Історія держави України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Історія держави і права України має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого нашого історичного минулого, зокрема державотворення.

Як історико-правова наука історія держави і права тісно пов'язана з історією України, тобто із загальним історичним минулим українського народу, розвитком його культури, науки, економіки, виникненням та становленням громадських, політичних рухів і партій інших галузей людської діяльності.

Предмет історії держави і права України як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його розвитку.

Важливою, багато в чому визначальною віхою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до наших днів. Тому не випадково спостерігається зв'язок з чинним правом, спонукання відповідним чином з'ясувати його сутність , недоліки, переваги. Досліджуючи, систематизуючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно - правового розвитку інших країн, дозволяє уникати повторення необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу у ході розбудови держави, з іншого - за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадянського суспільства.

Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні великодержавні - шовіністичні кола намагаються представити український народ «безбатченком», який не має права історичних державно - правових традицій, а відтак - і права на самостійне існування.

1. Встановлення радянської влади в Україні

Повалення Тимчасового уряду, проголошення другим Всеросійським з'їздом Рад у жовтні 1917 р. радянської влади в Петрограді різко змінили політичну ситуацію в Україні. Українська Центральна Рада, не підтримавши Тимчасовий уряд, і, водночас, засудивши більшовицький переворот, тим самим не визнала легітимною владу Рад робітничих і солдатських депутатів у Росії. Така позиція Центральної Ради і, особливо, проголошення нею національної держави - Української Народної Республіки - підштовхнули більшовиків України (всі вони були членами Російської соціал-демократичної робітничої партії більшовиків - РСДРП(б), бо подібної української партії ще на той час не існувало) до активних дій щодо встановлення влади, аналогічної петроградській.

Спочатку представники більшовицьких організацій і збільшовизованих Рад виходять зі складу Української Центральної Ради, а після придушення військового повстання в Києві в ніч на 31 жовтня 1917 р. вдаються до непрямого усунення Центральної Ради від влади. На Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів передбачалося реорганізувати Центральну Раду в щось подібне до російського Центрального виконавчого комітету Рад. Така реорганізація давала змогу розчинити Центральну Раду в лавах робітничих, селянських і солдатських депутатів, створити на їх основі український радянський уряд і з його допомогою підірвати владу УНР зсередини, замінивши її радянською владою.

На Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що відбувся 15 грудня у м. Києві, більшовики не досягли бажаного результату. По-перше, їх було мало - лише 130 (за іншими даними - 60) із 2000 делегатів з'їзду, що відображало їх справжній вплив в Україні. По-друге, організаторам з'їзду дуже зашкодив ультиматум Ради Народних Комісарів (РНК) Росії, надісланий напередодні Центральній Раді. Цей документ закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не надійде задовільна відповідь, "то Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Посилання на ще не існуючу тоді в Україні радянську владу яскраво свідчило про те, в якому напрямі планувався подальший хід подій в Україні. Проте замість обрання нової Центральної Ради, підконтрольної РСДРП(б), з'їзд висловив діючій Центральній Раді повну довіру. Делегати-більшовики та ліві російські соціалісти-революціонери, переконавшись у неможливості легітимним шляхом встановити радянську владу в Києві, провели у Харкові об'єднаний з'їзд Рад Донецького та Криворізького басейнів, який проголосив себе першим Всеукраїнським з'їздом Рад. Було також заявлено про утворення радянської республіки під назвою Українська Народна Республіка, обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) України і Народний Секретаріат, тобто перший радянський уряд, що мав протистояти Генеральному Секретаріатові Центральної Ради.

Таким чином, започаткувавши створення Української радянської республіки (12 грудня), більшовики розпочали боротьбу за поширення радянської влади в Україну, хід якої координувався, як правило, поза її межами і визначався впливом збройних формувань радянської Росії.

Такі дії проти України були належним чином "узаконені" Першим Всеукраїнським з'їздом Рад. Останній ухвалив негайно встановити "повну погодженість в цілях і діях" з радянською Росією, підтримав пропозицію, викладену в ультиматумі РНК Росії щодо поглиблення федеративних зв'язків, а резолюцією "Про самовизначення України" оголосив Українську республіку федеративною частиною Російської Республіки. Окремою постановою з'їзд доручив обраному ним ЦВК України "негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду Федерації (Російської. - Авт.), що мають загальне для всієї Федерації значення". Оскільки постанова не мала обмежувальної дії, то ЦВК України міг вважати законами Росії, дія яких поширювалася на територію України, необмежену кількість актів. Очевидно, що цими постановами і визначався державно-правовий статус Української радянської республіки в перший період її існування.

Виконуючи умови Брестського миру, Раднарком Росії змушений був визнати незалежність проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки. Протягом березня 1918 р. з України було виведено російські збройні сили. ЦВК і Народний Секретаріат України залишили 1 березня Київ (вони перебували тут з ЗО січня за підтримки військ М. Муравйова), 10 березня - Полтаву, 21 березня - Катеринослав, після чого радянський уряд України опинився на території РСФРР, в м. Таганрог. Народний Секретаріат 18 квітня 1918 р. було реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в Україні.

Наступна спроба поширити радянську владу в Україну стала можливою після анулювання 13 листопада 1918 р. Брестського договору, умови якого стримували радянську Росію, оскільки зобов'язували її встановити мирні стосунки з УНР. На території РСФРР в м. Суджа Курської губернії 28 листопада 1918 р. за участі народного комісара з питань національностей Російської Федерації Й. Сталіна формується Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, від імені якого діяли збройні сили радянської Росії в Україні. Голова РНК Росії В. І. Ленін вичерпно пояснив ситуацію: "З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хорошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює сприятливу атмосферу для дальшого просування наших військ".

Протягом січня 1919 р. значна частина території України перейшла під контроль Червоної Армії. З січня в Харкові почав роботу Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого зазначалося, що він (уряд) "створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно". Декретом від 6 січня 1919 р. було затверджено офіційну назву радянської держави в Україні - Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня Тимчасовий уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР). Ці зміни були санкціоновані третім Всеукраїнським з'їздом Рад (березень 1919 р.). Тоді ж Президією Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) було прийнято першу Конституцію УСРР, що повністю повторювала Конституцію РСФРР.

Але й цього разу радянська влада не змогла закріпитися в Україні. Наприкінці літа 1919 р. радянські війська під тиском переважаючих сил армій УНР (з Правобережжя) та Денікіна (з півдня), змушені були залишити її територію. За наказом Раднаркому Росії в середині серпня припинили свою діяльність в Україні ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Чергова, третя спроба встановити радянську владу в Україні виявилася вдалою завдяки успішному наступу армії Радянської Росії проти армії Денікіна взимку 1919 - 1920 рр. Тепер радянські війська діяли від імені створеного за межами України 11 грудня 1919 р. Всеукраїнського революційного комітету. Всеукрревком переїхав до Харкова, який (до 1934 р.) став столицею радянської України.

Реставрація радянської влади в Україні відбувалася на основі "Тимчасового положення про організацію Радянської влади на Україні", затвердженого Всеукрревкомом 22 грудня 1919 р. Функції ВУЦВК та Раднаркому покладались на Всеукрревком, а в губерніях та повітах створювались ревкоми за погодженням з місцевими комітетами КП(б)У та командуванням Червоної Армії. Правовою базою діяльності цих органів стали декрети РСФРР, дія яких поширювалася на Україні постановою Всеукрревкому від 22 січня 1920 р.

Всеукрревком виконував свої функції до четвертого Всеукраїнського з'їзду Рад (травень 1920 р.), згідно з рішеннями якого відновлювалась діяльність ВУЦВК і Раднаркому УСРР та система рад на місцях. Таким чином, до кінця 1920 р. радянська влада остаточно закріплюється в Україні.

Початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Україні було покладено Ризьким перемир'ям 12 жовтня 1920 р. між РСФРР і УСРР з одного боку, і Польщею - з другого, що було підтверджено там само, в Ризі, 18 березня 1921 р. За умовами договору Польща визнавала радянську владу в Україні, а друга сторона (УСРР і РСФРР) - поступалась на користь Польщі західноукраїнськими землями.

З моменту свого проголошення радянська республіка в Україні була складовою частиною єдиного радянського комплексу на терені колишньої Російської імперії. Так, щойно утворена в Харкові радянська УНР проголосила себе "федеративною частиною російської Республіки" , а другий радянський уряд в Україні - Тимчасовий робітничо-селянський - у січні 1919 р. висловився за об'єднання з РСФРР на основі "соціалістичної федерації". Всеукрревком (третій радянський уряд в Україні) 27 січня 1920 р. прийняв ухвалу про об'єднання зусиль УСРР і РСФРР у сфері державного управління найважливішими галузями народного господарства з єдиного центру - Москви. Це рішення було підтверджене постановою IV Всеукраїнського з'їзду Рад, якою декларувалась самостійність республіки і стверджувалось її членство в радянській федерації.

Підсумком процесу, що мав закріпити радянську владу в Україні, став укладений 28 грудня 1920 р. між УСРР і РСФРР союзний робітничо-селянський договір. Стаття І цього документу встановлювала, що РСФРР і УСРР вступають у військовий і господарський союз, для чого об'єднують народні комісаріати обох республік: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів, Вищу раду народного господарства. Таким чином, найважливіші сфери державного управління було визнано спільними для обох республік і передано під керівництво уряду РСФРР. Об'єднані комісаріати тепер здійснювали свої функції в Україні через своїх уповноважених, що їх надсилала Москва за формальним погодженням кандидатур з ВУЦВК. Ці уповноважені входили до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів.

Проте Москві підпорядковувалися не тільки українські комісаріати, що ставали об'єднаними, а й окремі господарські структури. Так, Центральне управління вугільної промисловості Донбасу, що раніше було у віданні Української Ради народного господарства, передавалось безпосередньо Головному паливному комітетові РСФРР. Були підпорядковані відповідним органам державного управління Росії великі українські трести - "Хімвугілля", "Південсталь", "Сільмаштрест" та інші. Це призвело до того, що на кінець 1922 р. у віданні уряду України залишилось близько 7 відсотків підприємств, як правило, місцевої та кустарної промисловості. Було централізовано управління шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом тощо.

Цей процес обумовив тісне об'єднання фінансів та органів управління ними, єдність бюджетів, податкової та грошової систем. Крім того, уряд України фактично відмовився від ведення власної зовнішньої політики, передавши функції відповідному наркомату Російської Федерації договором від 22 лютого 1922 р.

Істотною ознакою єдиного державного організму є наявність спільного громадянства. Показовим у врегулюванні взаємостосунків цієї сфери став декрет ВУЦВК від 28 березня 1922 р., яким проголошувалося, що "громадяни РСФРР та інших Радянських соціалістичних республік мають в межах УСРР рівні з українськими громадянами права та обов'язки". Фактично це було визнанням єдиного спільного громадянства на тій частині території колишньої Російської імперії, де до влади прийшли більшовики.

Ці процеси небезпідставно кваліфікувалися частиною радянсько-партійної номенклатури, що намагалася зберегти за собою хоч якесь право впливу на події в республіці, як "знеособлення УСРР", "порушення її суверенітету", "випаровування суверенітету", "звуження прав українського уряду" тощо. УСРР все більше і більше перетворювалась на квазі-державу.

Процес "знеособлення УСРР" пішов ще стрімкіше після ЗО грудня 1922 р., коли X Всеросійський з'їзд Рад (проголошений І Всесоюзним з'їздом Рад) прийняв Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір. Ці два документи були піддані гострій критиці делегаціями республік і на з'їзді затверджені лише в основному. Юридичне оформлення союз отримав лише після прийняття Конституції СРСР на Всесоюзному з'їзді Рад 31 січня 1924 р.

Згідно з цією Конституцією, найважливіші галузі державного і господарського управління, передбачені договором від 28 грудня 1920 р., а також дипломатичні справи, повністю належали загальносоюзній владі, керівними органами виступали централізовані об'єднані комісаріати, що разом з союзно-республіканськими утворювали уряд Союзу РСР. Компетенція республік реалізовувалася через місцеві (включаючи республіканські) комісаріати: внутрішніх справ, землеробства, освіти, юстиції, соціального забезпечення, охорони здоров'я. Про звуження прав республік і подальшу централізацію СРСР свідчило утворення в грудні 1929 р. Народного комісаріату земельних справ СРСР, у червні 1933 р. - Прокуратури Союзу РСР, у липні 1934 р. - Народного комісаріату внутрішніх справ тощо. Функції центральних органів цих галузей тепер належали Москві.

2. Організація центральних і місцевих органів Радянської влади та управління

На основі Конституцій 1919 і 1929 рр. найвищими органами влади в Україні були:

- Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів;

- Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет рад;

- Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету;

- Рада Народних Комісарів УСРР.

Цим органам належала вся повнота верховної влади в республіці, найвищі права державного керівництва. Вони мали виняткове право видавати декрети і постанови як акти найвищої юридичної сили, через які здійснювалась воля правлячої, а з часом і єдиної політичної партії, що, фактично, забезпечувало диктатуру партії більшовиків. Розмежування законодавчих і виконавчих функцій між органами найвищої влади першими радянськими конституціями не передбачалось.

Органом верховної державної влади і найвищим представницьким органом в Україні був Усеукраїнський з'їзд Рад (ст. 10 Конституції 1919 р., ст. 22 Конституції 1929 р.), який відбувався один раз на рік згідно з Конституцією 1919 р. і один раз на два роки згідно з Конституцією 1929 р. Надзвичайний з'їзд міг бути скликаний рішенням ВУЦВК, або на вимоги рад і з'їздів рад місцевостей, де проживало не менше однієї третини громадян України, які мали виборчі права. Делегати Всеукраїнського з'їзду Рад, згідно з Конституцією 1929 р., обиралися місцевими з'їздами рад за нормою; від міських і селищних рад - один делегат від 10 тисяч виборців, а від сільських - один делегат від 50 тисяч виборців, чим, власне, забезпечувалася диктатура певного класу. Якісний склад делегатів з'їзду свідчить, що диктатура класу (пролетаріату) зводилась до диктатури партії. Так, якщо з 1050 учасників V Всеукраїнського з'їзду Рад (лютий-березень 1921 р.) 13 депутатів ще представляли інші, крім правлячої, партії (делегатів-комуністів було 851 чоловік), то починаючи з VII Всеукраїнського з'їзду (грудень 1922 р.) серед делегатів - тільки комуністи і безпартійні (з 829 депутатів 739 - комуністи). Своє представництво в органі верховної влади правляча партія збільшила за неповних два роки з 81 відсотка до майже 90 відсотків.

Винятковою компетенцією з'їзду було затвердження змін і доповнень до Конституції УСРР і Конституції Молдавської Автономної СРР (утворена в 1924 р. і перебувала в складі УСРР до 1940 р.), зміни кордонів УСРР, вибори ВУЦВК і представників України до органів верховної влади Союзу РСР. Всеукраїнський з'їзд Рад вирішував також найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, господарського, культурного і суспільно-політичного життя, але в межах, що визначалися директивами правлячої партії та не стосувалися компетенції Союзу РСР.

Постійно діючим органом Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, тобто найвищим законодавчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом влади в період між з'їздами був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. ВУЦВК обирав зі свого складу Президію. Здійснюючи верховну владу між з'їздами, ВУЦВК періодично збирався на сесії: згідно з Конституцією 1919 р. - один раз на два місяці; тричі на рік - згідно з Конституцією 1929 р. Могли скликатися позачергові, надзвичайні сесії - за поданням Раднаркому або не менш як однієї третини складу ВУЦВК.

Відповідно до Конституції 1929 р. на сесії ВУЦВК виносились такі питання: загальне керівництво в усіх галузях державного, господарчого і культурного будівництва, затвердження бюджету і планів розвитку народного господарства України, проектів кодексів законів, а також усіх законодавчих актів, що на основі партійних директив визначали загальні норми політичного, економічного та культурного життя УСРР.

Вищим органом виконавчої та розпорядчої влади України за Конституцією 1919 р. (ст. 26) була Рада Народних Комісарів УСРР. Положенням про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. вперше визначався склад уряду: голова РНК, його заступники, наркоми (землеробства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юстиції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова Вищої Ради народного господарства, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Раднарком України повинен був звітувати перед ВУЦВК, його Президією, союзними органами. З утворенням СРСР склалась своєрідна система галузевого управління у всіх союзних республіках, в тому числі УСРР, характерною ознакою якої був поділ наркоматів Союзу РСР на дві групи: загальносоюзні (злиті) - єдині для всього Союзу і директивні (об'єднані), органами яких у союзних республіках були однойменні наркомати. До загальносоюзних (злитих) належали наркомати закордонних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти і телеграфів; до директивних - Вища Рада народного господарства, наркомати праці, фінансів, продовольства, робітничо-селянської інспекції. Суто республіканськими залишались наркомати земельних справ (до 1929 р.), охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, внутрішніх справ (до 1934 р.), юстиції.

Така структура органів управління народним господарством союзної республіки свідчить про посилення процесів централізації. Особлива роль у системі управління належала загальносоюзним наркоматам, які в республіках мали неподільну й необмежену владу. Надійними провідниками розпоряджень центру на місцях були також директивні наркомати.

Прийняту в 1937 р. Конституцію УРСР (згідно з нею назва держави змінилася з Української Соціалістичної Радянської Республіки на Українську Радянську Соціалістичну Республіку) було створено відповідно до Конституції СРСР 1936 р., що й обумовило уніфікацію вищих органів державної влади союзних республік, фактично до розпаду в 1991 р. Союзу РСР.

Вищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, яку обирали громадяни України на 4 роки. Це був єдиний законодавчий орган в країні. Верховній Раді належали всі права, які мала республіка: прийняття Конституції У РСР, встановлення адміністративно-територіального поділу республіки, видання законів, охорона державного порядку і прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету республіки.

Верховна Рада УРСР обирала Президію - постійно діючий колегіальний орган у складі голови, його заступників, секретаря та членів. Президії надавались такі повноваження: скасовування рішень Раднаркому УРСР, рішень і розпоряджень обласних рад депутатів трудящих, звільнення з посад і призначення наркомів УРСР (в період між сесіями Верховної Ради). Компетенцією Президії Верховної Ради стало також надання прав громадянства, почесних звань, помилування громадян після судових ухвал. Слід зазначити, що всім більш-менш важливим актам вищезгаданих органів державної влади передували рішення відповідних партійних структур, які не тільки контролювали, а й часто заміщали державні органи, фактично здійснюючи їх функції.

Рада Народних Комісарів УРСР утворювалась Верховною Радою і була найвищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Раднарком мав право видавати постанови і розпорядження на основі та на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР і контролювати їх виконання.

Структура місцевих органів державної влади та управління визначалася триступеневою системою управління (центр - область - район), що склалася на початку 30-х років, чому передували неодноразові зміни адміністративно-територіального устрою в Україні.

Першим етапом цієї реформи стала ліквідація з 1922 р. губерній і перехід від чотириступеневої (центр - губернія - повіт - волость) до триступеневої (центр - округ - район) системи управління. Згідно з постановою ВУЦВК від 12 квітня 1923 р. в Україні було створено 53 округи і 706 районів. Остаточно цей процес закінчився лише в 1929 р. Та вже з серпня 1930 р. постановою ВУЦВК і Раднаркому в УСРР ліквідовувались округи й утворювались 503 нові адміністративні одиниці: 484 райони, 18 міст як окремих адміністративних одиниць і автономна Молдавська республіка, що управлялись безпосередньо з центру республіки. Таким чином, сформувалась двоступенева система управління: центр - район.

Однак недоліки такого реформування стали очевидними уже наступного року, коли в республіканському центрі зійшлися управлінські зв'язки з усіма 503 адміністративними одиницями. Тому в лютому 1932 р. постановою ВУЦВК запроваджувалась проміжна між центром і районом ланка - область. Таким чином, було здійснено перехід на звичну, як уже зазначалось, триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр - область - район.

Протягом 1932 р. в Україні було створено перші сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. З часом, у результаті територіальних змін в УРСР та адміністративного перерозподілу, формувались нові адміністративні одиниці. На кінець існування УРСР було 25 областей і дві адміністративні одиниці республіканського підпорядкування - міста Київ і Севастополь.

Така строката палітра адміністративно-територіального устрою в 20-30-х рр. визначала і структуру органів радянської влади на місцях. Але характерним для цього періоду залишалось одне - вищим органом радянської влади в будь-якому адміністративно-територіальному утворенні за Конституціями 1919 і 1929 рр. були Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів, з'їзди Рад - губернські, повітові, волосні, окружні, районні (залежно від етапу реформування адміністративно-територіальної системи). В період між з'їздами Рад уся повнота влади на місцях належала виконавчим комітетам, сформованим з'їздом. Виконкоми утворювали відділи, які контролювали всі галузі місцевого господарською і культурного життя, звітували перед з'їздом Рад та виконкомом вищого рівня.

Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інституту влади, як з'їзди місцевих Рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний порядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обиралися виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени виконкому), затверджувався склад постійних профільних комісій, утворювались органи управління господарським і культурно-політичним будівництвом на своїй території - відділи та управління. Такі органи підпорядковувалися Раді, що їх утворила, та галузевій структурі Раднаркому УРСР.

Важливо зазначити, що місцеві органи радянської влади всіх рівнів діяли під постійним контролем територіальних структур правлячої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній одиниці. Стратегія і зміст рішень місцевих органів радянської влади визначались саме ними.

радянський влада кримінальний відповідальність

3. Формування основ радянського права

Формування радянського права в Україні було невід'ємно пов'язано з поширенням радянської влади і будівництвом державного апарату. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та наступні норматив-но-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали першоджерелами права. "Вестник Украинской Народной Республики" (орган ЦВК України) систематично друкував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили в Україні,

Визначальною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція в примітивній формі - застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли цієї правової норми не вистачало для врегулювання тієї чи іншої правової ситуації, тоді як джерело права використовувалася революційна правосвідомість.

Ліквідація капіталістичної власності на основні засоби виробництва була однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права стала соціалістична власність, що створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транспорту.

Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно-правовими актами. Це декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р., "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів" від 4 січня 1919 р., "Про порядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р. та інші. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників націоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право юридичних осіб.

10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", що був кроком на шляху створення єдиної соціалістичної кооперації.

Політика військового комунізму, яку проводив уряд радянської Росії протягом 1918 -1920 рр., характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва. Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже ліквідувала товарообіг, припинилися товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчувалося відповідне заміщення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення "чорного ринку", де існували деформовані товарно-грошові відносини.

"Декрет про землю" та закон "Про соціалізацію землі" стали основою радянською земельного законодавства. В Україні також набула чинності постанова РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Ці акти закріпили за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами право розпоряджатися землею. Керувалися в Україні і законом про соціалізацію землі, прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад.

Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 р. визначав правове становите земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалась єдиним державним фондом. У статті І Декрету зазначалося, що "приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується".

Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил водоволодіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею.

Прийнятий 5 лютого 1920 р. "Закон про землю" закріпив розподіл землі в індивідуальне зрівняльне трудове землекористування, що, поряд із колективним, було найпоширенішою формою користування землею. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогосподарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р.: "Про організацію відділів запису актів громадського стану", "Про розлучення". Ці акти, перш за все, підкреслювали законність тільки громадянських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні, проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.

Головні принципи організації праці, а фактично - трудової повинності, були сформульовані в Кодексі законів про працю РСФРР, оприлюдненому 10 грудня 1918 р. Відповідно до договору про військово-політичний союз від 28 грудня 1920 р. дія Кодексу поширювалася й на Україну. Кодекс проголошував загальний обов'язок працювати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріальне забезпечення. Проте в умовах воєнного комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сиди. На підприємствах встановлювалися режими, подібні до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промисловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала основною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як саботаж. Отже, з моменту сформування радянського трудового права його домінуючою рисою стає не охорона праці й заробітної плати, а забезпечення суворої дисципліни.

Головні риси кримінального права визначалися завданнями пролетарської революції - це, зокрема, придушення опору експлуататорських класів і боротьба з порушеннями революційного порядку.

Нове кримінальне право базувалося на принципі доцільності, що протиставлявся принципу законності. Так, при визначенні вироку суд повинен був враховувати класову приналежність злочинця, соціальну спрямованість діяння тощо. Покарання передбачалося не лише за закінчене діяння, а й за задум та неповідомлення (недонесення).

"Керівні начала з кримінального права РСФРР", що почали діяти в Україні з серпня 1920 р., встановлювали широкими перелік різноманітних видів покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або народу, оголошення поза законом, розстріл тощо.

Оголошення поза законом або ворогом народу застосовувались як щодо окремих осіб, так і щодо членів їхніх сімей або цілих організацій. Слід зазначити, що існували такі антиправові інститути, як кримінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення тієї місцевості, де були знищені склади, розібрані залізничні колії тощо.

Принципи кримінально-процесуального права встановлювалися Тимчасовим положенням про народні суди та революційні трибунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Інструкцією Наркомюсту УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство", а також Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1926 р.

Основна маса справ розглядалася в надзвичайній трибунальній системі. Постанова Всеукраїнського ЦВК від 1 червня 1919 р. "Про Всеукраїнські та місцеві НК", що була прийнята в період здійснення "червоного терору", надавала надзвичайним комісіям право безпосереднього покарання у випадках контрреволюційних виступів, погромів та чорносотенних заворушень.

При оцінці показань та визначенні міри покарання ревтрибунали, як і народні суди, керувалися декретами Уряду, а також своєю революційною правосвідомістю. Вироки оголошувалися іменем Української Соціалістичної Радянської Республіки.

На ранньому етапі діяльності ревтрибуналів вироки не підлягали касаційному оскарженню. Тому декретом РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду" встановлювалося, що касаційному оскарженню підлягають усі вироки ревтрибуналів. Виняток становили лише вироки Верховного ревтрибунала при ВУЦВК.

Висновки

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Йшов інтенсивний пошук оригінальних засад державності. Складність ситуації, в якій опинилась новостворена держава, дозволила здійснити лише один політичне важливий для України захід - продекларувати спільно з представниками ЗУНР об'єднання двох держав на терені України.

У результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилась радянська влада. Західні області, згідно з Ризьким договором (1921 р.), потрапили в залежність до відродженої Польської держави. Ввійшовши до складу Союзу РСР, Україна, на жаль, не отримала належного державно-правового самовизначення, а сформовані відповідно до конституції державницькі інституції дублювали відповідні структури СРСР, демократичні принципи і засади політичної системи мали декларативний характер. Це призвело до руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування однопартійної системи правління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму.

Радянська державність з притаманними їй інститутами з початку 20-х рр. XX ст. поширилася в Україну, її юридичне оформлення відбулося з прийняттям у березні 1919 р. Основного Закону, що був копією першої Конституції радянської Росії. Ним, як і наступними радянськими конституціями, декларувалася загальна рівність в Україні і, разом з тим, стверджувалася зверхність однієї соціальної групи над іншими, обмежувалися представницькі можливості селянства, ігнорувались інтереси та традиції національного державотворення. Знеособлення національних інтересів стає особливо інтенсивним за часів входження України до складу СРСР. Вони повністю підпорядковуються загальносоюзним, великодержавним інтересам. Крім того, радянська державність в Україні жодним чином не була пов'язана з віковими традиціями національного державотворення, вона їм суперечила і, будучи інонаціональною за своєю природою, обумовила, особливо в 30-х рр. минулого століття, небачені раніше соціальні потрясіння і людські жертви.

Головною особливістю радянської правової системи в Україні стала примітивна рецепція права більшовицької Росії, коло обов'язків узгоджувалася з принципом революційної правосвідомості. Переконливим доказом цього є поширення в Україні дії кодексів законів Російської Федерації. Ще однією особливістю радянської правової системи в цілому та її дії в Україні, зокрема, є перевага норм публічної права над нормами права приватного, оскільки держава безпосередньо взяла на себе регулювання господарських відносин самостійних підприємств, ремісників, товаровиробників-хліборобів тощо, тобто сфер, діяльність яких регулюється нормами приватного права. А найбільш відчутним був вплив режиму на кримінальне та кримінал но-процесуальне право, що були повністю підпорядковані класовим інтересам держави на шкоду захисту загальнолюдських цінностей.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і закріплену конституціями суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру. Це призводило до порушень владою прав і свобод громадян. В середині 80-х рр. під впливом загальносоюзної кризи в суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Однак проголошена радянським керівництвом перебудова всіх сфер життя не виправдала покладених на неї надій.

Література

1. Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921 - 1925). - К., 1961.

2. Білас І.С. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953 рр.: у 2-х т. - К., 1994.

3. Громова І.А. До питання про діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду України. // УІЖ. - 1988. - № 4.

4. Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. - К., 1993.

5. Дорошкевич В. Правда про встановлення радянської влади на Україні. // Сучасність. - 1991. - №№ 7, 8.

6. Дубровіна А.В. Перебудова органів влади УРСР. К., 1960.

7. Історія держави і права Української РСР (1917 - 1960). - К., 1960.

8. Історія держави і права Української РСР: У 2-х т. - К., 1967.

9. История государства и права Украинской ССР. / Отв. Ред. Б.М. Бабий. - К., 1976.

10. Кульчицький В.С. Уворення Української радянської держави. - Львів, 1957.

11. Кульчицький С.В. Партійно-радянський апарат у системі влади. // УІЖ - 1994. - № 6.

12. Кульчицький В. Конституційне оформлення СРСР. // Пробл. правознавства. - К., 1973. - Вип. 24.

13. Недух А.А. Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої Української ССР у 1919 - 1978 рр. // Архіви України. - 1979. - № 5.

14. Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: у 2-х т. - К., 1986.

15. Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 року в правовому аспекті. - Мюнхен, 1971.

Размещено на Allbest.ru