повноважень, дані і встановлені суспільством, законодавча влада не вправі порушувати.

Виконавчу владу держави, яку, на думку Локка, можна назвати природною, утворює сукупність виконавчої влади кожного в природному стані, переданої в результаті суспільного договору політичному співтовариству.

Федеративна влада має право війни і миру, участі в коаліціях і союзах, вести всі справи поза даною державою. Автор трактату обумовлює: незважаючи на відмінності виконавчої і федеративної влади, обидві вони є міністеріальними і підлеглими стосовно законодавчої влади.

Законодавча і виконавча влади не повинні знаходиться в одних руках, розмірковував Локк. У противному випадку носії влади можуть приймати вигідні тільки для них закони і виконувати їх, робити для себе виключення із загальних законів на шкоду загальному благу, миру і безпеці, природних прав громадян. Тому законодавчий орган не повинен засідати постійно -- занадто велика спокуса для депутатів узурпувати владу цілком, створювати для себе привілеї, правити тиранично. Визначені права депутатів не повинні перетворюватися в привілеї, що виводять їх з-під влади законів. Таким чином, зі слабостей людської природи, схильності до спокус теоретично виводилася необхідність спеціальних гарантій законності і прав громадян, у т. ч. поділу влади [11].

Тривалі зловживання, правопорушення і хитрощі з боку влади, пише Локк, роблять правомірним повстання народу. «Повстання -- це спротив не окремим особам, але владі». Ті, хто силою порушують конституцію і закони і силою ж виправдують своє порушення, ким би вони не були, є істинними заколотниками. Народ вправі передати владу в руки тих, хто може забезпечити йому досягнення цілей, заради яких створювалася держава.

Отже, Локк, поглиблюючи і переробляючи досягнення політико-юридичного знання і передової наукової думки XVII ст., з огляду на історичний досвід англійської революції, послідовно розвиває природно-правову теорію. її наріжним каменем виступають у нього природні права і свободи людини -- у додержавному стані, у громадянському суспільстві як основі держави, верховної влади, загального закону, що принесло англійському мислителю славу засновника лібералізму. Тріада правової формули Локка, визнання всіх людей рівноправними знайшли закріплення в багатьох ранньобуржуазних конституціях.

Вчення Локка про право і державу розвивалося в наступному столітті французькими просвітниками, теоретиками американської революції.

ВИСНОВОК

Розробка теорії природного права, що виразила основні принципи громадянського суспільства -- головний підсумок розвитку політико-правової думки XVII ст. Вперше було висунуто і широко обґрунтоване після Середньовіччя раціональне уявлення про природно-правове походження держави, верховної влади, закону, загальну правову рівність людей, сформована і теоретично обґрунтована модель громадянського суспільства. Наприкінці XVII ст. було визначено перелік природних прав і свобод людини, який став класичним для наступної епохи, позначені основні шляхи і механізми їх реалізації. Усе це стало величезним кроком вперед у формуванні юридичного світогляду. Права людини стали розглядатись як невід'ємний компонент права: право без прав людини так само неможливе, як і права людини -- без або поза правом [11, 13].

історія політика правова англійська

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусяк Т. Г. Історія політичних та правових вчень / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. -- Л. : Видавничий центр ЛНУ ім.Івана Франка, 2001. -- 220с.

2. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права / Фонд сприяння розвитку укр. правової думки та пропаганди державницьких традицій "Право для України". -- Львів, 1997. -- 200с.

3. Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. -- Х. : Консум, 2004. -- 431с.

4. Кормич А. І. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. -- О. : Юридична література, 2003. -- 336с.

5. Лисенков С. Л., Колодій А. М., Тихомиров О. Д., Ковальський В. С. Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков (ред.). -- К. : Юрінком Інтер, 2005. -- 448с.

6. Трофанчук Г. І. Історія вчень про державу та право: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". -- К. : Уніветситет "Україна", 2004. -- 210с.

7. Шульженко Ф. П. Історія політичних і правових вчень: Підручник. -- К. : Юрінком Інтер, 2004. -- 464с.

8. Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. -- К. : Юрінком Інтер, 1997. -- 191с.

9. Азаркин Н. М., Завьялов Ю. С., Левченко В. Н., Мартышин О. В., Петрова Г. Н. История политических учений / О.В. Мартышин (ред.). -- 2.изд., испр. -- М. : Юристъ, 1996. Вып. 2 : Эпохи свободной конкуренции и буржуазной революции. -- 368с.

10. Воротилин Е. А., Лейст О. Э., Мачин И. Ф., Струнников В. Н., Томсинов В. А. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Московский гос. ун-т им. М.В.Ломоносова. Юридический факультет / О.Э. Лейст (ред.). -- М. : Зерцало-М, 2002. -- 678с.

11. Графский В. Г., Золотухина Н. М., Мамут Л. С., Нерсесянц В. С., Сюкияйнен Л. Р. История политических и правовых учений: Учебник для студ. вузов, обучающихся по спец. и направлению "Юриспруденция" / В.С. Нерсесянц (общ.ред.). -- 3.изд., стер. -- М. : НОРМА, 2003. -- 727с.

12. Демиденко Г. Г. История учений о праве и государстве: Курс лекций, прочитанных в Национальной юридической академии Украины им. Ярослава Мудрого. -- Х. : Факт, 2001. -- 383с.

13. Литвинов А. Н., Левченко А. И. История учений о государстве и праве: Учеб.-метод. пособие для слушателей отд-ния заоч. обуч. / Луганский ин-т внутренних дел. -- Луганск : РИО ЛИВД МВД Украины, 2000. -- 187с.

14. Новгородцев П. И. Историческая школа юристов / Санкт-Петербургский ун-т. -- С.Пб. : Лань, 1999. -- 192с. -- (Классики истории и философии права).

Размещено на Allbest.ru