Доказування в господарському процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Суд загальної юрисдикції серед засобів доказування, якими встановлюються фактичні обставини у справі, передусім називає пояснення сторін, які повинні бути перевірені, досліджені і оцінені в сукупності з іншими доказами (частина 2 статті 27 ЦПК України). У господарському суді - навпаки, пояснення сторін займають останню позицію як такі, що доповнюють письмові і речові докази, подані сторонами (частина 2 статті 32 ГПК України).

Пояснення сторін як засіб доказування обов'язково використовується в будь-якій справі, оскільки це первинний, початковий доказовий матеріал, на якому засновуються вимоги позивача і заперечення відповідача. Участь у процесі інших осіб - третіх осіб, державних та інших органів, прокурора - також обов'язково передбачає дачу пояснень по суті обставин справи.

Право сторін давати пояснення у справі гарантується і охороняється законом.

До складу учасників господарського процесу входять сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які можуть брати участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, зокрема, судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК).

Господарський суд може викликати зазначених осіб як у процесі попередньої підготовки справи до розгляду (пункт 8 статті 65 ГПК), так і під час розгляду справи (пункт 1 частини першої та частина третя статті 77 ГПК).

Чому ж сторони, треті особи є джерелами, носіями певної доказової інформації, а їх пояснення віднесені законом до засобів доказування?

Сторонами в господарському процесі виступають суб'єкти матеріально-правових відносин, які стають підставою спору, підвідомчого господарським судам. Як учасникам правовідносин, позивачеві й відповідачеві, а також іншим особам, що захищають свої інтереси в процесі, краще, ніж будь-кому іншому, відомо про наявність або відсутність фактичних підстав, з якими пов'язане виникнення, зміна і припинення цих правовідносин, що, в свою чергу, як правило, пов'язано з діями (бездіяльністю) самих сторін, рідше - з подіями. Сторони можуть помилятися, давати фактам свою інтерпретацію, але саме вони є носіями доказової інформації про факти, оскільки правовідносини виникають, змінюються та припиняються у зв'язку з їх діями або бездіяльністю, а також у зв'язку з фактами, що безпосередньо сприймають самі сторони, відомі їм.

Засобами доказування є також пояснення прокурора, представників державних органів, органів місцевого самоврядування та інших органів, що звернулися до господарського суду з позовом про захист державних і суспільних інтересів. Вони займають процесуальне положення позивача, але не є суб'єктами матеріально-правових відносин, тому їхні пояснення, як правило, виступають лише як похідні докази, оскільки вказані особи безпосередньо не сприймають факти, пов'язані зі спірним матеріальним правовідношенням, і інформація про факти стає їм відома з інших джерел. Наприклад, для доказування належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації господарські суди повинні витребувати від Державного комітету України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного Комітету для дачі пояснень по суті справи в порядку, передбаченому статтями 30 і 65 ГПК України (пункт 9.4. роз'яснення ВАСУ від 29.02.96 р. №02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» [46]).

Для виділення в поясненнях сторін, третіх осіб доказового змісту, тобто того, що стосується процесу доказування, їх потрібно умовно «розкласти» на складові частини. У своїх поясненнях сторони і треті особи можуть заявляти клопотання, висловлювати позовні вимоги, збільшувати або зменшувати їх, пропонувати укладення мирової угоди, викладати свої доводи і міркування за всіма виникаючими у ході судового розгляду питаннями, заперечувати проти клопотань, доводів, міркувань інших осіб, а також повідомляти про юридичні й доказові факти. У поясненнях сторін може міститися декілька з вищевказаних «складових». Зокрема, у позовній заяві звичайно містяться волевиявлення, направлені на порушення процесу, доводи правового характеру і ряд повідомлень про факти, що мають юридичне значення [102, c. 18].

Деякі дослідники виділяють в поясненнях сторін: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) думки про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вирази емоцій, настроїв [156, c. 173; 151, c. 180].

В юридичній літературі висловлені загальновизнані думки, що серед різноманітних дій і думок сторін і третіх осіб засобами доказування є тільки ті, в яких сторони або треті особи надають відомості про те, що має значення для встановлення спірних правовідносин, факти [136, c. 157; 137, c. 153], що мають значення для правильного вирішення справи, для застосування норми матеріального права. Волевиявлення, доводи, аргументи, правова оцінка подій не є судовими доказами [127, c. 30]. Здається, вказані висновки слід вважати вірними, оскільки, керуючись концепцією визнання судових доказів як єдності змісту і процесуальної форми (про це мова йшла в параграфі 2 розділу 1 дисертації), доводи та правова оцінка подій аж ніяк не можуть бути визнаними судовими доказами. За ціми ж підставами не є судовими доказами і думки про юридичну кваліфікацію правовідносин, і вирази емоцій, настроїв.

Отже, в поясненнях сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, засобами доказування виступають відомості про факти, що мають значення для правильного вирішення справи, які повідомляються суб'єктами спірних матеріально-правових відносин і отримані, досліджені у встановленому законом процесуальному порядку.

Для більш глибокого розкриття суті пояснень сторін та інших осіб як засобів доказування у теорії доказів склалося декілька класифікацій.

Зокрема, за способом доведення до суду відомостей про факти розрізнюють письмові та усні пояснення. Господарський процес не надає переваг жодному з них, навпаки, він побудований на поєднанні усної та письмової форм пояснень, які доповнюють одна одну.

У письмовій формі пояснення як докази містяться в позовній заяві, яка є необхідним процесуальним документом у господарській справі (позивач згідно зі статтею 54 ГПК у позовній заяві зобов'язаний вказати обставини, тобто юридичні факти, на яких він засновує свої вимоги, і докази, що підтверджують ці обставини), і у відгуку на позовну заяву (відповідач згідно зі статтями 59, 78 ГПК України має право надати суду письмові заперечення, в яких може визнати факти, вказані позивачем, повністю або частково, заперечувати проти них, повідомляти відомості про інші обставини, тобто формулювати свої твердження). До третіх осіб, що заявляють і не заявляють самостійних вимог, застосовуються аналогічні правила.

Усні пояснення сторін як докази застосовуються у випадку, якщо сторона особисто бере участь в процесі доказування. Особиста участь сторін є бажаною з метою виявлення всіх обставин справи, бо в письмових поясненнях не завжди надається повна інформація про відомі сторонам факти. В усному судовому розгляді сторона здатна дати повніші й докладніші відомості про факти, крім того у даному випадку є можливість задати стороні додаткові або уточнюючі питання.

Відповідно до принципів диспозитивності та змагальності сторони мають право обмежитися наданням тільки письмових пояснень як доказів, оскільки особиста участь сторін і третіх осіб у процесі - це їх право. Але для використання цього права має значення належне оформлення повноважень представника, а суддя повинен здійснити перевірку повноважень представників сторін у засіданні. Це по суті є процедура допуску тієї чи іншої особи до участі в розгляді справи.

Згідно зі статтею 28 ГПК України, справи юридичних осіб ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, або через свого представника. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації. Порядок видачі, форма довіреності та її строк передбачений ст. ст. 64-66 ЦК УРСР.

Відповідно до змін в ГПК від 21 червня 2001 року позовна заява, письмові заперечення, відгуки, письмові пояснення можуть підписуватися уповноваженою особою, представником підприємства, організації, а не тільки керівником або його заступником, як це було встановлено раніше. Однак найчастіше такі пояснення складаються, наприклад, адвокатом (представником) або іншою особою і тільки підписуються стороною або іншими особами, що беруть участь у справі. В цьому випадку письмові пояснення набувають похідний характер, що обов'язково повинно враховуватися судом при їх оцінці.

За ознакою юридичної (процесуальної) зацікавленості пояснення сторін як засоби доказування доречно розподіляти на твердження та визнання.

Твердженнями є відомості про факти, які спрямовані на підтвердження (ствердження) юридичних, доказових та інших фактів, що мають значення у господарській справі.

Відомості сторони про факти підтверджуючого характеру, доказування яких лежить на іншій стороні, що засновує на них свої вимоги або заперечення, прийнято називати визнанням фактів. Іншими словами, визнання є повідомлення сторони про факти, яке йде проти її процесуальних інтересів і обов'язок доказування яких покладено на іншу сторону. А.Ф. Клейнман розглядав дві основні теорії визнання: теорію відречення і теорію розпорядження. Згідно з теорією розпорядження визнання є акт розпорядження об'єктом спору, тобто матеріальним правом. Теорія відречення розглядала визнання як акт розпорядження сторони її процесуальними правами захисту від противника, як відмову сторони від права вимагати, щоб протилежна сторона довела дійсність стверджуваних обставин [96, c. 61]. Здається, такий розподіл визнань у господарському процесі має реальні підстави, як і наступний.

Якщо сторона визнала існування певних фактів у судовому засіданні, таке визнання називають судовим (таким визнанням є і письмові пояснення сторони у разі її нез'явлення в судове засідання, надіслані на адресу суду і довершені в передбаченій законом процесуальній формі). Коли сторона визнає в судовому засіданні той або інший факт, що входить в предмет доказування по справі, потрібно говорити про судове визнання, що породжує юридичні наслідки.

Позасудовим визнанням називають відомості сторін підтверджуючого характеру про факти, здійснені поза процесом, поза процесуальною формою. Оскільки таке визнання не може бути безпосередньо сприйнято судом, воно має значення одного з доказових фактів, що підлягають встановленню по справі. Обов'язок його доказування покладається на ту особу, яка на нього посилається.

Проти розподілу визнання на судове і позасудове виступав С.В. Курильов, стверджуючи, що позасудове визнання взагалі не можна вважати судовим доказом, оскільки воно здійснюється поза процесуальними формами отримання доказів. Однак не можна погодитися, що терміном «позасудове визнання» визначається, наприклад, пояснення сторони у відповідь на претензію позивача. Процесуальне значення визнання фактів стороною повинно оцінюватися з точки зору відповідності його дійсності. Звичайно, не можна заперечувати, що визнання факту стороною полегшує процес доказування і досягнення істини, але й абсолютувати його не можна і для суду визнання не є обов'язковим. Суд може визнати такий факт встановленим, якщо у нього немає сумніву, що визнання відповідає обставинам справи і довершене стороною не під впливом обману, насильства, погроз, помилки або з метою приховування істини. Якщо ж факти визнані стороною саме за таких обставин, вони підлягають доказуванню на загальних підставах. Саме таке положення закріплено в частині 2 статті 60 та частині 3 статті 70 АПК РФ. На жаль, ГПК України не закріпив такого положення, хоча воно має величезне значення в сучасних умовах конкурентної боротьби в підприємницькій сфері.

У цивільному процесі існує розподіл визнань за змістом на прості і кваліфіковані [78, c. 179]. Просте визнання є безумовне і беззастережне підтвердження факту. В кваліфікованому визнанні містяться обмовки, застереження, що вносять зміни у відомості про факт. Іноді ці застереження можуть навіть свідчити проти сторони, яка привела факт як підставу своєї вимоги або заперечення - в цьому випадку визнання стає тотожним запереченню. Наприклад, відповідач може визнати факт отримання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем у рахунок виплат за користування майном, а не в рахунок викупу орендованого майна. Тому за загальним правилом особа, що робить кваліфіковане визнання, повинна його доводити. Зазначені положення цілком можуть бути застосовані й до господарського судочинства.

У будь-якому випадку теорія доказів і ГПК України не ставлять в особливе положення порівняно з іншими доказами пояснення сторони, що містять визнання. Вони повинні бути досліджені й оцінені в сукупності з іншими доказами.

Необхідно відрізняти визнання сторони як доказ (тобто визнання позову загалом) від визнання стороною предмета позову (тобто визнання правового відношення).

К.С. Юдельсон визнання позову, правовідношення пов'язував з дією принципу змагальності, оскільки суд обов'язково повинен встановити відповідними фактами, чи обґрунтовано визнано правовідношення або позов, бо початковим моментом для суду незалежно від форми визнання є факти і тільки факти, а все інше - похідне [169, c. 147]. Ця позиція була викладена автором в роботі «Судовий доказ в цивільному процесі» в 1956 році, однак вже в 1972 році в підручнику «Гражданский процесс» К.С. Юдельсон інакше виклав цю проблему, зокрема, вказуючи, що з визнанням як доказом не можна змішувати визнання відповідачем права позивача, бо визнання права не дозволяє автоматично вважати, що воно означає і визнання обставин, на які вказує позивач [76, c. 187]. В.К. Пучинський піддав критиці позицію К.С. Юдельсона, зазначаючи, що позови є самостійним об'єктом визнання [127, c. 62].

Здається, найбільш вірно дану позицію сформулював С.В. Курильов, який вважав за необхідне чітко розмежовувати визнання фактів як доказ, пов'язане з дією принципу змагальності, і визнання позову як самостійну процесуальну дію, пов'язану з дією принципу диспозитивності. За юридичною природою, писав С.В. Курильов, визнання позову - волевиявлення, спрямоване на ліквідацію спору на користь позивача [101, c. 116, 123 та ін.]. Таке визнання набуває юридичної сили, коли воно прийняте судом. Виходячи з вищезгаданого, визнання позову - не тільки повідомлення сторони про факти, але і розпорядчий акт. Таким чином, у господарському процесі ми можемо розрізнити два інститути: інститут визнання фактів стороною (позивачем і відповідачем) як доказ та інститут визнання позову як волевиявлення, як акт розпорядження матеріальним і процесуальним правом тільки відповідача.

Не можна не помітити деяку умовність в понятті «пояснення сторони» стосовно господарського процесу. Стороною тут є, як правило, організації, а в деяких випадках - громадяни-підприємці.

Громадянин-підприємець, як фізична особа, дійсно дає пояснення в господарському суді за правилами дачі пояснень громадянами в суді загальної юрисдикції. Згідно з частиною 5 статті 28 ГПК громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю. Згідно з п. 1.7 роз'яснення ВАСУ від 18.09.97 р. №02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України» [43] особу громадянина-підприємця можуть засвідчувати документ про реєстрацію його як суб'єкта підприємницької діяльності та паспорт або інший відповідний документ.

Коли ж вживається поняття «пояснення сторони-організації», завжди мається на увазі пояснення, яке надають уповноважені згідно з законодавством та установчими документами посадові особи, представники організацій (стаття 28 ГПК України). Організація як сторона завжди має певну, передбачену в законодавстві України, правову форму і як така не може давати пояснень у суді.

Для розв'язання питання про те, хто повинен давати пояснення, важлива вказівка даної норми на особу, яка згідно з законом або установчими документами юридичної особи виступає від її імені. Мова йде про керівника юридичної особи. Але для дачі пояснень також необхідно, щоб керівник володів інформацією про обставини, що мають значення для справи.

Ці положення повністю розповсюджуються на третіх осіб.

Отримання доказової інформації з пояснень сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, забезпечується встановленим у законі процесуальним порядком отримання і дослідження даних засобів доказування. Спосіб дослідження пояснень сторін визначається його формою. Якщо сторони і треті особи беруть участь в процесі (особисто усно дають пояснення), способом дослідження виступають заслуховування цих пояснень, постановка питань перед стороною або третьою особою. Якщо пояснення сторін і третіх осіб надані письмово, способом дослідження виступає оголошення письмових пояснень або отриманих судом протоколів.

При перевірці достовірності доказів необхідно враховувати зацікавленість сторін і третіх осіб у результатах справи, оскільки пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, є одним з видів особистих доказів. Сторони, треті особи з самостійними вимогами займають стосовно процесу доказування двояке положення. З одного боку, вони - суб'єкти матеріально-правових відносин, з приводу яких виник спір, юридично зацікавлені в результатах справи, з іншого - джерела доказів [61, c. 110]. Тому пояснення сторін, умовно кажучи, мають дві самостійні, але тісно взаємопов'язані частини, одна з них - вимоги і заперечення сторін щодо спірних матеріально-правових відносин, інша - власні відомості про факти в обґрунтування даних вимог і заперечень.

Пояснення може носити похідний характер, коли, наприклад, сторона надає пояснення про втрачений документ, або такий документ, що знаходиться в інших осіб.

Достовірність пояснень повинна бути підтверджена доказами. Тільки пояснень осіб, що беруть участь у справі, недостатньо для визнання факту встановленим. Повне і всебічне дослідження пояснень з дотриманням всіх норм процесуального закону дає можливість суду правильно оцінити зазначені засоби доказування з урахуванням всіх інших доказів. Необхідно враховувати також, що дача пояснень - право сторони, тому в законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів. Пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, підлягають оцінці нарівні з іншими доказами по справі.

Пояснення позивача, відповідача є одним з видів особистих доказів, своєрідність яких полягає в тому, що відомості про факти викладаються суду особами, зацікавленими в результатах справи.

На практиці трапляються випадки, коли учасник справи, зловживаючи своїм правом задавати питання всім учасникам судового засідання, намагається чинити тиск на інших учасників, експертів і навіть на суддю, наводячи доказування та докази, належність і допустимість яких викликає сумнів, намагається штучно ускладнити судовий розгляд, встановлення фактичних обставин справи та дослідження доказів.

Суд повинен запобігати таким діям учасника. Складність полягає в тому, що суду необхідно в кожному конкретному випадку визначити межу між добросовісним користуванням правами і зловживанням ними. Успіх вирішення цього завдання залежить від того, наскільки добре суддя уявляє собі права та обов'язки учасників процесу. Контролюючи і направляючи використання учасниками справи своїх прав і дотримання ними процесуальних обов'язків, суддя має можливість ефективно регулювати весь хід судового розгляду.

У статті 22 ГПК України досить широко зазначені процесуальні і спеціальні права учасників спору, а щодо обов'язків сторін зазначено наступне: сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів іншої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Це означає, що учасники процесу не повинні використовувати належні їм права з метою чинити перешкоди судовому розгляду, встановленню фактів та дослідженню доказів, здійсненню прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також нормальному веденню судового засідання.

Розглядаючи осіб, що беруть участь у справі, як джерела доказів, неодмінно треба розкрити сутність такого специфічного учасника справи, як свідка. Правовідносини як різновид суспільних відносин виникають, змінюються, припиняються на підставі фактів, що відбуваються, як правило, в присутності людей, що не є безпосередніми учасниками цих матеріально-правових відносин. У силу свого нейтрального положення людина здатна об'єктивно і вірно засвідчити події і факти так, як вони відбувалися в дійсності [131, c. 21-22]. Саме тому іноді для повноти доказування необхідно звернутися «за допомогою» до свідка, але, на жаль, у чинному ГПК України немає положень стосовно можливості участі в господарському процесі такого джерела доказів.

В юридичній літературі викладено аналіз відмінних особливостей сторін як джерел доказів від свідків [169, c. 129-132].

По-перше, сторони є учасниками спірного правовідношення і юридично зацікавлені у вирішенні справи. Вони є одночасно й особами, що беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами доказів. Свідок - особа, що не має юридичної зацікавленості у справі.

По-друге, повідомлення стороною відомостей про факти можна розглядати одночасно і як право сторони, і як її обов'язок. На відміну від цього свідок зобов'язаний вступити до справи за ухвалою суду, та може відмовитися від виконання даного обов'язку тільки за переліченими у законі підставами.

Специфіка їх отримання і дослідження полягає в тому, що сторони по справі не попереджаються про карну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, дають пояснення першими після доповіді про справу, під час дачі пояснень всі зацікавлені особи присутні в судовому засіданні. Для отримання та дослідження показань свідків встановлюються інші правила та процедури.

Крім того, важливою особливістю правового статусу свідка є те, що він не може знайомитися з матеріалами справи, заявляти клопотання тощо. Саме на цій підставі слід погодитися з М.О. Абрамовим, який за підсумками аналізу норм чинного ГПК України робить висновок про закріплення участі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів (ст. 30 ГПК) замість свідків як учасників процесу. За даною нормою зазначені особи за вимогою суду «зобов'язані з'явитись» та «сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі». Аналізуючи їх повноваження, необхідно визнати, що зазначені особи в господарському процесі є свідками. Однак, всупереч загальновизнаним правилам, їм належать права знайомитися з матеріалами справи, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів (частина 1 статті 30 ГПК). Звісно, такими повноваженнями свідки володіти не повинні, оскільки цінність їх показань у тому, що вони свідчать про факти, які були сприйняті ними безпосередньо за допомогою органів почуттів. Але якщо вони дають пояснення після ознайомлення з матеріалами справи, то їхня безпосередність і переконливість втрачаються [55, c. 77].

Тому, здається, в ГПК необхідно чітко визначити положення цих осіб в господарському процесі саме як свідків. Безперечно, внесення в ГПК України положення щодо участі свідка в процесі доказування в господарському процесі було б правильним та зрозумілим. Наприклад, залучення в процес члена комісії з приймання продукції неналежної якості, який не є стороною по справі, але свідчення якого в змозі пояснити деякі деталі, незрозумілі судді (у разі, якщо сторони по-різному тлумачать одні й ті самі обставини справи). Або при здійсненні огляду та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження (ст. 39 ГПК) у разі необхідності можуть бути залучені експерти та свідки, пояснення яких у подальшому можуть бути використані як окремі докази по справі.

Вищий арбітражний суд України в листі №01-8/1530 від 24.12.92 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з недостачами продовольчих товарів при поставках і перевозках» [40] також зауважує, що при розгляді справ по спорах про недостачі, в т.ч. і продовольчих товарів, не у всіх необхідних випадках залучаються до участі в засіданнях господарського суду «керівники підприємств або їх заступники, а також особи, компетентні у питаннях відвантаження, транспортування і приймання вантажів, та особи, відповідальні за стан збереження матеріальних цінностей на підприємстві». Господарські суди, «як правило, не вимагають і не використовують письмових пояснень посадових осіб, які брали участь у відвантаженні або прийманні товарів, не практикують опитування їх в засіданні» [40].

У зв'язку з цим, на думку автора, доцільно перейняти у формулюванні поняття «свідок» досвід Російської Федерації. Так, у статті 44 АПК РФ вказується, що свідком може бути «будь-яка особа, якій відомі відомості та обставини, що мають значення для правильного вирішення справи». Аналізуючи зазначене положення, доходимо висновку, що ознаками свідка є осудність. Дієздатність, яка наступає з досягненням визначеного в законодавстві віку, не має значення. Діти також можуть бути допитані як свідки, якщо здатні за своїм фізичним та психічним розвитком до правильного сприяння та збереження відомостей про факти, не мають юридичного інтересу в справі та сприяють суду в здійсненні правосуддя. Свідок стає носієм інформації про факти за збігом обставин, тому, що попадає в якісь відносини з даними фактами (цім він відрізняється від експерта, якій стає носієм інформації після доручення цієї справи йому).

Для притягнення до справи свідка необхідно у клопотанні задовольнити три обов`язкових складових:

зазначити обставини, які свідок може підтвердити;

відомості про ці обставини мають значення для правильного вирішення справи;

зазначені обставини можуть підтверджуватись показаннями свідків (відповідно до ст. 29 ЦПК України не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з угод, для яких законом (статтею 46 ЦК УРСР) встановлено письмову форму. Поряд з цим факт виконання такої угоди може підтверджуватись будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 27 ЦПК України, в тому числі і показаннями свідків).

Зазначені положення встановлені п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» №9 від 21 грудня 1990 року [51], однак вони в повному обсязі можуть бути застосовані для розгляду господарських справ.

Свідок дає показання про обставини, сприйняті ним безпосередньо або з інших джерел, наприклад, зі слів іншої особи або з документа. В останньому випадку свідок повинен зазначити джерело, з якого йому стали відомі ці обставини. Тому обов`язково необхідно закріпити в ГПК України важливе положення: «Не є доказами відомості, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерело своєї поінформованості». Ця норма попереджує можливість появи свідчень по слухах, отже, сприяє дослідженню лише достовірних доказів. Предметом свідчень можуть бути також відомості довідкового характеру про обставини, що самі по собі не мають доказового значення, але необхідних для розгляду справи [150, c. 147]. Особливо це може виявитися важливим у справах за участю, наприклад, представника залізниці, оскільки такий свідок може в процесі свідчення надати довідкові відомості, які істотно спрощують процес пошуку об'єктивної істини по справі.

У ГПК України необхідно сформулювати два основних обов'язку свідка:

а) з'явитися в господарський суд у призначений час;

б) дати правдиві свідчення (цю «деталь» «випущено» на даний час у переліку зобов'язань свідка згідно зі ст. 30 ГПК України, але має велике значення для вирішення справи).

Підкреслимо, що правовий статус свідка визначається його «нейтральністю» до суті спору, тобто він не має юридичної зацікавленості в справі, але це не означає відсутності зацікавленості іншого характеру (родинних відносин, симпатії та антипатії, зв'язків по роботі тощо). Безперечно, суддя повинен з'ясувати відносини свідка та осіб, що беруть участь у справі, - це необхідно для правильного будування опитування свідка та оцінки його відповідей, однак вказане вище не дає підстав для загальної відмови у можливості застосування такої особи як джерела доказів. Аналізуючи досвід колишніх часів, здається, необхідно закріпити право господарського суду не допустити свідка до допиту. Наприклад, стаття 131 ЦПК РРФСР 1923 року свого часу встановлювала, що у випадку заяви сторони про зацікавленість свідка у будь-якому конкретному рішенні справи суд міг не допустити до допиту такого свідка.

Свідок повинен попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань (стаття 384 Кримінального кодексу України [4] (надалі - КК) і відмову від давання показань (стаття 385 КК). Свідок, що не досяг шістнадцятирічного віку, за КК України не несе відповідальності за відмову від свідчення і за завідомо неправдиві показання, але йому роз'яснюється обов'язок говорити тільки правду. Свідок зобов'язаний не розголошувати відомості, повідомлені суду, без його дозволу, не виходити з залу суду без дозволу головуючого, не входити в зносини з іншими свідками по даній справі. На цей час зазначені положення не розповсюджуються на господарський процес, що робить його недосконалим.

Здається, доцільно і навіть необхідно докладно регламентувати дії з одержання свідчень. Зокрема, закріпити обов'язкову вимогу про видалення з залу судового засідання свідків, не допитаних судом, бо в протилежному випадку знижуються гарантії достовірності інформації, яка використовується судом при встановленні фактів, що мають значення для справи [61, c. 110].

Показання свідка складаються з вільної розповіді господарському суду про те, що йому відомо по справі. Потім свідку можуть бути задані питання. Свідчення даються усно, але статті 30, 32 ГПК України передбачають, що в необхідних випадках на вимогу судді пояснення осіб мають бути викладені письмово. Це положення може мати декілька тлумачень, тому необхідно встановити, що таке письмове викладення пояснень може бути здійснено до або після усного допиту, але не замість нього. Письмові пояснення громадян не можуть бути використані як показання свідків: у відповідних випадках вони приймаються судом як письмові докази.

Свідок повинен бути наділений законом такими правами, що виступають як гарантії належного виконання ним своїх обов'язків у господарському процесі та забезпечують достовірність його свідчень. Так, обов`язково необхідно закріпити наступні права свідка:

1. Давати показання на рідній мові та мати право користуватися послугами перекладача.

2. Написати свої свідчення власноручно.

3. Вимагати внесення до протоколу допиту змін і доповнень.

4. Приносити скарги на дії судді, прокурора.

5. Зберегти місце роботи (посади) на час виконання обов'язків свідка.

6. Одержати відшкодування витрат, пов'язаних із викликом у суд, та грошової компенсації у зв'язку з втратою часу.

7. Користуватися в процесі свідчення письмовими нотатками у випадках, коли його свідчення пов'язані з цифрами або іншими даними, які важко утримати в пам'яті.

8. Отримати у разі необхідності захист для безпеки (думається, стаття 380 КК України не досить вдало сформульована, бо вона стосується тільки «осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та їхніх близьких родичів». При цьому і в господарському процесі іноді відбувається «залякування» іншої сторони та її представників, при цьому законодавчих підстав для захисту таких осіб немає).

9. Просити допитати його вдруге.

10. У встановлених випадках просити про допит за місцем свого перебування або постійного проживання (наприклад, якщо він внаслідок хвороби, віку, інвалідності або інших поважних причин не в змозі з'явитися за викликом суду).

Деякі гарантії прав осіб, що беруть участь у справі, ВАСУ вже визнав. Так, безперечно, необхідно відзначити його позитивну позицію щодо встановлення матеріальних гарантій участі осіб, викликаних для дачі пояснень. Згідно з пунктом 1 роз'яснення ВАСУ від 04.03.98 р. №02-5/78 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Арбітражного процесуального кодексу України» [44] до інших (судових) витрат у розумінні статті 44 ГПК відносяться суми, які підлягають сплаті особам, викликаним до господарського суду «для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (стаття 30)» ГПК. Таким особам відповідно до п. 9 зазначеного роз'яснення «відшкодовуються вартість проїзду до місця виклику і назад залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом; страхові платежі за державне страхування на транспорті; вартість попереднього продажу проїзних документів; проїзд автомобільним транспортом (крім таксі) до залізничної станції, аеропорту, якщо вони знаходяться за межею населеного пункту; найом жилого приміщення, а також добові у розмірах, встановлених законодавством про службові відрядження, та згідно з поданими документами, що підтверджують розмір цих витрат. Якщо проїзні документи не подано, відшкодовується мінімальна вартість проїзду між місцем проживання і місцем виклику.

Витрати, пов'язані з викликом до суду, відшкодовуються після виконання … особами своїх обов'язків у розмірі, що визначається у рішенні» господарського суду.

При розробці змін у ГПК України виникає також проблема так званого імунітету свідка [160, c. 7, 12-13], тобто правового регулювання випадків, коли суд узагалі не може допитувати того або іншого громадянина як свідка, або коли громадянин має право відмовитися від свідчення і суд не має права примусити громадянина свідчити за наявності правової підстави такої відмови.

Не можна не відзначити і той факт, що відповідно до Декларації про права людини [10] ніхто не повинен примушуватися і не зобов'язаний свідчити проти самого себе. Тому свідок може відмовитися відповідати на питання, якщо відповіді на них викривають його самого у вчиненні правопорушення або можуть спричинити для нього шкідливі наслідки. Правова засада імунітету свідка закладена і в статті 63 Конституції України [1]: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом». Таким чином, від свідчення в суді має право відмовитися: 1) громадянин проти самого себе; 2) чоловік проти дружини, та навпаки; 3) діти проти батьків і батьки проти дітей; брати і сестри друг проти друга; 5) дідусь, бабуся проти онуків, та навпаки. Крім того, деякі законодавчі акти (наприклад, стаття 28 Закону України «Про державну таємницю») також встановлюють обмеження у розголошенні відомостей.

При цьому слід зазначити, що вищевикладені положення стосуються фізичних осіб. Ані Конституція, ані закони України не вказують на розповсюдження зазначених положень на юридичних осіб, але, здається, таке тлумачення вищевказаних положень є розумним та заслуговує на увагу.

Зазначену проблему необхідно вирішувати, передбачивши: а) групи осіб, яких не можна допитувати як свідків; б) випадки, коли особа згідно з законом має право відмовитися від свідчення.

Необхідно закріпити, що не підлягають допиту як свідки:

1) особи, які в силу свого малолітнього віку, фізичних або психічних недоліків не здатні правильно сприймати факти і давати про них вірні свідчення;

2) представники позивача або відповідача, захисники, адвокати - про обставини, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням своїх обов'язків;

3) суддя - про питання, що виникли у зв'язку з обговоренням обставин справи при винесенні рішення;

4) суддя, прокурор - по справах, в яких вони брали участь як свідки;

5) священнослужителі - про обставини, що стали їм відомі на сповіді віруючих.

Відповідно до статей 44, 95, 173, 174 ЦПК України штраф у розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян може бути накладено на свідка за неявку без поважних причин; на сторону й іншу особу, яка бере участь у справі, за невиконання обов'язку повідомити суд про зміну своєї адреси під час провадження справи, за неявку в судове засідання без поважних причин, що призвело до відкладення справи; на службову особу підприємства, установи, організації, з вини якої не забезпечено явку представника у судове засідання.

Слід також враховувати, що за проявлену неповагу до суду настає відповідальність за ст. 185-3 КпАП України у порядку, передбаченому цим Кодексом. Йдеться про злісне ухилення від явки до суду свідка (ч. 2 ст. 44 ЦПК України), непідкорення розпорядженню головуючого чи порушення порядку під час судового засідання свідком (ст. 164 ЦПК України) або вчинення будь-яких інших дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

Слід зауважити, що належними доказами у справі можуть бути пояснення лише тих осіб, які були залучені до участі у господарському процесі. Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України скасувала рішення і постанову арбітражного суду м. Києва по справі №1-78 у зв`язку з порушенням вимог статті 32 ГПК України.

Вказаним рішенням частково задоволені позовні вимоги СП «Катерина-Перл ЛТД» про стягнення коштів з ОП «Укрлегсировина» по розрахункам за надання юридичних послуг з посиланням як на докази на пояснення фізичних осіб. Скасовуючи судові рішення, наглядова інстанція вказала на те, що суд не взяв до уваги, що у відповідності до ст. 32 ГПК України важливі для справи дані можуть встановлюватися судом шляхом одержання відповідних пояснень представників сторін та інших осіб, але тільки тих, що беруть участь в господарському процесі. Всупереч цьому господарський суд при прийнятті рішення та постанови по даній справі, як на доказ надання позивачем юридичних послуг відповідачу, посилався на пояснення осіб, що не брали участі в господарському процесі.

Дійсно, посилання на такі пояснення не мають під собою процесуальних підстав, оскільки для всебічного, повного та об'єктивного розгляду справи необхідно дослідити такі пояснення в засіданні.

Зазначений приклад виявляє суттєві недоліки врегулювання чинним ГПК України питань надання пояснень представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також участі в господарському процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, які фактично є свідками в даному процесі, але особливості їх процесуального статусу в господарському судочинстві не передбачено.

доказування підприємство позов господарський

Размещено на Allbest.ru