Кримінально-процесуальні функції

Размещено на http://www.allbest.ru/

21

Кримінально-процесуальні функції

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….2

1. Розвиток процесуальної форми на українських землях у X-XVIII століттях…………………………………………………………………………...4

2. Кримінально-процесуальна форма як гарантія забезпечення достовірності одержаних відомостей про факти……………………………………………..14

3. Кримінально-процесуальні функції………………………………………..19

Висновки…………………………………………………………………………23

Список використаних джерел………………………………………………….24

Вступ

Згідно зі ст. З Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Ці вимоги Конституції України і кримінально-процесуального закону мають виконувати в своїй діяльності посадові особи, які здійснюють кримінально-процесуальне провадження по кримінальним справам.

Для виконання цих завдань і враховуючи надзвичайно важливе значення судочинства в побудові демократичної правової держави, Верховна Рада України своєю постановою від 28 квітня 1992 р. схвалила концепцію судово-правової реформи в Україні, у червні-липні 2001 p., а також у березні 2002 р. прийняла пакет законів, якими внесено істотні зміни та доповнення до Кримінально-процесуального кодексу України.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. № 2533-ІІІ було внесено істотні зміни та доповнення до понад 100 статей, деякі пункти статей і статті викладено в новій редакції, деякі положення втратили чинність. Найбільш істотні зміни стосувалися судових стадій кримінального процесу: «Провадження справ у суді першої інстанції» і «Провадження по перевірці вироків, постанов і ухвал суду». Замість стадії «Віддання обвинуваченого до суду» нову назву і зміст дістала стадія «Попередній розгляд справи суддею», в якій у новій редакції викладено 48 статей.

До кримінального процесу (розділ 4 КПК) введено новий інститут судочинства -- апеляційне провадження, що покладається на апеляційні суди, які входять до системи судів загальної юрисдикції, призначені для розгляду апеляцій на винесені місцевими судами вироки, що не набрали законної сили, або на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, на ухвали (постанови) місцевого суду, про закриття справи або направлення справи на додаткове розслідування, а також на окремі ухвали чи постанови місцевого суду і на інші постанови місцевих судів у випадках, передбачених кримінально-процесуальним законодавством.

1. Розвиток процесуальної форми на українських землях у X-XVIII століттях

Процесуальна форма - це сукупність однорідних процедурних (процесуальних) вимог, передбачених законом, що визначають умови, порядок та послідовність дій учасників процесу для досягнення певної мети. Можна сказати, що процесуальна форма -- це встановлені правила, які зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності[1, с. 13].

Як слушно зазначав відомий французький процесуаліст Фостен Елі, процесуальні форми мають бути досить потужними та міцними, щоб добути істину з лона фактів і не бути спотвореними суддями або сторонами; вони мають бути доволі простими, ясними та гнучкими для того, щоб слугувати опорою, не стаючи перешкодою, та пристосовуватись до особливостей кожної справи [2, с. 51]. Значення процесуальної форми для встановлення істини у кримінальній справі доведено багатовіковою світовою судовою практикою і теорією кримінального процесу.

Розглядаючи проблеми сучасного кримінального судочинства, звернемось до багатого історичного досвіду розвитку кримінально-процесуальної форми в Україні. Безліч проблем, що постають сьогодні, привертала увагу суспільства ще у давні періоди розвитку нашої держави.

Зародження процесуальної форми в Україні починається у X ст. за часів Київської Русі, де на той час панував обвинувально-змагальний процес. Тоді ще не існувало конкретного розподілу функцій розшуку, слідства і суду. Розслідування злочинів відбувалось, як правило, за заявою позивача.

Важливу роль на той час відігравало звичаєве право. Найповнішою і найважливішою пам'яткою давньоруського звичаєвого права, а також "княжих уставів" (уроків), вважається "Руська Правда" [3]. Зібрані в ній норми свідчать про те, що вона мала винятково практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинних законів, а сторонам захищати свої права на суді. Главою правосуддя був князь, а княже подвір'я -- звичайним місцем суду. Але князь міг доручити судочинство тіунам та отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вирниками. Кожний суддя мав помічника (отрока), переписувача (метельника). Вони брали запас від громадян і мито з кожної справи. Вирнику і переписувачу для об'їзду волості давали коней. В одному зі списків Руської Правди (Ярославовій Правді) сказано, що "позивач у всякому позові повинний йти з відповідачем на ізвод перед 12 громадян" -- цілком ймовірно, що то були присяжні, які розглядали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначати покарання і стягувати пеню.

Існували особливі форми так званого досудового процесу, що передбачав установлення стосунків між потерпілим (позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим).

Доказами вини чи невинності особи виступали показання свідків (видоків) та послухів, якими могли бути лише вільні люди. Отже, на той час, якщо вільна людина щось чула про вчинений злочин, то вона ставала свідком у справі. Важливими доказами вважалися ті, що отримані "судом божим" і клятвою.

З цього випливає, що процесуальна форма за часів Київської Русі ґрунтувалася на звичаєвому праві.

Після занепаду Галицько-Волинської держави, яка була "правонаступницею" Київської Русі і не мала суттєвих змін у системі судочинства, українські землі опинилися під протекторатом Литви. На той час Литва не мала державного та судового апаратів, підготовлених для здійснення функцій управління і судочинства, тому до кінця XIV ст. суд Великого князівства Литовського був подібний до суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала лише князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та іншим посадовцям. Поряд з князівським був ще церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого князя.

Наприкінці XIV ст. судова система набуває такої структури: найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Він був одноосібним, і якщо хтось брав з наказу князя у ньому участь, то рішення все одно залишалося за володарем. Траплялося, що через велику кількість справ він передавав право чинити суд довіреній особі, але такі доручення не мали постійного характеру.

Водночас із великокнязівським існував суд "пани"- Ради, проте він так і не розгорнувся у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які згодом передали судові повноваження старостам та воєводам. Ними судочинство теж здійснювалося одноосібно. Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, який управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду вважався суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сейму землі (князівства) або суду великого князя.

Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні -- одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням.

Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву "копні" (люди сходилися на засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими й доволі авторитетними, тому навіть третій Литовський статут висловився за їхнє збереження. Копний суд був установою звичаєвого права, перебуваючи у тісному, генетичному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася - віче).

Населення різних місцевостей становило своєрідну спілку для убезпечення від злочинних елементів та боротьби зі злочинами. Якщо хтось із спільноти помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили заявитися самі або прислати довірників (заступників), щоб учинити слідство і суд). Звичайно, перші копні збори, які проводили слідство "по гарячих слідах", утворювалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої" копи, після якої вже сходилася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно або у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції -- суду гродського. Туди ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.

У середині XVI ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від прав здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди у складі судді, підсудка та писаря було запроваджено в усіх повітах, вони здебільшого розглядали цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.

Гродські суди були одноосібними (судочинство здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи і судили як шляхту, так і міщан та селян. Апелювати на вирок цього суду можна було до суду великого князя. Подальший розвиток процесуальної форми спостерігаємо в Судебнику великого князя Казиміра (Статут Казиміра 1468 р.) -- першому кодексі кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Він ґрунтувався на місцевому звичаєвому праві, статті Руської Правди і судово-адміністративній практиці. Це пояснювалося тим, що литовські князі проголосили принцип "старовини не рубати, новини не заводити".

Низку нових положень щодо форми судочинства закодексовано в Литовських Статутах. Перший з них (згодом він дістав назву "Старого") було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 р. Цей кодекс складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут проголошував, що всі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні судитися на підставі викладених у ньому норм. Перший Литовський статут був не друкований, а переписувався для практичного вжитку, регулював відносини в усіх куточках різномовної держави, і містив у собі окремі положення "Руської Правди", норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права та положення з польських і німецьких судебників.

Опрацювання другого Литовського статуту 1551 року здійснювалося комісією з 10 осіб (по п'ятеро католиків і православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжії та інші особи роду шляхетського, доктори прав чужоземних, які статут склали і написали" [1]. Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинності лише в 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки цей статут перевершував попередній. Його структуру складали 14 розділів і 367 артикулів. Як і до першого, сюди вводилися норми, що належали до різних галузей права. Завдяки тривалому використанню цього збірника в Україні, він вважався суто українським, чим і пояснюється його друга назва -- Волинський.

Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба привести форму судочинства у відповідність до польських законів. За дорученням польського короля Стефана Баторія, цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, що складалася з правознавців. Третій Литовський статут остаточно було затверджено 1588 року. У цьому документі, крім визначення прав і привілеїв шляхти та оформлення закріпачення головної частини сільського населення, докладно регламентувався порядок судочинства. Чинність третього ("Нового") Литовського статуту поширювалася не лише на українські землі, а й на Корону (Польщу). Складався він з 14 розділів та 488 артикулів. Характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах судочинство й далі відправляли згідно з Литовським статутом 1566 р.

Процес тоді на українських землях за традицією мав обвинувально-змагальний характер. Процесуальне право ще не визначало суттєвих відмінностей провадження у цивільних та кримінальних справах. Судочинство розпочиналося за заявою зацікавленої сторони -- потерпілого або його родичів. Позивач збирав докази, пред'являв їх суду і підтримував обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'язковими. Тут практикувалися доноси, катування, дотримувалася таємниця судочинства. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати.

Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ, присяга тощо. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто незаперечним доказом. Великого значення надавалося письмовим доказам, особливо у майнових суперечках. Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи: старости, їхні заступники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри гідні").

При здійсненні судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої спостерігалася залежність судових органів від адміністрації або цілковите злиття з нею, саме судочинство відповідало становому устрою суспільства.

Для представників вищих верств існував "суд рівних". Магнати і родовита знать вирішували справи відповідної належності у сеймовому і королівському судах. Шляхта підлягала юрисдикції створюваних нею ж повітових шляхетських судових органів -- земських судів, -- які розглядали кримінальні і цивільні справи, а також виконували функції нотаріату. Земський суд складався із судді, підсудка та писаря, які обиралися на шляхетських сеймиках. Судді займали свої посади довічно. Сесії земських, судів збиралися тричі на рік. У своїй роботі суди керувалися статутами Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали.

Помітна роль у здійсненні правосуддя належала возному судовому виконавцеві, якого призначав воєвода за поданням земського суду і шляхти. У кожному повіті було кілька возних, головного з них іменували генералом. За дорученням земського суду або на прохання зацікавлених осіб возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди чи збитків, тяжкість заподіяного поранення. За необхідності допроваджував відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб.

Повітовими судами для шляхти і посполитих були також міські (гродські або замкові) суди. Головними суддями в них виступали керівники місцевої адміністрації -- воєводи і старости. Міські суди поділялися на вищі та нижчі. До вищих судів входили головні судді і представники місцевих феодалів. Нижчі складалися з намісника головного судді, шляхтича та писаря. Засідання вказаних судів (рочки гродські) тривали два тижні, починаючи з першого дня кожного місяця. На них розглядалися найтяжчі злочини, справи про повернення невільницької челяді і залежних селян, а також забезпечувалось виконання вироків та рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом був підкоморський суд. Він розглядав суперечки про межі земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки. Справи у ньому розглядав суддя -- підкоморій.

Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відігравала канцелярія. Тут оформляли всі майнові угоди, приносили присягу, до неї надходили заяви про вчинені злочини, допроваджували підозрюваних у вчиненні злочинів. Показово те, що вже на той час формується принцип національної мови судочинства. Судочинство провадилося мовою більшості населення, що проживало в даній місцевості. У повітових судових установах Волині, Брацлавщини та Київщини використовувалась руська, тобто українська мова (але до міст, що були центрами воєводств, належало надсилати документи, написані польською мовою).

Стосовно населення королівських та приватновласницьких міст судові обов'язки здійснювали призначувані їхніми власниками судді.

У самоврядних містах роль суддів виконували магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою, очолюваною бурмистром, а кримінальні -- лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи розглядала магістратська рада спільно з міським старостою. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бурмистром під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Засідання цих судових органів відбувалися двічі на тиждень. Їхні ухвали можна було оскаржити намісникові воєводи.

У містах судочинство відправляли й інші суди, зокрема поточні та виложені, а також цехові.

Поточний суд, до якого входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька радців та лавників, звичайно скликався на третій день після подання позивачем скарги (звідси й назва цього органу). Часто тут вирішувалися суперечки між феодалами та міщанами.

Виложений суд (скликався тричі на рік і кожна сесія тривала два тижні) працював під керівництвом війта. У ньому улагоджувалися майнові суперечки, розглядалися важливі економічні питання, що стосувались населення міста, а також кримінальні й цивільні справи.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали у своєму розпорядженні вотчинні суди, де власники живих душ самі чинили правосуддя або доручали цю функцію управителям та державцям своїх маєтків. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі без дотримання процесуальної форми.

На королівських землях України тривалий час зберігалися громадські (копні) суди, що були органами сільського сходу. З посиленням феодальної залежності селян і юридичним закріпаченням (третій Литовський статут) коло справ, які розглядалися в копних судах, поступово звузилось.

Отже, проаналізувавши стан судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої, можемо дійти висновку, що на той час сформувалася певна система судів. З'являється можливість опротестувати окреме рішення. Вводиться нова процесуальна постать -- "возний судовий виконавець". За своїми повноваженнями, порівняно із сучасністю, він наближався до особи, яка провадить дізнання (як уже згадувалося, він міг провадити огляд місця злочину, визначати розміри шкоди чи збитків, тяжкості заподіяного поранення тощо).

Під час розгляду кримінальних справ український суд вимагав, щоб докази винності або невинності підозрюваного були чіткими і явними. Серед них називалися: показання свідків, письмові документи, присяга, щире визнання. Дозволялося користуватися і викриттям за допомогою доказування, тобто логічними висновками на підставі аналізу всієї сукупності доказів. Кожний із свідків міг давати показання як на користь обвинувачуваного, так і проти нього. Іншими словами, він міг визнавати досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати його таким. Показання свідків тоді називалися "свядолом".

Свідками могли виступати як "свої", так і сторонні (тобто іногородні) люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у вчиненні протиправних діянь.

Крім того, вони мали бути християнами. Іновірцям дозволялося виступати тільки тоді, коли не було "єдиновірних" свідків, і за умови "чесного стану". Не могли виступати свідками також картярі, п'яниці, психічно неврівноважені (хворі). Вік свідка не міг перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочину, родичі обвинувачуваного і друзі.

Існував інститут відводу свідка за заявою однієї зі сторін. Але заяву про це належало зробити до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої зі сторін. Їх записували до актової книги, що зберігалася в суді. Якщо свідок був хворий і не міг з'явитися в суд для дачі показань, до нього посилався представник суду, який записував показання і подавав їх у суд. Показання у справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову дачі показань свідок притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалася і показання кожного з них вважалися рівноцінними.

Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покарання: по-перше, на нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань піддавався позбавленню волі.

Великого значення надавалося письмовим доказам -- різним договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показаннями свідків, копіями втрачених документів або присягою. Особливе значення мало листування між обвинувачуваним та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися справи.

Незаперечним доказом вважалася присяга, яку давав обвинувачуваний, тоді як противна сторона або свідок від неї відмовлялися. При цьому обов'язковою була присутність і сторони, яка приводила до присяги. Якщо доказувалося, що присяга була неправдивою, рішення суду скасовувалося, а лжеприсягнулим відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався людиною, яка не заслуговує на довіру.

Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням стояло добровільне визнання вини у вчиненні злочину. Це було "царицею доказів".

Підсумовуючи розгляд даного питання, зазначимо, що історичний аналіз розвитку та вдосконалення форми кримінального судочинства, формування демократичних принципів його відправлення, уможливлює виявлення об'єктивних закономірностей цього процесу та врахування їх на сучасному етапі правової реформи в Україні.

кримінальна процесуальна форма

2. Кримінально-процесуальна форма як гарантія забезпечення достовірності одержаних відомостей про факти

Кримінально-процесуальна форма -- невід'ємна сторона кримінального судочинства. Слідча та судова діяльність по кримінальних справах спрямована на втілення в життя норм кримінального закону і регулюється як кримінальним, так і кримінально процесуальним правом. В останньому визначено норми, що встановлюють порядок (форму) кримінального судочинства.

Кримінально-процесуальна форма (процесуальний порядок) кримінального процесу є правовою формою діяльності органів розслідування, прокуратури і суду щодо порушення кримінальних справ, їх розслідування і вирішення, а також учасників процесу та інших осіб, притягнених до справи в тій чи іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю.

Кримінально-процесуальна форма утворює врегульований, обов'язковий правовий режим провадження по кримінальних справах. Це сукупність встановлених процесуальним законом умов, за яких провадиться як діяльність у цілому, так і кожна процесуальна дія зокрема, приймається кожне рішення по справі, і які визначають зв'язок і послідовність проваджених дій і прийнятих рішень. В юридичній літературі є різні визначення кримінально-процесуальної форми. Наприклад, Р. Д. Рахунов стверджує, що це «точно регламентований законом порядок здійснення кримінально-процесуальної діяльності», Я. О. Мотовиловкер -- що це «форма, якої набуває те чи інше провадження тієї чи іншої процесуальної дії» [5, с. 51].

В. М. Шпильов у своїй монографії «Зміст і форми кримінального судочинства» зазначає, що процесуальною формою «є те, що охоплює не тільки сукупність умов, передбачених процесуальним законодавством для здійснення процесуальних дій, а й їх послідовність, порядок закріплення і оформлення процесуальних дій, процесуальні строки» [6, с. 141].

Найбільш прийнятним, на наш погляд, є визначення М. Л. Якуба, який «під процесуальною формою (процесуальним порядком)» розуміє як умови і послідовність провадження окремих процесуальних дій і прийняття рішень, так і умови провадження по справі в цілому, тобто всі форми судочинства в їх сукупності, в їх системі як єдине ціле. Відповідно мова може йти і про процесуальні форми судочинства і про процесуальну форму провадження окремої дії» [5, с. 142].

У процесуальній формі знаходить своє вираження зміст кримінального процесу. Законодавець встановлює порядок судочинства відповідно до поставлених завдань, змісту і характеру слідчої і судової діяльності. Цим зумовлюється як структура процесу, його побудова в цілому, а насамперед принципи, що лежать в його основі, так і порядок кожної стадії. Процесуальна форма безпосередньо впливає на зміст кримінального судочинства, останнє прямо залежить від тієї чи іншої побудови процесу. У ній чітко виявляється невід'ємність форми і змісту.

Закон надає важливого значення неухильному виконанню вимог КПК, що окреслюють порядок судочинства, як умові правосуддя. Значні порушення кримінально-процесуального закону є підставою для відміни або зміни вироку по справі.

Отже, кримінально-процесуальна форма:

-- забезпечує умови послідовного здійснення демократичних принципів кримінального судочинства;

-- створює стабільний, стійкий, юридично визначений режим провадження по кримінальних справах і покликана забезпечити законність у діяльності суду, органів дізнання і досудового слідства, а також прокурорського нагляду по кримінальних справах;

-- містить умови, що покликані забезпечити активність органів прокуратури, досудового слідства і суду в боротьбі зі злочинністю (своєчасність порушення ними кримінальних справ за наявності приводів і підстав до цього, вжиття всіх передбачених законом заходів до викриття їх у суді);

-- містить гарантії прав і законних інтересів громадян -- обвинуваченого, потерпілого та інших осіб, які притягаються до справи, або інтереси яких зачіпаються в процесі провадження;

-- створює умови, що забезпечують повноту, всебічність і об'єктивність досліджування обставин справи, як кожної з них окремо, так і в їх сукупності, встановлення істини, правильне і справедливе застосування закону;

-- включає в себе засоби, що забезпечують можливість виявлення в процесі провадження по справі причин і умов вчинення злочину, і прийняття процесуальних заходів попередження злочинів у майбутньому;

-- має важливе значення для авторитету суду і переконливості його вироку, здійснення виховного і загально-попереджуючого ефекту кримінального судочинства» [2, с. 57].

Відомо, що кримінально-процесуальні форми на стадії судового розгляду характеризуються гласністю, загальністю, безпосередністю та усністю процесу. Однак ці характерні ознаки процесуальних форм водночас є і специфічними процесуальними гарантіями.

Не можна не зазначити, що законодавець розглядає істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону як порушення встановлених законом процесуальних форм і гарантій правосуддя, а також прав особи. Наприклад, у ст. 370 КПК визначено порядок порушень кримінально-процесуального закону, за наявності яких вирок підлягає безумовній відміні, Істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є такі, що перешкодили або могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обгрунтований і справедливий вирок або постанову.

Вирок або постанову належить скасувати, якщо:

1) за наявності підстав для закриття справи її не було закрито;

2) вирок винесено незаконним складом суду;

3) порушено право обвинуваченого на захист;

4) порушено право обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача;

5) розслідування справи проводила особа, яка підлягала відводу;

6) справу розглянуто за відсутності підсудного, за винятком випадку, передбаченого ч. 2 ст. 262 КПК;

7) порушено правило підсудності;

8) порушено таємницю наради суддів;

9) вирок (постанову) не підписано кимсь із суддів;

10) у справі відсутній протокол судового засідання або перебіг судового процесу в передбачених КПК випадках не фіксувався технічними засобами;

11) порушено вимоги КПК про обов'язковість пред'явлення обвинувачення і матеріалів розслідування для ознайомлення;

12) обвинувальний висновок не затверджено прокурором чи не було вручено обвинуваченому;

13) порушено вимоги статей КПК, що встановлюють склад суду, надання підсудному права виступати в дебатах і з останнім словом.

Встановлені законом процесуальні гарантії забезпечують інтереси держави та особи.

Зміст загальних умов судового розгляду, а саме: безпосередність, усність судового розгляду (ст. 257 КПК); незмінність складу суду при розгляді справи (ст. 258 КПК); керівне становище головуючого в судовому засіданні (ст. 260 КПК); рівність прав сторін у судовому процесі (ст. 261 КПК) та ін., свідчить, що вони є такими процесуальними формами кримінального процесу, в яких закріплюються специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи.

Законність потребує найсуворішого додержання гарантій особи від зловживання владою і свавілля. Завдання суду і прокуратури в судовому процесі полягає в забезпеченні такого ведення процесу, в ході якого суворо виконуються вимоги закону, охороняються права та законні інтереси всіх осіб, які беруть участь у справі, виконуються всі, без винятку, норми права. Система правових гарантій стоїть на твердих, непохитних основах законності.

Отже, порядок провадження кримінальних справ установлюється кримінально-процесуальним законом, який забезпечує компетентним органам влади, що ведуть кримінальне судочинство, нормальне функціонування, гарантує обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, цивільному позивачу і всім іншим особам реалізацію належних їм процесуальних прав та обов'язків.

Процесуальні форми -- це специфічні процесуальні гарантії законності правосуддя і прав особи, що є основою процесуальної діяльності всіх осіб, які беруть участь у справі.

3. Кримінально-процесуальні функції

В юридичній літературі кримінально-процесуальним функціям приділяється багато уваги, однак у деяких підручниках питання поняття, видів і змісту кримінально-процесуальних функцій не розглядається. Слід зазначити, що ця проблема є досить складною і важливою, про що свідчить різноманітна і широка полеміка у наукових колах[7, с. 98].

Свідома діяльність завжди спрямована на досягнення якоїсь мети. Це повною мірою стосується і кримінально-процесуальної діяльності та окремих її компонентів -- процесуальних функцій.

Наприклад, О. М. Ларін визначає процесуальні функції в кримінальному судочинстві «як види (компоненти, частини) кримінально-процесуальної діяльності, що відрізняються за окремим безпосереднім завданням, яке досягається в результаті провадження по справі» [8, с. 64]. Під кримінально-процесуальними функціями І. В. Тирічев розуміє «такі види, напрямки діяльності суб'єктів кримінального процесу, які обумовлені їх роллю, призначенням і завданням участі в справі» [3, с. 105].

Порівнюючи ці та інші визначення, можна дійти висновку, що в загальних рисах їх зміст збігається. Звичайно, ці дефініції можуть бути використані в контексті теми, що вивчається.

На думку Ю. М. Грошевого та М. С. Строговича, «в кримінальному процесі існують три головні кримінально-процесуальні функції: 1) обвинувачення (кримінальне переслідування); 2) захист; 3) вирішення справи (правосуддя)»4.

Ця концепція затвердилась і отримала розвиток у про-" цесуальній науці. Виділення цих трьох функцій значною мірою є традиційним і характерним для змагальної конструкції процесу.

Основний недолік концепції трьох головних функцій полягає в тому, що вона не відображає всієї повноти кримінально-процесуальної діяльності, залишаючи осторонь діяльність значного числа учасників процесу. Звернувши на це увагу, Р. Д. Рахунов вважає, що ці три функції не тільки не охоплюють діяльність всіх учасників процесу, а й здійснюються далеко не на всіх трьох стадіях. На його думку, до самостійних належать функції розслідування кримінальної справи, підтримання цивільного позову і захисту від позову[5, с. 254].

Про самостійність функцій розслідування справи зазт начали й інші автори.

Основними кримінально-процесуальними функціями, на думку С В. Бородіна, є: розслідування злочинів, обвинувачення, захист, вирішення справи по суті[6, с. 241].

Вважаємо, що така позиція заслуговує на підтримку, але, на нашу думку, останню функцію вирішення справи по суті треба доповнити для правильного її сприйняття і викласти в такій редакції: «вирішення справи по суті (на стадіях досудового чи судового слідства)», оскільки кримінальні справи остаточно вирішуються на зазначених стадіях кримінального процесу.

Отже, основними кримінально-процесуальними функціями є:

1) розслідування злочинів;

2) обвинувачення;

3) захист;

4) вирішення справи по суті (на стадіях досудового або судового слідства).

Кримінально-процесуальні правовідносини визначають як урегульовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у сфері кримінального судочинства.

Органи і особи, які беруть у них участь, називають суб'єктами кримінально-процесуальних відносин. Здійснення своїх прав одним суб'єктом правовідносин породжує відповідні процесуальні обов'язки інших[3, с. 44].

Кримінально-процесуальні відносини виникають при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ між органами дізнання, досудового слідства, прокуратурою і судом, а також між цими органами і підозрюваними, обвинуваченими, потерпілими, свідками, понятими, експертами, спеціалістами та іншими особами, між громадськими організаціями і трудовими колективами.

Характеризуючи особливості кримінально-процесуальних відносин, слід зазначити, що вони:

1) виступають тільки у формі правовідносин;

2) органічно пов'язані з кримінально-правовими відносинами;

3) виникають, розвиваються, змінюються і припиняються у нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю;

4) характеризуються особливим колом суб'єктів;

5) відрізняються специфікою прав і обов'язків суб'єктів1.

Завдання кримінально-процесуальної діяльності обумовлює те, що для процесуального права характерний авторитарний метод правового регулювання. Одним із суб'єктів кримінально-процесуальних відносин завжди виступає орган держави, наділений владними повноваженнями. Державний орган, за наявності певного юридичного факту, здійснює приписані йому законом дії, реалізуючи свої повноваження.

Орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) наділені правом вимагати від громадян, службових осіб підприємств, установ, організацій відповідної поведінки і вживати заходів кримінально-процесуального примусу в разі невиконання цих вимог.

Процесуальні дії та рішення органу дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) є не тільки засобом виконання їх обов'язків з викриття і розслідування злочинів, викриття винних та їх покарання, а й засобом забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу.

Наприклад, застосовуючи своє право подати заяву про вчинений злочин, громадянин вступає у відповідні правовідносини з державним органом, а останній зобов'язаний прийняти заяву, пояснити заявнику відповідальність за свідомо неправдивий донос і за наявності в заяві, що надійшла, достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, порушити кримінальну справу.

У процесі реалізації передбачених нормами права кримінально-процесуальних прав і обов'язків відбувається зміна правовідносин, що виникли. Кримінально-процесуальні відносини виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в нерозривному зв'язку з кримінально-процесуальною діяльністю», -- зазначає П. А. Лупінська[4, с. 501].

Як слушно зазначив О. К. Джелалов, кримінально-процесуальні відносини в стадії судового розгляду виникають, розвиваються, змінюються і припиняються під керівництвом процесуальної діяльності головуючого в судовому засіданні, в основі якої лежать процесуальні норми. Головуючий відкриває судове засідання, керує судовим розглядом, усуває всі питання, що не стосуються справи.

Фактично відносини, що встановлюються між учасниками судового розгляду, поза судом і без його участі не мають процесуального значення, вони не набувають відповідної правової форми і тому не є процесуальними2.

Отже, під кримінально-процесуальними відносинами слід розуміти регламентовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що складаються між учасниками, наділеними певними правами й обов'язками, і що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в процесі кримінально-процесуальної діяльності на різних стадіях кримінального процесу.

Висновки

Процесуальна форма встановлені правила, які зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності.

Кримінально-процесуальна форма (процесуальний порядок) кримінального процесу є правовою формою діяльності органів розслідування, прокуратури і суду щодо порушення кримінальних справ, їх розслідування і вирішення, а також учасників процесу та інших осіб, притягнених до справи в тій чи іншій якості, і відносин, пов'язаних з цією діяльністю.

Порядок провадження кримінальних справ установлюється кримінально-процесуальним законом, який забезпечує компетентним органам влади, що ведуть кримінальне судочинство, нормальне функціонування, гарантує обвинуваченому, його захиснику, потерпілому, цивільному позивачу і всім іншим особам реалізацію належних їм процесуальних прав та обов'язків.

Кримінально-процесуальними відносинами слід розуміти регламентовані нормами кримінально-процесуального права відносини, що складаються між учасниками, наділеними певними правами й обов'язками, і що виникають, розвиваються, змінюються і припиняються в процесі кримінально-процесуальної діяльності на різних стадіях кримінального процесу.

Список використаних джерел

1. Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Под ред.: В.М. Горшенева, П.Е. Недбайло и др. М.: Юрид. лит., 1976.

2. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс основных капиталистических государств. М., 1969.

3. Кульчицький В.Т. Найвизначніші пам'ятки правової культури України: Правознавство. Львів: Світ, 1995.

4. Практика Європейського суду з прав людини. Рішення Коментарі. - Український центр правничих студій.-Київ.-2005 р.

5. Кримінальний кодекс України. - К.: Юрінком інтер, 2001

6. Михеєнко М.М. кримінальний процес України. Підручник. - К., 2003

7. Тесленко А. Кримінальний кодекс України: аналіз основних положень та деякі проблеми застосування // Вісник прокуратури. - 2001. - № 4. - С 22-28.

8. Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник / За ред. M.I. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.;Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001.

Размещено на Allbest.ru