Система науки кримінології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система науки кримінології

План

Вступ 3

1. Причини злочинності, як соціальне явище 5

2. Система науки кримінології 12

Використана література 24

Вступ

Соціальна та економічна кризи спровокували зростання злочинності. Остання стала ледве не повсякденним фоном життя і навряд будь-кого можуть здивувати повідомлення про малолітніх вбивць, наркоманів чи алкоголіків.

Нині кожний п'ятий учень 5-го класу, кожний четвертий восьмик-ласник і кожний другий учень 11 класу схильні до вживання алкоголю. Поширення набула дитяча проституція.

В Україні щорічно близько 11 тис. дітей скоюють суспільно небезпечні діяння до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність.

Вони “опановують” нові види злочинів, які колись вважались “дорослими” - вимагання, шахрайство. Деякі вчинки таких злочинців відзначаються особливою жорстокістю і цинізмом.

Розбудова правової держави, економічні зміни і реформування національного законодавства України не можливі без урахування сьогоднішніх реалій. Якщо взяти до уваги тільки сферу боротьби зі злочинністю, то статистика свідчить: в 1987 р. в Україні зареєстровано 237821 злочин, в 1992 р. - 480478, а в 1997 р. - майже 590 тис. Крім того, значною залишається так звана латентна або прихована злочинність. Що це? Криміналізація суспільства чи його спроба таким шляхом вийти з того становища, в якому воно знаходиться зараз? Грубе порушення чинного законодавства чи недієвість самих законів?

Ось чому наука Кримінологія займається пізнанням злочинності, вивчає особистість злочинця і розробляє заходи попередження злочинів і поводження з тими, кого саме суспільство зробило злочинцями визначає заходи впливу на винного, заходи для його перевиховання.

При розробленні нових законів важливо враховувати поради фахівців, вчених, а також пропозиції громадян.

І той із злочинців, хто хоче змінити своє життя на краще і переконливо це доводить, повинен мати таку можливість.

Держава через відповідні установи за допомогою законів та соціальних програм зобов'язана надати їм таку можливість.

1. Причини злочинності як соціальне явище

Особи, що протиправно здійснюють своє поведінку, не дотримуючись встановлених норм вчиняють правопорушення. Переважно правопорушення здійснюються заради досягнення відомих цілей, до здійснення яких людину штовхають її особисті інтереси, переконання, нерідко це збіг обставин, дуже часто це просте незнання норм чинного законодавства, яке веде до вчинення протиправних дій. Як свідчать соціологічні дослідження правопорушення не виникали б у такій кількості, коли б не існувало в державі стільки норма-тивних актів, які повністю регулюють всі правовідносини, що виникають, то, як це не парадоксально, але менше було б і вчинюваних злочинів. Це явище можна пояснити тим, що свідомість рецидивних злочинів полягає в тому, що чим більша і важча кара за правопорушення і злочин, тим більший азарт його вчиняти.

Створюючи закони, необхідно враховувати свідомість, якщо не всіх членів суспільства, то хоча б більшості. Припущення, що всі члени даного суспільства чи держави мають однаково правові переконання, що виражені в офіційних законах держави не правдиве, оскільки, якщо члени суспільства мали одинакові правові переконання, вони б без усякого примусу стали виконувати їх. Проте ми не знаємо ні в минулому, ні в сучасному періоді ні одного суспільства чи держави, в якій би не здійснювались правопорушення і в якій би не існували міри відповідальності за вчинені правопорушення.

Оскільки правопорушення існують в будь-якій державі, будь вона з найдовершенішою системою законодавчих норм і найпідпорядкованішою системою державних органів, покликаних сприяти правопорядку і законності, то межею кожної держави є виявлення причин правопорушень, дослідження їх характеру, мети вчинення, для того, щоб можна було вжити заходів для попередження їх виникнення, оскільки загальновідомим є вислів, що попередити злочин чи правопорушення набагато простіше, ніж розкрити його і притягнути винну особу до відповідальності.

Отже, причини правопорушень - це ті явища соціальної дійсності, які викликають або полегшують скоєне правопорушень.

Основними причинами виникнення правопорушень вважаються ті причини, яким належить визначальна роль в цьому процесі. Це, наприклад: суперечність чинного законодавства основним правам людини, суттєві вади, недоліки чинного законодавства.

До неосновних можемо віднести ті явища об'єктивної реальності, які полегшують вчинення правопорушень. Сюди можна віднести недосконалість обліку і охорони матеріальних цінностей, неналежний контроль за додержанням правил дорожнього руху та ін.

За суб'єктивним ставленням особи, тобто за свідомим чи несвідомим розумінням і сприйняттям особи всі причини виникнення правопорушень поділяють на об'єктивні і суб'єктивні.

Об'єктивні - це явища, які існують незалежно від волі і свідомості людини і спричиняють виникнення правопорушень. Наприклад: економічна криза, низький рівень життя людей, недоліки в роботі державних органів.

Суб'єктивні - це ті явища, що входять до складу індивідуальної свідомості людини і спричиняють споєння правопорушень. Наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до закону, неправильне розуміння закону.

Для того, щоб краще зрозуміти й усвідомити причини правопорушень, на мій погляд буде доречним зупинитися на життєвих причинах, фактах, що ведуть до правопорушення і як результат зроблений висновок про способи їх усунення.

Однією з основних причин виникнення правопорушень, яка дуже часто характерна на сучасному етапі існування суспільства є суттєві вади, недоліки чинного законодавства. Цю причину можна пояснити так: в умовах переходу держави до правової держави, дуже часто зустрічається колізія норм одних нормативно-правових актів іншим, і особа, співставляючи свої дії і вчинки у відповідності до норм одного закону і діючи в межах, визначених ним, може порушити і переступити межі і приписи іншого законодавчого акту, і цим самим здійснити правопорушення.

Не менш поширеною серед основних причин - виникнення правопорушень в суперечність чинного законодавства правом людини. Це означає, що документально всі права задекларовані в тих чи інших нормативно-правових актах, а в реальному житті вони не реалізовуються. Так, наприклад, в Конституції України, закріплено право кожного на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Проте держава на даний момент таке право закріпила, а методи його реалізації не забезпечила. Більша частина людей в Україні перебуває зараз за межею зубожіння і нерідко для того, щоб роздобути “достатнє” харчування, одяг, йде на шлях злочинності, нерідко примушуючи себе переступати в собі людську гідність. Парадоксально, не правда? Право закріплене, а люди щоб скористатися конституційним правом скоюють в “найкращому” випадку правопорушення, а деколи фінал може бути ще страшнішим - вчинення тяжких злочинів.

Також до вчинення правопорушень приводить халатне ставлення до своїх службових обов'язків. Дуже часто на практиці буває так, що одна особа працівник, який несе відповідальність за майно підприємства, у разі пошкодження, знищення чи крадіжки цього майна, неналежним чином веде облік і охорону матеріальних цінностей, а інша особа, яка в “певний час опинилася в доречному місці” користається нагодою і вчиняє правопорушення.

На даний етап, коли Україна перебуває на етапі переходу до справжньої правової держави, спостерігається складне економічне становище, як в цілому держави, так і кожного конкретно взятого члена суспільства. В умовах, коли коштів в держбюджеті недостатньо, то мінімальні видатки, які б забезпечили нормальне функціонування усіх громадян, в сфері народного господарства, підприємства існує безладдя, не забезпечуються громадяни робочими місцями, а якщо хтось з них і працює, то не одержує зарплати, та це, як наслідок, приводить до порушення норм законів. Свідомість осіб в цьому випадку спирається на фразу: “Коли держава сама встановлює закони і порушує їх, то чому ми не можемо порушити їх, що “заробити” таким чином собі і своїй сім'ї на кусок хліба?” А й справді, важко не погодитися з такою думкою. Адже жива людина піде на все, щоб забезпечити собі мінімум для прожиття, про це навіть свідчить теорія Абра хама Маслоу, яка полягає в тому, що найнижчою потребою людини в складній ієрархії потреб є фізіологічні потреби, для задоволення яких людина може переступити будь-які межі, приписи, догми.

Також в умовах економічної нестабільності, коли не працюють цілі заводи, фабрики, підприємства, а майно їхнє стоїть бездоглядне, особи, які мають певний доступ до цих матеріальних цінностей, дуже часто здійснюють правопорушення, порушуючи приписи законодавчих актів.

Також вчинення правопорушень громадянами зумовлене недоліками в роботі державних органів, їхніх структурних підрозділів, метою яких є донесення до свідомості норм-заборон, приписів законодавчих актів, проведення лекцій для широких мас населення. Дуже часто буває й так, що самі працівники державних органів, нехтуючи своїми посадовими повноваженнями, обов'язками та приписами спричиняють такі психологічні умови, що громадяни не витримуючи психологічного тиску, вчиняють ті чи інші правопорушення. Тому, на мій погляд, адміністрація державних органів повинна досить прискіпливо і професійно підходити до питання визначених осіб, які приймаються на роботу в відповідні органи, досліджувати їхні особисті характерні риси, особливості психіки й темпераменту.

Також до вчинення правопорушень призводить, як уже зазначалося вище, низький рівень життя людей, їхня неспроможність в складних умовах забезпечувати собі нормальний рівень для існування.

Всі вище наведені причини правопорушень є основними серед усіх наявно існуючих у суспільстві причин.

Також не менш важливими і суттєвими є набір інших причин. Найхарактерніші з них можна охарактеризувати.

Дуже поширеною причиною виникнення правопорушень є незнання особою чинного законодавства. В наш час майже 60% осіб, які проживають на території України (як свідчить статистика) є малоосвіченими і мало правосвідомими в сфері права.

Специфіка правової свідомості полягає в тому, що вона сприймає, а потім і втілює життєві реалії через призму справедливого, праведного, вільного. Вона вимагає встановлення загальнообов'язкових норм поведінки. Правосвідомість окреслює кордони правового і не правового, правомірного і протиправного. Вона потребує юридичних мір для забезпечення права.

Правова свідомість здійснює вплив на поведінку людей разом з нормами права, поряд з ними, а інколи і в суперечності з ними. З деякою впевненістю можна говорити, що для більшої частини людей нормативом поведінки служить саме правосвідомість, оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не стикалися з правовими актами. Проте тут легко впасти в іншу крайність, а саме - недооцінити роль законодавства в формуванні правосвідомості. Причому не обов'язково напряму.

При реалізації права громадянами правосвідомості довіряють менше, оскільки велика загроза відхилення їх від норми в силу особистої заінтересованості. Більше того, набирає реальної загрози негативна роль правосвідомості через їх нерозвинутість, відсталість, дезорієнтацію на соціальні цінності.

Отож, для того, щоб протистояти виникненню правопорушень, державі необхідно вжити заходів для підняття правосвідомості і правової культури громадян, формування державної правосвідомості загалом тісно пов'язане з подоланням вузько зрозумілих, національних і регіональних інтересів. В центрі усієї політики державі необхідно ставити громадян як духовно вільних, творчих особистостей, які потребують допомоги і захисту з боку держави.

Слід сказати, що через низьку правосвідомість і правову культури виникають і інші причини, що зумовлюють скоєння правопорушень. Адже інколи, через неправильне розуміння і тлумачення правових норм, особи хоч і не бажають вчиняти правопорушення, проте в силу свого неправильного розуміння порушують правові приписи.

Однією з причин виникнення правопорушень є також, на мій погляд, недостатнє приділення часу для виховання батьками неповнолітніх. Адже такі особи, як ніхто інший підпадають під негативні впливи, а це приводить до того, що спочатку скоюють дрібні правопорушення, які з часом можуть перерости у щось більш серйозніші.

Також я вважаю, що однією з причин виникнення правопорушень є нестабільність в законодавстві держави. Коли одні закони за короткий проміжок часу змінюються іншими, доповнюються різними поправками, то дуже важко пересічним громадянам слідкувати, аналізувати і застосовувати в практиці всі вимоги. Оскільки співставляючи свої вчинки з правовими приписами законодавчих норм, особи можуть тим самим порушувати новітні норми, приписи, закони.

Тому кожній державі необхідно поставити за ціль сформувати стійку систему правових норм, яка б була ну якщо й не досконала, то хоча б відповідала явищам, що відповідають дійсності.

Також я вважаю, що заборон в державі не повинно бути дуже багато, тому що в суспільній свідомості існує певний кордон сприйняття правових норм, заборон і санкцій за правопорушення. Надмірна кількість заборон може призвести до того, що серед заборон, без яких і можна було б обійтись, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон дуже багато, практично неможливо не карати за кожне правопорушення і тому складається уява, що їх можна безнаказанно порушувати.

З цієї ж причини не можна кожну заборону супроводжувати надмірно строгою санкцією; окрім того, що це неминуче призведе до знецінення загрози державним примусам, невідповідність правопорушень і санкцій спричинить несприятливі соціальні наслідки: якщо однаково строго караються різні за ступінню порушення, у порушника немає стимулу стримуватися від діянь більш небезпечних. До того ж надмірно строга кара за правопорушення може викликати співчуття суспільства до покараного, породжувати широку недовіру до справедливості законодавця,. а також надмірно часте пом'якшення покарання судами при вирішенні конкретних справ, що негативно відбивається на авторитеті закону. Проте й недостатньо строгі санкції неефективні: якщо за ухилення від сплати податків чи за причинення в результаті підприємницької діяльності шкоди природі встановлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для зупинення протиправної поведінки. Міри примусу, передбачені санкцією, повинні сприяти охороні і відновленню правопорядку, виправленню і перевихованню правопорушника. Покарання і штраф повинні бути відповідно строгими для даного виду правопорушень, достатнім для їх попередження. Це відповідність визначається практикою, статистикою, власним розумінням.

Отож, з вищенаведеного можна зробити висновок, що найбільш важливою проблемою боротьби з правопорушеннями являється їх попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства наслідки. Правопорушення неможливо викорінити, борячись безпосередньо з ними, проте суттєво зменшити їх кількість можливо і необхідно. Очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь самітно збільшилася б, якщо би вони були незаборонені, чи якщо б за них були встановлені неефективні санкції чи якщо, на кінець, правові заборони можна було порушувати безкарно.

По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати за ціль перевиховання правопорушників, попередження споєння нових правопорушень ними чи ін. особами. усунення причин правопорушень. Ця ціль реалізовується в процесі застосування і реалізації санкцій, тобто в відношенні юридичної відповідальності за правопорушення.

В.О.Котюк виділяє ще й теорії причин злочинності. Серед них він відзначає соціологічну теорію причин злочинності, до яких входять:

теорія науково-технічної революції;

вчення Є.Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв'язки);

теорія соціальної дезорганізації (аномії);

теорія багатофакторності;

класова теорія.

Серед біосоціальних теорій причин злочинності найбільш розповсюдженною є теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопаталогічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності, расові теорії.

Підводячи підсумок, можна сказати, що існують різні причини і умови злочинності і правопорушень - як соціальні, так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та інші причини і умови. І завжди слід пам'ятати, що правильне і точне встановлення причин правопорушення - невід'ємна умова їх профілактики і зменшення.

2. Система науки кримінології

Пізнання події злочину це складна багатопрофільна діяльність, яка потребує як емпіричних ( досвід ) так і наукових знань із різних галузей науки, техніки, мистецтва. Тому ще в давні часи для розслідування злочинів, запрошувались особи, що розумілись на цій справі, які допомагали розв'язувати задачі, що поставали в процесі розслідування.

Необхідно сказати, що окремі способи розслідування злочинів, експертизи і відкриття датуються ще XVII століттям, але народження криміналістики як самостійної науки відбулось в кінці XIX століття. Узагальнюючи джерела виникнення криміналістики можна виділити чотири напрямки :

1. Криміналістика - як наука виникла в межах формального кримінального права і процесу.

2. Криміналістика - виникла, як наука в рамках неправового розшуку злочинних елементів.

3. Криміналістика - виникла як продовження судової медицини.

4. Криміналістика - виникла сама по собі, в силу необхідності для вирішення проблем ефективної боротьби з злочинністю.

Криміналістика, як самостійна наука, зародилась в кінці ХІХ ст. її засновниками прибічники тої чи іншої теорії вважають австрійського професора Ганса Гроса (1847-1915 рр.) та французького вченого Альфонса Бертільона (1853 -1914 рр.)

Спробуємо подумки перенестися в то далеке минуле, коли не існувало ні фотографії, ні дактилоскопії, коли люди не вміли описувати зовнішність людини по методу "словесного портрету" і користуватись з метою встановлення особи антропометрією і ми зрозуміємо, як важко було вести боротьбу із злочинністю без наукових методів, як легко вдавалось злочинцям приховувати своє минуле. Саме в цей час з'являється такий жахливий метод ідентифікації, як калічення і клеймування. Давньоіндійський пам'ятник права "Закони Ману" предписував, за удар нищим вищого, відрізати ту частину тіла, якою був нанесений удар. В Давньму Єгипті та Вавілоні де діяли досить жорсткі принципи законів вавілонського царя Хаммурапі за скоєння крадіжки винному відрубували руку і т.д. Широко застосовувалась калічення та катування на території України (зокрема про це згадується в "Соборном Уложении" 1659 р.) Клеймування було відмінено в 1863 р. на передодні введення судової реформи 1864 р.

Першим з наукових методів, який запропонував А.Бертільон був метод словесного портрету - опис в певній термінології ознак зовнішності особи на основі науково розробленої системи. За цією системою кожна частина обличчя і голови отримувала точне визначення і визначення з декількох букв (шифр), по яких складалась формула зовнішності. На основі цього методу ідентифікації виникає досить сумнівна теорія стосовно особливих ознак, які властиві зовнішності злочинця ( італійський вчений Чезаре Ломброзо ). Аналізуючи ідентифікацію злочинців, яка проводилась на основі цього методу необхідно відмітити, що була висока ступінь помилок. Тому з 1879 р. А.Бертільон розробляє метод антропометрії, суть якого полягала в вимірюванні різних частин тіла. В 1882 р. завдяки високопоставленим знайомим батька А.Бертільона відомого французького вченого Луі Бертільона цей метод був введений в Франції в повсякденну поліцейську практику. Єфект нового методу ідентифікації швидко виправдав себе, вже в 1884 р. Бертільон ідентифікував близько 300 осіб, які раніше були засудженні, але приховали це. Розроблений метод швидко завойовував визнання не тільки в Франції, але й в Аргентині, Бельгії, Італії, Португалії, Данії, Австрії, Німеччині та в інших країнах. В 1890 р. в Петербурзі було створене перше в царській Росії антропометричне бюро, а метод розроблений Бертільоном отримав назва "бертільонаж". В кінці ХІХ ст. в змагання з антропометрією вступив метод дактилоскопічної ідентифікації особи по пальцевим узорам. Деякий час антропометрія і дактилоскопія застосовувались одночасно, але змагання між ними все частіше виводило на перше місце дактилоскопію. Своєрідними похоронами бертільонажу стала крадіжка всесвітньо відомої картини "Мони Лізи". Вперше науково описав папілярні лінії італійський вчений М.Мальпіги в 1686, але він не класифікував їх. Слід зокрема зазначити, що відбитки великого пальця з давніх давен використовувались в давньому Китаї, як підпис ( тобто ідентифікація особи). За новий метод виступали три важливі ознаки - неповторність, відносна незмінність, відновлюваність. Батьківщиною дактилоскопії вважається Англія, але це вже її друга батьківщина. Дактилоскопія прийшла до нас з Сходу, зрештою, як і всі прогресивні досягнення. Англічанин Вільям Гершель використовував пальцеві відбитки в Індії в якості посвідчення особи при видачі пенсій, а також для встановлення особи злочинців, які втікли з тюрьми. В 1877 р. його спроба розповсюдити свій досвід на всі тюрьми Бенгалії не отримала підтримки з боку влади. В 1880 р. в англійському журналі "Природа" була опублікована стаття Генрі Фолдса, який вперше ознайомив широкі кола англічан з дактилоскопією. Але все ж таки заслуга розробки наукових основ застосування дактилоскопії належить третьому англічанину Френсісу Гальтону, який в 1892 р. видав книжку "Відбитки пальців", де вказав принципи, які повинні бути покладені в основу класифікації відбитків. Практичну класифікацію відбитків здійснив четвертий аглічанин - Едвард Генрі, який в 1901 р. був завдяки цьому призначений замісником начальника Лондонської поліції. В 1906 р. дактилоскопія була введена в Росії, і як пояснював уряд, введення дактилоскопії було необхідне для боротьби з бродягами, так званими "іванами , нє помнящіми родства". Вперше ідентифікація особи злочинців за допомогою дактилоскопічної експертизи була проведена в Варшаві в 1909 р. та в Одесі в 1911 р..

Слід також зупинитись на допоміжному методі ідентифікації злочинців - фотографуванні. Фотографія налічує майже півторастолітню історію. Її основоположниками являються три винахідники : Жозеф Нісфоро Ньєпс, Луі Жак Дагер ( Франція ) і Фокс Талбот ( Англія ). Днем народження фотографії вважається 7 січня 1839 р. , в цей день Парижська Академія Наук заслухала виступ Домініка Ф. Араго стосовно винаходу Дагера (закріплення зображення, яке було отримане на срібній пластинці за допомогою парів йоду. Майже одночасно Талбот опублікував свій спосіб закріплення зображення за допомогою хлористого срібла.

Окрім розвитку окремих напрямків криміналістики, необхідною на мою думку є характеристика тих криміналістично-експертних закладів, що існували в кінці ХІХ ст. Після судовою реформи 1864 р. до проведення досліджень залучались "обізнані " люди з числа лікарів, поліцейських, професорів, вчителів, які мали "спеціальні пізнання і набули особливого досвіду". Як вже зазначалось медичну експертизу проводили лікарські управи, експертизи в справах підробки грошових знаків - Експедиція заготовлення державних паперів, в окремих випадках Центральна хімічна лабораторія Міністерства фінансів. Досить часто при проведенні складних експертиз звертались до Академії наук, яка здійснювала переважно дослідження судово-медичного та хімічного характеру. З 1912 р. в великих містах були створені кабінети науково-судових експертиз зокрема такі кабінети були створені в Одесі і Києві. Кабінети складались з трьох відділів : фотографічного, кримінально-технічного, та хімічного.

Особливу систему криміналістичних закладів становили кримінально-реєстраційні підрозділи поліції. Перший такий заклад був створений в 1890 р., як антропометрична станція. В 1892 відкрилось ще 12 подібних станцій єдина з яких була на території України - це Одеська анторпометрична станція, і лише в 1901 р. така станція була створена в Києві. В цих бюро за допомогою антропометрії та частково дактилоскопії проводилась реєстрація та ідентифікація злочинців.

Наука криміналістика і судові-експертні установи в Україні по справжньому почали створюватись тільки після скасування старих судових установ.

На сьогоднішній день розвиток та впровадження криміналістичних знань пов'язаний з діяльністю науково-дослідних інститутів Міністерства юстиції України, кафедрами окремих університетів, діяльністю експертно-криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ.

Зараз, в системі Міністерства юстиції України функціонує три інститути судових експертиз, одна криміналістична лабораторія і біля десяти філій в яких виконуються різноманітні експертизи. Міністерство внутрішніх справ України має мережу експертних криміналістичних підрозділів. У кожному обласному і міському УВС функціонує експертно-криміналістичний підрозділ (відділ, відділення, група), а в Міністерстві внутрішніх справ України - Експертно-криміналістичне управління і Криміналістичний центр. Співробітники криміналістичних підрозділів Міністерства внутрішніх справ виступають як експерти в суді або фахівці при виконанні слідчих дій.

Експертні криміналістичні підрозділи є у Служби Безпеки України і військових округах Міністерства оборони України. Ці лабораторії виконують в основному попердні дослідження при виконанні дізнання і попереднього слідства, а також деякі види нескладних криміналістичних експертиз.

Підводячи підсумки можна визначити наступні положення :

1. Криміналістика - багатогранна наука, яка межує з багатьма іншими науками. Тому розвиток і впровадження криміналістичних знань пов'язаний в деякій мірі з розвитком окремих галузей спеціальних знань.

2. На сьогоднішній день не існує єдиного визначення, що таке наука криміналістика. Найбільш прийнятним на мою думку є наступне визначення, "Криміналістика - наука, що вивчає закономірності утворення, виявлення, збирання, дослідження і використання слідів кримінально-релевантних подій, з метою ідентифікації ( в широкому розумінні цього слова ).

Розвиток процесуальної думки наприкінці 19 століття та потреби практики створили умови для відгалуження від фундаментальних правових галузей знань багатьох спеціальних, які мали спочатку прикладний характер. Це були судова медицина, криміналістика, судова психологія та інші.

Уперше про криміналістику як систему спеціальних знань згадав Г.Гросс у своїй роботі “Керівництво для судових слідчих як система криміналістики” (1892р.). Г.Гросс предмет криміналістики визначив так: “Криміналістика по своїй суті починається там.., “де встановлюють” .., яким саме способом учинюються злочини? Як досліджувати ці способи і розкривати їх, які були мотиви що спричинили до злочину, яка була мета - про все це нам не говорить ні карен право, ні процес. Все це складає предмет криміналістики”.

Насупні визначення предмета криміналістики є вдосконаленням основних положень, які були зазначені ще у Г.Гросса. Так, С.Н.Трегубов писав, що предметом криміналістики є “використання методів природничих наук і технічних знань при розкритті злочинів і встановленні особистості злочинця”.

Автор першого в Росії підручника з криміналістики І.М.Якімов вважав, що криміналістика “має своїм предметом вивчення найбільш доцільних способів та прийомів використання природничих, медичних і технічних наук при розслідуванні злочинів і вивченні фізичної та моральної особистості злочинця”.

Криміналістика, так само як і інші науки, для пізнання свого предмета повинна мати свої методи, котрі мають входити у структуру предмета. Вперше про це заявив Б.М.Шавер, який відзначив самостійність науки криміналістики в її “прийомах і методах виявлення та дослідження доказів, які використовуються з метою розкриття злочинів, виявлення і впізнання злочинця”. Проте деякі вчені, наприклад С.М.Строгович, вважали криміналістику лише технікою, а тактику і методику розслідування злочинів предметом кримінального процесу а не криміналістики.

С.М.Потапов пропонував вважати криміналістику “наукою про судові докази - наукою доказового права”. С.П.Мітрічев поклав кінець дискусії про статус криміналістики. Він обгрунтував, що криміналістика - це юридична наука, і вона не вивчає будь-якої правової сторони злочину. Разом з тим вона сприяє розкриттю та розслідуванню злочинів, розробляє засоби і методи збирання і дослідження доказів. Подібне розуміння предмета криміналістики мають і в наш час наукові школи і окремі вчені.

О.М.Васильєв більш лаконічно визначив її предмет - “Криміналістика - це наука про технічні засоби і тактичні прийоми та методи, що використовуються для виконання передбачених кримінально-процесуальним законом дій по виявленню, збиранню, фіксації та дослідженню доказів з метою розкриття і попередження злочинів.

В.Я.Колдін дав таке визначення предмета криміналістики: “Криміналістика - це наука, котра досліджує закономірності злочинної поведінки , механізм її відтворення в джерелах інформації, особливості діяльності при розкритті, розслідуванні і попередженні злочинів та розробляє на цій основі засоби і методи вказаної діяльності з метою забезпечення належного використання процесуально-матеріальних правових норм”.

Криміналістика - це юридична наука, яка виникла у надрах кримінального процесу у минулому столітті як сукупність технічних засобів і тактичних прийомів, а також способів їх використання для розкриття злочинів. Це означає, що криміналістика вивчає злочин. Проте злочин є предметом пізнання інших наук, які досліджують деякі специфічні сторони, властивості і особливості злочинної діяльності для боротьби з нею. В цьому аспекті криміналістика має свій предмет пізнання.

Злочин є складним соціальним явищем, яке характеризується своєю структурою, зв'язками і відношенням між його єлементами. Пізнані та кількісно відтворені відношення набувають властивостей закономірностей, що належать саме цій структурі. Тому криміналістика досліджує злочин передусім як динамічний процес, тобто його діяльнісну сторону.

Злочин у діяльнісному плані - це динамічна система, яка має різні форми взаємодії об'єктів живої і неживої природи. В структуру її елементів входять: суб'єкти злочину (люди); предмети, за допомогою яких учинено злочин; спосіб учинення злочину; результат злочину, тобто матеріальні та ідеальні відображення, а також інші обставини місця, часу, поведінка осіб причетних до вчиненого злочину, або які випадково стали його очевидцями.

Елементи динамічної системи в процесі вчинення злочину взаємодіють між собою, створюють сукупність послідовних процедур, які називаються механізмом злочину. Останній є однією із сторін злочину, яку вивчає криміналістика. Усвідомлення механізму злочину в процесі його розкриття є однією з важливих задач, тому що не встановивши динаміки події - як, коли і при яких обставинах, якими засобами і в якій послідовності розгорталася картина злочину на місці його вчинення, не можна зрозуміти його мотивів і причин, дати йому кримінально-правову оцінку, і, зрештою, скласти уявлення про зовнішній вигляд злочинця та сконструювати динамічну модель його поведінки.

Криміналістику цікавить безпосередньо предмет, на який був спрямований злочин, тому що між ним і злочинцем була взаємодія. Встановлення відношень і взаємозв'язків між предметом посягання і суб'єктом злочину має безпосереднє значення для його розшуку і встановлення особистості злочинця.

Спосіб учинення злочину - це образ діяльності суб'єкта, це не тільки поведінка, але й закономірне відтворення використання предметів - засобів діяльності. У зв'язку з цим спосіб опосередкований об'єктивними умовами, в яких виникла і розвивалась протиправна дія.

Злочинець і способи його дій пов'язані з місцем учинення злочину, чи особистістю потерпілого. Часто за слідами злочину висувають дві типові версії: “Злочинець - свій”, “Злочинець - чужий”, тобто не знайомий з потерпілим, чи не знайомий з місцем учинення злочину.

Закономірності, що вивчає криміналістика, входять в її предмет як елементи. Подія злочину розкриває діяльність суб'єктів у матеріальному середовищі, в результаті якої виникають сліди злочину - джерела доказової інформації. У природі все взаємопов'язано і взаємообумовлено. Злочинна діяльність не виняток. Сліди-відображення виникають за загальними законами діалектики і несуть необхідний і повторюваний, тобто закономірний характер.

Р.С.Бєлкін назвав п'ять закономірностей утворення слідів злочинів:

повторюваність процесу виникнення слідів;

зв'язок між діями злочинця і отриманням злочинного результату;

зв'язок між способом учинення злочину і слідами, які виникають як наслідок використання цього способу;

залежність вибору способу від конкретних обставин;

зникнення доказів, тобто слідів злочинів.

Вищезазначене можна об'єднати в три групи. До першої групи закономірностей належать:

повторюваність, тобто при наявності одних і тих же причин виникають однакові наслідки, наприклад, при дотику до гладкої поверхні пальцем щоразу утворюється потожировий відбиток.

Зв'язок між дією і результатом. Суть цієї закономірності полягає в тому, що наявність злочинного результату свідчить про наявність протиправної діяльності.

Закономірне зникнення слідів-відображень. Суть цієї закономірності полягає у тому, що будь-який слід-відображення матеріальний або ідеальний після виникнення змінюється у часі і нарешті, зникає. Знання закономірностей зберігання в часі окремих слідів злочину дозволяє своєчасно їх знаходити і фіксувати.

Друга група закономірностей включає три види зв'язків:

Зв'язок між способом дії і слідами злочину полягає в тому, що однакові взаємодії при рівних інших умовах призводять до однакових наслідків.

Зв'язок способу, яким було вчинено злочин, з особистістю злочинця. Цей зв'язок має імовірний характер і реально виявляє себе лише при спостереженні масових явищ. Разом з тим він є однією з ознак, за якою створюються криміналістичні обліки, АБД, що використовуються для розслідування злочинів.

Залежність способу від конкретних умов. Хоча діяльність злочинця і має відносно стійкий характер, але вона не може щоразу повторюватися в усіх деталях, оскільки кожен злочин здійснюється за конкретних об'єктивних обставин. Тому злочинець діє залежно від ситуації, що склалася на місці злочину.

Третя група. Закономірності, що відтворюють виникнення і перебіг явищ, які пов'язані із злочином, характеризуються суб'єктивними діями учасників злочину, насамперед самого злочинця, потерпілого, свідків. До них відносять такі дії суб'єктів:

таємність підготовки і вибору засобів учинення злочину.

Рекогносцироква місця вчинення злочину. Через те, що злочинець попередньо був на майбутньому місці злочину, то не виключена можливість появи випадкових свідків, які бачили і запам'ятали злочинця.

Раптовий від'їзд, зміна зовнішності і місця проживання, роботи тощо, часто є наслідками вчинення злочину, тому ці факти треба виявляти і ретельно встановлювати їх причину.

Нестандартна поведінка - настороженість, дратівливість, скритність. Така закономірність може виявитися лише при наявності лише багатьох фактів. При розслідуванні вона має орієнтовне значення і її належить перевіряти у кожному конктетному випадку.

Наведені закономірності характеризують механізм злочину і діяльність злочинця, встановлення яких складає тільки одну частину розслідування. Другу частину створює діяльність слідчого, яка полягає в збиранні, дослідженні, оцінюванні та використанні зібраного матеріалу у процесі доказування.

Збирання доказів, як діяльність, складається з таких процедур:

а) пошуку джерела інформації, тобто таких об'єктів, які були присутні на місці події і причинно пов'язані з подією злочину. Джерелами ідеальних відображень є люди, а матеріальних - усі тверді, сипучі, рідинно- та газоподібні тіла;

б) фіксації джерел інформації, тобто застосування технічних і тактичних прийомів для отримання відбитка джерела інформації у формі, доступній для сприйняття.

в) вилучення джерела інформації з матеріального середовища, його індивідуалізації і процесуальної фіксації в протоколі слідчої дії;

зберігання джерела інформації, тобто застосування заходів і технічних засобів для створення штучних умов, за яких усуваються природні фактори, що руйнують структуру матеріального джерела.

Дослідження джерел інформації підлягають певним закономірностям і охоплюють процедури пізнання їх слідчим, особою, яка провадить дізнання, судом, прокурором та експертом з метою встановлення наявності відображення інформації, можливості віднесення її до доказуваного факту і наскільки вона узгоджується з іншими доказами.

Оцінка доказів - це логіко-психологічний процес, в ході якого у суб'єкта формується уявлення (впевненість) щодо інформаційної значущості фактичних даних, тобто інформації, що знаходиться в її матеріальних носіях, а також щодо причинних зв'язків усіх джерел інформації і достатності сформованого комплексу доказів для прийняття процесуального рішення.

Використання доказів треба розуміти як процедуру оперування ними в доказуванні, тобто надати суб'єктам можливість ознайомитись з джерелом інформації, оцінити ті фактичні дані, що в ньому містяться, перевірити законність та обгрунтованість вилучення, фіксації, збирання інформації та процесуального її закріплення.

Вивчення криміналістичної закономірності вчинення злочину та його механізму є лише однією стороною, іншу складають методи та засоби збирання, дослідження, подання, використання доказової інформації для розслідування та запобігання злочинам. Розроблені на основі пізнання закономірностей учинення злочину технічні засоби, тактичні прийоми і рекомендації для роботи з доказами, дістали назву - криміналістичні засоби.

Криміналістичні засоби розподіляють на технічні, тактичні та методичні, кожні з них розглядаються у відповідних розділах науки криміналістики.

Таким чином, розглянуті закономірності вчинення злочину, механізм його, криміналістичні засоби та методи збирання доказів складають елементи предмета науки криміналістики.

Використана література

правопорушення кримінологія злочинність

Криминология: Учебник / Под ред. В.Н. Кудрявцева и В.Е.Эминова. 2-е изд. - М.: Юристь, 1999. С.678.

Криминологи:Учебник / Под ред В.Г. Лихолоба - К:- Донецк, 1997. С. 398.

Криминология: Учебник / Беляэв Н.А. и др. Под ред. В.В. Орехова - Санк-Петербург: Университет, 1992. С. 216

Криминология. - М: МГУ, 1994. С.415.

Криміналістика. За редакцією академіка П.Д. Біленчука. Київ, “Атіка”, 1998р.

1. Размещено на www.allbest.ru