Кримінологічні теорії сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Кримінологічні теорії сьогодення

Вступ………………………………………………………………………….…..2

1. Теорії зарубіжної кримінології………………………..……………….……4

2. Основні зарубіжні кримінологічні наукові школи……………….….…….9

3. Кримінологічні теорії сьогодення……………………………………..…..17

Висновок…………………………………………………………………………22

Використана література…………………………………………………….…..24

Як порівняльна самостійна галузь науки зарубіжна кримінологія сформувалась у другій половині 19 століття, виражаючи необхідність суспільства в зв'язку з не припиненим ростом злочинності у вивченні даного явища, і особистості злочинця для розробки на цій основі засобів, які стримують його ріст. Зразу ж появились обумовлена тенденція обходити питання у докорінних причинах злочинності, і переносити центр тяжіння в перенесенні існування злочинності на природу людини, її реакції на зовнішні ситуації.

Основний водорозділ між кримінологічними теоріями проходить у двох площинах. По-перше, їх можна розділити на дві великі групи в залежності від того, признають їх автори і прихильники значну роль біологічних факторів в генезисі злочинної поведінки чи ні. Відповідно в цій площині можна виділити теорії біологічної і соціальної орієнтації. По-друге всі підходи до дії на злочинність можна розділити на радикальні і помірні в залежності від того, чи передбачається докорінні зміни соціальної системи для досягнення позитивних результатів в боротьбі з кримінальним феноменом, або існуючий соціальний порядок розглядається як константа, в рамках якої необхідно знайти можливості для зниження чи стабілізації злочинності.

Характерно для зарубіжної кримінології і механічне сполучення багатьох відірваних ідей і прийомів дослідження, суб'єктивно-ідеалістичних і позитивістських відправних позицій. Виходячи із ведучої в зарубіжної філософії суб'єктивно-ідеалістичної концепції прагматизму, висуваючої на перший план приватні кримінологічні дослідження не обмежуються рівнем індивідуального чи особливого, не піднімаючи до аналізу явищ на рівні загального.

1. Теорії зарубіжної кримінології

Письменник визначає небезпечний стан як клінічний стан, який що виражаэ в кількісно більшій, чим законослухняних громадян, схильності до здійснення злочинів. Центральне ядро особистості, які знаходяться в небезпечному стані, за його думкою, це егоцентризм, нестабільність (лабільність), агресивність і емоційне байдужність. Він вважає, що формулювання небезпечного стану і його реалізація в злочині проходить З стадії: "етичний егоцентризм", відпадання стрімку, пов'язаний з погрозою покарання, і кризи.

Не дивлячись на застереження, Пінатель фактично ототожнює небезпечний стан з злочинною особистістю. Між тим не існує "злочинної особистості", а є "особистість злочинця", тобто особа, вже здійснила злочин, суб'єкт злочину. До цього моменту вважати особу злочинця - означає порушувати елементарні норми законності, моралі.

З наукових позицій "комбінації небезпечного стану" умоглядний і апріорний. Ніякими переконливими статистичними даними вони не підтверджені. Критерії небезпечного стану розпливчаті і мимовільні.

"Агресивність, слабкість, емоційна байдужність" і інші психологічні ознаки аж ніяк не рівноцінні поняттю суспільній небезпеці особистості. Рекомендовані способи їх виявлення також не мають визнаної теоретичної бази.

Теорія небезпечного стану не пояснює (і навіть не ставить такого завдання) причин злочинності в суспільстві, в той же час вона може послужити основою для застосування до осіб превентивних «засобів безпеки», сприяє руйнування законності.

Фрейдистські теорії причин злочинності. Вони отримали поширення під впливом вчення австрійського лікаря-психіатра 3.Фрейда (1856-1939). Суть його поглядів полягає в тому, що людина з народження біологічно приречений на постійно жорстку боротьбу глибинних інстинктів агресивних, статевих, страхів з моральними установками особистості. Ця боротьба отримала у Фрейда міфологічні найменування "комплекси Едіпа", "комплекса Герострата", "комплекса Електри". На думку прихильників, які розглядають теорії під впливом названих комплексів ("комплексів неповноцінності") особи, які не змогли утримати свої підсвідомі антисоціальні потяги здійснюють злочини.

Критики Фрейда обґрунтовано відмічали його "безпринциповий еклектизм". В праці фрейдистів логічна експериментальна, статистична аргументація замінюється мимоглядними міркуваннями, підмінюючими дійсні тенденції розвитку особистості і генезису її поведінки абстрактними, мимовільними з конструйованими схемами і символами.

Теорій псипатологічних причин злочинності. II основна теза: злочинець - завжди псипатична або розумово відстала особистість. Прихильниками цієї теорії є як правило психіатри.

Представники соціологічного напрямку зарубіжної кримінології критикують цю теорію за розпливчастість самих понять "психопатична" і "розумово відстала" особистість. Так, Кесон вивчив великий обсяг літератури, виявив 202 випадки різного по значенню вживання терміну "психопат". Оцінка питомої ваги злочинців з розумовими аномаліями у всьому їхньому контингенті коливалась no-різним дослідженням від 2-5% до 70-90%. В дослідженнях прихильників цієї теорії відсутня і контрольна група. Вони упускають з виду соціальне (а не соматичне) походження. [6.с.145]

Наукова неспроможність цієї теорії виявляється і в тому, що психічні аномалії самі пособі апріорно пояснюються криміногенними. Це протирічить даним психіатрії, перш за все так названий "мала психіатрія", яка вивчає психопатії, неврози, акцентуації характеру.

Спадкоємні теорії, їх прихильники вважають причиною злочинності, яка заключна в хромосомах програма відхилення до антисоціальної поведінки, яка передається по наслідству.

Так, деякі буржуазні кримінологи пробують доказати наявність наслідкового відхилення до злочинів по засобам вивчення родоводів злочинців на декількох поколіннях. В родоводів злочинців по їх даних, завжди багато членів сім'ї, судимих за злочини. Однак ці дані не репрезентативні.

Слід також відмітити, що існує багато громадян з хромосомними аномаліями, які не здійснюють злочинів, переважна частина злочинців не мають яких-небудь хромосомних відхилень.

Теорія конституційного відхилення. В її основі лежать погляди Кречмера, який в книзі "Будова тіла і характер" заснував зв'язок між фізичними особливостями і психологічними рисами особистості. Звідси, на його думку, антисоціальна поведінка обумовлюється фізичною конституцією людини.

Кречмеріанство було сприйнято рядом американських біосоціологів. Послідовниками Кречмера були подружжя Глюк, які стверджували, що в книзі "Будова тіла і злочинність неповнолітніх", що тип людини з сильними розвиненими мязами і костьми частіше всього зустрічаються у злочинців, чим у осіб, які не здійснюють злочини. Однак ці статистичні дані повністю спростовуються іншими зарубіжними кримінологами.

До соціальних теорій причин злочинності відносять теорії "диференціальної асоціації", "соціальної дезорганізації"", "множинності факторів".

Теорія "диференціальної асоціації" засновником якої є Сатерленд, розглядає злочин як процес і результат "навчання" особистості в мікрогрупах, в сім'ї, на вулиці і так дальше, якщо в контактах з врахуванням їх частоти і тривалості переважають антисоціальні погляди і види поведінки. Хоча теорії Сатерленда переносять центр тяжіння на соціальні фактори особистості, вона все ж позаісторична: не пояснює походження цих поглядів і видів поведінки, походження злочинності, не спвіввимірює її з характером соціально-економічної формації, а вважає злочинність відомо властивої людському суспільству.

Теорія "соціальної дезорганізації" розвивається на основі праць Дюркгейма, рахує, що причина злочинності і інших форм соціально-відхиленої поведінки "аномію" (без нормативність).

Сучасний варіант теорії "соціальної дезорганізації"" в основі його не тільки соціально-культурні протиріччя, але і соціальна мораль, на обумовленому протиріччі в області кримінального законодавства і кримінальної політики.

Теорія "множинності факторів" була заснована франзуськими статистами 19 століття Кетле і Гере. На думку прихильників цієї теорії причинами злочинності виступає велика група рівно значущих факторів, які мають різну природу: фізичну, кліматичну, територіальну, психічну, антропологічну, соціальну.

2. Основні зарубіжні кримінологічні наукові школи

Найбільшою популярністю серед соціологів того часу користувалась школа аномії. В 1938 році Р. Мертон опублікував статтю "Соціальна структура і аномія" в якій використовував дюркгеймівську концепцію аномії, яку застосовував до проблем кримінології. Одна з головних ідей Р.Мертона заклепалась в тому, що основною причиною злочинності є протиріччя між цінностями на досягнення яких суспільство направляє людей і можливостями їх досягнення по встановлених суспільством правилах. Це протиріччя приводить до того, що людина, не зумівши отримати відповідні цінності по всіх правилах, починає заперечувати правила і прагне отримати їх любою ціною. Стаття Р.Мертона дала потужний імпульс використання феномена аномії при поясненні причин злочинності.

Практичні висновки з цієї школи заключались в необхідності контролювати процеси еміграції, приймати міри по зближенню культур різних соціальних прошарків і груп, усувати елементи, які викликають їх протиріччя. Корекція криміногенних якостей правопорушників під час неможлива без руйнування кримінальної субкультури, яка, подібно до стін середньовічного замку, захищає кримінальну свідомість від виховних дій суспільства.

Достатньо прагматичні висновки дана концепція даної школи направила увагу кримінологів на аналіз взаємозв'язку культури суспільства і злочинності. Ця концепція показує наскільки глибокі корені злочинності. Зміни культури - процес достатньо тривалий, тому і процес дії на злочинність не може носити моментний характер і розраховувати на швидкі результати тут не приходиться.

В кінці 30-х років багатьма соціологами зі всією гостротою було поставлене питання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно-небезпечних ті діяння, за яким закон передбачає кримінальне наказания. Теоретична схема кримінальної законотворчості така: та чи інша поведінка розцінюється як суспільно безпечна - приймається закон, заперечуючий його під загрозою кримінального покарання. Реально ж далеко не все, що заперечується законом представляє небезпеку для суспільства. Нерідко кримінально-правові заборони захищають інтереси досить незначної частини суспільства, і їх дотримання приносить всьому суспільству не користь, а шкоду.

Соціологи вслід за Р.Горафало спробували знайти не правові визначення злочину і злочинності. Справедливість і ефективність кримінальної репресії ставилась під сумнів. Розроблена Ф.Танненбаумом концепція "недопустимості драматизації зла" в значній мірі впитала ці ідеї. Вона лягла в основу інтеракційоністського підходу до вивчення злочинності, який внаслідок трансформувався в школі стігми.

Стігма в перекладі з латинського означає клеймо. З історії ми знаємо, що клеймування злочинців робило їх героями, і така міра боротьби зі злочинністю нерідко ініціювала нові самі тяжкі злочини як відповідну реакцію на соціальне відторгнення. Цей факт був загально признаним, і його брали за аксіому автори даної школи.

Інтеракціоністський підхід до пояснення злочинності і її причин дав потужний імпульс в розвитку ряду кримінологічних напрямків, в тому числі вченню про жертву злочинності - віктимології. В іктімологічні ідеї родились тисячоліття назад. Самозахист потенційної жертви на зорі людства був основним способом дії на злочинність.

Віктімологічні ідеї привабили увагу ряду вчених. Поступово число послідовників Г.Гентіга стало збільшуватись.

Основні ідеї школи віктімологів зводились до наступного: поведінка жертви впливає на мотивацію злочинної поведінки. Воно може полегшити і навіть спровокувати його. Оптимальна поведінка може зробити неможливим злочинне посягання (або звести його ймовірність до мінімуму, або в крайньому разі дозволить уникнути серйозних негативних наслідків криміналу);

ймовірність стати жертвою злочину залежить від особливого феномену - віктивності. Кожна особистість може бути оцінена з точки зору ймовірності її перетворення в жертву злочину. Ця ймовірність визначає віктивність людини (чим більша ймовірність тим вища віктивність);

віктивність є властивість від певної особистості, соціальної ролі або соціальної ситуації, яка провокує або полегшує злочинну поведінку.

Віктолоігчний напрямок дії на злочинність є одним з найбільш гуманних і перспективних. Він не потребує серйозних матеріальних затрат і, базуючись на присутнє всім людям прагненні до самозахисту, володіє як би внутрішнім джерелом розвитку. Цей напрямок знайшов досить суттєву підтримку вчених і суспільства.

Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейербаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом.

Через такі вихідні установки прихильники класичного напрямку не змогли пояснити значний ріст злочинності, що намітився в другій половині XIX ст., викликаний знеземелюванням селян, масовим їхнім відходом у міста, бурхливим розвитком капіталістичного виробництва, заснованого на важкій, виснажливій фізичній праці та твердій дисципліні, відсутністю нормальних матеріальних і побутових умов життя гнітючої більшості населення. Не могли вони запропонувати й конкретних, практично значущих заходів боротьби з цим соціальним злом. Були зігноровані також помітні досягнення природничих наук, які можна було використати для пояснення соціальних явищ, зокрема, злочинів. Усе це неминуче позначилося на авторитеті класичної школи та зумовило появу нових напрямків кримінологічних досліджень[5.с.431].

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центрі обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, що завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні підлягати як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, котра вчинила таку ж дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст[5.с.432].

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед: не зволікання з покаранням; подібності між природою злочину та покарання; невідворотності покарання.

Чезаре Беккаріа, безперечно, слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права, відповідно, школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці "Про злочини і покарання" спеціально були присвячені запобіганню злочинам. Саме Ч. Беккаріа належать слова: "Краще запобігти злочинам, аніж за них карати". Найнадійнішим, але й найскладнішим і найважчим засобом запобігання злочинам він вважав удосконалене виховання[6.с.151].

Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістів проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності[6.с.421].

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небезпечного стану" написав у 1880 p. P. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу індивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

3. Кримінологічні теорії сьогодення

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація. Концепція стратифікації з'явилася під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами населення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціоністів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування) - це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян.

У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди примножують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди.

Від початку 60-х pp. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

Аналіз сучасної зарубіжної практики боротьби з злочинністю показує, що до числа кримінологічних теорій відносяться:

Важливою умовою органічної сумісності класичних підходів з іншими напрямками анти кримінальної дії є розробка теорії жорстких засобів реагування на злочинність.

Концепція диференціальної асоціації розвивається в напрямку пошуку шляхів формування оптимальної культури суспільства і вдосконалення системи виховання, конструювання соціальних механізмів контролювання поведенки молоді. На базі цієї кримінологічної теорії розробляються педагогічні методики перевиховання важких підлітків і злочинців.

В виктимолочній течії достатньо визначено проглядаються дві основні тенденції:

- поглиблення досліджень, досконалість рекомендацій захисту від криміналу, підвищення їх прикладного значення,

- розширення зони впливу, проникнення віктимологічних пізнань в самих різних шарах суспільства,

- сумісної діяльності громадян в протистоянні злочинності.

Теорії генетичної схильності також можуть найти своє заглиблення в теорії дії на кримінальний феномен. На основі цих теорій вже починають розроблятись методики ранньої діагностики маніяків, схильних до криміналу, і людей, які здатні в стані невміняємості можуть здійснити соціально-небезпечні злочини. Наукові дослідження в даному напрямку дозволять розробити ефективні засоби соціального патронажу таких осіб (включаючи лікування і ізоляцію). Розробки вчених в області біологічної кримінології можуть сформувати достатньо ефективні методики індивідуалізації виховання і соціалізації осіб з тими чи іншими біологічними аномаліями.

Аналіз розвитку кримінологічної думки показує, що за останні десятиліття в даній області нових фундаментальних теорій не появилось. При цьому перспективним напрямком розвитку кримінології є пошук шляхів подолання границь пізнання злочинності і вихід на новий рівень дії на це суспільство небезпечне явище.

Висновок

Письменник визначає небезпечний стан як клінічний стан, який що виражає в кількісно більшій, чим законослухняних громадян, схильності до здійснення злочинів. Центральне ядро особистості, які знаходяться в небезпечному стані, за його думкою, це егоцентризм, нестабільність (лабільність), агресивність і емоційне байдужність. Він вважає, що формулювання небезпечного стану і його реалізація в злочині проходить З стадії: "етичний егоцентризм", відпадання стрімку, пов'язаний з погрозою покарання, і кризис.

Фрейдистські теорії причин злочинності. Вони отримали поширення під впливом вчення австрійського лікаря-психіатра 3.Фрейда (1856-1939). Суть його поглядів полягає в тому, що людина з народження біологічно приречений на постійно жорстку боротьбу глибинних інстинктів -агресивних, статевих, страхів з моральними установками особистості. Ця боротьба отримала у Фрейда міфологічні найменування "комплекси Едіпа", "комплекса Герострата", "комплекса Електри". На думку прихильників, які розглядають теорії під впливом названих комплексів ("комплексів неповноцінності") особи, які не змогли утримати свої підсвідомі антисоціальні потяги здійснюють злочини.

Аналіз сучасної зарубіжної практики боротьби з злочинністю показує, що до числа кримінологічних теорій відносяться: доктрина контролю злочинності, теорія аномії, теорія диференціальної асоціації. Ряд кримінологічних теорій дуже популярний за кордоном, але їх вплив на практику боротьби зі злочинністю мінімальна. Мова йде про теорії небезпечного стану і соціального захисту, клінічної кримінології, теорії стігми, радикальної кримінології. За кордоном стали достатньо обмежено застосовувати тюремне ув'язнення, але в основі цього процесу не прийняття теорії стігми, а економічний фактор.

Використана література

1. Алексеев А.И. и др. Криминология. Учеб для вузов, 2000.-М: Изд-во НОРМА.-784с.

2. Криминология. Звирбуль В.К., Кузнецова Н.Ф и др. Учеб для вузов, 1979.-М.: "Юредическая литература.-305с.

3. Коваль Л. В. Криминология // Вісник КДУ. - К., 1983. -- Вин. 24.

4. Сорокин В. Д. Зарубежная криминология - М., 1976.

5. Юсупов В. А. Криминология. - М., 1985.

6. Попович В.М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки: Академія ДПСУ. - Ірпінь, 2001. - С. 46-49, 141, 300.

7. Бурлаков В.Н. Криминология ХХ века. - СПб: Юрцентр пресс, 2000. - С. 10.

8. Литвак О.М. Загальнотеоретичні підвалини соціально-кримінологічного запобігання злочинності // Право України. - 2001. - № 5. - С. 97-102.

9. Зелинский А.Ф. Криминология. - Харьков: Рубикон, 2000. - С. 17.