Збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом

Зміст

Вступ

1. Поняття, сутність і види речових доказів у кримінальному процесі

2. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

3. Збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом

Висновки

Використана література

Вступ

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують та сприяють її розвитку. Уряд Української держави на даний час намітив і здійснює комплекс заходів з виконання вищезазначених завдань. Нині особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства.

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді - це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів.

Злочин завжди скоюється в конкретному матеріальному середовищі, - при взаємному впливі живої і неживої природи. В результаті разом з ідеальними слідами, що збереглися в пам'яті людей, залишаються сліди матеріальні. Вони містять таку доказову інформацію, яка може бути пізнана тільки через її носії - предмети (у найширшому сенсі цього поняття). Наприклад, відомості про те, що з'явилося знаряддям вбивства, можуть бути одержані в результаті дослідження слідообразуючих (наприклад, сокири) і слідосприйнявшого (наприклад, черепи людини) предметів.

Об'єкти можуть бути найрізноманітнішими. Тому кримінально-процесуальний закон дає лише їх зразковий перелік. То ж речовими доказами є предмети, які служили знаряддями злочину, або зберегли на собі його сліди, або були об'єктами злочинних дій, а також гроші і цінності, нажиті злочинним шляхом. Згідно вимогам кримінально-процесуального закону речовими доказами є і інші предмети, якщо вони можуть служити засобами до виявлення злочину, встановлення фактичних обставин справи, виявлення винних або до спростування звинувачення або пом'якшення

1. Поняття, сутність і види речових доказів у кримінальному процесі

Кримінально-процесуальні докази - це фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК).

Деякі автори чітко і послідовно розрізняють докази як фактичні дані та їх процесуальні джерела: пояснення потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, інші процесуальні документи. Така позиція є теоретично обґрунтованою і повністю відповідає закону та вимогам практики.

В юридичній літературі вживають поняття доказування, відповідно до якого фактичні дані та їх процесуальні джерела утворюють нерозривну єдність та входять у поняття доказування.

Поняття кримінально-процесуального доказу відрізняється від поняття доказу в логіці: «Доказ - це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень». Доказ складається з трьох елементів:

- тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі аргументації);

- аргументів (доводів або підстав доказу - це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу);

- демонстрації (це логічний зв'язок між аргументом і тезою). Звичайно, докази в логічному розумінні теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні процесуальних рішень (постанов, ухвал, вироків)[3.с.234].

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які йдеться в законі, не знайшло одностайного розв'язання в юридичній літературі. Одні вчені вважають, що це факти, другі - що це відомості про факти, а треті - що це й те, й інше. Розуміння «фактичних даних» як відомостей про факти, обставини справи, що одержуються з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел, є нині, на наш погляд, найбільш слушним. Факти - це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і суддя оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксованими в показаннях допитаних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або суддями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, освідування тощо), вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а лише відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання[3.с.124].

Чітке й послідовне розрізнення доказів, як відомостей про факти, обставини, та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, таким, що повністю відповідає закону і потребам практики. Наприклад, КПК прямо вказує, що при складанні обвинувального висновку слідчий зобов'язаний в його описовій частині зазначити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання (ч. 2 ст. 223 КПК), а у мотивувальній частиш обвинувального вироку повинні бути зазначені докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази (ч. 1 ст. 334 КПК).

Найбільш поширеною є така класифікація доказів:

1. Залежно від відношення до обставини, що підлягає доказуванню:

а) прямі; б) непрямі.

2. Залежно від обставин, що обтяжують чи пом'якшують відповідальність:

а) обвинувальні; б) виправдувальні.

3. За джерелом відомостей (за цією обставиною класифікуються як докази, так і їх джерела):

а) первинні;

б) похідні.

Прямі докази безпосередньо вказують на обставину, що підлягає доказуванню, або ж на її відсутність.

Наприклад, якщо свідок у своїх показаннях повідомив, що він бачив, як Карпенко І.П. близько 20-ї години 11 січня 2002 р. біля входу в парк ім. Б. Хмельницького вдарив металевим прутом по голові Павлюка Д.В., який від цього удару впав і більше не піднімався, забрав у потерпілого шапку, годинник і гаманець, після чого зник, то це буде прямий доказ, бо він безпосередньо вказує на саму злочинну дію, час, місце, спосіб її вчинення, на того, хто вчинив цю дію і на особу потерпілого. Якщо ж при обшуку в квартирі Карпенка І.П. буде знайдено металевий прут, шапку, годинник і гаманець Павлюка Д.В, то ці речові докази будуть непрямими, бо ще треба за допомогою судової експертизи, пред'явлення для впізнання, допитів та інших слідчих дій довести, що вони мають відношення до події злочину.

Непрямі (побічні) докази також мають важливе значення, але користуватись ними складніше. Треба, щоб вони були тісно взаємопов'язані, створювали систему доказів, в якій кожний непрямий доказ був би, так би мовити, кільцем нерозривного ланцюга.

Обвинувальні докази вказують на те, що злочин було вчинено саме даною особою, а також на наявність обставин, що обтяжують відповідальність.

Виправдувальні ж докази свідчать, що самої події злочину не було, або що дана особа до неї не причетна. Наприклад, алібі є прямим виправдувальним доказом.

Первинні докази та їх джерела ще називають першоджерелом. Це, наприклад, показання свідка-очевидця, оригінал документа. Якщо ж свідок дав показання з чужих слів, це - похідний доказ, причому закон вказує, що якщо показання свідків базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані. Якщо ж джерело повідомлених свідком даних невідоме (свідчення за чутками тощо), вони не можуть бути доказом. Те саме стосується і показань потерпілих, підозрюваних, обвинувачених. Копія документа є похідним джерелом доказів. Звичайно, при провадженні в кримінальній справі, як і в будь-якій іншій сфері людського пізнання, треба намагатися користуватися першоджерелами. Але і похідні докази та джерела доказів можуть бути корисними, цінними засобами процесуального пізнання, зокрема при перевірці повноти і правильності джерела (наприклад, показань свідка-очевидця, потерпілого, обвинуваченого, оригіналу документа) [5.с.207].

У процесуальній літературі існують різні погляди щодо класифікації доказів і їх процесуальних джерел. На думку В.Д. Арсеньєва, який обстоює двояке розуміння кримінально-процесуальних доказів, джерелом останніх є свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти, документи, місце знаходження та вилучення речових доказів[4.с.109]. Однак поки доказову інформацію, якою володіють певні особи, не отримано і не закріплено в передбаченій законом формі, доказів, а, відповідно, і їх джерел, не існує.

В.Я. Дорохов і М.К. Треушніков однаково розуміють поняття доказів. Показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, протоколи слідчих та судових дій та інші документи вони називають джерелами фактичних даних. Щодо речових доказів, то такими, на думку В.Я. Дорохова, є протокол огляду предмета і сам предмет. Джерелами доказів він вважає осіб, які дають свідчення та висновки. М.К. Треушніков також зазначає: «джерелами доказів є об'єкти матеріального світу, які зберігають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, треті особи, свідки, експерти) або речі» [3.с.210].

Ф.Н. Фаткуллін дійшов висновку, що під джерелом судових доказів розуміють процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані вводяться в сферу процесуального доказування[4.с.101]. Безперечно, носій можливих доказів відіграє важливу роль у їх формуванні і в процесі слідчих та судових дій, але все ж не є безпосереднім процесуальним джерелом доказів.

Речовими доказами може виявитися будь-який предмет, огляд і дослідження якого необхідні для правильного вирішення справи. Такими, зокрема, є сліди ніг злочинця на снігу або на м'якому ґрунті, відбитки пальців злочинця на склі в кімнаті, де було вчинено злочин, недопалок, залишений злочинцем на місці вчинення злочину, тощо. Дати вичерпний перелік речових доказів неможливо, і тому закон, перелічуючи наведені вище основні їх види, додатково вказує, що речовими доказами є також всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або, навпаки, засобами спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого.

Похідні речові докази і зразки для порівняльного дослідження. Велике значення має питання про похідні речові докази. До них належать, наприклад, зліпки слідів ніг та слідів зубів, відбитки слідів знарядь злому, фотознімок, що передає ознаки об'єкта, тощо. При цьому у зв'язку із запровадженням у криміналістичну техніку багатьох нових слідокопіювальних матеріалів сфера оперування похідними речовими доказами значно розширюється. Можливість використання похідних речових доказів закріплена в ч. 4 ст. 85 КПК, де вказується про виготовлення слідчими зліпків.

Іноді похідні речові докази викликають заперечення з тієї підстави, що слідчий, наприклад, виготовляючи зліпок слідів ніг, своїми діями нібито створює новий доказ, що законом не допускається. Однак такий аргумент безпідставний. Слідчий у подібних випадках не створює нового доказу, а тільки копіює реально існуючі речові докази, адекватно відтворює їх індивідуальні ознаки в зліпках, відбитках, на фотознімках, кіноплівці. Саме такі копії і є похідними речовими доказами.

Не менш важливим є питання про процесуальну природу зразків для порівняльного дослідження. Стаття 199 КПК надає слідчому право відібрати у підозрюваного або обвинуваченого, а іноді і у свідка або потерпілого зразки почерку чи інші зразки (відбитки пальців тощо), необхідні для експертного дослідження, наприклад, порівняння з почерком, яким зроблено підроблений документ, або з відбитками пальців, залишеними на місці події.

Висловлюється думка, що вказані зразки не є речовими доказами, а являють собою самостійний вид доказів, самостійний засіб доказування. Така думка суперечить ч. 2 ст. 65 КПК, де дається вичерпний перелік видів доказів. І хоча зразки для порівняльного дослідження прямо не згадані, вони охоплюються ст. 78 КПК, яка до речових доказів відносить будь-які предмети, що можуть служити засобами виявлення злочину, встановлення фактичних обставин справи, викриття винних або спростування обвинувачення чи пом'якшення вини обвинуваченого. Нарешті, ст. 199 КПК прямо зазначає, що процесуальний порядок зберігання зразків для експертного дослідження є аналогічним порядку зберігання речових доказів. Усе сказане дає можливість розглядати зразки як речові докази в справі і поширювати на них правила, встановлені законом для речових доказів.

Речові докази - це приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду предмети, що були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, тобто всі предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності обвинуваченого (ст. 78 КПК). Серед цих предметів можна виділити продукти злочинної діяльності (фальшиві гроші, продукти харчування тощо).

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом тощо і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано з вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Не є речовими доказами зразки для порівняльного експертного дослідження, бо вони пов'язані не з подією, що розслідується, а з фактом розслідування, відіграють допоміжну, інструментальну роль при експертному дослідженні і не є незамінними, на відміну від речових доказів.

Предмети, що можуть бути речовими доказами, виявляються при огляді місця події, обшуку, виїмці та провадженні деяких інших слідчих дій. їх можуть також принести до слідчих органів, прокурора чи суду підозрюваний, обвинувачений, потерпілий та інші учасники процесу, будь-які громадяни. Речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду (ч. 1 ст. 79 КПК). Огляд предметів і документів, вилучених під час огляду місця події, при виїмці або обшуку, особа, яка провадить дізнання, слідчий здійснюють на місці вчинення цих дій, а якщо це неможливо - за місцем провадження в справі (ч. 5 ст. 191 КПК).

Речові докази зберігаються при справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в органах дізнання, слідства і суду або передаються для зберігання відповідному підприємству, організації чи установі. При передачі справи від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направленні справи прокурору чи суду, а так само при передачі справи з одного суду до іншого речові докази передаються разом із справою. В окремих випадках речові докази можуть бути до вирішення справи в суді повернуті їх володільцям, якщо це можливо, без шкоди для успішного провадження в справі (ст. 79 КПК).

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи. Документи - речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам чи організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів (частини 1 і 2 ст. 80 КПК).

У разі виникнення спору про право власності на предмети, що є речовими доказами, вони зберігаються, поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства (ч. З ст. 80 КПК).

Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути власнику, негайно здаються відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо виникне необхідність у поверненні речових доказів, організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення (ч. 4 ст. 80 КПК).

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. При цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються, але тільки у разі умисного використання їх для досягнення злочинного результату;

2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

3) речі, що не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищуються, а у разі, якщо заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, що були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним власникам, а якщо таких не встановлено - переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.

Протоколи слідчих і судових дій, складені та оформлені в порядку, передбаченому КПК, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК).

2. Способи збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел

Збирання доказів - необхідний елемент процесу доказування. У процесуальній та криміналістичній літературі по-різному визначається сутність збирання доказів. А.І. Вінберг визначає зміст цих понять як «сукупність дій зі знаходження, фіксації, вилучення та збереження різних доказів» [13.с.165].

Хоч термін «збирання доказів» є процесуальним і прямо згадується в КПК (ст. 66), процесуалісти ним користуються значно рідше, ніж криміналісти, загалом оперуючи значно ширшим поняттям процесу доказування. М.С. Строгович зазначав, що процес доказування складається з розшуку доказів, їх розгляду та процесуального закріплення, перевірки та оцінки[12.с.87].

На нашу думку, найбільш правильним є погляд М.С. Строговича. Збирання доказів - поняття комплексне. Воно включає дії з розгляду, процесуального закріплення та оцінки.

Виявлені докази передбачають їх оцінку. Ця оцінка має попередній характер, бо остаточно судити про доказове значення факту можна тільки після його дослідження.

Фіксація доказів - це закріплення доказів в установленому законом порядку. Кримінально-процесуальний закон передбачає як форми процесуального закріплення доказів складання протоколу, безпосереднє залучення доказів до справ, фотографування, складання планів та схем, моделювання та виготовлення копій. Доказами можуть бути тільки ті фактичні дані, що зафіксовані одним із зазначених способів.

Окрім надання виявленим фактам доказової сили фіксація доказів має на меті зберегти їх зміст, ознаки; вона є засобом збереження доказів для наступного дослідження, оцінки та використання в доказуванні.

Вилучення доказів має забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи, а також служить засобом їх збереження для суду.

Збереження доказів полягає у застосуванні заходів, спрямованих на збереження самих доказів або їх доказових властивостей, а також має на меті забезпечити можливість використання їх у потрібний момент слідчим та судом.

Способи збирання доказів передбачені в ст. 66 КПК, в якій зазначено, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право викликати в порядку, передбаченому КПК, будь-яких осіб як свідків і потерпілих для допиту або як експертів для дачі висновків; вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані; вимагати проведення ревізій. Виконання цих вимог є обов'язковим для всіх громадян, підприємств, установ і організацій. Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.

У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд у справах, які перебувають в їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.

Отже, способами збирання доказів та їх джерел є слідчі та судові дії (допити, обшуки, огляди тощо), інші процесуальні дії (зокрема, вимога осіб і органів, які ведуть процес, пред'явити предмети і документи або провести ревізію), а також подання доказів (фактично - предметів і документів) з власної ініціативи учасниками процесу, іншими громадянами, підприємствами, установами, організаціями.

Серед способів збирання доказів та їх джерел слідчі та судові дії мають найбільшу питому вагу. Вичерпний перелік таких дій дано в КПК. Це затримання і допит підозрюваного (статті 106 і 107), допит свідка (статті 167, 168, 303, 304 і 307), потерпілого (статті 171 і 308), обвинуваченого і підсудного (статті 143, 300 і 438), експерта (статті 201 і 311), очна ставка (статті 172, 173 і 304), ексгумація трупа (ч. 2 ст. 192), пред'явлення для впізнання (статті 174, 175 і 309), обшук, виїмка (статті 177-188), огляд (статті 190-192, 313-315), освідування (ст. 193), відтворення обстановки та обставин події (ст. 194), призначення експертизи (статті 196-203, 310 і 312) тощо.

Фіксація доказової інформації - складова частина провадження слідчих і судових дій зі збирання доказів та їх джерел - докладно врегульовано в КПК. Вона, як і провадження вказаних дій, є виключною компетенцією особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду. В необхідних випадках допомогу в цьому їм надають спеціалісти, перекладач і секретар судового засідання.

КПК містить вичерпний перелік способів фіксації доказів та їх джерел. Це складання протоколів слідчих дій, а в суді першої інстанції та апеляційному провадженні - протоколів судового засідання, винесення постанов особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором про приєднання до справи предметів і документів, застосування фото- і кінозйомки, звуко- і відеозапису, виготовлення планів, схем, зліпків і відбитків слідів (статті 85, 851, 852, 114 КПК). Протокол може бути написаний від руки або за допомогою машинопису чи комп'ютера. Для забезпечення його повноти може бути застосовано стенографування (ч. 6 ст. 114 КПК). Розшифрований і надрукований на машинці зміст стенограми є частиною протоколу. Сам стенографічний запис за чинним КПК України до протоколу не додається.

Протокол є основним, найбільш поширеним способом фіксації ходу і результатів слідчих і судових дій зі збирання і перевірки доказів. Поступаючись перед звуко- і відеозаписом, кіно- і фотозйомкою повнотою й точністю фіксації, протоколи все ж мають важливі позитивні якості: простота виготовлення, можливість фіксації лише даних і обставин, що мають відношення до справи, зорове сприйняття, і через те надійніше засвоєння записаного, краще забезпечення права учасників слідчих і судових дій робити зауваження і поправки до змісту і форми зафіксованого. Водночас звуко- і відеозапис, кінозйомка фіксують не лише результати, а й перебіг слідчих і судових дій і містять докладнішу інформацію. Тому застосування технічних засобів, і взагалі досягнень науки і техніки, в процесі кримінально-процесуального доказування повинно розширюватися, але, звичайно, в межах закону. Наприклад, при допиті заборонено застосування поліграфу, гіпнозу, наркотичних, психотропних речовин, які перетворюють допитуваного на безпорадний об'єкт маніпуляцій слідчих органів, паралізують його волю. Загальні вимоги, що визначають умови допустимості застосування в кримінальному процесі науково-технічних засобів і методів розслідування, такі: дії щодо застосування правомірні, вони передбачені законом і не суперечать йому; застосовувати їх можуть особи, спеціально на це уповноважені; можливість їх застосування безпосередньо визначається їх науковою обґрунтованістю, об'єктивністю і достовірністю одержуваних при цьому результатів, вони не повинні суперечити етичним нормам, принижувати гідність осіб, щодо яких застосовуються, їх застосування повинно відповідати вимогам безпеки[9.с.141].

У КПК визначено науково-технічні засоби, що застосовуються для фіксації певних обставин, перебігу і результатів слідчих дій, і порівняно докладно регулюється порядок застосування трьох із них: звукозапису, кінозйомки і відеозапису. Однак з появою кожного нового технічного засобу постає питання про допустимість і правомірність його використання для фіксації доказів, обставин кримінальної справи. Тому є цілком слушними пропозиції сформулювати в КПК загальні норми про умови допустимості використання науково-технічних засобів і в ширшому плані досягнень науки і техніки в кримінальному процесі. Однак не слід виключати вже наявні в КПК норми, що регулюють порядок застосування окремих технічних засобів і охорону прав особи при цьому, оскільки саме конкретні вказівки закону є важливими і реальними гарантіями додержання принципів кримінального судочинства.

Виготовлені під час провадження слідчої дії фотознімки, матеріали звуко- і відеозапису, кінозйомок, плани, схеми, зліпки та інші матеріали додаються до протоколу цих Дії як такі, що пояснюють його зміст (ч. 4 ст. 85 КПК).

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством зібрані по кримінальній справі ті чи інші фактичні дані (докази) повинні перевірити та оцінити орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд).

Перевірка фактичних даних (доказів) полягає в детальному дослідженні властивостей (ознак) кожного окремого доказу та його джерел, в підтвердженні чи, навпаки, в їх запереченні шляхом отримання нових матеріалів, а також у зіставленні всіх наявних по справі доказів та їх джерел з метою визначення їх дійсності[8.с.25].

Деякі автори називають цей елемент доказування дослідженням доказів (іноді відносячи до нього і перевірку) [11.с.201]. Зустрічається також трактування перевірки доказів як одного з елементів їх оцінки. Є думка, що термін «дослідження доказів» вбирає в себе фактично всю доказову діяльність[10.с.101].

Відсутність єдиного погляду на таке важливе питання в загальній теорії доказів свідчить про його недостатнє вивчення і потребує чіткого визначення цього елемента процесу доказування, усвідомлення його поняття і змісту. На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів та їх перевірки є не зовсім правомірним. Дослідження доказів - це отримання відповідним суб'єктом інформації, що міститься в них (фактичних даних), її сприйняття (приймання), переробка. Найпростішим способом дослідження є безпосереднє сприйняття суб'єктом інформації (отримання показань під час допитів свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених). У даному разі дослідження доказів збігається з його збиранням. Однак часто дослідження доказів вимагає застосування більш чи менш складних методів і способів (як, наприклад, при експертному дослідженні речових доказів), і тоді воно стає самостійним елементом процесу доказування.

На відміну від дослідження перевірка доказів - це діяльність, спрямована на підтвердження (заперечення) інформації, що міститься в них1. Перевірити доказ - означає зібрати дані, на основі яких можна зробити висновок про його достовірність та допустимість. Докази можуть бути перевірені тільки за допомогою інших доказів. Отже, дослідження доказів є первинним і обов'язковим елементом після виявлення та закріплення доказів, необхідною й істотною передумовою їх подальшої перевірки. Перевіреною може бути тільки та інформація, яка отримана та є у розпорядженні органу дізнання, слідчого чи суду.

Через принципову різницю між дослідженням і перевіркою Доказів, на нашу думку, доцільніше виділяти кожний з них у самостійний елемент процесу доказування.

Предметом перевірки доказів є, по-перше, встановлення Достовірності (правдивості) інформації, що міститься в них і, по-друге, визначення їх допустимості. В ході перевірки можна прямо чи побічно підтвердити правильність доказової інформації, встановити справжність джерел цієї інформації, законність способів її отримання тощо.

Як правило, перевірка починається з визначення надійності джерел інформації по справі. Перш за все встановлюється, чи входить дане джерело фактичних даних до переліку, який міститься в процесуальному законі, і чи може воно згідно з цим бути джерелом доказів по кримінальній справі. Потім з'ясовуються умови формування доказів, з тим, щоб ці умови могли бути враховані при визначенні достовірності фактів, що перевіряються. Необхідно перевірити відсутність у свідків особистої зацікавленості у вирішенні справи, встановити компетентність експертів і спеціалістів тощо[12.с.86].

Перевірка здійснюється у ході провадження слідчих дій, збирання інших доказів, що підтверджують чи заперечують доказ, який перевіряється.

3. Збереження і вирішення долі речових доказів органами досудового розслідування і судом

Усі предмети, які в процесуальному порядку визнані речовими доказами, повинні зберігатися при кримінальній справі, за винятком громіздких предметів, які зберігаються в спеціальних приміщеннях органів дізнання, досудового слідства і в суді або передаються для зберігання відповідному підприємству, установі чи організації.

В окремих випадках речові докази можуть бути повернуті їх володарям до вирішення справи в суді, якщо це можливо без шкоди для успішного провадження по справі (ст. 79 КПК) тільки після винесення мотивованої постанови. У цьому випадку до матеріалів справи прилучається клопотання володаря предмету або речі, а також його зобов'язання зберігати ці предмети, що визнані речовими доказами, до закінчення провадження по справі.

Речові докази у вигляді швидкопсувних товарів та продукції, а також майна, яке піддається швидкому моральному старінню, зберігання яких ускладнене або витрати по (забезпеченню спеціальних умов зберігання яких порівнянні з їх вартістю, можуть бути також повернені їх володарям. Перед цим вони мають бути сфотографовані або зняті на відео- або кіноплівку. У справі має зберігатися документ про їх повернення володарям. У разі неможливості повернення таких речових доказів володарям, вони можуть бути передані для реалізації в спеціальні магазини, про що складається акт.

При зберіганні та передачі речових доказів вживають заходів, які забезпечують зберігання у вилучених об'єктів ознак та властивостей речових доказів по кримінальних справах, а також наявних на них слідів, а також самих речових доказів (якщо вони не можуть бути передані на зберігання потерпілим, їх родичам чи іншим особам, а також організаціям).

Зберігання вилученої в ході дізнання, досудового слідства або судового розгляду вогнепальної або холодної зброї, боєприпасів та інших вибухонебезпечних предметів проводиться тільки в органах внутрішніх справ та служби безпеки після попереднього дослідження в експертно-криміналістичних підрозділах.

Речові докази у вигляді вибухонебезпечних речовин, як правило, передаються на зберігання на склади військових частин або відповідних режимних державних підприємств.

Отрута або сильнодіючі препарати передаються на склади аптекоуправлінь, інших організацій, де є належні умови для їх зберігання, згідно з відома їх керівництва.

Речові докази у вигляді вилучених з незаконного обігу етилового спирту, алкогольної та спиртовмісної продукції передаються для їх технологічної переробки або знищуються, про що складається протокол згідно з вимогами ст. 85 КПК України в присутності понятих та інших осіб, які були присутні або брали участь у проведенні цієї дії. До протоколу можуть бути додані фотознімки, кінозйомка, відеозапис. Перед передаванням або знищенням цих предметів з ними можуть бути проведені відповідні необхідні експертні дослідження.

Грошові знаки, валюта та інші цінності, вилучені при провадженні слідчих дій та які є речовими доказами, після проведення необхідних досліджень здаються на зберігання в банк або іншу спеціалізовану кредитно-фінансову установу, а також можуть бути передані на зберігання матеріально відповідальній особі.

Зберігання транспортних засобів, які визнані речовими доказами, проводиться за письмовим дорученням органу дізнання, слідчого, прокурора або судді (суду) відповідними службами МВС або СБУ (якщо вони не можуть бути передані на зберігання володарям, їх родичам або іншим особам, а також організаціям), керівники яких видають про це збережену розписку, яка прилучається до справи [10.с.114].

Будь-які предмети, які прилучаються до справи як речові докази повинні бути оглянуті та детально описані. Якщо необхідно, то в цій слідчій дії може брати участь спеціаліст,

Багато непорозумінь і помилок у слідчій та судовій практиці викликає визнання речовими доказами транспортних засобів, використаних злочинцями при вчиненні злочинів. Часто ці засоби безпідставно визнаються знаряддям вчинення злочину в справах про крадіжки, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим добувним промислом і конфіскуються. Транспортний засіб може бути визнаний знаряддям злочину лише у тому разі, якщо його використання було безпосередньо пов'язано із вчиненням дій, що входять до об'єктивної сторони складу злочину, який, як правило, надає істотну допомогу для правильного огляду та опису особливих ознак предмета, який потребує застосування тих або інших спеціальних знань. Якщо предмет знайдено та долучено до протоколу огляду, то й опис його з властивими йому ознаками та рисами повинен міститися у цьому протоколі.

Порядок зберігання речових доказів, передачі їх на зберігання або реалізацію визначений відомчими рекомендаціями, даними згідно з вимогами інструкції «Про порядок вилучення , обліку, зберігання та передачі речових доказів у кримінальних справах, цінностей або іншого майна органами дізнання, досудового слідства і суду» від 13.05.2004 р.

При передачі кримінальної справи від органу дізнання до слідчого, від одного органу дізнання або слідчого іншому, а також при направленні справи прокурору та в суд речові докази направляються разом зі справою або при погодженні з відповідними органами можуть зберігатися на місці первинного їх зберігання.

Згідно зі ст. 80 КПК України речові докази повинні зберігатися до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Документи - речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а зацікавленим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням видаються копії цих документів.

На даний час у Верховній Раді України знаходиться законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо порядку вилучення документів », внесений народними депутатами України Ю.В. Ширком та С.С. Олексіюком, згідно з яким частину другу ст. 80 пропонується викласти в такій редакції: «Документи - речові докази повинні зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням у-триденний термін видаються копії цих документів, а ст. 186 доповнити частиною третьою наступного змісту:

«На клопотання заінтересованих осіб, представників підприємств, установ і організацій, зазначених у статті 80 КПК, вилучення документів повинно проводитись із залишенням копій. В разі неможливості виготовлення копій документів або встановлення їх власника під час вилучення слідчий вносить до протоколу слідчої дії запис про клопотання щодо залишення копій вилучених документів і в триденний термін надає зацікавленим особам копії вилучених документів або мотивовану постанову про відмову у видачі копій документів, яка може бути оскаржена прокурором або до суду».

Пропоновані зміни до КПК України необхідні заінтересованим особам по справі для захисту своїх законних прав та інтересів, оскільки встановлюють конкретні строки видачі необхідних копій документів органами дізнання, досудового слідства і судами, а також вирішують інші процесуальні питання стосовно документів - речових доказів у кримінальній справі.

У тих випадках, коли виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, вони зберігаються поки набере законної сили рішення суду, винесене по даному спору в порядку цивільного судочинства.

Коли виникає необхідність у поверненні речових доказів (зданих відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації внаслідок їх можливого швидкого зіпсування), то організації, які їх одержали, повертають замість того такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами, що існують на момент повернення.

Строки зберігання речових доказів, коли володар встановлений, але не заявив вимог про їх повернення за якихось причин, кримінально-процесуальним законом не встановлені.

У цих випадках повинні діяти цивільно-правові відносини, які встановлюють трьохрічний строк позовної давності, протягом якого володар предмета, визнаного речовим доказом, може отримати його назад та набути право власності на нього.

Остаточне рішення питань стосовно долі речових доказів вирішує суд на основі оголошеного вироку, ухвали, постанови або орган дізнання, слідчий, прокурор постановою про закриття справи, при цьому:

- знаряддя злочину, що належить обвинуваченому, конфіскуються;

- речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються;

- речі, які не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли зацікавлені особи просять про це, можуть бути їм передані;

- гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави;

- гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володарям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави.

Спори про належність речей, які підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства (ст. 81 КПК).

Вирішуючи питання про передачу в доход держави грошових коштів та інших цінностей необхідно завжди брати до уваги, що в процесі досудового та судового слідства в усіх випадках має бути доказано, що вони нажиті саме злочинним шляхом, оскільки в іншому випадку суд позбавлений можливості передати їх на користь держави, а також послатися у вироку, як на доказ вини підсудного, на незаконне привласнення грошових коштів та інших матеріальних цінностей.

Найважливішою складовою процесу доведення і пізнання істини в кримінальній справі є оцінка судових доказів. Вона невідривно пов'язана з усією процесуальною діяльністю слідчих органів і суду з доведення та виявлення обставин вчинення злочину. Це обумовлено тим, що докази оцінюють слідчі органи та суд протягом всього процесу слідства і вирішення справи, тобто у всіх випадках, коли вони з ними стикаються. Докази оцінюють при їх виявленні, закріпленні, перевірці, при доборі запобіжних заходів, на стадії передачі до суду та на інших стадіях процесу. Отже, оцінка доказів відбувається на всіх стадіях протягом всього процесу доведення, і відокремлюється тільки як логічна операція, коли на основі вже встановлених фактів виникає знання про обставини, що підлягають доведенню.

Оцінка доказів - одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення» [7.с.65]. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер і причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факту як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки у справі.

У літературі є дуже різні визначення поняття оцінки доказів.

П.Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази - означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази» [9.с.165]. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому відсутня така важлива ознака, як допустимість доказів.

Кожний доказ по справі повинен бути оцінений щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є даний доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Процесуальна ж діяльність - це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудового слідства, В.Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових (апеляційних) інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, правосвідомості, законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності» [14.с.69]. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів - це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, заснованим на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їхній сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Висновки

речовий доказ вибухонебезпечний валюта

Речові докази мають велике значення, і їх роль у кримінальному процесі безумовно зростає, що пояснюється досягненням криміналістичної техніки, яка дозволяє знаходити і виявляти зараз такі речові докази, які раніше були недоступні для слідчих і суду. Це, звичайно, не означає, що речові докази витісняють з кримінального процесу інші докази. Немає ніяких підстав для того, щоб визнавати їх "кращими”, віддавати їм перевагу перед іншими видами доказів. З розвитком криміналістичної техніки можливості використання речових доказів поряд з іншими доказами будуть дедалі більше розширюватися.

Класифікація доказів та їх джерел у працях вчених і практичних працівників розглядається по-різному.

Згідно з чинним кримінально-процесуального законодавства джерелами доказів є:

- показання свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;

- висновок експерта, речові докази;

- протоколи слідчих та судових дій;

- протоколи відповідних додатків, що складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;

- інші документи.

Той чи інший предмет стає речовим доказом тільки після того, як він процесуально оформлений у порядку, встановленому законом. Це процесуальне оформлення полягає в тому, що особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор виносять постанову про приєднання певного предмета до справи як речового доказу, оглядають його, по можливості фотографують і докладно описують в протоколі огляду. Якщо цей предмет витребуваний судом або представлений йому під час судового розгляду, він приєднується до справи як речовий доказ за відповідною ухвалою суду (ст. 79 КПК).

Коли справа переходить від одного до іншого органу (від органу дізнання до слідчого, від слідчого до прокурора, від прокурора до суду, з одного суду до іншого тощо), речові докази передаються разом зі справою.

В окремих випадках предмети, що є речовими доказами, можуть бути повернуті їх власнику ще до закінчення провадження в справі, коли це можливо без шкоди для успішного розслідування і розгляду справи. Інші речові докази зберігаються при справі (наприклад, підроблений документ) або в особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора чи в судді або передаються для зберігання відповідним установам чи організаціям. Порядок зберігання речових доказів детально визначається інструкціями.

Якщо речові докази, що швидко псуються, не можуть бути повернуті володільцеві, вони негайно здаються відповідним державним або іншим організаціям для реалізації. Коли потім виникає необхідність повернути речові докази, то організації, які їх одержали, замість них повертають такі самі речі або сплачують їх вартість за державними цінами на момент повернення (ст. 80 КПК).

Оцінка речового доказу полягає в тому, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють силу, значення, переконливість відомостей, одержаних шляхом огляду і дослідження даного предмета. Якщо речовий доказ піддавався експертизі, то його оцінка фактично співпадає з оцінкою висновку експерта.

Речові докази зберігаються до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при цьому: 1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються; 2) речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються; 3) речі, що не мають ніякої цінності і не можуть бути використані, знищуються, а у випадках, коли заінтересовані особи просять про це, можуть бути передані їм; 4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави; 5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертаються їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то ці гроші, цінності та речі переходять у власність держави; 6) документи, що є речовими доказами, зберігаються при справі. Заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням можуть бути видані копії цих документів (ст. 81, ч. 2 ст. 80 КПК).

Якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, то він вирішується в порядку цивільного судочинства. В цьому випадку речові докази зберігаються при справі до вступу в законну силу рішення суду про належність цих речей (ч. 3 ст. 80).

Використана література

1. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Отв. ред. Н.В. Жогин. - 2-е изд., испр. и доп. - М., 1973. -С. 289.

2. Фаткуллин Ф.Н. Общиэ проблеми процессуального доказывания. - 2-е изд., доп. - Казань, 1976. - С. 10-11.

3. Элькинд П.С. Проблемы доказывания в совстском уголовном процессе. - Воронеж, 1978. - С. 211.

4. З.Копьева А.Н. Доказывание по уголовным делам в вышестоящем суде. - Иркутск, 1990. - С. 18-19.

5. Ульянова Л.Т. Оценка доказатсльств судом первой инстанции. - М., 1959. - С. 6; Фаткуллин Ф.Н. Вказ. праця. - 16.

6. Ш Фойницкий И.Я.Курс уголовного судопроизводства. - СПб., 1996. - Т. 2. - 607 с.

7. Кримінально-процесуальний кодекс України, - Юрінформ. - Київ.-2003 р.

8. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар, - Юрінформ. - Київ.-2005 р.

9. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення Коментарі. - Український центр правничих студій.-Київ.-2005 р.

10. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком інтер, 2005

11. Михеєнко М.М. кримінальний процес України. Підручник. - К., 1999

12. Бажанов М.И. Свидетели, их права и обязанности по советскому уголовно-процессуальному законодательству. М., 1955, С. 12-13.

13. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1листопада 1996 р., п. 20.

14. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка - Вид. друге, перероблене та доповнене - К.:“ФОРУМ”, 2004., Ч.1. - 492 с. - С. 228-229.

15. Карнеева Л.М. Доказательства в советском уголовном процессе. - Волгоград, 1988.

16. Михеєнко М., Нор В. Шибіко В. Кримінальний процес України: Підручник. - К., 1999.

17. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 240 с. - С. 114.

18. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Каннон, 2001

19. Научно-практический комментарий к Уголовно процессуальному кодексу Украины - К.: А.С.К., 2001

20. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе: Науч.-практич. пособ. - М., 2000.

21. Подголин Е.Е. Понятие доказательства в уголовном судопроизводстве (семиотические аспекты) // Правоведение. - 1978. - № 2.- С. 64-69.

22. Рахунов Р.Д. Вещественные и письменные доказательства в советском уголовном процессе. «Ученые записки ВИЮН». вып. 10, М., 1959,

23. 21. Сівочек С. Аналіз поняття доказу в кримінальному процесі України. // Право України. - № 9. - 2001. - С. 76-79.

24. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі: Автореф. дис к.ю.н. / УАВС. - К., 1996.- С. 18.

25. Тертишник В.М. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України.- К.; А.С.К., 2002.