Норми права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття норми права

2. Види правових норм

3. Шляхи удосконалення норм права

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Право є дуже складною цілісною системою, як відомо, є два поняття: "система права" і "правова система", які не є тотожними, їх слід розрізняти. Правова система -- поняття ширше, ніж система права. Система права входить до правової системи, є засадною системою в системі.

На відміну від правової системи система права -- правова категорія, яка означає внутрішню будову, внутрішню структуру права будь-якої країни. Вона виражається через розподіл і побудову нормативного матеріалу, за допомогою якого її різні блоки (частини) постають у єдності.

Система права -- це об'єктивно обумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, яка складається з взаємозалежних норм, логічно розподілених за галузями, підгалузями та інститутами.

Можна сказати інакше: система права -- це науково організована сукупність правових норм, розподілених за групами -- правовими інститутами, зведеними у підгалузі, які у свою чергу утворюють галузі -- цілісні нормативні утворення.

Структура -- це засіб зв'язку елементів у системі, які забезпечують її спрямоване функціонування та усталеність (стабільність).

Структурні елементи системи права:

- норми права;

- інститути права;

- під галузі права;

- галузі права.

Тож-- "цеглинка" системи права, первинний компонент, із якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права. Галузь права є найбільшим елементом серед тих, з яких складається система права. Цивільне право, кримінальне право, трудове право, адміністративне право та ін. -- це галузі права.

Соціальні норми набувають якості юридичних внаслідок того, що об`єктивно сприяють функціонуванню суспільства в цілому. Визначаючи однаковий для всіх масштаб поведінки учасників суспільного життя, вони забезпечують взаємодію їх як елементів єдиної соціальної системи і закріплюють зв`язки багатьох окремих індивідів в колектив - суспільство. Право закріплює умови, при яких індивід в змозі задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби іншого.

Актуальність даного індивідуально науково-дослідного завдання полягає в тому, що норма права ("юридична норма") відображає одну з фундаментальних властивостей права - його нормативність - і тому є найважливішою в юриспруденції. Норма права - різновид соціальних норм, тобто правил поведінки людей у суспільстві. Її видовими відмінностями виступає суспільна значущість і пов`язана з нею загальнообов`язковість. При цьому значну роль відіграє удосконалення норм права, щоб вони завжди відповідали вимогам часу і потребам суспільства.

Метою даної роботи є визначення ролі правових норм в суспільному житті людини і їх класифікація, аналіз їх співвідношення і взаємодії з іншими соціальними нормами, а також шляхи їх удосконалення, тобто розглянути заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності й адаптації національного законодавства до європейського права і вивчити рекомендації щодо підвищення ефективності законодавчої та іншої правової продукції в процесі реалізації. Буде зроблена спроба порівняння точок зору різних авторів по вищеперерахованих питаннях.

правовий норма соціальний законодавство

1. Поняття норми права

Соціальні норми

На деякому етапі розвитку суспільства виникає потреба впорядкування існуючих в ньому відносин. Не можна уявити людське суспільство без регулювання поведінки людей за допомогою визначених зразків, моделей, масштабів. З них і складаються в результаті багаторазового повторення норми, на які в подальшому орієнтується суспільство.

Норма- це загальне правило поведінки, що діє неперервно в часі у відношенні невизначеного кола осіб і безмежної кількості випадків. З процесом суспільного регулювання поведінки людей пов'язане формування і розвиток соціальних норм.

Соціальні норми - соціально-вольові, такі, що історично склались чи ціленапрямлено встановлені масштаби поведінки, які регулюють поведінку людей в суспільстві.

Соціальні норми утворюють єдину систему, і в своїй системі вони забезпечують всесторонній і глибокий вплив на життя суспільства, на всі його сфери. Ці норми розраховані на те, щоб направляти поведінку людей в майбутньому, тобто в наперед незафіксованих випадках. Оскільки соціальні норми діють в системі, то вони можуть поділятись за різноманітними факторами. Головним є поділ цих норм за сферами регулюючих відносин. Таким чином, виділяються: норми-звичаї, норми моралі, норми права і корпоративні норми.

Норми-звичаї - це природні правила поведінки людей, що історично склалися і в результаті багаторазового повторення ввійшли в звичку. Звичай опирається на силу звички і існує в силу наявності фактичних відносин. Тут права і обов'язки співпадають - це є головною відмінністю його від інших соціальних норм. В цьому виражається його регулятивна особливість.

Норми моралі - це принципи, в яких виражені: відносини чи погляди на гуманізм, справедливість, гідність людини і життя. Норми моралі за своїм походженням не пов'язані з державною владою, вони існують усно і реалізуються на основі внутрішніх переконань людини, на основі внутрішньої суспільної думки. В нормах моралі нема вказівки на вид можливої чи обов'язкової поведінки, оскільки, як я вже відмітив, вони не пов'язані з державою.

Корпоративні норми - це загальні правила поведінки громадських організацій. Ці норми, як правило, формалізовані, тобто містяться в статутах цих громадських організацій.

За регулятивними особливостями близькі до норм права - в них вимальовуються права і обов'язки членів цих об'єднань. Корпоративні норми забезпечуються способами, що передбачені даною громадською організацією. Виділяючи разновиди соціальних норм необхідно вказати на особливе місце норм права в цій системі. Норми права виступають в якості основних пунктів зосередження, визначають риси всієї системи і характер взаємовідносин між її частинами.

Юридичні правові норми

Норма права - це формально визначене правило поведінки (безпосередньо чи в поєднанні з іншими нормами права), що виходить від держави і надає учасникам суспільних відносин даного виду суб'єктивні юридичні права і накладає на них суб'єктивні юридичні обов'язки.

Бабаєв В.К дещо по-іншому дав поняття норм права. На його думку юридична норма - це загальнообов'язкове веління, виражене у вигляді державного владного розпорядження і яке регулює суспільні відносини.

А ось Голлунский С.А. вважає, що норма права це не всяке розпорядження, що має юридичний характер, а тільки таке розпорядження, яке представляє собою загальне правило, розраховане на багаторазове його застосування.

Пиголкин А.С. в своїй роботі правову норму визначив, як правило поведінки, яке є вимогою, велінням, зверненим до суб'єктів права, узгоджувати свою поведінку з вказівками норми під загрозою невигідних наслідків при порушенні цих вказівок. В нормі формулюється правило поведінки, через норму деяка ідея перетворюється в суспільні відносини. Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи.

Юридична норма є елементом позитивного права. "Право, як вважає Бабаев В.К., - складається з нормативних установок (які є елементом права). Юридична норма це також нормативна установка, але певним чином оформлена, тобто виражена в законодавстві''.

Далеко не всі нормативні установки є юридичними нормами. Каркунов Н.М., розглядаючи право в загальносоціальному змісті і юридичному змісті запропонував його поділ на природнє і позитивне. Довгий час в радянській юридичній літературі вважалось, що позитивне право розглядалось, як "заблуждение умов", що веде до порушення правопорядку.

З цієї точки зору правом є лише позитивне право, тобто тільки те, що виражене в законодавстві.

Природнє право - це право, яке належить людині від народження (право на життя і т.д.). Позитивне право - це та частина соціальних норм, яка виражена в офіційних документах, що виходять від держави і гарантованих державою. I позитивне право не відхиляє природнього права, з точки зору сучасної науки. Спостерігається деякий зв'язок між ними. Як було зазначено вище, цей зв'язок добре показав Бабаев В.К.

Норма права -- це правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, елементарна частина права, що відноситься до нього як частина до цілого (або як одиничне до загального). Було обгрунтовано, що норма права -- це і не форма, і не зміст всього права, а саме його частина. Вона володіє змістом і формою і в системоутворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права, як частині системи в тій чи іншій мірі притаманні суттєві ознаки, притаманні праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права -- це загальнообов'язкове, встановлене чи санкціоноване і таке, що захищається державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю і інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини в цілях їх впорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтись без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття передбачає з'ясування притаманних нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права представляє собою відхилення від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поведінки, які є суттєвими, тобто розглядають поведінку як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені в текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації. Наприклад, в процесі купівлі-продажу суттєвим є не те, скільки разів "прицінювався" покупець, вибираючи ту чи іншу річ, скільки часу він на це затратив. Для права важливо встановити ознаки: коли можна визнати договір купівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Або інший приклад: у випадку скоєння вбивства, коли закон особливо чутливий до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає все індивідуальне, що не має відношення до характеристики даної дії як такої. Отже, норми права містять вказівки на суттєві признаки поведінки, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), які держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є владним розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона чи дозвіл. Припис в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; оскільки віно нею встановлений, то передбачені і міри примусу в випадках його порушення.

По-третє, норма права являє собою певний метод впливу на відносини, що врегульовуються. В приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин цілком несхожі, як і самі відносини, бо використовуються різні способи надання їм визначеності, впорядкованості. В цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регулюємих цією нормою відносин; взаємні права і обов'язки; санкції за неконання обов'язків.

По-четверте, норма права -- загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивида, а для всіх людей, що входять до складу даної категорії (суспільства в цілому), як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин. Норма права звичайно не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження. Iншими словами, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поведінки передбачає її неодноразову дію, а відповідно, і "захопити" в поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

По-п'яте, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Як раз навпаки, норма права тому і є такою, що містить достатньо конкретне правило поведінки. Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює вид суспільних відносин, що повторюються, оскільки не вичерпується одноразовою реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. Тому норма права -- загальне і загальнообов'зкове правило поведінки.

По-шосте, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на впорядкування яких вона направлена. Він формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, оріентацій держави і інших факторів. Головний зміст норми, в основному визначається змістом відносин, що регулюються.

Норма права -- правова реальність навіть в тому випадку, якщо вона ні разу не застосовувалась для регулювання фактичних відносин. Наприклад, в недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, які застосовуються безпосередньо і опосередковано -- через інші норми.

Таким чином, норма права -- це загальне правило, яке вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманітність особливого, індивідуального, окремого.

Права людини є складовою частиною свободи, яка, на думку більшості - один з найбільш необхідних факторів людської сутності. Однак, наприклад, право індивіда на життя чи власність іншого індивіда означає порушення свободи останнього. Отже, норми права виражають об'єктивно зумовлену міру свободи. Вони виступають в якості рівного масштабу, форми, міри свободи всіх учасників суспільних відносин. Правові норми таким чином поєднують в собі надання і одночасно обмеження зовнішньої свободи осіб в їх взаємних відносинах. Таким чином надавально-зобов'язуючий характер є одною з характерних рис юридичних норм. Він означає, що в певних випадках права одного індивіда можуть охоронятись шляхом деякого обмеження прав другого індивіда (наприклад, прав на життя чи власність першого). На думку Л.I. Спиридонова, "право закріплює умови, при яких індивід в стані задовольнити свої потреби, лише задовольнивши потреби іншого". Дана точка зору виглядає, однак, дещо категоричною. Більш прийнятним виглядає теза про те, що індивід не може задовольнити свої потреби, не давши можливості, тим самим, іншому задовольняти свої. В цілому ж, масове недотримання подібних умов може привести до зруйнування балансу обмінних зв'язків - тієї основи, на якій тримається сучасна соціальна система, і тому норми, що їх закріплюють - загальнообов'язкові, що є однією з найбільш характерних властивостей юридичних норм.

Норма права є науковим, об'єктивно обгрунтованим розпорядженням -- моделлю суспільних відносин, що відображає інтереси суспільства в розвитку даних відносин.

Загальний характер норми права не витікає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому результаті є відображенням того реального загального, яке об'єктивно існує в багаточисленних окремих матеріальних відносинах даного виду, які являються виробничими відносинами.

В сучасних умовах вдосконалення норм права іде двома основними напрямами: покращення змісту норм, зміцнення їх "істинності"; впорядкування їх структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до все більш точного відображення потреб суспільного життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому вдосконалення утримання стосується всього комплексу норм -- зобов'язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. В рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

Основними умовами, що дозволяють добиватись вдосконалення норм права, є:

Точне відображення в правових приписах закономірностей розвитку державно-правової надбудови;

Відповідність норм права вимогам моралі и правосвідомості;

Дотримання вимог системності та інших закономірностей діючої системи права при прийнятті нових норм;

Врахування в процесі нормотворення загальних принципів регулювання і управління суспільними процесами.

Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного характеру -- норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, "роботу", яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило поведінки -- норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального характеру -- норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата -- неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру -- норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших -- забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, -- норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, -- держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Таким чином, підведемо короткі підсумки:

а) норма права може бути визначена в якості вихідного від держави і загальобов'язкового правила поведінки, що нею охороняється, яке закріплює за учасниками суспільних відносин даного виду юридичі права і накладає на них юридичні обов'язки;

б) правова норма є загальним правилом поведінки, тобто зразком, еталоном поведінки людей, їх колективів;

в) правова норма -- правило абстрактного, узагальненого характеру, первинний елемент права як системи;

г) правова норма -- державно-владне розпорядження;

д) правова норма -- явище широке, багатопланове і в той же час конкретне за змістом.

2. Види правових норм

Проблема класифікації юридичних норм, як і багато інших питань теорії права, по свому характеру така, що її наукове вирішення можливе лише в тому випадку, якщо виходити з висновків, отриманих в результаті філософського (загальносоціологічного) осмислення явищ правової дійсності.

Класифікація норм права переслідує декілька цілей, в тому числі виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця різних норм в механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв'язки. Найбільш загальними основами класифікації є їх поділ за такими ознаками:

За галузевою належністю, тобто за предметом і методом правового регулювання, всі норми класифікуються за інститутами і галузями права. У відповідності з цими об'єктивними розбіжностями законодавець видає кодифіковані акти, формулюючи тим самим галузі законодавства, що відповідають галузям права: норми державного права, норми цивільного права, норми адміністративного права, норми кримінального права, сімейного права і т. д.

За юридичною силою, тобто за актами, в яких норми права містяться, вони діляться на норми закону і норми підзаконних актів, причому за цією ознакою можлива подальша більш детальна класифікація.

За ступенем загальності змісту норми права діляться на норми-принципи, загальні норми і конкретні норми. Норми-принципи не містять яскраво виражених елементів норм права, вони є результатом нормативних узагальнень, виражають соціальний зміст всіх норм права даної групи. В деяких галузях права норми-принципи дозволяють безпосередньо регулювати відносини, спеціально не врегульовані конкретними нормами. Так, наприклад, принципи цивільного права є безпосередньою основою для застосування аналогії права.

На відміну від норм-принципів загальні норми -- це загальні правила, що конкретизуються в інших нормах. Так, положення ч. 1 ст. 151 ЦК України, що містять поняття зобов'язання і основи його виникнення, є загальною диспозицією до багатьох інших норм, які регулюють різні види обставин, служить як бы їх загальною частиною, а ч. 2 цієї ж статті, яка встановлює, що зобов'язання виникають з договору і з інших основ, вказаних в цьому Кодексі, є загальною нормою, тобто гіпотезою, для багатьох наступних. Загальною нормою є ст. 23 КК України, яка визначає види покарань, що застосовуються до осіб, що скоїли злочини. Серед загальних норм передове значення мають конституційні норми.

Близьким до поділу норм за ступенню формальної визначеності (ступені загальності) є їх ділення за формальними признаками на норми закону і норми підзаконних актів. В літературі висказано справедливе судження, що законодавчі норми за своєю структурною організацією найбільш развинуті. За ступнню узагальнення вони поділяються на конституційні, кодифковані и окремі.

За характером (чи складом) правил поведінки (формі регулювання) правові норми можуть бути зобов'язуючими; правонаділяючими (дозволяють скоєння дій, що містяться в нормі); забороняючими (передбачають стримання від дій, що містяться в нормі, тобто є непрямою вказівкою на правило поведінки).

Ці види норм властиві різним галузям права. Перші дві групи є специфічно регулятивними в позитивному змісті. В адміністративному, природоохоронному, кримінально-виконавчому і інших галузях права переважне місце займають зобов'язуючі норми, в цивільному ж -- правонаділяючі. Але немає таких галузей права, вміст яких вичерпувалось би однією групою норм. Навіть в кримінальному праві -- системі забороняючих норм необхідним компонентом зобов'язуючі норми загальної частини, а норми про необхідну оборону і крайню необхідність -- правонаділяючі.

Специфіка забороняючих норм полягає в тому, що вони формулюються як напівдиспозиції, тобто прямо не встановлюють правил позитивнї поведінки, що є характерне для зобов'язуючих і правонаділяючих норм. Вони вказують лише на забороняючі дії, які не можна чинити, і тим самим -- диктують правила поведінки. Ттому в зобороняючих нормах немає прямо виражених диспозицій. Статті кримінального кодексу, що вміщують дії, які кримінально караються, представляють собою гіпотези, які злились з диспозіціями. Але якщо їх брати разом з положеннями загальної частини, то характер диспозицій-заборон вимальовується повністю. Особливості кримінального закону зводяться до того, що заборона в ньому словесно не сформульований, але він в силу своєї загальновідомості логічно припускається.

Наприклад, кримінальне покарання за крадіжку власності означає заборонену дію. Як повинен вести себе суб'єкт, які йому слід вибирати установки, яким чином зорієнтувати себе в суспільнвй практиці -- він повинен вирішити сам.

Аналізуючи соціальну природу норм права, приходимо до висновка про ведуче значення дозволень, оскільки вони передбачають встановлення державою зобов'язань і заборон. Це значить, що всі ці способи регулювання складають єдину систему, причому зміни в одній з норм права обв'язково вимагають коректування інших.

В соціальному плані домінуючий елемент правової норми полягає в тому, що вона що-небудь наказує, забороняє чи дозволяє. Якщо наказова норма поведінки одночасно щось забороняє чи дозволяє, вирішальним, найбільш суттєвим в ній все ж є те, що вона наказує. Цей домінуючий елемент правової норми завжди можна визначити. Можна виділити два змісти "дозволу": в рамках зобов'язуючих чи забороняючих норм і вміщене в правонаділяючій нормі.

Очевидна умовність поділу норм права на вказані види. В процесі їх реалізації діючі субэ'кти завжди співвідносяться один з одним як носії прав і обов'язків. Без такго зв'язку норми права неможливо втілити. Однак цей поділ має і політичний, і правовий зміст. Він дает можливість з'ясувати, на чому зроблений акцент в поведінковій направленості норми. Звідси реальність існування зобов'язуючих, забороняючих і правонаділяючих норм. Неможна переступати об'єктивних кордонів цього розподілу.

В адміністративному праві домінують зобов'язуючі норми, в цивільному, сімейному, трудовому, земельному і ряді інших регулятивних галузей -- правонаділяючі, в кримінальному -- забороняючі. Більшість норм кримінально-виконавчого законодавства -- зобов'язуючі, однак немало і забороняючих; більшу частину (права засуджених) складають правонаділяючі норми.

Для зобов'язуючих і забороняючих норм характерний тісний взаємозв'язок, перехід одних в інші. Правомочність юридичних осіб за цивільним правом -- це в то же час і обов'язки їх керівників за адміністративним правом. Нерідко зобов'язування і правонаділення, заборона и правонаділення як форми регулювання зливаються в одній і тій же нормі.

В законодавстві, в різних його галузях досить часто спостерігається вживання таких смислових оборотів: "як правило, не дозволяється", "як правило, може бути дозволено", "у виняткових випадках", "як правило, повинно бути ..." і т. д.

Подобні технічні прийоми дозволяють охопити нормами права разноманітні відхилення від загальних правил, які деколи неможливо наперед передбачити в усех деталях. Тим самим росширяються кордони правової взаємодії, що забезпечується його гнучкість в різних ситуаціях.

И все ж таке поєднання форм регулювання слід віднести швидше до недоліків, чим до позитивних властивостей форм правових норм. Тут відкриваються широкі можливості для їх вільного трактування спеціальніми суб'єктами, що виконують норми, оскільки смисловий зміст подібних оборотів вкрай невизначений.

Зобов'язуючі, забороняючі і правонаділяючі норми в свою чергу можуть бути класифіковані і за іншими різноманітними основами. Так, наприклад, заборони поділяють: за сферами суспільного життя -- соціально-економічні, політичні, особисті; за функціональним призначенням -- заборони в широкому і вузькому змісті; за характером і об'ємом правового матеріалу -- інформативні і елементарні; за ступенем визначеності -- абсолютні і відносні і т. д.

Спеціалізовані норми не можуть служити самостійною основою для виникнення правовідносин, вони носять додатковий характер. I в залежності віт того яку функцію вони вконують, спеціалізовані норми поділяються на п'ять основних разновидів:

Общие - це норми, напрямлені на фіксування в узагальненому вигляді визначених елементів відносин, що регулюються.

Дефінітивні норми чи дефініції це норми направлені на закріплення в узагальненому вигляді признаків даної правової категорії, вони закреплюють науково сформульовані поняття, визначення понять.

Декларативні норми (норми-принципи) - це норми, в яких сформульовані правові принципи, задачі, цілі.

Оперативні норми, з їх допомогою з дій системи права вилучаються права, устарівші норми і вводяться нові.

Колізійні норми призвані вирішити зіткнення норм, вирішення конфліктних і передконфліктних ситуацій.

За ступенню активізації соціально корисної діяльності суб'єктів права норми права умовно можна поділити на звичайні і заохочувальні. В принципі всі вони "заохочують" таку діяльність, але виділення заохочувальних норм доречне тому, що вони найчастіше спеціально направлені на стимулювання правомірної діяльності, такою, яку суб'єкти юридично не зобов'язані чинити. Заохочувальні норми мають чітко виражену елементну структуру, причому диспозицією є заохочення, тобто надання різних матеріальних, духовних благ.

Заохочувальні норми -- це різновид правонаділяючих чи зобов'язуючих норм. Діапазон їх дії в праві все більш розширюється, причому заохочення нерідко передбачаються і за звичайне виконання обов'язків.

Заохочувальні норми слід вважати нормами права, але виступаючі не як правила поведянки, а як державний призив до визначеної поведінки. При настанні відповідних умов у компетентного органу виникає не тілько право на застосування заохочення, але інколи і обов'язок заохочувати.

За способами встановлення правил поведінки норми права діляться на категоричні і диспозитивні. Перша формулює визначене правило поведінки, виключає який-небудь вибір, хоча може встановити як заборону, зобов'язання, так і дозвіл; друга надає суб'єктам самим визначати конкретний зміст своїх прав і обов'язків і встановлює правило на випадок, якщо суб'єкти не скористались своїми правами. Наприклад, ч. 1 ст. 128 ЦК України визначає, що право власності у покупця речі за договором виникає з моменту її передачї, якщо інше не передбачено законом чи договором.

За технічними приьомами встановлення правила поведінки нормы права діляться на визначені, бланкетні и відсилальні.

Визначені -- безпосередньо містять опис правила поведінки в статті, в якій вона викладається.

Бланкетні норми - це такі правила поведінки, дія яких базується на змісті специфічних правил.

Відсилальні норми безпосередньо вказують на інші норми права як на умову своєї дії.

Алєксєєв С.С. розглядає поділ на норми матеріального і процесуального права.

Нормы материального права - регулюють змістову сторону реальних суспільних відносин, служать мірою юридичних прав і обв'язків їх учасників.

Нормы процесуального права регулюють юрисдикційну процедуру (порядок) діяльності компетентних органів держави по втіленню і захисту норм матеріального права, прав і законних інтересів учасників суспільних відносин.

За часом дії юридичні норми можуть бути поділені на загальні норми і тимчасові. Загальні норми встановлюються на невизначений строк дії до їх відміни. А тимчасові норми встановлюються на визначений строк. Припустимо на час стихійного лиха чи на час військового стану.

За безпосереднім предметом впливу правові норми можна класифікувати на соціально-технічні і соціальні. Соціально-технічні -- регулюють використання людиною технічних засобів, сил природи (правила експлуатації технічних засобів, технологічні режими, стандарти, норми розходу сировини, норми в сфері охорони природи и т. д.). Будучи утвердженими компетентними органами, вони стають юридично обов'язковими і тим самим виступають регуляторами відносин між людьми. Їх значення в епоху науково-технічної революції і збільшення ролі права в укріпленні зв'язку науки з виробництвом зростає. Соціальні -- регулюють суспільні відносини, суб'єктами яких є люди, їх колективи, суспільні організації и т. п.

3. Шляхи удосконалення норм права

Основою розвитку державності й економіки, формування ринкових процесів в Україні може бути лише професійне, конструктивне і стабільне право, адаптоване до європейського законодавства. Досвід правових держав свідчить: яким є правотворчий процес -- таке й право, яким є законодавчий процес -таке й законодавство. Ефективність процесу розроблення, прийняття та реалізації права і відповідно норм права визначає якість, корисність і цінність правової та законодавчої продукції.

На даний час Україна з наявним національним правом не зможе цивілізовано ввійти до світової економічної правової системи. Його потрібно кардинально трансформувати з урахуванням її вимог. Завданням Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу (надалі -- Загальнодержавна програма) є вдосконалення порядку нормотворчої діяльності на основі довгострокової програми розвитку законодавства, вироблення єдиних і загальнообов'язкових для всіх суб'єктів права правил підготовки проектів нормативних актів, підготовка фахівців для реалізації цієї роботи. Аналіз національної правотворчості - норм права, показав, що в Україні відсутній раціональний порядок підготовки законів, указів, постанов уряду; наказів, інструкцій і положень структур управління та суб'єктів господарювання; рішень і розпоряджень органів місцевого самоврядування.

Правозастосовна практика свідчить, що відсутність радикальної організації нормотворчої діяльності у владно-виконавчих і господарюючих структурах знижує якість, продуктивність і цінність нормативної документації. Вона не досягає поставленої мети і може бути порівнена з "холостим" пострілом. Наприклад, до яких наслідків призводить недосконалість податкового законодавства. За даними колишнього голови Податкової служби М.Азарова, суми, які приховуються суб'єктами підприємництва від оподаткування, дорівнюють сумам податкових платежів усієї решти платників податків, узятих разом. Обсяг коштів, що виводяться щорічно з-під оподаткування, становить близько 2 млрд. дол., що дорівнює приблизно 10 млрд, грн., з яких 4 млрд. грн. -- податкові платежі. М.Азаров вважає податкову службу сучасною, а податкове законодавство -- недосконалим.

Основну функцію серед правових актів виконує законодавство. Під ним слід розуміти сукупність законів, прийнятих Верховною Радою, а під правовими актами -- іншу нормативну продукцію владно-виконавчих і господарських структур. У Загальнодержавній програмі пріоритети мають закони, які при адаптації повинні сприяти правовому забезпеченню заходів із формування ринкових відносин; створенню сучасної ринкової інфраструктури, банківської, податкової і митної систем; розвитку підприємницької діяльності; захисту прав споживачів; зміцненню економічних зв'язків України з іншими державами. Адаптація вітчизняного законодавства означає його зміну і пристосування в нових умовах з урахуванням вимог зарубіжного законодавства, цілей і завдань розвитку національної економіки. Адаптація законодавства й інших правових актів становить складову частину правотворчості в Україні.

Неадаптованість як законів, так і інших нормативних актів до світової системи господарювання перешкоджає підприємницькій та іншій діяльності. Багато економічних невдач прямо залежать від національного законодавства, прийнятого поза ясною логікою та світовими правилами. Коли бізнесмени, дотримуючи такого законодавства, розробляють свої документи, вони заганяють іноземців у глухий кут. Досвід розвинених країн показав, що ефективність будь-якої сфери державної трансформації визначають творче законодавство, професіоналізм і чесність апарату владно-виконавчих структур, радикальна організація управління та відповідальність за результати керівництва, здатність суб'єктів господарювання за допомогою правових засобів захистити свої й національні інтереси всередині країни та за її межами.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада, її апарат нараховує близько 900 чоловік, і сума витрат на його обслуговування дорівнює 158 млн. грн. на рік. Верховна Рада за час своєї діяльності прийняла 2354 закони, ввела в дію 13 Кодексів, у новій або оновленій редакції -- 612 Кодексів[4]. Одразу ж після набрання законами чинності нею було прийнято додатково 943 закони про зміни змісту чинного законодавства. Постійна зміна знов прийнятих законів свідчить про неналежний професіоналізм парламенту. Деякі закони є формальними і непотрібними в момент їх прийняття. Багато депутатів при голосуванні не має уявлення про сутність і зміст закону, за який голосують.

Аналіз реалізації - підзаконних актів показав, що до кожного третього закону владно-виконавчі структури на основі підзаконних актів вносять корективи, істотно змінюють основні положення законів. Парламент Фінляндії щорічно приймає близько 20 законів, реалізація яких не потребує підзаконних актів. Пояснення полягає в наявності професіонально підготовлених, конструктивних за змістом і стабільних у дії законів. Фінляндія створила систему прямої законодавчої дії, яку не дублюють і не руйнують, не знищують підзаконні (управлінські) нормативні акти.

Кожний нормативний акт зобов'язаний мати своїх авторів. Безіменних норм права бути не повинно. Суспільство має право знати, який автор заслуговує на похвалу, а який -- на осуд за негативні наслідки реалізації правових норм. Мистецтво авторів при розробленні проектів нормативних актів включає професіоналізм, досвід, здатність до науково-дослідної роботи. При її виконанні важливе значення мають творчість, новаторство, радикальне вирішення правових проблем, адаптація національного законодавства до європейського права. Безіменність у праві хибна тому, що немає кому пред'явити претензії щодо відшкодування збитків від недоброякісної правової продукції. Анонімність її авторів приховує від суспільства їхню некомпетентність і дилетантство, призводить до безвідповідальності за шкоду, яку заподіяно державі, суспільству і суб'єктам господарювання. Верховна Рада, яка прийняла закон, зобов'язана нести економічну відповідальність за його негативні наслідки. Парламентарям слід з'ясувати, що найбільш значущі і цінні серед нормативних актів -- закони, прийняття яких вимагає глибоких правових знань. У державі ніщо не має бути важливішим за законодавчий процес, оскільки закони -- найдорожча і найцінніша продукція.

Класичний світовий досвід свідчить, що ефективність законодавства визначає ефективність економіки. У літературі економічну так само як і правову систему України може бути порівняно із симфонічним оркестром, який міг би блискуче грати найскладніші твори, але не грає. Причини цього -- відсутність конструктивної законодавчої основи та професійного диригента, які змогли б забезпечити блискучу гру "оркестру" країни. Ефективне і стабільне законодавство -- це двигун (мотор) економічної, соціальної або іншої реформи в державі. Продуктивне законодавство і радикальна організаторська діяльність владно-виконавчих і господарюючих структур забезпечують розвиток реформістських процесів і очікуваний результат. За роки національної державної незалежності економіка і законодавство України не стали належно творчими, конструктивними і передбачуваними -- як у країні, так і за її межами.

В Україні слід створити систему прямої законодавчої дії, в якій закони займали б пріоритетне місце і знаходилися б на вершині правових норм. Між законами і тими, для кого вони призначені (суб'єктами), не повинно бути посередників -- галузевих правових норм. Закон прямої дії означає його виконання без втручання посередницьких владно-виконавчих і господарських структур для реалізації конкретних цілей і досягнення очікуваного результату. Мета такого механізму -- поліпшити порядок розроблення, прийняття й реалізації нормативної продукції; виробити єдині правила адаптації правових норм з урахуванням вимог європейського законодавства. Механізм повинен включати наступні заходи: порівняльно-правовий аналіз відповідності й ефективності національного права стосовно європейського законодавства; планування нормотворчої роботи; єдиний порядок розроблення, прийняття й реалізації правових актів; внутрішню та зовнішню правову експертизу щодо відповідності проектів нормативних актів чинному національному та європейському законодавству; наявність фахівців, здатних підготувати нормативні акти з урахуванням пред'явлених вимог; інтегральну єдність у процесі адаптації національного права з європейським законодавством; поєднання бюджетного і позабюджетного фінансування; створення економіко-правової основи для інтеграції та консолідації права України із зарубіжним правом; введення в навчальному процесі спеціалізації за європейським законодавством і спецкурсу з підготовки правових актів.

Відповідальною стадією є процес обговорення і прийняття правового акта. У будь-якій владно-виконавчій і господарській структурі цю роботу ініціюють, організовують і реалізують юристи. В обговоренні проекту правового документа беруть участь юристи, експерти; особи, зацікавлені в його прийнятті; керівники структурних підрозділів. Мета цієї стадії -довести корисність, необхідність та адаптованість нормативного документа до європейського права при вирішенні конкретної проблеми, визначити його економічну обгрунтованість і фінансову забезпеченість. Відповідальність за розроблення документа, негативні наслідки при його реалізації несе юридична служба владно-виконавчої і господарської структури. З урахуванням наявності зазначених умов керівник структури підписує нормативний документ.

Важлива стадія -- забезпечення ефективної реалізації правового акта. В юридичній літературі традиційно вважається, що відповідальність, закріплена в правовій нормі за її невиконання, є засобом забезпечення реалізації правил поведінки або порядку діяльності юридичних і фізичних осіб. Але для корисної реалізації правової норми цього недостатньо. Для визначення ефективності правової норми необхідна інформація про результативність діяльності норми, її ефективність залежить від багатьох чинників, що визначають практичну цінність нормативного документа. Наприклад, ними є зацікавленість суб'єктів права в добровільному виконанні норми, механізм застосування відповідальності за недотримання її основних положень, значущість правового акта і пріоритетність органу, який його видав. При розробленні правових норм слід ураховувати ці умови та чинники.

Особливе мистецтво правотворчості полягає в тому, щоб у процесі підготовки нормативних актів передбачити в перспективі їх ефективну реалізацію. Необхідно добитися такої правової єдності, при якій кожний нормативний документ був би професійним, корисним і не завдавав шкоди. Для досягнення таких результатів необхідна методика підготовки, прийняття й реалізації нормативних актів для владно-виконавчих і господарських структур, введення в навчальному процесі спеціальної дисципліни для реалізації нормотворчих функцій, передбачення в Держбюджеті витрат на такі цілі, запозичення класичного зарубіжного досвіду в цій справі. Враховуючи творчість процесу законотворення, слід узаконити порядок підготовки, прийняття й реалізації нормативних актів, затвердити його у Верховній Раді, зобов'язати для загального застосування суб'єктами влади й управління, економіки та господарювання.

Пріоритетне місце в правотворчості посідає законодавчий процес. Він має зазнати істотної зміни. Парламент країни повинен налічувати не менше половини професійних юристів. У такому випадку Верховна Рада є професійним законодавчим органом. Сьогодні вона налічує 15% юристів від загального складу парламенту. Слід створити такий порядок, при якому професійні юристи розробляють закони і професійні юристи їх приймають. У результаті -- професійне законодавство. У Верховній Раді слід сформувати юридичну структуру, яка б адаптувала національне законодавство до європейського законодавства. Належить вдосконалити порядок розроблення і прийняття законів. З цією метою корисно визначити найавторитетніші і найкваліфікованіші юридичні структури (науково-дослідні, навчальні й інші) для професійної підготовки проектів законів. Представляти в парламенті проект закону повинен безпосередній його розробник (автор) за участю внутрішніх і зовнішніх експертів. Голосування має бути відкритим за кожною статтею проекту закону. Потрібно мати на увазі, що законодавча продукція є найдорожчою, на яку, наприклад, у США витрачають до одного млрд. дол. на рік. Закони Верховної Ради повинен підписувати лише її Голова. Ураховуючи особливу значущість цієї проблеми, до Конституції України слід ввести розділ "Законодавчий процес", в якому закріпити його специфіку. Наприклад, у Конституції Італії закріплено укладання законів, де зазначено процедуру їх обговорення та прийняття .

Висновки

З всього сказаного можна зробити висновок, що, аналізуючи право як суспільний інститут, дослідники неуклінно стикаються не з окремою, монолітною і самодостатньою системою. Право - це розділене поняття, так би мовити, формула, що означає не що інше, як чітко структуровану систему юридичних норм, і створену для вірного визначення співвідношення цієї системи з іншими соціальними явищами.

Юридичні норми забезпечують гарантоване виконання життєво необхідних правил, без яких функціонування суспільства і держави було б неможливим. Такі правила є тим мінімумом, який призваний зберігати стабільність політичної і правової системи кожної держави. Оскільки така база вже створена, решта сфери суспільних відносин можуть знаходитись в межах компетенції інших соціальних норм.

Таким чином, загальний характер юридичної норми проявляється в її загальнообов`язковості. Остання обумовлена тим, що норма права забезпечує передумови такої поведінки громадян, що допомагає збереженню суспільної цілісності. Кожен індивід - елемент в системі поділу суспільної праці, і його бездіяльність або вчинки, які не відповідають суспільним потребам, тягнуть за собою порушення функціонування соціального організму, а у випадку масовості такого роду деструктивних діянь несуть загрозу загибелі суспільству.

Також одне з головних місць займає вдосконалення норм права в Україні, тобто адаптація законів й інших правових актів до європейського законодавства і розробка механізмів забезпечення їх виконання.

Список використаної літератури

1. Кодекс законів про працю України

2. Кримінальний кодекс України

3. Кримінально-процесуальний кодекс України

4. Цивільний кодекс України

5. Азаров Н. У нас современная налоговая служба // Голос України. -- 2002. -- 5 лис-топ. -- С. 11.

6. Алексеев С.С. Государство и право, Начальный курс, 1993.

7. Алексеев С.С. Теория государства и права. 1985.

8. Бабаев В.К. Общая теория права (курс лекций).. 1960.

9. Баранов В.М. Истинность норм советского права. 1989.

10. Голос України. -- 2002. -- 13 квітня. -- С. 1.

11. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник під ред. Акад. В. В. Копєйчикова. - Київ. Юрінком Інтер., 2000.

12. Иоффе, Шаргородский. Вопросы теории права. 1961.

13. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права. 1909.

14. Коваленко А.И. Краткий словарь-справочник. М., 1994.

15. Комаров "Теория государства и права" М.1996г.

16. Конституции зарубежных стран / Сост. В.Н.Дубровин. -- М.: ООО "Изд-во Юрлитин-форм", 2003. -- С. 788.Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. 1986.

17. Концепція Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, схвалена Законом України від 21.11.2002 р. // Голос України. -- 2002. - 19 грудня. - С. 4-5.Нерсесянц В.С. Право и закон: Из теории правовых учений. 1983.

18. Лазарев В.В. "Общая теория государства и права" М.1996г.

19. Нечитайленко А.А. Основы теории права. Учебное пособие.Х.: "Консум", 1998.

20. Pожен А. Наука одалживать большие деньги // Зеркало недели. -- 2003. -- 9 августа. - С. 14.

21. Розенфельд А. Неизвестная Украина // Зеркало недели. -- 2003. -- 12 апреля. -- С. 7.

22. Скакун О.Ф. Теория государства и права. Учебник. Харьков. Консум., 2000.

23. Спиридонов Л.И. Теория государства и права. Учебник - М.: "Проспект", 1999. Теория государства и права. Учебник для вузов под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова - М.: НОРМА, 1997.

24. Томашевский Н.П. О структуре правовой нормы и классификации ее элементов. Сборник: Вопросы общей теории советского права .1960.

25. Хропанюк В.Н. "Теория государства и права" М.1997г.

Размещено на Allbest.ru