Размещено на http://www.allbest.ru

27

Размещено на http://www.allbest.ru

• Попередження корупційної злочинності
• Зміст
• Вступ
• 1. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності
• 2. Причини корупції
• 3. Попередження корупційної злочинності
• Висновки
• Використана література
• Вступ

Хабарництво і корупція тісно взаємозв'язані злочини, що характеризуються разовими чи систематичними фактами передачі державному службовцю, посадовій особі грошей, товарів чи надання йому різних послуг за його функціональні дії (бездіяльність), які ця особа вчинила чи вчиняє, чи повинна вчинити в інтересах того, хто дає хабар. Разом з тим корупція відрізняється від хабарництва.

Корупція - це більш широке діяння, що припускає не тільки передачу якихось матеріальних цінностей, й головне - підкуп, продажність громадських і політичних діячів, посадових осіб, лобізм та інше прикриття злочинних операцій.

Чиновники державних установ, банків, місцевих організацій видають пільгові кредити, продають за безцінь державне майно сумнівним особам за хабарі, прикривають їхні злочинні махінації -- все це корупція. Зараз деякі злочинні синдикати, клани беруть на своє утримання корумпованих державних, громадських службовців (податкової служби, митниць, міліції, виконавчих комітетів).

Хабарництво і корупція є найбільш небезпечними посадовими злочинами, вони зустрічаються майже в усіх сферах повсякденної діяльності.

Предметами безпосереднього посягання служать гроші, автомобілі, аудіо-відео-техніка, коштовності.

Хабарництво -- один з найважчих для розкриття і розслідування злочинів. Це пояснюється притаманними йому особливостями механізму слідоутворення.

По-перше, хабар завжди передається під час відсутності очевидців; по-друге, його учасники - хабароодержувач і хабародавець - зацікавлені в його приховуванні; по-третє, оскільки всі учасники хабара несуть кримінальну відповідальність, вони не дають правильних показань, вступають у зговір; нарешті, непоодинокі випадки одержання хабара за законні дії службовця, відтак у документах не залишається яких-небудь слідів. Разом з тим при хабарництві і корумпованих діях залишаються деякі сліди злочинів.

Слідова картина при хабарництві чи корупції менш багата на матеріальні сліди, матеріальну обстановку в місці передачі хабара у вигляді фіктивних або підроблених документів. Головна інформаційна база -- це безпосередній предмет хабара, ідеальні сліди-відображення, свідчення товаришів по службі, інших осіб, так чи інакше пов'язаних з передачею хабара або його одержанням. Тому необхідно технічно грамотно вилучати і досліджувати виявлені сліди рук, запахи, матеріали упаковки і зберігання.

Суб'єктами хабарництва і корупції є державні службовці; посадові особи, наділені адміністративно-господарськими повноваженнями.

Особа хабарника характеризується тим, що публічно він охороняє державні інтереси, хоча одержує хабар і вчиняє протиправні дії; потайливий, веде замкнутий спосіб життя, не показує, що його витрати значно перевищують офіційні доходи. Гроші, цінності зберігає в схованках, на рахунках у банках, купує дорогі речі, нерухомість, як правило, на підставних осіб.

1. Кримінологічна характеристика корупційної злочинності

Увесь післявоєнний період, у часи перебудови та після неї зростання корупції відбувалося на тлі послаблення державних інститутів. Воно супроводжувалося зменшенням централізованого контролю, розпадом ідеологічних основ, економічною стагнацією, а згодом і падінням рівня розвитку економіки, зрештою - крахом СРСР.

Корупція не завжди проявляється однаково і не завжди має однакові наслідки та мотивацію. Але хоч би коли і де вона проявлялась, незалежно від рівня розвитку країни - корупція завжди шкідлива для держави як у соціальному, так і в економічному аспектах. Шкідлива вона тому, що важливі рішення приймаються посадовими особами на підставі прихованих мотивів, виходячи з корпоративних вузьких інтересів без урахування наслідків для широкої громадськості.[8.с.125]

Корупція веде до економічного занепаду і зниження загального добробуту, оскільки при виборі пріоритетів перевага надається тим проектам, які приносять більшу вигоду особистим інтересам чиновників. При цьому прибутки, отримані від реалізації цих проектів, ніколи не використовуються як інвестиції або на задоволення потреб населення. Нечесно одержані гроші витрачаються на задоволення власних потреб державних чиновників або переводяться на їх рахунки в іноземні банки, а це для держави є відплив капіталу [12].

Під корупційною злочинністю розуміють сукупність злочинів корупційного характеру.

Корупція -- це соціальне явище, якому властиві підкуп, продажність державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, і на цій основі корисливе використання офіційних службових повноважень, пов'язаних із ними авторитету і можливостей в особистих або вузько групових, корпоративних інтересах.

Є й інші визначення корупції; велика їх кількість пояснюється, на наш погляд, тим, що корупція в її широкому розумінні - це скоріше синтезоване соціальне і кримінологічне поняття, ніж правове. Перекручування в ряді випадків змісту поняття “корупція” призвело до звуження сфери його застосування на практиці. У результаті протидія корупції зводилася до суто кримінально-правових засобів, що не дало позитивного результату.

Не кожне визначення корупції може відігравати цю роль, а лише таке, котре виключає неоднозначність і не потребує цілої армії тлумачів.

Таким чином, ми маємо думку, що, корупція в загальному та буквальному розумінні - це зловживання державною владою з метою особистої вигоди, це система відносин, яка допомагає власникам капіталу купувати все - пільги, вплив, закони, рішення на свою користь, заступництво законодавчої, виконавчої та судової влади.

Корупція існувала у суспільстві з моменту виникнення держави, а отже й з часів утворення державного апарату управління суспільством. Про це свідчать пам'ятники культури, висловлювання відомих мислителів давнини, історичні факти.

Так, Конфуцій вважав, що турбота та доброта є головними чеснотами, особливо турбота про свою сім'ю. Але одночасно він попереджав, що занадто буквальне дотримання цих чеснот може стати причиною зловживань чиновників, оскільки вони, приймаючи рішення, віддаватимуть перевагу своїм сім'ям. У старому Завіті говориться, що Мойсею було дано пораду призначити службовцями та суддями тих, хто ненавидить нечесні прибутки. Пізніше Мойсей проповідував проти прийняття подарунків, тому, що вони “засліплюють очі” та призводять до несправедливості. У Корані зафіксована спеціальна заборона платити хабарі. Одночасно визнається, що приймати хабарі також несправедливо. Буддизм визнає, що коли правитель, керуючи державою, шукає вигоди, то це врешті-решт призведе до того, що буде перекручена сутність суспільних відносин, ігноруватимуться принципи справедливості. Хабарництво обумовлює не тільки прийняття нечесних рішень, а й те, що високі державні посади обіймають негідні люди. І сьогодні знаходять своє підтвердження слова Будди: “...несправедливі чиновники - це злодії, які крадуть щастя народу..., вони обдурюють і правителя, і народ, таким чином стаючи причиною всіх бід нації” [11.с.122].

Хабарництво згадується й у російських літописах. Перше законодавче обмеження корупційних дій належить Іванові III. А його онук Іван Грозний вперше ввів страту як покарання за надмірність у хабарах. Хабарництво, за “Судебником” 1550 р., було визнано кримінальним злочином. Та незважаючи на те, що закон не припускав ніяких хабарів, “...хитруни винаходили спосіб обдурювати його: чолобитник, входячи до судді, клав гроші перед образами, начебто на свічки... Тільки в день Світлого Воскресіння дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в дарунок і декілька десяток...” [12.с.323].

Розквітала корупція і велася жорстока протидія їй і за часів Петра І. Протягом усього царювання Романових корупція була чималою статтею доходу державних службовців та сановників. Є документальні підстави стверджувати, що зміна державного ладу та форми правління в жовтні 1917 р. не викорінила корупцію як явище, проте сформувала лицемірне ставлення до неї, що сприяло укоріненню хабарництва в новому адміністративному середовищі.

Декрет Ради Народних Комісарів від 8 травня 1918 р. “Про хабарництво” [13.с.154] став першим у Радянській Росії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за хабарництво (позбавлення волі на строк не менше п'яти років із примусовими роботами на той же термін). Цікаво, що у цьому декреті замах на одержання чи дачу хабара прирівнювався до вчиненого злочину. Крім того, існував класовий підхід: якщо хабародавець належав до імущого класу і прагнув зберегти свої привілеї, то він карався найбільш важкими примусовими роботами, а все майно підлягало конфіскації.

Історія протидії радянської влади корупції закінчилася, не увінчавшись успіхом. Ця протидія характеризується кількома цікавими й важливими рисами.

По-перше, до 80-х рр. минулого століття влада не визнавала слово “корупція”. Замість нього використовувалися терміни “хабарництво”, “зловживання службовим становищем”, “потурання” і т. ін. Заперечуючи термін, заперечувалося і саме явище, чим прирікалися на невдачу як аналіз цього явища, так і будь-яка боротьба з ним.

По-друге, радянська “правосвідомість” завжди викривлено пояснювала причини корупційних явищ.

Так, у закритому листі ЦК КПРС від 29 березня 1962 р. “Про посилення боротьби з хабарництвом та розкраданням народного добра” [14.с.201] говорилося, що хабарництво - це “соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства”. Як причини корупції називалися недоліки у роботі партійних, профспілкових та державних органів, насамперед, у галузі виховання трудящих.

По-третє, практично недоторканні були вищі радянські й партійні сановники.

По-четверте, корупції серед державного апарату протидіяли винятково представники цього ж апарату.

По-п'яте, корупція нерідко виступала як єдино можливий засіб упровадження ринкових відносин у планову економіку.

Механізм корупції -- це:

-- двостороння угода, за умови якої особа, яка перебуває на державній службі або виконує її функції, нелегально «продає» свої службові повноваження або послуги, основані на авторитеті посади, і пов'язані з ними можливості, фізичним і юридичним особам, групам (у тому числі організованим злочинним формуванням), а «покупець» дістає можливість використовувати державну або іншу структуру у своїх цілях[10.с.120];

-- вимагання службовцем хабара, додаткової винагороди;

-- активний підкуп службовців, пов'язаний з одночасним потужним психічним впливом на них (притаманно організованій злочинності).

Корупційна злочинність -- це сукупність злочинів, що полягають у зловживанні посадовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування наданими їм повноваженнями у власних або третіх осіб інтересах.

Кримінологічна характеристика корупційної злочинності ускладнюється низкою моментів. По-перше, відсутністю в нашій державі правового поняття корупційних злочинів. По-друге, неповнотою офіційної статистики, яка фіксує лише окремі показники корупційних діянь. Проте отримати уявлення про стан, структуру, динаміку і географію корупційної злочинності в Україні, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Так, хабарництво становить 0,3--0,5 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів. У 1990--1999 pp. спостерігалася тенденція до зростання хабарництва. Так, у 1990 р. в Україні було зареєстровано 420 випадків одержання хабара, 55 -- посередництва в хабарництві і 524 -- давання хабара. У наступних роках ці цифри були такими: у 1995 р. відповідно 1187, 84 і 589; 1996 р. -- 1286, 77 і 542; 1997 р. -- 1540, 76 і 600; 1998 р. -- 1641, 89 і 718; 1999 р. -- 1514, 109, 703. Отже, якщо у 1990 р. було зареєстровано 999 випадків хабарництва, то у 1999 -- 2326 (+ 232,8 %).

Щодо стану корупції в Україні, то криміногенна ситуація характеризується небаченим поширенням корупційних проявів.

Притаманною особливістю корупційної злочинності є її висока латентність, що змушує ставитися критично до даних офіційної статистики. Найнебезпечнішим проявом корупції є хабарництво. Деякі фахівці вважають, що реєструється не більше 2% фактів хабарництва. Але і за оприлюдненими даними можна зробити певні висновки. В 1991 р. було зареєстровано 450 злочинів, пов'язаних з одержанням хабара. В наступні роки, за винятком 1999 р., спостерігається тенденція до поступового збільшення цих злочинів, і в 2002 р. їх уже зареєстровано 2172 [8.с.104].

Аналіз статистичних даних щодо зареєстрованих фактів хабарництва і кількості осіб, засуджених за його вчинення, свідчить про істотні розбіжності. На прикладі 2000 р.: відповідно було зареєстровано цих злочинів і засуджено винних за одержання хабара -- 1527 злочинів і 383 засуджених, посередництво в хабарництві -- 82 і 6, дачу хабара 654 і 122.

До корупційних також відносять злочини, пов'язані зі зловживанням владою або службовим становищем. Якщо в 1991 р. було зареєстровано 671 злочин, то в 2002 р. - 7285, найбільше в 2000 р. - 7546. Отже, офіційна статистика свідчить, що за 11 років кількість цих злочинів збільшилася більше ніж удесятеро.

В останнє десятиліття спостерігалося зростання групового хабарництва, а в окремі роки відбувалися його "спалахи". Так, якщо у 1990 році питома вага групового хабарництва становила 19,5 %, то у 1993 р. -- 41,5 %, 1994 р. -- 39,7 %.

У характеристиці хабарників відмічаються наступні тенденції:

1) зменшення кількості жінок--хабарників. Якщо у 1990 році вони становили 42 %, то у 1999 -- 28,7 %;

2) підвищення освітнього рівня хабарників. Якщо у 1990 році 52,9 % хабарників мали вищу або середню спеціальну освіту, то у 1999 році таких вже було 84 %;

3) зменшення числа хабарників, які раніше вчиняли злочини. Якщо у 1990 році такі особи становили 3,2 %, то у 1999 -- 1,8 %.

4) незначні коливання у віці хабарників. Зокрема, зменшилась кількість хабарників у віці 25--29 років (у 1990 р. таких було 15,3 %, 1998 -- 11,1 %).

Зате збільшилась частка хабарників у віці 30 років і старше (у 1990 р. таких було 80,8 %, 1998 -- 82,4 %). Спостерігається також збільшення числа хабарників, яким виповнилося 60 років. У 1996 році таких було 3,7 %, 1997 -- 4,2 %, 1998 -- 5,3 %, 1999 -- 6,8 %.

Переважна більшість викритих фактів хабарництва стосувалася посадових осіб нижчої ланки (керівників структурних підрозділів підприємств, голів чи секретарів сільських рад, спеціалістів установ районного рівня, оперативних уповноважених, слідчих, інспекторів тощо).

Це свідчить про те, що офіційна статистика не відображує реальних масштабів хабарництва, оскільки воно має дуже високу латентність. Варто зазначити, що такий стан речей у цій сфері притаманний не лише Україні, а й зарубіжним країнам, насамперед тим, що виникли на теренах колишнього CPCP. За експертними оцінками, із масиву реально існуючого хабарництва офіційно реєструється не більше одного відсотка цих злочинів.

Зловживання владою або посадовим становищем теж мають тенденцію до зростання. Якщо у 1990 р. таких злочинів було зареєстровано 594, то у 1999 -- 5789. Це зростання переривалося лише у 1993 p., коли було зареєстровано 638 зловживань владою. Освітній рівень осіб, які вчиняють ці злочини, є найвищим серед усіх посадових злочинців. Так, у 1996 році частка осіб з вищою або середньою спеціальною освітою серед них становила 81,1 %, у 1999 -- 87,7 %. Питома вага осіб, які вчиняють зазначені злочини, є найбільшою серед посадових злочинців. У 1999 році їх було 29,6 %, тоді як хабарників -- 12,1 %, а осіб, що перевищили владу або посадові повноваження -- 5,1 %.

Серед тих, хто зловживає владою чи посадовим становищем, досить велика частка жінок -- близько 40 %.

Розкрадання державного або колективного майна шляхом привласнення, розтрати чи зловживання посадовим становищем мають найменші, порівняно з вище розглянутими злочинами, темпи зростання. За останні десять років вони зросли лише на 28,9 % (у 1990 році їх зареєстровано 10649, а 1999 -- 13724). Найбільш поширений цей вид розкрадань у сільському господарстві, вугільній промисловості, торгівлі та на залізничному транспорті. Однак, якщо брати до уваги кількість осіб, які вчинили подібні розкрадання, то картина щодо найбільш криміналізованих галузей буде дещо іншою. У 1999 році питома вага цих злочинців у сільському господарстві становила 6,1 %, на транспорті -- 7,8 %, у торгівлі і громадському харчуванні -- 4,9 %, сфері приватизації -- 52,6 %, банківської діяльності -- 28 %, фінансів -- 28,6 %, у митних органах -- 64,8 %, судах та інших органах юстиції -- 56,9 %.[8.с.135]

Простежується зв'язок корупційної злочинності з організованою. У 1990 році в Україні було виявлено 371 організовану злочинну групу, з яких 6 були корумпованими. У 1993 році ці показники відповідно складали 621 і 34, у 1995 -- 871 і 36, у 1999 -- 1166 і 14. Із виявлених у 1990 році 1843 злочинів, вчинених організованими злочинними групами, корупційним був 101 злочин, тобто 5,5 %. У 1993 році цей показник становив 2,4 % (відповідно 2794 і 69 злочинів), у 1996 -- 3 % (відповідно 6241 і 192 злочини), у 1999 -- 2 % (відповідно 45476 і 934 злочини). Однак, до цих офіційних цифр треба ставитися досить скептично, і таку малу кількість корупцій-них злочинів можна пояснити лише перекручуванням статистичних даних заради прикрашування дійсності.

Корупційна поведінка, як правило, проявляється у двох формах. Перша з них полягає у відхиленні особи, уповноваженої на виконання функцій держави, у своїй службовій діяльності від норм, встановлених правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, трансформацію законослухняної особи в корупціонера. Займаючи певну посаду, така особа вважає за можливе неправомірно використати надані їй повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому відбувається поступове нарощування інтенсивності корумпованої поведінки, в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи все більш небезпечні корупційні прояви. Бувають і ситуативні корупціонери, які вчинюють злочини під впливом складних життєвих обставин.

Друга форма корумпованої поведінки характеризується тим, що зайнявши відповідну посаду особа вже зорієнтована на протиправне використання владних повноважень для наживи. Тобто вона цілеспрямовано йде до влади, щоб вчиняти корупційні злочини.

2. Причини корупції

З числа найбільш важливих факторів, що призводять до зростання корупції, на нашу думку, слід відзначити:

- стрімкий перехід до нової економічної системи;

- відсутність у радянські часи належної правової системи;

- розпад системи контролю.

Складність проблеми протидії корупції полягає в реальній можливості корумпованих структур та конкретних осіб, що мають владу і повноваження, перешкоджати намаганням проникнути у сферу їх кримінальної діяльності, а також в неготовності правоохоронних органів та політичних сил суспільства до безкомпромісної протидії корупції. Відсутні соціальні, політичні традиції публічного викриття корупціонерів, спеціальні криміналістичні прийоми викриття фактів корупції, що є серйозною перешкодою для ефективної протидії цьому явищу. Існує проблема вивчення особистості тих, хто, обіймаючи керівні пости, погрузли в хабарництві, розкраданні. Без цього неможливо зрозуміти механізм утворення організованої злочинності та корупції, механізм її діяльності. Нинішні умови її існування кардинально вирізняються серйозними негативними факторами, які загрожують розтягтись на десятиріччя. Без особливих заходів протидії стабілізувати становище не вдалося.

На стан протидії корупції в Україні також негативно впливає зрощування державного апарату та органів місцевого самоврядування з підприємницькими і комерційними структурами, формування їх ділових відносин поза межами правового поля. На практиці чиновники-корупціонери фактично “осідлали” підприємницькі структури, не дають їм розвиватись, вимагаючи виконання різних інструкцій, правил, які самі й встановили. Така законодавча неврегульованість, непомірні податки, створення численних контролюючих органів, практика щоденного тотального контролю створюють живильне середовище для розвитку корупції. За даними аналітиків, сьогодні немає жодної підприємницької структури, яка б для пом'якшення такого тиску систематично не сплачувала чиновникам, різним контролерам і рекетирам великих грошових сум.

Разом з тим підприємці, шукаючи шляхи зменшення податкового тиску, самі йдуть на зловживання і підкуп осіб, наділених контрольними і розпорядчими функціями. [7.с.140]

Постійні зміни податкового законодавства, ще більше ускладнюють їх становище. Систематичні доповнення податкового законодавства вносять нестабільність у практику бізнесу, економіки, зменшують кількість інвесторів і в цілому підривають економічні засади держави і в результаті породжують корупцію.

Нами досліджена одна з причин зростання корупції в Україні - часта зміна чиновницького апарату і насамперед його керівного складу. Тимчасовий державний службовець дуже небезпечний, оскільки не впевнений у завтрашньому дні, не має права на помилку, боїться приймати важливі рішення та нерідко діє в інтересах конкретної комерційної структури або особи, так як знає, що завтра може знайти в ній притулок.

У реальному житті формами прояву корупційних діянь є також лобізм, кумівство, протекціонізм, інвестування комерційних структур за рахунок держави, надання пільгових кредитів, незаконна приватизація держмайна, внески з політичною метою, прихована участь державних службовців і депутатів у комерційній та підприємницькій діяльності і т. ін.

Внаслідок свого впливу як на розподіл фондів, так і на виробництво та споживання, корупція веде до нехтування основними людськими потребами, такими як забезпечення продуктами харчування, охорона здоров'я, освіта. Ресурси в корумпованому середовищі спрямовуються в невиробничі сфери: правоохоронні органи, збройні сили та інші органи соціального контролю, оскільки державні чиновники прагнуть захистити себе та свій матеріальний добробут. Усе це приводить до послаблення розвитку держави та до загального зубожіння. У свою чергу, зубожіння сприяє поширенню корупції, оскільки той, хто не може чесно задовольнити свої основні потреби, змушений вдаватися до нечесних дій. Виходить замкнене коло: корупція є причиною зубожіння і недостатнього розвитку держави, а зубожіння - причиною поширення корупції. Але бідність та зубожіння не єдина причина корупції, як дехто стверджує. Якби бідність була єдиною причиною корупції, то остання не могла б виникнути в економічно розвинених країнах, де рідко кого з корумпованих елементів можна віднести до категорії “бідних”. Корупція ж може виникнути як за бідності, так і за багатства, і її слід розглядати скоріше як причину бідності, а не як її результат. [6.с.132]

Проаналізувавши наслідки корупції, ми пропонуємо виділити деякі причини її виникнення:

1. Існування економічних пільг, обумовлене урядовими рішеннями.

2. Урядовою політикою, пов'язаною з рівнем втручання уряду в економіку і,більш узагальнено, зі змінними (такими, як рівень тарифів на імпорт або заробітна плата державних службовців).

3. Існування законодавчих актів широкого спектра дії і наявності у державних службовців великих можливостей їх використання за власним розсудом, приватні особи можуть давати хабарі державним чиновникам з метою отримання певних економічних пільг, які можуть бути здійсненими у результаті використання даних законодавчих актів.

4. Економічні пільги - особлива увага звертається на обмеження торгівлі як найпростіший приклад стимульованих урядом джерел економічних пільг. Взагалі, захист власних галузей економіки від міжнародної конкуренції призводить до виникнення економічних пільг, за які підприємці готові платити у формі хабарів.

5. Регулювання цін є також потенційним джерелом отримання економічних пільг та стимулювання їх пошуків. Наприклад, підприємці намагаються давати хабарі державним чиновникам для забезпечення постачання матеріальних ресурсів за цінами нижче або вище ринкових.

6. Низький рівень заробітної плати державних службовців порівняно з заробітною платою у приватному секторі є потенційним джерелом корупції. Вони вимушені використовувати своє службове становище для отримання хабарів з метою звести кінці з кінцями і у будь-якому випадку очікувані втрати у випадку, коли їх упіймають “на гарячому” і звільнять, є також відповідно низькими. Таким чином, необхідно враховувати ці фактори і, приймаючи рішення щодо зменшення надмірного фонду заробітної плати державних службовців, визначити: слід це зробити шляхом зменшення заробітної плати, чи шляхом скорочення кількості працівників. [6.с.201]

Нинішній стан корупції в Україні багато у чому зумовлений раніше наміченими тенденціями та перехідним етапом, які і в інших країнах, що перебували в подібній ситуації, супроводжувалися зростанням корупційних проявів.

Найхарактернішою рисою корупції будь-якої країни є зловживання службовим становищем. Зловживання службовим становищем для неправомірного отримання відповідних переваг може включати в себе будь-яке отримання пільг у результаті необґрунтованого використання офіційного статусу. Корумпована посадова особа може домагатися отримання грошей, подарунків, привілеїв або прибуткових умов для підприємницької діяльності в обмін на здійснення чи нездійснення будь-яких офіційних дій.

Корупція є наслідком як загальних, так і специфічних процесів детермінації цього соціального явища. Останні переважно пов'язані з державною або іншою службою.

Складовими елементами причин і умов корупційної злочинності є характеристики:

-- службового середовища;

-- службовців;

-- рівня соціального контролю.

У службовому середовищі (умовах служби) обставинами, які зумовлюють виникнення корупції, є:

1) недотримання правил про такий розмір оплати праці службовців, який дав би змогу гідно жити їм та їхнім родинам. При цьому будь-яка затримка виплати державним службовцям зарплати спричиняє ситуацію крайньої нужди в родинах, під впливом останньої в частини службовців формується мотивація на вчинення корупційного злочину;

2) тип управління. За ситуативного керівництва завдання зважуються значною мірою з розсуду окремих службовців. Правове регулювання здійснюється лише в загальному порядку, тому тут є простір для особистого вирішення і сваволі. За нормативного управління йдеться про застосування у певних ситуаціях правових норм, які докладно їх регламентують. У цьому випадку теж існує хабарництво, але хабарі даються ініціативно за те, щоб чиновник порушив установлені правила; [4.с.120]

3) соціально-психологічна обстановка. Визнання корупції в середовищі державних службовців нормальним явищем є чинником формування кримінальної мотивації.

У характеристиці самих службовців, які вчиняють корупційні злочини, спотворено ієрархію їх цінностей і, зокрема, є готовність принести в жертву матеріальній вигоді закон і норми моралі, професійну честь. Визначають і такі характерологічні риси, як жадібність, заздрість. Моральна нестійкість виявляється при ініціативному підкупі. Говорячи про соціальне середовище, що оточує особу, слід зазначити:

-- наявність у ньому осіб із високим рівнем матеріального добробуту, досягнутого за рахунок корупційної та іншої кримінальної діяльності;

-- матеріально забезпечений рівень життя особи і різке зниження цієї забезпеченості надалі;

-- наявність дорогих звичок, інтересів тощо.

Соціальний контроль повинен мати превентивний характер. Брак належного контролю за доходами і витратами службовців, за виконанням ними службових обов'язків, нереагування на факти корупції або слабке, несвоєчасне, незаконне реагування є умовами, що сприяють вчиненню корупційних злочинів. А для частини винних -- це складові елементи причинного комплексу, що зумовлюють кримінальну мотивацію.

Ефективна протидія корупції потребує з'ясування її чинників. Треба виходити з того, що корупція має соціальні передумови, що властиві усім державам, але найбільше країнам з перехідною економікою, до яких належить і Україна.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські і соціально-психологічні криміногенні фактори. Вони викладені у Концепції боротьби з корупцією на 1998--2005 роки, затвердженій Указом Президента України від 24 квітня 1998 р.

До політичних чинників віднесені:

-- відсутність програмованості та предметності у впровадженні демократичних засад до різних сфер суспільного життя;

-- повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім, його громадянських інституцій;

-- відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних, професійних якостей, розуміння того, що корупція підриває авторитет держави, етичні основи суспільної свідомості;

-- недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні анти-корупційної політики, що породжує у службовців, схильних до корупційних діянь, відчуття безкарності;

-- відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань задля підвищення активності населення у боротьбі з корупцією;

-- відсутність ефективного парламентського контролю за діяльністю вищих посадових осіб виконавчої гілки влади, у тому числі керівників правоохоронних органів [11.с.162].

Економічними чинниками є:

-- несприятливі умови для правомірної діяльності усіх суб'єктів господарювання, особливо малого і середнього бізнесу;

-- непрозорість процесів приватизації, вирішення інших господарських питань, оцінки прибутків, обсягу податків, одержання пільг тощо;

-- зростання розриву між доходами підприємців і державних службовців, наділених повноваженнями управління економічними процесами.

Правові чинники включають:

-- недосконалість нормативно-правової бази, що не забезпечує ефективної протидії зловживанням чиновництва, зберігає його надмірну закритість, не сприяє чіткому контролю за діяльністю службовців та надійному правовому захисту громадян від свавілля посадових осіб;

-- відсутність цілісної системи правових засобів впливу на фактори, що обумовлюють корупційні злочини;

-- прогалини в законодавстві, що передбачає відповідальність за різні види корупційних правопорушень і регламентує діяльність державних органів у боротьбу з ними.

Організаційно-управлінськими чинниками є:

-- слабка регламентація правил поведінки державних службовців, процедури здійснення їх повноважень, видання офіційних документів тощо;

-- наявність у посадових осіб занадто широких можливостей для прийняття рішень на свій розсуд;

-- поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових і моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість, близькість політичних уподобань тощо;

-- відсутність тестування на відповідність професійним і моральним якостям, періодичної ротації кадрів, формальне ставлення до їх атестації;

-- відсутність механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів чи членів злочинних угруповань.

До соціально-психологічних чинників належать:

-- зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки;

-- низька психологічна готовність громадян протидії корупції;

-- корислива спрямованість багатьох державних службовців, що призводить до порушення закону, норм моралі та професійної етики;

-- моральна деформація частини керівників, яка виявляється як у вчиненні ними злочинів, так і поблажливому ставленні до корупційних діянь з боку підлеглих (кругова порука).

3. Попередження корупційної злочинності

Протидія злочинності тому так і називається, що передбачає протиставлення криміногенним факторам антикриміногенних, щоб усунути чи блокувати дію перших. Звичайно, досягти цього в реальному житті практично неможливо, але мінімізувати вплив криміногенних чинників можна і потрібно.

Стратегічним напрямом боротьби з корупцією -- це запобігання їй. Комплексні профілактичні заходи -- це шлях, який може зменшити обсяг корупційних проявів та їх негативний вплив на суспільство. Головними антикорупційними заходами в Україні є:

1). Визначення стратегії соціально-економічного розвитку та здійснення адміністративної реформи. Будівництво правової держави і громадянського суспільства -- основа протидії корупційній злочинності. Косметичні зміни у системі державного управління, навіть за умови їх зовнішньої привабливості, не здатні поліпшити ситуацію з корупцією.

2). Формування ідеології державної служби, тобто її моральних принципів і цінностей. Адже комуністичні постулати відійшли у минуле, а ідеали української державності ще не вироблені. Пануючий серед чиновництва дух невизначеності й непевності у завтрашньому дні -- один із важливих чинників корупційної злочинності.

3). Забезпечення відкритості влади, що розв'язує такі завдання: повертає віру людей до державних структур; створює несприятливі умови для корупційних злочинів; реалізує конституційні права громадян на достовірну інформацію у цій сфері.

4). Вдосконалення антикорупційного законодавства. Хоча й прийняті відповідні законодавчі акти, що загалом надають правоохоронним органам можливість реагувати на різні корупційні прояви, починаючи з неетичної поведінки державного службовця і закінчуючи його участю у хабарництві чи діяльності організованих злочинних угруповань, проте нормативно-правова база потребує подальшого вдосконалення. Це стосується як регулювання порядку державної служби, так і юридичної відповідальності за корупційні правопорушення.

5). Реальний вияв політичної волі. Політична воля у будь-якій державі, а особливо із недостатньо розвинутими демократичними інститутами, є дієвим засобом протидії корупції. За відсутності такої волі найдосконаліше законодавство має декларативний характер, а діяльність правоохоронних органів лише імітує боротьбу з корупційною злочинністю.

Ще один, й можливо найефективніший засіб -- зробити корупцію ризикованою і невигідною. Доти, доки чиновнику буде вигідно брати хабарі, красти, іншим чином зловживати владою, а ризик понести покарання буде мінімальним, ніякі репресивні заходи не дадуть позитивного результату. Збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, матеріальна забезпеченість) і ризик корупційних злочинів -- це те, що має лежати в основі антикорупційної політики [10.с.162].

Найбільш поширеними приводами для порушення кримінальних справ про хабарництво або корупцію є явка з повинною хабародавця чи посередника; безпосереднє виявлення ознак хабарництва і корупції органами дізнання, слідчим, прокурором; заяви і листи громадян; повідомлення адміністрацій підприємств, установ і організацій, в тому числі приватних; матеріали, опубліковані в пресі.

Інформація в заявах і повідомленнях -- це лише приводи, а підстави, тобто достатні ознаки хабарництва і корупції, треба встановити перевіркою. С.Ю. Журавльов (1995) поділяє ознаки хабарництва і корупції на шість груп. Наведемо їх.

До першої групи належать особистісні ознаки (рівень добробуту, специфіка зв'язків державного службовця з представниками комерційних підприємств, характер дозвілля, ускладнений характер Потрапляння на прийом, надмірна «зайнятість»).

Другу групу характеризують ситуації, що складаються, на об'єкті (відкриття вакансій для певних осіб, підвищення по службі, підпадання під скорочення штатів, пратекціонізм, звільнення з посади).

Третя група включає ознаки, що містяться в показаннях осіб про відомі їм випадки хабарництва (факт перебування державного службовця у визначеному місці; відвідування баз, магазинів, підсобних приміщень, зустрічі з певними особами).

До четвертої групи входять відомості, почерпнуті з різних документів (ощадкнижки, особові рахунки, поштові перекази, квитанції комісійних магазинів, ломбардів, посвідчення про відрядження, документи про одержання кредиту, управлінські документи, реєстраційні документи на квартиру, транспорт, бухгалтерські документи, особисті записи).

П'ята група характеризується ознаками Предметів хабара і корупції (гроші, цінності, ярлики, сліди речовин хабара на одязі і тілі, сліди пальців рук хабародавця і хабароодержувача; сліди посередника на предметах хабара, обстановка, сліди взуття, транспортних засобів). І

До шостої групи входять факти і виявлені ознаки корисливих злочинів, що стали джерелом походження засобів хабара, підкупу (порушення правил торгівлі, відмивання «брудних» грошей).

Загальна схема перевірних дій включає оперативно-розшукові, організаційні і слідчі дії з метою:

а) перевірки вірогідності початкових відомостей;

б) пошуку, фіксації і документування нових джерел інформації;

в) формування систем джерел інформації за їх доказовою значущістю.

Для вирішення цих завдань проводиться дослідча перевірка, яку треба відрізняти від оперативної, яка проводиться органом дізнання внаслідок своїх функціональних обов'язків -- «виявляє ознаки злочину» (ст. 103 КПК).

Дослідчу перевірку призначає слідчий і здійснює самостійно та за допомогою органу дізнання. У цьому разі слідчий разом з органами дізнання складають єдиний план, спрямований на встановлення таких фактів:

1) чи мав місце факт давання хабара при обставинах, що повідомляються;

2) можливо, хабара не було, а виконувалася законна дія з передачею якоїсь речі, грошей;

3) хабар не передавався, а в повідомленні є обмова.

Якщо справа порушується за матеріалами оперативної розробки органів дізнання, то дізнання проводиться згідно зі ст.ст. 104-110 КПК і закінчується складанням постанови про направлення справи для проведення досудового слідства.

При рішенні порушити кримінальну справу слідчий з дізнавачем розробляють план реалізації оперативних матеріалів, наприклад, почати розслідування із затриманням з доказами при передачі хабара або затримання і виявлення хабара при особистому обшуку чи огляді робочого місця. Ці перевірочні дії фіксуються технічними засобами (відеозапис, звукозапис, фотозйомка), відображаються в протоколах огляду, затримання і в такий спосіб набувають статусу речових доказів.

Ці матеріали необхідно відрізняти від таких же фото-кіновідеоматеріалів, отриманих внаслідок документування оперативної діяльності по виявленню ознак злочину і перевірці їх оперативними засобами [11.с.168].

У межах загальної профілактики необхідно звести до мінімуму використання корупції як засобу становлення, розвитку і зміцнення нових суспільних відносин, соціальної опори ринкових відносин, а також припинити легалізацію та зростання кримінальних капіталів.

Спеціальна профілактика корупції передбачає такі заходи:

-- встановлення такого матеріального рівня утримання службовців, який здатний забезпечити їм і їхнім родинам пристойний рівень життя;

-- поліпшення контролю за доходами і витратами державних та інших категорій службовців, за кадровою політикою;

-- забезпечення безпеки осіб (а також їх родин), які здійснюють боротьбу з корупційною злочинністю;

-- запровадження режиму службового використання дорогих державних квартир, будинків, наданих у зв'язку із обійманою державною посадою;

-- формування усіх виплат із бюджетної системи держави тільки на основі закону тощо.

Організація боротьби з корупційною злочинністю має ґрунтуватися на:

-- системному аналізі змін корупції та її причин; визначенні стратегії і тактики боротьби з нею з урахуванням реальних соціально-економічних, політичних умов, стану громадської свідомості, правоохоронної системи;

-- основі закону, а не підзаконних актів;

-- розробці цільових програм боротьби з корупцією в Україні;

-- ефективній підготовці кадрів і формуванні в правоохоронних органах спеціалізованих підрозділів;

-- використанні допомоги різних інститутів громадянського суспільства, населення, юридичних осіб;

-- систематичній оцінці результатів роботи і корегуванні заходів впливу тощо.

Висновки

Викладене вище дає підстави для наступних висновків. По-перше, офіційна статистика не висвітлює всієї корупції в Україні в силу недоліків статистичної звітності та високої латентності цього виду злочинності. Тут слід погодитися з дослідниками (наприклад, M. І. Камликом, Є. В. Невмержицьким), які вважають, що офіційні дані про корупцію відображають лише активність правоохоронних органів у боротьбі з нею, але ні в якому разі не реальний рівень корупційної злочинності. По-друге, існують проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, пов'язані з соціальним статусом корупціонерів. До відповідальності притягуються дрібні чиновники, а "акули" залишаються на волі.

Спостереження за корупціонерами показують, що від інших видів злочинців вони відрізняються передусім особливою соціальною позицією -- наявністю владних повноважень, без яких не можуть вчинятися корупційні діяння.

На різке зростання корупції в незалежній Україні насамперед вплинули кризові явища в усіх сферах суспільного життя. Науково доведено, що за здійснення радикальних реформ дуже зростає рівень корупції. Проте слід наголосити, що її зростання обумовлено не самими по собі реформами, а повільністю, непослідовністю і незавершеністю їх проведення. Власне, це і спостерігається в Україні. Після отримання незалежності вона не виробила чіткої політичної та економічної стратегії формування громадянського суспільства. Це обумовило виникнення корпоративних кланів, викривлення процесів приватизації в інтересах окремих ділків, перепони у розвитку демократичних інститутів та утвердженні верховенства права тощо.

Ефективна боротьба з корупцією вимагає наукової концепції щодо її запобіганню. Однією із основних засад такої концепції має бути розуміння корупції як соціально зумовленого явища. Виходячи з цього, треба виробляти стратегію і тактику боротьби з нею, ставити відповідні цілі, визначати засоби їх досягнення, рівень матеріального, фінансового, організаційного та правового забезпечення.

Як свідчить міжнародний досвід, жодна із соціально-економічних систем не мала і не має повного імунітету від корупції -- змінюються лише її обсяги та прояви. Відтак, корупційні злочини неможливо ліквідувати з якійсь конкретній державі чи на якомусь етапі історичного розвитку. Максимум, чого можна досягти, це: зменшити їх рівень та локалізувати сфери розповсюдження; пом'якшити небезпеку корупційних проявів та їх вплив на різні соціальні процеси. У Західних країнах це іменують контролем над корупцією.

Стан корупції в Україні зумовлює багато чинників, зокрема недосконала фінансова, податкова, приватизаційна, інвестиційна, промислова, господарська, митно-тарифна політики.

Фінансові афери, шахрайства, економічно необґрунтоване вивезення капіталу за кордон і т.ін. - все це стало можливим великою мірою внаслідок розвитку корумпованості державного апарату, послаблення або втрати етичних, моральних норм як важливих цінностей суспільства. Корупційні правопорушення (зокрема, “телефонне право”, деякі аспекти статутного, відомчого розподілу матеріальних та соціальних благ) на перших етапах протизаконної діяльності можуть не мати складу злочину, але неминуче призведуть суб'єкта такої ініціативи до кримінально-злочинних діянь.

Використана література

корупція злочин попередження

1. Алексеев А.И. и др. Криминология. Учеб для вузов, 2000.-М: Изд-во НОРМА.-784с.

2. Криминология. Звирбуль В.К., Кузнецова Н.Ф и др. Учеб для вузов, 1979.-М.: "Юредическая литература.-305с.

3. Коваль Л. В. Криминология // Вісник КДУ. - К., 1983. -- Вин. 24.

4. Сорокин В. Д. Зарубежная криминология - М., 1976.

5. Юсупов В. А. Криминология. - М., 1985.

6. Попович В.М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки: Академія ДПСУ. - Ірпінь, 2001. - С. 46-49, 141, 300.

7. Бурлаков В.Н. Криминология ХХ века. - СПб: Юрцентр пресс, 2000. - С. 10.

8. Литвак О.М. Загальнотеоретичні підвалини соціально-кримінологічного запобігання злочинності // Право України. - 2001. - № 5. - С. 97-102.

9. Зелинский А.Ф. Криминология. - Харьков: Рубикон, 2000. - С. 17.

10. Коржанський М.И. Уголовное право України. Частина загальна. Курс лекцій для студентів вищих навчальних закладів. -К., 1996.

11. Тесленко А. Кримінальний кодекс України: аналіз основних положень та деякі проблеми застосування // Вісник прокуратури. - 2001. - № 4

12. Криміногенна ситуація в Україні за 11 місяців 2005 р. Доповідь міністра внутрішніх справ. -- К., 2006.

13. Курс кримінології. Особлива частина: Підруч.: У 2 кн. / М.В. Корнієнко, Б.В. Романюк, М.І. Мельник та ін.; За заг. ред. О.М. Джужи. -- К., 2001.

Размещено на Allbest.ru