Криміналістична ідентифікація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Криміналістична ідентифікація

Зміст

Вступ

1. Криміналістична ідентифікація: поняття , сутність і значення для розслідування злочинів

2. Призначення судових експертиз у розслідуванні злочинів

3. Криміналістична характеристика злочинів проти громадської безпеки

Висновки

Використана література

Вступ

В умовах формування та становлення нових соціально-економічних відносин, структур законодавчої та виконавчої влади постають завдання створення правових засад зміцнення законності й удосконалення правоохоронної діяльності. У межах юридичних наук мають бути створені правові засади державності й законності правозастосовної діяльності, спрямованої на надійне забезпечення захисту конституційних прав і законних інтересів громадян, громадських формувань і державних структур України.

Криміналістика забезпечує правоохоронні органи ефективними методами й засобами розкриття злочинів, що сприяють реалізації принципу невідворотності покарання, об'єктивному застосуванню кримінального закону та профілактичному впливу. Сучасний рівень розвитку криміналістики та науково-технічний потенціал природничих і технічних наук дають змогу органам прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки та суду попереджувати, припиняти і розслідувати складні злочини, сприяючи розв'язанню одного з основних завдань - зміцнення законності та правопорядку в Україні.

Криміналістика - юридична наука, що сформувалась у надрах кримінального процесу XIX ст. як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх застосування з метою розкриття злочинів. Криміналістика вивчає злочин, який є також предметом пізнання інших галузей знань, що досліджують окремі специфічні аспекти, властивості та особливості злочинної діяльності - соціології, філософії, кримінального, цивільного та адміністративного права, психології, статистики та ін.

Предметом криміналістики є закономірності судового дослідження, що вивчаються з метою встановлення істини у кримінальному судочинстві.

Предмет криміналістики формувався відповідно до загального нагромадження наукових знань і створення соціальних умов розвитку суспільства. Розвиток процесуальної думки наприкінці XIX ст. і потреби практики спричинили відгалуження від фундаментальних правових галузей знань спеціальних, які мали спочатку прикладний характер, - судової медицини, криміналістики, судової психології та ін.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань написав Г. Гросс у фундаментальній праці "Керівництво для судових слідчих як система криміналістики" (1892). У цій праці систематизовано нагромаджені тактичні й методологічні знання про розкриття злочинів, описано технічні засоби, які застосовували для цього. Галузь, що вивчає сукупність таких знань, Г. Гросс назвав криміналістикою. Предмет криміналістики він визначив так: Криміналістика по суті починається там... де встановлюють... як саме вчинено злочин. Як досліджувати способи вчинення злочинів і розкривати ці злочини, які бувають мотиви вчинення злочину, з якою метою - про все це не розповідає ні кримінальне право, ні процес. Усе це становить предмет криміналістики.

У діяльнісному аспекті злочин - це динамічна система з різними формами взаємодій об'єктів живої та неживої природи. До цієї системи належать суб'єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких вчиняється злочин; спосіб вчинення злочину; результат злочину; інші обставини місця й часу; поведінка осіб, причетних до вчиненого злочину, або тих, хто випадково став його очевидцем. У процесі вчинення злочину зазначені елементи динамічної системи взаємодіють, створюючи сукупність послідовних процедур, що називаються механізмом злочину. Останній є одним з аспектів злочину, який вивчає криміналістика.

1. Криміналістична ідентифікація: поняття , сутність і значення для розслідування злочинів

Ідентифікація (від лат. identifico) означає ототожнення, тобто встановлення тотожності об'єкта за якимись ознаками, властивостями. Отже, ідентифікація - це процес дослідження, пізнання об'єкта з метою одержання певної інформації. її можна інтерпретувати також як форму пізнавальної діяльності, яка застосовується у різних галузях знань, у тому числі в кримінальному судочинстві при встановленні істини у кримінальній справі.

Методологічною основою ідентифікації як форми пізнавальної діяльності є закони формальної логіки, головним чином закон тотожності, та категорії матеріалістичної діалектики. Сутність закону тотожності полягає втому, що будь-яка думка про речі в процесі даного міркування тотожна самій собі, хоч би скільки разів вона повторювалася, тобто ідентифікація означає встановлення того ж самого в різних об'єктах або того ж самого об'єкта в його різних станах. Таким чином, закон тотожності відображає структуру міркування про що-небудь: доказування існування якого-небудь факту, події, явища; встановлення різних станів об'єкта в теперішньому, минулому і майбутньому, визначення моментів часу.

У формальній логіці закон тотожності записується так: А = А, або А є А, або А > А (читається: «з А випливає А», або «А імпліцирує А»), а також А=А (читається: «А еквівалентно А», або «А рівнозначно А»). Відповідно до закону тотожності ідентифікувати можна широке коло матеріальних об'єктів, відносячи їх до відомих класів, видів, родів і груп. Наприклад, на місці події виявлено слід папілярного візерунка. Фахівець, досліджуючи його, встановив, що це слід нашарування, вид візерунка - петлевий, тобто він ідентифікував слід за механізмом утворення і будови папілярного візерунка. Така ідентифікація є початком будь-якої розумової діяльності-дослідження об'єкта в напрямку від загального до окремого. Тому вона зустрічається в різних науках: фізиці, біології, археології тощо [6.c.343].

Так, у фізиці на основі властивостей елементарних частинок ідентифікують конкретні елементи, встановлюючи, наприклад, що спостережувана частинка є плутонієм. У хімії за характером реакції ідентифікують реагуючі речовини, а в археології за залишками матеріальної культури визначають хронологію, побут і культуру.

Отже, об'єктами ідентифікації, що ґрунтується на законі формально-логічної тотожності, можуть бути як індивідуальні предмети, так і їх види, роди, групи, класи, обсяги рідких, сипучих і газоподібних речовин, ділянки місцевості, події, явища та різні стани матеріальних об'єктів, а також відрізки та моменти часу. Слід мати на увазі, що в деяких підручниках з криміналістики поряд із правомірними поняттями «індивідуальна ідентифікація», «індивідуальна тотожність», зустрічаються і явно некоректні: «групова ідентифікація», «групова тотожність».

Із наведеного випливає, що ідентифікація як процес установлення тотожності або збігу певних ознак у різних об'єктах є загальним (загальнонауковим) методом дослідження, теорія якого ґрунтується на формальних законах логіки і є сукупністю логічних правил міркування (дослідження), під час якого встановлюється тотожність.

Багато вчених і досі відносять ідентифікацію до окремих методів науки криміналістики. Однак ще С.М. Потапов розглядав ідентифікацію як універсальний метод пізнання, що дає можливість ототожнювати різноманітні об'єкти матеріального світу, явища, події, різні стани об'єктів у теперішньому, минулому та майбутньому, ділянки простору та відрізки часу на всіх стадіях кримінального процесу.

Визнання ідентифікації загальнонауковим методом пізнання свідчить про досить добре розроблені методологічні засади науки криміналістики, оскільки лише за цієї умови можливий перехід окремого методу на вищий рівень загальності.

Ідентифікацію як загальний метод, що використовується у різних галузях знання, треба відрізняти від криміналістичної ідентифікації як окремого методу криміналістики. Окремі методи науки криміналістики є різноманітними. Одне з перших місць посідають методи криміналістичної ідентифікації і встановлення групової належності (групофікації) [5.c.453].

Криміналістична ідентифікація - специфічний метод, що дозволяє виконувати вузькі ідентифікаційні завдання, сутність яких зводиться до встановлення тотожності конкретного об'єкта, що має стійку зовнішню форму. Наприклад, необхідно встановити не вид або модель пістолета, а конкретний екземпляр зброї, з якого було зроблено постріл, або знайти знаряддя злому, що залишило сліди на зламаній перешкоді. В процесі доказування прийнято оперувати категоричними висновками, достовірними фактами, хоча допускається також використання ймовірних суджень про клас, вид чи родову належність конкретного об'єкта. Отже, при використанні ідентифікації як загального і як окремого методу йдеться про встановлення тотожності, однак у першому випадку - тотожності групи, виду, роду, класу, а в другому - індивідуального конкретного об'єкта.

Методологічну основу ідентифікації становлять такі положення матеріалістичної діалектики.

1. Всі об'єкти, події матеріального світу є взаємозалежними і являють собою нескінченне переплетення зв'язків і взаємодій. Якщо відомий наслідок, то можна встановити причину, і навпаки. Наприклад, за слідами, залишеними на місці події, встановлюють злочинця і обставини вчинення злочину. Всі об'єкти та явища є пізнаваними, у світі немає непізнаваних речей, є лише ще не пізнані. Так, донедавна в слідчій практиці навіть не згадувалося про мікрооб'єкти, сліди звуку та запаху. Останнім часом мікротрасологія, звукові та запахові сліди як матеріальні утворення досліджені й застосовуються у розслідуванні [8.c.247].

2. Події, явища матеріального світу є індивідуальними (визначеними), оскільки немає двох абсолютно однакових речей. Це фундаментальне положення дозволяє знаходити та пізнавати реальні об'єкти, пов'язані з практичною діяльністю людини.

3. Всі об'єкти матеріального світу перебувають у постійному русі, розвитку та зміні. Індивідуальність і визначеність об'єкта означають лише його відносну стійкість, незмінюваність, тобто збереження характерних його ознак із самим собою (А = А), хоча ототожнюваний об'єкт постійно змінюється (А* А), об'єкт одночасно є рівним і нерівним самому собі.

Проблема ототожнення змінюваного об'єкта у криміналістиці та кримінальному судочинстві є однією з найскладніших. Річ у тому, що доводиться порівнювати два стани, в яких перебував об'єкт, наприклад, людина в момент вчинення злочину і кілька років потому, в момент пред'явлення її для упізнання. Будь-який об'єкт у кожен момент часу одночасно є тим і не тим. Тому закон тотожності справедливий лише для певного моменту часу, коли об'єкт залишається самим собою. Така діалектична тотожність змінюваного об'єкта записується як «А Ф А» і читається як «А одночасно дорівнює і не дорівнює А».

Структуру й динаміку процесу ототожнення змінюваного об'єкта можна представити в такий спосіб. Нехай об'єкт Р, взаємодіяв з іншими об'єктами при вчиненні злочину в момент часу і. Деякий час потому t2 вже виявлено об'єкт Р2, який змінився. Потрібно встановити, що об'єкт Р2 є об'єктом Р,, який змінився. Ідентифікація об'єкта Р, провадиться шляхом порівняння сукупності його ознак, які існували на момент, і сукупності ознак об'єкта Р2 на момент t2 розслідування у справі. Результати ототожнення залежать від характеру та ступеня зміни об'єкта Р, за час, що минув з моменту слідоутворення t: до моменту його виявлення t2 як об'єкта Р2. Цей процес символічно записується так:

P2(t2)=P2(t2)+U(t2-t,).

З наведеної рівності випливає, щодо часу t2 об'єкт Р2, що ототожнюється, слід розглядати як первісний Р, в момент t,, який зазнав змін U, що сталися з моменту одержання відображення за час виявлення і використання об'єкта Р2 як джерела доказу.

Отже, розкриття сутності зміни об'єкта за час (t2-t,) та її оцінка - головне в процесі ідентифікації. Розрізняють три види змін: природні, умисні та. випадкові.

Природні зміни відбуваються безупинно внаслідок руху та розвитку об'єктів. їх зазнають будь-які джерела доказової інформації.

Умисні зміни - це такі зміни, які суб'єкт вносить у відображення для його перекручення або знищення, наприклад, перекручення почерку при підробці документа, використання маски при вчиненні розбійного нападу або робота в рукавичках, знищення знарядь учинення злочину, розчленування жертви тощо.

Випадкові зміни не пов'язані з подією злочину. До них належать, зокрема, пошкодження слідів на місці події випадковими особами, транспортом, явищами погоди, тваринами тощо. Випадкові зміни завжди виникають пізніше за умисні й не є пов'язаними з ними [9.c.354].

Вираз (t2-t,) варто інтерпретувати як ідентифікаційний період, тобто час, протягом якого ознаки та властивості об'єкта хоча й змінюються, але залишається достатня їх кількість для встановлення тотожності. Ідентифікаційний період для різних об'єктів неоднаковий і залежить від багатьох чинників, які необхідно встановлювати в процесі доказування тотожності.

Отже, криміналістична ідентифікація як окремий метод криміналістики відрізняється від ідентифікації, яка використовується в інших галузях знань, формою встановлення тотожності: в першому випадку встановлюють тотожність конкретного об'єкта, який має стійку зовнішню форму, в другому - тотожність безлічі однакових об'єктів, поділених на класи, види, роди й дрібніші групи.

Криміналістична ідентифікація - це окремий метод науки криміналістики, що застосовується для виконання ідентифікаційних завдань, що виникають під час розслідування злочинів.

Ідентифікація як окрема теорія встановлення тотожності в кримінальному судочинстві розроблена С.М. Потаповим (1946). Значний внесок у її розвиток зробили М.В. Терзієв (1948), Б.І. Шевченко (1946), О.І. Вінберг (1950), В.Я. Колдін (1970), Р.С. Бєлкін (1961), М.В. Салтевський (1964), М.Я. Сегай( 1970), М.О. Селіванов (1982) та інші криміналісти [6.c.348].

Поняття «об'єкти» в теорії ідентифікації має принаймні два значення. У першому значенні йдеться про матеріальні об'єкти - фізичні тіла: тверді, сипучі, рідкі, газоподібні як неорганічного, так і органічного походження, щодо яких потрібно встановити тотожність чи групову належність. Такі об'єкти називаються ототожнюючими, або ідентифікуючими. У процесі ідентифікації ототожнюючий об'єкт лише один, оскільки встановлюється тотожність конкретного об'єкта. Кожному з об'єктів відповідає окремий акт ідентифікації.

У другому значенні об'єкти - це будь-які матеріальні тіла органічного й неорганічного походження, що є засобом встановлення тотожності. Такі об'єкти називаються ототожнюваними, або ідентифікованими. Отже, процес установлення тотожності у своїй структурі містить: ототожнюючі, або ідентифікуючі, а також ототожнювані, або ідентифіковані об'єкти. Ідентифікованих об'єктів у процесі ідентифікації може бути декілька.

У теорії ідентифікації є дві концепції. Відповідно до першої метод ідентифікації дозволяє ототожнювати будь-які матеріальні об'єкти: тверді, сипучі, рідкі та газоподібні тіла, окремі події, явища. Наприклад, можна ідентифікувати ґрунт із взуття підозрюваного з ґрунтом, вилученим з місця події, або встановити тотожність двох крапель рідини.

Згідно з другою концепцією ідентифікацію називають криміналістичною і вважають її окремим методом, що застосовується для встановлення тотожності лише матеріальних об'єктів зі стійкою зовнішньою формою. Зовнішня форма - головна просторова ознака, що вирізняє конкретний предмет з-поміж йому подібних.

Не можна встановити тотожність матеріальних тіл, які не мають стійкої зовнішньої форми, минулої події, явища, моменту часу. Ці завдання вирішуються шляхом процесуального доказування, під час якого встановлюють тотожність, наприклад, часу вчинення злочину, належності обвинуваченому крові в плямі з місця події тощо.

Процесуальне доказування відрізняється від ідентифікації тим, що в його перебігу використовуються всі засоби, регламентовані законом, у тому числі метод криміналістичної ідентифікації. Процесуальне доказування - це специфічна форма пізнання у кримінальному судочинстві, а криміналістична ідентифікація-лише окремий метод, що застосовується у доказуванні.

Отже, об'єктами криміналістичної ідентифікації є люди, трупи, тварини, всі фізичні тверді тіла, що мають відносно стійку будову.

С.М. Потапов (1946) зазначав, що криміналістична ідентифікація є одночасно процесом і методом дослідження, у зв'язку з чим у ній необхідно розрізняти об'єкти, ознаки та властивості [8.c.303].

Ознака зазвичай розуміється як показник, прикмета, знак, за яким можна довідатися, визначити щось. Оскільки широке визначення грішить нечіткістю, остільки усякий відмітний аспект предмета розуміється як ознака. Тому в криміналістичній літературі ознаку нерідко визначають через властивість. Ідентифікаційна ознака, як слушно зазначав І.Ф. Пантелеева (1988), - це властивість об'єкта, що задовольняє певні вимоги.

Властивість - філософська категорія, що виражає один із моментів виявлення сутності предмета в його відносинах з іншими предметами, тобто те, що характеризує його схожість із ними або відмінність від них. Властивість відображає переважно якість речі, її внутрішню сутність, систему зв'язків і відносин, у яких вона функціонує1. Відомий учений-логік М.І. Кондаков визначає властивість як внутрішню якість об'єкта (твердість, пружність, теплопровідність тощо), що виявляється у процесі взаємодії предметів.

В окремій теорії криміналістичної ідентифікації ознаки слід відрізняти від властивостей. Ознаки зовнішньої будови об'єктів відіграють головну роль в ідентифікаційному процесі, оскільки це прикмети, знаки або відмітні риси, що лежать на поверхні й насамперед сприймаються суб'єктом.

Властивості зазвичай не завжди сприймаються безпосередньо - це внутрішні якості об'єкта, які нерідко виявляються лише в русі - фізичному, хімічному, біологічному. З урахуванням такого розходження у криміналістичній ідентифікації доцільно називати внутрішні якості об'єкта властивостями, а зовнішні - ознаками, а такий підхід вважати спеціальним криміналістичним.

Ознаки характеризують зовнішню будову предмета, його просторові межі, геометричну форму, розмір, об'єм, рельєф поверхні, розташування і співвідношення частин, боків, кутів, точок, борозенок, валиків, увігнутостей і опуклостей. Так, ознаками папілярного візерунка є його форма, наявність обривань, точок, скривлень, вилок, містків, вічок, утворених папілярними лініями. До ідентифікаційних ознак взуття належать форма та розмір взуття в цілому, довжина, ширина каблука, підошви та підметки, форма носка й підметки, переднього зрізу каблука тощо [6.c.347].

Властивості характеризують фізичну природу й агрегатний стан об'єктів (твердість, сипкість, плинність, теплопровідність тощо). Властивості у всіх частинах цілого є однаковими і при його поділі берігаються у кожній із цих частин. Наприклад, при поділі рідини на краплі або шматка свинцю на частини (дробинки) їх властивості - питома вага, колір, тепло- й електропровідність, якісно-кількісний склад - у кожній частині не змінюються, тоді як при розчленуванні конкретного цілого, приміром скла фари, кожна його частина набуває нової форми, розміру та іншого співвідношення зовнішніх ознак, опуклостей та ввігнутостей. Таким чином, внутрішні властивості цілого, як правило, зберігаються у кожному новому об'єкті, тобто вони діляться. Ознаки не діляться, оскільки руйнування будь-якого твердого тіла призводить до утворення його частин з новими зовнішніми ознаками.

У літературі зустрічаються різні принципи класифікації видів ідентифікації. За рівнем індивідуалізації розрізняють родову, видову та індивідуальну, тобто криміналістичну ідентифікацію; за характером ідентифікуючих об'єктів - сигнальну та знакову; за способом відображення ідентифікаційної інформації-ідентифікацію цілісних структур, розділеного цілого та джерела походження. Відомі також інші (змішані) класифікації. В основу найпоширенішої класифікації покладено вид відображення: ідеальний (психічний) і матеріальний. Отже існують два види ідентифікації: за слідами пам'яті (суб'єктивними образами) і за матеріальними слідами -відображеннями.

Сутність процесу ідентифікації полягає у порівнянні ідентифікаційних ознак і властивостей ідентифікованого об'єкта з їх відображенням і на ідентифікуючих об'єктах. Порівнянню підлягають: безпосередньо ідентифікований предмет з відображенням його ознак, наприклад, взуття - зі слідом, знаряддя злому - з об'ємним слідом натискання; безпосередньо ідентифікуючий об'єкт-із його уявним образом (слідом пам'яті), відображеним людиною і описаним у протоколі, наприклад, при упізнанні людей і речей. Нарешті, порівнюватися можуть тільки відображення ознак ідентифікованого об'єкта, як це буває при ототожненні людини за слідами пальців рук, при ідентифікації цілого за його частинами.

Ідентифікацію за ідеальними відображеннями - слідами пам'яті здійснює джерело ідеального відображення, тобто суб'єкт, який раніше сприймав ідентифікований предмет (особу, річ тощо). Під час слідчої дії - пред'явлення для упізнання - суб'єкт порівнює ознаки уявного образу, які він запам'ятав, з ознаками реального об'єкта, пред'явленого для упізнання.

Ідентифікація за матеріальними слідами-відображеннями, як правило, проводиться фахівцем у формі судової експертизи, яку призначає слідчий.

Криміналістична ідентифікація як метод відрізняється від ідентифікації в інших науках низкою специфічних ознак:

а) її об'єктами є всі тіла живої і неживої природи, які мають стійку зовнішню форму;

б) вона здійснюється за матеріальними й ідеальними відображеннями ознак зовнішньої будови об'єктів;

в) у процесі доказування у кримінальних справах вона застосовується під час спеціальних слідчих дій (пред'явлення для упізнання і проведення судової експертизи).

2. Призначення судових експертиз у розслідуванні злочинів

Інститут спеціальних знань у кримінальному судочинстві виник на зорі науково-технічної революції з появою нових засобів і методів пізнання об'єктивної реальності. Винахід мікроскопа, відкриття рентгенівських променів, природної радіоактивності, методів спектроскопії і хромотографії уможливили розширення меж людського пізнання речей. Учених фізиків, хіміків, біологів стали запрошувати до суду для одержання відомостей (інформації) з речових джерел, що лежать за межами органолептичного пізнання. Таких людей стали називати "знаючими особами", "фахівцями", що володіють спеціальними знаннями.

І в минулому і нині законодавець не розкриває сутність спеціальних знань, тільки вказує, що в необхідних випадках слідчий для проведення слідчих дій може запрошувати фахівця. Він зобов'язаний з'явитися на виклик, брати участь у проведенні слідчих дій, використовувати свої навички і знання для виявлення доказів, звертати увагу слідчого на особливості виявлення і закріплення доказів, давати пояснення на основі своїх спеціальних знань тощо. З тексту кримінально-процесуального закону випливає, що за змістом спеціальні знання є науковими, якими не слідчий володіє.

Знання, якими володіє фахівець, одержані ним у процесі професійного навчання і являють собою певну сукупність, що характеризує фахівця, наприклад юриста, лікаря, інженера тощо. Називати їх спеціальними для особи, яка володіє ними, не можна, оскільки їх застосування становить коло її професійних обов'язків. Вони є спеціальними для людини, яка має іншу професію. Наприклад, знання інженера з електротехніки для слідчого є спеціальними, тоді як відомості з криміналістики в галузі судової фотографії про правила зйомки слідів на місці події належать до професійних знань фахівця-юриста, оскільки вони входять у його компетенцію.

Таким чином, знання називаються спеціальними лише стосовно інших знань, що відрізняються за змістом, - це знання, відсутні в адресата доказування (А.А. Ейсман, 1967). Проблемність використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві підкреслюється їх неоднаковою процесуальною регламентацією. Так, в одному випадку законодавець суворо обмежує їх застосування переліком слідчих дій, а в іншому - вони можуть використовуватися в усіх слідчих діях. Практика підтверджує, що фахівця можна використовувати для збирання інформації в будь-якій слідчій дії, причому він може застосовувати лише методи і засоби витягування інформації, що відповідають його компетенції, і тільки ті, які не тягнуть за собою зміни, пошкодження і знищення матеріального джерела [9.c.247].

Це загальне правило може мати винятки, якщо досліджується матеріальне джерело - сумативне ціле (сипуча, рідка або газоподібна речовина). Розподіл таких об'єктів не змінює властивостей їх частин. Тому на місці події допустимо відокремлювати частину джерела і проводити дослідження, як це робиться фахівцем-медиком при визначенні групових ознак крові в плямі, наявності алкоголю у видихуваному повітрі тощо.

Слідчий може використовувати допомогу інших осіб, знання і навички яких не є для нього спеціальними. Так, у ході огляду, обшуку або слідчого експерименту співробітник експертно-криміналістичного відділу, що входить до складу слідчо-оперативної групи, у ряді випадків не дає слідчому яких-небудь порад, консультацій, заснованих на спеціальних знаннях, а виконує технічну роботу, наприклад, здійснює фотографування чи відеозапис, складає масштабні плани і схеми, закріплює і вилучає звичайні сліди. Слідчий міг би сам виконати ці дії, оскільки вони входять у коло його професійних знань і обов'язків, але внаслідок тактичної доцільності розслідування він доручає таку роботу запрошеній особі.

Зрозуміло, таких осіб не можна вважати фахівцями в процесуальному розумінні, оскільки застосовувані ними знання входять у комплекс професійних для слідчого. На відміну від фахівця такого учасника в літературі і на практиці називають техніком-криміналістом або технічним помічником слідчого.

Процесуальні форми використання спеціальних знань. Законодавець прямо називає одну форму використання спеціальних знань - це висновок судової експертизи.

Разом з тим у ряді слідчих дій рекомендується запрошувати фахівця, а окремі дії пропонується проводити за участю фахівця, наприклад, освідування, ексгумацію, допит неповнолітнього, огляд трупа проводяться за участю фахівця. Звідси другою процесуальною формою використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві є участь фахівця в досудових слідчих і судових діях.

Судову експертизу в криміналістичній літературі прийнято розглядати як форму застосування спеціальних знань при розслідуванні злочинів або як процесуальну слідчу дію, для проведення якої необхідні наукові, технічні та інші спеціальні знання. Відтак експертиза - це дослідження для вирішення питань, що вимагають спеціальних знань, відсутніх у слідчого, суду. Таке розуміння експертизи підкреслює головним чином процесуальну і залишає в тіні криміналістичну сторону цієї слідчої дії. Криміналістична наука досліджує і розробляє слідчі дії в плані тактики їх проведення і використання отриманої інформації в доказуванні у кримінальних справах.

Судова експертиза - це науковий метод дослідження складних, системних матеріальних джерел фахівцем-експертом для одержання доказової інформації. Таке поняття розкриває методологічну сутність експертизи як діяльності фахівця щодо застосування наукових і технічних знань, але не відображає ролі слідчого, який здійснює організаційно-тактичну діяльність. У цьому ракурсі судова експертиза являє собою організаційно-тактичну діяльність слідчого, що включає: а) підготовку матеріалів; б) вибір фахівця-експерта та експертної установи; в) визначення часу призначення експертизи і використання її висновків у доказуванні. У такій інтерпретації відображені тактична і організаційна сторони діяльності слідчого як процесуальної постаті, що здійснює розслідування. Таким чином, наведені визначення, що нерідко зустрічаються в криміналістиці (кожне окремо), не відображають сутності судової експертизи як слідчої дії. Цього можна домогтися інтегруванням їх у єдине поняття, що відповідає за змістом криміналістичним вимогам. Таке визначення може бути наступним.

Судова експертиза - це слідча дія з організації тактики застосування спеціальних знань експерта для дослідження за дорученням слідчого і суду речових доказів та інших матеріалів справи з метою одержання доказів інформації [6.c.343].

В теоретичному аспекті судова експертиза - це одна із окремих теорій науки криміналістики. Вона найбільш повно розроблена в теоретичному і практичному планах. Для провадження експертизи створено розгалужену мережу спеціальних експертних установ при міністерствах внутрішніх справ, юстиції, охорони здоров'я та ін. Ця зовні удавана відокремленість судової експертизи, мабуть, породила прагнення в деяких учених виділити її із криміналістики створити самостійну науку (P.O. Шляхов, 1979). Інші вчені пропонують загальне вчення про закони, методологію формування і розвитку судової експертизи назвати судовою експертологією (О.І. Вінберг, Н.Т. Малаховська, 1979). Дискусія щодо цієї проблеми ще далеко не закінчена, але очевидно те, що судова експертологія чи вчення про судову експертизу - теорія судової експертизи - має право на самостійне існування, повинна залишатися в рамках загальної теорії науки криміналістики.

Класифікація судових експертиз розкриває для науки їхнє пізнавальне значення, а для практики забезпечує правильний вибір спеціальних знань, які необхідно використовувати для витягування інформації із складного джерела доказів. Однак єдиної класифікації судових експертиз поки що не існує, є лише так звані традиційні системи, що склалися на основі практики і криміналістичної науки.

За характером розв'язуваних завдань експертизи поділяють на ідентифікаційні, діагностичні та ситуаційні. Поділ судових експертиз на ідентифікаційні та неідентифікаційні став традиційним.

Ідентифікаційне дослідження спрямоване на встановлення тотожності об'єкта, а неідентифікаційне вирішує інші завдання, що стосуються людей і речей, дані про яких необхідні в доказуванні за кримінальною справою. Вирішення цих неідентифікаційних завдань складає предмет дослідження двох видів криміналістичних експертиз: діагностичної та ситуаційної1.

Діагностична експертиза вирішує завдання встановлення часу події, механізму дій, що сталися, встановлення окремих властивостей, що стосуються людини, речей, тварин. Сюди ж відносять і виявлення невидимих слідів, наприклад рук, отруєння тощо.

Ситуаційна криміналістична експертиза використовує різноманітні спеціальні пізнання, що дають можливість досліджувати всю матеріальну обстановку місця події в комплексі і вирішувати такі питання, як встановлення способу вчинення злочину; спосіб дії осіб, що перебували на місці злочину: скільки було осіб, які засоби і яким чином застосовувалися, які фізичні ознаки осіб, що брали участь у злочині, тощо. Підставою для таких суджень служать матеріали кримінальної справи, матеріальна обстановка і результати різних судових експертиз.

Таким чином, при ситуаційній експертизі експерт оцінює дані інших фахівців і моделює, наприклад, спосіб вчинення злочину. Принципово така експертиза можлива, але її предмет повинен стосуватися однієї галузі знань, наприклад судової медицини, криміналістики. В ситуаційній експертизі експерт оцінює різні види експертиз, що фактично видається неможливим. Оцінка матеріалів справи - це прерогатива слідчого, а не експерта. Тому ситуаційне дослідження не можна визнати самостійним видом криміналістичної експертизи. Його предмет ще чітко не визначений, оскільки велика частина дій експерта входить у компетенцію слідчого і вирішується тільки ним, а частина - традиційними видами судових експертиз.

За обсягом дослідження експертизи поділяються на основні і додаткові, а за послідовністю проведення - на первинні і повторні. За кількістю експертів, що беруть участь у провадженні експертизи, останні поділяються на одиничні і комісійні. Одиничну експертизу проводить один експерт, а комісійну - кілька експертів, що мають один профіль знань. Якщо в комісію входять фахівці різних галузей знань (криміналіст, судовий медик), то така експертиза називається комплексною.

Основними видами спеціальних знань для класифікації судових експертиз є криміналістичні, медичні, психіатричні, технічні, екологічні та інші знання.

Класифікація судових експертиз - це процес, який не можна вважати завершеним, оскільки це ускладнило б повсякденну практику вдосконалення методики дослідження речових доказів на основі останніх досягнень науки. Так, в експертних установах системи Мін'юсту України в 1998 р. проводилося 8 класів судових експертиз , а в 2002 р. кількість їх зросла до 15 класів. Назвемо їх: 1) почеркознавча і авторознавча; 2) технічна експертиза документів; 3) балістична експертиза; 4) трасологічна експертиза; 5) вибуховотехнічна експертиза; 6) фототехнічна і портретна експертиза; 7) експертиза фоно- і звукозапису; 8) експертиза матеріалів, речовин і виробів; 9) біологічна експертиза; 10) інженерно-технічна експертиза; 11) економічна експертиза; 12) товарознавча експертиза; 13) експертиза охорони прав і об'єктів інтелектуальної власності; 14) психологічна експертиза; 15) мистецтвознавча експертиза.

Найбільш поширеними є наступні класи судових експертиз: криміналістичні, технічні, матеріалів, речовин і виробів і клас інших експертиз, що розвиваються.

3. Криміналістична характеристика злочинів проти громадської безпеки

криміналістичний ідентифікація експертиза злочин

Соціальна небезпека пожеж досить велика. Щорічно в Україні від пожеж гине більше людей і особливо дітей, ніж від злочинів. Тільки у 1996 р. від пожеж загинуло 2451 чоловік, з них 178 дітей, понад 1500 одержали тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості. Пожежі завдають значної шкоди державному і колективному майну, особистій власності громадян, лісовому і сільському господарству, тваринному світу, отруюють екологічне середовище проживання людини.

Причинами пожеж можуть бути: а) явища природи (блискавка, електростатична електрика, сонячний промінь); б) конструктивні дефекти і порушення правил експлуатації нагрівальних приладів, вибухових пристроїв і речовин; в) недбале поводження з вогнем, пальними і легкозаймистими рідинами, газами; г) самозаймання органічних і неорганічних матеріалів; г) умисний підпал.

У цьому зв'язку законодавець передбачає кримінальну відповідальність за порушення правил пожежної безпеки, правил безпеки робіт на вибухонебезпечних підприємствах, правил збереження, перевезення і пересилання вибухових речовин і легкозаймистих рідин.

Предмет безпосереднього посягання. Горіти може усе - земля, надра, ліси, заводи, шахти, поля, предмети неорганічного і органічного походження. Однак слід наголосити, що температура загорання об'єктів неоднакова і для підпалу вимагає різної кількості теплової енергії. Відтак треба враховувати засоби підпалу, якими користується палій, може він підпалити чи ні. Кам'яне вугілля сірником не підпалити, але від сірника вибухає газ і загоряється вугілля. Тому при умисних підпалах злочинці використовують різні легкозаймисті речовини (рідкі, газоподібні, тверді).

Спосіб вчинення злочину. Підпал - один з найпоширеніших способів одержання вогню. Це складна взаємодія суб'єкта з предметом безпосереднього посягання, що вимагає пристосувань, механізмів для передавання теплової енергії, щоб предмет запалився і почав горіти. Відтак чим складніше спосіб, тим більшої підготовки він вимагає [9.c.473].

При розслідуванні пожеж способи підпалу треба розрізняти від способів порушення правил пожежної безпеки. Наведемо найбільш поширені способи підпалу: 1) використання легкозаймистих об'єктів (бензин, ефір, газ, сірковуглець, спирт, натрій фосфорний тощо); 2) використання спеціально підготовлених пристосувань, як дистанційної, так і контактної дії; 3) застосування спеціальних пристроїв для запалення від сонячної енергії; 4) створення умов для самозаймання предметів (неправильне складування вугілля, бавовни).

Способом підпалу є також порушення правил пожежної безпеки в ході монтажу, експлуатації, збереження, перевезення. Так, пожежа може виникнути внаслідок: 1) монтажу і експлуатації електромережі, електроприладів; 2) порушення правил виготовлення і збереження, перевезення, пересилання; 3) порушення правил поводження і використання вибухонебезпечних предметів, речовин.

Способи підпалу і порушення правил пожежної безпеки треба розділити на: способи безпосередньої дії та опосередкованої, дистанційної дії. У першому випадку злочинець повинен перебувати на місці підпалу, а в другому - технічний пристрій дозволяє йому вчинити підпал дистанційно.

Для визначення способу підпалу треба знати деякі фізико-хімічні дані засобів підпалу і об'єктів горіння. Це дозволить відмежувати підпал від необережного поводження з вогнем.

Легкозаймисті речовини - спирт, ацетон, бензин, бензол, гліцерин, дихролетан, фенол, толуол та інші мають температуру загорання 90-340?С. Тому запалити їх сірником просто, їхнє полум'я має температуру в межах 750 - 800 ?С.

Вибухонебезпечні суміші - аміак, ацетонітрил, метан, хлорбензол мають низьку температуру загорання, наприклад, природний газ вибухає при t = 550?, а окис вуглецю - при t = 640?. Тому від сірника легко відбуваються вибухи газу на кухнях.

Пилоподібні речовини, борошняний пил легко вибухають при t=600?. Причиною підпалу може бути самозаймання таких об'єктів, як сіно, бавовна, торф, кормові трави та ін., що були недостатньо просушені і неправильно складовані.

Способи інсценування пожежі дуже різноманітні і застосовуються для того, щоб приховати вчинені розкрадання, вбивство та інші злочини. Палій в основному прагне створити підпал, для цього він використовує пальні рідини, вибухонебезпечні предмети тощо. Диференціація способів здійснюється, насамперед, на місці події в ході огляду, аналізу слідової картини.

Слідова картина. Підпал і горіння як єдина дія використовуються в злочинних цілях і утворюють поняття пожежі. У цьому зв'язку сліди пожежі поділяють на три групи: 1) горіння; 2) підпалу; 3) сторонніх взаємодій. Розглянемо їх.

Сліди горіння - це безпосередні зміни, що виникають внаслідок хімічного впливу вогню, тобто горіння, процес якого включає нагрівання, окопчування, обпалення, обвуглювання, спопеляння.

Слід горіння в широкому розумінні - це результат дії вогню, вогнище пожежі - місце виникнення вогню і горіння, як правило, місце найбільшого вигоряння. Однак не завжди вогнище пожежі, місце підпалу збігаються з місцем найбільшого вигоряння. Вогнищ підпалу може бути кілька. У вогнищі підпалу, як правило, можна знайти сліди пальних рідин, пристосувань, електронагрівальних приладів тощо.

Слід нагрівання - це температурні зміни об'єкта, що відбуваються під впливом променистої енергії. Вони виникають перед запаленням предмета, після якого утворюються сліди кіптяви.

Сліди оплавлення з'являються в середині процесу горіння, коли температура полум'я досягає максимуму. Наприклад, оплавляються проводи електропроводки при короткому замиканні, плавляться палаючий парафін, каучук тощо.

Сліди обвуглення виникають тоді, коли процес горіння йде на спад або коли припиняється доступ кисню. Якщо закрити піддувало в плиті, то палаючі дрова почнуть обвуглюватися. Слід обвуглення свідчить про фазу горіння, відстань від вогнища горіння. Чим далі від вогнища горіння, тим крупнішою буде структура обвуглення, тріщини будуть великі, при близькій відстані до вогнища пожежі структура тріщин обвуглення стає дрібнішою, нарешті, об'єкт перетворюється на попіл, тобто відбувається спопеління.

Суб'єкт злочину - людина, причинно пов'язана з подією пожежі, безпосередньо або опосередковано, діяльність якої стала причиною пожежі. Це найчастіше раніше засуджені за підпал та інші злочини, бомжі, виконавці підпалів на замовлення. Статистика свідчить, що в основному причиною пожеж є необережне поводження з вогнем. Тому суб'єктами цього злочину можуть бути як робітники на виробництвах, у шахтах з низькою дисципліною праці, так і пересічні громадяни, що недбало поводяться з вогнем (на кухні, в кімнаті, на вулиці; алкоголіки, люди літнього віку, що страждають на склероз, тощо).

Порушення кримінальних справ про пожежі і порушення правил пожежної безпеки провадиться:

а) за фактом виявлення пожежі і заподіяння матеріальних збитків майну і здоров'ю людей;

б) за матеріалами відомчих перевірок порушення правил пожежної безпеки органами Держпожнагляду.

Як правило, виникають дві слідчі ситуації: 1) причина пожежі очевидна, встановлена на основі «слідової картини» (майно знищене, людям заподіяні збитки); 2) причина пожежі неочевидна і вимагає встановлення в ході попереднього слідства.

Повідомлення про пожежі надходять від громадян, керівників підприємств, організацій. За кожним сигналом про пожежу орган дізнання проводить попередню перевірку, в явних випадках пожежі орган дізнання виїжджає на місце події і ліквідує наслідки пожежі. Якщо людських жертв немає, а матеріальні збитки незначні, то орган дізнання проводить огляд місця події, опитування потерпілих, свідків і передає матеріали слідчому органів внутрішніх справ, що проводить досудове слідство [9.c.574].

За наявності людських жертв орган дізнання прибуває на місце пожежі, ліквідує його наслідки і негайно повідомляє про це слідчого прокуратури. Слідчий прибуває на місце пожежі і починає огляд, природно, після ліквідації вогню. Виникає ситуація, коли на місці події працюють орган дізнання МВС і слідчий прокуратури. При цьому орган дізнання передає слідчому матеріали відомчого розслідування - протокол огляду, пояснення потерпілих, співробітників пожежної команди, що брала участь у гасінні пожежі. Слідчий оцінює достатність матеріалів і порушує кримінальну справу.

Розпочинаючи розслідування, слідчий визначає характер типових ситуацій, названих вище. Проводяться невідкладні слідчі дії: огляд, допит, обшук, виїмка, експертиза, освідування. При перевірці версії "Підпал" початкові слідчі дії спрямовані на встановлення наступних обставин: 1) спосіб вчинення підпалу і застосовуваних засобів; 2) мета підпалу, до знищення яких об'єктів прагнув палій; 3) хто вчинив підпал; 4) хто був пособником підпалу; 5) мотив підпалу; 6) чи не є підпал приховуванням іншого злочину; 7) матеріальні збитки; 8) причини та умови, що сприяли підпалу (за В.О. Коноваловою).

Якщо причиною пожежі є порушення правил пожежної безпеки, то встановленню підлягають в основному ті ж обставини, однак для конкретизації способу необхідно провести виїмку документів і зіставити правила пожежної безпеки, яких повинен дотримуватися злочинець, з тими слідами і матеріальними збитками, що заподіяні пожежею і встановлені у ході слідчих дій, в тому числі огляду.

Огляд місця події - невідкладна дія, яка дає можливість установити, що саме горіло, де відбулося загоряння і скільки є вогнищ пожежі, які були шляхи поширення пожежі, де знаходиться вогнище найбільшого вигоряння, що сприяло розвиткові пожежі, що вказує на підпал і спосіб його вчинення. Сліди пожежі у своїй сукупності можуть свідчити про особу підозрюваного палія або посадовця, який порушив правила пожежної безпеки.

Прибувши на місце події, слідчий знайомиться з інформацією про пожежу, зібрану органом дізнання, і починає огляд. Оскільки пожарище становить накопичення будівельних конструкцій, перекриттів, стін, маршових переходів, що обвалилися, згорілих предметів, розібраних дерев'яних будівель, під якими можуть бути люди з ознаками життя, бійці підрозділу з надзвичайних ситуацій приступають до розбирання завалів, порятунку живих і виявлення трупів. Слідчий повинен діяти паралельно з ними і керувати розбиранням завалів. Тільки так можна знайти сліди і залишки засобів підпалу, встановити вогнище пожежі - місце виникнення вогню і шляхи його поширення. У закритих приміщеннях місце розташування вогнища визначають за «осередковим конусом», що становить слід закопчування на стіні у вигляді віяла, вузькою частиною зверненого до місця вогнища пожежі. Звичайно у вогнищі пожежі найбільший ступінь вигоряння, тут, у ґрунті, під попелом можуть бути сліди пальних речовин, залишки засобів пожежі, гасова лампа, ліхтар, електричні оплавлені проводи тощо. Стан розподільного електрощита фіксується в першу чергу.

Складніше проводити огляд, коли розбирання завалів закінчено. У цьому разі слідчий допитує учасників гасіння пожежі і розбирання завалів, іноді пропонує провести додаткове розбирання для виявлення слідів та їх вилучення. У такій ситуації він проводить допити свідків-очевидців, бійців пожежної команди і бійців підрозділу з надзвичайних ситуацій.

При виявленні трупа треба обов'язково зафіксувати його позу при необережному поводженні з вогнем (сірник, недопалок цигарки). Труп, як правило, ногами звернений до вогнища пожежі, труп, що обвуглився, має позу «боксера». Оглядом трупа треба встановити: а) місце його розташування; б) позу; в) ступінь ушкоджень вогнем, вогнепальною зброєю; г) наявність слідів пальної рідини на одязі, її залишків.

Допит свідків і потерпілих спрямований на встановлення наступної інформації: 1) які обставини передували пожежі; 2) які обставини з'явилися причиною пожежі; 3) обставини, що вказують на особу палія, порушника правил пожежної безпеки (як зберігалися і використовувалися легкозаймисті, вибухонебезпечні речовини, хто експлуатував нагрівальні, освітлювальні, теплові прилади, як здійснювалася техніка пожежної безпеки тощо). На початку допиту потерпілий повинен розповісти, де він перебував і коли помітив появу вогню, яких вживав заходів щодо його ліквідації, яка у приміщенні була обстановка, хто ще перебував на місці події. Від свідків одержують інформацію про те, як вони виявилися на місці події, де знайшли дим, полум'я, які дії розпочали. Якщо ці свідки знайомі з об'єктом, де виявлена пожежа (робітники, службовці), то треба з'ясувати, що могло послужити причиною пожежі, як порушені правила пожежної безпеки, яке було розташування предметів обстановки, наприклад, у згорілому офісі.

Допит підозрюваного. Іноді при розкритті злочину за гарячими слідами орган дізнання проводить короткочасне затримання осіб, огляд їхнього одягу і допит. Якщо на одязі виявляють сліди кіптяви, попелу, пальної рідини, засобу підпалу та ін., то допитують як підозрюваного. Встановлюють: як і коли він з'явився на місці пожежі, що робив, хто його бачив, кого він знає, де знаходився, яких предметів торкався, чим пояснити наявність плям, бруду на одязі. Підозрюваний часто посилається на алібі, яке треба негайно перевірити.

Обшук і виїмка проводяться за місцем проживання підозрюваного в підпалі з метою виявлення слідів підпалу. Якщо пожежа виникла при порушенні правил пожежної безпеки, то обшуком чи виїмкою вилучають документи на робочому місці, у кабінеті, цеху, що підтверджують відповідальність підозрюваного за техніку пожежної безпеки (накази, журнали, акти, довідки, доповідні, журнали реєстрації ознайомлення з технікою пожежної безпеки, перевіркою держпожнаглядом об'єкта тощо).

Огляд проводять для встановлення ступеня тяжкості ушкоджень, завданих при пожежі. Затриманого підозрюваного в підпалі слідчий піддає освідуванню або доручає це фахівцю - судовому медику.

На наступному етапі розслідування проводяться судові експертизи, допити обвинуваченого, слідчий експеримент, перевірка показань на місці, пред'явлення для впізнання. На цьому етапі слідчий формує сукупність доказів, що підтверджують одну із версій: підпал чи порушення правил пожежної техніки безпеки, тобто вирішує питання про причину пожежі. Майже за кожною кримінальною справою про пожежу проводяться експертизи: судово-медичні, пожежно-технічні, трасологічні, експертизи матеріалів, речовин і виробів (КБМРВ).

Пожежно-технічна експертиза звичайно призначається для встановлення причин пожежі, умисного підпалу і знищення чужого майна, порушення правил пожежної безпеки. На вирішення пожежно-технічної експертизи ставлять три групи питань: 1) про причину пожежі; 2) про уточнення обставин події і визначення кола осіб, причетних до події; 3) для встановлення порушення правил пожежної безпеки.

Експертиза матеріалів, речовин і виробів (КЕМРВ) - це експертиза матеріалів металів і сплавів, пально-мастильних матеріалів (у плямах, на обгорілих предметах, у золі і ґрунті вогнища пожежі), скла і кераміки (що горіло, вид скла, кераміки); експертиза пластмас і полімерів (яке походження кіптяви на об'єкті, яка горіла речовина тощо); експертиза лакофарбових покриттів, металографічна та ін.

Судово-медична експертиза призначається за наявності трупа на місці події. Ставляться запитання про причину смерті, причину виникнення ушкоджень на трупі, тілі потерпілого, коли вони заподіяні - при житті чи утворені посмертно; яка була поза потерпілого в момент виникнення опіків; яка ступінь опіків-ушкоджень та ін.

У ході розслідування пожеж можуть призначатися й інші експертизи, зокрема криміналістичні й електротехнічна.

Слідчий експеримент при розслідуванні пожеж і порушень правил пожежної безпеки проводиться для встановлення причин виникнення вогню, можливості запалення, загоряння предмета від певного джерела теплової енергії. Багато питань, пов'язаних з можливостями виникнення вогню, вибуху, самозаймання, вирішує пожежно-технічна експертиза. Слідчий експеримент проводиться в обмежених випадках, коли обвинуваченому, що запирається, необхідно продемонструвати причину виникнення пожежі. При цьому експеримент проводиться на моделях за участю фахівців. Не рекомендується проводити експерименти, що призводять до виникнення вогню (пожежі), пошкодження майна, заподіяння шкоди здоров'ю людей, навколишньому середовищу.

Розслідування кримінальних справ, що порушуються за фактами вибухів, має деякі особливості, обумовлені місцем вибуху на вибухонебезпечних виробництвах (нафтохімічних, гірничорудних, деревообробних, борошномельних та ін.). Вибух може бути наслідком порушення правил техніки безпеки робіт або організованим спеціально для знищення конкурента, його майна, створення деструктивної обстановки, залякування або помсти [7.c.373].

Вибух являє собою розкладання, перехід вибухової речовини з одного агрегатного стану в інший (газоподібний), що відбувається в обмеженому замкнутому просторі. Виникає велика кількість енергії, яка, звільняючись, стає джерелом руйнування і виникнення вогню.

Підставою для порушення кримінальної справи є факт вибуху, внаслідок якого відбулися: загибель людей, заподіяння шкоди здоров'ю і матеріальні збитки.

Основними загальними версіями, що виникають при ознайомленні з фактом вибуху на місці події, є: 1) вибух стався внаслідок порушення правил техніки безпеки; 2) вибух є наслідком нещасного випадку; 3) вибух вчинено для приховування

Висновки