Мусульманське право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія Внутрішніх Справ

Факультет початкової та спеціальної підготовки

Реферат

на тему: Становлення мусульманського права

Київ, 2012

Вступ

Становлення мусульманського права почалося в VІІ ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах утворення нової моноїстичної релігії - ісламу - та формування єдиної держави в арабських племен.

Провідна роль у цьому процесі належала Мухаммаду (571-632 рр.) [4], якого відповідно до ісламської традиції Аллах обрав пророком, що повинен, донести до людей божественне відкриття. Мухаммад народився в 571 р. у місті Мекка, яке знаходиться в західній частині Аравійського півострова та було важливим торговельним і релігійним центром. В Мецці розташована головна святиня арабських племен - Кааба. Пророк, належав до роду хашимитів, які входили до складу впливового та заможного племені курай. Мухаммад рано осиротів: батько помер ще до його народження, а мати - коли йому виповнилося шість років. Його опікуном став спочатку дід - Абд аль-Муталіб, а згодом дядько - Абу Таліб.

Перші божественні відкриття він почув у сорок років на горі Хіра, після чого почав проповідувати. Центральною ідеєю проповідей було обґрунтування існування єдиного Богу та рівності всіх людей перед ним. Племінні, етнічні та національні відмінності не мали впливати на статус особи. Але проповіді Мухаммада спочатку визвали ворожість більшості його одноплемінників. Внаслідок цього Мухаммад з невеликою групою однодумців у 622 році переселяються в місто Йасриба (зараз - Медина). Важливою специфікою вчення Мухаммада було визнання необхідності створення окремої ісламської держави, яка повинна слугувати захистом віруючої громади мусульман та водночас знаряддям поширення віри.

У Медині Мухаммад був офіційно визнаний пророком, головою міста, військовим лідером та верховним суддею. У Медині був прийнятий перший політико-правовий документ ісламу - Мединський договір або конституція Медини. Цей документ заложив підвалини формування ісламської держави та общини, належність до якої віднині визначалася не кровною спорідненістю, а вірою. Із формальної точки зору він уявляв собою трьохсторонню угоду, яку підписали мухаджири (мусульмани, які перебралися з Мекки), ансари (мусульмани Медини) та іудейські племена, що мешкали в місті. Ураховуючи таку форму, деякі ісламські автори вказують, що цей документ виконував дві основні функції: суспільного договору між основними соціальними групами та конституції нової держави[5]. Відповідно до цієї угоди мусульмани й немусульмани визнавалися рівноправними мешканцями ісламської держави. Іудеї, які не сповідували іслам, мали право на релігійну автономію. У мусульманській общині було заборонено багато архаїчних племінних звичаїв, зокрема кровну помсту. Було встановлено загальну кримінальну відповідальність - будь-яка особа, яка скоїла злочин, повинна нести покарання незалежно від племінної й релігійної належності. Мухаммад проголосив ідею дотримання соціальної справедливості у громаді. Розуміючи, що досягнення соціальної рівності є неможливим ідеалом, він намагався пом'якшити цю нерівність за допомогою різних релігійно-правових інститутів. Так, одним із основних обов'язків мусульманина було визнано обов'язок допомагати бідним.

У 631 р., через вісім років після вигнання, Мухаммад на чолі десятитисячного війська захопив Мекку, очистив Каабу від язичницьких ідолів й обернув населення в іслам.

У 632 р. Мухаммад пішов із життя. Після смерті пророка чотири його найближчих сподвижника один за одним обралися на пост правителя - халіфа - та отримали пізніше прізвисько „праведні”. Відповідно до мусульманської традиції вважається, що їх правління та державно-правова практика найбільше відповідали нормам шаріату. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632 - 634 рр.), але встиг багато зробити для становлення молодої ісламської держави і права. Саме Абу Бакр зібрав всі божественні відкриття в єдину книгу - Коран, об'єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на територію сучасного Іраку та Сирії. Другим халіфом став Умар, який правив десять років (634 - 644 рр.). За його правління було багато зроблено для розвитку системи державного управління, зокрема вперше запроваджено постійні органи ісламського правосуддя. Для прийняття державних і правових рішень він першим створив консультативно-дорадчий колегіальний орган при халіфі - шуру. Третім халіфом став Усман (644 - 656 рр.), який доклав багато зусиль для поширення ісламу та мусульманського права, зокрема зробив шість точних копій першого екземпляру Корану й розіслав їх по різних частинах країни для однакового розуміння та застосування. Останнім праведним халіфом став Алі (656 - 661 рр.). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини.

Арабський халіфат історично сформувався як теократична монархія, в якій поєднано релігійну та світську владу. Водночас приписи Корана не дають точних відповідей на питання про те, якою повинна бути мусульманська держава, як повинна формуватися та здійснюватися влада. Це призвело до того, що засади мусульманської державності розроблялися перш за все ісламськими теологами.

Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього праведного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може належати лише сім'ї пророка. Враховуючи, що найближчим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять пророка), то верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином імам (верховний правитель мусульман - шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є також тлумачем Корана, релігійних та правових норм.

Особливостями сунітської концепції є визнання легітимності влади всіх чотирьох праведних халіфів та рівної авторитетності чотирьох основних релігійно-правових шкіл. Вони визнають як можливість обрання верховного правителя з числа членів мусульманської общини, так і передачу його влади у спадок. Верховним сувереном для сунітів є лише Аллах, а повноваження халіфа позбавлені божественності. Відповідно до сунітської традиції халіфат - це угода між халіфом та мусульманами, за якою халіф зобов'язаний дотримуватися положень Корану та суни, дотримуватися інтересів мусульман і захищати їх майно, а мусульмани були зобов'язані поважати халіфа та виконувати його праведні накази.

Таким чином, завдяки поєднанню таких різних методів, як принципово нова ідеологія та політика „меча”, за досить короткий строк була утворена величезна держава, межі якої були від Іспанії до Північної Індії[6].

Поняття та характерні риси мусульманського права

У науковій юридичній літературі не склалося визнаного всіма компаративістами єдиного визначення мусульманського права. Учені, акцентуючи увагу на тих чи інших характерних його рисах, наводять найрізноманітніші визначення. Так, Л. Р. Сюкіяйнен трактує мусульманське право як систему діючих юридичних норм, що підтримуються державою та виражають інтереси пануючих соціально-політичних сил[1]. К. Цвайгерт і Х. Кетц визначають його інакше: „Ісламське право (шаріат) є сукупністю норм або правил, витягнутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин, якщо він хоче правильно виконувати свій релігійний обов'язок”[2]. В енциклопедичному довіднику „Правові системи країн світу” мусульманське право формулюється як одна з основних правових систем (правових сімей) сучасності, як комплекс соціальних норм, фундаментом і головною складовою частиною якого є релігійні встановлення і приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і проникнуті релігійним духом моральні та юридичні норми[3] .

На наш погляд, у найзагальнішому вигляді мусульманське право можна визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам.

Характерні ознаки:

1. Нерозривний взаємозв'язок права й ісламу. Мусульманське право, на відміну від національних правових систем, є не самостійною системою норм, а складовою частиною ісламу. Ця релігія містить, по-перше, теологію, яка встановлює догми й уточню, у що мусульманин повинний вірити, по-друге, - шаріат, який наказує віруючим, що вони повинні і що не повинні робити. Шаріат у перекладі з арабської мови означає “шлях прямування” і є сукупністю правил поведінки, що йменуються мусульманським правом. Той, хто порушує приписи шаріату, є не просто правопорушником, а відступником ісламської віри, який буде покараний Аллахом.

Іслам - наймолодша зі світових релігій. Її виникнення в VІІ ст. пов'язано з діяльністю пророка Мухаммада, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Незважаючи на відносно молодий вік, іслам швидко поширився по всьому світу. Іслам почав розповсюдження з Африки, проникнув далі в Південну Європу та Азію. Великі мусульманські громади існують у країнах континентальної Європи, Великої Британії, США. Сьогодні мусульманське право охоплює своєю дією близько 1,6млрд. осіб і є однією із тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися[4].

2. Регулювання мусульманським правом суспільних відносин тільки між мусульманами. Персональний характер його дії означає, що воно поширюється тільки на осіб, які сповідують іслам. У зв'язку з цим необхідно розрізняти поняття „мусульманське право” і „право мусульманських держав”. У мусульманських державах застосовується як власне мусульманське право (Коран, суна, іджма і кійас), так і світське право цих держав (нормативні акти, звичаї, прецеденти). Таким чином, у межах однієї держави можуть співіснувати кілька систем права. Так, в Індії мусульманська громада, що становить близько 12% населення, застосовує мусульманське право, тоді як основна частина населення, яка сповідує індуїзм, - індуське право. Поряд з тим існує право Індії, дія якого поширюється на всіх громадян незалежно від їх релігійних уподобань.

3. Мусульманське право складається переважно з обов'язків людини і санкцій за їх порушення. Ці обов'язки наказують мусульманинові здійснювати певні пристойні з погляду ісламу дії та утримуватися від непорядних. Наприклад, Коран наказує, щоб мусульманин співчував безпомічним і слабким, чесно вів торговельні справи, не підкуповував суддю, не займався лихварством і не грав у азартні ігри. Мусульманське право передбачає за порушення багатьох норм жорстокі покарання - страту, покалічення, биття ціпками. Так, наприклад, за крадіжку Коран передбачає відсікання руки: „Злодію та злодійці відсікайте їх руки …” (5: 42(38)[5].

Питання суб'єктивних прав індивіда не знайшло широкого закріплення в шаріаті, хоча окремі вчені, зокрема Р. Давід, зазначає, що в ньому відведено місце і для поняття прав. Це досягається, з одного боку, визнанням певних меж обов'язків (Бог покладає на кожну людину те, що вона спроможна нести), а з іншого - уточненням обсягу прав, визнаних за індивідами. Неповага до цих прав тягне санкції, що накладаються мусульманським суддею[6].

4. Архаїчний, казуальний і формальний характер права. Мусульманське право сформувалося в період середньовіччя в VІІ - Х ст. та розглядається як результат божественного одкровення, внаслідок чого воно не спирається на авторитет будь-якого земного творця права, що спричиняє певні наслідки. Один із них полягає в тому, що мусульманське право, як право божественне, є, взагалі-то, незмінним. У західних правових системах загальновизнано, що зміст права змінюється, оскільки законодавець, судді й усі інші сили суспільства, які беруть участь у правотворчому процесі, пристосовують його до мінливих потреб суспільства. Іслам виходить із постулату про богоданний характер усього сущого права, яке Аллах відкрив людям через пророка Мухаммада. Тому ісламська юриспруденція не знає історичного підходу до права, яке повинне відбивати відносини, що існують у суспільстві. Більше того, право дароване людині Аллахом раз і назавжди. Суспільство пристосовується до права, а не породжує його з метою використання як інструменту для вирішення щоденно виникаючих нових життєвих проблем. Це призводить до того, що багато положень мусульманського права мають архаїчний характер, тобто не відповідають сучасним вимогам суспільного розвитку.

Однак необхідно розуміти, що мусульманське право не змогло б розвитися до сьогоднішнього стану, якби взагалі не мало інститутів пристосування до мінливих умов життя. Ісламська юриспруденція визнає, що право, яке відкрилося людям у наслідок божественного відкриття, не було укладено відразу в ясну й чітку для розуміння форму. Тому потрібна була багатовікова робота ісламських юристів, перш ніж їм удалося збагнути всю глибину змісту правових джерел і підготувати їх для практичного застосування. У результаті цього пізнання багато норм змінювали свій зміст, пристосовуючись до нових суспільних відносин. Але відповідно до ортодоксальних ісламістських поглядів усі ці зусилля були спрямовані не на створення нового права, а на відкриття, засвоєння і формулювання вже існуючого.

Формі викладу багатьох норм мусульманського права притаманна казуальність, тобто вони розраховані на регулювання окремих випадків і не охоплюють своєю дією групи однорідних суспільних відносин, як це робить абстрактна норма в романо-германському праві. Ця характеристика права пояснюється специфікою джерел, головні з яких Коран і суна є збірками розрізнених висловлень і вчинків пророка Мухамада. Так, згідно з шаріатом, якщо хтось обвинувачується в перелюбстві, то цей злочин повинні підтвердити чотири свідки - вільні мусульмани, які мають бездоганну репутацію. У такому випадку винні караються сотнею ударів батогом. Чоловік піддається покаранню в штанях стоячи, причому удари розподіляються по всіх частинах тіла, за винятком обличчя і статевих органів. Жінка зазнає покарання сидячи. Обом наносяться удари середньої сили, не занадто сильні й не занадто легкі. Батіг теж повинен бути середньої твердості[7].

Формальний характер мусульманського права виявляється в тому, що шаріат більше вимагає дотримання букви припису, ніж його духу. У повсякденному житті мусульмани використовують цю властивість права, щоб обминути невигідні для них норми права. Приміром, Коран забороняє лихварство - позички під відсотки: „Аллах дозволив торгівлю та заборонив лихварство” (2: 276 (275)[8]. Щоб обійти цю заборону, запроваджено систему „подвійного продажу”: позичальник „продавав” той чи інший предмет кредитору, а той відразу ж „перепродував” його позичальникові за ціною, завищеною на обговорений позичковий відсоток, яка виплачувалася тільки після закінчення терміну позички. Такі „правові виверти” (хиял) дозволяли мусульманським судам не порушувати сталі звичаї і разом з тим додержуватися приписів шаріату.

5. Несистематизований характер права. Мусульманське право ніколи не знало широкої систематизації, на відміну від деяких інших сімей, наприклад, романо-германського права, для якого кодифікація стала невід'ємною рисою. Як уже зазначалося, мусульманське право розглядається як результат божественного відкриття, внаслідок чого єдиним законодавцем визнається Аллах, і як право божественне є незмінним. „Земний” законодавець не може створювати або вносити зміни в існуючі норми права. Із цього принципу випливає заборона на зміну як змісту права, так і його форми. Норми двох першоджерел мусульманського права - Корана і суни - ніколи не систематизувалися й існують у сталому вигляді протягом сторіч. Неможливість систематизації цих джерел пояснюється також формою викладу їх норм. Розрізнені висловлення і вчинки пророка Мухаммада дуже важко систематизувати без деякої зміни їхнього змісту. Необхідно зауважити, що певну систематизацію норм Корану і суни представляє третє джерело мусульманського права - іджма, що являє собою тлумачення двох вищеназваних першоджерел провідними богословами.

Певні спроби систематизації мусульманського права були розпочаті в Османській імперії. У 1869 - 1876 рр. у рамках курсу на модернізацію країни було проведено найкрупнішу кодифікацію норм мусульманського права, у результаті якої було прийнято єдине джерело - Маджалла[1]. Це була перша спроба об'єднати в рамках одного закону, що містив 1850 статей, усі норми ісламського права ханіфітської школи про власність і зобов'язання. Дія Маджалли поширювалася на більшість арабських країн, що входили до складу Османської імперії. Вона регулювала питання правоздатності та її обмеження, майнового й зобов'язального права, але не стосувалася сімейних відносин, що відповідно до принципу свободи віри і "персонального права" послідовників численних сект продовжували регулюватися різними школами мусульманського права в традиційній формі доктрини. Як відзначають К. Цвайгерт і Х. Кетц, цей крок був рівною мірою потрібний і незвичайний. Потрібний - тому що від світських судів, компетентних розглядати майнові позови, неможливо було більше вимагати вивчення середньовічних юридичних книг, а незвичайний - тому що вперше норми шаріату відповідно до європейського зразка були відтворені у формі параграфів і набрали сили на підставі акту державної влади[2] .

6. Існування декількох течій і шкіл мусульманського права. Іслам розколовся на дві великі течії - шиїтів і сунітів. На думку перших, сан імама, духовного глави мусульманської громади, є спадковим у родині Алі (останнього з чотирьох халіфів, які правили після смерті пророка Мухаммада) в силу божественної вказівки самого Мухаммада, і лише нащадки Алі мали легітимне право бути імамами. Тому шиїти вважали перших трьох імамів, особливо Омейядів, які здобули владу після смерті Алі, узурпаторами. Релігійні обряди і правова практика шиїтів та інших мусульман - сунітів - багато в чому відрізняються. Сьогодні дні шиїти складають близько 8% усіх мусульман. Більшість із них мешкає в Ірані, у Південному Іраці, Йемені й у середньоазіатських державах, що утворилися на території колишнього СРСР, переважно в Туркменії, Казахстані й Узбекистані. Згодом кожна з течій розпалася на декілька правових шкіл (напрямків).

Мусульманський світ сунітів розділився на чотири школи. Їх засновниками були найбільш видатні діячі ісламу: Абу Ханіфа (699 - 767 рр.), Малік Ібн Анас (715 - 795 рр.), Аш-Шафія (772 - 820 рр.), Ахмад Ібн Ханбал (780 - 855 рр.). Перша з них - ханіфітська школа, заснована учнем школи Куфа в Іраку - Абу Ханіфом. Ханіфітська школа є найбільш ліберальною з усіх. Їй властива відносна раціональність у методах дослідження окремих приписів і велика обережність у використанні традицій. Із Абу Ханіфа почалася письмова традиція в мусульманському праві. Вважається, що його перу належить перша праця з ісламської догматики „Найважливіше знання”. Він та його послідовники першими розробили метод судження за аналогією (кійас). Вони визнавали правове значення місцевих звичаїв, які доповнювали мусульманське право. Ханіфізм проник з Іраку до Єгипту, Сирії, Персії, Індії, Китаю і Центральної Азії. Сьогодні він превалює в Туреччині, мусульманських республіках колишнього СРСР, Йорданії, Сирії, Афганістані, Пакистані, Індії.

Друга значна сунітська школа - школа Малікіта, засновником і головою якої був Малік Ібн Анас. Вона вважається школою, яка найбільше поважає звичаї Медини, враховує загальний інтерес і закінченість релігійного закону. Малік Ібн Анас одним із перших склав збірку хадісів „ал-Мутава”, розподіливши їх за певними правовими темами. Він розробив особливий метод незалежного рішення правових спорів, змістом якого було встановлення користі від певного вирішення для всієї мусульманської громади. Ця школа була поширена в Єгипті, Судані, Кувейті, Катарі, Бахрейні, Арабських Еміратах і на частині східного узбережжя Аравійського півострова. Малекізм зустрічається сьогодні в країнах Західної Африки.

Шафіїтська школа. Вважається, що засновник цієї школи Аш-Шафія сформулював учення про чотири джерела („чотири коріння”) мусульманського права, яке стало загальновизнаним в ісламі, та першим обґрунтував іджму як одне з основних джерел права. Зараз цей напрям є поширеним у Сирії, Лівані, Палестині, Йорданії, Ірані.

Ханбалізм, по імені його засновника Ахмада Ібн Ханбала, вважається найбільш суворою зі шкіл через надзвичайну прихильність до традицій. Ханбалітська школа є найбільш консервативною. Ахмад Ібн Ханбал прагнув очистити іслам від нововведень, які викривляють його. Він також підвищив значення суни майже до рівня Корана - за його вченням вона прямо тлумачить Коран. Він вважав можливою політико-правову боротьбу та насильницьке відсторонення правителя від влади за недотримання постулатів віри. Сьогодні його прихильники мешкають в основному в Саудівській Аравії й у декількох місцевостях Іраку та Сирії.

Шиїтський напрямок ісламу розпався на дві школи. Школа зейдитів, заснована Зеїдом бен Алі, вважається найближчою до сунітських шкіл. Ця школа переважає в Йемені. Інша шиїтська школа Джа-Фарита була заснована Саадеком Аль Джа (702 - 756 рр.). Її послідовники спираються тільки на традиції імамів - вихідців із родини пророка. Джа-Фаризм домінує в Іраку й Ірані.

Школи мусульманського права розрізняються між собою багатьма деталями, але їхні принципи залишаються загальними. Так, бажаючий може примкнути до іншої школи, підкорившись її владі. Визнається також право суверена наказати своїм суддям застосовувати правила певної школи[3].

мусульманський право держава іслам

Джерела права

Активний розвиток різних напрямків і шкіл у мусульманському праві призвело до побоювання, що воно може втратити єдині принципи і розчинитися в безлічі окремих думок. Щоб протидіяти цьому, відомий учений Аш-Шафія сформулював учення „чотирьох коренів” мусульманського права, завдяки якому юристи одержали єдину систему його джерел. Відповідно до цього вчення, „чотири корені” мусульманського права - це Коран, суна, іджма та кійас.

Коран - священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом відкриття, переданого через пророка Мухаммада. Це, безперечно, перше джерело мусульманського права. Однак положень юридичного характеру, що містяться в ньому, явно недостатньо для того, щоб регламентувати всі відносини, які виникають між мусульманами. Лише близько 500 з більше ніж 6200 айатів (віршів), які містяться в Корані, встановлюють певні правила поведінки.

Ісламська юриспруденція виділяє два основні різновиди правил поведінки, які містить Коран. Перший з них становлять деталізовані норми, наприклад, приписи сур (глав) „Корова”, „Жінки” і „Розлучення” з питань шлюбу, сім'ї і спадкування. На відміну від них, інші сфери взаємин людей одержали вираження лише в декількох айатах. Так, торгівлі прямо стосуються тільки чотири з них (12: 275, 282; 4: 29; 62: 9)[4]. Друга група правил правового змісту має вид загальних принципів і цілей, свого роду вихідних орієнтирів, які повинні бути основою формулювання конкретних правових рішень. До них можна віднести принципи виконання взятих зобов'язань, не обтяження людини тощо (5: 1; 2: 286)[5].

Суна - це збірник зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якому зобов'язані слідувати мусульмани[6]. Разом із положеннями Корану вона складає зміст шаріату і вважається його провідним джерелом, яке має вирішальне значення для тлумачення заповідей цієї священної для мусульман книги. Ці перекази збиралися й відтворювалися багатьма посередниками. Два великих доктори ісламу аль-Бухарі та Муслім у ІX ст. виконали кропітку роботу задля виявлення дійсних висловлень пророка. Робота, проведена ними й іншими вченими того ж періоду, створила солідне підґрунтя мусульманської віри. Мусульманська правова наука спирається на різні зводи норм, серед яких провідна роль надається „Достовірному збірнику”[7] імама аль-Бухарі (810 - 870 рр.). Його відмітною рисою є класифікація включених до нього хадисів за предметною ознакою (збірник розбито на 97 книг, які містять 7397 переказів), що полегшує їх використання в інтересах правової теорії та практики. У цих же цілях складалися спрощені збірки хадисів, відібраних не тільки з цього збірника, а й з інших визнаних зводів. Серед таких коротких збірників великим авторитетом у мусульманських правознавців користується компіляція „Одержання бажаного із джерел правових норм” аль-Аскалані[8] (1372 - 1449 рр.).

Іджма (доктрина мусульманського права) - одне з основних джерел мусульманського права, одностайні думки найбільш авторитетних ісламських правознавців однієї чи всіх шкіл з питань, не врегульованих у прямій формі в Корані та суні. Вона являє собою коментарі, що заповнюють прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосовці, у тому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Кійас - джерело мусульманського права, що тлумачить Коран і суну з використанням особливого методу - судження за аналогією. Його суть полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духівництвом.

Коли класичне вчення „чотирьох коренів” ісламського права стало пануючим у всіх правових школах, почався поступовий підйом правотворчої діяльності ісламських юристів. Раніше застосовуваний метод відносно вільного прийняття рішень зі спірних питань (щоправда, все-таки орієнтованого на Коран і суну) став розглядатися як неприпустимий. Усе частіше проблеми, що викликали сумнів, вирішувалися за загальною згодою вчених. Знайдені таким способом рішення стали складати основну частину божественного права і тому були недоступні для критики. Уже в ІХ ст. набула пріоритету думка, що юристам не можна приймати самостійні рішення з якого-небудь правового питання, ґрунтуючись тільки безпосередньо на Корані і суні. Їх діяльність обмежилася тлумаченням правових книг, визнаних окремими школами як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішальне значення надається єдиній погодженій думці вчених, оскільки вона в остаточному підсумку визначає, яку норму Корану чи суни конкретно або за аналогією варто застосувати як чинне право. Безпосередньо до Корану чи суни можуть звертатися лише деякі найбільш знані вчені. Більш того, як вказує Л. Р. Сюкіяйнен, саме в формі доктрини була створена більша частина діючого мусульманського права[1].

Слід відзначити, що ні звичай, ні судова практика не визнаються офіційно джерелами права. Судова практика ніколи не зв'язує дії судді (каді). Його численні й різноманітні рішення ніколи не розглядалися мусульманськими юристами як джерела права, бо це тільки судження морального плану, які можуть зазнати всіляких переглядів з метою поліпшення. Формально мусульманські юристи так само не вважають звичай джерелом права, але іноді його використовують для доповнення чи уточнення застосовуваного принципу права чи правової норми. Звичаї, що відповідають догмам мусульманського права, фактично розширюють сферу його дії і доповнюють його.

Поряд із визнаними звичаями важливе практичне значення для функціонування мусульманського права та його фактичного пристосування до змінюваної дійсності мають угоди. Як і звичаї, вони не є джерелами права, однак відіграють важливу роль у його еволюції. Величезна можливість використання угод і звичаїв у мусульманському праві визначається насамперед тим, що воно при всій своїй релігійній суворості й ортодоксальності залишає широке поле для самостійної діяльності суб'єктам правовідносин, для прояву ними ініціативи. „Немає ніякого злочину в укладанні угод з урахуванням того, що наказує закон”, - говорить норма мусульманського права. Завдяки угодам найчастіше вносилися значні зміни до існуючих правових норм, які, відповідно до сформованих уявлень про право, не завжди вважалися обов'язковими. У силу цього судова практика низки мусульманських країн допускала раніше і допускає зараз деякі відступи від існуючих правил, зокрема, при укладанні шлюбів або при рішенні інших сімейно-побутових питань (наприклад, можливість розірвання шлюбу з ініціативи не тільки чоловіка, а й дружини)[2].

Висновки

Відповідно до мети роботи ми дослідили історію становлення та найбільш характерні особливості мусульманського права, яке в загальному вигляді можна визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам.

Найбільш суттєвими ознаками мусульманського права є такі: нерозривний взаємозв'язок права й ісламу, персональний характер дії мусульманського права, переважання в системі права обов'язків людини і санкцій за їх порушення, багато в чому архаїчний, казуальний і формальний характер права, його несистематизований характер, існування в мусульманському праві декількох течій і шкіл. Багато цих рис не має аналогів в інших правових системах, зокрема в українському праві.

У роботі досліджено специфіку джерел мусульманського права - Корана, суни, іджми та кійаса, розкрито їх сутність, історію становлення та умови використання. Підкреслено відмінність мусульманського права від права мусульманських держав.

Список використаних джерел

1. Али-заде Айдын Ариф оглы Хроники мусульманских государств І-ІІІ веков хиджры. - М.: УММА, 2004 - 445 с.

2. Аль-Бухари Сахих (краткое изложение): Пер. с араб. В.А. Ниша. - М.: УММА, 2003. - 960 с.

3. Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. / Рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин.- М.: Мысль, 1999.

4. Антология мировой политической мысли: В 5-ти т. / Рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин.- М.: Мысль, 1997.

5. Великие мыслители востока: пер. с англ. - М.: КРОН-ПРЕСС, 1998. - 656

6. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В.А. Туманова. - М.: Международные отношения, 1999. - 400 с.

7. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство / Відп. ред. В.Н. Денисов. - К.: Юстиніан, 2003. - 184 с.

8. Жданов Н.В. Исламская концепция миропорядка. - М.: Международные отношения, 2003. - 568 с.

9. Журавский А.В. Ислам. - М.: Весь мир, 2004. - 224 с.

10. Загальна теорія держави і права / За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, В.О. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

11. Ибн Варак. Источники Корана // Secularіslam.org

12. Ибн Хаджар Аль-Аскалани Достижение цели в уяснении священных текстов на которые опирается мусульманское право: Пер. с араб. Кулиева Э.Р. - М.: УММА, 2003. - 364 с.

13. Ислам классический: энциклопедия. - М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2005. - 416 с.

14. Коран. Пер. с араб. И.Ю. Крачковского. - М.: СП ИКПА, 1990. - 512 с.

15. Коран. Перевод смыслов и комментарии Кулиев Э.Р. - М.: УММА, 2006. - 808 с.

16. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право: навчальний посібник. - К: Вілбор, 1997. - 256 с.

17. Марченко М.Н. Курс сравнительного правоведения. - М.: Городец-издат, 2002. - 1068 с.

18. Марченко М.Н. Сравнительное правоведение. Общая часть. Учебник для юридических вузов. - М.: Зерцало, 2001. - 560 с.

19. Мусульманское право (структура и основные институты) / Отв. ред. Л.Р. Сюкияйнен. - М.: ИГПАН, 1984. - 145 с.

20. Мусульманский мир 950-1150: Пер. с анг. / Отв. ред. В.В. Наумкин, М.Б. Пиотровский. - М.: 1981. - 312 с.

21. Мусульманские страны. Религия и политика (70-80-е годы): Сборник статей. - М.: Наука, 1991. - 183 с.

22. Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах и определениях: Общая и Особенная части. - М.: Дело, 2000. - 256 с.

23. http://www.іslam.ru/

24. http://musulmanіn.com/

25. http://www.al-shіa.com/html/ru/іndex.htm

26. http://www.arraіd.org/

27. http://www.hadіth.narod.ru/

28. http://www.іslam.uz/

29. http://muslіmlіnks.kazan.ws/

30. http://www.muslіma.ru/

31. http://www.іslam-az.іnfo/

32. http://www.іslamnasledіe.ru/

Посилання

[1] Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. - М.: Наука,, 1986. - С. 69.

[2] Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. - М.: Городец-издат, 2002. - С. 1030 - 1031.

[3] Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. - М.: Городец-издат, 2002. - С. 1032 - 1033.

[4] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с фр. В. А. Туманова. - М.: Междунар. отношения, 1999. - С. 327.

[5] Правовые системы стран мира. Энциклоп. справочник / Отв. ред. А. Я. Сухарев. - 2 изд. -М.: Норма- Инфра-М, 2001. - С. 253.

[6] Правовые системы стран мира. Энциклоп. справочник / Отв. ред. А. Я. Сухарев. - 2 изд. -М.: Норма- Инфра-М, 2001. - С. 456, 457.

Размещено на Allbest.ru