Размещено на http://www.allbest.ru

3

Размещено на http://www.allbest.ru

• Примусове лікування

План

• Вступ
• 1. Поняття примусового заходу медичного характеру
• 2. Види примусових заходів медичного характеру та їх застосування
• 3. Примусове лікування
• Висновки
• Використана література

Вступ

примусове медичне лікування

Найважливішими засобами боротьби зі злочинністю є кримінально-правові засоби, їх виникнення і розвиток пов'язані з реакцією суспільства і держави на злочини, тобто правопорушення, які держава визнає небезпечними. Реакцією держави щодо особи, яка вчинила злочинне покарання. Іншого реагування людство поки що не знайшло. Але щоб застосовувати передбачене кримінальним законом покарання за вчинені діяння, необхідно встановити: в чому полягає це діяння, хто його вчинив, яким чином, з якою формою вини, які наслідки настали та багато інших обставин. Щоб їх з'ясувати та застосувати норми КК, державі необхідно мати відповідні установи кримінального переслідування та суду, а також передбачити в законі, хто, коли, де і з допомогою яких засобів має право і зобов'язаний виконувати певні дії, спрямовані на досягнення зазначених цілей. Реалізацію цих завдань та застосування норм кримінального права забезпечує кримінально-процесуальне право і кримінальний процес, що спираються на норми кримінального права.

Близько 170 років тому в західноєвропейській юридичній і психіатричній науці виникла проблема щодо альтернативи «осудний--неосудний». З'ясувалося, що є велика група осіб, які є осудними щодо вчиненого злочину, однак страждають на психічні аномалії, що певним чином впливають на їхню поведінку.

На цій підставі виникло дискусійне питання про так звану обмежену, зменшену, відносну, спеціальну, пограничну або часткову осудність, яке і на сьогодні остаточно не вирішено, навіть з прийняттям нового Кримінального кодексу України, нові норми якого визначають поняття особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру, яка вчинила у стані неосудності та обмеженої осудності суспільне небезпечні діяння, а також яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановления вироку або під час відбуття покарання [ст. 93 КК]. Це питання пов'язано з осудністю є надзвичайно складним, при його вирішенні можливі найрізноманітніші градації, проте складність проблеми лише доводить необхідність її поглибленого вивчення та розробки.

Для повноти розкриття цієї проблеми необхідно зазначити, що обмежена осудність у різних варіантах визнається кримінальним законодавством Німеччини, Італії, Данії, Фінляндії, Швейцарії, Японії.

І хоча важко погодитися з усіма запропонованими авторськими варіантами назв, слід зазначити, що деякі юристи, як, наприклад, П.П. Музика, Ю.М. Антонян, С.В. Бородін, А.В. Наумов, визнають поняття «обмежена» та «зменшена» щодо осудності особи як «тотожні».

Особа, не здатна усвідомлювати фактичний характер чи суспільну небезпечність своєї поведінки, або ж, при збереженні такої здатності, керувати нею, не може визнаватись осудною, бути суб'єктом злочину і підлягати кримінальній відповідальності.

Психічний стан особи впливає на цілий комплекс кримінально-правових проявів суб'єкта: сам факт злочину, його характер, обставини.

1. Поняття примусового заходу медичного характеру

KK 2001 р., на відміну від КК 1960 p., присвятив примусовим заходам медичного характеру та примусовому лікуванню спеціальний розділ [розділ XIV Загальної частини КК - статті 92-96]. З назви та змісту статей цього розділу випливає, що зазначені види державного примусу мають різну правову природу.

Згідно зі ст. 92 КК, примусовими заходами медичного характеру є:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги

2) поміщення особи, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільне небезпечних діянь. Тобто, закон передбачає можливість надання певним особам не лише стаціонарної, а й амбулаторної психіатричної допомоги (що є новелою у вітчизняному кримінальному законодавстві), а також визначає мету примусових заходів медичного характеру. Ці заходи не є покаранням. Водночас примусові заходи медичного характеру не є видом звільнення від кримінальної відповідальності чи звільнення від покарання та його відбування (рис.1). [5.c.192].

Психіатрична допомога являє собою комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров'я осіб на підставах та в порядку, передбачених законом, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд та медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади.

Застосування до особи примусових заходів медичного характеру можливе лише за умови:

1) доведеності вчинення нею суспільне небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину;

2) така особа за своїм психічним станом є небезпечною для суспільства.

Рис.1 - Поняття примусових заходів

Відповідно до ст. 93 КК примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які:

1) вчинили у стані неосудності суспільне небезпечні діяння. Такі особи не підлягають кримінальній відповідальності [ч. 2 ст. 19 КК];

2) вчинили у стані обмеженої осудності злочини. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності [ст. 20 КК];

3) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку. Ці особи не підлягають покаранню. До них за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню [ч. З ст. 19 КК];

4) вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Такі особи можуть бути звільнені від подальшого відбування покарання, й суд вправі застосувати до них примусові заходи медичного характеру чи передати на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом [п. З ст. 93, ч. 6 ст. 94 КК, ч. 2 ст. 408 КПК]. У разі припинення примусових заходів медичного характеру такі особи можуть підлягати подальшому відбуванню покарання [ч. 4 ст. 95 КК].(рис.2. [5.c.193].)

Рис. 2 - примусові заходи, які можуть бути застосовані судом

Застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов'язком суду. Вони застосовуються лише до осіб, які є суспільне небезпечними [ч. 2 ст. 416 КПК]. У разі, коли особа страждає на психічну хворобу і вчинила суспільне небезпечне діяння, але за характером вчиненого і за своїм психічним станом не являє собою небезпеки для суспільства і не потребує надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку чи госпіталізації до психіатричного закладу, примусові заходи медичного характеру не застосовуються.

Примусові заходи медичного характеру є одним із видів психіатричної допомоги громадянам, які страждають на психічні розлади. До інших видів такої допомоги належать: психіатричний огляд, амбулаторна психіатрична допомога, госпіталізація особи до психіатричного закладу - добровільно чи в примусовому порядку, поміщення особи до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання, переведення особи з цього закладу до будинку-інтернату (пансіонату) для громадян похилого віку та інвалідів.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування повинно продовжуватися до видужання або зміни ступеня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

Визначення типу психіатричної лікарні при застосуванні примусових заходів медичного характеру є компетенцією суду. Разом з тим, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд не має права зазначити в ухвалі (постанові) назву конкретної психіатричної лікарні, у якій має проводитися примусове лікування, і його строк.

Психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника у випадках, коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або завдасть значної шкоди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду. Із заявою можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який має будь-яку медичну спеціальність, інші особи.

Питання про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку вирішується судом за місцем проживання особи. Заява про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку направляється до суду лікарем-психіатром. До заяви, в якій повинні бути викладені підстави для надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника (рис. 3) [2.ст.11-14].

Рис.3 - Продовження, припинення примусових заходів

Оскільки примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то очевидно, що з часом під впливом різних обставин, зокрема лікування, психічний стан особи може змінюватися, вона може навіть цілком видужати. Тому ст. 95 КК передбачає умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішуються тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрунтовується необхідність продовження, зміни або припинення застосування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов'язкового, не рідше одного разу на 6 місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи медичного характеру.Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд заяву про необхідність продовжити застосування примусового заходу медичного характеру на строк, який кожного разу не може перевищувати 6 місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд [2.ст.11-14].

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв'язку зі зміненням психічного стану особи на краще, він може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

2. Види примусових заходів медичного характеру та їх застосування

Законом передбачено чотири види примусових заходів медичного характеру:

1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом [ч. 1 ст. 94 КК]. КК 2001 р. вперше передбачив примусовий захід медичного характеру, що не пов'язаний з поміщенням особи до стаціонарного психіатричного закладу.

Крім того, КК надав суду право передавати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом. Таке вирішення долі хворого не належить до примусових заходів медичного характеру.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільне небезпечне діяння, але за станом свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу [ч. 2 ст. 94 КК].

До психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути поміщена за рішенням суду особа, яка за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку [ч. З ст. 94 КК].

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується судом щодо неосудного, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя громадян, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду [ч. 4 ст. 94 КК].

Якщо неосудний вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, або за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду, суд може застосувати до нього госпіталізацію до психіатричного закладу із суворим наглядом [ч. 5 ст. 94 КК].

Відмінність лікувальних установ із різними видами нагляду полягає в умовах нагляду за хворими. Осіб, госпіталізованих до психіатричного закладу з посиленим або суворим наглядом, тримають в умовах, що виключають можливість вчинення ними нового суспільно небезпечного діяння.

Психіатричний заклад - це психоневрологічний, наркологічний чи інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо будь-якої форми власності, діяльність яких пов'язана з наданням психіатричної допомоги.

Госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом означає, що особі надається психіатрична допомога в стаціонарних умовах.

Закон [ч. 1 ст. 94 КК] містить три критерії - медичний, юридичний і соціальний, які суд має враховувати при призначенні певного виду примусових заходів медичного характеру:

1) характер і тяжкість захворювання (медичний критерій);

2) тяжкість вчиненого діяння (юридичний критерій);

3) ступінь небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб (соціальний критерій).

Медичний критерій визначається клінічною формою психічного захворювання, його глибиною й стійкістю, динамікою хворобливого процесу, прогнозом його перебігу та деякими іншими обставинами, що стосуються хворобливого стану особи. Характер психічного захворювання, його форма, глибина, стійкість, особливості психічного стану й поведінки в період вчинення суспільне небезпечного діяння є основною ознакою, яка визначає суспільну небезпеку психічно хворого.

Юридичний критерій ґрунтується на положеннях ст. 12 КК щодо класифікації злочинів.

Соціальний критерій містить оцінку: а) суспільної небезпеки вчиненого діяння, характеру вчиненого, можливих або тих, що настали, суспільне небезпечних наслідків та інших обставин; б) психічного стану особи на момент розгляду справи судом і небезпечності даного хворого для оточуючих, що випливає з характеру захворювання.

Законом передбачена можливість продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру [ст. 95 КК]. Рішення з цих питань приймається судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, що обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

З метою визначення психічного стану хворого і вирішення питання про можливість зміни виду цього лікування або його припинення кожний хворий не рідше одного разу на шість місяців оглядається комісією лікарів-психіатрів того психіатричного закладу, де він перебуває на лікуванні.

Зміна примусового заходу медичного характеру може полягати у переведенні хворого для продовження обов'язкового лікування, наприклад, із психіатричного закладу з посиленим наглядом до психіатричного закладу із звичайним наглядом. Підставою для такого переведення є зміна стану здоров'я хворого, внаслідок чого він стає менш суспільне небезпечним, ніж раніше. Так само (але у зв'язку з погіршенням стану його здоров'я - виникненням небезпечного марення, агресивності та неможливістю у звичайних умовах убезпечити від нього інших громадян) може виникнути необхідність у госпіталізації до психіатричного закладу із звичайним наглядом хворого, якому до цього надавалася у примусовому порядку амбулаторна психіатрична допомога.

Припинення примусового заходу медичного характеру, як і його застосування, продовження чи зміна, здійснюється в суворій відповідності до закону і є прерогативою суду. Підставою для припинення чи зміни примусових заходів медичного характеру є видужання особи або значне поліпшення її психічного стану, коли це виключає суспільну небезпечність, незалежно від терміну перебування хворого у психіатричному закладі. При цьому тяжкість раніше вчиненого особою діяння значення не має (рис.4) [5.c.197]

Рис. 4. - припинення застосування примусових закладів через видужання

Якщо застосування примусових заходів медичного характеру припиняється через видужання осіб, котрі вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановления вироку, вони підлягають покаранню на загальних засадах, а особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання. При цьому у випадках спливу строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, скасування кримінального закону, наявності акта про амністію та інших підстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, суд закриває кримінальну справу.

Правове регулювання застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється КПК [гл. 34, статті 408 і 411].

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише за наявності у справі обґрунтованого висновку судово-психіатричної експертизи про характер і тяжкість захворювання та заходи, які потрібно застосувати до хворої особи.

Оскільки вирішення питань про осудність, винність та відповідальність, про неосудність, обмежену осудність, про суспільну небезпечність особи, про застосування до неї примусових заходів медичного характеру, про визначення виду психіатричного закладу, а також про передачу особи на піклування родичам чи опікунам з обов'язковим лікарським наглядом за нею належить до компетенції суду, а не судових психіатрів, то висновок експертів-психіатрів підлягає ретельній оцінці в сукупності з іншими матеріалами справи.

Розгляд справ про застосування примусових заходів медичного характеру проводиться у відкритому судовому засіданні за обов'язковою участю прокурора та захисника [ст. 419 КПК]. В ухвалі, винесеній судом (або в постанові, ^винесеній суддею), має бути вказаний вид примусового заходу. Його тривалість і підстави для припинення залежать від психічного стану хворого, особливостей перебігу захворювання. Тому суд не може встановлювати строки надання осудному чи обмежено осудному примусової психіатричної допомоги. Примусові заходи медичного характеру мають провадитися доти, доки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих.

Оскільки примусові заходи медичного характеру обмежують свободу особи, її тримання у психіатричному закладі за своїм характером і значенням прирівнюється законом до тримання під вартою і зараховується в строк покарання (ч. 4 ст. 84 КК, ч. 1 ст. 423 КПК).

3. Примусове лікування

КК розмежовує види примусу, що застосовуються до певних категорій хворих осіб у разі вчинення ними суспільне небезпечного діяння. На відміну від примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних та обмежено осудних, примусове лікування застосовується «до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб». Застосування такого примусового лікування є правом, а не обов'язком суду.

Згідно з ч. 1 ст. 96 КК, примусове лікування застосовується незалежно від призначеного покарання. Йдеться про те, що воно здійснюється поряд із призначеним покаранням. Застосування такого лікування «незалежно від призначеного покарання» означає, що цей примус може бути застосований у разі засудження особи до будь-якого виду покарання.

КК 1960 р. передбачав примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів [ст. 14 КК]. КК 2001 р. не конкретизує осіб, щодо яких може бути застосоване примусове лікування. Але при цьому в ч. 1 його ст. 96 вживається узагальнене поняття - особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. Коло таких осіб не обмежується наркологічне хворими. У даному разі йдеться про соціальне небезпечні захворювання, до яких Основи законодавства України про охорону здоров'я відносять: туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія, а також карантинні захворювання.

До таких хвороб, необхідно віднести також токсикоманію.

Підставою для застосування примусового лікування є сукупність юридичного й медичного критеріїв: а) наявність у діянні винного ознак складу злочину; б) наявність в особи хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. До умов застосування примусового лікування у порядку ст. 96 КК належать: а) наявність медичного висновку про те, що у суб'єкта злочину є хвороба, яка становить небезпеку для здоров'я інших осіб; б) засудження такої особи до певного виду покарання.

Відсутність будь-якого з критеріїв застосування примусового лікування виключає можливість його застосування.

Примусове лікування від алкоголізму (наркоманії) може бути застосовано лише за наявності відповідного висновку лікувальної установи [ч. 4 ст. 324], лікарської комісії [ст. 411 КПК].

Медичний висновок про необхідність примусового лікування алкоголіків, наркоманів і токсикоманів видається спеціальними медичними комісіями, до складу яких обов'язково входять психі-атр-нарколог (голова комісії), терапевт і невропатолог.

Медичний висновок має базуватися не лише на результатах клінічного обстеження хворого, а й на даних, поданих комісії для ознайомлення особою, що проводить дізнання, слідчим або судом. Такими даними можуть бути відомості, які містяться у матеріалах кримінальної справи і характеризують поведінку обвинуваченого за місцем проживання, роботи чи навчання, а також відомості про його попередню протиправну поведінку, пов'язану із зловживанням алкогольними напоями, наркотичними засобами чи психотропними речовинами, лікуванням у психоневрологічному або наркологічному диспансері тощо.

У медичному висновку про наркологічне захворювання мають бути сформульовані відповіді на такі запитання: чи є особа хронічним алкоголіком, або наркоманом чи токсикоманом?; чи потребує вона примусового лікування?; чи є протипоказання до такого лікування? Діагноз «хронічний алкоголізм» або «наркоманія» чи «токсикоманія» встановлюється тільки лікарем-наркологом.

Особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і відносно якої у зв'язку з її небезпечною поведінкою до органів внутрішніх справ або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, - до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Спеціалізовані лікувальні і лікувально-виховні заклади для неповнолітніх визначаються Міністерством охорони здоров'я України.

Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізованих закладів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає перебуванню в таких закладах, інваліди І та ІІ груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному Міністерством охорони здоров'я України.

Підготовка матеріалів для направлення хворих на наркоманію на примусове лікування та передача цих матеріалів до суду здійснюються органами внутрішніх справ у порядку, визначеному нормативним актом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров'я України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України і Верховного Суду України.

Особи, щодо яких порушено клопотання про направлення на примусове лікування, в разі ухилення від з'явлення до суду підлягають приводу органом внутрішніх справ.

КК не містить положень щодо продовження й припинення примусового лікувального процесу. Частково ці питання розв'язує ст. 411і КПК - і лише стосовно алкоголіків та наркоманів.

Матеріали про направлення на примусове лікування осіб, хворих на наркоманію, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання особи або за місцем розташування органу, який подав такі матеріали.

Матеріали про направлення на примусове лікування від наркоманії підлягають розгляду суддею одноособово не пізніш як у двадцятиденний строк з моменту їх надходження до суду у відкритому судовому засіданні у присутності особи, щодо якої порушено таке клопотання, її законного представника, а за їх бажанням - і захисника.

Про час розгляду матеріалів суддя повідомляє прокурора, нез'явлення якого не перешкоджає розгляду матеріалів.

В судовому засіданні перевіряються обґрунтованість медичного висновку про необхідність направлення особи на примусове лікування від наркоманії та інші фактичні дані, що доводять чи спростовують потребу застосування до особи такого лікування.

В необхідних випадках до суду можуть бути запрошені члени (член) медичної комісії, які проводили медичне обстеження хворого на наркоманію і склали медичний висновок про необхідність направлення його на примусове лікування, а також особи, що порушили таке клопотання.

Після дослідження матеріалів, дачі пояснень запрошених осіб та заслухавши думку прокурора і думку захисника (в разі їх участі) суддя в нарадчій кімнаті виносить мотивовану постанову про направлення особи на примусове лікування від наркоманії чи про відмову в такому лікуванні, на яку може бути подано касаційну скаргу чи внесено касаційне подання прокурора в загальному порядку.

Постанова суду про направлення на примусове лікування від наркоманії виконується органами внутрішніх справ.

У разі призначення інших видів покарання, крім позбавлення волі або обмеження волі, примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. Закон [ч. 2 ст. 96 КК] не розкриває, що треба розуміти під ними в даному разі. На даний час в Україні не створено лікувальних закладів, які мали б усі можливості для забезпечення спеціального лікування й відповідного трудового режиму особам, котрі засуджені до покарання не у виді позбавлення волі або обмеження волі, і за вироком суду підлягають примусовому лікуванню. Якщо говорити про алкоголіків і наркоманів, то на практиці ця категорія засуджених проходить антиалкогольне (протинаркотичне) лікування у спеціалізованих лікувальних закладах органів охорони здоров'я. До них належать стаціонарні спеціалізовані наркологічні диспансери, наркологічні відділення при психіатричних лікарнях. При наркологічних та психоневрологічних диспансерах функціонують також поліклінічні, амбулаторні наркологічні кабінети.

З урахуванням підстав застосування примусового лікування в порядку ст. 96 КК до спеціальних лікувальних закладів не можуть бути віднесені спеціалізовані лікувальні (для дорослих) і лікувально-виховні заклади для неповнолітніх, призначені для примусового лікування від наркоманії в адміністративно-правовому порядку.

Кримінальне законодавство, на відміну від адміністративного, традиційно не встановлює строків примусового лікування алкоголіків і наркоманів. Видається, що ці строки мають бути однаковими, тобто вони не можуть перевищувати дванадцяти місяців (з урахуванням продовження строку примусового лікування).

Порядок застосування і виконання примусового лікування щодо засуджених під час відбування покарання регламентується ст. 21 Кримінально-виконавчого кодексу України. Зокрема, якщо під час відбування покарання буде встановлено, що засуджений захворів на хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, та відмовляється від лікування, орган або установа виконання покарань вносить до суду подання про застосування до такої особи примусового лікування [ч. 2 ст. 21]

Примусове лікування, що застосовується у зв'язку із вчиненням особою злочину та її засудженням, тобто яке пов'язане з кримінально-правовими відносинами, необхідно відрізняти від примусового лікування алкоголіків і наркоманів як адміністративно-правового заходу. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними» від 15 лютого 1995 p., примусове лікування -- це лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. Таке лікування застосовується тільки у випадках звернення близьких родичів чи інших осіб до органів внутрішніх справ або прокуратури у зв'язку з небезпечною поведінкою хворого на наркоманію (ч. 1 ст. 16 Закону). Раніше воно проводилося в лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіях Міністерства внутрішніх справ України, які в 1995 р. були ліквідовані. Тепер ці наркологічні хворі направляються на лікування до спеціалізованих лікувальних закладів органів охорони здоров'я, а неповнолітні, які досягли 16-річного віку,- до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року. Ці заклади визначаються Міністерством охорони здоров'я України. Порядок лікування таких хворих та функціонування спеціалізованих закладів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

На підставі зазначеного Закону не підлягають направленню на примусове лікування особи, які страждають на тяжкі психічні розлади або іншу тяжку хворобу, що перешкоджає перебуванню в таких закладах, інваліди 1 та II груп, вагітні жінки і матері, що мають немовлят, а також чоловіки віком понад 60 років і жінки віком понад 55 років. До таких осіб застосовується лікування в порядку, визначеному Міністерством охорони здоров'я України.

За постановою суду особа, яка перебуває на примусовому лікуванні, може бути достроково звільнена від нього або виписана з лікувального закладу в разі тяжкого захворювання, що перешкоджає подальшому її перебуванню в цій установі, або коли відпала необхідність у лікуванні від наркоманії. Строк примусового лікування від наркоманії може бути продовжено (але його загальний термін не може перевищувати дванадцяти місяців) у разі систематичного порушення особою, яка перебуває в спеціалізованому лікувальному закладі, режиму та курсу лікування від наркоманії, внаслідок чого не вдалося досягти позитивних результатів медичного впливу.

Втеча зі спеціалізованого лікувального закладу, а також по дорозі до нього тягне відповідальність за ст. 394 КК.

Висновки

Примусові заходи медичного характеру -- це надання на підставі закону за рішенням суду психіатричної допомоги у примусовому порядку особі, яка вчинила суспільна небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, з метою обов'язкового лікування психічно хворого, охорони прав і законних інтересів його та інших осіб, а також запобігання вчиненню особою, до якої застосовано такі заходи, нових суспільна небезпечних діянь.

Головна відмінність примусових заходів медичного характеру від інших видів психіатричної допомоги полягає в тому, що примусові заходи медичного характеру (і лише вони) застосовуються до осіб, які визнані судом неосудними чи обмежено осудними у зв'язку із вчиненням ними суспільне небезпечного діяння, передбаченого КК.

Згідно із законом (ст. 151 КК) поміщення в психіатричний заклад завідомо психічно здорової людини визнається злочином. Запровадження кримінальної відповідальності за вказане діяння було, зокрема, обумовлене тим, що в Радянському Союзі у 60-80 роках застосування примусових заходів медичного характеру набуло політичного змісту: діагноз психіатричного захворювання й поміщення здорової людини до психіатричної лікарні використовувався для розправи з опонентами правлячого режиму.

Законодавче визначення поняття примусових заходів медичного характеру видається дещо неповним. Зокрема, потребує конкретизації мета цього примусу, оскільки його застосування має за мету також охорону прав і законних інтересів психічно хворих (нерідко вони самі стають жертвами злочину). Удосконаленню визначення аналізованого поняття слугуватиме й уточнення положення про те, що «поміщення особи» (тобто госпіталізація до психіатричного закладу з відповідним наглядом) є психіатричною допомогою.

Таким чином, примусове лікування - це кримінально-правовий захід державного примусу, який застосовується судом поряд з призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою виліковування їх від соціальна небезпечного захворювання, профілактики цієї хвороби, а також запобігання вчиненню ними суспільна небезпечних діянь.

Використана література

1. Конституція України, ВРУ - 1996 р.

2. Кримінальний кодекс України - ВРУ - 2001 р.

3. Закон України „Про психіатричну допомогу” - ВРУ - 1995 р.

4. Кримінально-Процесуальний Кодекс України - ВРУ - із змінами і доповненнями - 2003 р.

5. Вартилецька І.А. Кримінальне право України.: Навч. Посібник. - К.: Атіка, 2003. - 208 с.

6. М.Й. Коржанський Кримінальне право і законодавство України. Ч. Загальна. Курс лекцій. - К.: Атіка, 2001. - 432 с.

7. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. - К.: Юридична думка, 2004. - 352 с.

8. Кримінальне право України: Загальна частина Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти/ М І Бажанов , - Київ--Харків Юрінком Інтер --Право, 2002 - 416 с.

9. Бажанов М.И. Уголовное право Украини. Общая часть. Конспект лекцій. - Днепропетровск, 1992. - 168 с.

10. Коржанський М.Й. Науковий коментар кримінального кодексу України. - К., 2001. - 656 с.

11. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процем та кримінологія України. - К.: - 1999. - 944 с.

12. Практика судів України у кримінальних справах. - К.: - 1993, 352 с.

13. Музика А.А. Примусові заходи медичного і виховного характеру. - К.: - 1997, 125 с.

14. Михеев Р.И. Уголовное право и психиатрия. - Владивосток, 1988. - 248 с.

15. Спіріна І.Д. Судово-психіатрична експертиза. - Дніпропетровськ, 2000. - 148 с.

Размещено на Allbest.ru