Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЗАПОРІЗЬКИЙ ЮРИДИЧНИЙ ІНСТИТУТ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра загальноправових дисциплін

Курсова робота

НА ТЕМУ: “Правосуб'єктність юридичної особи: теоретико-правовий аналіз ”

Запоріжжя 2010

• Зміст
• Реферат
• Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів
• Вступ
• 1. Поняття юридичної особи
• 1.1 Теорії юридичної особи
• 1.2 Ознаки юридичної особи
• 2. Юридична особа як суб'єкт правових відносин
• 2.1 Правоздатність юридичної особи
• 2.2 Дієздатність юридичної особи
• 2.3 Межі здійснення правосуб'єктності юридичними особами України за кордоном
• Висновки
• Перелік посилань

Реферат

Курсова робота: 31 сторінок, 10 джерел, 19 посилання.

Об'єкт дослідження: правосуб'єктність юридичної особи, правоздатність юридичної особи, та дієздатність юридичної особи.

Предмет дослідження: правосуб'єктність юридичної особи в Україні та зарубіжних країнах.

Мета роботи: комплексне дослідження інституту юридичної особи та аналіз проблем теоретичного та практичного характеру, пов'язаних зі статусом юридичної особи.

Завдання роботи: проаналізувати зміст правосуб'єктності юридичної особи; висвітлити механізм правоздатності та дієздатності юридичної особи; викласти основні ознаки юридичної особи; розкрити класифікацію юридичних осіб.

Методи дослідження: діалектичний матеріалізм як загальний метод пізнання. Дослідження базується на загально наукових (аналізу, синтезу, порівняння дедукції, індукції, аналогії та ін.) та спеціальних методах (соціологічному, системному, моделювання та ін.), а також приватно-наукових методах дослідження (порівняльно-правовому, формально-юридичному, історико-правовому та ін.).

Значення роботи: основні висновки й найбільш важливі теоретичні положення даної роботи можуть бути застосовані в процесі вивчення курсів «Теорія держави і права», «Цивільне право України», «Цивільне право зарубіжних країн» у вищих навчальних закладах і будуть корисні для студентів, що займаються поглибленим вивченням проблем правосуб'єктності юридичних осіб, а також проблемами удосконалення та підвищення ефективності чинного законодавства України.

Ключові слова: дієздатність юридичної особи, класифікація юридичних осіб, правоздатність юридичної особи, юридична особа.

Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів

АТ - Акціонерне товариство;

ВРУ - Верховна Рада України

ВСУ - Верховний Суд України

ЗУ - Закон України

КК - Кримінальний кодекс

КМУ - Кабінет Міністрів України

КпАП - Кодекс про адміністративні правопорушення

КПК - Кримінально-процесуальний кодекс

КСУ - Конституційний Суд України

МВС - Міністерство внутрішніх справ

ООН - Організація Об'єднаних Націй

п. - пункт

р. - рік

РВВС - районний відділ внутрішніх справ

розд. - розділ

РФ - Російська Федерація

ст. - стаття

США - Сполучені Штати Америки

т. д. - так далі

т.п. - тому подібне

та ін. - та інші

ТДВ - Товариство з додатковою відповідальністю;

ТОВ - Товариство з обмеженою відповідальністю;

ФРН - Федеративна Республіка Німеччини

ЦК - Цивільний кодекс;

ЦПК - Цивільний процесуальний кодекс

ч. - частина

Вступ

Однією з важливих складових правового статусу юридичної особи є правосуб'єктність. З появою юридичної особи, з'явилась потрібність у розробці цієї теми. Не дивлячись на те, що вже пройшло понад 100 років з часу легального закріплення за юридичною особою статусу суб'єкта права, увага до його правосуб'єктності лише зросла. Така ситуація пояснюється тим, що в продовж усієї історії, на кожному її новому етапі, правосуб'єктність юридичної особи, доповнювалась новим змістом. З 1991 року настав новий етап, для усіх держав, які до цього були часткою СРСР. У цей період з'явилась потрібність виділення того раціонального, що вже було накопичено у правовій науці.

У теорії права під правосуб'єктністю розуміють можливість або здатність особи бути суб'єктом права. Тому сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи і досить широкого спектра організаційно-правових форм суб'єктів права. Поява цих правових інститутів багато в чому обумовлена тими ж причинами, що й виникнення і генезис права, а зокрема ускладненням соціальної організації суспільства, розвитком економічних, а в подальшому і ринкових відносин і, як наслідок цього змінами суспільної свідомості. На визначеному етапі суспільного розвитку правове регулювання відносин за участю одних тільки фізичних осіб як єдиних суб'єктів права виявляється недостатнім для суспільних і економічних відносин, які розвиваються швидкими темпами.

На сьогодні не існує установленої точки зору щодо виникнення поняття юридичної особи, хоча теорій розроблено досить таки багато. Це, зокрема: теорія фікції, персоніфікованої цілі, органічна теорія, реалістична, теорія колективу, держави, директора. Головне питання, яке є дискусійним уже понад 100 років, полягає у тому, хто є носієм властивостей юридичної особистості.

Поняття юридичної особи у новому ЦК України визначає ст. 80, відповідно до якої юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, наділена правоздатністю і дієздатністю, яка може бути позивачем і відповідачем у суді. У цій статті наведено перелік ознак, притаманних юридичній особі. Однак аналіз природи юридичної особи та законодавства, яке регулює порядок створення, функціонування і припинення юридичних осіб, дозволяє виділити низку ознак юридичної особи, які не знайшли належного відображення у ЦК.

У правовій науці ознаки юридичної особи прийнято поділяти на дві категорії. Одні автори виділяють матеріальні та правові ознаки, інші - сутнісні та правові.

Аналіз першого підходу дає змогу дійти висновку, що до матеріальних ознак юридичної особи, як правило, відносять внутрішню організаційну, економічну та функціональну єдність, самостійність, відокремленість майна юридичної особи від майна інших суб'єктів, а також наявність одного чи кількох органів, які здійснюють управління юридичною особою. Законність створення юридичної особи, здатність від власного імені вступати в правовідносини та нести відповідальність визнаються правовими ознаками юридичної особи.

Відповідно до другого підходу, сутнісними ознаками юридичної особи є похідний характер, наявність легальної мети, відповідність юридичної особи певній організаційно-правовій формі, легальність створення юридичної особи та наявність найменування. До правових ознак. на думку прихильників такої позиції, слід віднести державну реєстрацію, самостійну участь у правовому обігу, майнову відокремленість та самостійну майнову відповідальність.

За характером властивостей ознаки, які надають можливості визнати те чи інше утворення юридичною особою можна поділити на три групи:

1) соціально-економічні - характеризують утворення як сукупність осіб, які займаються трудовою діяльністю з використанням певних матеріальних ресурсів, спрямованою на досягнення основної мети юридичної особи;

2) структурно-організаційні - розкивають специфіку створення, функціонування та припинення утворення, а також управління;

3) правові - визначають правила взаємодії юридичної особи з іншими суб'єктами.

Всі ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії, хоча кожна з цих ознак виконує різну роль у значенні функціональної діяльності юридичної особи.

Отже, юридична особа, як суб'єкт права безумовно відіграє вирішальну роль в економіці будь-якої країни. Тому невипадково інститут юридичної особи належить до центральних інститутів права високо розвинутих країн. Яке ж відображення дістав інститут юридичної особи в сучасному українському праві? Спробую висвітлити цю проблему у своїй роботі.

1. Поняття юридичної особи

юридична особа правосуб'єктність

Сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи. Враховуючи той факт, що за станом розвитку поняття «юридична особа» в юридичній літературі, втілення його в законодавстві і, в кінцевому результаті, в підприємницькій і виробничій діяльності визначають ступінь розвитку самого суспільства, вивчення питання про сутність юридичної особи в сучасних умовах, а також тих організаційно-правових форм, в яких існують їх різні види, являється актуальним на сучасному етапі розвитку законодавства і неможливе без вивчення історії розвитку поглядів на цю категорію в правовій науці.

Процес утворення і діяльності юридичної особи немислимий поза прояви волі певної групи людей або навіть однієї людини, так само як він неможливий поза прояви в будь-якій формі державної волі. Не випадково багато філософів і правознавці стверджують, що верховна влада за допомогою фікції як наукового прийому на підставі закону визнає або створює для юридичних цілей, поставлених окремими людьми, штучний суб'єкт права - юридичну особу.

З нашого розуміння юридичної особи, як створеної відповідно до закону для певних цілей реального, але разом з тим штучного суб'єкта права, якої можуть належати майнові і деякі особисті немайнові права та обов'язки, що застосовуються до його природи. Також слідує висновок, що створення юридичної особи є наслідок акту діяльності інших суб'єктів, заснованого на прямому чи непрямому дозволі держави. В усіх правопорядках юридичні особи виникають з волі їх засновників, під контролем публічної влади, яка стежить за законністю їх створення. [3]

1.1 Теорії юридичної особи

Так, вже у ІчІІ ст.ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих у правовому обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття «юридична особа» було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб'єктів приватного права за рахунок особливих об'єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Інокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв'язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади.

Наступний бурхливий розвиток економічних відносин дає сильний поштовх розвитку вчень про юридичні особи в середині - кінці XIX ст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової «історичної школи» права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб'єкта права в дійсності володіє тільки людина, про те законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб'єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу - «штучним суб'єктом» обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Таким чином, не дивлячись на деякі внутрішні протиріччя фікційної теорії, вона в свій час зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох країн. Було б неправильним і антиісторичним також твердження того, що вона не має ні краплини істини. «З практичної точки зору саме фікційній теорії ми зобов'язані появленням колективної особи як суб'єкта права, а також обґрунтуванню чіткої межі між індивідуальними правами членів і правами цілого. Крім того, саме за допомогою цієї концепції було обґрунтовано введення дозвільного порядку виникнення юридичних осіб лише за рішенням органів влади. До того ж, виходячи з того, що юридична особа як така не мала волі, вона не визнавалась суб'єктом кримінальної відповідальності». [2]

Поряд з теорією фікції існували і інші теорії. Представники деяких із них розвивали і доповнювали вищезгадану доктрину, інші ж, навпаки додержувались протилежних поглядів про сутність юридичної особи. В зв'язку з цим в науковій літературі одні вчені розглядають всі теорії як варіанти розвитку теорії фікції, а інші вважають, що розробляли свої погляди всупереч цій теорії,хоча в дійсності далеко не повністю звільнилися від її впливу.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії «персоніфікованої цілі»), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

У французькій літературі досить близькі по суті погляди висловлював М. Планіоль, який вважав, що юридична особа - це колективне майно, яке в якості суб'єкта права являється юридичною фікцією, створеною для спрощеного його використання. І знову ми зустрічаємось із фікцією, яка просто прийняла нову форму.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним «теорії інтересу» права і обов'язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі «реалістичні концепції», які визнавали реальність юридичної особи як суб'єкта права.

В німецькій правовій науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з'явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, «духовну реальність» або «людський союз» зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії «соціальних організмів»). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об'єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб'єктом прав і обов'язків.

В подальшому погляди Безелера і Гірке знайшли своє відображення в працях французьких правників Р. Саллейля і П. Мішу. Основною заслугою Саллейля являється спроба звільнення теорії від деякої біологізації, в результаті чого його «реалістична концепція» стала найбільш повно і глибоко опрацьованою доктриною реалістичного напрямку. Саме його працям ми зобов'язані розумінням того, як ті чи інші теоретичні уявлення про юридичні особи впливають на практику розробки і застосування відповідного законодавства.

Необхідно зазначити, що обидва вказані автори виходять із визнання реальності юридичної особи як людського колективу, який має волю й інтерес, що є відмінні від волі й інтересів індивідів, які його складають. Однак, на відміну від Мішу, який підкреслює момент інтересу, Саллейль акцентує увагу на значенні цілі для юридичної особи. В силу єдності цілі колективна воля становиться чимось відмінним від індивідуальних воль, хоча й походить від них.

Враховуючи настільки бурхливий розвиток вчень про сутність юридичних осіб в західній правовій науці, вітчизняні юристи не могли не приділити уваги цьому правовому інституту. В радянський період в XX ст. було розроблено цілий масив концепцій, які заклали основи сучасного розуміння проблеми юридичних осіб і організаційно-правових форм. Не дивлячись на те, що радянські вчені концентрували свою увагу переважно на юридичні особи науковою і методичною цінністю і сьогодні.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа - це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються «теорія колективу», «теорія держави» і «теорія директора».

«Теорія колективу», розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб'єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

«Теорія держави», висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна - сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

«Теорія директора», представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов'язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері правового обороту, керувати і представляти собою сутність («людський субстрат») юридичної особи.

В сучасних умовах у зв'язку з популярністю і розповсюдженістю в сфері підприємницької діяльності господарських товариств, а також з постійною динамікою їх організаційно-правових форм особливу актуальність отримує теорія інтересу. Господарські товариства створюються і діють в інтересах багатьох осіб, а саме засновників і учасників, контрагентів, споживачів, найманих працівників, держави, тобто мова в даному випадку йде про так званий інтерес товариства. Враховуючи той факт, що саме засновники можуть визначати ціль і види діяльності юридичної особи, а звідси і об'єм її правосуб'єктності не можна не звернути увагу на те, що саме засновники прагнуть створити організацію, яка була б самостійним суб'єктом права. Коли ж такий суб'єкт виникає, то інтереси засновників починають носити другорядний характер і на перший план виходять інтереси створеної юридичної особи. [6]

У відношенні сутності такої організаційно-правової форми юридичної особи, як акціонерне товариство (далі - АТ), на сьогоднішній день прийнято говорити про так названу «недоговірну» теорію, яка являється своєрідним сучасним втілення розробленої ще в XIX ст. французькими вченими Дома і Потьє договірної теорії. В даному випадку мова йде про пояснення сутності АТ з точки зору лежачого в його основі установчого договору. Сутність акціонерного товариства - це, по суті, теорія керуючих, яка являється модифікацією «органічної теорії», оскільки саме в АТ основні функції по прийнятті рішень зосереджені в руках керуючи, а акціонерам залишається право голосу тільки в стратегічних питаннях.

Таким чином, як можна побачити із вищевикладеного, розвиток і подальше вдосконалення настільки складного й важливого інституту, як юридична особа, навряд чи можливе було б без його серйозних наукових досліджень, які велись на протязі всієї історії його існування і продовжуються сьогодні в юридичній науці.

Існування в сучасних умовах множини різноманітних наукових доктрин про сутність юридичної особи і її організаційно-правових форм свідчить про велику складність цього правового явища, а також про актуальність подальших теоретичних розробок і наукових концепцій в цій сфері, особливо в період формування і становлення правового законодавства. Однак при цьому слід враховувати, що «шлях до розкриття сутності юридичної особи повинен бути диференційованим в залежності від того, про яку організаційно-правову форму і навіть про яку юридичну особу йде мова» [2].

1.2 Ознаки юридичної особи

Суб'єктами правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи, це не громадяни, але в їх створенні та функціонування беруть участь фізичні особи. Об'єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до об'єднання, передає йому частину прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи недостатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість у створенні юридичної особи. Ще активнішу участь держава бере у створенні державних юридичних осіб. Вони створюються з метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна. Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і управління, не може управляти всіма належними їй цінностями. Закріплюючи майно за окремими державними підприємствами, установами та організаціями, держава, як власник, дозволяє їм управляти цим майном, розпоряджатися правовим капіталом, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надає статус суб'єктів права. [7]

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність будь-якого суб'єкта права, встановили межі правосуб'єктності, форми і порядок її здійснення, порядок виникнення реорганізації і ліквідації, а також цілу низку інших питань.

Чинний ЦК не дає визначення поняття «юридична особа». Натомість він містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що «юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем на суді» [10].

Таким чином, ми маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне управління;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому порядку;

3) вона має правоздатність і дієздатність, тобто здатна набувати і реалізовувати права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи - таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття «юридична особа» повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичні особи від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних філій і представництв, які не є суб'єктами права.

Зупинюся на наведених ознаках детальніше:

1. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації.

Юридична особа - це не окремий громадянин, а колективне управління, певним чином організований колектив людей. Принципи формування цього колективу можуть бути різноманітними: укладання трудових договорів робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об'єднання громадян на основі членства в кооперативи тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв'язків її членів, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією.

Організаційна єдність полягає у визначені цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріплюється в статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю.

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов'язкові правила щодо організації їх органів управління. Це є норми, які визначають обов'язковість організаційної єдності цих видів юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління. Перший - вищий орган управління (загальні збори учасників товариства) і другий - виконавчий. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

2. Майнова самостійність юридичної особи.

Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичній особі майна, відокремленого по-перше, від майна замовників цієї особи; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, адміністративно територіальної одиниці; по-третє, від майна інших організацій, в тому числі вищестоящих органів.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відомства. Згідно із Законом «Про власність» «здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства» [5].

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються із державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язальних майнових прав. Крім цього деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно складається з грошових внесків на банківських рахунках, а зайняті ними приміщення - знаходяться у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у правовому обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм майном, набуває прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у правовому обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у правовому обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити особливі ознаки організації - є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Крім, того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а якщо юридична особа є підприємницьким товариством - може мати комерційне (фірмове) найменування, яке має бути зареєстроване в порядку, встановленому законом. Юридична особа може мати крім повного скорочене найменування.

4. Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у правовому обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується залежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи грошових коштах тощо. [9]

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості.

Зокрема він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження.

Відповідальність юридичною особою публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні.

5. Державна реєстрація є основною структурно-організаційною ознакою юридичної особи, оскільки вона пов'язана з вчиненням дії, результатом яких є визнання за утворенням статусу юридичної особи. Відповідно до ст.87 ЦК юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

«Державна реєстрація юридичною особи - це вчинення органом виконавчої влади дій юридичного характеру, які полягають у внесенні до Державного реєстру відомостей про створення, реорганізацію та ліквідацію юридичних осіб, а також інших відомостей про юридичні особи, передбачених чинним законодавством, та видача свідоцтва про державну реєстрацію, яке підтверджує факт внесення відповідних відомостей.» [4]

6. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядають її як більш загальну властивість - можливість бути самостійним учасником правового обігу. Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки в цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту прав останньої.

Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи, остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність - необхідна передумова реалізації юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності і полягає практичне значення взяття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак - конституювання юридичної особи.

У правничій літературі час від часу постає питання щодо того, яка із цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Однак, ці суперечки мають головним чином теоретичну справедливість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими.

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне значення надавалося організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалась саме організація як така, безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з обмеженою відповідальністю з усіх ознак юридичних осіб яскраво виражені дві: участь у правовому обігу від свого імені і участь у розгляді судових прав як позивач і відповідач.

2. Юридична особа як суб'єкт правових відносин

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що правосуб'єктність юридичної особи відрізняється від правосуб'єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздатність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.

Кожен період часу, кожна форма держави вимагає свої відповіді на ці питання. Але нам як раз і потрібно знайти ті відповіді, які б були єдино правильними на даний період часу. На теперішній день рано підводити підсумки, думки авторів далекі від єдиної позиції, кожне з них заслуговує на увагу і має як сильні, так і слабкі сторони.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг правоздатності і дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Виявилося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи може змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємство-боржник не має можливості реалізувати свої права на власний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену дієздатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, відповідно до законодавства України) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-боржником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржнику брати участь у правовому обігу через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб'єкта правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збігаються цілком, як не збігаються правоздатність і дієздатність фізичної особи. Правда, у колективних суб'єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність правоздатності і дієздатності є винятковою. Тому, в загальному сенсі, правосуб'єктність юридичної особи, тобто здатність бути суб'єктом правових відносин складається з правоздатності та дієздатності цієї особи.

У зв'язку з таким різноголоссям на тему, правосуб'єктності деякі автори правосуб'єктність юридичних осіб, ототожнюють з їх правоздатністю та дієздатністю юридичних осіб.

2.1 Правоздатність юридичної особи

Правоздатність юридичної особи - це її здатність мати права і обов'язки, які виникають з моменту створення юридичної особи і припиняються з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб запису про припинення її діяльності. «Юридична особа здатна мати такі ж права та обов'язки, як фізична особа, крім тих, що за своєю природою можуть належати лише людині». [10] Таким чином, на зміну спеціальній правоздатності юридичної особи, яка передбачалась радянським законодавством, з'явився принцип універсальної правоздатності, що є відображенням сучасної тенденції розвитку концепції права України як права приватного. Слід зазначити, що правоздатність юридичної особи розширилась не тільки за рахунок надання їй ознак універсальності, а й завдяки зміні підходу до вирішення питань стосовно того, які права може мати особа. Якщо раніше традиційно наголошувалась на майнових правах юридичної особи, то тепер нарівні з ними у ЦК закріплені її особисті немайнові права.

Обсяг правоздатності юридичної особи визначається її засновницькими документами. Комерційні організації, якщо в їх засновницьких документах не міститься вичерпного переліку видів діяльності, котру вони можуть здійснювати, можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, не забороненою законом. Реалізуючи власну правоздатність, юридична особа може укладати будь які угоди. Водночас обсяг правоздатності юридичної особи не є безмежним. Якщо, наприклад, статутом юридичної особи визначений вичерпний перелік можливих видів діяльності - вона наділена спеціальною правоздатністю, виходити за межі якої не має права. Укладені такою юридичною особою за межами її правоздатності правочини є недійсними. Обмеження правоздатності юридичної особи може мати місце за рішенням суду у випадках, спеціально передбачених законом.

Крім того, обмеженням правоздатності юридичної особи можна вважати правило (ч. 3 ст. 91 ЦК), відповідно до якого здійснення нею окремих видів діяльності, перелік яких встановлюється законом, можливе лише після одержання спеціального дозволу (ліцензії). Це правило поширюється на юридичних осіб, наділених як спеціальною, так і універсальною правоздатністю. Вказана вимога поширюється на підприємницькі та непідприємницькі організації. У зміст правоздатності юридичної особи входить також здатність її мати особисті немайнові права та обов'язки. До них належать право на найменування, недоторканість ділової репутації, таємницю кореспонденції та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. Особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК. Закон вимагає, щоб кожна юридична особа мала своє найменування, яке індивідуалізує відокремлює цю юридичну особу від інших. Виправдана вимога закону про те, що до складу найменування повинна входити вказівка на його організаційно-правову форму. Це дозволяє відразу визначити основні ознаки організації -- чи є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на чому базується її відповідальність.

Із моменту реєстрації підприємницької організації у неї виникає право на фірмове найменування, яке вона вправі використовувати у реквізитах власних бланків, штампів, в рекламі, упаковці, при укладені угод і будь-яким іншим способом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане тільки за згодою носія цього права. Використання найменування іншої юридичної особи, як і інших засобів її індивідуалізації, можливе лише за згодою такої особи й у випадках, передбачених законом.

У випадках поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогами про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості. Закон України «Про інформацію» встановлює загальні правові положення одержання, використання, поширення, зберігання інформації і закріплює право на інформацію в усіх сферах суспільного життя. До суб'єктів інформаційних відносин цей закон відносить і юридичних осіб. Зокрема юридичні особи, органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Важливим забезпеченням немайнових прав юридичної особи є право на конфіденційну інформацію, тобто таку яка знаходиться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Юридичні особи, які володіють інформацією професійною, діловою, виробничою, банківською, комерційною та іншого характеру, одержаною за власні кошти, або такою, яка є предметом їх ділового, професійного, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему захисту. Інформація є об'єктом права власності юридичної особи. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

2.2 Дієздатність юридичної особи

Дієздатність юридичної особи -- це її здатність набувати власними діями права і брати на себе обов'язки. Дієздатність юридична особа здійснює через свої органи, які дають відповідно до закону, інших правових актів і установчих документів.

Склад і перелік органів юридичної особи, компетенція, кожного з них, порядок їх утворення визначаються для різних видів юридичних осіб, регулюються ЦК та відповідним законодавством. Органи юридичної особи виражають і формують його волю. Тому саме через останні, за їх допомогою, їх діями юридична особа набуває прав і бере на себе обов'язки. Юридична особа може мати як один орган (директора) так і декілька одночасно (голова правління, правління). Зазначені органи можуть бути як колегіальними, так і одноособовими. У зв'язку з цим на практиці непоодинокими є випадки, коли, наприклад, угоду від юридичної особи укладають органи, які на це не мають права.

Водночас як особи які реалізують дієздатність юридичних осіб, можуть бути і інші суб'єкти, які є її учасниками. Юридична особа бере участь у правовому обігу через своїх працівників, завдяки яким вона не тільки здійснює права і виконує обов'язки, а й набуває і припиняє їх. Дії цих працівників згідно із законом діями самої юридичної особи. Той, хто веде справи юридичної особи і виступає від її імені на підставі закону або установчих документів, повинен діяти добросовісно і розумно, забезпечувати усіма можливими засобами охорону інтересів юридичної особи, яку він представляє. При цьому орган юридичної особи, або інший суб'єкт, який діє від її імені, не може виходити за межі наданих ним повноважень.

У відносинах з третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що треті особи знали чи за всіма обставинами не могли не знати про такі обмеження. «Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі» [10].

Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи важливе значення має її місцезнаходження (зокрема при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням зобов'язань, у яких вона бере участь, визначення підсудності спорів тощо). «У ЦК 1963р. місцем знаходження юридичної особи визнавалось місцезнаходження її постійно діючого органу. А місцезнаходження останнього визнавалось те місце, де розташоване приміщення, в якому працює її виконавчий орган - дирекція, правління на чолі з директором, начальником, головою тощо» [8]. У ЦК 2003р. зазначається, що місцезнаходження юридичної особи визначається місцем її державної реєстрації, якщо інше не встановлено законом. Місцезнаходження юридичної особи вказується в її установчих документах. Місцезнаходженням суб'єкта підприємницької діяльності (юридичної особи) на день державної реєстрації може бути місцезнаходження (місце проживання) одного із засновників або місцезнаходження за іншою адресою, що підтверджується договором оренди чи іншим відповідним договором.

У випадку зміни місцезнаходження суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний у семиденний термін з моменту постання таких змін сповістити про це органи державної реєстрації, надавши всі необхідні документи. Не виконання зазначеної вимоги у встановлений термін є підставою для звернення органу державної реєстрації до суду (господарського суду) із заявою про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Для реалізації правосуб'єктності юридичної особи нею можуть створюватися філії та представництва. Філії та представництва -- це територіально відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, які створюються з метою розширення сфери діяльності юридичної особи. Філії та представництва розташовані поза місцезнаходженням юридичної особи. Філією є такий відокремлений підрозділ, який виконує всі або частину функцій юридичної особи від її імені. Філії створюються для здійснення діяльності юридичної особи поза її місцезнаходженням. Філія має право здійснювати лише ту діяльність, яка визначається статутом (положенням) юридичної особи. Найчастіше вони створюються навчальними і науковими закладами, проте можуть створюватися і підприємствами з виробництва товарів, надання послуг, здійснення іншої підприємницької діяльності. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Найчастіше представництва створюються великими підприємствами у місцях знаходження постачальників, покупців, споживачів. Філії і представництва не визнаються суб'єктами права, а їх посадові особи можуть діяти від імені юридичної особи, частиною якої є філія чи представництво. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності, тобто від імені юридичної особи. Відповідальність за дії філій, представництв та їх посадових осіб несе юридична особа, яка утворила ці філії і представництва. Філія і представництво, як правило, не підлягають спеціальній державній реєстрації. Суб'єкт підприємницької діяльності лише зобов'язаний повідомити про створення чи ліквідацію зазначених підрозділів за місцем своєї державної реєстрації шляхом внесення відповідних додаткових відомостей до реєстраційної картки суб'єкта підприємницької діяльності.

У свою чергу орган державної реєстрації зобов'язаний у 10-денний термін подати відомості щодо створення та ліквідації зазначених підрозділів відповідному органу державної статистики та органу державної податкової служби за місцезнаходженням цих підрозділів. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Таким чином, хоча філії і представництва і є відокремленими підрозділами юридичної особи, проте продовжують залишатися її складовими. Власною юридичною правосуб'єктністю вони не наділені.

2.3 Межі здійснення правосуб'єктності юридичними особами України за кордоном

Діяльність юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, спрямовується на встановлення, зміну чи припинення правовідносин з «іноземним елементом». Юридичними в Україні вважаються особи, які отримують цей статус з моменту її реєстрації. Реєстрація проводиться у виконавчих органах влади України за місцем знаходження суб'єкта права. Філії, відділення та інші відокремлені підрозділи, створені юридичними особами України за кордоном, юридичної реєстрації в Україні не потребують. У своїй діяльності вони керуються положенням, затвердженим юридичною особою.

Юридичними особами, які діють за межами України, можуть бути, наприклад, підприємства, організації та об'єднання всіх видів, у тому числі акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі й консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації, що займаються комерційною діяльністю. За межами України можуть діяти й ті юридичні особи України, основною метою яких є проведення некомерційної діяльності. Йдеться, зокрема, про релігійні організації (релігійні громади, управління й центри, монастирі, релігійні братства тощо).

Аналізуючи питання про правосуб'єктність юридичних осіб, варто звернути увагу на той факт, що держава сама досить часто діє як суб'єкт міжнародного приватного права. Наприклад, Україна може бути стороною в угоді, предметом якої є іноземне інвестування, оренда майна за кордоном. Вона може бути учасником спільного підприємства, створеного за кордоном, спадкоємицею майна, що знаходиться в іноземній державі. У цьому разі Україна діє як юридична особа. Її представляють, наприклад, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, що беруть участь у господарській діяльності на території України.

Правосуб'єктність юридичної особи охоплює її правоздатність, дієздатність та деліктоздатність. За законодавством та доктриною багатьох держав зміст понять правоздатності та дієздатності юридичної особи збігається. Тому часто щодо юридичної особи використовують термін «правоздатність».

Юридичні особи України в іноземній державі діють на підставі витягу з реєстру та установчих (засновницьких) документів, перекладених іноземною мовою (переклад засвідчується у порядку, передбаченому законодавством України) й часто легалізованих у випадках, встановлених законодавством держав або міжнародними договорами.

Юридичні особи України мають право діяти за межами України відповідно до її законодавства, статутних завдань, законодавства іноземної держави й міжнародних угод. Законодавство України є джерелом встановлення змісту особистого статусу юридичної особи (порядок її створення та припинення, поширення на неї певного виду правового режиму, визначення обсягу правоздатності тощо). Це законодавство визначає види діяльності юридичної особи України за кордоном (наприклад, експорт та імпорт товарів, капіталів робочої сили, наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інші кооперації; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі; міжнародні фінансові операції з цінними паперами). Цей перелік невичерпний. Однак види діяльності, що проводяться юридичними особами України за кордоном, не повинні бути заборонені законодавством України та іноземної держави. Юридичні особи України діють від свого імені, несуть самостійну майнову відповідальність, тобто відповідають тільки за свою діяльність і не відповідають за дії інших суб'єктів права України, зокрема, держави як суб'єкта правових відносин.

Установчими документами, наприклад, статутом, визначаються права й обов'язки юридичної особи з моменту реєстрації, у тому числі її спеціальна правоздатність. Юридичні особи можуть здійснювати свою діяльність за межами України тільки у сферах, визначених статутом. Тобто суб'єкти господарської діяльності України мають право укладати угоди, спрямовані виключно на виконання статутних завдань.

У випадку порушення законодавства України чи положень установчих документів до вказаних суб'єктів можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені законодавством України. Цими санкціями є індивідуальний режим ліцензування або тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності, які застосовуються Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за рішенням судових органів України або за поданням органів державної податкової та контрольно-ревізійної служб, митних, правоохоронних органів та Національного банку України. Юридичні особи України, здійснюючи свою правосуб'єктність за її межами та до яких застосовані спеціальні санкції, не мають права укладати угоди доручення, комісії, агентські, про спільну діяльність та співробітництво, консигнації, дилерські, дистриб'юторські, оренди, найму, лізингу, зберігання та інші, що передбачають проведення зовнішньоекономічних операцій іншими особами або на користь інших осіб за дорученням чи передачу майна у строкове користування з метою проведення зовнішньоекономічної діяльності.