Роль дедуктивних умовиводів в аналізі і оцінці судових доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль дедуктивних умовиводів в аналізі і оцінці судових доказів

ПЛАН

1 Загальна характеристика дедуктивного умовиводу

2 Роль дедуктивних умовиводів в аналізі і оцінці судових доказів

Задачі

Використана література

1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕДУКТИВНОГО УМОВИВОДУ

дедуктивний умовивід судовий доказ

Дедуктивним (від латинського слова deductio - виведення) називається умовивід, у якому висновок про окремий предмет класу робиться на підставі класу в цілому. Наприклад:

Усі договори є угоди.

Петренко уклав договір.

Отже, Петренко уклав угоду.

Тут висновок про те, що Петренко уклав угоду, зроблено на підставі загального положення про те, що «Всі договори є угоди».

У дедуктивному умовиводі думка рухається від загального до окремого, одиничного, тому дедукцію визначають звичайно як умовивід від загального до часткового.

Дедукція є логічним засобом пізнання конкретного, одиничного на основі знання загального. Вона збагачує наше знання одиничного, дає змогу розглядати окреме з точки зору загальної закономірності, пояснити конкретне, керуючись загальним правилом.

Механізм дедуктивного умовиводу полягає в поширенні загального положення на окремий випадок, у підведенні часткового випадку під загальне правило. Поширюючи загальне положення на окремий конкретний предмет або явище, ми здобуваємо нове знання про цей предмет, знання про те, що даний предмет має ознаку, наявну для всього класу, про який ідеться у загальному положенні. Так, виходячи із загального положення науки кримінального права про те, що «Будь-який злочин е діянням суспільне небезпечним», ми робимо висновок і стосовно будь-якого злочину, скажімо, необережного вбивства, що воно теж суспільне небезпечне. Знаючи, що дача хабара карається позбавленням волі на строк до п'яти років (загальне положення), ми можемо сказати, що і Петренко, який неодноразово давав хабара (частковий випадок), може бути покараний у межах до п'яти років.

Отже, дедукція є пізнання в окремому загального, або інакше, пізнання загального в окремому, одиничному.

Щоб дійти дедуктивного висновку, необхідно мати подвійне знання, засновки:

- засновок, що має загальне положення або правило, під яке підводиться частковий випадок,

- засновок, у якому ідеться про той окремий предмет або частковий, випадок, який підводиться під загальне положення.

Загальні положення звичайно є готовими, заздалегідь відомими. До них відносяться закони науки, аксіоми, наукові положення, принципи й інші судження, в котрих міститься знання загального. У юридичній практиці як загальні положення виступають норми права (статті кодексів та інших законодавчих актів), положення правових наук, керівні вказівки органів суду, прокуратури та ін.

Судження про одиничні предмети, навпаки, висловлюються здебільше унаслідок безпосереднього дослідження їх тими, хто розмірковує про них. Так, для того щоб підвести частковий випадок (наприклад, конкретна злочинна подія) під відповідну статтю закону (норму права), безпосередньо дослідити цей випадок чи факт, виявити його істотні ознаки; тільки після цього буде можливість поширити на нього загальне положення. Таким чином, дедуктивний умовивід не є суто умоглядна логічна побудова, він пов'язаний із безпосереднім вивченням конкретних фактів.

Дедукція дає висновки достовірні. У цьому одна з її переваг над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов'язані, то висновок буде неодмінно істинним.

Проте, якщо один із засновків дедуктивного умовиводу буде не достовірним, а вірогідним, то й висновок у такому випадку буде вірогідним і не може бути достовірним. Дедуктивні умовиводи з вірогідними засновками широко використовуються у судовій практиці під час побудови судових версій, висловлюванні різноманітних пропозицій.

Висновок дедуктивного умовиводу має примусовий характер. Це означає, що коли якесь загальне положення визнане істинним і якщо відомо, що частковий випадок підлягає під це загальне положення, то не можна не визнати наявність загального у цьому частковому випадку.

У залежності від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: категоричний силогізм, умовні силогізми і розподільні силогізми. Термін «силогізм» походить від грецького слова sullogismos- здобуття висновку чи виведення наслідку.

2 РОЛЬ ДЕДУКТИВНИХ УМОВИВОДІВ В АНАЛІЗІ І ОЦІНЦІ СУДОВИХ ДОКАЗІВ

Злочинна подія як об'єкт пізнання постає завжди у вигляді певної сукупності пов'язаних між собою фактів. Тому, щоб розкрити злочин, установити істину у справі, необхідно перш за все виявити і зібрати факти, перевірити їх та дати їм оцінку. У виявленні, аналізі та оцінці судових доказів широко використовуються різноманітні логічні засоби, але особливе місце серед них належить умовиводам, що відображають причинно-наслідкові зв'язки, зв'язки співіснуючих властивостей, а також відношення між фактами у часі і просторі.

Умовні силогізми є одна з логічних форм перевірки того, як відбувалася злочинна подія, чи дійсно вона відбувалася так, як повідомляє про це обвинувачуваний або інша особа. Більшим засновком таких умовиводів береться умовне судження, котре відображає зв'язок фактів, що зіставляються: Якщо існував факт А, то має існувати факт В.

Менший засновок висловлюють у результаті проведених слідчих дій (огляду, обшуку, вилучення, експертизи тощо), спрямованих на виявлення наслідків, логічно виведених із повідомленого факту. Якщо в результаті практичної перевірки встановлюють, що названий у більшому засновку наслідок (факт В) існує, то висновок буде або достовірним, або ймовірним. Достовірним висновок буде тільки у тому випадку, коли більший засновок є еквівалентним і одиничним умовним судженням. Якщо ж більший засновок є звичайним (не виділяючим) умовним судженням, то висновок буде імовірним.

Імовірність висновку тут ґрунтується на загальному положенні категоричного силогізму, згідно з яким від існування наслідку не можна дійти достовірного .висновку про існування даної основи. Наслідок міг бути викликаний не цією, а іншою причиною, про яку обвинувачуваний знав, але промовчав; наслідки (певні факти) могли бути утворені зацікавленою особою навмисне, щоб спрямувати розслідування справи на хибний шлях і т, д. Тому наявність фактів (слідів) є основою лише імовірного висновку, а не достовірного. Від існування наслідку до достовірного висновку про існування тієї причини, на яку вказав обвинувачуваний чи інша особа, можна дійти лише тоді, коли більшим засновком умовного висновку є еквівалентне або одиничне умовне судження.

У тому ж випадку, коли наслідок, виведений із повідомленого факту, відсутній, тоді як він неодмінно має існувати, якщо мав місце досліджуваний факт, і коли очевидно, що в цій конкретній обстановці цей наслідок не можна не виявити, якщо він існує, роблять за правилами заперечуючого модусу умовно-категоричного силогізму достовірний висновок про те, що дана подія не відбувалася і не могла відбутися так, як розповів про це обвинувачуваний. Наприклад:

У справі про вбивство Івана З., дружина й донька розповіли, що вночі до їхнього будинку вдерлися два невідомих, напали на З., котрий спав, а вони (дружина й донька), перелякавшись, відчинили вікно, вистрибнули крізь нього у двір і побігли до сусідів розповісти про те, що трапилось.

У слідчого виникла необхідність перевірити, чи дійсно події відбувалися саме так, як розповідали про них дружина й донька Івана З. Із цією метою із фактів, повідомлених дружиною й донькою потерпілого, були ви ведені наслідки:

- якщо вікно відчинилось, то мають бути пошкоджені нитки павутиння, що тягнуться від гачка до пробійників і від віконних стулок до частин віконної коробки;

- якщо дружина й донька крізь вікно вистрибнули у двір, то на м'якому ґрунті мають залишитися сліди їхніх ніг.

Оглядом місця події було встановлено, що названі наслідки відсутні: нитки павутиння не були пошкоджені, сліди ніг людини під вікном на землі відсутні. Це послужило підставою для висновку про те, що подія відбувалася не так, як повідомили про неї дружина й донька потерпілого. Названих ними фактів у дійсності не було: вікно не відчинялося, крізь вікно ніхто не вистрибував. У чистому вигляді умовиводи слідчого мали таку логічну форму:

- якщо вікно відчинилося, то мають бути пошкоджені нитки павутиння, що тягнуться від гачка до пробійників і від віконних стулок до частин віконної рами. Нитки павутиння не пошкоджені. Отже, вікно не відчинялося;

- якщо дружина й донька Івана З. крізь вікно вистрибнули у двір, то на м'якому ґрунті мають залишитися сліди їхніх ніг. Слідів ніг під вікном не виявилося. Отже, дружина й донька крізь вікно не вистрибували. Подальший хід міркування був таким:

Якщо вікно не відчинялося і крізь нього дружина і донька не вистрибували, то їхня розповідь про те, як вони врятувалися втечею крізь вікно, е вигадкою. Доведено, що вікно не відчинялося.

Отже, розповідь дружини й доньки про те, що вони врятувалися втечею крізь вікно, є вигадкою.

Умовні силогізми є формою доказу негативних чинників. Найчастіше способами, доказу таких фактів є такі:

- виведення із досліджуваного факту А наслідку В і перевірка його на практиці. Якщо буде встановлено, що виведений із факту А наслідок В не існує (є негативним, відсутнім), то за формою заперечуючого модусу умовно-категоричного силогізму робиться достовірний висновок про відсутність факту А. У судовій практиці цей спосіб досить поширений. Пов'язується це з тим, що під час розслідування і розгляду судових справ у багатьох випадках є можливість вивести наслідки із досліджуваних фактів слідства і перевірити їх насправді, переконатися в їхньому існуванні або відсутності. Прикладом даного способу спростування неіснуючих фактів є уже наведені докази того, що 1) вікно, не відчинялося і 2) дружина й донька Івана 3. крізь вікно не вистрибували;

- співставлення досліджуваного факту А із несумісним фактом В (за якістю, часом у просторі тощо), достовірно установленим раніше. Унаслідок співставлення таких двох фактів висловлюється умовний більший засновок, підводиться менший засновок і робиться висновок.

Якщо є факт А, то не має існувати, факт В,

Установлено, що факт В існує.

Отже, факт А не існує.

Наприклад:

Якщо обвинувачуваний В. 22 жовтня о 10 годині вечора, у непритомному стані перебував у своєму вагоні-теплушці, то в той самий день і в той самий час він не міг випивати в буфеті станції К.

Установлено, що 22 жовтня о 10 годині вечора обвинувачений В. перебував у буфеті станції К.

Отже, факт, повідомлений обвинувачуваним, нібито він 22 жовтня у вечері перебував у непритомному стані, не існував.

Цей спосіб доказу широко використовується при спростуванні алібі.

У судовій практиці бувають випадки, коли необхідно довести, що існуючий насправді факт не міг би існувати. Для цього слід співвіднести такий факт із його причиною. Якщо буде встановлено, що дана причина в момент, коли виник досліджуваний факт, була відсутня, то за формою умовно-категоричного силогізму, доходять висновку, що в цей момент факт, котрий цікавить слідство, також не міг існувати. Умовивід відбувається за такою різновидністю стверджуючого модусу:

Якщо не було явища А, то не могло бути і явища В (на існуванні якого наполягає обвинувачений).

Явища А не було.

Отже, не могло бути і явища В.

Те, що явища В в даний момент не може бути, але вино все ж існувало, свідчить про те, що воно викликане якоюсь іншою причиною, котра суперечить юридичному Закону.

Приклад: За кримінальною справою про розкрадання нa заготівельному пункті слідчий звернув увагу (за корінцями квитанцій) на те, що 10 вересня була закуплена велика кількість продуктів. У слідчого виникла підозра, що квитанції, виписані того дня, є фіктивними, а закупівля продуктів не проводилася. Але це припущення треба було обґрунтувати. Вивчаючи умови закупівлі продуктів, слідчий з'ясував, що закупівля продуктів і виписка квитанцій не можуть проводиться, якщо в касі заготівельного пункту того дня відсутні гроші. Так було віднайдено більший засновок. Установивши потім, що 10 вересня у касі заготівельного пункту грошей не було, слідчий дійшов висновку про те, що заготівельний пункт не міг 10 вересня проводити закупівлю продуктів. У чистому вигляді цей умовивід має таку форму:

Якщо в день виписки квитанції у касі заготівельного пункту відсутні гроші, то закупівля продуктів не проводилася.

10 вересня в касі заготівельного пункту грошей не було.

Отже, 10 вересня закупівля продуктів не проводилася.

Хід подальшого міркування був такий:

Якщо 10 вересня закупівля продуктів не проводилася, то квитанції не виписувалися.

10 вересня закупівля продуктів не проводилася.

Отже, 10 вересня квитанції не виписувалися.

Так завдяки ряду умовиводів слідчий дійшов висновку про те, що квитанції виписувалися 10 вересня не зв'язку із закупівлею заготівельним пунктом продукції.

Умовні силогізми застосовуються під час перевірок достовірності свідчень. Установлення фактів і перевірка достовірності показань - це здебільшого один і той самий пізнавальний процес. За допомогою дослідження фактів, повідомлених свідком, потерпілим, обвинувачуваним або іншою особою, розв'язується питання про достовірність свідчень цієї особи про ці факти. Встановивши, наприклад, що 1) «вікно не відчинялося» і. 2) «крізь вікно ніхто не вистрибував», слідчий тим самим переконався в недостовірності свідчень про ці факти дружини й доньки потерпілого. Умовивід, як уже відомо, відбувається у такому випадку у формі заперечуючого модусу: від відсутності наслідків, виведених із повідомленого факту, доходять висновку про відсутність цього факту; від відсутності повідомленого факту переходять потім до висновку про хибність джерела відомостей про цей факт.

Висновок про якість свідчень може бути зроблений не тільки від відсутності фактів до хибності показань, а й від наявності фактів до достовірності свідчень, Більший засновок у таких випадках має бути еквівалентним умовним судженням. Умовивід звичайно виражається в такій формі:

Якщо свідчення І. правильні, то мають існувати названі ним факти А, В, С.

Повідомленні І. факти А, В, С існують.

Отже, показання І. правильні.

Умовні силогізми використовуються для здобуття знань про те, які факти (сліди), окрім установлення мають існувати у даному конкретному випадку, і, таким чином, допомагають визначити напрямок пошуку слідів (фактів) у справі. Найчастіше для цієї мети застосовується стверджуючий модус і суто умовні силогізми. Наприклад:

Якщо рушницю не може перезарядити потерпілий, то його мав би перезарядити хтось сторонній. Перезарядити рушницю потерпілий не міг.

Отже, рушницю перезарядив хтось сторонній.

ЗАДАЧІ

Задача 1

Визначити тип відношення між поняттями та зобразіть його за допомогою колових схем: протиправна поведінка, правопорушення, злочин, проступок.

Розглянемо поняття «протиправна поведінка»; «правопорушення»; «злочин»; «проступок». Спробуємо встановити відношення між ними.

Протиправною вважають таку поведінку, яку характеризує порушення норм права. Одним з різновидів такої поведінки є правопорушення. Отже, поняття «протиправна поведінка» та «правопорушення» є сумісними й знаходяться у відношенні підпорядкування.

Залежно від ступеня суспільної небезпечності розрізняють два різновиди правопорушень: злочини та проступки. Отже, поняття «злочин» і «проступок» несумісні й знаходяться у відношенні співпорядкування.

Зобразимо відношення між наведеними поняттями за допомогою колових схем.

A - протиправна поведінка;

В - правопорушення;

С - злочин;

D - проступок;

ЗАДАЧА 2

Дати аналіз дефініції (визначити, чи правильна вона, коли ні - то яке правило порушено): «Дільничний інспектор міліції - представник органу внутрішніх справ на обслуговуваній території, який провадить профілактику правопорушень».

Відомо, щоб визначення було правильним, необхідно дотримуватися таких правил:

1. Визначення мав бути співмірним, тобто обсяг визначуваного має дорівнювати обсягу визначаючого. Порушення цього правила викликає подвійні помилки: визначення може бути або надто широким, або надто вузьким.

2. Визначення не має робити кола, тобто визначуване поняття не може визначатися через саме себе. При порушенні цього правила можливі такі дві помилки: коло у визначенні і тавтологія.

Тавтологією називається таке визначення, в якому визначальне поняття лише повторює визначуване, хоч іноді іншими словами.

3. Визначення має бути чітким, виразним, вільним від двозначності. Визначення буде виразним, якщо поняття, посередництвом яких розкривається зміст визначуваного поняття, є визначеними, такими, що мають одиничне значення.

Отже, дефініція «Дільничний інспектор міліції - представник органу внутрішніх справ на обслуговуваній території, який провадить профілактику правопорушень» є правильною.

Задача 3

Дати аналіз поділу (визначити, чи є він правильним, коли ні - то яке правило порушено): «Просте судження може бути одиничним, частковим, загальним або стверджувальним».

Відомо, що у процесі поділу слід дотримуватися таких правил:

1. Поділ має бути співмірним. Це означає, що обсяг членів поділу, разом узяті, має дорівнювати обсягу поділюваного поняття.

2. Поділ має відбуватися на одній основі. Під час поділу не можна одну основу підміняти другою, тобто поділяти поняття таким чином, щоб одні члени поділу були виділені за однією ознакою, а другі - за другою.

3. Члени поділу мають виключати один одного. Поділ має бути таким, щоб кожен окремий предмет, мислимий у родовому понятті, входив до обсягу тільки одного члена поділу.

4. Поділ має бути безперервним. Це означає, що в процесі поділу необхідно переходити до найближчих видів, не перескакуючи через них. Порушення цього правила призводить до помилки, що називається стрибком у поділі.

5. Основа поділу має бути виразною. Ознака, за якою поняття поділяється на види, має бути досить точною і виразною (ясною), щоб її не можна було розуміти по-різному.

Прості судження, у залежності від того, що вони відображають - властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням. Особливий клас простих суджень утворюють судження існування.

Категоричні судження, поділяються на види за якістю та кількістю. За якістю судження бувають ствердні і заперечні. За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Отже, аналіз поділу «Просте судження може бути одиничним, частковим, загальним або стверджувальним», є неправильним, оскільки категоричні (а не прості) судження, поділяються на види за якістю та кількістю. За якістю судження бувають ствердні і заперечні. За кількістю судження бувають одиничні, часткові та загальні.

Задача 4

Проаналізувати судження (визначити його вид і структуру): «Бувають випадки, коли замість виправних робіт призначаються штрафи». Записати судження, несумісні з даним.

Дане судження є складним, оскільки складається з двох простих суджень, пов'язаних логічним сполучником. За якістю судження є ствердним. Крім того судження є загальним. Суб'єктом цього судження є не кожен предмет класу, а клас предметів у цілому.

Судження не сумісні з даним:

«Не бувають випадки, коли замість виправних робіт призначаються штрафи». «Бувають випадки, коли замість виправних робіт не призначаються штрафи».

Задача 5

Формалізувати таке судження: «Алібі Р - необхідна і достатня умова винності Л».

Дане судження можна записати, застосовуючи логічний сполучник «еквіваленція»: А В, і застосовуючи логічний сполучник «імплікація»:

1) (А В) (В А);

2) (А В) (~ А ~ В).

Задача 6

Встановити дотримання основних принципів правильного мислення у міркуванні: «В момент вчинення злочину Л. не було ні вдома, ні на роботі. Л. - рецидивіст. Л. - у поганих стосунках з потерпілим. Л. казав, що збирається вчинити злочин. Злочин вчинено Л.»

Дане мислення складається із п'яти суджень, із яких перші чотири є вихідними (засновками), а останнє - вивідним судженням (завершенням), оскільки воно утворене із понять, наявних у вихідних судженнях.

Принцип достатньої підстави. Цей принцип говорить: Будь-яка думка, виражена привселюдно, повинна мати достатню підставу.

Принцип тотожності забезпечує передбачуваність у поведінці людей, які його дотримуються, оскільки вони підкоряються вимогам стійкості, визначеності думки, і серйозно розраховують на те, що їх правильно зрозуміють. Дійсно, у процесі міркування значення понять і тверджень не слід змінювати. Вони повинні залишатися тотожними самим собі, інакше властивості одного об'єкта непомітно виявляться приписаними зовсім іншому.

Принцип несуперечливості ~ (А ~ А). Міркування має бути не тільки зрозумілим, чітким та визначеним, але й послідовним та несуперечливим. Послідовність виражається у принципі несуперечливості думки, який проголошує: два протилежних судження не можуть бути одночасно істинними. З цього випливає, що принаймні одне з них обов'язково буде хибним. Цей принцип становить другий формальний критерій достатньої правильності думки.

Принцип виключеного третього A~А формулюється таким чином: про будь-який предмет думки можна або щось стверджувати, або заперечувати те ж саме - третього не дається (tertium поп datur). Внаслідок цього два суперечні судження не можуть бути одночасно хибними, одне з них - обов'язково істинне.

Порушення принципу виключеного третього полягає у ствердженні одночасної хибності двох суперечних суджень та у пошуках третього істинного судження.

Довести твердження - значить показати, що воно є логічним наслідком інших тверджень, істинність яких уже встановлено. Висновок логічно випливає з прийнятих засновків, якщо він пов'язаний з ними цим логічним законом.

Як бачимо, у даному міркуванні мало вихідних суджень, для того, щоб довести, що «злочин вчинено Л.».

Задача 7

За допомогою таблиць істинності визначити, чи є логічним законом така формула:

На підставі наведеної таблиці можна визначити, що досліджуване висловлювання не є логічним законом, оскільки в останньому стовпчику містяться як істинні, так і хибні значення.

Задача 8

Наведіть приклад ІІ фігури простого категоричного силогізму. Вкажіть його терміни та модус.

Фігурами силогізму називають форми силогізму, що відрізняються одна від одної розташуванням середнього терміна в засновках.

У другій фігурі середній термін займає місце предиката в обох засновках. Друга фігура силогізму має такі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним;

2. Один із засновків - судження заперечне.

Щоб середній термін був розподіленим, один із засновків має бути заперечним. Але якщо один із засновків заперечний, то й засновок буде заперечним. У заперечному висновку предикат Р завжди розподілений, отже,

він має бути розподільним і в засновку. Оскільки Р у другій фігурі посідає місце суб'єкта у більшому засновку, то він буде розподіленим тільки тоді, коли більший засновок загальний. Отже, у другій фігурі обидва засновки можуть бути ствердними, а більший засновок - частковим.

Друга фігура силогізму має такі модуси: ЕАЕ, АЕЕ, ЕІО, АОО.

Сутність другої фігури силогізму полягає в запереченні належності якого-небудь предмета або явища, до того чи іншого класу предметів. До умовиводів другої фігури ми вдаємося щоразу, коли необхідно довести, що конкретний предмет, який нас цікавить, не може бути віднесений до класу предмета, про котрий ідеться в більшому засновку. Висновок робиться на підставі відсутності у предмета тих ознак, які належать класу в цілому. Наприклад:

Суспільно небезпечне діяння є злочином

Хабар - злочин

Отже, хабар - суспільно небезпечне діяння

У категоричному силогізмі розрізняють три терміни: менший, більший і середній. Термін, який займає місце суб'єкта у висновку, називається меншим терміном. Менший термін позначається літерою S. У нашому прикладі менший термін - поняття «хабар». Термін, котрий займає місце предиката у висновку, називається більшим терміном. Позначається він літерою Р. У наведеному прикладі більший термін - поняття «суспільно небезпечне діяння». Середнім терміном називається поняття, яке входить до обох засновків і відсутнє у висновку. Позначається середній термін літерою М. У наведеному прикладі середнім терміном є поняття «злочин».

Задача 9

Під час розслідування справи про вбивство А. слідчий міркував так: «Можна припустити, що вбивство А, було вчинене з метою пограбування. Але це здається малоймовірним, бо А, був одягнений погано і дорогоцінностей при собі не мав. Убивство могло бути вчинене з помсти, але люди, які знали А., характеризували його як людину скромну, тиху. Останні три роки він працював сторожем при школі і не мав ніяких сварок».

З якою метою було вчинене вбивство. Розв'язок формалізуйте.

З'ясуємо засновки та висновок міркування слідчого.

Вбивство А. могло бути вчинене з метою пограбування або із помсти, або з хуліганських мотивів.

Вбивство не було вчинене з метою пограбування.

Вбивство не було вчинене з помсти.

Отже, вбивство було вчинене з хуліганських мотивів.

Визначимо логічну форму (схему) міркування.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Жеребкін В.Є. Логіка. - Х. - К, 1998.

2. Івін О.А. Логіка. - К., 1996.

3. Конверський А.Є. Логіка. - К., 1998.

4. Хоменко І.В. Логіка - юристам. - К., 1997.