Размещено на http://www.allbest.ru

23

Размещено на http://www.allbest.ru

Процесуальна самостійність слідчого

Зміст

• Вступ
• 1. Завдання органів досудового слідства та принципи їх діяльності
• 2. Повноваження слідчого та його правовий захист
• 3. Процесуальна самостійність слідчого та її значення для забезпечення законності в кримінальному процесі
• Висновки
• Використана література

слідчий самостійність законність кримінальна

Вступ

10 травня 2006 р. Указом Президента України схвалена Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[1]. В останній розгорнуто і правильно сформульовано основні положення щодо реформування судової системи та судочинства. А от досудовому слідству як "суміжному інституту" відведене місце в останньому (десятому) розділі. Уданому розділі Концепції лише в одному абзаці йдеться про необхідність реформування слідства шляхом, по-перше, приведення у відповідність з Конституцією України положень закону щодо повноважень прокуратури стосовно функції досудового слідства; по-друге, створення державної служби розслідувань. Отже, у Концепції не визначена роль органів досудового слідства у кримінальному судочинстві. Тому існує нагальна потреба в теоретичному опрацюванні положень, що стосуються визначення кримінально-процесуальної функції даних органів.

У радянській правовій доктрині переважало положення про те, що слідчі органи виконують функцію розслідування злочинів. Воно знайшло відображення і у підручниках та навчальних посібниках, за якими здійснювалася підготовка не одного покоління юристів[7, 10; 8, 15--16]. У багатьох підручниках і навчальних посібниках кримінально-процесуальні функції, в тому числі й та, що її виконують органи досудового слідства, взагалі не розглядалися[3].

Прихильники того, що слідчий виконує не функцію кримінального переслідування, а функцію розслідування, обґрунтовують свою позицію тим, що "обвинувачення у матеріально-правовому смислі є об'єктивним результатом діяльності слідчого із дослідження фактичних обставин вчинення злочину"[6, 49]. Звідси -- обвинувачення є лише результатом безсторонньої діяльності слідчого, швидше за все спрямованої одночасно у двох протилежних напрямах -- викриття винного у вчиненні злочину і захисту його від цього викриття.

Проти такого підходу до визначення кримінально-процесуальної функції слідчого категорично виступала Н.Якубович. Вона вказувала: обов'язок слідчого забезпечувати право обвинуваченого на захист зовсім не означає, що тим самим слідчий здійснює діяльність із самого захисту обвинуваченого. Його обов'язки у цьому разі є дієвими гарантіями права обвинуваченого на захист, а не змістом функції захисту[11,10].

1. Завдання органів досудового слідства та принципи їх діяльності

В. Чеканов, вказуючи на функцію розслідування злочинів як на особливий вид кримінально-процесуальної діяльності, яка має самостійний зміст і значення, пише, що перед слідчою діяльністю поставлені такі завдання: "встановити обставини вчинення злочину, які підлягають доказуванню, причини і умови, що сприяють вчиненню злочину; зібрати і закріпити докази, перевіривши їх ретельно, всебічно, повно і об'єктивно; притягнути особу, викриту у скоєнні злочину, як обвинуваченого, допитати обвинуваченого, всебічно перевірити аргументи, висунуті ним на свій захист. Закон ставить перед цією діяльністю й деякі інші завдання, виконання яких забезпечує можливість розгляду справи судом, а також припинення і запобігання злочинам"[9, 159--161]. Далі у цій же праці В. Чеканов зазначає: "Завдання викриття особи, винної у вчиненні злочину, є одним з важливих завдань розслідування, внутрішньо притаманного для нього. Якщо немає цього завдання, провадження розслідування безпредметне. Таке завдання рухає кримінальний процес. Але рух його в цілому відбувається внаслідок діяльності, спрямованої на виконання не тільки цього, а й інших завдань кримінального судочинства"[9, 162].

Враховуючи, що через завдання органів проявляються їхні функції, та з переліку й змісту завдань, сформульованих В. Чекановим, можна зробити однозначний висновок про те, що слідчі органи виконують одну єдину функцію -- кримінального переслідування. А вказівка на те, що викриття винного у вчиненні злочину є основним завданням розслідування, підтверджує цей висновок, бо основне завдання -- викриття винного -- може бути виконане в стадії досудового розслідування не інакше як шляхом реалізації основного напряму кримінально-процесуальної діяльності, яким є публічне кримінальне переслідування.

Так, В. Чеканов (як й інші прихильники наявності кримінально-процесуальної функції розслідування), намагаючись "відвести" від слідчого функцію обвинувачення, вкладає в останню обмежений зміст, зводячи її до підтримання обвинувачення перед судом. У зв'язку з цим він пише: "Після пред'явлення обвинувачення слідчий не перетворюється у обвинувача, між ним і обвинуваченим немає таких відносин, які були б специфічними для функції обвинувачення. Немає органу, перед яким слідчий підтримував би обвинувачення" [9, 163--164].

Дійсно, в стадії досудового розслідування слідчий не підтримує обвинувачення перед судом, але він його формулює і здійснює кримінально-процесуальну діяльність, основний обсяг якої складає обвинувальна. Ця діяльність слідчого є підготовчою до порушення прокурором державного обвинувачення і підтримання його перед судом.

Називаючи слідство досудовим, законодавець тим самим вказує на співвідношення з основною частиною судового розгляду -- слідством судовим, бо тільки на основі тих доказів, що були розглянуті там, суд вирішує справу (ч. 2 ст. 323 КПК).

Змістом цієї стадії є регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання й досудового слідства зі встановлення обставин вчинення злочину (суспільно небезпечного діяння), осіб, причетних до його вчинення, з припинення і запобігання вчинення злочинів.

Цей зміст зумовлений конкретними завданнями досудового слідства. Наприклад, закон (ст. 2 КПК), визначаючи завдання кримінального судочинства, не виокремлює якісь із них як другорядні для органів досудового слідства, тобто в кінцевому підсумку відповідальність за правильне вирішення кримінальної справи в суді несуть і орган дізнання, слідчий, прокурор [1.c.45].

У літературі виділяють характерні риси досудового слідства, що допомагає з'ясувати сутність цієї стадії процесу:

-- діяльність слідчого спрямована на розкриття злочину, викриття особи, яка його вчинила, відшукування і перевірку доказів, що підтверджують рішення, які приймаються по справі;

-- діяльність слідчого не повинна бути однобічною, мати обвинувальний характер. Слідчий зобов'язаний досліджувати й ті фактичні дані, що виправдовують обвинуваченого, свідчать про його невинуватість;

-- досудове слідство -- діяльність процесуальна, основою якої є норми кримінально-процесуального закону і яка регулюється ними, здійснюється в певній процесуальній формі, поза якою будь-які дії слідчого не породжують правових наслідків;

-- підкреслюється також демократизм досудового слідства, його пізнавальна, дослідницька спрямованість;

-- засвідчувальний характер дій слідчого, який не тільки збирає й перевіряє фактичні дані, що мають відношення до справи, а й фіксує отримані відомості, надаючи їм правового значення [3.c.254].

Досудове слідство є самостійною частиною кримінального процесу, його процесуальною стадією. Досудове слідство як самостійна стадія являє собою відповідно врегульовану законом, у формі правових відносин діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й інших учасників досудового слідства, що здійснюється у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку, з метою виявлення злочинів, повного всебічного й об'єктивного розслідування кримінальних справ і спрямована на вирішення завдань кримінального судочинства.

Досудове слідство -- це певна стійка, струнка система діяльності. Вона може бути представлена як єдине ціле, що складається з взаємопов'язаних самостійних частин. Найбільш повно стадія досудового слідства може бути представлена при завершенні розслідування у справі з направленням її в суд для застосування щодо осіб, які здійснили суспільно небезпечні діяння, заходів примусового характеру.

Досудове слідство як процесуальна діяльність має дві форми -- власне досудове слідство та дізнання.

Власне досудове слідство -- це діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, здійсненні правозастосовчих дій з метою забезпечення правильного застосування закону, захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, створення умов для здійснення правосуддя.

Досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом усіх завдань кримінального процесу [5.c.354]..

Згідно зі ст. 111 КПК досудове слідство є обов'язковим в усіх справах, за винятком справ про злочини, перелічені в ст. 425 КПК (для них існує протокольна форма досудової підготовки матеріалів), а також справ приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК), у яких досудове слідство проводиться тільки у разі, якщо це визнають за необхідне прокурор або суд. Проте і в цих справах провадження слідства є обов'язковим, якщо злочин вчинено неповнолітнім або особою, яка внаслідок своїх фізичних або психічних вад не може самостійно здійснювати своє право на захист.

2. Повноваження слідчого та його правовий захист

В сучасному кримінальному процесі демократичних держав, у тому числі й тих, що утворились на теренах колишнього Радянського Союзу, змагальні процедури все більше втілюються у досудове провадження. В російській юридичній літературі підкреслюється, що дана обставина тягне за собою зміну процесуальної компетенції органу дізнання та слідчого. "Якщо раніше на них покладався прямий обов'язок вжити всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин, виявити обставини як такі, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують його відповідальність, то в даний час ситуація змінилася. Головним елементом, що визначає тепер за КПК РФ компетенцію вказаних суб'єктів у кримінальній справі, є здійснення ними кримінального переслідування. Така зміна процесуальної компетенції дізнавача, слідчого і прокурора обумовлена запровадженням у кримінальний процес змагальних начал провадження у кримінальній справі. Однак їхні повноваження і компетенція у сфері кримінального переслідування здійснюються шляхом встановлення обставин кримінальної справи, що не тільки свідчать про причетність особи до злочину, а й, навпаки, про відсутність таких"[2, 78--80].

При розслідуванні кримінальної справи слідчий виконує дії та ухвалює рішення, передбачені або зумовлені кримінально-процесуальним законом. Ці дії та рішення різні, кожне з них, як правило, має свої завдання, виконати які прагне слідчий.

Процесуальні дії слідчого, незалежно від їх безпосереднього завдання, в сукупності спрямовані на всебічне, повне й об'єктивне розслідування кримінальної справи. У такому значенні всі процесуальні дії слідчого по кримінальній справі, здавалося б, повинні називатися слідчими. Однак в юридичній літературі прийнято називати слідчими лише ті процесуальні дії слідчого, які, на відміну від інших (винесення постанов про направлення справи, обрання запобіжних заходів, роз'яснення прав учасникам процесу тощо), спрямовані на виявлення, перевірку і закріплення доказів.

Деякі автори ототожнюють поняття процесуальних і слідчих дій" [10, 44].

Протилежну думку щодо цього висловив М.І. Баженов. Він відносив до слідчих дії, що проваджуються у кримінальних справах з метою збирання і фіксування доказів, а також притягнення як обвинуваченого, обрання щодо обвинуваченого запобіжного заходу, визнання особи потерпілим, цивільним позивачем і цивільним відповідачем, тобто такі процесуальні дії, мета яких зовсім інша.

О.Я. Дубинський розумів під слідчими діями процесуальні дії слідчого чи особи, яка проводить дізнання, що здійснюються, як правило, в стадії досудового слідства відповідно до визначених правил і напрямків щодо збирання і перевірки доказів" [7, 121].

У кримінально-процесуальній літературі є й інші визначення слідчих дій. Можна погодитись з думкою Н. А. Якубовича, що слідчі дії -- це передбачена кримінально-процесуальним законом сукупність операцій, що забезпечується державним примусом і прийомами, які здійснюються при розслідуванні злочинів для виявлення, фіксування і перевірок фактичних даних, що мають значення доказів по кримінальній справі. Кожна зі слідчих дій виступає як специфічна сукупність пізнавальних прийомів виявлення і відображення доказової інформації певного виду"[6, 85].

Слідчі дії, що виконуються в зв'язку з розслідуваною справою, але з порушенням порядку, встановленого кримінально-процесуальним законом, не можна розглядати як засоби отримання або перевірки доказів. З іншого боку, слідчі дії, оформлені за всіма правилами, але не у зв'язку з кримінальною справою або до її порушення, недопустимі. Правомірність слідчих дій визначається такими умовами:

-- будь-яка слідча дія може проводитися за рішенням органу дізнання і слідчого тільки після порушення кримінальної справи; в ст. 190 КПК виняток зроблено лише для огляду місця події -- він можливий і до порушення кримінальної справи, також може бути застосовано до порушення кримінальної справи арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку з метою запобігти злочину (ст. 187 КПК);

-- порядок провадження слідчої дії та її процесуальне оформлення повинні суворо відповідати кримінально-процесуальному законодавству України;

-- слідчі дії проводяться за наявності правової і фактичної основ.

Правова основа -- це сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом умов, що дають слідчому право виконати ту або іншу слідчу дію. Під фактичною основою слід розуміти фактичні дані, що диктують необхідність виконання конкретних дій в інтересах встановлення істини у справі. Мета проведення тієї або іншої слідчої дії прямо передбачена в нормах КПК. Наприклад, мета огляду -- виявлення слідів злочину, з'ясування обстановки події; мета виїмки -- вилучення певних предметів і документів, якщо точно відомо їх місцезнаходження.

Отже, визначаючи сутність слідчих дій, можна помітити дві сторони, що характерні для цього виду кримінально-процесуальних дій: пізнавальну і нормативну. Пізнавальна сторона слідчих дій представлена, зокрема, такими прийомами пізнання, що використовуються слідчим при їх провадженні, як спостереження, допит, опис.

Нормативна сторона слідчих дій полягає в детальній регламентації правил і умов їх проведення, що встановлені кримінально-процесуальним законодавством. Багато слідчих дій супроводжуються застосуванням заходів процесуального примусу, втручанням в особисті, майнові й інші права громадян, а також права і законні інтереси підприємств, установ, організацій. Усі слідчі дії здійснюються в ім'я правосуддя -- рішення про кожного з них повинно бути законним і обгрунтованим" [9, 140].

Всі рішення по кримінальній справі, в тому числі про проведення слідчих дій, слідчий приймає самостійно (за винятком випадків, якщо законом передбачено отримання санкції); він несе повну відповідальність за їх правомірність і якість. Приймаючи рішення про проведення будь-якої слідчої дії, слідчий повинен враховувати місце і час її виконання, можливе коло учасників, необхідність застосування тих або інших технічних засобів. Законодавець дозволяє слідчому при виконанні слідчих дій звертатися до органів дізнання, які в цьому разі здійснюють свої функції суто в межах доручень і вказівок слідчого.

Слідчий не має права нікому передоручати проведення слідчих дій, якщо він може сам їх виконати і якщо не виникає необхідності дати доручення органу дізнання або слідчому іншої місцевості. Разом з тим, слідчий згідно зі своїми повноваженнями (ст. 114 КПК) не зобов'язаний доводити, чому виконати ту або іншу слідчу дію він доручає в кожному конкретному випадку органу дізнання або слідчому іншої місцевості.

Ніхто з посадових осіб органу внутрішніх справ або іншого відомства без спеціального доручення або вказівки слідчого не має права проводити жодної слідчої дії у справі, що знаходиться в його провадженні.

Співробітники міліції як представники органу дізнання мають право провести слідчі дії:

-- в повному обсязі тільки після порушення кримінальної справи про злочини, що не є тяжкими, до встановлення особи, яка вчинила злочин, додержуючись строків, передбачених ч. 1 ст. 108 КПК. Якщо таку особу не встановлено, дізнання зупиняється і слідчі дії не провадяться;

-- усі можливі після порушення ними кримінальної справи про тяжкий злочин у межах строків, передбачених ч. 2 ст. 108 КПК; справі, переданій від органу дізнання слідчому або що перебуває у провадженні слідчого -- тільки за-його дорученням (ч. 4 ст. 104 КПК).

Прокурор наділений правом у необхідних випадках брати участь у проведенні тієї або іншої слідчої дії по кримінальній справі, що перебуває у провадженні слідчого, та особисто проводити окремі слідчі дії або розслідування в повному обсязі по будь-якій справі (ч. 1 п. 5 ст. 227 КПК). При цьому він не набуває повноважень слідчого, а діє в порядку нагляду за досудовим слідством.

Слідчі дії проводяться не тільки з ініціативи слідчого, а й за вказівкою прокурора, начальника слідчого відділу або за клопотанням осіб, що беруть участь у справі: обвинуваченого, його захисника, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також їх представників. Необхідність проведення слідчих дій за клопотаннями вказаних осіб визначає слідчий. Свою відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій слідчий повинен мотивувати в постанові. Однак це не означає, що можна відхиляти обґрунтоване клопотання.

Обрання тих або інших слідчих дій залежить від характеру кримінальної справи, однак закон передбачає і випадки обов'язкового їх проведення. Наприклад, ст. 76 КПК передбачає обов'язкове проведення експертизи для встановлення причин смерті та характеру тілесних ушкоджень, для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого.

Крім того, обов'язковість деяких слідчих дій зумовлена раніше проведеними процесуальними діями слідчого. Наприклад, особа, яку затримано в порядку, передбаченому ст. 106 КПК, підлягає обов'язковому допиту як підозрюваний, а особа, якій пред'явлено обвинувачення, -- допиту як обвинувачений (статті 107, 143 КПК).

До слідчих дій кримінально-процесуальне законодавство відносить: допит свідка, потерпілого, затримання підозрюваного, допит підозрюваного, обвинуваченого, експерта, очну ставку, огляд, ексгумацію трупа, освідування, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки й обставин події, обшук, виїмку, призначення експертизи, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку.

Слідчі дії, залежно від їхньої мети, можуть бути такими, що спрямовані на збирання або перевірку доказів. Зауважимо, однак, що одна й та сама дія може за різних обставин справи, на різних етапах провадження розслідування бути спрямованою як на збирання нових доказів, так і на перевірку вже зібраних. Виняток становить, як правило, лише перша слідча дія, мета якої -- виявлення і закріплення доказів "[8, 254].

Слідчий може використати будь-яку зі слідчих дій для досягнення мети досудового слідства, однак це не означає, що він повністю вільний в їх виборі. Багато залежить від досвіду і кваліфікації слідчого, його вміння орієнтуватися в слідчій ситуації і знання можливостей кожної слідчої дії. Слід мати на увазі, що помилка у виборі слідчої дії, підміна однієї слідчої дії іншою може спричинити незворотні наслідки: порушення строків розслідування, прав учасників досудового слідства. Слідчий, який добре володіє методикою розслідування різних видів злочинності, знає слідчу практику, володіє теоретичними, аналітичними підходами до розслідування, як правило, уникає грубих помилок у виборі слідчої дії.

Ефективність слідчих дій переважно залежить від умов сприйняття слідчим доказової інформації, яку він отримує в результаті виконання слідчих дій. Особливо важливими щодо цього є приписи закону про місце і час провадження слідчих дій.

Найчастіше слідчі дії проводяться в кабінеті слідчого, де зберігається кримінальна справа і під рукою завжди є необхідні довідкові матеріали, бланки.

Деякі слідчі дії, які зручно було б виконувати в кабінеті, слідчий повинен проводити в іншому місці. Наприклад, потерпілих можуть допитувати в лікарні, обвинувачених -- у слідчому ізоляторі.

Іноді необхідно почати слідчі дії в одному місці, а закінчити -- в іншому. Виїжджаючи у відрядження, слідчий може поступово виконувати слідчі дії в різних містах, або ж ті самі дії за окремими дорученнями слідчого проводять органи дізнання чи інші слідчі.

Кримінально-процесуальний закон передбачає провадження слідчих дій У денний час. У нічний час (з 22.00 до 6.00) слідчі дії можуть бути проведені в тих випадках, якщо затримання загрожує настанням небажаних наслідків (втрата доказів, продовження злочинних дій тощо).

Іноді виконання слідчої дії обумовлюється попередніми діями слідчого чи прямо вказується в законі. Наприклад, ч. 1 ст. 143 КПК покладає на слідчого обов'язок допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу, в будь-якому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення.

Тривалість слідчих дій кримінально-процесуальним законом не обмежується. Вона повністю залежить від характеру самої слідчої дії умов, в яких вона проводиться, а також досвідченості та кваліфікації слідчого.

При виконанні слідчих дій, незважаючи на те, що вони в деяких випадках мають примусовий характер, недопустимими є вимагання показань» посягання на честь і гідність учасника слідчої дії. Слідчий зобов'язаний, крім цього, забезпечити безпеку і майнові інтереси учасників слідчих дій.

Слідчий, розпочинаючи ту чи іншу слідчу дію, повинен роз'яснити права й обов'язки учасникам слідчої дії.

За необхідності він попереджує свідків потерпілих, цивільного позивача, цивільного відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих та інших осіб, що присутні при провадженні слідчих дій, про недопустимість розголошення даних досудового слідства без його дозволу. Учасники слідчих дій можуть оскаржити прокурору незаконні, на їх думку, дії слідчого.

Хід і результати провадження кожної слідчої дії відображаються в протоколі. Це основний вид фіксування інформації, отриманої при провадженні слідчих дій. Додатковими способами, що застосовуються поряд із веденням протоколу, є машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомка та відеозапис (ч. 6 ст. 115 КПК).

3. Процесуальна самостійність слідчого та її значення для забезпечення законності в кримінальному процесі

Все частіше про слідчого як про орган кримінального переслідування йдеться і у вітчизняній науковій літературі [4, 22, 54, 56--57; 5, 116-- 127; 10, 26--30].

Так, Ю. Янович, не погоджуючись з тим, що первинне офіційне обвинувачення особи у скоєнні злочину виходить від органів досудового слідства, які є складовою виконавчої влади, слушно вказує: "посадова особа виконавчої влади не може бути незалежною і часом змушена виконувати вказівки свого керівництва щодо кримінального переслідування певних осіб не у зв'язку із скоєнням ними злочинів, а за іншими мотивами. Вважаю, первинне обвинувачення особи під час досудового провадження має виходити від посадових осіб незалежної судової влади (наприклад, судового слідчого), які могли б неупереджено встановити його обгрунтованість"[12, 77--78].

Визначення місця перебування слідчих підрозділів набуло в Україні не процесуально-правового, а політичного характеру. Дискутуючи з приводу того, до якої гілки влади повинні належати слідчі органи, вчені і політики не зважають на відповідність місця даних органів принципам кримінального процесу, його формі і, отже, процедурі провадження у кримінальних справах.

Удосконалення діяльності слідчого має важливе значення для вирішення проблеми встановлення істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі.

Проблемам діяльності слідчого приділяють увагу науковці як Росії [15], так і України [16]. Вченими-юристами висловлені пропозиції та сформульовані проекти щодо реформування слідчих підрозділів.

Разом із тим, як зауважують деякі дослідники, наявність розгалуженої системи слідчих підрозділів у різних відомствах теж має свої переваги - між ними виникає конкуренція, яка може бути використана на користь справі. При цьому важливо забезпечити гарантії процесуальної самостійності й незалежності слідчого.

Але як слідчий може забезпечувати швидке й об'єктивне розслідування, коли чинний закон надає право підслідній особі оскаржити постанову про порушення справи до суду? Що робити слідчому, доки розглядається скарга? Як йому забезпечувати захист прав інших учасників процесу - наприклад, потерпілого? Розслідування за таких обставин (враховуючи ще й апеляційне оскарження) може взагалі блокуватись. І для чого така норма, коли існує інститут прокурорського нагляду (з тими самими повноваженнями)? Зазначимо, що Конституція України орієнтує суд лише на здійснення контролю за захистом прав і свобод людини, а не уповноважує його на тотальне втручання у слідство.

Проблема недосконалості статусу слідчого особливо гостро проявляється у правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі, але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства.

Згідно зі ст. 114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора.

До таких винятків належить і прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК).

Виходячи з норм КПК, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії (ч. 1 ст. 114 КПК). У ст. 106 КПК України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням, складеним згідно зі ст. 165-2 КПК України, про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Нібито все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови.

Тоді незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення та переконання судді.

Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором (на практиці - до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт), матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди.

Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Закон не містить пояснень щодо цього, мабуть, законодавець вважав, що думка прокурора співпадатиме з думкою слідчого чи навпаки. Є ситуації (і їх дуже багато), коли слідчий переконаний у тому, що для особи після її затримання в порядку ст. 115 КПК України слід обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Він готує матеріали до суду і їде з ними до прокурора міста або району, щоб отримати згоду останнього, завізувати його підписом подання згідно зі ст. 165-2 КПК України. Прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду запобіжного заходу, а ставить на поданні візу, де пише, що, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Як далі діяти слідчому, якщо його думка не співпадає з думкою прокурора?

Якщо ми звернемось до ст. 165-2 КПК України, то встановимо, що прокурор при дачі згоди має ознайомитись з усіма матеріалами, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Тобто прокурор має виходити з того, чи достатньо доказів для обвинувачення і чи належать вони до справи, чи є законними й допустимими. Метою ж обрання запобіжного заходу взагалі є перешкоджання обвинуваченому ухилитись від слідства та суду, встановленню істини у справі, займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Тобто у ст. 148 КПК не вказано, що запобіжний захід може бути обраний тільки за наявності достатніх доказів для пред'явлення обвинувачення. Функції прокурора, вказані у ст. 165-2 КПК, співпадають з основними функціям прокурора в кримінальному процесі - функцією нагляду за законністю дій слідчого, до яких належить і перевірка законності отримання доказів.

Пленум Верховного Суду у своїй постанові ”Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2004 р. № 4 на це питання відповідає однозначно: суди не повинні брати до провадження подання, винесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ним не погодився, або з подання незрозуміло, який саме прокурор дав згоду.

Верховний Суд вказав, що суддя не повинен приймати такі подання, але не вказав, яке рішення в даному випадку має винести суд, якщо подання подано слідчим - усно відмовити, чи винести якусь постанову.

В цьому випадку норми ст. 114 КПК про процесуальну самостійність слідчого взагалі не враховані, навіть порушені.

Як же слідчому відстояти свою позицію? Згідно зі ст. 114 КПК, слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справ до суду і т. ін.

Вважається, що ст. 114 потрібно доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу, слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Однак це не зупиняє виконання вимог прокурора згідно зі ст. 227 КПК.

Згідно зі ст. 30 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор вживає заходів для того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

- додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержувалися строків провадження слідства і тримання під вартою;

- при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, що викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність;

- виявляли причини вчинення злочинів та умов, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства й дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством.

Чому згаданий Закон не містить жодного слова про те, що прокурор вживає заходів для того, щоб органи слідства виконували вимоги КПК про затримання особи, або про участь прокурора у прийняті рішення про обрання запобіжних заходів?

Чому в КПК права та свободи підозрюваного, затриманого безпідставно розширені? Адже прав у затриманого, підозрюваного та обвинуваченого набагато більше, ніж у потерпілого чи будь-якого законослухняного громадянина України. Чому слідчий у межах наданих йому повноважень не може реалізувати своє право на самостійне прийняття рішення, на відстоювання своєї думки?

У п. 13 згаданої вище постанови Пленуму ВСУ вказано, що відмова суду у взятті під варту не перешкоджає (за погодженням із прокурором) повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу. Але ж знову таки, вказано, що це можливо за погодженням із прокурором.

Згідно зі ст. 206 КПК, затриманий може оскаржити дії слідчого до суду. У випадку оскарження рішення про затримання до суду скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, суддя розглядає її протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, суддя розглядає скаргу на затримання протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги й визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому, а також начальнику місця попереднього ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня винесення постанови може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затриманий може також оскаржити дії слідчого на підставі ст. 234 КПК прокурору.

Особа, для якої суддя обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, може оскаржити рішення судді згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПУ протягом трьох діб до апеляційного суду.

Отже, є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання - прокурору, протягом 72 годин - до суду, протягом трьох діб - до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді - закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?

Необхідно доповнити ст. 165-2 КПК нормою про те, що у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду в передбаченому цією статтею порядку, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна врахувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи.

Висновки

Досудове слідство -- це діяльність слідчого за порушеною та прийнятою ним до свого провадження кримінальною справою, зміст якої полягає у збиранні, дослідженні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановленні об'єктивної істини, здійсненні правозастосовчих дій з метою забезпечення правильного застосування закону, захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, створення умов для здійснення правосуддя.

Досудове слідство покликане вирішити або створити умови для подальшого вирішення судом усіх завдань кримінального процесу.

Слідчий не має права нікому передоручати проведення слідчих дій, якщо він може сам їх виконати і якщо не виникає необхідності дати доручення органу дізнання або слідчому іншої місцевості. Разом з тим, слідчий згідно зі своїми повноваженнями (ст. 114 КПК) не зобов'язаний доводити, чому виконати ту або іншу слідчу дію він доручає в кожному конкретному випадку органу дізнання або слідчому іншої місцевості.

Ніхто з посадових осіб органу внутрішніх справ або іншого відомства без спеціального доручення або вказівки слідчого не має права проводити жодної слідчої дії у справі, що знаходиться в його провадженні.

Є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання - прокурору, протягом 72 годин - до суду, протягом трьох діб - до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді - закон цього не забороняє.

Використана література

слідчий самостійність законність кримінальна

1. Урядовий кур'єр. -- 2006. -- № 95 (3260). -- 24 трав.

2. Костенко Р.В. Понятие и признаки уголовно-процессуальных доказательств. -- М, 2006. -- 240 с.

3. Кримінальний процес Української РСР: Навч. посіб. -- К., 1970. -- 252 с

4. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна компетенція. -- Дніпропетровськ, 2006. -- 188 с.

5. Лобойко Л.М. Методи кримінально-процесуального права. -- Дніпропетровськ, 2006. -- 352 с

6. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности. -- М., 1961. -- 274 с.

7. Советский уголовный процесс: Учеб. пособ. -- М., 1988. -- 293 с.

8. Советский уголовный процесс: Учеб. -- М., 1980. -- 568 с.

9. Чеканов В.Я. Прокурорский надзор в уголовном судопроизводстве. -- Саратов, 1972. -- 188 с.

10. Шумило М.Є. Нова форма досудового розслідування -- гарантія права обвинуваченого на кваліфікований захист / Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення: Мат. міжнарод. наук.-практ. семінару, 1--2 груд. 2005 p.; м.Харків / Редкол.: В.В.Сташис (голов, ред.) та ін. -- X., 2006. -- С 26--30.

11. П.Якубович Н.А. Процессуальные функции следователя и конституционный принцип обеспечения права обвиняемого на защиту / Укрепление законности в деятельности следователей в свете Конституции СССР. Тез. выступ, на науч.-практич. конф. (г.Ленинград). -- М., 1979. -- С. 10.

12. Янович Ю.П. Організаційно-правові проблеми забезпечення ефективного захисту від обвинувачення у кримінальному процесі України / Право обвинуваченого на кваліфікований захист та його забезпечення. -- 2006. -- С 77--78.

13. Бандурка О.М. Слідчий - моя професія. - Харків, 2000;

14. Гончаров І.Д. Деякі аспекти процесуальної самостійності слідчого // Право України. - 1995. - № 7; Мойсик В. УПК к принятию еще не готов // Юридическая практика. - 2004. - № 29. - С. 1-4;

15. Тертишник В.М Разыскивается следователь, особая примета - терпеливость // Версия. - 1995. - № 7-8. - С. 88-91;

16. Коржанський М., Литвак О. Причини неефективного слідства // Право України. - 2003. - № 5. - С. 128-129;

17. Баулін О.В., Карпов Н.С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії: Монографія. - Київ, 2001;

18. Півненко В. Досудове слідство: проблеми теорії та практики // Право України. - 1998. - № 2. - С. 76-77;

19. Тертышник В.М. Затюканый апостол, или кому выгодно, чтобы следователь был вечно “загнанным” // Именем Закона. - 1992. - № 35. - С. 5;

20. Савонюк Р.Ю. Про деякі загальні положення та статус слідчого як суб'єкта доказування в проекті КПК України // Вісник університету внутрішніх справ. - Випуск 13. - Харків, 2001. - С. 142-147;

21. Тертишник В.М. Удосконалення процесуального статусу слідчого: старі та нові проблеми // Вісник прокуратури. - 2002. - № 1. - С. 38-44;

22. Поліщук В. Реформування досудового слідства в органах прокуратури // Вісник прокуратури. - 2003. - № 5. - С. 76-79; Смоков С. М. Внутрішнє переконання слідчого і його роль при прийнятті процесуальних рішень: Автореферат дис. … канд. юрид. наук. - Київ, 2002.

23. Балашов А.Н. Прокурорский надзор за законностью задержания подозреваемых и ареста обвиняемых // Социалистическая законность. - 1983. - № 8;

24. Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. - М., 1980; Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинський А.Я. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - С. 35-36, 168-173;

25. Тертышник В.М., Тяпкин А.С. Задержание подозреваемого: основания производства, содержание и процессуальная форма // Вопросы укрепления социалистической законности и правопорядка, усиления охраны прав и законных интересов граждан. - Киев: УМК ВО, 1989. - С. 90-94;

26. Тертишник В. Проблеми процесуальної форми затримання особи у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 8. - С. 99-103.

27. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства // Вісник Верховного Суду. - № 3 (37). - С. 6.

28. Півненко В.П., Мірошниченко Є.О. Про презумпцію правоти і пріоритетності прав потерпілого // Вісник Верховного Суду. - К., 2004. - № 8 (48 ).- С. 39.

Размещено на Allbest.ru