Історія знає чотири види форм права: 1) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий акт; 4) договір із нормативно-правовим змістом.

Одной из процедур создания и форм выражения международно-правовых норм, или, иными словами, одним из источников международного права в юридическом смысле, служит обычай.

Правовий звичай -- це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни.

Судовий чи адміністративний прецедент -- це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі).

Термін «прецедент» означає вперше. Правовий прецедент -- це така форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративному органу надається нормативний характер, і воно являється загальнообов'язковим для всіх аналогічних справ. В залежності від того, хто приймає це рішення, правовий прецедент поділяється на судовий і адміністративний. Правовий прецедент іноді називають правом, яке створене судом.

B більшості країн світу ця форма права не прижилась або офіційно не визнається. В колишньому Радянському Союзі і в Україні правовий прецедент офіційно не визнається як форма права, хоча в окремих Постановах Пленуму Верховного Суду України по конкретних справах, які являються загальнообов'язковими для всіх судів, можна знайти не тільки роз'яснення діючого законодавства, але і нові норми або частину норми права. Офіційно вважається, що суд не має права творити нові норми права, займатись правотворчістю, а лише роз'яснювати, тлумачити норми закону і практику його застосування.

До правового прецеденту можна віднести, в певній мірі, рішення Верховної Ради України про надання Кримській області статусу автономної республіки, про заборону діяльності Комуністичної партії України в 1991 році. Хоча ці рішення і мають характер індивідуальних актів застосування правових норм, законів, не виключено, що ці рішення можуть при певних умовах стати правовим прецедентом.

Нормативно-правий акт. Нормативно-правовий акт - це юридичний документ, який має загальнообов'язковий характер, прийнятий компетентними державними органами, підтримується і охороняється державною владою від порушень, направлений на регулювання суспільних відносин і охорону соціальних цінностей. Нормативно-правовий акт має всі ознаки права і відноситься до правових актів.

Правових актів досить багато, і їх потрібно відрізняти один ід одного, Термін «правовий акт» в правознавстві має три значення: по-перше, це правило правомірної дії -- юридичний факт; по-друге, результат правомірних дій як елемент правової системи (юридична норма, індивідуальний припис акт), акт автономного регулювання); по-третє, юридичний документ.

В даному випадку найбільш підходять два останніх значення. Тому правовий акт -- це письмовий документ, який належним чином оформлений і в зовнішній формі виражає волю держави, її органів, класів, соціальних груп, окремих індивідів, узагальнення практики.

В підручниках по теорії держави і права всі ці акти викладені ізольовано один від одного, немає їх системного аналізу. Разом із тим, таке узагальнення і класифікація актів потрібні для того, щоб знати їх роль і місце в правовій системі. Всі правові акти мають загальні риси:

1) вони виражаються в письмово-документальній формі, лають об'єктивний характер і виступають як юридичні документи, що виражають реальність правових норм або процес їх реалізації;

2) вони мають вольовий характер. В них виражаються інтереси і воля держави, народу, суспільства, окремих державних органів, посадових осіб. В зв'язку із цим вони мають юридичну силу;

3) в цих актах закріплюються елементи правової системи -- юридичні норми, узагальнення практики, індивідуальні приписи, автономні рішення окремих осіб. Вони мають офіційний характер;

4) всі ці акти складають єдину систему правотворчості, а також реалізації і застосування правових норм. Ліквідація або витіснення якої-небудь групи актів веде до порушення механізму правового регулювання суспільних відносин;

5) через правові акти населення отримує інформацію про зміст права -- правові знання, про суб'єктивні права і обов'язки тощо. Ці акти виконують ідеологічну, орієнтовну, Інформаційну, регулюючу, охоронну й інші функції права. Вони існують у вигляді фрагментів фізичного (матеріального світу) і сприймаються людьми як образ права, почуття права і законності.

В самому загальному вигляді всі правові акти можна поділити на дві великі групи: 1) нормативні акти; 2) індивідуальні акти. Разом із тим в практичному житті ми зустрічаємо чотири різновидності таких актів:

1) нормативні юридичні акти -- акти правотворчості компетентних органів держави або населення в результаті різних референдумів. Вони складають основу системи права і законодавства;

2) інтерпретаційні акти нормативного або індивідуального характеру. Це акти офіційного тлумачення правових норм, які мають загальнообов'язковий характер або обов'язкові тільки для конкретної справи, якщо це казуальне офіційне тлумачення. Вони доповнюють першу групу правових актів.

3) індивідуальні акти застосування правових норм, які мають владний характер, обов'язкові тільки для учасників конкретної справи і мають одноразовий характер. Наприклад, рішення суду, Укази Президента про нагородження тощо.

4) акти реалізації прав і обов'язків суб'єктів суспільних відносин. Наприклад, договори, заповіт. Вони виражають автономні рішення окремих осіб, правомірні дії і направлені на реалізацію права.

Всі ці акти відрізняються один від одного юридичною силою, дією в часі, в просторі і по колу осіб.

Нормативно-правові акти -- основна і майже єдина форма права в Україні. Ця форма права має свої великі переваги.

1) Нормативно-правовий акт дає можливість найбільш чітко, ясно і однозначно сформулювати зміст правових норм, юридичних прав і обов'язків. Якість нормативно-правових актів в значній мірі залежить від діяльності правотворчих органів, від розвитку юридичної науки в суспільстві, від рівня суспільної правосвідомості.

2) Нормативно-правовий акт дає змогу досить швидко до-ести до населення зміст норм права. Засоби масової інформації -- телебачення, радіо, преса являються основними засобами передачі інформації про зміст норм права, друге місце займають окремі видання законів, кодексів, збірників нормативно-правових актів.

3) Ця форма права, на відміну від інших форм права, дає можливість відносно оперативно змінювати чи доповнювати їх;

4) Наявність такої форми права дає змогу добре проводити систематизацію і кодифікацію, а єдиний збірник законів найбільш зручний для користування. Нормативно-правові акти можна систематизувати при допомозі збірників і комп'ютерів (ЕОМ).

Разом із тим нормативно-правові акти мають свої недоліки. Оскільки суспільні відносини постійно розвиваються то вони вимагають оперативного внесення змін і доповнень до них, що робити в нинішніх умовах досить складно, остільки це вимагає багато часу.

Всі нормативно-правові акти мають офіційний характер, оскільки вони видаються державою або її окремими органами. В зв'язку із цим вони мають юридичну силу. Юридична сила -- це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і залежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави. Нормативно-правові акти відрізняються від інших правових актів наступними ознаками:

1) нормативно-правові акти мають владний характер і видаються в межах компетенції того чи іншого державного органу або загальнонародних чи місцевих референдумів;

2) вони мають певну форму і назву, передбачену для актів тих чи інших державних органів, наприклад, Верховна Рада України видає закони і постанови;

3) всі нормативно-правові акти повинні мати правовий характер, відповідати Конституції, принципам правової держави і громадянського суспільства або актам загальнонародного референдуму;

4) вони повинні бути офіційно опубліковані і мати механізм їх реалізації;

5) всі нормативно-правові акти є не тільки формою права, але в певній мірі і джерелом права, мають офіційний характер як для держави, так і для громадян.

На підставі такого аналізу можна дати визначення нормативно-правового акту. Нормативно-правовий акт -- це письмовий юридичний документ, який виданий державою чи окремими ЇЇ органами, має владний, загальнообов'язковий характер, в якому закріплюються офіційні правила поведінки загального характеру, що забезпечуються і охороняються державною владою і направлені на регулювання суспільних відносин1.

4. Нормативно-правовий договір. Іноді цю форму права називають договір із нормативно-правовим змістом. Це така форма права, в якій закріплюються юридичні права і обов'язки учасників суспільних відносин, умови і зміст, юридична відповідальність сторін. Такий договір повинен відповідати діючому законодавству України.

Нормативно-правові договори поділяються на два види: 1) договори, які укладаються між підприємствами, організаціями і громадянами. Перший вид договорів можна поділити також на два види:

1) договори, які укладаються між Україною і іншими державами або окремими державними органами. Ці договори вивчаються міжнародним правом. Вони, як правило, ратифікуються Верховною Радою України. Наприклад, Договір про Співдружність Незалежних Держав (1991 p.), яка утворилась на базі республік колишнього Радянського Союзу після його розпаду;

2) договори (угоди), які мають приватний міжнародно-правовий характер. Ці договори укладаються між підприємствами і організаціями України і зарубіжних країн. Такі договори можуть укладатися не тільки між підприємствами, але і між громадськими і політичними організаціями.

Договорів, які укладаються між підприємствами, організаціями і громадянами України досить багато. Вони мають правовий характер і враховуються, як юридичний документ (акт) при розгляді спорів в Арбітражному Суді (між підприємствами і організаціями) і в загальних судах, якщо учасником такого договору є громадянин.

2. Джерела кримінального права

2.1 Джерела кримінального права

Кримінальне право України у період суверенності і незалежності характеризується множинністю джерел. Це система "внутрішніх національних кримінальних законів та міжнародно-правових актів, що містять норми кримінального права. Концептуальним джерелом кримінального законодавства с Конституція України. Вона містить цілу низку положень щодо кримінальної відповідальності, а саме: ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення; закони та інші нормативні акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи; ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; юридична відповідальність особи має індивідуальний характер; ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У Конституції України наголошується також, що «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому; нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» тощо.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Тому всі кримінально-правові норми повинні відповідати Конституції. Якщо прийнята кримінально-правова норма суперечить положенням Конституції, то така норма втрачає юридичну силу автоматично або не може її набути. У такому випадку, згідно зі ст. 8 Конституції, має застосовуватися норма Конституції як норма прямої дії. На підставі цієї статті має застосовуватися конституційна норма і тоді, коли певне положення кримінальне правового характеру не врегульоване кримінальним законом але передбачено Конституцією України.

Джерелами кримінального права, згідно зі ст. 152 Конституції, можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів чи їх окремих положень. Такі закони чи їх окремі положення втрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність.

Кримінальний Кодекс України прийняти Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 року. До цього моменту діяв Кримінальний кодекс України 1960 р.

За більш ніж сорокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно корегувався і доповнювався цей КК в останні часи. Виходячи з цього Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і працівників України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні.

На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України, окремих юристів.

Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідностю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн згодом, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися у Харкові. Все це дозволило розробникам надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рівню юридичної науки і вимогам часу проект нового КК України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р. Верховна Рада розглянула також альтернативний КК, представлений народним депутатом України М.Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект прийняли у другому читанні і остаточно - 5 квітня 2001 р.

2.2 Кримінальний кодекс України як основне джерело кримінального права України