Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

На тему

Кримінологія в Україні

Зміст

Вступ

• 1. Родоначальники науки кримінології. Внесок мислителів ХУІІІ-ХІХ ст., у розвиток кримінології.
• 2. Розвиток кримінології у ХІХ-ХХст. Дореволюційний та радянський час
• 3. Кримінологія в Україні
• Висновки
• Використана література

Вступ

Історія будь-якої науки в тому числі і криміналістики - окрема галузь знань. Слід відмітити, що історія криміналістики розглядається як історія специфічного роду діяльності. В нас час криміналістика являється досить популярною наукою. Уявлення про неї з більшою чи меншою долею повноти і правильності мають навіть школярі. Це пов'язано з високим ступенем інформатизації, що характеризує наше суспільство. Крім того криміналістика по своїй суті є прикладною юридичною наукою, яка більш ніж всі інші науки асоціюються в уяві пересічного громадянина з так званим "криміналом", який завжди цікавив, цікавить і мені здається буде цікавити людей. Необхідно також зазначити, що історія криміналістики, як наука виділилась з загального вчення про криміналістику порівняно недавно. Історія криміналістики дозволяє глибше зрозуміти її витоки, соціальну функцію і тенденції її розвитку. Криміналістика являлась специфічною формою діяльності з часів зародження людського суспільства, виникнення якої пояснювалось необхідністю вирішення тих конфліктних ситуацій (кримінально-релевантних подій, які час від часу виникали і виникають в суспільстві). Потрібно сказати, що зародження прийомів і засобів розслідування злочинів, які отримали пізніше назву криміналістичних, безумовно пов'язано з потребами кримінального судочинства, карного розшуку, і судової експертизи. (проблеми, потреби - породжують певні дії способи вирішення.)

Пізнання події злочину це складна багатопрофільна діяльність, яка потребує як емпіричних (досвід) так і наукових знань із різних галузей науки, техніки, мистецтва. Тому ще в давні часи для розслідування злочинів, запрошувались особи, що розумілись на цій справі, які допомагали розв'язувати задачі, що поставали в процесі розслідування.

1. Родоначальники науки кримінології. Внесок мислителів ХУІІІ-ХІХ ст., у розвиток кримінології

Способи розслідування злочинів, експертизи і відкриття датуються ще XVII століттям, але народження криміналістики як самостійної науки відбулось в кінці XIX століття. Узагальнюючи джерела виникнення криміналістики можна виділити чотири напрямки:

1. Криміналістика - як наука виникла в межах формального кримінального права і процесу.

2. Криміналістика - виникла, як наука в рамках неправового розшуку злочинних елементів.

3. Криміналістика - виникла як продовження судової медицини.

4. Криміналістика - виникла сама по собі, в силу необхідності для вирішення проблем ефективної боротьби з злочинністю.

Отже одним з головних напрямків на мій погляд, був розвиток спеціальних знань, стосовно криміналістики на базі медицини. Ще Папа Інокентій ІІІ (1200 р.) наказував при з'ясуванні причин смерті звертатись до лікарів, а відомий Кодекс "Кароліна" (1532 р.) закріпив обов'язкову участь лікарів при розслідуванні злочинів проти життя і здоров'я. Слід зазначити, що перші спеціальні знання мали більше емпіричний характер ніж теоретичний.

Аристотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Аристотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом.

При призначенні покарання Аристотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму.

Аристотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки.

Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення за відомо, то перед нами - непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”.

У стародавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки.

Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства.

Римський філософ Сенека, політичний діяч, письменник, котрий, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів.

Вкрай цікавими та повчальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців.

Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли чистолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові.

Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника.

Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинний світогляд, який розповсюджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”7.

Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього.

В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньоосвідчених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний.

Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква не має права застосовувати страту, але так право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів.

У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХУ-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, інших осіб.

В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами.

Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість.

З ХУІІІ сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Особливе значення мали роботи Монтеск'є та Беккаріа.

Шарль Монтеск'є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне8.

Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об'єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Беккаріа писав, що “ Ще ні одна людина не пожертвувала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання”9.

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності.

У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою”10.

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природне кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.

Все вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука.

Також необхідно відзначити про широке використання слідчих дій при розслідуванні злочину у ХV ст. за часів Литовсько - Руської держави. Одним із елементів організації внутрішнього життя були - копні округи (своєрідні адміністративні одиниці). Копною округою вважався союз населення певної території який крім керівництва життям в окрузі, виконував функцію охорони від вчинення правопорушень, розслідування злочинів, та їх покарання. Основою для обвинувачення у вчиненні злочину служили сліди злочинця, який пробіг через дворище, що накладало підозру, що член даного дворища може бути злочинцем. Якщо член даного дворища не міг відвести від себе підозру йому доводилось відповідати за вчинений злочин. Крім того згадується також про метод розслідування злочинів по "гарячому сліду" - "гаряча копа".

Про сліди, які залишаються на місці події злочину злочинцем згадується ще в визначній пам'ятці права ХІ - ХІІ ст. "Русской Правде": де говорилося, що якщо злодій не буде одразу виявлений, то необхідно його шукати по залишених слідах. Але одною з особливістю розслідування злочину є не тільки вміння виявляти і використовувати сліди події злочину, а й вміння їх закріпити.

В 1867 році журнал "Архив судебной медецины" опублікував статтю військового лікаря Адольфа Борхмана про спосіб знімати за допомогою гіпсу відбитки слідів людини і тварин.

В історії є епізодичні випадки використання медичних знань для огляду потерпілих, трупів, проведення так званих "медицинських експертиз". Але до створення Аптекарського приказу медики не залучались для огляду осіб.

З часів царювання Олексія Михайловича почали зустрічатись хімічні експертизи. Особливо вони проводились для дослідження властивостей різного роду трав і рослин, які розповсюджувались знахарями та чаклунами. Також є згадка датована 26 квітня 1686, про проведення на основі челобітної від Івана Пермякова до Верхохуторського воєводи Григорія Наришкіна почеркознавчої експертизи. До цього часу належать свідчення про виникнення психіатричної експертизи, першими "експертами" були монахи. В зв'язку з розвитком цих напрямків знань в державі виникають спеціалізовані установи. Першими експертними установами були Аптекарський приказ та Іванівська площа в Москві ( з другої половини ХVІІ ст. - дослідження підроблених документів та надання "юридичних" послуг). Виникнення першої експертної установи датується 1811 р. Міністерство поліції заснувало Медичну раду, що виконувала судово-медичну експертизу. Експертна діяльність на місцях здійснювалась Лікарськими Управами при губернських управліннях поліції в штаті яких був судовий медик.

Експертизу документів здійснювала Експедиція заготівлі державних паперів. Якщо в документі знаходили ознаки підробки, то документ підлягав фотографічному і хімічному дослідженню для визначення способу підробки. За результатами дослідження складався акт про проведення експертизи.

Розвиток так званого "другого зору криміналіста " - фотографія, завдячує відомому вченому Є.Ф.Буринському, який вважається засновником судово-дослідної фотографії та технічної експертизи документів.

Криміналістика, як самостійна наука, зародилась в кінці ХІХ ст. її засновниками прибічники тої чи іншої теорії вважають австрійського професора Ганса Гроса (1847-1915 рр.) та французького вченого Альфонса Бертільона (1853 -1914 рр.)

Спробуємо подумки перенестися в то далеке минуле, коли не існувало ні фотографії, ні дактилоскопії, коли люди не вміли описувати зовнішність людини по методу "словесного портрету" і користуватись з метою встановлення особи антропометрією і ми зрозуміємо, як важко було вести боротьбу із злочинністю без наукових методів, як легко вдавалось злочинцям приховувати своє минуле. Саме в цей час з'являється такий жахливий метод ідентифікації, як калічення і клеймування. Давньоіндійський пам'ятник права "Закони Ману" прописував, за удар нищим вищого, відрізати ту частину тіла, якою був нанесений удар. В Давньому Єгипті та Вавилоні де діяли досить жорсткі принципи законів вавілонського царя Хаммурапі за скоєння крадіжки винному відрубували руку і т.д. Широко застосовувалась калічення та катування на території України (зокрема про це згадується в "Соборном Уложении" 1659 р.) Клеймування було відмінено в 1863 р. на передодні введення судової реформи 1864 р.

Першим з наукових методів, який запропонував А.Бертільон був метод словесного портрету - опис в певній термінології ознак зовнішності особи на основі науково розробленої системи. За цією системою кожна частина обличчя і голови отримувала точне визначення і визначення з декількох букв (шифр), по яких складалась формула зовнішності. На основі цього методу ідентифікації виникає досить сумнівна теорія стосовно особливих ознак, які властиві зовнішності злочинця (італьянський вчений Чезаре Ломброзо). Аналізуючи ідентифікацію злочинців, яка проводилась на основі цього методу необхідно відмітити, що була висока ступінь помилок. Тому з 1879 р. А. Бертільон розробляє метод антропометрії, суть якого полягала в вимірюванні різних частин тіла. В 1882 р. завдяки високопоставленим знайомим батька А. Бертільона відомого французького вченого Луі Бертільона цей метод був введений в Франції в повсякденну поліцейську практику. Єфект нового методу ідентифікації швидко виправдав себе, вже в 1884 р. Бертільон ідентифікував близько 300 осіб, які раніше були засудженні, але приховали це. Розроблений метод швидко завойовував визнання не тільки в Франції, але й в Аргентині, Бельгії, Італії, Португалії, Данії, Австрії, Німеччині та в інших країнах. В 1890 р. в Петербурзі було створене перше в царській Росії антропометричне бюро, а метод розроблений Бертільоном отримав назва "бертільонаж". В кінці ХІХ ст. в змагання з антропометрією вступив метод дактилоскопічної ідентифікації особи по пальцевим узорам. Деякий час антропометрія і дактилоскопія примінювались одночасно, але змагання між ними все частіше виводило на перше місце дактилоскопію. Своєрідними похоронами бертільонажу стала крадіжка всесвітньо відомої картини "Мони Лізи". Вперше науково описав папілярні лінії італьянський вчений М.Мальпіги в 1686, але він не класифікував їх. Слід зокрема зазначити, що відбитки великого пальця з давніх давен використовувались в давньому Китаї, як підпис (тобто ідентифікація особи). За новий метод виступали три важливі ознаки - неповторність, відносна незмінність, відновлюваність. Батьківщиною дактилоскопії вважається Англія, але це вже її друга батьківщина. Дактилоскопія прийшла до нас з Сходу, зрештою, як і всі прогресивні досягнення. Англічанин Вільям Гершель використовував пальцеві відбитки в Індії в якості посвідчення особи при видачі пенсій, а також для встановлення особи злочинців, які втекли з тюрми. В 1877 р. його спроба розповсюдити свій досвід на всі тюрми Бенгалії не отримала підтримки з боку влади. В 1880 р. в англійському журналі "Природа" була опублікована стаття Генрі Фолдса, який вперше ознайомив широкі кола англічан з дактилоскопією. Але все ж таки заслуга розробки наукових основ застосування дактилоскопії належить третьому англічанину Френсісу Гальтону, який в 1892 р. видав книжку "Відбитки пальців", де вказав принципи, які повинні бути покладені в основу класифікації відбитків. Практичну класифікацію відбитків здійснив четвертий англічанин - Едвард Генрі, який в 1901 р. був завдяки цьому призначений замісником начальника Лондонської поліції. В 1906 р. дактилоскопія була введена в Росії, і як пояснював уряд, введення дактилоскопії було необхідне для боротьби з бродягами, так званими "іванами, нє помнящіми родства". Вперше ідентифікація особи злочинців за допомогою дактилоскопічної експертизи була проведена в Варшаві в 1909 р. та в Одесі в 1911 р.

Слід також зупинитись на допоміжному методі ідентифікації злочинців - фотографуванні. Фотографія налічує майже півторастолітню історію. Її основоположниками являються три винахідники : Жозеф Нісфоро Ньєпс, Луі Жак Дагер ( Франція ) і Фокс Талбот ( Англія ). Днем народження фотографії вважається 7 січня 1939 р. , в цей день Паризька Академія Наук заслухала виступ Домініка Ф. Араго стосовно винаходу Дагера (закріплення зображення, яке було отримане на срібній пластинці за допомогою парів йоду. Майже одночасно Талбот опублікував свій спосіб закріплення зображення за допомогою хлористого срібла.

Пройшло декілька років, і новий винахід почали застосовувати в поліції. Перші відомі знімки були виготовленні в 1843 - 1844 в бельгійській тюрмі Форест. Вже в 1864 р. на гроші зібрані за допомогою підписки, в м. Бобринці, відкрилось поліцейське фотографічне ательє. Але всі ці випадки не створили ні системи, ні наукової бази для виникнення судової фотографії. Першу спробу створення правил впізнавальної зйомки зробив О.Г.Рейландер. Вагомий вклад в розвиток судової фотографії вніс А. Бертільон. Він сконструював декілька крупноформатних фотоапаратів для зйомки місця події злочину та спеціальну установку для впізнавальної зйомки злочинців. Як вже згадувалось в цій роботі засновником судово-дослідної фотографії був Є.Ф.Буринський, який за допомогою винайдення методу підсилення контрастів поставив на належний рівень дослідження документів. В судово-дослідній фотографії широке застосування отримали інфрачервоні промені (відкриті В.Гершелем в 1800 р.), ультрафіолетові (І.Ріттер і У.Волластон 1801 р.), рентгенівське проміння (в 1895 відкрив німецький вчений В.Ренген), гама-промені (відкриті в кінці ХІХ ст. П. і М. Кюрі).

2. Розвиток кримінології у ХІХ-ХХ ст. Дореволюційний та радянський час

Розвиток процесуальної думки наприкінці 19 століття та потреби практики створили умови для відгалуження від фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика, судова психологія та інші.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г.Гросс у своїй роботі “Керівництво для судових слідчих як система криміналістики” (1892р.). Г.Гросс предмет криміналістики визначив так: “Криміналістика по своїй суті починається там.., “де встановлюють” .., яким саме способом вчинюються злочини? Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви що спричинили до злочину, яка була мета - про все це нам не говорить ні карен право, ні процес. Все це складає предмет криміналістики”.

Насупні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних положень, які були зазначені ще у Г.Гросса. Так, С.Н.Трегубов писав, що предметом криміналістики є “використання методів природничих наук і технічних знань при розкритті злочинів і встановленні особистості злочинця”.

Автор першого в Росії підручника з криміналістики І.М.Якімов вважав, що криміналістика “має своїм предметом вивчення найбільш доцільних способів та прийомів використання природничих, медичних і технічних наук при розслідуванні злочинів і вивченні фізичної та моральної особистості злочинця”.

Криміналістика, так само як і інші науки, для пізнання свого предмета повинна мати свої методи, котрі мають входити у структуру предмета. Вперше про це заявив Б.М.Шавер, який відзначив самостійність науки криміналістики в її “прийомах і методах виявлення та дослідження доказів, які використовуються з метою розкриття злочинів, виявлення і впізнання злочинця”. Проте деякі вчені, наприклад С.М. Строгович, вважали криміналістику лише технікою, а тактику і методику розслідування злочинів предметом кримінального процесу а не криміналістики.

С.М. Потапов пропонував вважати криміналістику “наукою про судові докази - наукою доказового права”. С.П. Мітрічев поклав кінець дискусії про статус криміналістики. Він обґрунтував, що криміналістика - це юридична наука, і вона не вивчає будь-якої правової сторони злочину. Разом з тим вона сприяє розкриттю та розслідуванню злочинів, розробляє засоби і методи збирання і дослідження доказів. Подібне розуміння предмета криміналістики мають і в наш час наукові школи і окремі вчені.

О.М. Васильєв більш лаконічно визначив її предмет - “Криміналістика - це наука про технічні засоби і тактичні прийоми та методи, що використовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій по виявленню, збиранню, фіксації та дослідженню доказів з метою розкриття і попередження злочинів.

В.Я. Колдін дав таке визначення предмета криміналістики: “Криміналістика - це наука, котра досліджує закономірності злочинної поведінки, механізм її відтворення в джерелах інформації, особливості діяльності при розкритті, розслідуванні і попередженні злочинів та розробляє на цій основі засоби і методи вказаної діяльності з метою забезпечення належного використання процесуально-матеріальних правових норм”.

Криміналістика - це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у ХІХ столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Проте злочин є предметом пізнання інших наук, які досліджують деякі специфічні сторони, властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею. В цьому аспекті криміналістика має свій предмет пізнання.

Р.С. Бєлкін назвав п'ять закономірностей утворення слідів злочинів:

1. повторюваність процесу виникнення слідів;

2. зв'язок між діями злочинця і отриманням злочинного результату;

3. зв'язок між способом учинення злочину і слідами, які виникають як наслідок використання цього способу;

4. залежність вибору способу від конкретних обставин;

5. зникнення доказів, тобто слідів злочинів.

Окрім розвитку окремих напрямків криміналастики, необхідною на мою думку є характеристика тих криміналістично-експертних закладів, що існували в кінці ХІХ ст. . Після судової реформи 1864 р. до проведення досліджень залучались "обізнані " люди з числа лікарів, поліцейських, професорів, вчителів, які мали "спеціальні пізнання і набули особливого досвіду". Як вже зазначалось медичну експертизу проводили лікарські управи, експертизи в справах підробки грошових знаків - Експедиція заготовлення державних паперів, в окремих випадках Центральна хімічна лабораторія Міністерства фінансів. Досить часто при проведенні складних експертиз звертались до Академії наук, яка здійснювала переважно дослідження судово-медичного та хімічного характеру. З 1912 р. в великих містах були створені кабінети науково-судових експертиз зокрема такі кабінети були створені в Одесі і Києві. Кабінети складались з трьох відділів : фотографічного, кримінально-технічного, та хімічного.

Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перший такий заклад був створений в 1890 р., як антропометрична станція. В 1892 відкрилось ще 12 подібних станцій єдина з яких була на території України - це Одеська антропометрична станція, і лише в 1901 р. така станція була створена в Києві. В цих бюро за допомогою антропометрії та частково дактилоскопії проводилась реєстрація та ідентифікація злочинців. Слід зазначити, що в Росії дактилоскопія не була належним чином оцінена і розглядалась, як допоміжний метод до антропометрії. Хоча можна відмітити, що мало по малу по ініціативі окремих посадових осіб (начальник Києвської сискної поліції - колежський секретар Г.М.Рудой) дактилоскопія зайняла належне місце серед методів ідентифікації злочинців.

З метою поширення позитивного досвіду та уникнення помилок в криміналістиці проводяться з'їзди експертів-криміналістів. Перший такий з'їзд був проведений 1-9 липня 1915 р. в Петрограді. Його учасниками були керівники кабінетів науково-судових експертиз, помічники, окремі судді, медики судові слідчі.

Наука криміналістика і судові-експертні установи в Україні по справжньому почали створюватись тільки після скасування старих судових установ.

3 грудня 1918 р. декретом Тимчасового робітничого-селянського уряду України була створена Всеукраїнська Надзвичайна комісія, 14 лютого 1919 р. було прийняте "Тимчасове Положення про народні суди і революційні трибунали", а 1 березня 1919 р. - про Народний комісаріат юстиції (НКЮ), який контролював діяльність судів та слідства. Для цього в структурі юстиції було створено контрольно-слідчий відділ.

16 квітня 1919 р. Рада Народних Комісарів УСРР також прийняла декрет "Про організацію карного розшуку", який не тільки закріпив правове положення вже діючих у деяких містах карно-розшукових установ, але й визначив на території держави єдину організацію карного розшуку. Карний розшук УСРР був підпорядкований НКЮ і в структурному відношенні складався з судово-карного розшуку, в обов'язки якого входило вжиття оперативно-розшукових заходів і судово-карної міліції, на яку покладалось проведення дізнання.

3 квітня 1920 р. РНК УСРР прийняла "Положення про організацію відділів карного розшуку", яке закріпило в Україні аналогічне, прийнятим у РСФРР, організаційно-правових форм побудови апарату карного розшуку. Тепер він був складовою частиною міліції і переходив у підпорядкування НКВС. Розшук злочинців в основному здійснювався за ознаками словесного портрета, для чого була прийнята "Інструкція по складанню словесного портрета", рекомендовані правила фотографування злочинців і трупів сигналітичним методом. У 1922 р. губернські відділи розшуку були обладнанні засобами дактилоскопіювання і фотографування. В Україні формувалась єдина дактилоскопічна десятипальцева картотека, в якій карти класифікувались за основною і додатковою формулою Гальтона-Генрі. Незважаючи на важкі умови Укрцентррозшук та місцева влада приймали міри по підготовці кадрів, проводили спеціальні курси для підвищення майстерності співробітників карного розшуку з окремих напрямків практичної діяльності, швидкими темпами формувалась професійна бібліотека.

Постановою РНК УСРР від 10 червня 1923 р. у містах Києві, Харкові, Одесі були створені кабінети науково-судової експертизи, які відновили свою роботу на базі раніше діючих кабінетів. Крім виконання експертиз при розслідуванні конкретних злочинів вони були зобов'язані вести науково-дослідну роботу. В 1925 р. ці кабінети були перетворені на інститути науково-судової експертизи.

Можна з впевненістю сказати, що характеризуючи розвиток криміналістики не можна згадати всі віхи історії, так як криміналістика настільки багатогранна наука, яку не можна охопити темою данної роботи. Тому не слід забувати про окремі дослідження стосовно розвитку того чи іншого напрямку криміналістики.

3. Кримінологія в Україні

На сьогоднішній день розвиток та впровадження криміналістичних знань пов'язаний з діяльністю науково-дослідних інститутів Міністерства юстиції України, кафедрами окремих університетів, діяльністю експертно-криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ.

Зараз, в системі Міністерства юстиції України функціонує три інститути судових експертиз, одна криміналістична лабораторія і біля десяти філій в яких виконуються різноманітні експертизи. Міністерство внутрішніх справ України має мережу експертних криміналістичних підрозділів. У кожному обласному і міському УВС функціонує експертно-криміналістичний підрозділ (відділ, відділення, група), а в Міністерстві внутрішніх справ України - Експертно-криміналістичне управління і Криміналістичний центр. Співробітники криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ виступають як експерти в суді або фахівці при виконанні слідчих дій.

Експертні криміналістичні підрозділи є у Служби Безпеки України і військових округах Міністерства оборони України. Ці лабораторії виконують в основному попередні дослідження при виконанні дізнання і попереднього слідства, а також деякі види нескладних криміналістичних експертиз.

Процес розбудови та оновлення суспільства, розвитку економічної, соціальної, політичної сфер в Україні передбачає зростання потреби у забезпеченні його стабільності та керованості, захисті конституційних прав і свобод особи, громадських і державних інститутів від злочинних посягань та здійснення результативного впливу на фактори стримання злочинності в період становлення та розбудови правової держави.

Аналіз взаємозалежностей кримінальної ситуації та відповідної соціальної реакції на неї, взаємодії злочинця та його жертви, діяльності органів соціального контролю за рівнем злочинності в межах реальних суспільних відносин та усвідомлення зазначених процесів сьогодення спонукає до більш активного використання можливостей кримінології у сферах законотворчої та правозастосовчої практики протидії злочинності. Саме розробка концептуальних положень, що складають систему наукових знань про злочинність, закономірності та тенденції її розвитку і заходи запобігання та протидії як комплекс основних ідей, задумів і тлумачень у даній науковій і практичній сфері діяльності, має не тільки привернути до себе увагу, але й об'єднати зусилля юристів (кримінологів), вчених і практиків для вирішення зазначених соціальних проблем. Оприлюднення та обговорення означених питань сприятиме розвитку вітчизняної кримінології в цілому, у тому числі - розв'язанню різного роду дискусійних, полемічних питань теоретичного і практичного характеру, а також подоланню неузгодженості та протиріч щодо принципових положень кримінології, теоретичного і практичного аспекту, які виникають останнім часом, завдяки їх недостатньому концептуальному визначенню та науковому обґрунтуванню.

Кримінологічна теорія як сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єкти соціальної дійсності ґрунтується на практиці кримінологічного дослідження і вивчення ефективності боротьби зі злочинністю, перебуваючи в органічній єдності з практикою, постає як система консолідуючих знань про злочинність, зведених до єдиного спільного начала. Характерним для розробки кримінологічної теорії є те, що її гіпотези, категорії, інструментарій поділяються на дві групи.

Перша група охоплює сукупність вихідних понять і тверджень, які лежать в основі теоретичних знань і формулюють фундаментальні властивості:

1) об'єктів, що вивчає кримінологія, які не викликають сумніву стосовно їх причетності до науки про злочинність, якою вона є, це, перш за все:

- соціальні відносини, в яких існує, продукується і розвивається протиправна поведінка (фактичні відносини);

- правовідносини, що виникають між суб'єктами злочинних дій та органами й установами кримінальної юстиції;

- особливі форми соціальної реакції та спеціально-кримінологічний вплив на злочинність, його ефективність та результативність;

2) предмета вивчення, який не дублює предмету дослідження інших наукових галузей та його головних елементів, таких як:

1) феноменологія злочинності, яка відповідає на питання - що собою представляє злочинність як кримінологічна категорія, та окремі злочини і “фонові явища”, які мають соціально-психологічну природу походження та характерні кримінально-правові ознаки;

2) особа злочинця як система демографічних, соціально-рольових, психологічних, правових та інших якостей і властивостей на макросоціальному, мікросоціальному та індивідуальному рівнях;

3) етіологія злочинності, яка поєднуючи у собі причинний комплекс (систему кримінологічних детермінант) злочинності та окремих злочинів і механізмів прояву злочинної поведінки на різних рівнях (загальносоціальному, груповому та індивідуальному), обставини та фактори супутні злочинності, у тому числі віктимологічний, разом з головним носієм даного феномену - особою злочинця відповідає на питання - чому цей феномен існує та змінюється;

4) методологія запобігання та протидії злочинності як комплексна система державних і громадських заходів, спрямованих на виявлення та усунення, нейтралізацію детермінант злочинності, здійснення превентивного впливу на особу злочинця, а також потенційного злочинця, проведення віктимологічних запобіжних заходів, укріплення законності й правопорядку та удосконалення правозастосовчої діяльності.

Зазначені вище та інші ознаки кримінології як науки про злочинність говорять про її комплексний, багатогранний, системний характер, де кожен із названих компонентів її предмета має свою завершену внутрішню єдність, комплексність та мікросистему і в науковому плані може розглядатись як мікроконцепція та самостійний предмет дослідження як складовий елемент у межах більш глобальної комплексної системи кримінологічної теорії і практики. криміналістика злочин процесуальний слід

Зазначені вихідні положення кримінології свідчать про її унікальність і специфіку об'єктів і предмета дослідження, які не розглядає комплексно і системно будь-яка інша галузь наукових знань.

Другу групу складає сукупність похідних понять і тверджень кримінологічної доктрини, які є логічними наслідками, висновками, способами встановлення і доведення істинності її положень та в тісному структурно-логічному взаємозв'язку утворюють цілісну систему знання, яке може претендувати на істинне. До неї відносяться метод, методологічні засади і методики та система кримінологічних концептуальних положень і знань, які використовує кримінологія як юридична наука.

Кримінологічна теорія як форма систематизації наукових знань у спосіб відображення об'єктивної дійсності, пов'язаної з наявністю злочинності та засобом пояснення її як феномена, має передбачати нові явища, закономірності, тенденції її розвитку, а також набуття нових компонентів предмета (наукових підгалузей кримінології, методологічних засад запобігання та протидії злочинності), навчальних, наукових та практичних прикладних напрямів кримінології.

Поряд з кримінологією розвиваються і заслуговують на увагу споріднені наукові галузі - юридична психологія, юридична соціологія (соціологія права), підгалузі (кримінальна психологія і кримінальна статистика), які тісно пов'язані з кримінологією. Без знання вищеназваних наукових сфер кримінолог не може вважатися підготовленим ні теоретично, ні практично. Тому виникає потреба в тому, щоб ці науки йшли в своєму розвитку разом у тісній взаємодії, а їх надбання мали б змогу використовуватись кримінологічною практикою. Доречним є наявність в межах галузі кримінологічної науки таких підгалузей, як профілактика злочинів, кримінологічна віктимологія, пенітенціарна, військова, економічна, оперативно-розшукова, сімейна кримінології. До речі, дві останні підгалузі щойно виникли і заслуговують на увагу та існування у межах фундаментальної науки кримінології.

Наприклад, В.М. Попович у своїй монографії “Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки” підкреслює самостійність і базовий характер кримінології та розвиток інституціалізації спеціально-кримінологічних теорій, де в межах фундаментальної кримінологічної науки як її підгалузь розглядається “економічна кримінологія”, з визначенням поняття даної підгалузі, її предмета та співвідношення з теорією детінізації економіки. Спеціально-кримінологічні інститути як елементи теорії детінізації економіки мають своїм завданням проведення економіко-кримінологічних експертиз та апробацій, заснованих на теоретико-методологічних засадах [4]. Такі автори, як В.В. Колесников та інші також розглядають “економічну кримінологію” як наукову підгалузь кримінології, що вивчає генезис економічних злочинів, аналізує сторони економічного життя, кризові явища тощо [5].

Як новий підхід до розробки нового напряму в кримінології щодо розвитку і поширення меж кримінологічної науки, використання кримінологічних знань у теорії і практиці оперативно-розшукової діяльності свідчить вихід в світ навчального посібника, рекомендованого Міністерством освіти Російської Федерації в якості навчального курсу для студентів вищих навчальних закладів “Оперативно-розшукова кримінологія”, де оперативно-розшукова діяльність визначається як емпіричне поле кримінології, а оперативно-розшукова кримінологія - як напрям дослідження злочинності. Зазначається об'єкт і предмет оперативно-розшукової кримінології, методологія, методика та організаційні проблеми оперативно-кримінологічних досліджень [6].

Процес виникнення і розвитку кримінологічних підгалузей на підставі виділення в якості предмета дослідження злочинності, її взаємозв'язку з іншими системами, що мають саморозвиток в сучасний період, нараховує значну кількість таких утворень, у тому числі таких, як:

“сімейна кримінологія” (кримінофамілістика), що виникла в 70-х р. ХХ ст. у м. Ленінграді (Санкт-Петербурзі), яка вивчає зв'язки інституту сім'ї і злочинності;

“політична кримінологія”, що досліджує закономірності та взаємозв'язки злочинності й політики. При цьому розглядається як правоохоронна, так і протиправна її сторони, аналізується злочинна політика тоталітарних режимів, її вплив на загальну злочинність, злочини проти конституційного ладу і безпеки держави;

“кримінологія засобів масової інформації”. Її автор - Г.Н. Горшенков співвідносить соціальний інститут масової комунікації з усіма складовими кримінологічної тріади: злочинами, причинами їх масового відтворення, контролем злочинності, розповсюдженням засобами масової інформації злочинних ідей і сприянням почуттям і настроям на вчинення протиправних дій [5].

Не виключається в майбутньому поява інших підгалузей в межах кримінологічної науки та прикладних напрямів кримінологічної практики.

Розширення предмета кримінології, запровадження у науковий обіг кримінологічного поняття злочинності відображає, на перший погляд, послаблення залежності від кримінального права і, деякою мірою - протистояння йому. Але насправді ніякої колізії і протистояння тут не існує, відбувається логічно зумовлений розвиток і саморозвиток названих наукових феноменів, який, навпаки, сприяє досягненню кримінологічної та кримінально-правової істини і виконанню соціального замовлення протидії злочинності. У даному разі науково значущу перспективу матиме кримінологічне осмислення кримінальної юстиції в якості функціональної системи, яка представляє собою єдність законодавства і правозастосовчої діяльності. Взаємозв'язок і взаємообумовленість кримінології і спеціальних галузей законодавства є перспективою розвитку практичної кримінології.

Це підвищує превентивні можливості як кримінально-правових, так й інших законодавчих положень та їх кримінологічну обґрунтованість, знижує рівень протиріч між ними, сприяє ефективності законодавства та недопущенню криміногенності законів.

Таким чином, межі статусу кримінології та одночасно відношення її до кримінального права полягає в тому, що вона певною мірою є наукою не тільки про злочини, що визначені кримінальним законом, а й про ті суспільно-небезпечні діяння, що ним не названо, але реально вчиняються і посідають значне місце у структурі правопорушень. Наприклад, Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р., який визначає не тільки поняття корупції та корупційного діяння, але називає вид і міру покарання за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією. Тому, на наш погляд, кримінологію не варто розглядати як “.. теорію протистояння злочинності, яка покликана пропонувати свої рекомендації для правових наук, спираючись на конкретне соціологічне та психологічне вивчення відхиленої поведінки та її факторів” [7].

За рівнями формування політичного бачення кримінологічної проблеми, визначення стратегічних шляхів її вираження суб'єктами формування і виконання даної політичної волі, участі в цьому процесі громадськості необхідне проведення наукових досліджень. Заслуговують на увагу і питання реалізації кримінологічної політики на регіональних і відомчих рівнях. Особливою проблемою, як актуальним напрямом сьогодення, вважається реалізація кримінологічної політики і практики, що полягає в систематизації та формуванні спеціальної нормативно-правової галузі кримінологічної практики як складової частини кримінології, що поряд з іншими аргументами раз і назавжди зніме полеміку щодо “юридичності” або “неюридичності” даної науки (хоча ця юридичність існувала весь час, тільки до цього достатньо чітко не була визначена).

На наш погляд, як однією з форм проведення в життя кримінологічної політики можна вважати утворення і визначення в законодавстві системи органів і служб у структурі виконавчої влади (на всіх рівнях), яка б забезпечувала:

інформаційно-аналітичну діяльність (оцінка реальних змін злочинності, процесів її детермінації, ефективності раніше застосованих заходів протидії);

розробку кримінологічних прогнозів, стратегію запобігання і протидії злочинам, кримінологічну експертизу законодавчих та відомчих актів, спрямованих на протидію злочинності, експертизу щодо ефективності дії конкретних правових норм, практики їх застосування.

Саме такі заходи з боку держави були б корисними стосовно недопущення традиційних методів “спроб і помилок” в умовах дії “кризового права”, коли є можливість “розкрадати державу згідно з чинним законодавством” [10] та залишення без відповідної правової реакції значної кількості фактично вчинених з позиції кримінології як відомих, так і латентних злочинів.

Іншою важливою формою кримінологічної політики, на нашу думку, слід вважати створення більш ефективних нормативно-правових засад кримінологічної практики.

Формування нормативно-правової системи кримінологічної практики будується, на наш погляд, на дослідженнях кримінологією правової матерії і наявності регламентованих юридичними актами форм її існування, якої вимагають визначення поняття і сутності даного виду суспільних відносин.

Саме такого виду відносини є одним із елементів інтегративної сукупності в правовому житті та юридичному просторі суспільства.

Певною мірою такі відносини можуть розглядатись як стереотип поведінки, в якому реалізується норма базової галузі права, вони впливають на удосконалення правових галузевих норм, процесу правоохоронної та правозастосовчої практики.

Умовно названа кримінологічна галузь права, або, точніше, правова галузь кримінологічної практики, ще не має чітко вираженого специфічного методу правового регулювання, хоча властивий їй масив норм різного ґатунку фактично існує (наприклад, закони України: “Про боротьбу з корупцією”, “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”).

Це комплексне утворення більш схоже на явище державно-управлінського характеру, яке діє на ґрунті інтегративного підходу до регулювання окремих груп суспільних відносин, що реально існують і мають свій юридичний вихід, але не як окрема галузь права, а як нормативістська система. У той час, коли потреба у формуванні даної правової галузі давно назріла.

У разі відсутності “чистої” галузі законодавства, яке б могло містити в собі норми виключно кримінологічної сфери відносин, можна запровадити в обіг науки поняття певної “зони тяготіння” багатьох законодавчих актів або їх змістовних частин (наприклад закони України “Про оперативно-розшукову діяльність”, “Про міліцію”, “Про СБУ, проекту закону “Про профілактику”, укази Президента України, постанови Верховної Ради України, відомчі нормативні акти тощо), коли дані законодавчі акти, або їх деякі складові частини можуть бути і фактично існують в “зоні тяготіння” кримінологічної науки і кримінологічної практики та впливають на системотворення в даній сфері не через конкретну галузь права, а безпосередньо, поряд з правом, до того часу поки не буде створено своєї специфічної комплексної системи кримінологічного права і законодавства України.

Як комплексна галузь, яка формується для застосування у сфері соціального, у тому числі державного управління, дане предметно-функціональне утворення як нове явище в структурі права відображатиме тенденцію до об'єднання різних в юридичному відношенні галузей і комплексних спільностей законодавства, яке не відноситься в даний час ні до однієї галузі права, але може виступати як міжгалузеве, чи надгалузеве утворення в подальшому його розвитку і визнання політичною у тому числі законодавчою владою. І це закономірно, бо, в решті решт, не суспільні відносини повинні будуватись в рамках юридичного закону, а навпаки, юридичний закон повинен будуватись в межах об'єктивних суспільних відносин, що склались.

“Життя права, - стверджує Д.А. Керімов (і з ним можна погодитись), - не тільки в системі його норм, але й в правовій політиці і принципах, не тільки в об'єктивному, але й в суб'єктивному праві, в процесі правотворення і правотворчості, в застосуванні, виконанні, дотриманні і в багатьох інших шляхах і способах реалізації правових вимог, на кінець в законності і правопорядку. Реальність права не тільки в кодексах та інших законодавчих актах, але й в їх діях - організації управлінського процесу, в регулюванні суспільних відносин, у впливі на людей” [11].

Юридичне нормування кримінологічної практики як актуальна проблема концептуального вирішення вносить елемент регулятивності, стабільності визначеності і системності у сфері кримінологічних відносин. Саме тут вбачається прикладна завершеність в кримінології - її правотворчості і правозастосування. Як фундаментальна наука про злочинність вона пронизує всю правову сферу в межах предмета свого дослідження. Кримінологічні дослідження як форма наукового пошуку і розповсюдження його результатів на подальше пізнання природи механізму правового регулювання, відіграє в цьому механізмі програмно-впорядковану роль, визначає стратегію боротьби за посилення соціальної ефективності галузей права, які регулюють питання, пов'язані з боротьбою зі злочинністю.

Тому, зважаючи на те, що запропонована система правоусвідомлення в кримінологічній науці з властивою в таких випадках дискусійністю не є умоглядною і спекулятивною. Так як різні правові концепції в юридичній науці є по суті синтезом, узагальненням і відображенням не тільки руху правової форми суспільної діяльності, але й усієї соціально-політичної динаміки, що цілком властиве кримінологічному феномену. І саме тут глибина проникнення наукової думки в природу визначених кримінологією явищ збагачує поняття про них новим змістом. Це викликає потребу фіксації в юриспруденції кримінологічних феноменів, які вказують на основні суттєві ознаки предмета, що вивчається і відрізняє їх від системи вже існуючих правових явищ.

Під час розробки концептуальних положень стосовно нормативно-правової бази кримінологічної практики доцільно визначитись з класифікацією нормативних актів і конкретною класифікаційною характеристикою правових норм та положень відомчих нормативних актів за їх функціональним призначенням, характером та спеціалізацією.

Висновки

Криміналістика - багатогранна наука, яка межує з багатьма іншими науками. Тому розвиток і впровадження криміналістичних знань пов'язаний в деякій мірі з розвитком окремих галузей спеціальних знань.

На сьогоднішній день не існує єдиного визначення, що таке наука криміналістика. Найбільш прийнятним на мою думку є наступне визначення, "Криміналістика - наука, що вивчає закономірності утворення, виявлення, збирання, дослідження і використання слідів кримінально-релевантних подій, з метою ідентифікації ( в широкому розумінні цього слова ).

Історію розвитку криміналістики, можна поділити за різними критеріями :

- за часовим критерієм : а) до середини ХІХ ст. (до реформи 1864 р.)

б) з середини ХІХ до початку ХХ ст.

в) криміналістика ХХ ст.

- за напрямком розвитку спеціальних знань : а) розвиток методів криміналістичної реєстрації ;

б) розвиток судової медицини;

в) розвиток судової таксикології;

г) розвиток судової балістики;

д) розвиток криміналістичної одорології;

е) розвиток інших напрямків криміналістики;

- за розвитком наукових знань : а) донаукова криміналістика;

б) криміналістика на базі наукових методів;

- за групами країн в яких проходив розвиток криміналістики :

а) Австрійсько-німецький - достатньо високий рівень розвитку криміналістики (теорії)

б) Франко - італійський - криміналістика - це наука про криміналістичні засоби, що використовуються слідчими;

в) Англо-саксонський - криміналістика має прикладне значення, яка вивчається в спеціалізованих поліцейських академіях ( обмежана кількість загально-теоретичних досліджень);