Мовна політика Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

мовний український політика держава

«Після завершення пострадянських трансформаційних реформ наприкінці 1990-х - початку 2000-х рр. Україна так і не перейшла до критично важливих модернізаційних реформ «нової хвилі». Як наслідок, більшість започаткованих процесів та змін залишились незавершеними, недозрілими, а подекуди спотвореними», - зазначається в експертній доповіді Національного інституту стратегічних досліджень до Послання Президента України В. Януковича до Українського народу «Україна ХХІ століття. Стратегія реформ і суспільної консолідації». Це стосується безпосередньо й мовної політики в державі.

Солідарність суспільства формує передусім масове усвідомлення громадянами країни приналежності до єдиного мовно-культурного простору. Тому поширення в унітарній державі однієї державної мови є запорукою її політичної стабільності. Українська мова - невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу, українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Саме наведеними вище обставинами і зумовлена актуальність дослідження мовної політики і мовного законодавства в Україні.

Питання статусу мови є найбільш обговорюваним в науковій сфері. Про це свідчать дослідження і соціолінгвістів, і політологів, і правознавців, й істориків (Б. Ажнюк, В. Лісовий, А. Корж, В. Городяненко, М. Рябчук, В. Котигоренко, В. Кулик, С. Шумлянський, Т. Журженко, Г. Залізняк, Л. Масенко, А. Погрібний, Л. Рапацька, О. Данилевська, О. Тараненко, О. Ткаченко, В. Радчук та інші.

Предметом дослідження цієї роботи є визначення ролі та місця мовної політики та мовного законодавства у сучасних умовах.

Об'єктом дослідження законодавче закріплення на наукове обґрунтування сутності мовної політики в Україні.

Метою є комплексне дослідження питання мовної політики та її законодавчого регулювання в Україні. Для досягнення поставленої мети були поставлені наступні завдання:

- дослідити історію виникнення та становлення української мови як державної;

- визначити та проаналізувати поняття мовної політики;

- дослідити законодавче регулювання мовної політики в Україні;

Індивідуальне науково-дослідне завдання складається з трьох розділів, які розміщені відповідно до логічного порядку викладу матеріалу.

1. Історія становлення української мови як державної

Набуттю статусу української мови як державної передував складний шлях: від ганебних утисків і заборони російським царатом до визнання української мови державною Конституцією незалежної України.

У довіднику з історії України (3) описано окремі факти політики Російської імперії щодо української мови. Не можна обійти увагою такі два вагомі документи, як Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р. (часів правління російського імператора Олександра ІІ). Розпорядження міністра внутрішніх справ тогочасної Росії П. Валуєва («Валуєвський циркуляр») стосувалося не лише «призупинення» видання релігійної навчальної літератури українською мовою, але й заборони навчання дітей українською мовою. Емський указ був спрямований проти українського культурно-національного руху. З бібліотек вилучалися українські книги, окрім того існувала заборона на ввезення будь-яких книг українською мовою з-за кордону.

Доцільно зазначити, що українська мова зазнавала утисків також на західноукраїнських землях, які тоді належали до складу Австро-Угорської імперії. Результатом гноблення української мови на Галичині стала, наприклад, так звана Сецесія українських студентів, яка проходила 1901-1902 рр. Це була організована студентами-українцями акція щодо припинення навчання у Львівському університеті. Сецесія була спровокована польською адміністрацією університету, яка заборонила професору, М. Грушевському виступати на засіданні Ради філософського факультету українською мовою. Внаслідок цього майже 600 українських студентів, заявивши про колективний вихід із університету, подали заяви про прийом документів до університетів Кракова, Відня, Чернівців. У тогочасній Галичині для матеріальної підтримки студентів створювалися спеціальні фонди. У 1902 році українські студенти повернулися в стіни рідного університету чим і закінчилася Сецесія (3).

Не лише уряд Австро-Угорської імперії, але й російський царський уряд доклався до утисків української мови на західноукраїнських землях. Так, на окупованих російськими військами землях в кінці 1904 року проводилася цілеспрямована антиукраїнська політика. Результатом такої політики стало закриття українських шкіл, періодичних видань, друкарень.

Важливий етап у формуванні державної мовної політики, як зазначає Ж. Шевчук, пов'язаний із діяльністю Центральної ради, яка в «умовах жорстокого і практично необмеженого зовнішнього тиску, внутрішніх негараздів послідовно взяла курс на розбудову незалежної української держави» (8).

У січні 1919 року Директорія видала закон про державну українську мову в Українській Народній Республіці та про обов'язкове введення української мови у внутрішньому діловодстві Української академії наук.

Стосовно мовної політики Радянського Союзу, треба зазначити, що в ст. 36 Конституції СРСР від 1977 року проголошувалося: громадяни мають виховуватися в дусі радянського патріотизму та соціалістичного інтернаціоналізму. Тобто пріоритетною стає політика інтернаціоналізації, а задля здійснення рівних прав забезпечується лише «можливість» використання рідної мови. Це означає, що ніяких гарантій щодо самого використання рідної мови у широкому вжитку не було.

Урешті українська мова після неодноразових заборон російським царатом, невеличкого періоду відродження в епоху так званої «українізації» та десятиліть радянської русифікації набула статусу державної мови. Уперше цей статус було встановлено Законом УРСР «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного Закону) Української РСР». Цей Закон було ухвалено 27 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР.

Уже 28 жовтня 1989 року (наступного дня після ухвалення змін до Конституції УРСР) було ухвалено Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР», який набув чинності з 1 січня 1990 року. Цей закон є чинним і на сьогоднішній день.

Отже, можна зробити висновок, що українська мова пройшла складний шлях у своєму розвитку і становленні як державної мови.

2. Державна мовна політика в Україні та основні її завдання

Поняття мовної політики тісно пов'язане з поняттям мовної ситуації, оскільки мовна політика є не тільки одним з найважливіших факторів, що формують мовну ситуацію, але й одним з її суттєвих аспектів.

Існують декілька підходів до визначення мовної політики. Якщо виходити з того, що мовна політика - це різновид політики взагалі, то під останньою звичайно розуміється не будь-яка діяльність, а діяльність певних суб'єктів (державної влади, суспільного угруповання, партії тощо), то і поняття мовної політики має бути обмежене його суб'єктом. У цьому сенсі визначає мовну політику В.А. Аврорін. На його думку, мовна політика - це система заходів держави або партії свідомого регулювального впливу на функціональну природу мови, а через її посередництво - також на структуру мови.

Більш вузьке розуміння мовної політики лежить в основі визначення, яке дає Н.О. Катагощина. Згідно з цим розумінням, під мовною політикою розуміється свідомий та цілеспрямований вплив на мову як функціональну одиницю шляхом заходів, що проводяться централізовано в масштабі всієї держави та в певній мовній ситуації. У цьому випадку залишаються поза увагою ті спроби впливу на мову, які здійснюють не державною владою й не носять централізованого та обов'язкового характеру.

Мовна політика може у певних ситуаціях бути не тільки частиною національної політики тієї чи іншої держави або партії, але й частиною їх політичного курсу щодо інших держав або інших партій у межах однієї держави. Отже, мовна політика завжди є органічною частиною певного політичного курсу, незважаючи на те, чи це внутрішня політика щодо певних соціальних груп або зовнішня політика щодо певних країн чи груп країн, або, нарешті, національна політика у багатонаціональній державі. У зв'язку з цим виникає потреба проаналізувати концепцію державної мовної політики, яку розробляла національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Концепція державної мовної політики - система основоположних нормативних постанов, які ґрунтуються на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні і якими мають керуватися органи держаної влади та органи місцевого самоврядування у своїй практичній діяльності при регулюванні суспільних відносин у мовній царині.

Здійснення Концепції має відбуватися на основі ст. 10 Конституції України, яка встановлює: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [1]. У системі державних пріоритетів мовна політика посідає чільне місце, оскільки її стратегічним завданням, поряд з гарантуванням мовних прав людини, є утвердження суспільної злагоди і політичної стабільності, забезпечення єдності держави і зміцнення української державності. Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі і є базовим складником української державності. Не випадково відновлення незалежної державності України наприкінці ХХ століття було спричинене і усвідомленням переважною більшістю українців того факту, що українська мова як найважливіша ознака буття української нації опинилася під загрозою повного знищення.

Державна мовна політика має унеможливлювати перетворення України із суверенної національної держави у денаціоналізований географічний простір. Відповідно до Конституції України, законів України та Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України державність української мови є невід'ємним атрибутом конституційного ладу держави.

Володіння державною мовою та її використання посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов'язкових умов для обіймання відповідних посад [6].

Статус української мови як єдиної державної визначено Конституцією України і не може бути змінено інакше, ніж у спеціальному порядку, передбаченому ст. 156 цього ж документа (тобто шляхом ухвалення не менш, ніж двома третинами конституційного складу Верховної Ради відповідного закону, який має бути затверджений всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом України) [1]. Отже, спроби запровадження офіційної багатомовності на національному або регіональному рівнях всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі можуть кваліфікуватися тільки як дії, спрямовані на мовний розкол країни, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу і державної єдності України.

Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав'язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації [6].

Отже, державна мовна політика на сьогодні зосереджується на таких пріоритетних напрямках: 1) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України; 2) утвердження української мови як державної у всіх царинах суспільного життя на всій території України; 3) утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності і національної безпеки; 4) створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ; 5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови; 6) поліпшення якості українського мовлення на теле - та радіоканалах України; 7) сприяння розвитку мов національних меншин; 8) запобігання дискримінації за мовною ознакою; 9) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян України; 10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства.

3. Законодавче регулювання мовної політики в Україні

Правові норми, що регулюють порядок застосування мов в Україні, містять Конституція України [1], Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р., Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р., а також інші законодавчі акти, зокрема закони України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р., «Про освіту» в редакції від 23 березня 1996 р., «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р., «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р., «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р., «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 р., «Про рекламу» від 3 липня 1996 р., «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. зрештою «Закон про мови…» (1989), постанова Кабінету Міністрів від 2 жовтня 2003 р. «Про затвердження програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки» Концепція державної мовної політики в Україні (проект 2006) [Там само].

За ст. 10 Конституції України, «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

В Україні також «гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Отже, право на захист для державної мови Конституцією України не передбачено. Однак сучасна мовна ситуація переконливо свідчить про доцільність і невідкладність прийняття законів та інших нормативно-правових актів, здатних захистити саме українську мову, а також про необхідність розроблення механізму їх реалізації.

Конституція визначає обов'язковим володіння державною мовою для Президента України (ст. 103), для суддів судів загальної юрисдикції (ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (ст. 148), але на превеликий жаль, не поширює цю вимогу на народних депутатів, оскільки депутати не тільки обранці народу а й виразники державної (тобто національної) політики. Украй прикро, що народні обранці не гребують користатися цією прогалиною у вітчизняному законодавстві. Як зауважує А. Загнітко, «це найбільш парадоксально, оскільки саме державні органи мали б гарантувати неухильне використання української мови, сприяти впровадженню її у державницькі структури» [5; 8]. Погодимося з науковцем, оскільки в європейському та й світовому державотворчому просторі така ситуація не тільки парадоксальна, а навіть абсурдна. Важко, наприклад, уявити американського конгресмена, який не знає англійської (хоча США держава поліетнічна), чи члена французького Сенату, який не володіє французькою. Чистоту мовного потоку українських депутатів, національно-духовну небезпеку цього питання неодноразово досліджували фахівці-мовники А. Погрібний [11], І. Фаріон [18] та ін.

Ст. 10 Конституції України також встановлює, що порядок «застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом». Недосконалість національного законодавства виявляється в тому, що на сьогодні відповідного закону й досі не прийнято. У незалежній Україні залишається чинним Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

На час його прийняття це був дійсно прогресивний нормативно - правовий акт, в якому українська мова визначалася як один з вирішальних чинників національної самобутності Українського народу, за українською мовою було закріплено статус мови державної. Хоча з моменту прийняття до цього Закону і вносилися певні корективи (остання - 6 березня 2003 р.), але більшість його норм не відповідає сучасним вимогам. Зокрема, ст. 14 встановлює, що «офіційні документи, які посвідчують статус громадянина, - паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про одруження, а також документи про смерть особи виконуються українською й російською мовами. До чого на поточному етапі в документах державного зразка робити запис саме російською, а не, приміром, англійською, французькою чи іншою мовою міжнародного спілкування, - не зрозуміло.

Не скасовані навіть цілком застарілі положення Закону, на кшталт таких, які стосуються вже неіснуючої держави, - Радянського Союзу: «документація про вибори народних депутатів СРСР подається до Центральної виборчої комісії російською мовою» (ст. 16).

Необхідність та наукове обґрунтування нового закону про мову подає І. Лопушинський [11], який вперше аналізує зареєстровані у Верховній Раді проекти (їх аж 13) закону про статус мов в Україні. Аналіз наявних у Верховній Раді законопроектів про мови свідчить, що одні з них (Урядовий, на жаль, відкликаний; народних депутатів П. Мовчана та К. Ситника; народного депутата І. Юхновського) спрямовані на утвердження державного статусу української мови, інші (П. Порошенка та В. Короля; Л. Черновецького та ін.) - на практичне витіснення української мови зі сфери державного управління.

Усі наведені законопроекти обговорювалися на шпальтах вітчизняних газет. В. Німчук висловив занепокоєння щодо обговорюваних проектів і зазначив, що проект «О. Мороза робить замах на конституційні засади державного устрою України, створює передумови для суспільної дезінтеграції, зокрема виробничої та адміністративної, регіонального сепаратизму і розколу України» [10]. Погодимось з автором, оскільки в багатьох законопроектах не враховано ні численних утисків української мови в минулому, ні наукових прогнозів, а головне - наукового обґрунтованої доцільності сучасної мовної стратегії.

Отже, прийняття нового закону, здатного належним чином врегулювати мовне питання в Україні, зумовлене шістнадцятирічним терміном розбудови незалежної Української держави, еволюцією суспільної свідомості, зростанням духовних потреб національної еліти та іншими важливими факторами - вкрай необхідне.

Досить розгорнуто викладено вимоги щодо використання мов у Законі України «Про телебачення і радіомовлення». Ст. 10 цього Закону встановлює, що: - телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою; - у разі компактного проживання на певній території національних меншин, допускається здійснення мовлення також їхньою мовою; - є обов'язковим дублювання іншомовних фільмів та інших програм державною мовою; - у загальнонаціональному масштабі частка добового ефірного часу, коли мовлення ведеться українською, має становити не менше 75%.

Уточнюється, що мова (або мови), програм та передач телерадіоорганізації визначаються умовами ліцензії на мовлення.

У Законі України «Про видавничу справу» метою видавничої діяльності визначено «сприяння національно-культурному розвитку українського народу шляхом збільшення загальної кількості тиражів, обсягів та розширення тематичного спрямування українського книговидання; забезпечення доступу українського суспільства до загальнолюдських цінностей шляхом перекладу державною мовою кращих здобутків світової літератури» (ст. 3).

Основні напрями державної політики у видавничій справі - це підтримка розвитку національного книговидання, наповнення україномовними виданнями ринку, фондів бібліотек, забезпечення потреб навчальних і наукових закладів, військових формувань України, правоохоронних органів та інших державних організацій необхідними виданнями державною мовою (ст. 5).

Уся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, дипломи тощо), яка поширюється через державні організації, видається державною мовою (ст. 8).

Усі книжкові видання в Україні, незалежно від мови основного тексту, обов'язково повинні мати анотацію та вихідні бібліографічні відомості державною мовою. Винятком можуть бути лише видання іноземними мовами, призначені для розповсюдження за кордоном або серед іноземців (ст. 23).

У справі забезпечення пріоритетності української мови як мови державної, держава використовує також економічні важелі, підтримуючи ті видавництва та книготорговельні підприємства, які випускають або розповсюджують не менше 50% продукції державною мовою шляхом надання пільг щодо сплати податків та зборів (ст. 6).

Однак варто зазначити, що окремі закони в цій важливій справі послаблюють вимоги. Якщо за попереднім Законом України «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. однією з умов прийняття до громадянства України було визначено «володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування» (ст. 16), то новий Закон від 18 січня 2001 р. не тільки не підвищує вимоги щодо знання державної мови, що сприяло б піднесенню її міжнародного престижу, а навіть певною мірою полегшує цей порядок, передбачивши, що альтернативою володінню державною мовою є «її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування» (ст. 9).

У законах України «Про інформацію», «Про рекламу», «Про освіту», «Про вищу освіту» регламентація мовних питань обмежується посиланням на чинне законодавство України про мови, тобто на все той же застарілий Закон «Про мови в Українській РСР». У сфері освіти ст. 25 цього Закону затверджує, що «вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян Української РСР». Республіканські та місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють усім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею. В Україні виховання в дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах, у професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою. У місцях компактного проживання громадян інших національностей можуть створюватись дитячі дошкільні установи, загальноосвітні школи та інші заклади, навчальна і виховна робота в яких ведеться їхньою національною або іншою мовою (ст. 26 - 28). Безсумнівно, вищезазначених правових норм недостатньо, щоб вирішити одне з найскладніших в Україні - мовне питання. Утім, певні позитивні зрушення у цьому напрямку все ж таки відбуваються.

Прикладом розуміння носіями державної влади значення української мови як важливого чинника національного державотворення може слугувати здійснення на рівні вищих органів влади низки заходів, покликаних сприяти виробленню результативної мовної політики Української держави. Зокрема, 12 березня 2003 р. відбулися парламентські слухання «Про функціонування української мови в Україні», і 22 травня було ухвалено відповідної назви рекомендації [14].

У Рекомендаціях парламентських слухань підкреслено необхідність послідовного і виваженого підходу до вирішення мовних проблем, недопущення на цьому підґрунті політичних спекуляцій і міжетнічних конфліктів. Наголошується, що застосування мов у державі має стати чинником єднання, а не розбрату. Учасники парламентських слухань рекомендували Президенту України створити центральний орган виконавчої влади з питань мовної політики і - з цих же питань - консультативно-дорадчу раду при Президентові України.

Нагадаємо, що Раду з питань мовної політики було ліквідовано Указом Президента України «Про ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших органів» від 9 лютого 2002 р., а вже рік потому виникло усвідомлення необхідності відновлення функціонування цього органу. Кабінету Міністрів України було рекомендовано розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проект загальнодержавної Програми розвитку, функціонування та дослідження української мови на 2004-2010 рр. та проект Концепції державної мовної політики України. На сьогодні ці завдання виконані.

Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. [12]. Програма акцентує увагу на тому, що «мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу.» Саме українській мові відводить дана Програма провідну роль у процесі державотворення на поточному етапі, а в майбутньому - консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Тому метою Програми визначено «створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України» [1; 12]. Серед першочергових заходів у Програмі значиться «розроблення проекту Концепції державної мовної політики».

На сьогодні даний проект вже підготовлено Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права [7]. Проект Концепції визначає основні напрями формування і реалізації мовної політики, організаційні й правові механізми вирішення існуючих у цій галузі проблем та намічає етапи їх реалізації. Положення Концепції мають стати основою для вдосконалення чинного та розробки нового законодавства у сфері застосування мов в Україні. Здійснення Концепції відбуватиметься строго на основі ст. 10 Конституції України. Змістові домінанти Концепції такі: - пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови; - в умовах існуючої в Україні мовної ситуації, деформованої на користь російської мови, надання останній статусу державної (офіційної)… увічнило б процес русифікації, що триває в Україні.

Нинішній мовний розвиток в Україні і без надання російській мові статусу державної є потенційно небезпечним для майбутнього української мови, а відповідно для майбутнього Української нації і державної незалежності України; - оскільки процес витіснення української мови є керованим і набув системного характеру, Українська держава має діяти також системно, вживаючи рішучих заходів підтримки української мови як мови титульної нації і державної мови. Такі заходи не спрямовані проти мовних прав осіб, що належать до національних меншин, а є лише засобом утвердити українську мову, захистити мовні права українців і зберегти Україну як незалежну державу із своїм самобутнім обличчям.

Програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. містить також положення, які поки ще не отримали практичної реалізації. Зокрема - це: - підготовка пропозицій стосовно внесення змін до законів, у т.ч. й щодо установлення відповідальності за порушення законодавства про мови; - запровадження на радіо і телебаченні циклу постійних передач «Державна мова», «Традиції, звичаї та побут українського народу»; - видання журналу «Українська мова у вищій школі». Хоча останні два заходи планувалося здійснити вже у 2004 р., на сьогодні таких програм і журналу нами не виявлено. У Рекомендаціях парламентських слухань «Про функціонування української мови» було зазначено, що, починаючи з 2004 р., мають збільшитися асигнування на розвиток та дослідження української мови, а також на реалізацію додаткових заходів щодо розширення сфери її функціонування як мови державної. Це положення знайшло відображення в Законах України «Про Державний бюджет України». Якщо в бюджеті 2003 р. на фінансування комплексних заходів з всебічного розвитку української мови було закладено 10 млн. грн., то у 2004 р. видатки за цією статтею зросли до 20 млн. грн., а у 2005 р. на забезпечення розвитку та застосування української мови передбачалося витратити вже 30 млн. грн. У 2006 р. асигнування за цією статтею були на рівні 20 млн. грн., ще 9 млн. складала субвенція з Державного бюджету міському бюджету м. Севастополь на розвиток української культури і забезпечення функціонування української мови в усіх сферах громадського життя міста. Як не дивно, але у 2007 р. розмір асигнувань зменшується до 21 млн. грн.

Однак, виходячи з реалій поточної мовної ситуації, не можна уникнути висновку, що, витративши протягом п'яти років 110 млн. грн., українська держава так і не спромоглася забезпечити належного розуміння суспільством важливості функціонування в Україні саме української мови як мови державної, і остаточно зняти з порядку денного питання про надання російській мові статусу офіційної чи другої державної.

Очевидно, щоб урегулювати ситуацію, яка є сьогодні на мовному фронті, новоствореній Верховній Раді необхідно терміново розглянути та ухвалити законопроект «Про розвиток і застосування мов в Україні» виваженого всебічно і схваленого Громадським слуханням [13, с. 50]. Цей закон сприятиме подоланню деформацій у сфері мовної політики та надасть законодавче обґрунтування для прийняття Концепції державної мовної політики; визначення й формування інституцій, відповідальних за її впровадження, здійснення контролю та механізмів упровадження положень концепцій у державний управлінський апарат. Вирішення важливих завдань з реалізації державної мовної політики буде сприяти консолідації суспільства, гарантуватиме вільний розвиток мов національних меншин, що, власне, відповідає Європейській хартії регіональних мов [3]. Проблеми подальших досліджень предмету розгляду в даній роботі вбачаються нам в аналізі новоприйнятих правових актів щодо мовної політики в державі.

Висновки

Отже, здійснивши дослідження мовної політики та мовного законодавства в Україні можна зробити наступні висновки:

Набуттю статусу української мови як державної передував складний шлях: від ганебних утисків і заборони російським царатом до визнання української мови державною Конституцією незалежної України.

Поняття мовної політики тісно пов'язане з поняттям мовної ситуації, оскільки мовна політика є не тільки одним з найважливіших факторів, що формують мовну ситуацію, але й одним з її суттєвих аспектів.

Державна мовна політика на сьогодні зосереджується на таких пріоритетних напрямках: 1) приведення мовного законодавства і практики його застосування у сувору відповідність з Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України; 2) утвердження української мови як державної у всіх царинах суспільного життя на всій території України; 3) утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності і національної безпеки; 4) створення належної нормативної бази підтримки і пільг для українськомовних ЗМІ; 5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови; 6) поліпшення якості українського мовлення на теле - та радіоканалах України; 7) сприяння розвитку мов національних меншин; 8) запобігання дискримінації за мовною ознакою; 9) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян України; 10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства.

Щоб урегулювати ситуацію, яка є сьогодні на мовному фронті, новоствореній Верховній Раді необхідно терміново розглянути та ухвалити законопроект «Про розвиток і застосування мов в Україні» виваженого всебічно і схваленого Громадським слуханням [13, с. 50]. Цей закон сприятиме подоланню деформацій у сфері мовної політики та надасть законодавче обґрунтування для прийняття Концепції державної мовної політики; визначення й формування інституцій, відповідальних за її впровадження, здійснення контролю та механізмів упровадження положень концепцій у державний управлінський апарат. Вирішення важливих завдань з реалізації державної мовної політики буде сприяти консолідації суспільства, гарантуватиме вільний розвиток мов національних меншин, що, власне, відповідає Європейській хартії регіональних мов [4]. Проблеми подальших досліджень предмету розгляду в даній роботі вбачаються нам в аналізі новоприйнятих правових актів щодо мовної політики в державі.

Список джерел

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К., 1996.

2. Ажнюк Б.М. Мовна політика і верховенство права // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу, 25 -27 жовтня 2007 р. - К., 2007. - Кн. І. - С. 42-43.

3. Довідник з Історії України (А-Я): посібн. для середн. Загальноосв. Навч. Заклад. / за заг. Ред. І.І. Підкови, Р.І. Шуста. - 2-е вид., доопр. і доп. - К.: Генеза, 2001. - 1136 с.

4. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. - Страсбург. - 5 листопада 1992 року. - ETS148. - 2004. - С. 45.

5. Загнітко А. Українська мова як державна: ретроспектива і сучасність // Освіта і управління. - 2002. - Т. 5. - №2. - С. 7 - 14.

6. Законодавство України // www.nau.kiev.ua

7. Концепція Державної мовної політики в Україні. - К., 2006 //www.rada.gov.ua

8. Лопушинський І. Законодавчі перспективи утвердження державності української мови в сфері освіти України ХХІ ст. (порівняльний аспект) // Освіта і управління. - 2004. - Т. 7. - Ч. 3-4. - С. 67 - 74.

9. Мамутов В. О языке - на языке национальных интересов // Віче. - 2001. - №11. - С. 122 - 136.

10. Німчук В. Спроба ревізії Конституції // Літературна Україна. - 2005. - С. 1. - (14 квіт.).

11. Погрібний А. Про мову роду та фальш одного етикету // Освіта і управління. - 2005. - Т. 8. - №3-4. - С. 100 - 118.

12. Програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 роки. Зі змінами, внесеними згідно з постановою КМУ №676 від 26 травня 2004 р. // www.rada.gov.ua

13. Резолюція ІІІ Всесвітнього форуму українців. Секція «Мовне будівництво в Україні та розвиток української мови» // Освіта і управління. - 2002. - Т. 5. - №1. - С. 50 - 55.

14. Рекомендації парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні» від 6 лютого 2003 р. №480-ІV // www.rada.gov.ua

15. Стецюк П. До питання про конституційно-правові основи утвердження статусу української мови як державної // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. - Львів, 1999. - С. 650 - 654.

16. Тернопільський Б. Правові засади мовної політики // Віче. - 2003. - №10. - С. 66 - 71.

17. Ткаченко О.О. Українська мова у правовому полі України // Українська освіта у світовому часопросторі: Матеріали Другого міжнародного конгресу. - 25 - 27 жовтня 2007 р. - К., 2007. - Кн. І. - С. 494 - 495.

18. Фаріон І. Сесійні зали ми мовні смітниська? // Урок української. - 2006. - №8-9. - С. 22 - 24.

Размещено на Allbest.ru