Право на західноукраїнських землях

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Політичний лад на західноукраїнських землях в кінці 18-19 ст

2. Суспільний устрій краю в даний період часу

2.1 Рівень життя населення

2.2 Рівень культури та освіти

3. Державний лад

4. Система судочинства та створення перших прокуратур

5. Право на західноукраїнських землях в кінці 18-19 ст

Висновок

Список джерел і літератури

Вступ

Тема моєї курсової роботи: " Право Галичини, Північної Буковина та Закарпаття в кінці 18 початку 19 століття". За мету курсової роботи ставлю дослідження розвитку правовідносин на теренах України в кінці 18 -19 століття, дослідження джерел тієї системи права, що складалась на той час, а також політичний лад на західноукраїнських землях в кінці 18-19 ст, суспільний стан краю в даний період часу, державний лад, право на західноукраїнських землях, а також система судочинства та створення перших прокуратур.

Робота присвячена надзвичайно складному і важкому періоду в історії українського народу -- XIX -- початку XX ст.

Упродовж зазначеного періоду українські землі були роз'єднані. Більша частина -- Східна, або Наддніпрянська Україна -- перебувала у складі Російської імперії, а західноукраїнські землі -- Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття -- під владою Австрійської (пізніше -- Австро-Угорської) монархії. Український народ не мав у той період своєї державності, а відтак економічне, соціальне і політичне життя на території України цілком визначалося імперськими державними структурами. Зміни в цих структурах автоматично відбивалися на політичному устрої України. Саме ці процеси й висвітлюються в другій частині першого тому курсу історії держави і права України.

Значна увага приділяється також змінам у праві, таким важливим явищам у його розвитку, як систематизація і кодифікація права України і Росії в першій половині XIX ст., буржуазні реформи і контрреформи другої половини XIX ст. Простежується взаємовплив змін у праві і в політичному житті в Росії та Україні.

Російський та австро-угорський уряд проводили гнобительську політику щодо України не тільки в політичному і соціально-економічному відношенні. Вони прагнули денаціоналізувати, асимулювати українців, ліквідувати їх як самобутню націю.

В курсовій роботі досліджені наукові праці провідних істориків з держави і права такі, як : Городницька Л.С., Кульчинський В.С., Музиченько П.П., Мацькевич М.С., Настюк М.І., Чайковський А.С.

1. Політичний лад на західноукраїнських землях в кінці 18-19ст.

Після революції 1848 р. на західноукраїнських землях утверджується капіталістичний спосіб виробництва. Водночас посилюється гноблення українського населення з боку австрійської бюрократії, польських, румунських та угорських поміщиків.

Після невдалих війн 1859 і 1866 pp. багатонаціональна Австрія перетворилася у 1867 р. в дуалістичну монархію, яка складалася з двох держав -- Австрії та Угорщини. Перша разом з Буковиною, Галичиною, Чехією та іншими землями, що входили до її складу, стала називатися Цислейтанією, а друга -- з Трансільванією, Фіуме, Хорвато-Славонією і Закарпаттям -- Транслейтанією. Це пояснювалося тим, що імперія Габсбургів була поділена на дві частини по річці Лейте. Укладаючи угоду з угорськими магнатами, австрійський уряд мав на меті усунути небезпеку повного відокремлення Угорщини. Наданням їй певних конституційних прав він намагався пом'якшити австро-угорські суперечності за рахунок спільного гноблення інших народів, зокрема слов'янських.

В імперії виявилися дві домінуючі нації: австрійська й угорська. З 52 млн мешканців монархії близько ЗО млн становили слов'яни, причому частка австрійців у Цислейтанії дорівнювала лише 35,78%, а угорців у Транслейтанії -- 45% загальної чисельності населення. У подальшому вся політика буржуазії двох великодержавних націй будувалася на спільному гнобленні багатомільйонного населення інших національностей: українців, хорватів, чехів та ін. У зв'язку з утворенням дуалістичної монархії власне Австрія перетворилася з бюрократично-абсолютистської держави у нову конституційну державу з великими пережитками абсолютизму.

Глибокі національні суперечності в Австро-Угорщині призводили до національних конфліктів. Буржуазія пригноблених націй, чисельність і роль якої зростала, прагнула забезпечити собі свій ринок і вийти переможцем у конкуренції з австрійською буржуазією. Остання, використовуючи своє панівне становище, вживала контрзаходів у боротьбі проти буржуазії пригноблених націй.

Обидві частини Австро-Угорщини мали спільного монарха (австрійський імператор був одночасно й угорським королем), влада якого формально була обмежена двопалатним парламентом (в Австрії -- рейхсратом, в Угорщині -- Державними зборами), спільну армію і флот, частково спільні фінанси, проводили спільну зовнішню і митну політику. В Австро-Угорщині існували три спільні міністерства -- іноземних справ, військове і фінансове.

Державні витрати поділялися між Аварією і Угорщиною у відношенні 70:30. На кожні наступні десять років об'єднана комісія, яка мала дорадчі права, повинна була уточнити розподіл витрат. Нерідко це ставало предметом гострої боротьби. Для обговорення загальнодержавної політики австрійський і угорський парламенти виділяли по 60 осіб (по 20 -- від верхніх і по 40 -- від нижніх палат) до особливої представницької установи -- так звані Делегації, які звичайно один раз на рік збиралися на коротку сесію почергово у Відні й Будапешті.

Влада монарха в Австро-Угорщині була велика. Він проголошувався священним, недоторканним, самовільно призначав і зміщував прем'єр-міністра, міністрів і вищих державних чиновників, у тому числі суддів, здійснював верховне командування збройними силами, вирішував питання війни і миру, укладав міжнародні договори тощо. Усі найважливіші питання державного життя належали виключно або переважно до імперської компетенції. Панівні класи завжди намагалися використати вельми широкі прерогативи імператора у боротьбі проти визвольного руху пригноблених національностей.

Крім загальних для усієї Австро-Угорщини державних органів, кожна з двох частин монархії мала власні державні структури, що визначалися своєю конституцією (спільної конституції не було). В Австрії була прийнята груднева конституція 1867 р., в Угорщині -- поновлена угорська квітнева конституція 1848 р.

Австрійська конституція складалася з п'яти "конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови. Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомствені представники великих дворянських родів, які володіли значним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї палати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх було більше. Українців -- членів цієї палати було лише четверо, поляків -- 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавалися. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських мільйонерів -- Гутнера і Маутнера -- хабарі по півмільйона крон з кожного за призначення їх членами палати панства. Друга палата австрійського парламенту -- палата представників -- до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усунула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парламенту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така організація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала більшість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селянство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промислових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була створена п'ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшилася від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п'ятій курії один депутат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взагалі не користувалися виборчими правами. Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, "говорильню", а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також належало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього. Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або крайові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже ставилися до українського народу. Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів Австро-Угорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

2. Суспільний устрій краю в даний період часу

Колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись і надалі ринком для виробів австрійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася і була представлена головним чином дрібними підприємствами. Вони становили у краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858 р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій магістралі було відкрито рух. Львів був з'єднаний із столицею Австро-Угорщини -- Віднем, а через Краків і Відень -- з Центральною і Західною Європою. Пізніше, у 1866--1871 pp., були побудовані залізниці, що з'єднали Львів з Росією і Румунією.

Експлуатація природних багатств краю провадилася колонізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан видобування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт її переробляли в центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14--16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 p., однак упродовж досить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад півстоліття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберігатися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система вільного найму, з'являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбувалося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів і виділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні і безземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїздили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх нерідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Австрійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Галичини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 p., читати і писати українською мовою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямовані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і Закарпаття в темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мад'яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посідати ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно невелика. Серед української буржуазії помітне місце посідали представники українського чиновництва, у тому числі керівники українських політичних партій. Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було заможне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських землях формувався новий суспільний клас -- промисловий пролетаріат. Основними джерелами його поповнення були безземельні селяни і розорені ремісники, які шукали засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це обумовило нечисленність фабричних робітників. Значна частина робітників була зайнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу пролетаріату становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, нерідко пов'язані із землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців погіршувалося становище робітничого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польськими, румунськими й угорськими робітниками та селянами виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських магнатів.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство терпіло безпросвітну нужду, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати землю за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об'єднання дрібного селянства у 1890 р. великий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівності всіх перед законом. "Основний закон, -- казав І Франко на загальноміських зборах мешканців Львова, -- обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же закон, перед яким вони повинні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне цивільне і частково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який особисте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має. Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є нуль".

3. Державний лад

Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У 1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині -- крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазно-поміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався "вплив" намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім -- австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовідданий проступок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті. В останньому нерідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістичною молоддю і студентами-українцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику -- повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судового апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, яке мало досить широкі повноваження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Вибори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були нерівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і буковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти -- митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк б років.

До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-промислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один уповноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково думати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можливості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького крайового сейму становили поляки, а в буковинському -- румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновника -- крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як правило, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини. Його постанови хоча й мали характер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов'язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині -- крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

У галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині -- 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, як "поступка" обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядалося як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайовий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. засновувалися повітові громади, які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затвердження імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу обиралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сільські управи (у великих містах -- магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська і Чернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

4. Система судочинства та створення перших прокуратур

право кріпосний самосвідомість буржуазний

Після приєднання Галичини та Буковини до Австрії на цих землях певний час зберігалася попередня судова система. Цивільні справи розглядали земські суди, кримінальні справи -- гродські, а земельні суперечки -- підкоморські суди. Селяни судилися в домініальних (вотчинних) судах. Державні селяни підлягали суду представників адміністрації. У 1773 р. у Львові австрійська адміністрація заснувала верховний суд як апеляційний для всіх нижчих судів Галичини. Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву імператорсько-королівського. Йому надавалося право помилування засуджених до страти селян. У випадку особливо тяжких порушень закону це право належало тільки імператорові. Найвищою інстанцією судового нагляду з 1780 р. став галицький сенат у складі верховної судової палати, що перебувала у Відні. Одночасно із заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд з фінансових справ, а у 1775 р. -- так звану апеляційну раду.

Скоро відбулися зміни і в низових ланках судової системи. Так, у 1783 р. судові установи, що існували за часів Польщі, були ліквідовані. З'явився шляхетський суд у Львові (1784 р.) та у Станіславі (1787 р.), який розглядав цивільні та кримінальні справи шляхти. Після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів у кожному із 19 циркулів, компетенцію шляхетських судів було обмежено розглядом виключно цивільних справ шляхти.

Апеляційною інстанцією для шляхетських і кримінальних судів на всій території Галичини та Буковини залишався імператорський трибунал у Львові. Найвищою і останньою інстанцією для судів усієї Австрії була верховна судова палата у Відні, у складі якої існував галицький сенат.

Революція 1848 р. спричинила зміни судової системи. Так, в Галичині були створені повітові, повітові колегіальні та окружні суди, а також вищий крайовий суд (у Львові).

Повітові суди виконували роль першої інстанції і діяли в складі одного (повітові) або трьох (повітові колегіальні) суддів. Вони розглядали цивільні справи і справи про злочини, які за підсудністю не відносились до судів присяжних. Важливіші цивільні справи в першій інстанції було передано на розгляд окружним судам, які виступали також як суди другої інстанції щодо справ, вирішених повітовими колегіальними судами. Вищий крайовий суд, шо знаходився у Львові, був другою інстанцією для окружних судів і третьою та останньою -- для повітових судів, але лише у цивільних справах. Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був верховний суд і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р.

У Закарпатті першою інстанцією виступали домініальні суди, які залежали від дворян-землевласників. Формально закон надавав право оскарження рішень домініальних судів до судів другої інстанції -- комітатських. Однак фактично це було нереально, оскільки останні у всіх випадках ставали на захист інтересів поміщика і адміністрації.

Одночасно з проведенням судових реформ проходив процес організації прокуратури. У 1849--1850 рр. при кожному окружному суді було встановлено посаду державного прокурора. При вищому крайовому суді та верховному судовому та касаційному трибуналі засновувалась посада генерального прокурора. За законом 1873 р. прокурор при верховному судовому і касаційному трибуналі й надалі зберігав титул генерального, прокурори при вищих крайових судах одержали найменування старших, а при окружних судах -- державних прокурорів. У повітових судах обвинувачення підтримували заступники державних прокурорів. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів.

Законом від 1781 р. в Галичині та Буковині засновувалася адвокатура, але тільки 16 липня 1849 р. у світ вийшло тимчасове, а 6 липня 1868 р. -- постійне положення про неї. 1 квітня 1872 р. було затверджено дисциплінарний статут адвокатів. Питанням адвокатури присвячувалися закон від 26 березня 1890 р., який встановлював розмір гонорарів, і наказ міністра юстиції від 11 грудня 1897 р., який уточнював деякі питання її організації і діяльності.

До адвокатів ставилися високі вимоги. Крім семирічної практики після закінчення юридичного факультету і складання адвокатського екзамену, вони повинні були мати ступінь доктора права. Адвокати об'єднувалися в палати і обирали свій орган самоуправління -- президію -- строком на три роки. Президія, після виконання всіх законних вимог, приймала кандидатів до адвокатури і була органом дисциплінарного нагляду за професійною діяльністю цієї категорії правозахисників. Загальне керівництво адвокатурою здійснював міністр юстиції. [А.С. Чайковського Історія держави і права України- К.:2000,- С.235-237]

Сутністю змін у правовій системі на західноукраїнських землях після включення їх до Австрії була заміна застарілого польського законодавства на австрійське. Особливістю цього процесу було те, що Галичина стала місцем апробації нового австрійського законодавства. Так, Цивільний кодекс 1811 р., введений у дію в Австрійській імперії з 1 січня 1812р., спершу був запроваджений і протягом 15 років удосконалювався на галицькій території.

Його джерелами були пандектне право (пристосоване до капіталістичних відносин римське право), Прусське земське уложення 1794р. і місцеве право деяких австрійських земель. Кодекс мав 1502 параграфи і поділявся на вступ, у якому викладалися загальні положення про цивільний закон та три частини, що містили положення про особисті й майнові права, спільні постанови щодо особистих і майнових прав. У кодексі визнавались рівність громадян перед законом, свобода договірних відносин, цивільний шлюб та ін. Оскільки він зберігав елементи феодального й канонічного права, із розвитком капіталістичних відносин його норми не відповідали новим історичним умовам.

Однак, із певними змінами у формі новел (надзвичайних актів), цей кодекс продовжував діяти до розпаду імперії і навіть -- декілька років після включення в 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі.

Цивільно-процесуальний кодекс набув чинності 1796 р. у Західній, а 1807 р. і в Східній Галичині під назвою галицького цивільно-процесуального кодексу. Він регулював усі стадії цивільного процесу від подання позовної заяви до виконання рішення суду. Процес характеризувався надзвичайною повільністю, тяганиною й дорожнечею суду, тому продовжувалася робота над його вдосконаленням. Хоча новий проект цивільно-процесуального кодексу (1825р.) затверджено не було, окремі його положення, що регулювали питання компетенції судів, адвокатської діяльності, судочинства в безспірних справах тощо, було введено в дію. Новий цивільно-процесуальний кодекс (1895 р.) базувався на принципах гласності, усності, змагальності й порівняно з попереднім прискорив розгляд судових справ.

Кримінальний кодекс (1803 р.) також наприкінці XIX ст. попередньо був апробований на території Галичини. Він складався з двох частин (злочини й тяжкі поліційні провини), кожна з яких мала розділ кримінального матеріального права і розділ процесуального права. На старих засадах римського права було розроблено широку класифікацію покарань за злочини та "порушення громадського спокою". Переважним способом покарання стає ув'язнення, яке поділялося на: 1) суворе тюремне ув'язнення із заковуванням у ланцюги; 2) суворе ув'язнення з кайданами на ногах; 3) звичайне тюремне ув'язнення без ланцюгів і кайданів. За деякі злочини встановлювалася смертна кара, але в більшості випадків імператор, щоб підняти популярність абсолютизму, своїм помилуванням замінював смертні вироки на позбавлення волі.

Новий кримінальний кодекс 1852р. поділявся на дві частини про злочини й провини. За злочини передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні терміни, за провини -- грошові покарання, арешт до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані в Австрії законом від 15 листопада 1867р.,) заборону проживати в даній місцевості тощо. В подальшому до кодексу неодноразово вносилися доповнення, але в його основі були застарілі норми феодального права. Прогресивні правознавці вимагали підвищити з 10 до 16 років вік кримінальної відповідальності, скасувати смертну кару, яку вважали середньовічним варварством, виступали проти застосування статей кодексу за аналогією тощо.

Кримінально-процесуальний кодекс 1853р. суперечив демократичним нормам судочинства, і в 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який з незначними змінами діяв до 1918р. За цим кодексом судочинство базувалося на принципах усності й гласності, допускалась участь присяжних у розгляді тяжких злочинів, запроваджувалась ідея вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. [Іванов В.М. Історія держави і права України.-К.: МАУП.2002,-С.135-136]

5. Право на західноукраїнських землях в кінці 18-19 ст.

Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв'язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей кодекс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність цивільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії привів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазно-демократичних норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У 1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів.Серед них закон від 24 жовтня 1852р. про зброю, 27 жовтня 1862 р. -- про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. -- про друк, 25 липня 1867 р. -- про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. -- про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. -- про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 p., він базувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією тощо.

У кримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поширював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його прийняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.

У 1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь "громадськості" (йдеться про суд присяжних) при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний лад і право в Україні багато в чому визначалися загальними для Росії і Австро-Угорщини буржуазними реформами.

Селянська реформа 1861 p., незважаючи на збереження численних пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала тут монопольне право дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селян від поміщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи на понесені втрати, залишаючись, як і раніше, "першим станом імперії", змогло зберегти за собою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої права стану і привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, розкладалася категорія "міських обивателів". На перший план все чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації соціально-класової структури міст виражалася у появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робітників, пролетарів -- з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Російської імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася урядом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів державної адміністрації не була належним чином адаптована до буржуазних реформ 60--70-х років. І хоча самі вони були досить радикальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі вирізнялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна сповна відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобережжя) встановилося земське самоврядування. Після проведення міської реформи 1870 р. міста України вперше здобули реальне самоврядування. Користувалися ним передусім великі міста -- Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв'язання господарських і культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опозиційність самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинства.

Роль царського адміністративно-бюрократичного апарату залишалася значною. Генерал-губернатори, губернатори, чиновники повітового рівня, які уособлювали собою державну владу на місцях, у більшості випадків зберегли свої досить широкі повноваження.

Реформи 60--70-х років не змінили абсолютистської сутності царського самодержавства. Свідченням тому були контрреформи 80-х -- початку 90-х років, спрямовані на відмову від завоювань "великих реформ". Втім, контрреформи, спрямовані проти реальних суспільних тенденцій і процесів, не змогли зупинити їх. Буржуазні зміни в Російській імперії дедалі більше ставали незворотними, суперечили абсолютистському політичному режимові. Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку права.

Західна частина України у розглянутий період перебувала під владою Австро-Угорської монархії, на неї поширювався колоніальний режим. Однак зміни буржуазного характеру в державно-правовому режимі у другій половині XIX ст. тією чи іншою мірою відбивалися і на українських землях -- Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Визвольний, у тому числі ліберально-демократичний, революційний і національно-визвольний, рух зростав. Про це переконливо свідчили факти державно-правової історії України у другій половині XIX ст.

Висновок

Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу права в Україні в період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі. Перша половина XIX ст. і для Російської, і для Австрійської імперій характеризувалася кризою феодально-кріпосного ладу та формуванням буржуазних відносин. У сільському господарстві це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок з ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства.

Проте капіталістичні зрушення в сільському господарстві в Російській імперії до 1861 року, а в Австрійській до 1848 року були слабкими.

Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. Ії розвиток супроводжувався змінами у суспільному ладі.

В умовах створення товарного виробництва відбувалося зародження нових соціальних груп -- буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що ступили на шлях підприємництва.

Політичний лад України визначався природою імперської державності. В адміністративно-політичному устрою Росії Україна складалася з дев'яти губерній, частина яких була об'єднана в генерал-губернаторства, що дало можливість повністю ліквідувати автономні особливості політичного устрою України. Західноукраїнські землі в цей же час пройшли через встановлення конституційного ладу Після революційних подій 1848 року до відновлення абсолютизму.

До 40-х років XIX ст. в Україні збереглася дія місцевого права, джерела якого систематизовані не були. Хоча робота з кодифікації місцевого права була проведена, ні одна з кодифікацій в дію введена не була. Царизм розповсюдив на Україну загальноросійське законодавство. Головним джерелом права став Звід законів Російської імперії, Удосконалення правової системи відбувалось і в Австрійській імперії. Так, в 1812 році тут було введено в дію Цивільний кодекс.

Падіння кріпосного права в Росії та в Австрії поклало початок формуванню та розвитку капіталістичних відносин в цих країнах. Патріархально-кріпосницька Україна відходить у минуле, народжується нова, буржуазна Україна.

Зміни, які відбувалися в пореформений час в суспіль-політичному ладі України, визначалися загальними для обох імперій закономірностями. Суттєво змінилося перш все правове становище селянства, яке стало вільним, придбало особисті і соціально-економічні права. Не набули реального значення для селян права, визначені земською й іншими реформами. Всі вони сприяли Зміцненню позицій дворянства як в економічній, так і в політичній сферах.

Буржуазні реформи, що передбачали нову судову систему і буржуазні принципи судочинства, земські і міські органи місцевого самоврядування, -- були проведені не в губерніях України.

Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Австрія в 1867 році перетворилася в Австро-угорську імперію. Намісник у Галичині і крайовий президент Буковині зосередили в своїх руках все управління, як з урядовими органами на західноукраїнських землях існували органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, і сільські ради) самоврядування, антидемократичний принцип діяльності яких полягав у роздвоєнні функцій урядового управління і самоврядування. Зміни в системі державного апарату торкнулись і системи органів суду, які було відокремлено від адміністрації.

Джерела діючого права в Україні поповнилися новими нормативними актами в окремих галузях права. Отримало розвиток адміністративно-поліцейське і кримінальне законодавство. Дальший розвиток капіталістичних відносин в Австро-Угорщині також привів до перегляду старих і створення нових кодексів.

У другій половині XIX ст. тяжким тягарем на український народ ліг національний гніт. Проте Україні вдалося зберегти мову, культуру, самобутність, все те, що становить основу державності і що в майбутньому допомогло відродженню Української держави. Незважаючи на державні кордони, активно проходив процес консолідації української нації, зростали суспільно-політичні та культурні зв'язки між західноукраїнськими і східноукраїнським землями. В умовах переслідування російським царизмом української культури поступово зростала роль західні українських земель у національно-культурному русі, в якому також брали участь передові сили Східної України,

Під впливом цього руху зростала національна самосвідомість населення України, посилювалася боротьба за об'єднання всіх українських земель в єдиній соборній демократичній державі.

Аналіз суспільно-політичного устрою і права України у другій половині XIX ст., період утвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний устрій і право в Україні багато в чому визначалися загальними для усієї Росії буржуазними реформами. Поступово формувалася заснована на приватній власності соціальна структура; нові елементи, в дусі часу, з'явилися в державному механізмі, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Проте державно-правова надбудова в цілому зберегла ряд феодальних пережитків. Царський уряд беззастережно ігнорував прагнення українського народу до національного відродження і самовизначення, що повною мірою відбилося на державному устрої і праві України.