Кваліфікація злочинів вчинених у складі злочинних організацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кваліфікація злочинів вчинених у складі злочинних організацій

1. Поняття та види кримінально-правової кваліфікації

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин - означає встановити повну відповідність його ознак ознакам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латинського qualis - який, якої якості. Кваліфікація взагалі - віднесення певного явища, речі за їхніми властивостями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація - це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У літературі поняття кримінально-правової кваліфікації використовується, але спеціально не визначається. Як правило, кримінально-правову кваліфікацію ототожнюють з кваліфікацією злочину. Наприклад, В. Г. Заблоцкій вважає, що аналіз та оцінка фактичних обставин своєю чергою, можуть потягти уточнення чи зміну первісної кваліфікації діяння, точніше -- версії кваліфікації його, або привести до висновку, що виключає будь-яку кримінально-правову кваліфікацію досліджуваного діяння¹. Певно, цей учений має на увазі можливість висновку, що у скоєному відсутні ознаки будь-якого злочину. Однак і така кваліфікація є кримінально-правовою, бо оцінювалося діяння, яке має принаймні зовнішню подібність зі злочином і висновок зроблений на підставі порівняння фактичних ознак вчиненого й ознак, передбачених нормами кримінального закону.

Отже, вказаний підхід видається неправильним, оскільки кримінально-правова кваліфікація куди ширша за об'ємом, включає у себе цілу низку інших видів кваліфікації. З попереднього викладу випливає, що кваліфікація злочину є частковим випадком кримінально-правової кваліфікації, ці поняття співвідносяться як вид та рід. Своєю чергою, кримінально-правова кваліфікація є одним із видів юридичної кваліфікації.

Тому для визначення поняття кримінально-правової кваліфікації слід спочатку зупинитися на тому, що розуміється під правовою кваліфікацією. У літературі з питань загальної теорії права це поняття не викликає особливих дискусій. Загальновизнаним є розуміння правової кваліфікації як вибору юридичної норми, якою передбачені встановлені фактичні обставини, як юридичної оцінки усієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення даного випадку (головного факту) до певних юридичних норм.

Поняття кримінально-правової кваліфікації можна вивести, ввівши до загальних визначень юридичної кваліфікації ознаки, специфічні саме для даного виду діяльності. Видасться, що є дві риси кримінально-правової кваліфікації, які відрізняють її від усіх інших видів правової кваліфікації. Перша стосується виду правових норм, на підставі яких проводиться оцінка, друга - кола фактичних обставин, я«і оцінюються (таких, які підлягають кваліфікації). Такий вад кваліфікації називається кримінально-правовою як тому, що оцінка здійснюється на підставі норм кримінального закону, так і тому, що оцінці підлягає злочинна (принаймні за зовнішніми ознаками) поведінка. На останньому положенні слід зупинитися детальніше.

Констатувати те, що певні діяння потребують оцінки з позицій кримінального закону (кримінально-правової кваліфікації) можна тоді, коли встановлена належність відповідних суспільних відносин до предмета кримінально-правового регулювання.

Про це свідчать такі ознаки:

1) заподіяння чи загроза заподіяння істотної шкоди;

2) кримінальна протиправність вчиненого діяння.

Реально заподіяна чи можлива шкода, насамперед, і визначає суспільну небезпеку діяння - головний критерій для визнання його злочином, а отже і віднесення діяння до предмета кримінально-правового регулювання. Тому, кримінально-правова кваліфікація здійснюється щодо діянь, які заподіяли чи могли заподіяти істотну шкоду. Однак саме по собі заподіяння істотної шкоди ще не обов'язково свідчить про те, що діяння є злочином. У ході кримінально-правової кваліфікації якраз і здійснюється оцінка факту заподіяння шкоди - визнання його злочином, посяганням, що не містить усіх ознак складу злочину, діяння, вчиненого за обставин, що усувають його злочинність.

Іншою ознакою, що може вказувати на необхідність кримінально-правової кваліфікації діяння, є його кримінальна протиправність. Кримінальна протиправність є ознакою, яка завжди і однозначно свідчить про необхідність кримінально-правової кваліфікації діяння. Однак, про її наявність можна говорити лише тоді, коли кваліфікацію вже здійснено. При визначенні того, чи підлягає діяння кримінально-правовій кваліфікації, часто досить встановити, що хоча б окремі його ознаки відповідають тим, які передбачені конкретною нормою Особливої частини. Кримінально-правова кваліфікація і має підтвердити чи заперечити те, що діяння є кримінально-протиправним у повному обсязі, становить собою злочин чи незлочинну поведінку.

Таким чином, можна констатувати, що кримінально-правова кваліфікація здійснюється стосовно фактичних обставин, які свідчать про заподіяння істотної шкоди чи загрозу такої шкоди та протиправність яких передбачена нормою Особливої частини кримінального законодавства.

Виходячи з викладеного вище можна запропонувати таке визначення поняття кримінально-правової кваліфікації: кримінально-правова кваліфікація - це оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду та яке характеризується рисами кримінальної протиправності з метою визначення, с воно злочином чи іншим діянням, передбаченим чинним кримінальним законодавством.

У кримінальному праві кваліфікація злочину - це реалізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або підведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зовсім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни. Першою була робота професора О. А. Герцензона «Квалификация преступле-ний» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації - встановлення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосована у цьому випадку саме до цього діяння. Кримінально-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передбачається в кількох кримінально-правових нормах, іноді - у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, передбачають норми статей 115-119 Кримінального кодексу України (далі - КК). Крім того, є багато інших кримінально-правових норм, які також передбачають відповідальність за позбавлення іншої особи життя, - ст. 112, частини 2 статей 239-243, 245, частини 3 статей 258, 276-282, ч. 2 і ч. 3З ст. 286 КК та ін.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом. На відміну від професора О. А. Герцензона академік В. М. Кудрявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно застосувати при кваліфікації злочину.

Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає застосуванню у корпоративному випадку, незадовільне, оскільки і воно не конкретне, некатегоричне, не виключає застосування неналежної норми, тобто не виключає помилки.

Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів професори А. Ф. Зелінський, Б. А. Куринов і С. А. Тарарухін. Таке визначення поняття кваліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відображають прагнення законодавця до диференціації кримінальної відповідальності. Сучасна диференціація кримінально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання чужого майна (статті 185-191 КК) відрізняються лише однією ознакою - способом вчинення діяння - таємно (ст. 185), відкрито (ст. 186 КК), із застосуванням обману (ст. 190 КК) і т. ін. Усі інші ознаки цих складів злочинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж статті) - повторністю вчинення цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосувати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше - двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді формули п + 1, де п - усі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 - та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох подібних найнеобхіднішу норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відповідальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 185-189, п. 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368, ч. 2 ст. 369 та деякі інші норми КК);

4) підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності - статті 44-49 КК.

5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав - статті 55, 58 КК, судимість -ст. 88 КК, адміністративний нагляд - ст. 395 КК).

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кримінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховуються при кваліфікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення - соціальна характеристика особи - суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчинення злочинного діяння тощо.

Для кваліфікації вирішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викрадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корисливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання заволодіти ним неможливо.

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше припускається помилок при виявленні, оцінці І використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінально каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК визначене такими занадто загальними, здебільшого оцінковими і не досить конкретними ознаками, як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом».

У науковій літературі зазначалося, що таке визначення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принаймні явна неповага до суспільства характерна для масових заворушень (ст. 294 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 187 КК), групового зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) та багатьох інших складів злочинів. Тому буває занадто складно відмежувати хуліганство від злочинів проти особи. У судовій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи. Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазначив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як злочини проти особи.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В. М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів. Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'язаних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця при виконанні ними обов'язків по охороні громадського порядку можуть бути вчинені: опір (ст. 342 КК), погроза вбивством чи знищенням майна або насильством (ст. 345 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК).

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин - значить дати йому кримінально-правову оцінку і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найбільш повно описує його ознаки. Те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з декількох суміжних, подібних, яка найбільш повно (п + 1) описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати саме ту норму, яка є єдино правильною.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Ситність кваліфікації полягає у правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчиненого певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У науковій літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину, тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння також має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація злочину - це застосування певної норми чи кількох норм кримінального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічим іншим не є. Тому немає підстав поряд із кваліфікацією злочину встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації.

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат - встановити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто визначити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфікація злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підставою. Кримінально-правова кваліфікація - це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкретизує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізації кримінальної відповідальності.

П. А. Воробей правильно відзначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення в вину співвідносяться між собою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення в вину - її змістом. Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і форми, в якому форма є змістовною, а зміст - формальним. Кримінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримінально-правове ставлення в вину - формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відповідної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримінально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимагають, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано.

Основними видами кримінально-правової кваліфікації є:

- кваліфікація повторних злочинів;

- кваліфікація сукупності злочинів;

- кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально правових норм;

- кваліфікація групових злочинів;

- кваліфікація злочинів при помилках злочинця.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні конкретної кримінально-правової норми - частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму - ч. 1ст. 185, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368 КК та ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути загальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (персоніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Повною мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка визначає сутність, зміст і обсяг обвинувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і ніщо інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює обвинуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації діяння.

кримінальний правовий кваліфікація злочин

2. Кваліфікація злочинів вчинених у складі злочинних організацій

Одним з видів групового злочину є вчинення злочину організованою групою (ч. 2 ст. 67, ч. 3 ст. 109, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 188, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 305, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 3 ст. 312 КК).

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо у його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізовувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та інших (іншого) злочинів, об'єднаних єдиним планом, з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28 КК).

Пленум Верховного Суду України зазначив, що організованою групою слід вважати стійке об'єднання двох і більше осіб, які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоч би у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (у тому числі і даванням хабарів посадовим особам), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.

Найбільш небезпечними є злочини, що вчинюються злочинною організацією.

Законом злочинною організацією визнається стійке, ієрархічне об'єднання, члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28 КК).

Із законодавчого визначення поняття злочинної організації виводиться її повна відповідність всім іншим організаціям - виробничим, культурним, партійним, спортивним, навчальним тощо. Тобто злочинна організація має всі ознаки організації. Від всіх інших організацій злочинна організація відрізняється лише завданням і метою її створення -- вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів.

Типовими ознаками злочинної організації є:

1) наявність статуту - письмового чи усного, розробленого хоча б у загальних рисах і схваленого учасниками всієї організації чи її керівниками;

2) наявність керованого органу чи керівника;

3) організаційна структура -- підрозділи організації, їх керівники, члени організації, їх завдання;

4) підпорядкованість, підзвітність, ієрархічна залежність, дисципліна;

5) вербування нових членів організації - поповнення організації новими організаціями;

6) прикриття, конспірація - легалізація, діяльність, налагодження зв'язків з органами влади, охорона;

7) матеріальна база - приміщення, транспорт, засоби зв'язку, сховища, кошти, друк тощо.

Такі типові ознаки злочинної організації. Конкретна злочинна організація може і не мати деяких із вказаних ознак. Наприклад, у організації може не бути налагоджених зв'язків з органами влади, чи не має ще, скажімо, засобів друку. Але від цього злочинне угруповання не перестає бути злочинною організацією, якщо воно має інші типові ознаки організації.

У ч. 4 ст. 28 КК виділяються найбільш характерні ознаки злочинної організації:

а) стійкість, яка означає, що організація міцно створена для тривалої діяльності і має завдання діяти постійно, систематично, з розрахунком на далеку перспективу;

б) ієрархічність об'єднання - тобто угруповання має конкретні завдання своєї діяльності, керівні органи чи керівника, структурні підрозділи, визначену підпорядкованість, підзвітність, дисципліну;

в) домовленість про взаємну спільну діяльність -- припускає наявність статуту, яким визначається домовленість, погодженість про загальну спільну діяльність, розуміння сутності діяльності організації, ЇЇ завдання і мети цієї діяльності, особистої заінтересованості кожного члена організації у забезпеченні цієї діяльності;

г) керівництво організацією -- розробка планів учинення конкретних злочинів, підбір виконавців для вчинення цього злочину (чи певних злочинів), забезпечення вчинення злочину (злочинів) транспортом, знаряддями, реалізації здобутого злочином (злочинами), переховування злочинців тощо;

д) забезпечення функціонування злочинної організації - це підбір членів організації, здобуття приміщень, транспорту, коштів, документів, знарядь, зброї, пошук засобів прикриття, легалізації діяльності організації тощо;

є) координація злочинної діяльності - узгодження діяльності окремих структурних підрозділів злочинної організації чи діяльності окремих злочинних груп, об'єднання їх злочинних планів, зусиль, допомога в організації підготовки та вчинення окремих злочинів тощо.

Особливості діяльності злочинної організації у тому, що вона може бути створена лише для вчинення конкретних, певних злочинів. До таких можна віднести: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу України чи насильницьке захоплення державної влади (ст. 109 КК); посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК); бандитизм (ст. 257 КК); терористичний акт (ст. 258 КК); масові заворушення (ст. 294 КК); контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин чи прекурсорів (ст. 305 КК); незаконне виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи збут (ст. 307 КК) або викрадення, привласнення, вимагання (ст. 308 КК) наркотичних засобів чи психотропних речовин; незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, обладнання, технологій для створення зброї, а також військової спеціальної техніки (ст. 333 КК); незаконне захоплення державних або громадських будівель чи споруд (ст. 341 КК).

Злочинна організація може бути створена і для вироблення зброї масового знищення людей (ст. 440 КК), для застосування зброї масового знищення людей (ст. 439 КК), для ведення агресивної війни (ст. 437 КК), або для проведення екоциду (ст. 441 КК), геноциду (ст. 442 КК), чи організації піратства (ст. 446 КК) або для найманства (ст. 447 КК).

Деякі злочини можуть вчинюватися членами злочинної організації для локальних потреб. Це може бути посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК); диверсія (ст. 113 КК); напад на об'єкти, на яких є предмети, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 261 КК); викрадення вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів (ст. 262 КК); угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК); блокування транспортних комунікацій чи захоплення транспортного підприємства (ст. 279 КК); примушування працівника транспорту до невиконання своїх службових обов'язків (ст. 280 КК); незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК), пошкодження об'єктів магістральних нафто-, газо- та нафтопродуктопроводів (ст. 292 КК) та деякі інші.

Згідно з ч. 2 ст. 29 і ч. 1 ст. 30 КК дії організатора злочинної організації кваліфікуються за ч. З ст. 27 і відповідною статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Організатор злочинної організації підлягає відповідальності за всі злочини, вчиненні злочинною організацією (її членами), які охоплювалися його умислом.

Члени злочинної організації підлягають відповідальності за всі злочини, у підготовці яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них (ч. 2 ст. 30 КК).

Дії учасників організованої групи кваліфікуються за тією нормою Особливої частини Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за діяння, вчинене організованою групою (ч. 3 ст. 109, ч. 3 ст. 146, ч. 2 ст. 147, ч. 3 ст. 149, ч. 3 ст. 161, ч. 5 ст. 185, ч. 5 ст. 186, ч. 4 ст. 187, ч. 3 ст. 188, ч. 4 ст. 189, ч. 4 ст. 190, ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 199, ч. 3 ст. 206, ч. 3 ст. 224, ч. 3 ст. 228, ч. 3 ст. 262, ч. 3 ст. 278, ч. 3 ст. 280, ч. 3 ст. 289, ч. 3 ст. 292, ч. 4 ст. 303, ч. 3 ст. 305, ч. 3 ст. 307, ч. 3 ст. 308, ч. 3 ст. 311, ч. 3 ст. 312, ч. 3 ст. 313, ч. 4 ст. 345, ч. З ст. 355, ч. 2 ст. 359, ст. 392 КК).

Такої ознаки не мають злочини проти життя та здоров'я особи (статті 115-145 КК), статеві злочини (статті 152-- 156 КК), екологічні злочини (статті 252-254 КК), злочини проти безпеки виробництва (статті 271-275 КК), злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації (статті 328-337 КК), посадові злочини (статті 364-370 КК), військові злочини (статті 401-435 КК) і злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (статті 436-447 КК).

Дії членів (учасників) злочинної організації чи організованої групи, які вчинили злочини не в складі групи, кваліфікуються на загальних підставах.

Дії організаторів злочинної організації чи організованої групи у відповідних випадках кваліфікуються також за нормами кримінального кодексу, які передбачають відповідальність за створення злочинної організації чи організованої групи (статті 255, 257,258, 260, 392 КК).

Створення злочинної організації кваліфікується як закінчений злочин, передбачений ст. 255 КК або ст. 260 КК, якщо створено було не передбачене законом воєнізоване чи збройне формування.

Якщо певними діями створити злочинну організацію чи незаконне воєнізоване або збройне формування не вдалося з причин, не залежних від волі винного, то діяння кваліфікується як замах на створення організації чи формування за ч. 1 ст. 15 і ч. 1 ст. 255 КК чи ч. 1 ст. 15 і відповідною частиною ст. 260 КК.

Дії організаторів (керівників) злочинної організації чи не передбаченого законом воєнізованого або збройного формування, які їх створили (організували), у разі вчинення членами такої організації чи формування злочинів повинні кваліфікуватися за сукупністю злочинів - за відповідними частинами ст. 255 чи ст. 260 та статтями КК, які передбачають відповідальність за вчинені членами організації чи угруповання злочини.

3. Задача

Прохоров, перебуваючи у нетверезому стані, вирішив вчинити крадіжку з сільського магазину. З цією метою, він уночі розбив вікно, проникнув в середину магазину і набрав у сумку 20 пляшок горілки, 10 пачок цукерок, 7 кг ковбаси і відніс це додому. Через пів години Прохоров повернувся до магазину і забрав з каси 270 грн. Через місяць він з будинку свого сусіда викрав відеомагнітофон, дорогоцінності, які збув на ринку. Скільки злочинів вчинив Прохоров? Чи є у цьому випадку ознаки множинності? Якщо є, то визначити види множинності. Напишіть формулу кваліфікації вчиненого.

Продовжуваним називається злочин, що складається з кількох тотожних злочинних актів, які поєднані одним умислом і спрямовані на досягнення однієї загальної мети. Всі злочинні акти продовжуваного злочину мають спільну (одну) суб'єктивну сторону, і тому вони утворюють один злочин.

Продовжуваний злочин складається з кількох самостійних відокремлених діянь, кожне з яких може мати, а може й не мати всіх ознак закінченого злочину; всі окремі діяння, що утворюють продовжуваний злочин, об'єднані єдністю умислу, єдністю мети; оскільки продовжуваний злочин має єдину суб'єктивну сторону (умисел) і єдину мету для всіх діянь, що його утворюють, то він є одиничним злочином і кваліфікується за однією статтею Кримінального кодексу, не утворюючи повторності.

Продовжуваним злочином може бути, зокрема, викрадення майна окремими частинами при умислі викрасти ціле (автомобіль, будматеріали, певна сума грошей тощо) або при обмані покупців та деяких інших злочинах.

Початком продовжуваного злочину є вчинення першого злочинного акту. Закінчується продовжуваний злочин:

1) вчиненням останнього злочинного акту; або

2) явкою з повинною; або

3) затриманням винного і припиненням його злочинної діяльності.

Визначення моменту закінченого продовжуваного злочину має значення для:

1) застосування строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49 КК);

2) застосування акта амністії (ст. 86 КК);

3) призначення виду і міри покарання (статті 50-51 КК). Оскільки продовжуваний злочин - злочин одиничний, то важливо відрізняти його від повторності і навпаки. Продовжуване розкрадання, наприклад, чужого майна кваліфікується за ч. 1 ст. 185 КК і карається позбавленням волі на строк до 3 років. А повторне розкрадання такого майна кваліфікується за ч. 2 ст. 185 КК і карається позбавленням волі на строк до п'яти років, тобто майже вдвічі суворіше. Тому дуже важливо у кожній кримінальній справі встановити і довести - вчинене діяння утворює один продовжуваний злочин чи повторність злочинів. У тих випадках, коли у винного після першого злочинного діяння за певних обставин виник новий умисел, вчинений ним злочин не може бути продовжуваним, а, значить, кваліфікується як повторність.

Відмежування одного продовжуваного злочину від повторності чи відмежування повторного вчинення злочину від продовжуваного злочину є однією з найскладніших проблем кваліфікації злочинів.

Продовжуваний злочин виключає повторність, а повторність виключає продовжуваний злочин. Тому не можна визнати обґрунтованим твердження про те, що продовжуване викрадення може і повинно розглядатися водночас і як систематичне, неодноразове, повторне, а іноді і вчинюване у вигляді промислу. Одиничне (продовжуваний злочин) не може бути множиною (повторність, неодноразовість), а множина не може бути водночас і одниною. Крім того, таке розуміння повторності виключає можливість відмежувати її від одного продовжуваного злочину, а отже руйнує теоретичні та практичні основи кваліфікації таких злочинів.

Характерною ознакою повторності є вчинення злочинів, що її утворюють, у різний час, послідовно, а не одночасно. Ця особливість повторності визначається законом.

Таким чином, повторністю називається вчинення особою двох або більше таких же, або однорідних злочинів у випадках, передбачених кримінальним законом.

Таким чином, повторність від одиничного злочину відрізняється вчиненням однією особою двох або більше злочинів, передбачених однією і тією ж кримінально-правовою нормою або різними кримінально-правовими нормами, кожний з яких становить окремий вид злочину та є підставою кримінальної відповідальності.

Встановлення факту, що особа одночасно або послідовно вчинила декілька злочинів породжує перед слідчо-судовими органами певні правові питання, пов'язані з правильною кваліфікацією вчиненого і призначенням покарання; правовими наслідками засудження за множинність злочинів; порядком виробництва у кримінальній справі по декільком злочинним діянням; дослідженням причин і умов, що сприяли вчиненню множинності злочинів.

Множинність злочинів характеризується, як правило, умисною злочинною діяльністю. Це обумовлює правову оцінку множинності злочинів як форми злочинності, що являє собою підвищену суспільну небезпечність. Тому глибоке її вивчення як соціального і правового явища, пошук найбільш ефективних засобів боротьби з нею є одним із невідкладних і актуальних завдань науки кримінального права.

Множинність злочинів означає, що особою вчинено два або більше злочинних діяння, кожне з яких утворює ознаки самостійного складу злочину.

Таким чином, при множинності злочинів має місце збіг в поведінці однієї особи двох або більше окремих злочинів. Іншими словами, множинність злочинів включає в себе два або більше окремих, самостійних діянь, вчинених однією особою.

Множинність злочинів має певні особливості які характеризують її соціальну сутність та правову природу. Вчинення особою не одного, а двох або більше злочинних діянь свідчить про підвищену суспільну небезпечність злочинної діяльності. При множинності злочинів мова йде про більш високий ступінь суспільної небезпечності, тому що в результаті вчинення особою декількох злочинних діянь шкода наноситься більшому колу суспільних відносин як об'єктам посягання.

При множинності злочинів і сама особа винного являє собою більшу небезпечність, оскільки вчинення особою не одного, а декількох злочинів свідчить про наявність у особи стійкої антисоціальної спрямованості і множинність злочинів є показником більшої схильності особи до вчинення злочинів, що безумовно підвищує її небезпечність для суспільства.

З самого визначення множинності випливає, що кожне з двох або більше злочинних діянь, які утворюють множинність, має характер самостійного, одиночного злочину. Такий одиничний злочин може мати різні форми, але він завжди містить в собі ознаки одного складу злочину, описаного в статті Кримінального кодексу і кваліфікується саме по цій статті.

Отже, множинність злочинів має місце при поєднанні в поведінці однієї особи ознак декількох самостійних злочинів. В літературі наводяться різні класифікації множинності злочинів. Загально визнаною, а також найбільш зручною є наступна класифікація. Множинність злочинів поділяється на три види: 1) сукупність злочинів; 2) повторність злочинів; 3) рецидив злочинів.

Загальне значення множинності злочинів розкривається в декількох аспектах: множинність має велике значення для кваліфікації злочинів; в залежності від виду множинності визначається кваліфікація злочинних діянь по відповідним статтям Кримінального кодексу; множинність враховується при призначенні покарання; множинність має значення для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.

Отже, коли Прохоров уночі розбив вікно, проникнув в середину магазину і набрав у сумку 20 пляшок горілки, 10 пачок цукерок, 7 кг ковбаси і відніс це додому, а потім через пів години повернувся до магазину і забрав з каси 270 грн., то він вчинив один продовжуваний злочин, умисел якого у нього виник одного разу.

Коло ж Прохоров через місяць з будинку свого сусіда викрав відеомагнітофон, дорогоцінності, які збув на ринку, то він вчинив ще один злочин. Цей злочин буде вже рахуватися як повторний.

А разом ці злочини утворюють множинність злочинів, яка має місце при поєднанні в поведінці однієї особи ознак декількох самостійних злочинів. Основними видами множинність у цьому випадку є сукупність злочинів і повторність злочинів.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України, від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26.

2. Коржанський М. И. Кваліфікація злочинів - К., 1998 - 416с.

3. Коржанський М. Й. Кримінальне право України. Частина Особлива. Курс лекцій. - Київ, 1998.- 592 с.

4. Красиков Ю.А. Множественность преступлений (понятие, виды, наказуемовсть). - Москва.-1988.

5. Маляренко В.Т. Кримінальний процес України. - К., 2004. - 600 с.

6. Савченко А.В., Кузнєцов В.В., Штанько О.Ф. Сучасне кримінальне право України. - К., 2005. - 640 с.

Размещено на Allbest.ru