Складання обвинувального висновку
Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого. Характеристика обвинувального висновку, його складання. Особливості процесуального оформлення притягнення. Основні групи змін і доповнень обвинувачення. Оскарження рішень слідчого та прокурора.
Рубрика | Государство и право |
Вид | курсовая работа |
Язык | украинский |
Дата добавления | 29.10.2012 |
Размер файла | 35,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
29
- Складання обвинувального висновку
- Вступ
У кримінальному процесі обвинувачений є центральною фігурою, навколо якої концентруються процесуальні дії органів дізнання, слідства, прокуратури і суду та інших учасників процесу. Притягнення як обвинуваченого займає особливе місце в структурі досудового слідства, воно є початковим моментом притягнення до кримінальної відповідальності. Своєчасність, обгрунтованість і законність рішення про притягнення як обвинуваченого є неодмінною умовою виконання завдань кримінального судочинства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримінальному покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обвинуваченого може мати несприятливі для особи наслідки, завдати незаслужені моральні страждання, заподіяти матеріальну шкоду. Від обгрунтованого, своєчасного вирішення питання про притягнення особи як обвинуваченого багато в чому залежить правильне вирішення всієї кримінальної справи. Порушення закону і помилки, що допускаються при притягненні осіб як обвинувачених, призводять до істотного обмеження прав і свобод громадян, викликають обурення та обгрунтовані скарги. Все це обумовлює необхідність рішуче боротися з упередженістю, свавіллям, обвинувальним нахилом, недооцінкою конституційних гарантій недоторканності особи і презумпції невинуватості, порушенням прав громадян.
Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї слідчої дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, оскільки до процесу вводиться один з його основних учасників -- обвинувачений. Згідно зі ст. 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Ця особа набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.
1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого
У статті 131 КПК підставу притягнення особи як обвинуваченого визначено як наявність «достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою». обвинувальний висновок притягнення оскарження
Процесуальний закон не визначає, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для твердження, що саме тією особою, яка притягується як обвинувачений, вчинено злочин, оскільки це залежить від виду злочину, що розслідується, та його конкретних обставин.
Разом з тим відповідно до закону можна визначити загальні критерії, керуючись якими в кожному окремому випадку можна вирішити, які обставини і якою мірою повинні бути з'ясовані до моменту притягнення особи як обвинуваченого, виходячи з матеріалів справи.
Поняття достатності доказів охоплює і кількісну, і якісну сторони явища. Докази, що покладені в основу рішення, повинні бути достовірними, такими, що в сукупності дозволяють прийняти правильне рішення.
Кримінально-процесуальний закон поширює всі правила щодо збирання, аналізу та оцінки доказів однаковою мірою і на особу, яка проводить дізнання, слідчого і на суд (статті 22, 66 і 67 КПК). Орган розслідування при визначенні достатності доказів для притягнення особи як обвинуваченого повинен орієнтуватися на ті вимоги, якими керуватиметься суд при вирішенні питання про доведеність винуватості обвинуваченого.
При цьому притягнення як обвинуваченого повинно базуватися не на простій сукупності доказів, а на їх системі, під якою розуміється внутрішня несуперечливість множини взаємопов'язаних доказів. Якщо немає системи доказів, а є лише окремі докази винуватості, які не узгоджуються з іншими, отже, не можна приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого.
Визначення достатності доказів для притягнення як обвинуваченого пов'язано з їх оцінкою. Слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК). Внутрішнє переконання повинно бути невід'ємною умовою прийняття всіх важливих рішень по кримінальній справі, бо інакше виникає небезпека механічного, формального підходу до їх прийняття.
Слідчий повинен бути переконаний у достовірності висновку про винуватість особи, яка притягується як обвинувачений2. Це означає, що слідчий повинен мати тверду впевненість у правильності свого висновку, рішуче зафіксувати його у відповідних процесуальних документах -- постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку, готовність відстоювати його перед вищестоящими контролюючими і наглядовими інстанціями (перед начальником слідчого відділу, прокурором). Яка кількість доказів і яких саме потрібна для притягнення особи як обвинуваченого, заздалегідь визначити неможливо. Ніякі докази для слідчого не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Для кожної конкретної справи питання про достатність доказів для правильного висновку про винуватість особи слід вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи.
Дуже часто в практичній діяльності зустрічаються помилки при притягненні особи як обвинуваченого, пов'язані з переоцінкою доказового значення визначення обвинуваченим своєї вини. В законі прямо закріплено вимогу: показання підозрюваного і обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може покладатись в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (статті 73 і 74 КПК). І все ж деякі практичні працівники ігнорують вказані вимоги закону та рекомендації вчених, що призводить до переоцінки показань осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, й одностороннього розслідування. В умовах правової держави вимагається неухильно виконувати правило: не можна будувати обвинувачення на визнанні обвинуваченим своєї вини і самообмові1.
Обвинувачення також не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України). Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.)3.
Отже, виходячи зі змісту ст. 131 КПК можна зробити висновок, що для притягнення особи як обвинуваченого у розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі докази, які переконують його в тому що:
а) подія (діяння), що розслідується, справді мала місце; , б) її вчинено умисно або необережно саме даною особою;
в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.
Кваліфікація, що міститься в постанові про порушення кримінальної справи, може бути визначена і при пред'явленні обвинувачення, якщо в процесі розслідування не будуть добуті нові дані, що обумовлять необхідність її зміни. За наявності ж таких даних відповідні зміни враховуються в постанові про притягнення як обвинуваченого. Тому до моменту пред'явлення обвинувачення слідчий повинен проаналізувати забрані докази щодо правильності тієї кваліфікації злочину, яка була визначена при порушенні кримінальної справи.
Наприклад, по справам про убивство необхідно перевірити, чи встановлений наявними доказами в справі факт насильницького позбавлення життя людини, а по справах про розкрадання -- наявність факту протиправного, умисного, неоплатного обернення у свою власність чужого майна. Звісно, ці відомості в момент пред'явлення обвинувачення не можуть бути вичерпниіш. Але сам факт злочинної події повинен бути незаперечно встановлений.
Як слушно зазначає Л. М. Карнєєва, потрібна певна сукупність даних, яка може бути визнана достатньою для висновку, що саме подія, яка розслідується, мала місце. Докази, що дають можливість відповісти на питання про наявність злочинної події, з приводу якої порушено кримінальну справу, в більшості випадків належать до ознак, які характеризують об'єкт та об'єктивну сторону злочину, що розслідується1.
Об'єкт злочинного діяння та ознаки, що його характеризують, важливо встановити не тільки для визначення кваліфікації злочину, у деяких випадках без цього неможливо встановити й особу, яка вчинила злочин. Відомо, наприклад, що по справам про вбивство докази, що характеризують особу потерпілого зв'язки, характер взаємовідносин з людьми та його минуле часто є основою для попереднього висновку про суб'єкта злочину.
Щодо об'єктивної сторони діяння при визначенні підстав для пред'явлення обвинувачення необхідно з'ясувати: в чому конкретно полягало суспільно небезпечне діяння, час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, шкідливі наслідки, а в деяких випадках і причинний зв'язок між діями особи і шкідливими наслідками, що настали.
Звісно, не кожна з перелічених обставин має однакове значення для пред'явлення обвинувачення по тому чи іншому виду злочину. Докази, що характеризують факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення у випадках, якщо це є кваліфікуючою ознакою. ,, Рішення слідчого про необхідність дослідження дій певної особи для встановлення в них ознак злочину, що розслідується, визначається наявністю в розпорядженні слідчого фактичних даних, достатніх для попереднього висновку про здійснення злочину саме цією особою. Але до моменту притягнення особи як обвинуваченого всі докази, які свідчать про вчинення злочину даною особою, повинні бути ретельно перевірені, а інші версії переконливо спростовані.
У ряді випадків особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, встановлюють одночасно з вирішенням питання про те, чи мало місце саме діяння. Наприклад, докази, які підтверджують, що дача хабара посадовій особі дійсно мала місце, як правило, безпосередньо вказують і на особу, яка цей хабар отримала.
Виконавця злочину важче виявити тоді, коли слідчий має лише непрямі докази, зв'язок яких з діянням, що розслідується, може бути встановлений лише шляхом їх зіставлення з іншими доказами при ретельному дослідженні та усуненні протиріч, що виникають.
Виявивши особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, слідчий повинен перевірити, чи містяться в її діях ознаки складу злочину і якого саме.
Обвинувачення повинно бути пред'явлено згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину, за винятком, коли новий закон виключає караність діяння або пом'якшує покарання.
Оскільки обов'язковою умовою обгрунтованого притягнення як обвинуваченого є наявність в діях особи вини, то
форма останньої в сукупності з іншими ознаками складу злочину визначає в ряді випадків і кваліфікацію діяння, що інкримінується цій особі. З'ясування суб'єктивної сторони злочину, що розслідується, є заключним моментом у встановленні наявності або відсутності ознак певного складу злочину в діянні, що вчинене конкретною особою.
Встановлюючи підстави, достатні для притягнення конкретної особи як обвинуваченого, слідчий повинен перевірити, чи немає обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи, зокрема:
-- чи досягла особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений, віку, з якого настає відповідальність за злочин, що інкримінується, а також чи осудна ця особа;
-- чи немає вироку, що набрав сили і потім був скасований, ухвали або постанови суду про закінчення справи;
-- чи не збігли строки давності кримінального переслідування;
-- чи не скасовано застосування покарання за вчинене діяння актом амністії;
-- чи не має в даному випадку місце необхідна оборона і крайня необхідність (статті 36 і 39 КК).
За наявності хоча б однієї із вказаних обставин слідчий не має права пред'явити обвинувачення.
Отже, для притягнення як обвинуваченого слідчий повинен мати докази, що викривають дану особу у вчиненні злочину. Такі докази повинні бути достатніми для того, щоб можна було пред'явити тій чи іншій особі обвинувачення. Але закон не визначає, що докази, які зібрані на досудовому слідстві, повинні бути достатніми для того, щоб вважати обвинуваченого винним, визнати його злочинцем. Притягненням особи як обвинуваченого досудове слідство не закінчується, а продовжується з участю обвинуваченого. Адже саме в цій частині досудового слідства здійснюється право обвинуваченого на захист, бо до притягнення як обвинуваченого немає обвинуваченого, а, отже, немає особи, якій закон надає це право.
Таким чином, притягнення як обвинуваченого не означає, що винуватість обвинуваченого повністю доказано, оскільки для самого слідчого притягнення як обвинуваченого не є кінцевим висновком про винуватість цієї особи. Обвинуваченого допитують, він дає свої пояснення, заперечення, клопотання та інше. Все це потребує подальшої перевірки, коли збираються нові докази, вивчаються нові факти, перевіряються інші версії, крім тієї, що міститься в постанові слідчого про притягнення як обвинуваченого. Як би рішуче слідчий не був упевнений у винуватості особи, що притягується або вже притягнута як обвинувачений, він повинен зробити всі висновки із положення закону, що не йому, а тільки суду належить право визнати обвинуваченого винним у вчиненні злочину. Отже, висновок слідчого про винуватість обвинуваченого -- це тільки його думка, яка грунтується на доказах, а не офіційне, від імені держави, визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину.
1.1 Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого
В актах застосування права організуюча діяльність суб'єктів матеріальних і процесуальних юридичних відносин отримує своє конкретне вираження і предметно втілюється у вигляді того чи іншого правозастосовчого рішення. На досудовому слідстві таким актом є рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, що оформляється шляхом винесення мотивованої постанови (ст. 131 КПК). Зміст постанови визначений ст. 132 КПК.
У постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути зазначено:
-- хто склав постанову;
-- місце і час її складання;
-- назва справи;
-- прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його народження;
-- злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини вчинення злочину, наскільки вони відомі слідчому, стаття кримінального закону, якою передбачено кваліфікувати цей злочин.
Вказівка закону на те, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути мотивованою, не всіма вченими розуміється однаково. Зокрема, процесуалісти М. В. Жогін та С. М. Єфимічев вважають, що слідчий зобов'язаний вказувати в постанові основні докази, що підтверджують здійснення злочину даною особою. Відсутність посилання на такі докази, на їх думку, позбавляє постанову вмотивованості, що може призвести до помилок при притягненні особи як обвинуваченого, обмежує право обвинуваченого на захист1.
Багато вчених (О. Я. Дубинський, Г. М. Міньковський, М. С. Строгович та ін.) вважають, що вимога вмотивованості не означає необхідність наведення в постанові доказів. Формулювання обвинувачення (описова частина) повинно містити викладення конкретних фактичних обставин, що обґрунтовують висновок про наявність злочину та його кваліфікацію. Необхідно і достатньо навести фактичні обставини діяння, оскільки вони встановлені матеріалами і кваліфікацією2.
Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути складена так, щоб вона була зрозуміла обвинуваченому, а обставини та факти його вини відбиті в ній повно, всебічно та об'єктивно. При ознайомленні з нею обвинуваченого реалізується його право знати, в чому він конкретно обвинувачується.
Постанова про притягнення як обвинуваченого складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної, резолютивної.
Вступна частина містить найменування постанови, дату і місце її винесення, ким вона винесена і по якій справі. Тут же вказується і особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений (ст. 132 КПК).
В описово-мотивувальній частині повинні бути зазначені: злочин, у здійсненні якого обвинувачується дана особа; час, місце та інші обставини здійснення злочину, його юридичне формулювання. Відсутність або недостатньо повне викладення хоча б одного з цих елементів є істотним недоліком постанови, яка через це повинна вважатися недостатньо конкретною і повною.
Обставини, що повинні бути викладені в постанові про притягнення як обвинуваченого, значною мірою визначаються складом злочину, за яким кваліфікуються дії даної особи. Необхідно повно та конкретно охарактеризувати об'єкт, об'єктивну сторону злочину, суб'єкт, суб'єктивну сторону злочину.
У формулюванні обвинувачення необхідно вказати спосіб здійснення, а також мотиви злочину, незалежно від того, чи мають вони кримінально-правове значення.
Резолютивна частина постанови містить рішення слідчого про притягнення конкретної особи до кримінальної, відповідальності як обвинуваченого. Тут вказується, який, конкретний злочин ставиться в вину обвинуваченому, якою, нормою кримінального закону він передбачений.
Копія постанови негайно надсилається прокуророві (ч. З ст. 132 ЩІК), щоб він міг здійснити своє завдання, зі сприяння відверненню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності (п. З ч. 2 ст. 29 Закону «Про прокуратуру»).
Постанову підписує слідчий. Притягнення особи як обвинуваченого -- акт, що повинен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Слідчий органів внутрішніх справ чи Служби безпеки України не має права приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недопустимо також здійснення цього акта в порядку доручення органу дізнання чи окремого доручення.
Додержання цих вимог є обов'язковим. У разі їх порушення кримінальну справу буде повернено судом на додаткове розслідування.
При прийнятті рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідно додержуватись вимоги про індивідуалізацію обвинувачення. По-перше, якщо по справі притягуються як обвинувачені кілька осіб, то кожному з них повинно бути індивідуально сформульовано і пред'явлено обвинувачення. По-друге, якщо обвинувачений притягується до відповідальності за вчинення кількох злочинів, що підпадають під ознаки різних статей кримінального закону, в постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній з цих статей (ч. 2 ст. 132 КПК).
Проте, як свідчить практика, всупереч ст. 132 КПК у ряді випадків слідчий пред'являє обвинувачення, формулювання якого не відображає обставин вчинення злочину. В окремих випадках у постановах про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальних висновках не зазначаються кваліфікуючі ознаки злочину, є суперечності.
Є факти, коли слідчі пред'являли обвинувачення неповнолітньому або особі, яка через свої фізичні та психічні вади не могла сама реалізувати право на захист, у відсутності захисника1 тощо.
Важливе значення для проведення повного, всебічного й об'єктивного розслідування справи має вибір моменту притягнення особи як обвинуваченого. Як передчасне, так і запізніле притягнення може завдати значної шкоди.
Передчасне притягнення як обвинуваченого, як правило, пов'язане з невмінням оцінити наявність підстав для такого рішення. Небезпечність передчасного притягнення полягає в тому, що воно може призвести до необгрунтованого здійснення цієї процедури, неправомірного застосування щодо обвинуваченого заходів процесуального примусу, оскільки після пред'явлення особі обвинувачення слідчі, як правило, обирають обвинуваченому той чи інший вид запобіжного заходу.
Запізніле притягнення особи як обвинуваченого найчастіше викликано намаганням встановити всі без винятку обставини, що їх потрібно доказати по справі, а потім пред'являти обвинувачення. Це значною мірою обмежує право особи на захист, бо вона не знає, в чому конкретно її обвинувачують, і, не володіючи правами обвинуваченого, не має можливості активно захищатися від обвинувачення. Крім того, при непритягненні протягом довгого періоду особи, яка вчинила злочин, як обвинуваченого в неї може скластися враження про свою непокараність, що сприятиме подальшому вчиненню злочинних дій.
Разом з тим необхідно передбачити гарантії проти зловживання слідчим правом вибирати момент притягнення як обвинуваченого. Недопустимо, щоб акт притягнення як обвинуваченого проводився в день закінчення строку розслідування справи або незадовго до цього.
Практика штучного затягування визнання особи підозрюваною і пред'явлення їй обвинувачення до фактичного закінчення досудового слідства в справі має на меті обмежити можливість участі захисника при провадженні дізнання і досудового слідства, що обгрунтовано розцінюється судами як порушення прав підозрюваного та обвинуваченого на захист.
Закон передбачає певні гарантії проти самовільного затягування моменту притягнення як обвинуваченого. КПК зобов'язує слідчого вирішити питання про притягнення підозрюваного як обвинуваченого протягом десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ст. 148 КПК). Якщо це не буде зроблено, запобіжний захід автоматично відміняється, а особа переходить у ранг свідка.
Деякі автори вносять пропозиції щодо внесення додаткових гарантій проти віднесення акту притягнення як обвинуваченого на заключний період слідства. На думку В. А. Стре-мовського, слідчий повинен закінчити розслідування справи не раніше 72 годин після пред'явлення обвинувачення1. О. Я. Дубинський і В. А. Сербулов вважають, що цей строк повинен бути 10 діб. Це б дозволило обвинуваченому обдумати пред'явлене йому обвинувачення, заявити клопотання, вирішити питання про запрошення, за необхідності, захисника для ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий отримав би можливість без поспіху, ретельно перевірити доводи обвинуваченого, вирішити його клопотання.
Ці питання процесуального оформлення притягнення особи як обвинуваченого мають істотне значення в практиці органів досудового слідства.
2. Обвинувальний висновок
Обвинувальний висновок -- це процесуальний документ, у якому слідчий підводить підсумок проведеного досудового слідства і формулює обвинувачення особі чи особам, що складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві; місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано в справі, та відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, що обтяжують та пом'якшують його покарання.
Обвинувальний висновок складається з описової і резолютивної частини. В описовій частині зазначаються: обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві, місце, час, способи, мотиви і наслідки злочину, вчиненого кожним з обвинувачених, а також докази, які зібрано у справі, і відомості про потерпілого; показання кожного з обвинувачених по суті пред'явленого йому обвинувачення, доводи, наведені ним на свій захист, і результати їх перевірки; наявність обставин, які обтяжують та пом'якшують його покарання.
При посиланні на докази обов'язково зазначаються аркуші справи.
В резолютивній частині наводяться відомості про особу кожного з обвинувачених, коротко викладається суть обвинувачення з зазначенням статті кримінального закону, яка передбачає даний злочин.
Обвинувальний висновок підписує слідчий з зазначенням місця і часу його складення.
Якщо обвинувальний висновок складено мовою, якою не володіє обвинувачений, його має бути перекладено на рідну мову обвинуваченого або на мову, якою він володіє. Переклад обвинувального висновку приєднується до справи».
А ст. 224 КПК вимагає додати до обвинувального висновку:
«1) список осіб, що підлягають виклику в судове засідання, з зазначенням їх адреси і аркушів справи, де викладені їх показання або висновки;
2) довідку про рух справи та про застосування запобіжного заходу з зазначенням часу і місця тримання під вартою кожного з обвинувачених, якщо вони заарештовані;
3) довідку про речові докази, про цивільний позов, про заходи, вжиті до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна;
4) довідку про судові витрати в справі за час досудового слідства з посиланням на відповідні аркуші справи.
У списку осіб, які підлягають виклику в судове засідання, з метою нерозголошення відомостей про осіб, щодо яких у порядку, передбаченому ст. 52-1 та ст. 52-3 цього Кодексу, застосовані заходи безпеки, замість їх справжніх прізвища, ім'я, по батькові зазначаються псевдоніми, а замість адреси -- назва органу, який здійснює заходи безпеки, та його адреса».
Повний текст вказаних статей наведений тут для того, щоб без зайвих коментарів продемонструвати -- жодна скарга про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення просто не може відповідати зазначеним вимогам, а отже, суддя у повній відповідності із законом може залишити без розгляду та повернути особі будь-яку скаргу.
Однак далеко не всі судді дотримуються дослівного змісту вимог ст. 251 КПК. Більшість задовольняється викладенням у скарзі підстав для порушення справи, наведенням доказів та прохання про порушення справи щодо конкретної особи.
Між тим уже там, де судді вимагають від скаржника вказувати в скарзі додаткові дані, наприклад, зазначити відомості про обвинувачену особу, які мають матеріально- та процесуально-правове значення у справі, і які, згідно зі ст. 223 КПК, наводяться слідчим в обвинувальному висновку, а саме, прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, місце проживання, сімейний стан, місце та рід занять, громадянство, дані про судимість тощо і при недодержанні цих умов залишають скаргу без розгляду та повертають її, особа повністю втрачає можливість судового захисту своїх прав та інтересів. І справа не тільки в тому, що потерпілий не має змоги зібрати такі відомості особисто, він і не вправі ряд таких даних збирати, оскільки «не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини» (ч. 1 ст. 32 Конституції України). Отже, потерпілі у справах, які порушуються не інакше, як за їх скаргою, загнані в глухий кут -- їх справа не може відповідати вимогам нині чинного закону (ст. 251 КПК) без викладення всіх передбачених законом відомостей (статті 223, 224 КПК), суд без цього не вправі порушити кримінальну справу, а зібрати необхідні дані можливо лише в порядку кримінального судочинства. Коло замкнуте.
Не думаю, що це зла воля законодавця. Скоріше законодавець в даному випадку (як, до речі, й у багатьох інших) просто проігнорував кримінально-процесуальну науку і застосував так звану субсидіарну аналогію закону до правовідносин, до яких вона застосовуватися не може. Навіть не в науковій, а в навчальній літературі провідні фахівці вітчизняної юридичної науки застерігали і застерігають: «При неповноті законодавства застосовувати аналогію не можна, оскільки заповнення її -- виняткова прерогатива законодавчого органу» (проф. Ю. Грошевий) [2]; «щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватися, щонайменше, таких умов: 1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією; 2) воно ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків...» (проф. М. Михеєнко) [3]. У нашому ж випадку все в точності навпаки: законодавче регулювання кінцевого етапу розслідування кримінальної справи публічного обвинувачення шляхом звернення до субсидіарної аналогії закону, розповсюджене на етап з'ясування приводів та підстав в стадії порушення кримінальної справи приватного обвинувачення, що не могло не вилитись у суттєве обмеження прав та інтересів осіб, які постраждали від злочинних посягань, в обмеження можливостей їх захисту шляхом здійснення правосуддя у кримінальних справах.
Нарешті, критичної оцінки заслуговує також нове правило про те, що оскарженню підлягає лише постанова судді про відмову в порушенні кримінальної справи, апеляцію до апеляційного суду вправі подати тільки особа, яка подала скаргу, і подати апеляцію вона може протягом семи діб з дня винесення постанови (ч. 5 ст. 251 КПК).
Якщо раніше могла бути оскаржена будь-яка постанова судді в справах, зазначених у ч. 1 ст. 27 КПК, усіма заінтересованими особами та їх представниками (потерпілим та його представником, обвинуваченим, його захисником і законним представником), і оскаржена в семиденний строк з дня одержання копії постанови (ст. 252 КПК в ред. Закону від 15.12.92 р.), то про розширення даною зміною процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, про додержання принципу рівності громадян перед законом і судом, посилення гарантій при здійсненні правосуддя в кримінальних справах приватного обвинувачення говорити не має потреби.
Очевидно, оскарженню повинні підлягати всі рішення судді, в тому числі постанова про залишення скарги без розгляду та повернення її особі, яка подала скаргу, постанова про надіслання скарги прокурору (пп. 1, 3 ч. 2 ст. 251 КПК), усіма заінтересованими особами та їх представниками, та протягом встановленого законом терміну з дня одержання її копії, оскільки Закон не передбачає обов'язку судді розглядати скаргу та виносити в ній рішення з участю даних осіб.
Підсумовуючи наведене вище, слід дійти до таких висновків. Провадження у справах приватного обвинувачення має свої особливості, власну специфіку, істотно відмінну від провадження справ публічного обвинувачення. З цієї причини в процесуальному законі доцільно провадженню у таких справах виділити окремий розділ, як диференційованій формі судочинства, чітко визначивши правовий статус суб'єктів, які беруть у ньому участь, та наділивши сторони достатнім комплексом повноважень по відстоюванню своїх прав та інтересів, доведенню перед судом своєї правоти.
Оскільки досудове слідство у таких справах не провадиться, а складність встановлення у них дійсних фактичних обставин справи нічим не поступається справам публічного обвинувачення, більше того, часто-густо вимагає проведення судово-слідчих дій, не характерних для судового розгляду (огляд місця події, відтворення обстановки та обставин події тощо), запровадження інституту судових слідчих (чи слідчого судді) для забезпечення сторонам реальної можливості здійснення їх процесуальних прав та сприяння суду у встановленні об'єктивної істини -- нагальна практична потреба.
З метою подальшої демократизації кримінального процесу України, посилення його засад змагальності та диспозитивності необхідно значно розширити коло справ приватного обвинувачення. Резерви тут надзвичайно великі.
3. Складання обвинувального висновку
Слідчий закінчує досудове слідство кримінальної справи складанням обвинувального висновку тоді, коли він дослідив всі обставини справи, зібрав докази, що переконують його у винності обвинуваченого у вчиненні злочину і пересвідчився у відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК).
Визнавши досудове слідство у справі, що підлягає направленню для попереднього розгляду справи суддею, закінченим, слідчий, перш ніж скласти обвинувальний висновок, зобов'язаний виконати такі процесуальні дії:
а)повідомити про закінчення досудового слідства учасникам процесу;
б)роз'яснити їм право на ознайомлення з усіма матеріалами справи;
в)ознайомити їх з матеріалами, якщо вони побажають скористатися цим правом;
г) вислухати і розв'язати клопотання, заявлені учасниками процесу після ознайомлення з матеріалами справи слідчий насамперед має виконати вимоги статей 217 і 218 КПК. Спочатку він повідомляє (письмово) про закінчення досудового слідства потерпілому і його представникові, цивільному позивачеві і цивільному відповідачеві або їх представникам і роз'яснює їм право ознайомитися з матеріалами справи.
У разі надходження від цих осіб усного або письмового клопотання про ознайомлення їх з матеріалами справи слідчий зобов'язаний надати їм таку можливість. Цивільний відповідач або його представник можуть ознайомитися з матеріалами, що стосуються цивільного позову. Під час ознайомлення з матеріалами справи ці особи мають право робити виписки зі справи і заявляти клопотання про доповнення досудового слідства, які слідчий повинен розглянути в тридобовий строк і задовольнити їх своєю постановою, якщо обставини, про встановлення яких заявлено клопотання, мають значення для справи (ст. 129 КПК). Матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, для ознайомлення зазначеним особам не пред'являються. Про ознайомлення цих осіб з матеріалами справи та про заявлені ними клопотання складаються протоколи.
Виконавши вимоги ст. 217 КПК, слідчий зобов'язаний оголосити обвинуваченому, що слідство у його справі закінчено і що він має право на ознайомлення з матеріалами справи як особисто, так і за допомогою захисника, а також може заявити клопотання про доповнення досудового слідства. Слідчий зобов'язаний роз'яснити обвинуваченому право заявити клопотання про розгляд його справи у суді першої інстанції одноособово чи колегіально судом у складі трьох осіб у випадках, передбачених законом. Якщо обвинувачений не виявив бажання ознайомитися з матеріалами справи з участю захисника, йому пред'являються для ознайомлення всі матеріали справи. При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений має право робити виписки з матеріалів справи і порушувати клопотання. Якщо в справі притягнуто кількох обвинувачених, слідчий повинен пред'явити кожному з них усі матеріали слідства.
Про те, що обвинуваченому оголошено про закінчення слідства і що йому пред'явлено матеріали справи для ознайомлення, зазначається в протоколі про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому матеріалів справи.
Якщо у справі бере участь захисник, слідчий надає можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і захисникові, про що складає окремий протокол. Пред'явлення матеріалів справи має бути відкладено до явки захисника, але не більше як на три дні. За неможливості для обраного обвинуваченим захисника з'явитися в цей строк слідчий вживає заходів, передбачених частинами 4 і 6 ст. 47 КПК і призначає захисника в установленому законом порядку через адвокатське об'єднання (частини 1--4 ст. 218 КПК).
При ознайомленні з матеріалами справи захисник обвинуваченого має право: робити виписки з матеріалів справи, мати побачення з обвинуваченим віч-на-віч, роз'яснювати обвинуваченому зміст обвинувачення, обмірковувати з обвинуваченим питання про заявлення клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії та рішення слідчого і прокурора (ст. 219 КПК).
Як і іншим учасникам досудового слідства, обвинуваченому і його захисникові кримінальну справу пред'являють підшитою та з пронумерованими сторінками. Це дуже зручно, оскільки деякі учасники процесу роблять виписки з матеріалів, що містяться на конкретних аркушах справи, і вони повинні мати можливість посилатися на них в обґрунтуванні своїх клопотань та вимог як при закінченні досудового слідства, так і в суді. Обвинуваченого і його захисника не можна обмежувати в часі, потрібному для ознайомлення з усіма матеріалами справи.
При ознайомленні з матеріалами справи обвинувачений і його захисник мають право заявити клопотання про доповнення досудового слідства, зміну кваліфікації злочину і закриття справи в усній чи письмовій формі. Відмовляючи в задоволенні клопотання, слідчий складає мотивовану постанову, яку оголошує обвинуваченому і його захиснику. Якщо ж обставини, для з'ясування яких заявлено клопотання, мають значення для справи, слідчий зобов'язаний його задовольнити. Якщо при провадженні додаткових слідчих дій був присутній захисник, то він має право через слідчого задавати питання свідкові, потерпілому, експертові, спеціалістові та обвинуваченому, а також клопотатися про занесення до протоколу обставин, які мають значення для справи. Слідчий може відвести запитання, які ставить захисник, але відведене запитання заносить до протоколу (ч. 4 ст. 221 КПК).У протоколі ознайомлення з матеріалами справи згідно зі ст. 220 КПК зазначається, які саме матеріали (кількість томів і аркушів) були пред'явлені для ознайомлення, чи ознайомились відповідні учасники досудового слідства з матеріалами справи, протягом якого часу відбувалось ознайомлення зі справою та які клопотання було заявлено. При цьому усні клопотання заносяться до протоколу, письмові додаються до нього. Протокол підписують особи, які знайомилися з матеріалами кримінальної справи, і слідчий.
Після виконання додаткових слідчих дій слідчий зобов'язаний ознайомити обвинуваченого і його захисника, а також надати можливість потерпілому і його представникові, цивільному позивачу і цивільному відповідачу або їх представникам ознайомитися з усіма додатковими матеріалами, а в разі їх клопотання -- з усією справою (ст. 222 КПК). Розглянемо деякі питання щодо трьох можливих рішень про закінчення досудового слідства.
Закінчивши досудове слідство і виконавши зазначені вище вимоги закону (статті 217--222 КПК), слідчий складає обвинувальний висновок.
4. Зміна і доповнення обвинувачення
Слідчий має право змінити обвинувачення як у разі, якщо це тягне пом'якшення кримінальної відповідальності, так і у разі пред'явлення обвинувачення в більш тяжкому злочині. Але щоб право обвинуваченого на захист не порушувалось, закон зобов'язує слідчого пред'явити обвинуваченому змінене або доповнене обвинувачення, після чого допитати його.
Під час досудового слідства необхідність змінити обвинувачення виникає в тих випадках, якщо з'ясовується, що злочин було неправильно кваліфіковано, або якщо встановлено нові обставини, які істотно відрізняються від зазначених у постанові про притягнення як обвинуваченого.
Доповнення обвинувачення необхідно в тих випадках, якщо в процесі подальшого розслідування по справі встановлюються нові факти, епізоди вчинення злочину, що тягнуть або не тягнуть зміну кваліфікації діяння.
Можливі зміни і доповнення обвинувачення можна розділити на дві групи:
-- що тягнуть за собою зміну кваліфікації діяння;
-- що стосуються лише фактичної фабули обвинувачення.
При зміні й доповненні обвинувачень, що належать до першої групи, у всіх випадках слідчий повинен винести нову постанову про притягнення як обвинуваченого.
Щодо другої групи змін і доповнень обвинувачення, то в літературі існують різні думки стосовно винесення нової постанови про притягнення як обвинуваченого.
Одні автори вважають, що питання про винесення нової постанови повинно залежати від того, наскільки істотними є зміни і доповнення для реалізації права обвинуваченого на захист. Якщо зміни і доповнення істотні для здійснення цього права, то обвинувачення необхідно пред'явити знову. Зміни можуть стосуватися таких обставин, знати про які обвинуваченому необхідно, щоб враховувати їх при своєму захисті. Якщо ж зміни і доповнення неістотні, то нову постанову про притягнення як обвинуваченого виносити не потрібно. Неістотними, на думку цих авторів, є обставини, які щодо певного складу злочину не мають кримінально-правового значення.
Інші ж процесуалісти не погоджуються з цим твердженням. Вони вважають, що постанову потрібко виносити в кожному випадку. Зміна даних про місце, час і спосіб вчинення злочину повинна у всіх випадках відображатися у формулюванні обвинувачення. Це пояснюється тим, що передчасно, до винесення кінцевого рішення по суті справи, неможливо визначити, чи має зміна або доповнення обвинувачення, або окремих його елементів істотне значення для реалізації обвинуваченим свого права на захист. Навіть незначні, на думку слідчого, зміни і доповнення можуть бути сприйняті обвинуваченим як важливі, викликати рішучі заперечення, намагання спростувати їх4.
За необхідності зміни і доповнення обвинувачення потрібно брати до уваги, що нова постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути узагальнюючою і виноситись не як доповнення до попередньої постанови, а на заміну раніше пред'явленого обвинувачення. В цьому разі раніше винесена постанова, залишаючись в матеріалах справи, втрачає свою силу.
Такий порядок правильний і здійснюється на практиці, оскільки, знайомлячись з цілісним актом, який містить обвинувачення повністю, обвинуваченому легше зрозуміти, в чому його обвинувачують і в якому обсязі. Це також полегшує роботу прокурора і суду при ознайомленні з матеріалами справи.
Якщо під час досудового слідства не підтвердилось обвинувачення по окремому епізоду або самостійному діянню, відпала кваліфікуюча ознака, не знайшло підтвердження те чи інше діяння в структурі окремого епізоду, або ж виявилась надмірною кваліфікація діяння за сукупністю злочинів, слідчий своєю постановою закриває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому (ч. 2 ст. 141 КПК).
Внаслідок відпадання частини обвинувачення можуть виникнути такі ситуації:
-- змінювати кваліфікацію не потрібно;
-- необхідно змінити кваліфікацію злочину.
У першому випадку достатньо винести постанову про часткове закриття кримінальної справи та оголосити її під розписку обвинуваченому.
У другому випадку, якщо одна стаття (частина статті) КК замінюється на іншу, слідчий повинен поряд з постановою про часткове закриття кримінальної справи винести нову постанову -- про притягнення особи як обвинуваченого. Нова постанова повинна бути винесена і пред'явлена обвинуваченому в загальному порядку.
На думку деяких авторів, можливе часткове закриття кримінальної справи на підставах, вказаних у статтях 7-- 10 КПК1. Однак це буде неправомірним. Збереження частини обвинувачення щодо певної особи не дозволить говорити про те, що вона вже не є суспільно небезпечною і може бути виправлена та перевихована без застосування кримінального покарання. Але ж наявність саме цих умов обов'язкова для застосування статей 7--10 КПК. Виходячи з цього, при залишенні в силі однієї частини обвинувачення немає підстав для припинення кримінального переслідування щодо другої частини обвинувачення за статтями 7--10 КПК. За наявності умов, передбачених цими статтями, суд може звільнити від кримінальної відповідальності і від покарань особу повністю, але не в окремій його частині.
Щоб не допустити повернення справи на додаткове розслідування, потрібно чітко додержуватись правил пред'явлення і зміни обвинувачення.
Обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє значення до набрання обвинувальним вироком законної сили.
У разі відміни вироку апеляційною або наглядовою інстанцією та повернення справи на додаткове розслідування обвинувачення зберігає своє юридичне значення, доки не буде змінено або не буде винесено нової постанови про притягнення як обвинуваченого.
Винесення такої постанови перериває перебіг строків давності та притягнення до кримінальної відповідальності, передбачених ст. 49 КК.
4.1 Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи як обвинуваченого
У слідчий і судовій практиці виникають питання щодо конституційності чинного кримінально-процесуального законодавства про порядок розгляду скарг осіб, які притягуються по кримінальній справі як обвинувачені.
Вирішуючи спір щодо конституційності положень ч. б ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанову слідчого та прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, Конституційний Суд виходить з такого.
Відповідно до ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства і дізнання підлягають доказуванню:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Всі ці обставини встановлюються не одночасно. Деякі з них можуть бути встановлені задовго до закінчення розслідування, інші -- лише наприкінці. Якщо є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, виноситься мотивована постанова про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України). Основні вимоги щодо змісту цієї постанови зазначено у ст. 132 КПК України.
Відповідно до КПК постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234, ч. 2 ст. 236). Проте скарги на ці постанови не розглядаються судом на стадії досудового слідства (ч. 6 с 234, ч. З ст. 236).
Досудове слідство після винесення постанови про притягнення як обвинуваченого продовжується -- пред'являється обвинувачення (статті 133, 140, 144), допитується обвинувачений (статті 143, 145, 146), обов'язково проводиться перевірка показань обвинуваченого, розглядаються подані ним докази та заявлені клопотання з усіх питань, які мають значення для встановлення істини у справі, зокрема про допит свідків, проведення очної ставки, проведення експертизи, витребування і приєднання до справи доказів (пункти 3, 4 ч. 1 с. 142), вживаються всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявляються обставини, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК) тощо.
Притягнення як обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого -- остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (ст. 223 КПК). Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Зібрані досудовим слідством докази винуватості особи перевіряються та оцінюються судом під час розгляду справи по суті, за результатами яких суд постановляє виправдувальний або обвинувальний вирок, визнаючи особу відповідно невинуватою або винуватою у вчиненні злочину.
Перевірка судом на стадії досудового слідства постанови про притягнення як обвинуваченого, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності зібраних у справі доказів ще до закінчення досудового слідства і перед рішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті. Проте згідно з конституційним принципом презумпції невинуватості особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).
Таким чином, розглядаючи на стадії досудового слідства скарги на постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого, суд замість здійснення судового контролю досудового слідства виконуватиме функцію судового розгляду кримінальної справи по суті всупереч порядку, визначеному КПК України на засадах, встановлених Конституцією України (статті 59, 61, частини 1, 2, З ст. 62, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 121, статті 124, 129).
На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 6. ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, відповідають Конституції України (є конституційними) і повинні розглядатись згідно з чинними нормами КПК1.
Використана література
1. Конституція України.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України,-Юрінформ. - Київ.-1998 р.
3. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар, - Юрінформ. - Київ.-1997 р.
4. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення Коментарі. - Український центр правничих студій.-Київ.-1999 р.
5. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком інтер, 2001
6. Михеєнко М.М. кримінальний процес України. Підручник. - К., 1999
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Підстави та форми закінчення досудового слідства. Поняття та основні риси обвинувального висновку. Значення обвинувального висновку в кримінальному процесі. Складання обвинувального висновку та направлення справи до суду.
курсовая работа [44,5 K], добавлен 21.03.2007Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого. Процесуальний порядок допиту обвинуваченого. Кількість доказів винності особи у вчиненні злочину.
реферат [26,9 K], добавлен 10.09.2007Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого. Пред'явлення обвинувачення і допит обвинуваченого. Тактичні особливості допиту обвинуваченого. Допит під час проведення розслідування. Соціальний і професійний статус допитуваних.
реферат [32,2 K], добавлен 19.03.2007Процесуальне становище та самостійність слідчого при вирішенні питання про порушення кримінальної справи і про відмову в цьому, при вирішенні питання про притягнення особи як обвинуваченого. Оцінка доказів слідчим як вияв його процесуальної самостійності.
контрольная работа [32,2 K], добавлен 19.10.2012Загальна характеристика кримінально-процесуального права особи на оскарження. Причини зупинки досудового розслідування. Ознайомлення із підставами, суб’єктами, процесуальним порядком і наслідками оскарження дій і рішень органів досудового розслідування.
реферат [28,0 K], добавлен 17.10.2012Порівняння змісту і положень Кримінального процесуального Кодексу 1960 та 2012 років у питаннях, що стосуються стадії досудового розслідування та обвинувального акту. Порядок й строки відкриття матеріалів іншій стороні. Додатки до обвинувального акту.
курсовая работа [37,6 K], добавлен 07.08.2013Поняття кримінального процесу та його система. Органи дізнання і їх процесуальні повноваження. Підстави і порядок відводу прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання. Представники обвинуваченого, потерпілого, цивільного позивача і відповідача.
реферат [72,9 K], добавлен 12.12.2012Питання, пов’язані з взаємодією основних учасників досудового розслідування з боку обвинувачення, суду при підготовці та проведенні негласних слідчих (розшукових) дій. Розробка пропозицій щодо внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України.
статья [22,6 K], добавлен 21.09.2017Поняття, форма та зміст скарги в кримінальному процесі. Правова сутність оскарження, умови його використання, правила документального оформлення. Процесуальні особи, рішення, дії чи бездіяльність яких є предметом оскарження. Судовий розгляд скарги.
диссертация [294,7 K], добавлен 23.03.2019Пред’явлення обвинувачення та роз’яснення обвинуваченому його процесуальних прав. Встановлення місця перебування обвинуваченого і оголошення його в розшук. Права обвинуваченого. Обов’язки обвинуваченого. Суб’єкти кримінального процесу.
курсовая работа [22,0 K], добавлен 20.03.2007