Доказування цивільного позову у кримінальній справі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат з теми:

Доказування цивільного позову у кримінальній справі

Вступ

Становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм.

Прийняття нової Конституції України визначило новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави, відтак основним завданням суспільства і держави є впровадження в життя конституційних положень. Конституція України залишатиметься декларативним актом, якщо чинне законодавство в найкоротший термін не буде приведене у відповідність до її норм, якщо не буде сформовано і визначено механізму реалізації цих норм, здатного забезпечити дотримання основного принципу Конституції України - людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю для держави. В свою чергу головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Отже, вся діяльність держави повинна бути спрямована на реальне забезпечення прав і свобод своїх громадян, поваги до особи та якнайширшого визнання загальнолюдських цінностей. Особливої ваги такий обов'язок держави набуває у випадку найнебезпечнішого порушення прав особи в державі - вчинення злочину.

Вчинення кожного протиправного з точки зору кримінального закону діяння неминуче породжує різноманітні шкідливі наслідки. Однак злочинними такі наслідки будуть тільки в тому випадку, якщо вчинене суспільно небезпечне діяння спричиняє реальну і суттєву шкоду об'єктам, які охороняються кримінальним законом. Тому законодавець вносить до предмета доказування в кримінальній справі не всі різноманітні негативні наслідки злочину, які входять до об'єктивної сторони його складу, а лише характер та розмір заподіяної цим злочином шкоди. Встановлення обставин, які стосуються характеру і розміру заподіяної злочином шкоди, визначення причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і заподіяною ним шкодою, безумовно, є необхідними як для кваліфікації самого діяння, так і для визнання осіб потерпілими в кримінальній справі та для подальшого усунення завданих цим особам збитків [6; с. 112; 2, с. 33].

Закріплення серед обов'язкових елементів предмета доказування у кожній кримінальній справі характеру та розміру заподіяної злочином шкоди свідчить про те, що шкода підлягає доказуванню у всіх випадках (у тому числі і тоді, коли вона не є ознакою складу злочину) [9; с. 65]. Як видається, така думка заслуговує на увагу. В контексті розробки нового законодавства про кримінальне судочинство слід лише додати, що в системі обставин, які підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві, пункт 4 " Характер і розмір шкоди, заподіяної злочином" повинен би займати, на нашу думку, наступне місце після пункту 1 " Подія злочину …"

Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав. Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване головним чином на забезпечення розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, в свою чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Однак, інтереси осіб, які потерпіли від злочину, захищені законом менш рішуче і з миритися з цим неможливо. Перед усім слід відзначити явну недосконалість правового статусу інституту потерпілого, що чинить негативний вплив на його участь у процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого і обвинуваченого (в потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.

Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого сильного та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя була практично життєвою, необхідні розроблення і створення сильного правового інструментарію правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі. У зв'язку з цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не повною мірою і не завжди. Тому, зваживши на чинні нормативні положення, вітчизняний нормотворчий досвід та наявні в літературі наукові концепції, в дана курсова робота буде спробою розв'язати комплекс проблем щодо вдосконалення правового статусу потерпілого в кримінальному процесі України. Адже одним із напрямків судово-правової реформи є створення такого судочинства, яке б гарантувало право на захист не лише підозрюваному, обвинуваченому та підсудному, а й потерпілому, затверджувало б рівність усіх учасників процесу перед законом.

1. Поняття матеріальної та моральної шкоди в кримінальному процесі

позов доказування цивільний кримінальний

У відповідності із чч. 1, 2 ст. 49 Кримінально-процесуального Кодексу України, потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

В літературі дається більш детальне визначення цього поняття. Так, М. Михеєнко визначає потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді, або ухвалою суду.

Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану. Також для визнання особи потерпілою закон не потребує її заяви. Тобто, підставами для визнання особи (фізичної, так як у відповідності із чинним законодавством потерпілим може визнаватись лише фізична особа) потерпілою є шкода, заподіяна цій особі внаслідок вчинення певних дій які кримінальним законом визнаються злочинними, або відмови від вчинення таких дій (бездіяльності) іншою особою.

Для успішного розслідування справи важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. І тому не підлягає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, бо це сприяло б найбільш ефективній та цілеспрямованій організації розслідування. При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, допитувалася саме як потерпілий, а не як свідок. Своєчасне визнання потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення має питання про те, за наявності яких даних особа підлягає визнанню потерпілою.

Шкідливі наслідки злочину за своїм характером дуже різноманітні і їх можна класифікувати за різними критеріями. Якщо вибрати як класифікаційну ознаку наявність або відсутність у результаті вчинення суспільно небезпечного діяння матеріальних збитків, то наслідки, які виникають у результаті вчинення такого роду діяння можна поділити на матеріальні і нематеріальні [7, с. 76].

Матеріальні наслідки злочину передусім, чітко виражаються у майновій шкоді, що заподіюється матеріальним об'єктам, які наділені кількісною характеристикою. Отже, матеріальний наслідок злочину можна чітко виразити у грошовому еквіваленті, відтак додаткові проблеми з приводу його усунення відкидаються (відшкодування збитків). Суд, оперуючи документальним підтвердженням вартості майна, яке було знищене або якому заподіяна шкода, своїм вироком постановляє відшкодувати потерпілому встановлену вартість. Отже, усувається негативний матеріальний наслідок учиненого злочину (відшкодовується майнова шкода). Треба додати, що матеріальні збитки, як один із шкідливих наслідків учиненого суспільно небезпечного діяння, виникають не тільки в результаті посягання на відносини власності в формі певних матеріальних об'єктів. Вони можуть виникнути і у випадку посягання на особу та її права (наприклад, трудові, авторські).

Щодо нематеріальних наслідків (моральні страждання, фізична шкода), то важливо відзначити, що, зважаючи на тяжкість і суспільну небезпеку вчиненого злочину, кількісне визначення цих наслідків є завжди відносним. Потерпіла від злочину особа сама встановлює кількісну ознаку (грошовий еквівалент) заподіяної їй шкоди, а суд у процесі розгляду справи та дослідження наявних доказів повинен дійти однозначного висновку: повністю чи частково задовольнити цю вимогу потерпілого, чи взагалі відмовити в її задоволенні. В окремих випадках завдана злочином фізична шкода буває тісно пов'язана із шкодою матеріальною (зокрема, матеріальні витрати та видатки потерпілого в результаті втрати заробітку, у зв'язку з відновленням здоров'я, внаслідок втрати годувальника).

Аналіз ознак складів злочинів, які передбачені особливою частиною Кримінального кодексу України, свідчить, що шкідливим наслідком більшості передбачених нормами злочинів, все ж є заподіяння майнової шкоди. Проте, незалежно від того, який саме характер шкідливого наслідку від злочину - матеріальний чи нематеріальний - порушені злочином суб'єктивні права особи повинні бути відновлені в повному обсязі. Тобто заподіяна злочином шкода має бути відшкодована незалежно від її характеру [2, с. 24].

 З метою забезпечення і захисту закріплених у Конституції України суб'єктивних прав, особливо у випадках найнебезпечнішого посягання на них шляхом учинення суспільно небезпечного діяння, законодавець передбачив декілька кримінально-процесуальних форм (способів) їх захисту і відновлення. Зокрема, потерпілі особи, яким унаслідок вчинення злочину заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду, мають право на її відшкодування шляхом реалізації в кримінальному судочинстві закріплених у законодавстві форм (способів) захисту. Йдеться про захист порушених злочином прав та законних інтересів специфічними кримінально-процесуальними засобами. За існуючим загальним правилом, у випадку заподіяння шкоди злочином головною формою (способом) її відшкодування є пред'явлення цивільного позову в кримінальному процесі. Ще з ХVІІІ ст. у судову практику ввійшов так званий з'єднаний процес, який і передбачав можливість одночасного розгляду і вирішення як питань про кримінальну відповідальність, так і питання про відшкодування заподіяної злочином шкоди.

Позовна форма захисту порушених злочином прав та інтересів потерпілих осіб і на сьогодні залишається основною в науці про кримінальне судочинство та в кримінально-процесуальному законодавстві, як розгляд та вирішення цивільного позову в кримінальній справі (ст. 28 КПК України).

Проте вітчизняне кримінально-процесуальне законодавство, як і більшість правових систем, передбачає можливість відшкодування заподіяної злочином шкоди, спираючись не тільки на засаду диспозитивності, але й на публічну засаду, яка полягає в праві суду залежно тільки від його угляду відновити порушене злочином право потерпілого шляхом відшкодування йому заподіяної злочином шкоди. Цей факт спонукає визнати існування інших (непозовних) форм відшкодування заподіяної злочином шкоди в кримінальному процесі. До таких форм (способів) відшкодування відносимо: повернення потерпілим від злочину особам об'єктів (предметів) злочинного посягання (кримінально-процесуальна реституція) (п. 5ст. 81 КПК України), а також донедавна закріплені в законодавстві України відшкодування завданих злочином матеріальних збитків з власної ініціативи суду, покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки, що застосовується у вигляді пробаційної (іспитової) умови у разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі та покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати заподіяні збитки як примусовий захід виховного характеру. Зазначимо, що названі дві останні форми захисту порушених внаслідок вчинення суспільно небезпечного діяння прав потерпілих були передбачені не кримінально-процесуальним, а кримінальним матеріальним законом. Разом з тим заслуговує на увагу твердження проф. В.Т. Нора, що застосування цих двох форм (способів) відшкодування заподіяної злочином шкоди було можливим лише у кримінальному судочинстві і тільки у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку. Тому є всі підстави віднести ці способи відшкодування шкоди до числа кримінально-процесуальних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих осіб, які покликані досягти відновлення порушеного злочином майнового стану [8, c. 17].

З теорією кримінально-процесуального права, форми (способи) захисту порушеного злочином права передусім треба поділити на дві групи: позовні і непозовні. При цьому, якщо позовним способом завжди реалізується цивільно-правова відповідальність, то непозовні способи реалізують як цивільно-правову, так і кримінально-правову відповідальність, а також інші види захисту порушеного майнового та іншого права [8; с. 16].

 Позовним способом захисту порушених злочином прав потерпілого є передбачене в ст. 28 КПК України право на заявлення і вирішення цивільного позову в кримінальному процесі. Для позовного способу захисту характерним є пред'явлення цивільного позову потерпілим (або в його інтересах - прокурором). Цей факт зумовлює виникнення певного виду кримінально-процесуальних відносин, в яких безпосередню участь беруть цивільний позивач (здебільшого - потерпілий) та відповідач (здебільшого - підсудний). Суд, спираючись на досліджені в судовому засіданні докази, у своєму вироку вирішує питання про задоволення чи відмову в задоволенні вимоги цивільного позивача або ж про задоволення цієї вимоги в частині. Всі ж інші названі форми захисту порушених злочином прав є непозивними, оскільки реалізуються (радше, реалізувалися) судом самостійно, тобто незалежно від волі потерпілих, яким унаслідок вчинення злочину було заподіяно майнову, моральну чи фізичну шкоду.

Реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав потерпілих, суд керується презумпцією, що державі (в його особі) не байдуже щодо факту спричинення вчиненим злочином шкідливих наслідків для потерпілого у вигляді порушення його майнових та інших прав. Тому держава, виконуючи вимоги кримінально-процесуального закону, сприяє всебічному захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, навіть якщо він не заявив з певних причин вимоги про відшкодування завданої йому шкоди. Іншими словами, держава в особі суду, реалізуючи непозовні форми захисту порушених злочином прав, спонукає підсудного до усунення шкідливих наслідків злочину і виходить з презумпції, що "кожна особа, якій злочином завдано матеріальних збитків, бажає їх відшкодування".

З'ясуємо ще один аспект досліджуваної проблеми - можливість компенсації заподіяної злочином моральної шкоди в кримінальному судочинстві (шляхом виразу її в кількісному (матеріальному) еквіваленті). Судова практика України в кримінальних справах, щоразу порушуючи вимоги кримінально-процесуального закону, йде по шляху вирішення питання про можливість компенсації моральної шкоди. Зокрема, ст. 49 КПК України вказує на моральну шкоду як одну з підстав визнання особи потерпілою від злочину і, відповідно, ця особа має право на компенсацію такої шкоди передбаченими в кримінально-процесуальному законі способами.

До прийняття остаточного висновку про можливість компенсації моральної шкоди спонукають керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Зокрема, в п. 2 ч. 3 Постанови №4 від 31 березня 1995 року "Про практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" наголошується: "відповідно до ст. 28 КПК України потерпілий… вправі пред'явити цивільний позов про стягнення моральної шкоди в кримінальному процесі..." [1, с. 336-337]. Незважаючи на те, що Пленум Верховного Суду України в цьому випадку вийшов за межі своїх повноважень, ми підтримуємо таку позицію Верховного Суду України і вважаємо за необхідне внести відповідні доповнення до ст. 28 КПК України.

Однак, зауважимо, компенсація моральної шкоди в кримінальному процесі є можливою тільки шляхом заявлення потерпілим цивільного позову в кримінальній справі.

Стосовно ж можливості реалізації непозовних форм захисту порушених злочином прав потерпілих у кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти хіба що про відшкодування реально завданих матеріальних збитків.

У контексті положень чинного Кримінального кодексу України та розроблюваного законодавства про кримінальне судочинство не зайвим буде наголосити на перспективах розвитку головних форм (способів) захисту порушених злочином прав потерпілих. Зокрема, виходячи з нормативних положень новоприйнятого Кримінального кодексу України, поставимо під сумнів можливість реалізації в кримінальному судочинстві України такої кримінально-процесуальної форми (способу) захисту порушених злочином майнових прав потерпілих осіб, як покладення на засудженого кримінально-правового обов'язку відшкодувати завдані злочином матеріальні збитки як пробаційну (іспитову) умову в разі відстрочки виконання покарання у вигляді позбавлення волі. На сьогодні чинний Кримінальний кодекс України тільки закріплює як один із обов'язків, які може покласти суд на засудженого у випадку звільнення його від відбування покарання з іспитовим строком: "попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого" [4].

Разом з тим, проект Кримінально-процесуального кодексу України не передбачає такої форми захисту порушених злочином майнових прав потерпілого, як відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи суду [5]. Тобто ще одна форма захисту прав потерпілих від злочину осіб не знайшла свого відображення в розроблюваному законодавстві про кримінальне судочинство.

Вважаємо, що хоч названі вище непозовні форми (способи) відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілим втратили практичний інтерес законодавця стосовно їх реалізації в кримінальному судочинстві, проте ці форми відшкодування не позбавлені інтересу наукового і навіть деяких практичних моментів. І все ж у тих випадках, коли потерпіла особа в силу дуже поважних причин не мала змоги захистити належним чином свої порушені злочином права в процесі, суд мав би бути наділений правом присудити до відшкодування заподіяну злочином шкоду (характер і розмір цієї шкоди входить до числа обов'язкових елементів предмета доказування), виходячи з презумпції, що кожна особа, якій злочином заподіяно шкоду, зацікавлена в її відшкодуванні. Проте, якщо особа категорично відмовляється від відшкодування заподіяної шкоди, то ця відмова є достатньою підставою утримання суду від такого відшкодування в кримінальному судочинстві.

Однак, якщо стояти на позиції "ідеальної" теорії кримінального процесу, то суд, вирішуючи питання відшкодування шкоди в кримінальному судочинстві з власної ініціативи, фактично реалізує не властиву йому функцію обвинувачення. Ініціатива суду в цьому випадку була зумовлена обмеженою участю прокурора в кримінальному судочинстві. Судова практика в кримінальних справах десяти - або п'ятнадцятилітньої давності свідчить, що практично 50% справ слухались судами без участі прокурора. Звичайно, за таких умов суд брав на себе функцію обвинувачення. Ситуація докорінно змінилась з прийняттям у 1996 році Конституції України, яка закріпила обов'язкову участь прокурора як державного обвинувача в кримінальному судочинстві. Суд же, відповідно до Конституції України, стає арбітром і не може підтримувати ні сторону обвинувачення, ні сторону захисту.

У випадку наявності поважних причин, які стоять на заваді можливості самостійного захисту своїх прав потерпілою особою, право на захист її прав повинен реалізувати прокурор. Це й визначило перспективи аналізованої форми захисту прав. Тому, можливо, на превеликий жаль мусимо визнати, що, підкреслюємо, в ідеальних теоретичних підходах, суд не повинен реалізувати відшкодування заподіяної злочином шкоди з власної ініціативи. Як бачимо, законодавець дотримується саме такої позиції.

У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що "злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду" (ст. 49 КПК). Але як же слід розуміти цю вимогу закону? Чи означає це, що умовою визнання особи потерпілою є наявність даних, які б дали підстави слідчому визнати безперечно встановленим як сам факт злочину, так і заподіяну ним шкоду? Таке розуміння закону, на думку М.І. Гошовського, не є правильним. Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин заподіяно конкретною особою. Наприклад, у справах про злочини на автотранспорті вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, часто органічно пов'язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічне положення нерідко має місце у справах про зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших.

Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то воно в наведених випадках було б невіддільним від визнання обґрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині. А це означає, що визнання потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої. Тим часом вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справи, бо це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства.

2. Цивільний позов як спосіб забезпечення відшкодування збитків, завданих діянням

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин. В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення до суду. А в суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву для нього роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду - його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

Стосовно підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Дійсно, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому ґрунтується позов, може бути встановлено з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон. Позивачі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвести ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує такому праву, - завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимога позивача. Норми права виступають базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.

Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення. Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншим, що має вирішальне значення для порушення кримігальної справи в суді і розвитку кримінального процесу. Вони визначають зміст процесуальної діяльності по захисту цивільного права. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог.

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для захисту права, а підстава - визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі визначається обсяг і напрямок дослідження справи в судовому засіданні, підстави і способи забезпечення. Предмет і зміст позову надають можливість вирішувати питання про оголошення розшуку відповідача. В стадії розгляду і вирішення справи елементи позову виступають основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до постановлення незаконного і необґрунтованого рішення.

Особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі.

Цивільним позивачем визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків відповідно до статті 28 Кодексу. Про визнання цивільним позивачем чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

Виходячи із змісту ст.28 КПК України, право пред'явлення цивільного позову у кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. У зв'язку з цим у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування і соціального захисту населення, підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства.

Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ст.137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Громадянин, визнаний потерпілим від злочину, вправі давати показання у справі. Потерпілий і його представник мають право: подавати докази; заявляти клопотання; знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, - після призначення справи до судового розгляду; брати участь у судовому розгляді; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду і постанови народного судді, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

У випадках, визначених Кодексом, потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах.

У кожній справі про злочин, яким заподіяно матеріальну шкоду, суд при постановленні вироку зобов'язаний вирішити цивільний позов, а коли його не пред'явлено згідно з вимогами частин 2, 3 ст.29 КПК України, - з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування шкоди, якщо цього вимагає охорона державних або громадських інтересів, а також в інших передбачених законом випадках.

Цивільний позов не може бути залишений без розгляду і з мотивів відсутності необхідних для його вирішення доказів, оскільки в силу п.4 ст.64 КПК України характер і розмір заподіяної злочином шкоди підлягають доказуванню у кримінальній справі.

Якщо у стадії віддання обвинуваченого до суду або в судовому засіданні виявиться, що визначити розмір шкоди неможливо, а він впливає на кваліфікацію злочину, на призначення винному міри покарання і на вирішення інших питань, зазначених у ст.324 КПК України, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування.

При відданні обвинуваченого до суду необхідно з'ясувати, чи вжито заходів до забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і чи заявлено цивільний позов. Якщо особа, що провадить дізнання, або слідчий не вжили зазначених заходів, суддя або суд у розпорядчому засіданні приймають рішення про накладення арешту на майно обвинуваченого і виконання його доручають судовому виконавцеві. У разі, коли заходи по відшуканню й арешту майна обвинуваченого не можуть бути вжиті безпосередньо судом, згідно зі ст.247 КПК України суддя або суд у розпорядчому засіданні вправі зобов'язати відповідні органи вжити належних заходів до такого забезпечення.

Якщо цивільного позову не заявлено і вимоги ч.2 ст.122 КПК України слідчим не додержані, суддя або суд мають роз'яснити громадянинові, підприємству, установі, організації, кооперативу чи іншій громадській організації, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або до особи, яка за законом несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого. В таких випадках заінтересованій у відшкодуванні шкоди особі направляється письмове повідомлення.

Відповідно до ст. 24 ЦПК спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б однією зі сторін у них є громадянин (фізична особа). Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов'язані з іншими вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції (наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у зв'язку з цим заподіяної моральної шкоди).

Підсудність справ даної категорії визначається за правилами ст. 125 ЦПК, тобто за місцем знаходження відповідача, крім випадків, коли позивачеві надано законом право вибору підсудності.

Виходячи з правил статей 4, 5 ЦПК і статей 28, 49, 50 Кримінально-процесуального кодексу України потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну шкоду (внаслідок посягання на здоров'я, честь, гідність, знищення майна, позбавлення годувальника тощо), має право пред'явити позов про її відшкодування у кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства.

У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілим та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст. 137 ЦПК. У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про порушення кримінальної справи.

У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була визнана потерпілим і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені у стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст. 296 КПК у підготовчій частині судового засідання.

Громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду визнаються цивільним позивачем.

Слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити громадянину, підприємствам, установам і організаціям, які зазнали матеріальної шкоди від злочину, їх право заявляти цивільний. За наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час попереднього слідства і дізнання, так і при судовому розгляді справи, але до початку судового слідства., Відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Особа, яка не пред'явила його або коли позов залишився без розгляду, має право пред'явити такий позов у порядку цивільного судочинства. При розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування шкоди, заподіяної особою, щодо якої справу закрито в зв'язку із зміною обстановки, передачею матеріалів на розгляд товариського суду, притягненням до адміністративної відповідальності або передачею на поруки із застосуванням до неповнолітнього примусового заходу виховного характеру, цивільний позивач і цивільний відповідач звільняються вад сплати державного мита.

Прокурор пред'являє або підтримує пред'явлений потерпілим цивільний позов, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Якщо в цих випадках цивільний позов не був пред'явлений, суд зобов'язаний при ухваленні вироку з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином.

Передбачена законом можливість спільного розгляду кримінальної справи і цивільного позову зумовлена наявністю єдиного юридичного факту, який є основою притягнення особи до кримінальної і цивільно-правової відповідальності в разі заподіяння злочином матеріальної шкоди. Такий спільний розгляд сприяє повноті, всебічності та об'єктивності дослідження обставин справи, більш швидкому відшкодуванню заподіяної злочином шкоди; звільняє цивільного позивача від сплати державного мита; полегшує йому можливість доказування підстав і розміру цивільного позову, бо воно провадиться за правилами кримінального судочинства відповідно до принципу публічності; дає значну процесуальну економію, усуваючи дублювання в роботі судів, неминуче при окремому розгляді кримінальної справи і цивільного позову.

Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити орган дізнання, слідчого й суд про вжиття заходів щодо забезпечення цивільного позову; підтримувати цивільний позов; знайомитися з матеріалами справи з моменту закінчення попереднього слідства, а в справах, у яких воно не провадилось, - після віддання обвинуваченого до суду; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також подавати скарги на вирок або ухвали суду в частині, що стосується цивільного позову.

Беручи участь у судовому розгляді, цивільний позивач має право: бути присутнім при розгляді справи в суді, заявляти відводи і клопотання, висловлювати свою думку про клопотання інших учасників судового розгляду, давати пояснення, брати участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків.

Цивільний позивач має право оскаржити вирок у частині, що стосується цивільного позову і брати участь у розгляді справи судом касаційної і наглядної інстанції (ч. З ст. 347, ч. 4 ст. 358, ч. 2 ст. 391 КПК).

За загальним правилом цивільний позов у кримінальній справі пред'являється до обвинуваченого, бо він несе відповідальність за заподіяну ним матеріальну шкоду, але винесення постанови чи ухвали-про притягнення обвинуваченого як цивільного позивача КПК не вимагає. У ряді випадків, прямо передбачених законом, матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого, несуть інші особи - фізичні або юридичні: батьки, опікуни, піклувальники, підприємства, установи та організації. Вони й притягуються як цивільні відповідачі за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду. Така постанова чи ухвала виноситься тільки після притягнення особи як обвинуваченої і з'ясування того, що за заподіяну нею майнову шкоду повинна нести відповідальність не вона сама, а інші.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення - за ним провадиться класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому засіданні, постановлення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

За шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, відповідають його батьки (усиновителі), опікун або навчальний, виховальний чи лікувальний заклад, під наглядом якого він перебував у момент заподіяння шкоди, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини (ст. 446 ЦК).

Неповнолітній віком від 15 до 18 років відповідає за заподіяну ним шкоду на загальних підставах. За відсутності у нього майна або заробітку, достатнього для відшкодування, шкода у відповідній частині повинна бути відшкодована його батьками (усиновителями) чи піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з їх вини. Цей їх обов'язок припиняється по досягненні обвинуваченим повноліття, а також у разі, коли в нього до досягнення повноліття з'явиться майно чи заробіток, достатній для відшкодування шкоди (ст. 447 ЦК).

3. Доказування цивільного позову у кримінальній справі

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити таким чином: це - діяльність суб'єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці та оцінці доказів і їх процесуальних джерел, а також по формулюванню на цій основі певних тез і наведенню аргументів для їх обґрунтування.

Збирання (формування) доказів і їх процесуальних джерел - це врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судці і суду по виявленню і фіксації в процесуальних документах і додатках до них матеріальних та ідеальних слідів злочину або іншої події як доказової інформації.

Об'єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо).

Предмет доказування в кримінальному процесі - це така сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, установлення яких необхідно для вирішення заяв і повідомлень про злочини, кримінальної справи в цілому або судової справи у стадії виконання вироку, а також для прийняття процесуальних профілактичних заходів у справі.

Сукупність обставин, установлення яких необхідно для вирішення кримінальної справи в цілому, передбачена КПК, де говориться, що при провадженні попереднього слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують його особу; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; 5) причини та умови, які сприяли вчиненню. Ці обставини конкретизуються в КПК стосовно справ про злочини і суспільно небезпечні діяння неповнолітніх, осіб, які захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу або вчинили суспільно небезпечні діяння в стані.

Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється через зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та обвинуваченого).

При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, конституційних та інших прав громадян, а тим більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.

Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи однакові як для стадії попереднього розслідування, так і для стадії судового розгляду, то в принципі і межі доказування в цих стадіях повинні бути однаковими. Але через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на попередньому розслідуванні, ніж у суді, і навпаки. Слід мати на увазі, що ст. 275 КПК, яка має заголовок «Межі судового розгляду» і говорить, що розгляд справ у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише по тому обвинуваченню, по якому їх віддано до суду, встановлює в дійсності не межі доказування в суді, а тільки обмеження щодо осіб і діянь, які розглядаються судом і за які вони можуть бути засуджені.

Обставини, що входять до предмета доказування і в кінцевому підсумку повинні бути встановлені у кожній справі в результаті кримінально-процесуального доказування, можна назвати шуканими, або головними фактами. Проте при провадженні в справі встановленню підлягають також так звані допоміжні факти (обставини), які не мають значення для доказування наявності чи відсутності події злочину, винності чи невинності певної особи тощо, але мають допоміжне, забезпечувальне значення для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, для застосування заходів процесуального примусу, зупинення або закриття кримінальної справи. Наприклад, перед допитом свідка слідчий повинен з'ясувати стосунки між свідком і підозрюваним, обвинуваченим, потерплім; це необхідно для правильної оцінки показань свідка. Слідчий і суд повинні з'ясувати причини неявки свідка чи потерпілого за їх викликом, бо якщо вони не з'явилися без поважних причин, до них може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ або інші заходи. Якщо буде встановлено, що обвинувачений переховується від слідства і суду і місце знаходження його невідоме або що психічне чи інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі, слідчий зупиняє попереднє слідство. Коли при розслідуванні кримінальної справи буде встановлена наявність таких обставин, як давність, амністія, помилування або смерть особи, що вчинила злочин, справа закривається.

Обов'язок доказування в кримінальному процесі закон повністю покладає на суд, прокурора, слідчого та особу, яка провадить дізнання. Вони зобов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, тобто зібрати, перевірити й оцінити всю необхідну сукупність доказів і їх джерел і прийняти на цій підставі законне, обґрунтоване й справедливе рішення. Закон категорично забороняє їм перекладати свій обов'язок доказування на інших. Звичайно, ця заборона поширюється також на захисника обвинуваченого й підозрюваного, їх законних представників, на захисника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Вони теж є суб'єктами доказування, але на відміну від суду, судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання, органу дізнання і начальника слідчого відділу мають право, а не зобов'язані брати участь у доказуванні, тобто в збиранні, перевірці та оцінці доказів, висувати певні твердження на захист своїх законних інтересів і аргументувати їх.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов. Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, право-змінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

З метою посилення процесуальних гарантій повноти й достовірності показань свідків і потерпілих, а також виховного впливу судового розгляду було б доцільно передбачити в КПК урочисте обіцяння (присягу) свідка і потерпілого про те, що вони будуть говорити під час допиту тільки правду.

При оцінці показань свідка слід мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме (свідчення за чутками). Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані. Тут ідеться про похідні докази.

Оцінюючи показання свідка, необхідно враховувати обставини, що дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку свідка щодо фактів, про які він дає показання. Свідчення особи, яка не є очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину можуть бути покладені в основу обвинувачення тільки після перевірки ґрунтовності джерел одержаних відомостей. Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних стосунках з підсудними. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися тільки на показаннях свідків, заінтересованих у результатах справи. Необхідно особливо критично ставитися до показань свідків, які перебувають у неприязних стосунках з обвинуваченим або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення про повідомлювані факти.

Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце й час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з'явився без поважних причин, до нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ, а суд вправі також накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати. Питання про грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, в якій свідок викликався. Воно може бути вирішене в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розглядові питання про накладення грошового стягнення.

Слідчий за клопотанням цивільного позивача або з своєї ініціативи зобов'язаний вжити заходів до забезпечення заявленого в кримінальній справі цивільного позову, а також можливого в майбутньому цивільного позову, склавши про це постанову.

Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.

Як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань. Питання, які ставляться експертові, і його висновок по них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта.

Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність. У разі необхідності в справі може бути призначено декількох експертів, які дають загальний висновок. Коли експерти не дійшли згоди, то кожний з них складає свій висновок окремо.

Висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгода з ним повинна бути мотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Якщо експертиза буде визнана неповною або не досить ясною, може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експертові.