Размещено на http://www.allbest.ru/

5

• Катування як кримінальний злочин
• Вступ

Україна, будучи учасником Міжнародного пакту про громадські та політичні права, Конвенції ООН проти катувань і Європейської конвенції захисту прав людини та основоположних свобод, зобов'язана гарантувати право не бути підданим катуванням та поганому поводженню з боку державних службовців. Це право є абсолютним: ніякі обставини не можуть виправдати застосування катувань. Воно захищається Конституцією України, стаття 28 якої гарантує: „ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. У той же час скарги на катування і жорстоке поводження залишаються доволі частими в практиці правозахисних організацій. Проблема катувань - одна з найбільш важких. Корені її - у формулі Вишинського «визнання - цариця доказів», у ставленні до правопорушника як до ворога, з яким можна не церемонитися, і в загальній жорстокості суспільства, нерозумінні цінності кожного людського життя.

У суспільній думці існує стійке уявлення, що заради викорінювання злочинності припустимі будь-які, іноді жорстокі, методи. На визнанні підозрюваного базується розслідування значної частини злочинів. Тому, незважаючи на декларації про прихильність ідеям прав людини, і законодавець, і суди неохоче йдуть на зміну сформованої практики і законодавства. Це, з одного боку, недостатньо ефективно запобігає застосуванню катувань, а з іншої - створює сприятливі умови для високого ступеня латентності цього злочину. Остання обставина дає можливість подавати проблему і в очах українського суспільства, і в очах міжнародної громадськості та міжнародних інститутів як незначну. На жаль, часто жорстоке поводження і застосування катувань залишаються безкарними чи, що ще гірше, сприймаються як норма.

Конституція України (ст. 3) проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Злочини, які посягають на життя і здоров'я особи, визнаються одними з найнебезпечніших. Відповідальність за них передбачена розділом II Особливої частини КК, який називається «Злочини проти життя та здоров'я особи». Цим розділом охоплюється три види злочинних посягань: 1) злочини проти життя особи; б) злочини проти здоров'я особи; в) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи.

Кожен вид зазначених злочинів може бути відповідним чином класифікований.

1. Злочини проти здоров'я

Фізичне й психічне здоров'я є одним з найважливіших людських благ. Саме нормальне здоров'я забезпечує особі високий рівень соціальної активності, сприяє розвитку її талантів і здібностей. Завдання шкоди здоров'ю заподіює особі в багатьох випадках велику фізичну, моральну й матеріальну шкоду (останнє пов'язане з витратами на відновлення здоров'я, лікування й реабілітацію). злочин катування покарання

Завдання шкоди здоров'ю людини є негативним чинником і для суспільства в цілому, яке також потерпає від втрати або зниження соціальної активності кожного з його членів.

Закон захищає здоров'я будь-якої людини. Тобто здоров'я як об'єкт кримінально-правового захисту охоплює поняття будь-якої функціонуючої людської системи, незалежно від її фізичних чи психічних дефектів.

Злочинами проти здоров'я є протиправні умисні або необережні діяння, які безпосередньо спрямовані на завдання фізичної або психічної шкоди здоров'ю інших осіб [6.c.234].

Об'єктом таких злочинів є здоров'я іншої людини. Додатковими об'єктами можуть виступати честь і гідність особи.

Об'єктивна сторона злочинів проти здоров'я може виражатися як у дії, так і в бездіяльності. Бездіяльність можлива, коли особа, яка повинна була і могла своїми діями запобігти шкідливим наслідкам, не робить цього.

Абсолютна більшість складів злочинів проти здоров'я є матеріальними (формальним є лише погроза вбивством). Тому обов'язковою ознакою їх є причиновий зв'язок між відповідними діяннями та наслідками.

Згода особи на завдання шкоди її здоров'ю не виключає кримінальної відповідальності особи, яка таку шкоду їй заподіяла. Слід зазначити, що у певних випадках кримінально караним визнається також заподіяння особою шкоди власному здоров'ю. Так, злочином є завдання особою шкоди своєму здоров'ю з метою ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335), або ухилення від військової служби військовослужбовця шляхом самокалічення (ст. 409).

Суб'єкт більшості злочинів проти здоров'я загальний. Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 121 та 122, може бути фізична осудна особа, яка до моменту вчинення злочину досягла 14 років.

Суб'єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується умисною (статті 121-127, 129) або необережною (ст. 128) виною. Злочини, передбачені статтями 130, 133, можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність [16.c.124].

Побої і мордування (ст. 126). Цією статтею передбачена відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.

Йдеться про такі види фізичного впливу на потерпілого, які не лишають після себе об'єктивних наслідків. Тому судово-медичний експерт в такому разі тільки відзначає скарги потерпілого, а вчинення вказаних вище дій доводиться іншими доказами.

Удар може бути нанесений рукою, ногою, головою, із застосуванням палиці, цеглини, іншого предмета. Він може бути вчинений і на відстані, шляхом кидання певного предмета в потерпілого.

Побої характеризуються заподіянням двох і більше ударів.

Інші насильницькі дії можуть проявитись у здавлюванні тіла потерпілого, викручуванні рук, ніг тощо.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених дій.

Якщо після удару, побоїв, інших насильницьких дій на тілі потерпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із наведених вище ознак, і кваліфікують відповідно за статтями 121, 122, 125.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 126) є вчинення такого діяння: а) що має характер мордування; б) групою осіб; в) з метою залякування потерпілого чи його близьких.

Якщо в ході мордування потерпілому нанесені легкі, середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження - вони утворюють сукупність злочинів і кваліфікуються за ч. 2 ст. 126 та відповідно статтями 121, 122, 125,128.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом. Мета залякування потерпілого чи його близьких є кваліфікуючою ознакою цього злочину.

Удари, побої, інші насильницькі дії можуть бути ознакою об'єктивної сторони інших злочинів. У такому разі вони кваліфікуються за відповідними статтями КК (хуліганство - ст. 296, погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 тощо).

2. Поняття катування

Катування (ст. 127). Об'єктивна сторона злочину полягає у заподіянні сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання. Способом вчинення злочину є побої, мучення або інші насильницькі дії.

Моральні страждання завжди супроводжують страждання фізичні, у певних випадках вони можуть мати домінуючий характер (при катуванні в присутності близьких; застосування найбільш огидних, садистських його форм тощо).

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення дій, що мають характер катування.

Якщо в процесі катування потерпілому нанесені легкі, середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, вони кваліфікуються за сукупністю злочинів: за ч. 1 або ч. 2 ст. 127 та відповідно за статтями 121, 122, 125, 128.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Обов'язковою її ознакою є мета - спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі (наприклад, надати певні відомості, які є конфіденційними). Інша особа у даному випадку - це будь-яка особа, яка, на думку винного, вчинить певні дії, що суперечать волі її або потерпілого, щоб врятувати останнього від подальшого катування.

Дії, характерні для катування, можуть бути ознакою об'єктивної сторони інших злочинів. У такому випадку вони кваліфікуються тільки за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин, наприклад, ст. 373 (примушування давати показання).

Кваліфікуючими ознаками цього злочину (ч. 2 ст. 127) є вчинення його повторно або за попередньою змовою групою осіб.

Погроза вбивством (ст. 129). Погроза вбивством, якщо були реальні підстави побоюватись здійснення цієї погрози, має за мету вплинути на психічне здоров'я людини - зробити її життя дискомфортним, занепокоєним, таким, що піддається реальній небезпеці.

Об'єктивна сторона злочину характеризується погрозою (усною, письмовою, переданою через інших осіб, демонструванням зброї тощо) вбити конкретну людину (або конкретних людей) за наявності підстав вважати, що така погроза може бути реально здійснена.

Реальність таких підстав оцінюється із врахуванням всієї сукупності об'єктивних і суб'єктивних чинників. Наприклад, може братися до уваги наявність судимостей у винного за насильницькі злочини, його схильність до вживання алкоголю, наявність фактів знущань над потерпілою особою, неодноразовість погроз із демонстрацією зброї або предметів, які можуть бути використані як знаряддя вбивства (сокира, вила тощо), причини негативних стосунків між винним і потерпілим.

Злочин вважається закінченим з моменту доведення зазначеної погрози до відома потерпілого.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Наявність чи відсутність у винної особи наміру реалізувати свою погрозу значення для кваліфікації злочину за статтею 129 не має.

Кваліфікуючою ознакою погрози (ч. 2 ст. 129) є вчинення її членом організованої групи (тобто особою, яка входить у групу, що має ознаки, передбачені ч. З ст. 28).

Якщо погроза вбивством є ознакою об'єктивної сторони більш тяжкого злочину, вона не потребує окремої кваліфікації за ст. 129. Це може мати місце, зокрема, при: зґвалтуванні (ст. 152), розбійному нападі (ст. 187), погрозі або насильстві щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345).

2.1 Кваліфікація катування як кримінального злочину

У світлі статті 4§1 Конвенції стаття 127 може розглядатися лише в редакції Закону від 12 січня 2005 року, який набув чинності з 16 лютого 2005 року. Було змінено склад злочину, передбаченого частиною 1 цієї статті, який зараз сформульовано так:

Катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...

Крім того, стаття була доповнена частиною 3, яка визначає в якості спеціального суб'єкта «працівника правоохоронного органу», та частиною 4, яка в якості обтяжуючої обставини (кваліфікуючої ознаки) передбачає завдання смерті внаслідок застосування катувань.

Частина 3 передбачає покарання від 10 до 15 років позбавлення волі, частина 4 - від 12 до 15 років позбавлення волі або довічне ув'язнення.

Хоча Закон від 12 січня 2005 року в цій частині був явно спрямований на імплементацію в українське законодавство вимог статті 4 Конвенції, однак ця задача виконана не до кінця.

По-перше, положення частин 3 і 4 розповсюджуються тільки на «робітника правоохоронного органу». Це формулювання ясно виключає з-під дії цих положень інших агентів держави. Таким чином, інші агенти держави, - наприклад, військовослужбовці, - можуть бути залучені до кримінальної відповідальності тільки за статтею 127§§1 або 2 УК, які передбачають покарання, що не відповідають вимогам статті 4§2 Конвенції.

По-друге, у запропонованій редакції ознакою «катування» залишається «насильницька дія». Це звужує сферу застосування статті порівняно з визначенням статті 1 Конвенції ООН проти катувань, яка визнає катуванням «будь-яку дію», «що завдає сильний біль або страждання». Хоча звуження визначення катування за ознакою «насильницької дії» може здатися неважливим з погляду завдання болю, але воно має важливе значення щодо страждань, які можуть викликатися не тільки насильницькими діями, але й створенням певних обставин. Такі обставини в певних випадках можуть створюватися діями, що самі собою не є насильницькими. Наприклад, формулювання статті 127§3 УК не охоплює цілеспрямовану бездіяльність, коли посадова особа усвідомлювала або повинна була усвідомлювати, що наслідками такої бездіяльності буде спричинення сильного болю або страждань.

По-третє, визначення статті 1 Конвенції ООН проти катувань розраховано лише на представників держави. Але Закон викладає визначення катування в частині 1 статті 127, яка стосується загального суб'єкту злочину. Це створює певну нелогічність, яку можна побачити на прикладі такої ознаки, як «отримання визнання». Лише представнику держави може бути необхідним «визнання» у тому технічному значенні, у якому воно використане Конвенцією. Якщо застосувати мету «отримати визнання» до загального суб'єкту, це розширить значення «визнання» далеко за межі його звичного значення. Певною мірою це стосується й мети «покарати за дії».

По-четверте, до числа елементів злочину «катування» не входять відповідні дії в зв'язку з «расовою, національною, релігійною, соціальною, мовною, статевою, віковою чи іншою приналежністю особи», а також у зв'язку з її діяльністю чи позицією у визначеному питанні. Такий мотив злочину, очевидно, не охоплюється цілями «одержати інформацію» або «покарати», передбаченими статтею 127§1, тому особи, які вчинили описані в статті 1 Конвенції дії за мотивами дискримінації якого-небудь характеру, не можуть бути притягнуті до відповідальності за статтею 127§§3 чи 4 КК.

По-п'яте, залишається також неясним, яке саме положення статті 127 буде застосовуватися до осіб, які не є державними агентами, але які діють «з відома чи мовчазної згоди» державних агентів. У відповідності зі статтею 29 КК

«1.Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин.

2.Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.

Однак, оскільки текст статті 127§§3 і 4 виключає їхнє застосування до осіб, інших, ніж «працівники правоохоронних органів», то можливо, що працівники правоохоронного органу, які були співучасниками «катування», що вчинене особою, яка не є «працівником правоохоронного органу», будуть притягнуті до відповідальності за статтею 127§§2, а не за статтею 127§§3 КК. Також це положення може унеможливити засудження особи за статтею 127§§3 чи 4 Кримінального кодексу України, що не є «працівником правоохоронного органа», але брала участь разом з останнім у застосуванні катування, оскільки у випадку засудження буде порушений nullum crimen sine lege.

Проте попри ці недоліки, зміни до статті 127 Кримінального кодексу становлять значний крок у імплементації положень Конвенції ООН проти катувань. Виокремлення катувань, застосованих працівниками правоохоронних органів у окрему частину статті 127, дає надію на отримання в подальшому статистичних даних щодо застосування цього положення.

Практика застосування кримінальних покарань до працівників правоохоронних органів, як і раніше, ґрунтувалась на положеннях, що встановлюють кримінальну відповідальність за перевищення влади і службових повноважень (стаття 365 КК). Однак зазначена стаття містить склад злочину, що може охоплювати широкий спектр правопорушень. Розчинення поняття «катування» у більш широкому понятті «перевищення влади», дозволяє приховувати дійсну поширеність катувань і перешкоджає ефективному контролю за виконанням зобов'язань за Конвенцією ООН проти катувань щодо суворості покарання і застосування амністії. Це також заважає ефективному застосуванню положень кримінального законодавства до співучасників осіб, що застосовують катування.

Низка дій, що кваліфікуються Конвенцією ООН проти катувань як катування чи жорстоке поводження, можуть підпасти під дію статті 373 КК України «примушування давати показання». Частина друга в якості кваліфікуючої ознаки вказує «застосування насильства чи знущання над особою» і передбачає в якості покарання позбавлення волі від 3 до 8 років.

Слід зазначити, що загалом у 2006 році було засуджено 43 працівника органів внутрішніх справ за статтею 365 КК, а за статтею 373 - жодного[16].

Засудження державних агентів, що застосували катування, залишається рідким явищем. Покарання, що призначаються судами у випадку засудження, також не відповідають важкості злочину. Засуджені агенти держави часто одержують умовне покарання. Але були винесені й достатньо суворі вироки:

Наприклад, двох колишніх працівників міліції в Херсонській області засудили до 7, а третього - до 5,5 років позбавлення волі з конфіскацією особистого майна й позбавленням права займати будь-які посади в правоохоронних органах. Вони визнані винними в застосуванні катувань до підозрюваного з метою одержання визнання. Як відзначає автор повідомлення, «за всі роки української незалежності на Херсонщині це перший випадок, коли офіцерів УМВС області засудили до реальних термінів позбавлення волі саме за застосування катувань».[17]

У іншому випадку, до чотирнадцяти років позбавлення волі засудив Чернігівський обласний суд капітана міліції Валерія Сташка. Його подільник, старшина міліції Микола Решотко, засуджений до п'яти років ув'язнення з 3-літнім іспитовим терміном. Верховний суд України залишив вирок у силі. В обвинувальній промові прокурор Анатолій Лавриненко сказав: «Сташко наніс Івашову відкриту черепно-мозкову травму, перелом під'язичної кістки, закриту травму шиї, що привело до смерті потерпілого». [18]

3 липня 2006 року Київський районний суд м.Харкова визнав винним працівника міліції Ходорковського А.В. у здійсненні злочину, передбаченого статтею 101 КК України (у редакції 1960 р.) «Навмисне тяжке тілесне ушкодження» і статтею 365 §3 КК Україна (у редакції 2001р.) «Перевищення влади чи службових повноважень, що заподіяли тяжкі наслідки». 14 квітня 1998 року Ходорковський заподіяв Сергію Алексахину ряд тілесних ушкоджень, у тому числі струс головного мозку, руйнування дисків між 2 шийним і 1 грудними хребцями, закритий перелом дужки 2-го шийного хребця. Суд призначив покарання у виді 5 років позбавлення волі (що нижче мінімального терміну позбавлення волі, передбаченого законом за сукупністю даних злочинів) і звільнив його від відбування покарання з іспитовим строком.

На початку 2007 року в Харкові розпочався судовий процес проти трьох працівників міліції, які катували Олега Дунича в ніч з 7 на 8 грудня 2005 року. Від нанесених травм, несумісних з життям, Дунич 9 грудня помер в лікарні.[19] Підсудні перебувають під вартою в СІЗО, судовий процес ще не закінчився.

Кваліфікація «жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання» в кримінальному законодавстві України відсутня. Суди можуть спиратися тільки на рішення Європейського суду з прав людини за статтею 3 Європейської конвенції. Але нам невідомий жодний випадок таких дій.

Слід зауважити, що в липні 2006 року парламент ратифікував Факультативний протокол до Конвенції ООН щодо катувань, який, крім іншого, передбачає запровадження національних превентивних механізмів (НПМ), спрямованого на запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Проте протягом року жодних кроків влади щодо створення НПМ зроблено не було. Уповноважений з прав людини, якому Верховна Рада рекомендувала забезпечити створення НПМ спочатку заявляв, що його Секретаріат і є той самий НПМ, потім було заявлено, що це справа Міністерства юстиції, а потім - що необхідно створити спеціальний орган виконавчої влади, який здійснював би функції НПМ. Проте є очевидним, що вимога незалежності в цьому випадку не дотримується. Проблема функціонування НПМ є надзвичайно актуальною, про що свідчать наведені нижче приклади.

3. Факти катувань та жорстокого поводження

Справа Валерія Новіка

Валерій Новікмешкав у Мінську, був підприємцем. У серпні 2004 року він виїхав з Бєларусі до Києва у зв'язку з серйозним тиском влади внаслідок причетності його до опозиції. У грудні 2004 року до нього переїхала його родина. 30 листопада 2006 року близько 19 годин Новік був зупинений співробітниками міліції, які запропонували йому проїхати з ними до Печерського райвідділу міліції з-за якихось проблем з автомобілем. Вже в райвідділі йому повідомили, що він затриманий на прохання правоохоронних органів Бєларусі до МВС України у зв'язку з обвинуваченням у «веденні господарчої діяльності без реєстрації юридичної особи». Йому дали ознайомитися з постановою про визнання його підозрюваним. Яких-небудь інших документів йому не пред'явили. У той же день пан Новік був вміщений в ізолятор тимчасового тримання.

1 грудня 2006 року Новік був доставлений до судді Печерського районного суду для вирішення питання щодо утримання його під вартою протягом 40 діб до отримання клопотання про видачу. Суддя постановив утримувати Новіка під вартою. Як випливає з постанови Печерського районного суду, 27 жовтня 2005 року слідчі органи Республіки Бєларусь прийняли рішення про взяття Новіка під варту. За два дня до цього, тобто 25 жовтня 2005 року Новік був об'явлений в розшук.

4 грудня 2006 року адвокат Новікаоскаржив постанову про взяття під варту до апеляційного суду. 8 грудня апеляційний суд підтримав рішення Печерського суду. 4 грудня 2006 року адвокати Фонду правової допомоги жертвам катувань подали клопотання до Європейського суду про застосування термінових заходів. 8 грудня Європейський суд прийняв рішення про термінові заходи і надіслав відповідний лист уряду України. 11 грудня 2006 року була подана заява до Європейського суду, в якій Новік стверджує, що Україна порушить статті 3 та 6 Європейської Конвенції, якщо видасть його Республіці Бєларусь. Він також стверджував, що його кримінальна справа політично вмотивована і посилався на розповсюджену практику отримання зізнань за допомогою катувань та інших форм нелюдяного поводження. Він також стверджував, що правова система і практика Республіки Бєларусь не дають йому можливості розраховувати на справедливий судовий процес. Новік також заявляв про порушення статті 5 Конвенції під час його затримання.

25 грудня 2006 року Генеральна прокуратура України відмовила Генеральній прокуратурі Республіки Бєларусь у видачі пана Новіка до Бєларусі через те, що злочини, у яких він звинувачується, не дають підстав для його екстрадиції згідно з Мінською Конвенцією 1993 року. 25 грудня 2006 року він був звільнений з-під варти.

Європейський суд передав справу Новіка на комунікацію уряду України за статтею 5 Европейської Конвенції.

Справа Святослава Бабенка

28-річного Святослава Бабенка, який працює начальником охорони в одному з великих спорткомплексів Харкова, викликали 12 грудня 2006 року в міліцію, щоб «порозмовляти про колишніх знайомих та старих зв'язках». Виявилось, що йдеться про пограбування фірми «Зигзаг удачи», з сейфа якої вкрали сто тисяч доларів США. Пан Бабенко визнав, що він знайомий з підозрюваним, проте заявив, що не має ніякого стосунку до злочину. Тоді йому запропонували зустрітися ще раз - для проходження обстеження на поліграфі. Бабенко погодився. Наступного ранку його привезли на якусь «сумнівну приватну квартиру» в центрі міста, де знаходився поліграф. Підключили датчики, поставили питання і, нічого не кажучи про результати, знову привезли в міліцію. Там, за словами Бабенка, йому сказали таке: «У тебе дві можливості: або ти визнаєш, що вкрав гроші і віддаєш їх, або живим звідти не вийдеш. Зараз ми підкинемо тобі наркотики, і ти одразу поїдеш до СІЗО. Там тебе будуть тримати, доки ти не віддаси свою квартиру і машину». Бабенко повторював, що він невинуватий і просив розібратися у справі. Тоді його повезли «на очну ставку» з підозрюваним.

Святослав розповідає: «В машине меня заковали в наручники, надвинули на глаза шапку и сверху еще надели два целлофановых кулька. Привезли в какое-то здание, в помещение с кирпичными стенами без штукатурки и с бетонным полом, посреди стол и два стула. Меня посадили на бетонный пол, перестегнули наручники за спину, туго затянули. Сотрудников милиции было пятеро, двое из них - в масках. Один сел мне на ноги, а другой надел на голову противогаз, в который мне стали запускать сигаретный дым. Наступало удушье - и я терял сознание, а меня били в живот и в грудь, чтобы я заглатывал дыма как можно больше... Иногда с меня снимали противогаз и продолжали угрожать, что если я не напишу признание о краже денег, то не выйду из этого помещения живым, и что они сейчас привезут сюда мою жену, которую будут насиловать на моих глазах... У меня начало очень сильно болеть сердце, показалось, что оно вот-вот остановится. Тогда, не выдержав больше таких жестоких издевательств со стороны «правоохранительных», если их так можно назвать, органов, я оклеветал себя: сказал, что это я украл деньги и передал их супруге».

За словами Бабенка, катування тривало близько семи годин. Лише після того, як він письмово визнав свою вину і за вимогою міліціонерів написав розписку, що не має до них жодних претензій, його відпустили додому. Кримінальну справу проти нього не порушили.

Лікарі діагностували у Бабенка численні крововиливи на шиї, травми шийних хрящів та променевих кісток на руках. Внаслідок опіку легенів і гортані йому було важко розмовляти декілька місяців.

Наступного дня Бабенко написав заяву до обласного управління Департаменту внутрішньої безпеки МВС і прокуратури Ленінського району міста Харкова. Проте рішення про порушення кримінальної справи так і не було прийняте за місяць після подій, хоча за статтею 97 КПК воно мало би бути протягом трьох діб після отримання заяви.

А міліціонери кажуть, що заява Бабенка - це тільки спроба уникнути відповідальності. У міліції є всі підстави вважати його причетним до справи про пограбування фірми «Зигзаг удачи».

Справа Юрія Мосєєнкова

7 травня 2005 року 22-річного киянина Юрія Мосєєнкова було затримано за підозрою у вбивстві громадянина Л. і доставлено до прокуратури Дніпровського району. За тиждень до того Юрій був ввечері у барі, до нього підійшов незнайомий чоловік, і вони трохи поспілкувалися. Того чоловіка зранку знайшли вбитим з чотирма ножовими пораненнями. Офіціантка бару показала, що Юрій був останнім, хто спілкувався із загиблим.

Незадовго перед тим Юрій переніс важку операцію на голові з трепанацією черепа, тому він одразу попередив слідчих, що він після операції. Проте троє працівників під безпосереднім керівництвом слідчого прокуратури Дмитра Титора почали методично завдавати ударів гумовими кийками саме по голові. Коли Юрій непритомнів , його кидали до підвалу прокуратури, а тоді продовжували «допит». НА третю добу Юрій втратив почуття реальності і підписав не лише надиктовану йому «явку з повинною», де цілком і повністю визнав себе винним у вбивстві, а й пачку чистих листів.

Слідство тривало без малого два роки. Весь цей час Мосєєнков був позбавлений адвоката, спочатку, начебто, на його же прохання. Коли ж адвоката було призначено, то з'ясувалося, що більше 10 місяців Мосєєнков перебував в СІЗО без санкції суду: з жовтня 2005 року «жодних клопотань органами досудового слідства перед судом щодо продовження утримання обвинуваченого Мосєєнкова Ю.В. під вартою не порушувалося». Генеральна прокуратура порушила за цим фактом кримінальну справу, але одночасно продовжує наполягати на обвинуваченні у вбивстві. 1 лютого 2007 року Юрій вийшов на підписку про невиїзд. Судовий процес, де його обвинувачують у вбивстві, триває. А справа щодо незаконного перебування під вартою не розслідується.

Справа Сергія Базіка та Олексія Повідайчика

23-річні Сергій Базік та Олексій Повідайчик відбували покарання у Вінницькій установі виконання покарань №1. На початку квітня 2007 року матері засуджених одночасно написали скарги народному депутату України Катерині Левченко - про те, що їхніх синів жорстоко побили співробітники установи. Мати Базика також написала, що на особистій зустрічі начальник установи Володимир Маципура підтвердив, що Базіка побили - за те, що він проспав на роботу. Маципура сказав, що вони били і будуть бити, що це їхній метод перевиховання засуджених, і що він не радить скаржитися на нього, бо її сину буде ще гірше.

Катерина Левченко виїхала в Вінницю для з'ясування усіх обставин. Вона зустрілася із начальником УВП Маципурою, який не заперечував фактів застосування фізичного впливу. Потім вона зустрілася з Базіком, Повідайчиком та іншими засудженими УВП №1 в присутності заступника Державного департаменту з питань виконання покарань Ільтяя М.П., керівників УВП № 1 та управління ДДВП у Вінницькій області, а також представників громадськості. Засуджені свідчили про побиття, один з них, Олексій Повідайчик, продемонстрував багрові синці розміром в півметра - від талії до колін. Було прийняте рішення про проведення службової перевірки.

Проте за три тижні генерал Ільтяй вже стверджував, що слідів побиття він не бачив, про них немає жодного спогаду у матеріалах службової перевірки. У ході перевірки засуджені УВП № 1, які раніше усно скаржилися на побиття, написали письмові заяви щодо відсутності скарг на керівництво, в тому числі наявності інформації про фізичний вплив як на них особисто, так і на когось інших з засуджених. Крім того, вони написали, що їм не подобається коли хтось пише листи депутатам та іншим людям на волі.

За результатами службової перевірки начальнику УВП № 1 Маципурі було винесене дисциплінарне стягнення, але не за побиття, а за «несвоєчасне інформування керівництва про ситуацію в УВП». Водночас прокуратура Вінницької області відмовила у відкритті кримінальної справи проти посадових осіб УВП № 1 за відсутністю складу злочину. Факти побиття та перевищення повноважень у застосуванні спеціальних засобів заперечувалися.

Обох засуджених перевели для подальшого відбуття покарання подалі від столиці: Базіка під Рівне, Повідайчика - в Львівську область (але через Житомир, Київ та Донецьк), мотивуючи перевод турботою про їхню безпеку і запобіганням скоєння проти них злочину з боку інших засуджених, які хочуть помститися за написання скарг. Голова Департаменту Василь Кощинець під час зустрічі з головою парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимиром Стретовичем переклав відповідальність за ситуацію на матерів та депутатів, які «своїм втручанням та скаргами погіршили ситуацію навколо засуджених. Пан Кощинець наголосив, що він знімає з себе відповідальність за їх безпеку, якщо матері будуть продовжувати скаржитися.

Справа засуджених Ізяславської колонії №31[20]

14 січня 2007 року всі засуджені Ізяславській колонії №31 (більше 1200 чоловіків, вперше позбавлених волі, переважно молоді хлопці від 18 до 22 років) оголосили голодування на знак протесту проти побиття і принизливого поводження з боку персоналу, свавільного накладення дисциплінарних стягнень (кожен засуджений, що написав письмові свідчення, наводив яскраві приклади), порушення умов праці (тільки невеличкій частині працюючих, не більше 10%, нараховували зарплатню, решта не отримували нічого), поганих побутових умов і медичного обслуговування (один телефон на всіх, і право на дзвінок ще треба заслужити, прострочені продукти і ліки - були навіть консерви в скляних банках 1979 року випуску), і повної неможливості надіслати скаргу на дії адміністрації. Однією з вимог ув'язнених було відсторонення від посади керівництва колонії.

У той же день в колонію приїхала комісія Державного департаменту з питань виконання покарань на чолі з першим заступником голови Департаменту генералом Ільтяєм. Генерал вислухав претензії засуджених і пообіцяв виправити ситуацію. Вже ввечері засуджені вийшли на вечерю.

Департамент події в колонії №31 пояснює інакше. Молодий керівник установи Андрій Божко не зміг владнати проблеми колонії, а „неформальне керівництво колонії” знахабніло і бажало само вирішувати, хто буде керувати установою, і які тут мають бути правила поведінки. Тому вони і організували цю акцію. Ніяке це не голодування, оскільки жоден засуджений не написав особисту заяву про відмову приймати їжу. Засуджені отримали дуже добрі посилки з дому під Новий рік, і могли собі дозволити такий тиск на адміністрацію. Така поведінка засуджених загрозлива для порядку в колонії, і організаторів цієї акції треба покарати.

Покарання не забарилося.

22 січня 2007 року в колонію був уведений антитерорістичний спеціальний підрозділ у масках і в бойовому спорядженні. Вони жорстоко побили більше 40 в'язнів і вивезли їх, напіводягнених, багато хто навіть без капців (усі їхні речі лишилися в колонії), побитих, скривавлених - поламані носи, ребра, кістки, вибиті зуби - до Рівненського та Хмельницького СІЗО, де їх ще жорстокіше били оперативники-режимники СІЗО. Там у в'язнів катуваннями вибили підписи під паперами, що вони не мають претензій до адміністрації колонії №31, СІЗО, конвою, і заяву заднім числом - з датою 21 січня - з проханням перевести в іншу колонію для подальшого відбуття покарання. Засуджені свідчать, що вони ще довго мотичилися кров'ю і більше місяці не могли рухати кистями рук внаслідок застосування наручників.

Як не намагалися працівники Департаменту втаємничити інформацію, публічно стверджуючи, що не було ані голодовки, ані спецназу, ані побиття, - ЗМІ повідомляли про ці події і 14, і 22 січня, і пізніше. Батьки засуджених звернулися до правозахисних організацій, до журналістів 5-го каналу, «Студії 1+1» та інших ЗМІ. Правозахисники і батьки написали заяви в різні інстанції з вимогою порушити кримінальну справу у зв'язку з незаконними діями Департаменту.

Департамент з питань виконання покарань так і не визнав, що засуджених били і що пропали їхні речі. Секретаріат парламентського Уповноваженого з прав людини переслав скарги батьків і засуджених до органів прокуратури і до того ж Департаменту (!), хоча працівники Секретаріату особисто були у колонії №31. Усі органи прокуратури різного рівня відмовили в порушенні кримінальної справи і стверджували, що дії працівників Департаменту були правомірними. Щодо втрати речей прокуратура Хмельницької області стверджувала, що речі перевезені разом з засудженими, кошти на їхніх особових рахунках були передані і використані на потреби Ізяславської ВК №31 за письмовими заявами самих засуджених. Генеральна прокуратура відміну від Департаменту визнала, що 22 січня до засуджених застосовувалися заходи фізичного впливу - внаслідок опору засуджених обшуку. А оскільки жоден із засуджених не скаржився на незаконні дії, то порушувати справу не було підстав.

Події 22 січня стали предметом уваги Комітету ООН проти катувань, який 8-9 травня на своїй 38-й сесії розглядав 5-ту періодичну доповідь уряду України. На питання експертів Комітету, що трапилось в Ізяславі, урядова делегація відповіла, що підрозділ спеціального призначення був уведений для придушення бунту. Тим не менше, в своїх „Висновках і рекомендаціях” 18 травня Комітет прямо вказав, що „держава-учасник повинна забезпечити, щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в'язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув'язненими і їхньому залякуванню”.

Голова Департаменту Василь Кощинець часто повторює, що Департамент - це правоохоронний орган, який знаходиться на передньому краю боротьби із злочинністю. Але в усьому світі система виконання покарань є цивільною службою. І в Україні ця система потребує докорінного реформування. Необхідно справді створити такі умови утримання, які б забезпечили повагу до гідності засуджених, мінімізувати негативні наслідки ув'язнення та ліквідувати величезну різницю між життям в установі виконання покарань і на волі, підтримувати та посилювати ті зв'язки з рідними та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в'язнів та їх родин.

На нашу думку, був скоєний жахливий злочин. Але він поки що залишився непокараним, оскільки фактично відсутня система розслідування скарг на катування. Адже прокуратура, з одного боку, погоджується порушити кримінальну справу тільки за наявності заяв жертв катувань, а з другого - не докладає жодних зусиль для забезпечення їхньої безпеки. А вони знаходяться під повним контролем своїх катів, які просто не залишають можливості для скарг. Отже, необхідні інші механізми запобігання катуванням та розслідування цих злочинів.

4. Задача

Таран, скористався тим, що Січук була у стані сп'яніння, із застосування фізичного насильства вступив з нею в статеві зносини. Коли потерпіла після зґвалтування погрожувала йому, що заявить в органи міліції, Таран вбив її, а труп спалив з метою приховання вбивства.

Кваліфікуйте дії Тарана.

Основний безпосередній об'єкт злочину -- статева свобода чи статева недоторканість особи. Потерпілою від злочину є Січук.

На кваліфікацію діяння за ст. 152 не впливає моральний аспект характеристики потерпілої особи (наприклад, вона веде безладне статеве життя), наявність попередніх статевих зносин з тим, хто притягується до відповідальності за її зґвалтування, а також досягнення нею шлюбного віку або статевої зрілості.

З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах, які поєднуються із застосуванням фізичного насильства;

Злочин є закінченим. Умисел прямий.

Суб'єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку в даному випадку - Таран.

Суб'єктивна сторона зґвалтування характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє природний статевий акт із застосуванням фізичного насильства.

Якщо з метою приховати зґвалтування чи замах на цей злочин було вчинено умисне вбивство потерпілої особи через деякий час після вчинення зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід кваліфікувати за п. 9 ч. 2 ст. 115. У даному разі смерть потерпілої особи не розглядається як прояв особливо тяжких наслідків зґвалтування.

Отже дії винного Тарана слід кваліфікувати за ст. 33, ч. 1. ст. 152, ч.2, п. 9 ч. 2 ст. 115.

Директор приватного підприємства Петренко, звернувся в один із комерційних банків з проханням надати його підприємству кредити на суму 15 тис.грн., маючи мету придбати устаткування для виробництва. При цьому він подав до банку всі необхідні документи. Під час перевірки поданих документів з'ясувалося, що довідка про фінансовий стан підприємства не відповідає дійсності, баланс підприємства має негативне сальдо, раніше отримані кредити неповернуті, відсотки по них не сплачуються, майно що пропонувалося під заклад, вже закладено. Кваліфікуйте дії Петренка.

Надання громадянином - підприємцем або засновником чи власником суб'єкта господарської діяльності, а також службовою особою суб'єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації органам державної влади, органам влади Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків у разі відсутності ознак злочину проти власності - карається штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні досади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об'єктом злочину є встановлений законодавством порядок фінансування, кредитування і оподаткування господарської діяльності, права і законні інтереси кредиторів.

2. Об'єктивна сторона злочину полягає в активній поведінці - у наданні вказаними у диспозиції ст. 222 особами органам державної влади, органам влади АРК чи органам місцевого самоврядування, банкам, іншим кредиторам свідомо неправдивої інформації з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг щодо податків. Відповідальність за ст. 222 виключається у тому разі, коли обман має пасивний характер і полягає у приховуванні інформації, яку особа зобов'язана була повідомити на підставі закону чи договору.

Кредит - це надання одним суб'єктом (кредитором) позички у грошовій або натуральній формах іншому суб'єктові (позичальнику) на умовах повернення її у встановлений термін і, за загальним правилом, поєднане зі сплатою відсотків. З огляду на положення чинного законодавства, потрібно розрізняти такі форми кредиту:

фінансовий, у т.ч. банківський, міжбанківський, комерційний (товарний), державний, споживчий, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний, кредит під цінні папери.

Надання завідомо неправдивої інформації - це обман держави або кредиторів, який набуває письмової форми і супроводжується використанням підроблених або іншим чином сфальсифікованих документів. Наприклад, у сфері банківського кредитування знаряддям коментованого злочину виступають документи, які надаються позичальниками банкам і в яких можуть міститись неправдиві дані:

1) кредитні заявки (клопотання); 2) установчі документи; 3) контракти, угоди, інші документи, які підтверджують, що кредит отримується для придбання товарів, робіт або послуг; довідки про результати дослідження кон'юнктури ринку; бізнес-плани; складські довідки про наявність товарно-матеріальних цінностей; 4) технікоекономічні обгрунтування; 5) проектно-кошторисна документація, рішення про відведення земельних ділянок, дозволи архітектурнобудівельних служб місцевих органів влади на будівництво; 6) документи про фінансовий стан, кредитоспроможність позичальника, страховика або поручителя; 7) документи, які стосуються застави, поручительства, гарантії як способів забезпечення кредиту (фіктивні гарантійні листи тощо),

У разі шахрайства з фінансовими ресурсами шляхом використання підроблених документів в діях винного вбачається ідеальна сукупність злочинів, у зв'язку з чим вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 222, 358 (366).

Інформація, що надається особою, яка вчинює шахрайство з фінансовими ресурсами, повинна бути неправдивою, тобто має не відповідати дійсності, приховувати або перекручувати у гірший або, навпаки, у кращий бік справжній стан речей і стосуватись тих обставин, які дають змогу отримати дотації, субсидії, субвенції, кредити або податкові пільги. Це ті дані, що сприяють незаконному отриманню фінансової допомоги, причинне зумовлюють її надання.

Наприклад, у сфері банківського кредитування завідомо неправдива Інформація - це дані, які, впливаючи на волю кредитора, відповідно до вимог чинного законодавства, локальних нормативних актів банків і усталеної практики ділового обороту, враховуються в процесі прийняття рішення про надання кредиту та його умови (розмір кредиту, розмір відсотків, строк повернення кредиту, його забезпечення тощо).

Якби позичальник надав правильні відомості, банк не надав би кредит взагалі, або надав у меншому розмірі, або збільшив відсоток за кредитом у зв'язку з великим ризиком, або вимагав більш якісного забезпечення його повернення тощо.

Зміст свідомо неправдивої інформації може стосуватись не лише суб'єкта господарювання, який отримує у тій чи іншій формі фінансові ресурси, а й інших осіб (наприклад, страховиків або поручителів).

Банківське законодавство забороняє надання кредитів на: покриття збитків господарської діяльності позичальника; формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

Якщо відповідний суб'єкт, маючи намір використати кредитні ресурси на ці або інші цілі, не вказані у пакеті документів, звертається до банку з проханням надати кредит і подає документи, в яких міститься неправдива інформація про напрями використання позичених коштів, його дії слід кваліфікувати за ст. 222.

Висновки

Як вже неодноразово зазначалося, однією з найбільш важких проблем в цій сфері є відсутність реакції на скарги про застосування катувань. У той же час Європейський суд з прав людини кваліфікує відсутність швидкого та ефективного розслідування скарг на застосування катувань як порушення статті 3 Конвенції. Тому адвокати Фонду подали більше 60 заяв до Європейського суду від імені своїх клієнтів, жертв катувань. Одна з них, заява Афанасьєва, 8 червня 2004 року була визнана Судом прийнятною, а 8 квітня 2005 року Суд, розглянувши заяву по суті, виніс рішення про порушення статей 3 та 13 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод. Це дуже важливе рішення повинне змусити проводити розслідування скарг про катування. На комунікації з урядом України перебуває 14 заяв, решта чекають розгляду щодо визнання їхньої прийнятності. Жодна заява ще не була визнана неприйнятною.

Імовірність стати жертвою незаконного насильства з боку працівників міліції, як показало дослідження, досить велика: для тих, що перебувають у СІЗО - 65 %, у ІВС - 57 %, для осіб, доставлених у відділення міліції в якості підозрюваного - 36 %, для осіб, затриманих на вулиці і підданих обшуку - 31 %, для свідків, викликаних у відділення міліції - 8 %. Навіть, якщо в людини не було в житті подібних ситуацій, у неї все одно є 1 % вірогідності стати жертвою незаконного насильства з боку працівників міліції. Найбільш розповсюджені форми фізичного насильства при затриманні - жорстоке поводження, катування, заподіяння побоїв; у ході розслідування - заподіяння побоїв, тілесних ушкоджень, трохи меншою мірою - катування, застосування катувань з використанням спеціальних засобів чи прийомів. Найбільш розповсюджені форми психічного насильства - поводження, що принижує людську гідність; залякування, погрози, у тому числі у відношенні близьких людей; шантаж.

Використана література

1. Закон України "Про заставу" від 2 жовтня 1992р.

2. Закон України "Про бюджетну систему України в редакції від 29 червня 1995р. (ст.ст. 17,35).

3. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. (ст. 26).

4. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції України від 22 травня 1997р.

5. Закон України Про встановлення ставок податків і зборів (обов'язкових платежів), інших елементів податкових баз, а також пільг щодо оподаткування" він 14 жовтня 1998р. Закон України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000р. Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000 р. (ст. 34). Закон України "Про обіг векселів в Україні" від 5 квітня 2001 р. Положення про кредитування. Затверджене постановою Правління НБ № 246 від 28 вересня 1995р.

6. Постанова ПВС "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності № 12 від 25 грудня 1992р. (п. 19).

7. Постанова ПВС "Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів" №5 від 26 березня 1999р. (п.п.З. 14. 15).

8. Роз'яснення ВАС Про деякі питання вирішення спорт, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів" № 02-5/706 від 6 жовтня 1994 р.

9. Михайло Романов. Аналіз відповідності Кримінально-виконавчого кодексу України європейським стандартам та рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням та жорстокому поводженню.

10. Amnesty International. Briefing to the Human Rights Committee. June 2006

11. Лист Державної судової адміністрації України №14-2930/07 від 16.05.2007.

12. «Стан дотримання прав ув'язнених і засуджених осіб в Україні», проведений Україно-Американським бюро захисту прав людини в 2006 році.

13. Лист МВС № 16/1К-С-169 від 20 червня.2007 р.

14. Лист МВС №6/2-С-1192-1192/2 від 18.06.2007 р.

15. Газета «Новий день», м. Херсон, 22 квітня 2004 р.

16. Газета «Вечірні вісті» від 22 червня 2004 р.

17. «Права людини в Україні - 2005. Доповідь правозахисних організацій». - Харків: Права людини, 2006 . - с.115.

Размещено на Allbest.ru