Принципи міжнародного правотворчого процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Принципи міжнародного правотворчого процесу

ПЛАН

Вступ

1. Сутність міжнародного правотворчого процесу

2. Принципи міжнародного правотворчого процесу

3. Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі

4. Участь громадськості в міжнародному правотворчому процесі

5. Кодифікація міжнародного права

Висновки

Використана література

Вступ

Основний шлях створення норм міжнародного права -- досягнення угоди між його суб'єктами. У сфері міждержавних відносин немає спеціалізованого нормотворчого органу. Самі суб'єкти здійснюють правотворчі функції. Міжнародна правотворчість -- це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Сформована державна воля, якщо вона може бути задоволена в національних умовах, формулює внутрішньодержавний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з іншими державами.

Це відбувається в певному правовому порядку. Процесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права.

1. Сутність міжнародного правотворчого процесу

Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і усвідомлює, що захист її без зусиль інших держав неможливий. Сформована позиція держави, як правило, будується на трьох основних компонентах: а) власному баченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі перспективи її впорядкованого розвитку; в) можливості використання потенціалу інших держав при вирішенні вказаної проблеми.

Останні, як правило, мають власну позицію щодо такої проблеми, а якщо ні, то після першого сигналу з боку зацікавленої держави сформують її. Таким сигналом є правотворча (договірна) ініціатива. Вважається, що міжнародна договірна ініціатива може мати наслідки лише в тому разі, коли вона надійшла від суб'єкта міжнародного права, насамперед безпосередньо від держави або органу, повноважного від її імені виступати з договірними ініціативами. Проте національне право держав, як правило, не встановлює кола органів, здатних від імені держави виступати з договірною ініціативою. Відповідь випливає в основному з практики зовнішньополітичної діяльності держави. До органів, які можуть виступити від імені держави з договірною ініціативою, належать спеціалізовані та неспеціалізовані органи зовнішніх відносин.

З ініціативою укладення міжнародних договорів можуть виступати інші органи, громадські організації і навіть фізичні особи. Проте вони не можуть представляти державу у сфері зовнішніх відносин, а тому така ініціатива не породжує для держав ніяких зобов'язань, як, власне, й ініціатива міжнародних неурядових організацій, хоч у цілому вони суттєво впливають на розвиток міжнародної правосвідомості, на становлення договірної ініціативи держави, міжнародних (міждержавних) організацій.

Безпосереднє створення норм міжнародного права розпочинається з процесу узгодження позицій суб'єктів міжнародного права щодо можливого варіанта (моделі) норми. В арсеналі держав має бути належний набір можливих поступок, компромісів, прийнятних варіантів. Чим більший інтерес держави в новій нормі міжнародного права і чим більша різниця в її позиції з контрагентами, тим більший арсенал поступок, компромісів і допоміжних варіантів буде задіяно в ході узгодження позицій. Держава, зацікавлена в кінцевому результаті, повинна не тільки мати обгрунтовану позицію, а й попередньо визначитися, на які компроміси вона готова піти заради досягнення мети.

Коли позиції збігаються або тотожні, немає необхідності йти на компроміс. Позиції держав, інших суб'єктів міжнародного права відображені в проекті угоди чи іншому акті і сформульовані як правила поведінки. Процес узгодження позицій за своєю суттю є процесом «шліфування» правил поведінки, вироблення прийнятного проекту норми права. Прийнятність визначається не тільки відповідністю кінцевій меті держави, а й оптимальністю збігу прав та обов'язків учасників угоди, їх збалансованістю для сторін.

Дві стадії міжнародного нормотворчого процесу за часом можуть збігатися, а можуть мати суттєвий розрив (іноді до кількох років).

Акти міжнародних організацій і конференцій, які приймаються голосуванням або консенсусом, якщо держави погодилися визнати за ними юридичну силу, а також міжнародно-правові акти, які набирають сили з моменту їх підписання, як правило, формуються в умовах, коли одна стадія правотворчого процесу не відокремлена від іншої.

У разі набуття міжнародно-правовим актом чинності (на умовах ратифікації, підписання певною кількістю сторін або певними учасниками, якщо станеться певна подія або складеться певна ситуація тощо) розрив між стадіями міжнародного правотворчого процесу є закономірним.

Складність міжнародного правотворчого процесу змусила держави піти на його інституалізацію. Сьогодні розроблення універсальних міжнародно-правових актів, як правило, здійснюється в межах міжнародних організацій.

Організаційно-правову основу нормотворчого механізму міжнародних організацій складають їх установчі акти (в яких закріплено цілі, принципи, функції, повноваження щодо правотворчого процесу) і правила процедури головних органів організації.

Міжнародна нормотворча діяльність міжнародних організацій досить різноманітна. Вони можуть виступити з договірною ініціативою, запропонувати проект міжнародно-правового акта, скликати дипломатичну конференцію для його обговорення, провести його узгодження в межах власних органів, стимулювати держави до визнання виробленого міжнародно-правового акта юридично обов'язковим, здійснювати функцію реєстратора й депозитарію, з допомогою держав готувати офіційні тексти різними мовами, мати повноваження тлумачення, а іноді й перегляду акта тощо.

В цілому міжнародні організації здійснюють правотворчі функції як безпосередньо, так і у співробітництві з іншими суб'єктами міжнародного права. Вони можуть також виконувати допоміжні правотворчі функції в процесі вироблення норм міжнародного права іншими суб'єктами. Деякі вчені (Е. А. Шибаєва, Е. А. Пушмін та ін.) називають таку нормотворчу функцію квазінормотворчою. Певними особливостями характеризується міжнародний правотворчий процес у виробленні звичаїв. Стосовно традиційних звичаїв, які склалися історично і функціонують, завдання міжнародного нормотворчого процесу -- привести їх у відповідність до нових міжнародних реалій. Ті ж звичаї, що тільки починають формуватися (через формулювання в міжнародних угодах, резолюціях міжнародних організацій і конференцій та ін.), утворюються в порядку міжнародного правотворчого процесу, в ході якого виробляються відповідні міжнародно-правові акти (угоди, адміністративні і технічні регламенти тощо).

В науці вважається, що основний міжнародний процес проходить через створення міжнародних договорів, міжнародних звичаїв, принципів jus cogens.

Через резолюції, рекомендації міжнародних організацій, рішення міжнародних судових та арбітражних інституцій, національне законодавство та рішення національних судових інстанцій проходять допоміжні процеси утворення норм міжнародного права.

Певний вплив на міжнародний правотворчий процес мають міжнародно-правові доктрини, резолюції громадських організацій і наукових установ, виступи відомих державних і політичних діячів.

2. Принципи міжнародного правотворчого процесу

Міжнародний правотворчий процес -- це сфера міжнародних відносин, досить детально врегульована сучасним міжнародним правом. Серед численних норм, які успішно діють у цій сфері, особливу роль у стабілізації міжнародного правотворчого процесу відіграють принципи правотворчої діяльності.

Зазначені принципи фіксуються як у нормах міжнародного права, так і в основних актах національного законодавства, їхня мета -- уникнути колізій у правотворчій діяльності, піднести ефективність вироблення нових норм міжнародного права.

Умовно принципи міжнародної правотворчої діяльності можна поділити на дві основні групи: ті, що забезпечують політико-правовий аспект міжнародного правотворчого процесу, і такі, що вдосконалюють техніко-уп-равлінський бік справи. Такий поділ має суттєві недоліки, бо чимало з політико-правових принципів мають усі підстави належати до принципів управління (для права це закономірно) -- і навпаки. Класифікація має на меті лише окреслити двоєдине завдання принципів міжнародної правотворчої діяльності: а) показати основні вимоги, які неминуче мають дотримуватися в забезпеченні трансформації волі суб'єкта міжнародного права у правову норму; б) наголосити на основних умовах, дотримання яких необхідне для оптимального функціонування механізму міжнародної правотворчості.

Одним з головних політико-правових принципів міжнародної правотворчості є принцип рівноправності. Він вимагає визнання юридичної рівності всіх суб'єктів-учасників міжнародного правотворчого процесу. Міжнародно-правові акти, укладені з порушенням принципу рівноправності, визнаються недійсними з моменту укладення. Принцип рівноправності закріплено як у численних актах національного законодавства, так і в універсальних міжнародних договорах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 p., Віденська конвенція про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. та ін.).

Міжнародний правотворчий процес має здійснюватися на основі дотримання принципу міжнародної законності. Дотримання його сприяє становленню певної підпорядкованості міжвідомчих міжнародно-правових актів -- міждержавним, міждержавних універсальних міжнародно-правових актів -- союзним договорам, актам про ненапад, договорам про дружбу та співробітництво, а всіх разом -- вимогам Статуту ООН. Правотворча діяльність суб'єктів міжнародного права не може суперечити режиму міжнародної законності. Саме тому основні правила міжнародного правотворчого процесу держави закріплюють у своїх конституціях, а міжнародні організації -- в установчих актах.

Важливими політико-правовими принципами міжнародного правотворчого процесу є такі вимоги: дотримання конституційної процедури укладення міжнародних угод; урахування інтересів іншої сторони; укладення міжнародно-правових актів належними суб'єктами та їхніми повноважними представниками; повна добровільність і незастосування сили; заборона обману в ході переговорів (узгодження позицій) і дій, які ведуть до текстуально неточного відображення узгоджених правил; заборона підкупу учасників міжнародного правотворчого процесу та їхніх представників та ін.

Ефективність міжнародного правотворчого процесу багато в чому залежить від рівня організації, досконалості механізму правотворчості, від того, наскільки усвідомленими є природа, можливості системи управління міжнародними відносинами і наскільки вдало вони застосовані до міжнародно-правових властивостей, від того, наскільки дотримані основні техніко-управлінські принципи міжнародної правотворчості.

Серед таких принципів міжнародної правотворчості доцільно вказати на принцип відповідності суб'єкта управління об'єктові управління, який сприяє об'єднанню різних ланок механізму правотворчості в одне ціле. Порушення цього принципу призводить до перешкод у функціонуванні системи правотворення, а в результаті -- до порушення міжнародної законності.

Важливими є принцип ієрархії державних органів, які мають міжнародні правотворчі повноваження, і принцип ієрархії нормативних розпоряджень. Участь багатьох державних органів у міжнародній правотворчій діяльності характеризується різним обсягом їх повноважень. Створюється своєрідна ієрархічна піраміда, на верхівці якої знаходиться верховний орган державної влади; в залежності від нього перебуває вся правотворча діяльність підпорядкованих органів. Ієрархія органів певною мірою веде до ієрархії створених ними правових актів.

Крім зазначених принципів міжнародної правотворчої діяльності суб'єктів міжнародного права, важливо також мати на увазі принцип наукової обгрунтованості міжнародної правотворчої діяльності, принцип ретельної підготовки та обговорення спроектованих актів, принцип максимального врахування попередніх міжнародно-правових актів і практики їх застосування, принцип відповідності міжнародно-правового акта об'єкту його регулювання та ін.

Ефективність міжнародного правотворчого процесу залежить від того, наскільки вказані принципи враховувалися під кутом зору їх взаємодії і взаємозв'язку.

3. Односторонні акти держави у міжнародному правотворчому процесі

Міжнародний правотворчий процес являє собою сферу міжнародних відносин, у якій одночасно співробітничають щонайменше два суб'єкти міжнародного права. Гадаємо, це твердження потребує певного уточнення, а саме -- в тому, що іноді джерелом міжнародних зобов'язань може бути односторонній акт держави. Більше того, в сучасній практиці міждержавних відносин з'явилися численні односторонні акти (у формі нот, заяв, виступів лідерів держав, інших державних і політичних діячів тощо), якими держави беруть на себе зобов'язання поводитися певним чином на міжнародній арені.

Щоправда, більшість із них мають морально-політичний характер, та це не применшує їхнього значення, бо вони зобов'язують державу до певних дій. І наступна відмова будь-якої держави від своїх заяв завдає відчутної шкоди її престижу й авторитету. Маючи на увазі президентів держав, Дж. Кеннеді попереджав: «Слова будь-кого, хто обіймає цю посаду, особливо слова про зовнішню політику, безумовно повинні бути надійними, бо з великою вірогідністю враховуватимуться багатьма: суперниками, союзниками, тими, хто підтримує нейтралітет, Конгресом, членами адміністрації, а також усіма різноманітними індивідами та групами інтересів, що складають американський електорат».

Деякі автори (В. Деган, М. О. Ушаков та ін.) вважають, що односторонні акти держави здатні створювати норми міжнародного права, а тому є джерелом міжнародного права. Вказані автори бачать в односторонніх актах держави важливий канал, засіб міжнародної правотворчості. Вони гадають, що найбільше значення джерела міжнародного права, крім установлених (договір, звичай та ін.), сьогодні набув односторонній юридичний акт держави. Свого часу на цьому наполягали прихильники Декрету про мир як джерела міжнародного права.

Автори попереднього твердження, очевидно, не вбачали різниці між джерелом міжнародного права і джерелом міжнародно-правового зобов'язання. «Найбільшого значення джерела міжнародних зобов'язань держав, -- зазначає М. О. Ушаков, -- крім безпосередньо міжнародно-правової норми, нині набуває, ймовірно, односторонній юридичний акт держави, а саме односторонній юридичний акт зобов'язання. Йдеться про односторонню заяву держави... про нове міжнародне зобов'язання».

Тут слово «крім» зайве. Бо ж такі зобов'язання беруться лише на підставі чинних правових норм. І відповідне міжнародне зобов'язання не є новим. Держава лише погоджується з тим, що воно поширюватиметься й на неї, тобто факт одностороннього акта (заяви, ноти тощо) держави лише свідчить (як юридичний факт), що в певні міжнародні правовідносини вступає вказаний суб'єкт міжнародного права.

Одні автори (І. І. Лукашук) вважають, що односторонній акт породжує зобов'язання в силу міжнародно-правового принципу добросовісності. Інші (значна більшість) гадають, що в основі таких зобов'язань лежать різноманітні норми (не обов'язково принцип добросовісності) чинного міжнародного права. На цьому стоять також Міжнародний Суд ООН, Комісія міжнародного права, інші важливі міжнародні інституції.

На той випадок, коли не існує міжнародної договірної норми, може йтися про міжнародно-правовий звичай, згідно з яким держава може брати на себе одностороннє зобов'язання і, якщо воно не суперечить принципам і нормам міжнародного права, поважати його. Так, багато держав брали на себе зобов'язання не застосовувати першими ядерної зброї, не виводити в космічний простір зброї масового знищення, припиняти випробування ядерної, хімічної і бактеріологічної (токсичної) зброї, не проводити певних ядерних вибухів тощо. Норм міжнародного договірного права, що забороняли б відповідні дії, не існує, але існує звичаєва норма, згідно з якою держави можуть брати на себе такі зобов'язання, бо вони не тільки не суперечать чинному міжнародному праву, а й сприяють його стабільності, прогресивному розвитку.

І саме тому, що існує міжнародно-правова звичаєва норма, держава не може вважатися вільною у відмові добровільно взятих на себе в односторонньому порядку зобов'язань. Розглядаючи діяльність Франції щодо випробувань ядерної зброї на островах Тихого океану, Міжнародний Суд ООН наголосив, що держава не може довільно відмовитися від узятих на себе зобов'язань, навіть якщо вона їх брала в односторонньому порядку. Своєю заявою вона ввійшла в певні міжнародні правовідносини з іншими суб'єктами міжнародного права, і розривати їх без згоди останніх вона не має права.

Винятком може бути ситуація, коли держави у процесі проголошення одностороннього акта обумовили фактори виходу з міжнародних правовідносин, у які вони вступають згідно з актом. Інші держави можуть передбачити подібний результат і, коли він настає, не мають права скаржитися на вжиті ними (відповідно до одностороннього акта) заходи, проведені певні дії тощо. Тут не може йтися про порушення їхніх інтересів.

Сказане, втім, не слід тлумачити однобоко, як те, що юридично значущі односторонні акти держави завжди дотримуються норм міжнародного права і не мають впливу на міжнародний правотворчий процес. По-перше, значна більшість міжнародних договірних ініціатив здійснюється, як правило, через односторонні акти, тобто з них розпочинається міжнародний правотворчий процес. По-друге, багато міжнародних звичаєвих норм визнаються як такі шляхом односторонніх актів визнання, тобто ними завершується правотворчий процес міжнародного звичаєвого нормоутворення. По-третє, іноді буває, що через односторонні акти створюється міжнародна норма права після їх проголошення, без дотримання тривалих стадій міжнародного правотворення.

У науці міжнародного права майже загальноприйнято, що після проголошення одностороннього акта держави, якщо він не суперечить чинним принципам та нормам міжнародного права, незалежно від реакції на нього інших держав (позитивної чи негативної), він повністю зберігає свою зобов'язувальну силу для держави-ініціато-ра. Якщо такі самі акти проголошують інші держави, то створюється юридична ситуація, рівноцінна укладенню угоди між ними.

Односторонні акти держави, не обумовлені часом дії, як правило, не підлягають відміні або зміненню. Звичайно тут може йтися про час шляхом вияснення відповідних вимог міжнародного права до чинних у період проголошення односторонніх актів. Ряд фахівців міжнародного права вважають, що в подібних ситуаціях може йтися про «неформальну міжнародну угоду», а отже, на неї поширюються вимоги міжнародного договірного права. Нефор-мальність випливає з відсутності звичних для міжнародної правотворчості переговорів, підписання, затвердження, ратифікації тощо.

В тому разі, коли у відповідь на взяті міжнародні зобов'язання шляхом одностороннього акта інші суб'єкти міжнародного права поводяться без належної поваги до них, держава-ініціатор може залишити за собою право скасувати дію свого акта. Так часто траплялося, коли ядерна держава брала на себе зобов'язання не проводити ядерних випробувань за умови, що й інші ядерні держави погодяться на аналогічне. Після перших же ядерних випробувань іншими державами держава-ініціатор знімала з себе відповідні зобов'язання.

Односторонні акти держави матимуть юридичну силу, якщо вони проголошуються відкрито, що є однією з умов боротьби з таємною дипломатією та перевірки їх на відповідність принципам і нормам міжнародного права.

Іноді держави проявляють добру волю і здають односторонні акти на зберігання до Секретаріату ООН, хоча цього не вимагає чинне міжнародне право.

Крім односторонніх актів добровільного покладення на себе міжнародно-правових зобов'язань, держави можуть застосувати акти визнання. Це такі односторонні акти, які цілковито замінюють правотворчу стадію з усіма наслідками, що можуть випливати з міжнародних договорів (акти приєднання до угод, визнання їх чинними для себе тощо). Так, Україна в односторонньому порядку визнала чинними для себе багато міжнародних договорів колишнього Радянського Союзу. Від таких односторонніх актів не можна відмовитися, а зобов'язання знімаються з держав у порядку, передбаченому в самих договорах.

Важливим для міжнародного правотворчого процесу є такий вид односторонніх актів держави, як протест. Власне, у створенні міжнародного звичаю протест є одним із основних факторів його невизнання. Тобто цим актом (протестом) засвідчується, що немає певного міжнародного правотворення, воно не відбулося. Саме тому для протесту обов'язкова вимога: бути чітко і публічно висловленим.

Іноді в системі односторонніх правотворчих актів розглядають такі односторонні дії, як відмова та естоппель. Але для цього мало підстав. Відмова держави від прав свідчить, що ці права вже існують, і їх правотворча стадія завершилася до відмови. За умови естоппеля держава, яка раніше стверджувала своїми діями існування певної норми, не може з часом стверджувати протилежне. Отже, в цьому разі також ідеться не про правотворчу стадію, а про неоднозначне (з часом) ставлення до чинної норми міжнародного права.

4. Участь громадськості в міжнародному правотворчому процесі

У науці міжнародного права під громадськістю мається на увазі населення або його представники, як правило, не на рівні окремого індивіда. Залежно від ступеня організації населення може об'єднуватися в націю, народ, меншину, громадські організації, міжнародні неурядові організації тощо.

У доктринах міжнародного права можливість брати участь у міжнародній правотворчості визнавалася лише за нацією і народом. Одні вчені наполягали на тому, що тільки нація, народ можуть брати участь у такій правотворчості (безпосередньо або через своїх представників на державному рівні), інші визнавали за ними таке право лише в період боротьби за незалежність, коли ще не існує своєї держави, здатної перебрати такі функції на себе. За приклад часто наводили палестинський народ, представники якого уклали понад сто міжнародних договорів.

Що стосується інших рівнів населення, наприклад громадських об'єднань (на національному та міжнародному рівнях), політичних партій, рухів, клубів тощо, то їхні спроби навіть опосередковано вплинути на міжнародний правотворчий процес держави припиняли на зародковому рівні. Цікаво, що громадські об'єднання й не прагнули підміняти держави в їхній міжнародній правотворчій діяльності. Вони лише хотіли, щоб держави прислухалися до їхнього бачення того, якими мають бути норми міжнародного права, що стосуються безпосередньо людей та їх об'єднань. До кінця Другої світової війни такі домагання вважалися взагалі неправомірними.

Злочини проти людини, скоєні під час Другої світової війни, переконали багатьох, що сама держава може бути (і часто буває) найбільшим порушником прав людини. Навіть у тому разі, коли держави вирішують питання, що стосуються тільки людини, вони вирішують їх насамперед в інтересах держави, а не людини. В різних регіонах уже в перші повоєнні роки створюються неурядові рухи та об'єднання, які не тільки заявляють про своє право на міжнародну правотворчість у сфері прав людини, а й пропонують державам прийняти підготовлені ними проекти конкретних гуманітарних угод.

Так, на європейському континенті в Гаазі (травень 1948 р.) численні представники громадських організацій європейських країн провели Міжнародну конференцію Комітету рухів за європейську єдність. Представники широкої громадськості Європи висунули вимогу перед своїми державами: «Ми бажаємо мати Хартію прав людини, ми бажаємо мати Суд з відповідними санкціями для здійснення цієї Хартії». Своє бажання вони втілили в проекті Європейської конвенції з прав людини та проекті Статуту Європейського суду.

На заперечення державних структур, що державами вже підготовлено Загальну декларацію прав людини в рамках ООН і немає сенсу дублювати цей документ, від громадських об'єднань надійшла не менш категорична відповідь: «Хоча питання прав людини детально обговорювалося Організацією Об'єднаних Націй, дотепер не вдалося підготувати текст, який можна було б вважати задовільним з погляду міжнародного права. Загальній декларації бракує точності».

Небажання держав погодитися на запропонований представниками громадських об'єднань європейських країн проект Конвенції прав людини лише посилило на них тиск на національних рівнях. Згодом було прийнято Європейську конвенцію з прав людини, в основу якої покладено проект, розроблений відомими громадськими діячами -- П.-А. Тейтженом (Франція) і Д. Максвеллом-Файфом (Велика Британія). Так чи не вперше представники громадських об'єднань довели, що вони можуть бути не лише прохачами у держав, а й міжнародними правотвор-цями (якщо не прямими, то опосередкованими).

Європейський досвід було підхоплено громадськими об'єднаннями на інших континентах. І сьогодні вже можна говорити про численні регіональні міжнародно-правові акти у сфері прав людини, ухвалені за безпосередньої участі громадських об'єднань. Звичайно, і в такому разі остаточну роль (затвердження, ратифікація) відігравали держави. Але стосовно договірних ініціатив, розробки та обговорення ряду міжнародно-правових актів у сфері прав людини, то участь у них широкої громадськості не заперечується навіть на офіційному, державному рівні. Можливості широкої громадськості в регіональній міжнародній правотворчості уважно вивчалися універсальними міжнародними організаціями. З часом у межах ООН (спочатку на рівні Підкомісії з питань попередження дискримінації і захисту меншин, а згодом і Комісії з прав людини, інших підрозділів та установ ООН) під час підготовки та обговорення міжнародних документів з прав людини почали запрошувати представників широкої громадськості, національних громадських об'єднань та міжнародних неурядових організацій.

Сьогодні в таких форумах беруть участь представники сотень міжнародних неурядових організацій і тисяч національних громадських об'єднань. Вони беруть безпосередню участь в обговоренні проекту міжнародно-правових актів, запропонованих державами, міждержавними урядовими та неурядовими організаціями, національними громадськими об'єднаннями, вносять власні поправки, застереження, схвалюють проекти тощо.

Звичайно, остаточне рішення залишається за державами. Але основна частина правотворчої діяльності до затвердження кінцевого проекту проводиться за безпосередньої участі представників широкої громадськості різних країн світу.

Крім прав людини, громадськість активно впливає на міжнародну правотворчу діяльність у сфері права навколишнього середовища, міжнародного економічного права, міжнародного гуманітарного права, міжнародного трудового права, міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю тощо.

5. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією у праві розуміють офіційну систематизацію чинних договірних і звичаєвих норм міжнародного права з метою заповнення прогалин, заміни застарілих норм, уникнення суперечностей. На відміну від інкорпорації, коли норми тільки збирають в один збірник, кодифікація є засобом здійснення правотворчої діяльності.

У системі міжнародного права є значна кількість застарілих, суперечливих, нечітко сформульованих норм. З метою підвищення ефективності реалізації норм міжнародного права кодифікація покликана вирішити недоречності в нормативному масиві. Це робиться як шляхом перегляду та уточнення чинних норм міжнародного права, так і через скасування, відмову від застарілих. Так були внесені (після Другої світової війни) зміни до статусу іноземних військ, що перебувають на чужій території, відмінено право переможця, присвоєння захопленої території тощо.

Досить часто кодифікація проводиться за рахунок перетворення норм міжнародного звичаю на договірні (наприклад, у сфері права міжнародних договорів, дипломатичного, консульського, міжнародного морського права тощо). Але це не обов'язково. Можлива кодифікація звичаєвих норм без трансформації в міжнародні договірні.

В ході кодифікації суб'єкт міжнародного права має завдання чітко, ясно і послідовно сформулювати ті нормативні настанови, які раніше викликали неоднозначне тлумачення. Так, у процесі кодифікації права міжнародних договорів було вирішено проблеми застереження, дотримання вимог національного законодавства в укладанні міжнародних договорів, дію угод стосовно третіх держав, припинення дії договору та інші питання, що мали неоднозначне тлумачення.

Кодифікація норм міжнародного права допомагає зближенню регіональних особливостей міжнародно-правового регулювання (наприклад, у сфері прав людини), виробленню спільних стандартів для національних правових систем, становленню однакової чи наближеної до однакової міжнародно-правової позиції суб'єктів міжнародного права.

У ході кодифікації розробляються нові норми міжнародного права, необхідні для врегулювання важливих сфер міжнародного співробітництва (наприклад, щодо освоєння космічного простору і небесних тіл, глибоководних районів морського дна, вирішення соціальних проблем тощо). Віддаючи перевагу цьому напрямові кодифікації, науковці часто наголошують на тому, що основним його призначенням є прогресивний розвиток міжнародного права. Але останнє полягає не тільки в прийнятті нових норм, а й у широкому комплексі кодифікаційних дій, про які йшлося вище.

Кодифікація може бути офіційною (яку здійснюють держави та міждержавні організації) і неофіційною (здійснюють окремі особи, громадські об'єднання, неурядові організації тощо).

Шляхом офіційної кодифікації на сьогодні проведено систематизацію міжнародного морського права, дипломатичного, консульського, права представництва при міжнародних організаціях, права міжнародних договорів, міжнародного космічного права, міжнародного повітряного права, міжнародного захисту прав людини, міжнародного гуманітарного права, права міжнародних організацій та інших інститутів і галузей сучасного міжнародного права. Певна річ, це не означає, що в результаті кодифікації всі питання зазначених галузей та інститутів вирішені. Але основні засади для подальшого співробітництва в цих напрямах суб'єктів міжнародного права закладено.

Важливе значення для прогресивного розвитку сучасного міжнародного права має неофіційна кодифікація. Так, всесвітньо відома громадська організація -- Міжнародний комітет Червоного Хреста підготувала проекти в галузі міжнародного гуманітарного права, які держави прийняли за основу Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткових протоколів 1 і II 1977 р.

Серед форм неофіційної кодифікації вирізняється наукова, або доктринальна, кодифікація, яку здійснюють окремі вчені і науково-дослідні установи. Існує й така думка, що сьогодні будь-яка кодифікація є доктринальною, бо здійснюється з участю науковців. Це правильно, але лише частково. На жаль, сучасне міжнародне право ще не досягло такого рівня, коли думка вчених є превалюючою в ухваленні рішень кодифікаційного характеру.

В сучасному міжнародному праві головна кодифікація відбувається в рамках ООН, де спеціально для цього створено Комісію міжнародного права. Після підготування Комісією проекту міжнародної конвенції він розглядається Шостим комітетом Генеральної Асамблеї ООН і передається державам для зауважень. Після реалізації останніх Комісія готує остаточний проект.

На жаль, кодифікаційні результати Комісії міжнародного права далекі від очікуваних (дві конвенції в галузі права міжнародних договорів, Женевські конвенції 1958 р. з морського права, дві конвенції щодо правонаступницт-ва -- мало не повний перелік з найбільш значущих джерел сучасного міжнародного права). Більш відчутною є кодифікаційна робота Міжнародної Організації Праці, яка підготувала близько 200 конвенцій і приблизно таку ж кількість відповідних рекомендацій.

Кодифікаційні роботи можуть проводитись і спеціально скликаними міжнародними конференціями. Найбільшого успіху вдалося досягти на III Конференції ООН з морського права, яка майже за десять років кодифікувала галузь міжнародного морського права.

Висновки

міжнародний правотворчий кодифікація

Міжнародний правотворчий процес -- це сфера міжнародних відносин, досить детально врегульована сучасним міжнародним правом. Серед численних норм, які успішно діють у цій сфері, особливу роль у стабілізації міжнародного правотворчого процесу відіграють принципи правотворчої діяльності.

Зазначені принципи фіксуються як у нормах міжнародного права, так і в основних актах національного законодавства, їхня мета -- уникнути колізій у правотворчій діяльності, піднести ефективність вироблення нових норм міжнародного права.

Умовно принципи міжнародної правотворчої діяльності можна поділити на дві основні групи: ті, що забезпечують політико-правовий аспект міжнародного правотворчого процесу, і такі, що вдосконалюють техніко-уп-равлінський бік справи. Такий поділ має суттєві недоліки, бо чимало з політико-правових принципів мають усі підстави належати до принципів управління (для права це закономірно) -- і навпаки.

Односторонні акти держави матимуть юридичну силу, якщо вони проголошуються відкрито, що є однією з умов боротьби з таємною дипломатією та перевірки їх на відповідність принципам і нормам міжнародного права.

Іноді держави проявляють добру волю і здають односторонні акти на зберігання до Секретаріату ООН, хоча цього не вимагає чинне міжнародне право.

Крім односторонніх актів добровільного покладення на себе міжнародно-правових зобов'язань, держави можуть застосувати акти визнання. Це такі односторонні акти, які цілковито замінюють правотворчу стадію з усіма наслідками, що можуть випливати з міжнародних договорів (акти приєднання до угод, визнання їх чинними для себе тощо).

У доктринах міжнародного права можливість брати участь у міжнародній правотворчості визнавалася лише за нацією і народом. Одні вчені наполягали на тому, що тільки нація, народ можуть брати участь у такій правотворчості (безпосередньо або через своїх представників на державному рівні), інші визнавали за ними таке право лише в період боротьби за незалежність, коли ще не існує своєї держави, здатної перебрати такі функції на себе. За приклад часто наводили палестинський народ, представники якого уклали понад сто міжнародних договорів.

Під кодифікацією у праві розуміють офіційну систематизацію чинних договірних і звичаєвих норм міжнародного права з метою заповнення прогалин, заміни застарілих норм, уникнення суперечностей. На відміну від інкорпорації, коли норми тільки збирають в один збірник, кодифікація є засобом здійснення правотворчої діяльності.

В сучасному міжнародному праві головна кодифікація відбувається в рамках ООН, де спеціально для цього створено Комісію міжнародного права. Після підготування Комісією проекту міжнародної конвенції він розглядається Шостим комітетом Генеральної Асамблеї ООН і передається державам для зауважень. Після реалізації останніх Комісія готує остаточний проект.

Використана література

1. Буткевич В.Г., Мисик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. - К: Либідь, 2002. - 608 с.

2. Международное право / Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. - М., 1999.

3. Ушаков Н. А. Проблемы теории международного права. - М., 1988.

4. Фединяк Г. С, Фединяк Л. С. Міжнародне приватне право. - К.: Юрінком-інтер, 2000. - 467 с.

5. Федосеева Г. Ю. Международное частное право. - М., 1999. - 389 с.

Размещено на Allbest.ru