Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дія кримінального закону в кримінальному правовідношенні

Проблема поняття дії кримінального закону до цього часу залишається мало дослідженою в кримінально-правовій науці. Частково це зумовлено тим, що і в загальній теорії права досі ще не досягнуто однозначності в її розумінні. Між тим, розуміння феномену дії закону має принципове значення, оскільки, як слушно зазначає Ю.О. Тихомиров, дозволяє виявити та глибше зрозуміти особливості законодавчого впливу на поведінку людей та ефективність такого впливу. Очевидно, що при використанні юристами-науковцями терміну «дія закону» має місце багатозначність терміну, чим, як відомо, часто хибує і законодавство, і правова наука. Так, у багатьох випадках в літературі поняття «дія» закону ототожнюється з поняттям його «чинності», у зв'язку з чим під «дією» закону розуміється як власне його дія, так і його чинність. Конституційний Суд України в одному зі своїх рішень також фактично ототожнив поняття «дія» і «чинність» закону. Навіть у КК України 1960 року ці поняття не розмежовувалися і вживалися в його статті 6 чи то як синоніми, чи як полісеми. Такий стан термінологічної невизначеності, очевидно, був викликаний тим, що вітчизняна правова наука протягом довгого часу розвивалася в «російськомовному варіанті», а серед вчених, які пишуть російською мовою, дійсно викликає труднощі розмежування понять «чинність» і «дія» кримінального закону, оскільки, як відомо, російською і «чинність», і «дія» перекладаються однаково - «действие».

Таким чином, першою проблемою, яка постає при визначення поняття дії кримінального закону, є відмежування її від чинності кримінального закону.

Вважаємо за можливе розглядати дію кримінального закону в двох аспектах, або, точніше, на двох рівнях. Перший рівень дії кримінального закону - це його потенційна дія. Вона полягає в тому, що кримінальний закон надає державі повноваження визнати те чи інше конкретне вчинене особою діяння злочином та застосувати за його вчинення кримінальну відповідальність. Отже, для того, щоб в результаті потенційної дії кримінального закону у держави виникло повноваження визнати злочином конкретне діяння конкретної особи та покласти на цю особу кримінальну відповідальність, повинно бути вчинене таке діяння, яке підпадає під ознаки складу злочину, що описані в кримінальному законі. Вчинення такого діяння якраз і виступає тією необхідною умовою, яка забезпечують перехід наслідків, що випливають із закону, з можливості в дійсність. Інакше кажучи, вчинення такого діяння породжує у держави дійсне повноваження на визнання вчиненого злочином та покладення на особу, що його вчинила, кримінальної відповідальності.

Тобто, з моменту скоєння діяння, що має ознаки злочину, особа і держава вступають у правовідношення кримінального переслідування, яке, за загальним правилом, закінчується у момент набрання законної сили вироком суду, а в окремих випадках, коли держава з тих чи інших причин відмовляється від кримінального переслідування - і раніше. При цьому, протягом певного часу суб'єкти описаного правовідношення можуть і не знати про його виникнення. Це, зокрема, має місце у період, коли злочин ще є латентним, або коли особа, яка його вчинила, ще не усвідомлює самого факту вчинення тощо. Проте таке незнання не усуває об'єктивної наявності самого правовідношення.

У момент же набуття законної сили вироком суду, коли скоєне особою діяння констатується як злочин чи не злочин і у першому випадку вирішується питання про покладення на неї кримінальної відповідальності, існує власне кримінальне правовідношення. Саме в цей момент суд підтверджує наявність у держави повноваження притягнути особу до кримінальної відповідальності і це повноваження державою реально здійснюється. Тобто, те повноваження, яке виникло як потенційне з моменту вчинення злочину, стає реальним і здійснюється шляхом реального впливу на особу, яка вчинила злочин. У цей момент потенційність, яка мала місце у правовідносинах кримінального переслідування, актуалізується, і кримінальне правовідношення існує «в чистому вигляді».

Отже, в момент визнання судом в обвинувальному вироку діяння, вчиненого особою, злочином та покладення на таку особу кримінальної відповідальності проявляється другий рівень дії кримінального закону - його реальна дія. У даному випадку правило поведінки, визначене кримінальним законом, застосовується до певного суспільного відношення, що створює умову для подальшої реалізації цього правила у реальній поведінці суб'єктів правовідношення. Таким чином, реальна дія кримінального закону - це його реальний вплив на правовідношення, що склалися між особою, яка вчинила злочин, та державою шляхом констатації наявності чи відсутності у такому правовідношенні повноваження держави визнати конкретне вчинене особою певним злочином та застосувати за його вчинення конкретний обсяг кримінальної відповідальності. На відміну від потенційної дії, яка має місце в силу самого факту вчинення діяння, що підпадає під ознаки описаного в КК складу злочину, реальна дія кримінального закону має місце лише шляхом застосування його судом. Тобто, якщо дія кримінального закону - це поняття матеріального права, яке відображає сутність, зміст впливу закону на кримінальне правовідношення, то застосування кримінального закону - це поняття процесуального права, яке характеризує форму зовнішнього прояву такого впливу.

В результаті реальної дії кримінального закону потенційне повноваження, що виникло у держави з моменту вчинення злочину, стає реальним і строго окресленим. Держава стає повноважною визнавати діяння, вчинене особою лише тим злочином, яким його назвав суд у вироку, і застосовувати лише таку кримінальну відповідальність, яку визначив суд. Таким чином, реальна дія кримінального закону створює передумову для трансформації юридичного змісту правовідношення, що виникло з моменту вчинення злочину, у фактичний. Фактично може бути реалізоване лише конкретизоване судом повноваження держави, а не те потенційне, яке з'явилося у неї в результаті потенційної дії кримінального закону. Отже, для реальної дії кримінального закону необхідна єдність двох підстав: по-перше, вчинення особою діяння, яке є умовою потенційної дії закону, по-друге, винесення судом правозастосовчого рішення у виді обвинувального вироку. І.О. Покровський, маючи на увазі саме рівень реальної дії закону, зазначав, що «закон не діє механічно; для своєї реалізації у житті він потребує живого посередника, який застосує його до конкретного випадку. Таким посередником є суд».

Діючий Кримінальний кодекс України строго витримав концепцію, відповідно до якої правозастосовче рішення, яке є другою підставою реальної дії кримінального закону, може винести лише суд. Відповідно до частини 2 статті 2, частини 2 статті 44, частини 1 статті 74 КК України особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, звільнена від такої покарання лише судом. При цьому суд, виносячи правозастосовче рішення, послідовно застосовує обидві частини кримінально-правового припису. Спершу суд застосовує гіпотезу цього припису, в якій описується як злочин те чи інше діяння. Шляхом застосування гіпотези кримінально-правового принципу суд здійснює кримінально-правову кваліфікацію вчиненого особою діяння. І якщо воно кваліфікується як злочин, констатується наявність у держави реального повноваження визнавати вчинене особою діяння злочином. Далі, якщо в результаті застосування гіпотези кримінально-правового припису діяння кваліфіковане як злочин, суд застосовує санкцію цього припису. Таким чином, суд виносить рішення про відповідність чи невідповідність встановлених фактичних обставин гіпотезі кримінально-правового припису та про кримінально-правові наслідки виявленого положення.

Таким чином, повноваження держави на визнання особи такою, що вчинила злочин, та її кримінальній відповідальності проходить, за загальним правилом, три стадії розвитку. Спершу в результаті потенційної дії кримінального закону воно з'являється як потенційне. У такому виді воно існує в рамках правовідношення кримінального переслідування. Потім в результаті реальної дії кримінального закону воно стає реальним і конкретним. Це відбувається в рамках власне кримінального правовідношення. Після цього, в рамках кримінально-виконавчого правовідношення це повноваження реалізується. Тим не менше, на кожній із цих стадій згадане повноваження визначається тим кримінальним законом, відповідно до якого є юридичним фактом діяння особи, що породило найперше з правовідношень - правовідношення кримінального переслідування.

Той факт, що у всіх трьох названих правовідношеннях є єдиними суб'єктний склад, предмет, а їх зміст знаходиться у діалектичному процесі розвитку в напрямку його конкретизації та реалізації, дозволяє говорити про існування кримінального правовідношення у широкому сенсі. Таке кримінальне правовідношення у широкому сенсі вбирає в себе правовідношення кримінального переслідування, власне кримінальне правовідношення та кримінально-виконавче правовідношення. Виникає воно з моменту виникнення правовідношення кримінального переслідування, тобто з моменту вчинення злочину, а закінчується в момент повної реалізації державою свого повноваження піддавати особу кримінальній відповідальності. У зв'язку з цим, власне кримінальне правовідношення, яке є складовою частиною кримінального правовідношення у широкому сенсі, можна назвати «кримінальним правовідношенням у вузькому сенсі».

Поділ того чи іншого явища на види попередньо передбачає необхідність визначення критерію такої класифікації, який би став як запорукою повноти і точності такого поділу, так і показником його теоретичної і практичної значимості. Щодо поділу на види дії кримінального закону в часі за такий критерій звичайно пропонується обирати час вчинення особою злочину. В залежності від цього і в науці кримінального права, і в загальній теорії права, вважається, що існує три види дії закону в часі: негайна дія, зворотна дія та переживання. Уявляється, що покладення часу вчинення злочину в основу поділу на види дії кримінального закону в часі є принципово правильним. При цьому воно, однак, потребує певного уточнення. На наш погляд, при виділення видів дії кримінального закону в часі має йтися не лише про час вчинення злочину, а про співвідношення часу вчинення злочину з моментом набуття кримінальним законом чинності. Такий висновок випливає з того, що вже потенційна дія кримінального закону залежить не лише від вчинення злочину, а й від чинності кримінального закону. Не чинний кримінальний закон, як відзначалося, діяти не може.

Так, щодо часу вчинення злочину, суспільно небезпечні наслідки якого віддалені у часі від суспільно небезпечного діяння, значна кількість криміналістів дотримується позиції, відповідно до якої ним має вважатися час вчинення суспільно-небезпечного діяння, незалежно від часу настання його суспільно небезпечних наслідків. Аргументами прибічників цієї позиції на її користь є, по-перше, розуміння злочину саме як суспільно небезпечного діяння, що посягає на певні соціальні цінності; по-друге, неможливість у значній кількості випадків передбачення суб'єктом, який вчинив суспільно небезпечне діяння, як часу настання його суспільно небезпечних наслідків, так і закону, який може бути чинним на той момент; по-третє, тим, що суб'єктивне ставлення винного до своїх вчинків пов'язане із законом, який існував на момент вчинення дії; нарешті ще й тим, що суб'єкт діяння хоч завжди і зберігає контроль над своєю поведінкою, проте не завжди може змінити наслідки, що відносяться до сфери зовнішнього світу, а також вплинути на розвиток причинного зв'язку.

Такий підхід знайшов певне визнання і в законодавстві низки сучасних країн, у тому числі й у КК України 2001 року. Відповідно до частини 3 статті 4 КК України «часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності».

Крім того менш дослідженим лишається питання про час вчинення злочину, об'єктивна сторона якого складається з двох чи більше діянь, але всі дослідники одностайно сходяться на тому, що ним слід вважати час вчинення останнього діяння з тих, що входять до об'єктивної сторони складу злочину.

Більш спірним виявилося вирішення питання про час вчинення злочину співучасниками. Прибічники так званої акцесорної теорії співучасті вважають, що моментом вчинення злочину організатором, підбурювачем і пособником слід вважати «момент вчинення виконавцем суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України». П.Ф. Тельнов на користь ідеї про єдиний час вчинення злочину співучасниками, якими є час і місце виконання об'єктивної сторони виконавцем, наводив той аргумент, що «фактичний вплив підбурювача, організатора та пособника не обмежується моментом і часом виконання їх функцій… Їх діяння чинять реальний вплив на весь процес спільного вчинення злочину і втілюються у діях виконавця».

Визначаючи момент вчинення триваючого і продовжуваного злочинів, криміналісти звичайно посилаються на відому постанову Пленуму Верховного Суду СРСР, який свого часу визначив, що «триваючий злочин починається з моменту вчинення злочинної дії і закінчується внаслідок дії самого винуватого, направленої на припинення злочину, або настання подій, що перешкоджають вчиненню злочину». Початком продовжуваного злочину, як вважав Верховний Суд СРСР, «належить вважати вчинення першої дії з числа декількох тотожних дій, що складають один продовжуваний злочин а кінцем - момент вчинення останньої злочинної дії». Позицію пленуму про те, що моментом вчинення і триваючого, і продовжуваного злочинів слід в обох випадках вважати момент закінчення протиправної поведінки особи, підтримали М.І. Ковальов, Ю.Г. Ляпунов, А.М. Ришелюк та деякі інші вчені. Інші криміналісти підходять до проблеми визначення моменту вчинення кожного з названих видів злочинів диференційовано. Так, на думку А.Н. Комісарова та З.А. Незнамової часом вчинення триваючого злочину слід вважати час вчинення суспільно небезпечного діяння, з якого починається так званий «злочинний стан» особи, незалежно від того, коли цей стан буде завершено. Часом же вчинення продовжуваного злочину згадані автори вважають час вчинення останнього із запланованих особою діянь, що складають такий злочин.

Така різноплановість вирішення вказаних проблем пояснюється, на наш погляд, відсутністю єдиних методологічних засад при підході до встановлення часу вчинення злочину у кожній з цих ситуацій. Кожен дослідник, що береться за нього, кожну окрему з наведених ситуацій вирішує, як правило, окремо, не встановлюючи якихось спільних моментів з іншими ситуаціями, а також з так званими «одномоментними» злочинами. Така конкретизація досліджень не дозволяє, на наше переконання, дійти у ньому відносно аргументованої істинності. Саме тому вирішення питання про час вчинення злочину повинне відбуватися на певному рівні наукової абстракції. Інакше кажучи, повинне бути вирішене питання про час вчинення злочину взагалі, незалежно від будь-яких його особливостей, а вже потім повинні бути досліджені особливості прояву запропонованого рішення щодо окремих видів злочинів.

При вирішенні цього питання варто виходити, перш за все, із вже давно визнаної кримінально-правовою наукою диференціації понять «злочин» і «склад злочину». Як відомо «злочин» та «склад злочину» співвідносяться як явище та юридичне поняття про нього: злочин це конкретне суспільно небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, місці і часі, яке відрізняється від всіх інших злочинів даного виду багатьма особливостями; склад же злочину - це юридичне поняття, що об'єднує найбільш значні, типові та універсальні ознаки злочину. Очевидно, що розрізнення понять «злочин і «склад злочину» дозволяє розрізнити і час вчинення злочину та час, з якого у діяння будуть наявні всі ознаки, які підпадають під ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом, тобто відповідно фактичний та юридичний час вчинення злочину.

Таким чином, загальне правило визначення часу вчинення злочину є таким: моментом його вчинення слід вважати момент, з якого реально вчинене особою суспільно небезпечне діяння стає відповідати всім передбаченим кримінальним законом ознакам того чи іншого складу злочину. У зв'язку з цим, не може бути визнане обгрунтованим положення частини 3 статті 4 КК України про те, що «часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності». По-перше, воно стосується лише проблеми визначення часу вчинення так званого дистанційного злочину і не наділене необхідною універсальністю. Досить складним буде його застосування для визначення часу вчинення, наприклад, триваючих чи продовжуваних злочинів. По-друге, це визначення не узгоджується із запропонованим правилом визначення часу вчинення злочину як часу, з якого діяння особи відповідає всім ознакам складу злочину. З огляду на це, уявляється за можливе запропонувати таку нову редакцію частини 3 статті 4 КК України: «Часом вчинення злочину визнається момент, з якого вчинене особою діяння відповідає всім ознакам складу злочину, передбаченого цим Кодексом».

Встановивши, таким чином, час вчинення особою злочину, та знаючи час набуття чинності кримінальним законом, можна стверджувати, що якраз різна їх часова послідовність і дозволяє виділити види дії кримінального закону в часі. Теоретично мислимі два послідовних часових співвідношення часу вчинення злочину та моменту набуття чинності кримінальним законом: або кримінальний закон може набути чинності раніше часу вчинення злочину, або злочин може бути вчинено раніше моменту набуття чинності кримінальним законом. Якщо кримінальний закон набуває чинності раніше вчинення злочину, то в такому разі має місце пряма дія кримінального закону в часі. Вчинення злочину породжує кримінально-правове відношення і зумовлює потенційну дію кримінального закону. Тобто, пряму дію в часі кримінальний закон має лише відносно тих кримінальних правовідносин, які виникли пізніше, аніж він набув чинності. На цьому, до речі, наголошує в одному зі своїх рішень і Конституційний Суд України, який відзначає, що коли закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, то «вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності». В такому розумінні прямою дією кримінального закону в часі є й дія вже скасованого закону, яка досить часто виділяється на одному рівні з прямою та зворотною дією кримінального закону в часі. Якщо ж закон набуває чинності пізніше, аніж було вчинено злочин, то в такому разі можна говорити про зворотну дію кримінального закону в часі. Конституційний Суд України також відзначає, що «суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності». При цьому, однак, необхідні певні застереження, пов'язані з особливостями зворотної дії закону в часі порівняно з прямою дією.

Перша така особливість полягає в тому, що якщо при прямій дії закону в часі кримінальне правовідношення виникає як наслідок цієї дії, то при зворотній дії закону в часі сама зворотна дія є наслідком існування кримінального правовідношення на момент набуття новим кримінальним законом чинності. Тобто, новий кримінальний закон повинен набути чинності у момент, коли кримінальне правовідношення вже виникло, але ще не припинилося. Такий висновок зумовлюється тим загальнотеоретичним положенням, що, новий публічно-правовий закон не може надати значення юридичного факту дії чи події, яка відбулася до набуття ним чинності і не визнавалася таким на момент її виникнення. Отже, діяння, вчинене особою, має бути визнане злочином на момент його вчинення. Якщо ж вони визнане таким на момент його вчинення, то з часу його вчинення вже існує кримінальне правовідношення. Кримінальне правовідношення, яке виникло до моменту набуття чинності кримінальним законом, у разі його зворотної дії не повинно й припинитися на момент набуття законом чинності. Дія кримінального закону, як відзначалося, можлива лише в рамках кримінального правовідношення, а тому припинення правовідношення унеможливлює будь-яку дію кримінального закону, в тому числі - й зворотну.

Друга особливість зворотної дії кримінального закону в часі порівняно з прямою дією полягає в тому, що вона має місце з моменту набуття кримінальним законом чинності, а не з моменту вчинення особою злочину. Такий висновок заперечувався багатьма юристами. Так, А.О. Тілле розумів під зворотною дією кримінального закону «таку його дію на правовідношення, за якої закон вважається таким, що існував у момент виникнення правовідношення». На думку В.А. Туманова «про зворотну силу мова могла б йти … лише у тому разі, якби нові правові наслідки мали б місце з того моменту, коли утворився даний правовий склад».

Таким чином, зворотну дію кримінального закону в часі можна визначити як зміну новим кримінальним законом в існуючому на момент набуття ним чинності кримінальному правовідношенні повноваження держави щодо визнання вчиненого особою діяння злочином чи покладення на таку особу кримінальної відповідальності. Тобто, зворотна дія нового кримінального закону полягає у впливі на юридичний зміст існуючого кримінального правовідношення, зміні його в результаті такого впливу і зумовлює подальшу зміну фактичного змісту цього правовідношення.

кримінальний правовідношення злочин закон

Размещено на Allbest.ru