Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

• Вступ
• 1. Історія виникнення демократії
• 2. Парламент
• 3. Уряд
• 4. Глава Держави
• 5. Деякі положення законів України
• Висновок
• Список використаної літератури
• Вступ

Що таке демократія? Більшість наших співвітчизників і сучасників над цим, мабуть, не задумується, вважаючи, що "і так усе ясно". Однак багато хто не в змозі, як показують результати численних опитувань, дати досить ясну й осмислену відповідь на це питання. Судження висловлюються наївні, вигадливі і дивні. Так, у газеті "Аргументи і факти" (#8, 1988) приводяться наступні відповіді: "говориш те, що думаєш"(31%), воля вибору (13,2%), рівність людей незалежно від посад (8,7%), справедливі відносини між людьми (7%), "коли нагорі слухають, що говорять внизу"(6,1%), влада народу (5%) і т.п. Подібні дані привели "Московські новини" (#4, 1992): "коли люди поєднуються і допомагають один одному", "можливість робити те, що тобі подобається" і т.п.

Справа не на багато полегшується, коли звертаєшся до книг і політологічних авторитетів. Наявність безлічі тлумачень демократії визнає і намагається звести до чотирьох "значень" В.П.Пугачов ("Основи політології", М.,1992). Шість визначень демократії дає Юзеф Бохеньский ("Сто марновірств", М.,1993). Це досить узагальнені розуміння демократії. Фактично ж трактувань демократії не один десяток. Істотні розходження виявляються навіть у тому випадку, коли демократія розглядається непредвзято і під одним якимось визначеним кутом зору, наприклад, як система "правління народу". Почате Дэвидом Хелдом ('Models of Democracy', Oxf., 1987) узагальнення подібних аналітичних трактувань "правління народу" дало дев'ять базових моделей, деякі з яких утворять якісні але різні версії.

Усі ці факти й обставини мало кого можуть утішити. У кінцевому рахунку більшість людей зовсім не цікавить, хто і як трактує поняття демократії. Люди, як правило, хочуть знати, що ж представляє із себе демократія "насправді".

Як відповісти на це питання? Як розглянути одночасно різні моделі "правління народу" і відповідні політичні режими, різні типи політичних систем і культур, способи світосприймання й організації політичного життя? Рішення, може бути наступним, хоча б загалом подивитися, що ж було демократією для народів різних часів і країн.

1. Історія виникнення демократії

Щоб з'ясувати, чим же є демократія сьогодні, приходиться починати з часів, коли ще не існувало ні найменшого поняття не тільки про демократію, але і про політику, хоча зачатки проявилися вже цілком чітко і виразно. На стародавньому етапі розвитку людства прообразом влади народу стала влада роду або родова (безпосередня, військова) демократія. Політичні системи і процеси епохи архаїки прагнуть до закритості, для них типова політична культура зразка. Ідеал цих політичних систем - автократія (самодержавство) з пануванням єдиного і гомогенного (тоталітоїдного) етосу. Вони виростають прямо з родової демократії і досить органічно трансформуються в деспотію. Автократія власне кажучи і є нерозділеність безпосередньої родової демократії і деспотії[5.c.34].

З'єднання родів на основі принципу синойкізму (співжиття) і переростання деспотій, а також союзів полісів в імперії знаменує перехід до наступної політичної епохи, що звичайно, іменують проміжною (мається на увазі її положення між архаїкою і сучасністю). Тут вже в умовах еллінського поліса виникає саме поняття демократії. Це не означає, що поза античним полісом ніякої демократії не було[6.c.342].

Родова демократія попередньої епохи трансформувалася в зв'язку з загальним характером політичної організації нової епохи. Властиві їй політичні системи і процеси характеризуються відкритістю. Вони тяжіють до висування універсальних цілей, нерідко есхатологічних, що штовхають їх до експансії, до розширення своєї гегемонії. Правління роду поширюється на чуже, "варварське" середовище і починає приймати риси політичного режиму, підкріпленого законом, обов'язкового для усіх вільних громадян. Від безпосередньої демократії здійснюється перехід до різних форм опосередкованого правління.

Протягом усієї перехідної епохи відбувається диференціація, ускладнення політичних систем. Від перезрілих, розбухлих деспотій здійснюється перехід до протоімперій, які тримаються силою збройної руки. Починає вимальовуватися простір горизонтальної імперії, вчинення політичного режиму з укладеного центра. Цей простір поступовий заповнюється комунікаційними ланцюгами, а потім і мережами. Виникає бюрократія, регулярний і упорядкований збір податків, архіви, письменна кодификація законів і постанов, судочинство і т.п[4c.12].

Ключовим моментом диференціації різних субсистем стає поділ сакрального і мирського порядків. На цій основі інституціоналізується релігія, виникають храмові і жрецькі організації, нарешті, могутні централізовані релігійні культи імперій. Спочатку імперські культи еклектичні, потім вони консолідуються. Імперія зміцнюється за рахунок доповнення своєї горизонтальної складової ще і вертикальної опори. Нарешті виникають вертикально-горизонтальні імперії або теократії. Однак це відбувається вже в постантичний період, після того, як політична культура проміжної епохи була істотно збагачена в т.зв. "розплідниках" - у еллінському полісі й у старозавітному Ізраїлю.

Антична Еллада дала Європу, а тим самим і світу формалізацію цивільних відносин і суб'єкта цих відносин - громадянина (політесу).

Платон у "Політесі" намічає ступіні деградації ідеального поліса - тимократія (влада честі або цензова демократія), олігархія, демократія, тиранія. Потім у "Політиці" Платон уводить двох тріад - сприятливих або, як би сказали сучасні політологи функціональних способів правління (монархія, аристократія, демократія законна) і неблагополучних або дисфункціональних способів правління (тиранія, олігархія, демократія беззаконна). Цю схему істотно уточнює і розвиває Аристотель, що уводить додаткові характеристики деяких різновидів базових форм правління, зокрема, демократії, а головне -

формулює ідею політеї як особливої форми правління. Політея при цьому самим очевидним способом виявляється зв'язана з демократією. У деякі мірі це можна пояснити тим, що саме поняття народ, демос було для Аристотеля і його співвітчизників багатозначним. Цим словом позначалося і народонаселення в цілому, і простолюд, і, що особливо важливо, базова політична одиниця поліса, функціональний еквівалент і фактична заміна колишнього роду. Відповідно виникають "різні" демократії - влада усіх, влада простонародної більшості, влада формально організованих громадян. При цьому Аристотель розрізняє два типи політичної рівності: кількісна або розподільна і "рівність по честі". Принципові значення в цьому зв'язку одержала розробка громадянської рівноправності (ізополітії), реалізованої через рівність перед законом (ізономія) і рівність у праві на законодавчу ініціативу (ізогорія).

Будь-яка ідеальна модель, у тому числі і різні демократичні моделі, самі по собі, як вважав Аристотель, дуже небезпечні своєю однобічністю, можливістю з великою імовірністю збоїв. Звідси його переваги змішаних форм правління або політеї. На практиці таке збалансування забезпечувалося зрівноваженням волі більшості в народних зборах, верховенством закону через самостійну систему судочинства і, нарешті, особливий інститут графі параномон (оскарження законності). Додатковою стримкою був також остракізм[6.c.63].

Усієї проміжної епохи, що відбувалося на протязі, укріплення політичних утворень було немислимо без усе більш активного використання договірних відносин. Цей феномен також спостерігається всюди. Однак найбільш чітке вираження, до того ж у контексті ключової диференціації сакрального і мирського порядків, договірний принцип одержав у виді Завіту (ковенанта) між обраним народом і Богом. У якості універсального принципу він був сприйнятий і розповсюджений християнськими і мусульманськими теократіями, що у багатьох відношеннях використовували досвід старозавітної прототеократії.

Західноєвропейський християнський світ здійснив ще одну важливу новацію - створив політичний порядок, якому можна було б охарактеризувати як вертикальну імперію. Навіть блискуча спроба Карла Великого об'єднати весь західно-християнський світ була далека від завершення. Ще менш переконливі зусилля володарів Священної Римської імперії. У горизонтальному розрізі західний християнський світ у плині століть являв собою простір політичної роздробленості. Однак вертикальна складової імперії була в повні мірі збережена і навіть укріплена. І справа тут не тільки і стільки в ролі католицтва і папського престолу, скільки в тім, що протягом століть, як безумовна політична реальність сприймався "імперіум", успадкована від Рима вища всеєвропейська (всехристанська або католицька) влада, "містичне тіло", по визначенню середньовічних юристів, що у той же час було відправним моментом, джерелом побудови політичного і правового порядку в кожному окремому королівстві, князівстві або міській комуні. Відповідна монархія або республіка як би брали на себе тимчасове здійснення "імперіума" у своїх межах.[6.c.68]

Існування вертикальної імперії дозволило здійснити тривале пророблення і визрівання цивільної культури і норм "суспільного договору" (правового процесу) у рамках корпоративних і територіальних автономій.

Цей тривалий і часом досить болючий процес саме і дозволив Західній Європі в політичних відносинах підготовитися до переходу в епоху сучасності (модерну).

Перехід до сучасної епохи в політику зв'язаний зі становленням суверенітету - остаточним поділом "імперіума" на ряд суверенітетів. Абсолютистські королівства стали важливими двигунами цього процесу. Розпад єдиного сакрального порядку в результаті Реформації, утвердження принципу "чия земля, того і віра" дозволили ряду монархів претендувати на з'єднання в своїх руках і горизонтальної, і вертикальної складовий політичної організації, на абсолютну владу у своїх територіальних політичних системах, що одночасно являли собою й останні імперії, і перші нації-держави.

Сучасна епоха характеризується створенням принципово нового типу політичних систем - суверенних територіальних держав або т.зв. націй-держав. Виникає єдина національна територія. Самовизначення здійснюється за рахунок установлення границь у той же час перегородки міжду внутрішніми територіями (графствами і т.п.), між станами і корпораціями стають прозорими і проникними. Виникає єдине цивільне суспільство, а разом з ним маса громадян. Колишні станові і корпоративні привілеї стають "природними" правами людини і громадянськими, політичними волями, з'являються нові політичні системи: територіальні границі й однорідний правовий режим усередині них, маса співвітчизників і національне громадянство.

Нації-держави як би замикаються в собі, але це квазізамкнутість, принципово відмінна від замкнутості архаїчних систем. Там у розрахунок приймався тільки внутрішній порядок, спочиваючий на родовому етосі. Зовнішній світ був далекий по визначенню: і вороги і друзі були рівні "гостям", і чужинцям. Тут чітка, юридично значима границя дозволяє раціонально організувати взаємини політичної системи і середовища, чітко розрізнити не тільки своїх і чужих, але і своїх серед чужих, чужих серед своїх, тобто ворогів, суперників, попутників, союзників, друзів, що створює основу для формування цілої гами різноманітних і раціонально організованих відносин з зовнішнім світом. Так виникає самостійна область зовнішньої політики, яка протистоїть внутрішні, але в той же час розділяє з нею загальні системні характеристики.

Завдяки виразному оформленню суверенітету, розрізненню зовнішньої і внутрішньої політики починає складатися система міжнародних відносин. Виникає т.зв. Вестфальська система, а за нею і наступні покоління міжнародних політичних систем[6.c.78]

Процес консолідації політичних систем епохи сучасності прийнято називати політичною модернізацією. Цей процес виявляється по-різному. Важко назвати країну, де б цей процес йшов зовсім рівномірно і без збої. Найбільш гладкий цей процес був в Англії. Можна сказати що цей процес у цілому істотно не переривався й у оточуючих її областей Західної і Північної Європи.

Залучення в процес модернізації всі нових і нових геополітичних просторів, зіткнення модернізаторських і контрмодернізаторських тенденцій, різний ступінь вичерпаності (пропрацьованності) спадщини проміжної епохи різноманітних політичних систем - усе це привело до того, що темпи і глибина модернізації виявилися досить різними в окремих частинах світу і навіть Європи.

В умовах форсованої модернізації виникає спокуса просто відкинути старі, "віджилі" політичні структури і замінити їх новими. У результаті нові структури несуть як би подвійне навантаження: здійснюють ті функції, до яких вони призначені, і ті, котрі здійснювалися зруйнованими структурами, але про які система "пам'ятає". Виходить своєрідне явище дедиференціації.

Дедиференційованні і недиференційовані політичні структури сучасності відрізняються чималими рисами подібності[6.c.89.]

Одна з важливих - схильність до дисфункціям, тобто руйнівним або щонайменше контрпродуктивним проявам функціональних можливостей відповідних структур. Серед дисфункцій модернізації найбільше яскраво і руйнівно проявилася в тоталітарній тенденції.

Природа тоталітаризму як нав'язування політичному режиму, державі або всій політичній системі примусової гомогенності зв'язана з однозначним трактуванням і тим самим з викривленою функціональністю такого процесу, як массовізація. Форсоване створення однорідної національної або соціальної маси відривається тоталітаризуеме цивільне суспільство від його коренів і джерел, парадоксальним чином зближає з найбільш архаїчними моделями первісної тоталітоїдності, провокує активізацію протополітичних зусиль організації, насамперед прямого примусового насильства.

Подолання тоталітарних дисфункцій модернізації колись усього, припускає відновлення і максимальне збагачення потенціалу розмаїтості політичних дій, ролей, інститутів і в цілому символічних форм опосередкування. Цей процес і є демократизацією. Назва, імовірно, не сама удачна, тому що вона мимоволі акцентує увагу на комплексі політичних явищ, зв'язаних із прямим, мінімально опосередкованих участю всієї сукупності громадян (маси, утвореної в межах за зразком дополітичної соціетальної спільності, роду) у прийнятті політичних по своїй природі рішень. А це як раз те, на чому паразитує тоталітаризм.

Протягом усього цього багатовікового розвитку випробовувалися різні моделі і елементи демократії. Навіть протягом тривалого часу, коли Європа, здавалося, забула навіть слово демократія, у рамках середньовічних королівств пророблялися видні сторони демократії: рівність у політичних співтовариствах князів, ремісників, розвиток договірних відносин, представництва і т.п. Коли ж про демократію згадали (у 1260р. це слово уперше вживається в перекладі аристотелевскої "Политті", а в 1266р. його уживає вже в власному творі "Про режим правління" Хома Аквінський), та поступово це поняття стало насичуватися усе більш багатшим і яскравішим змістом. Це відбулося, однак, не відразу. Досить довго демократія трактувалася як перевага прямій владі громадян. Найбільш яскравою і послідовною формою ця концепція була розвинута Руссо, що зв'язав демократію з народним суверенітетом. Ця ідеальна модель критикувалася за її практичну нереалізуемість у великих політичних утвореннях, де повсякденна й особиста участь у керуванні всіх неможлива. Ця критика укупі з обґрунтуванням необхідності республіканізму (змішаного правління типу аристотелівскої політії) яскраво улаштовувалася американськими федералістами. Цікаво, що саме поняття демократія в Америці трактувалося при цьому як негативне[6.c.79].

З розвитком системи стримання і противаг, партійних систем поліархія трансформується, зміцнюється, виявляється здатність інтегрувати способи організації, використовуючи інші ідеальні типи - аристократію (парламентаризм) і монархію (президентство).

Вже в наш час з розвитком і ускладненням політичних систем виникає необхідність їхньої гнучкої перебудови і реакції на складні виклики часу. Виникає демократія участі, що припускає постійну дискусію й інновацію. Це демократія усвідомленого багатоголосого дискуту, відкриття нових змістів і процедур політичного регулювання.

Демократизація ж і сучасна демократія по своїй суті є з'єднання всіх можливих і так чи інакше випробуваних форм політичного опосередкування дій і форм організації. Цю ідею трохи парадоксально загострив У.Черчілль, виступаючи в британському парламенті 11 листопаду 1947 року. "Демократія, - сказав він, - найгірша форма правління, якщо не вважати всі інші, котрі час від часу піддаються перевірці".[6.c.99]

Демократія погана своєю всеїдністю (плюралізмом, толерантністю). Вона волоче безліч неминучих витрат, наприклад, наприклад багаторазове дублювання функцій, проробленню безлічі альтернатив і т.п. У результаті система по визначенню не може бути досить ефективною для того, скажемо, щоб "наздогнати і перегнати" або "здійснити радикальну реформу", за пару років утиснувши країну в рамки капіталізму зразка К.Маркса. Для ефективного рішення таких задач саме і годиться тоталітаризм. Він або подібні "однозначні" системи, що претендують на максимальну ефективність, саме і піддаються, по думці Черчілля, перевірці. Вона звичайно підтверджує ефективність "однозначної" системи, але відразу показує руйнівність, а те і просто безглуздість поставлених цілей - утекли в якийсь тупик, завойовуючи новий "життєвий простір", ледь не лишились того, що було, спрямовуючи до "вільного ринку", ризикуємо форсувати тотальну дезорганізацію. З погляду Черчілля краще не спокушати долю погонею за небувалими і зверхефективними формами правління, а задовольнитись "гіршим" - змішанням того, що працює і дозволяє нехай повільно, але вірно вирішувати практичні задачі.

Подібна змішана система здається "гіршої" із точки зору ефективності. Якщо ж глянути не її з погляду надійності, то вона стане "кращою". Так і оцінював подібну систему Аристотель, що називав її політієї. Це слово власне означало пристрій поліса, його конституцію. Ця конституція саме і є з'єднанням, по необхідності суперечливим, усіх можливостей політичної системи. Політію Аристотель чітко відрізняв від власне демократії в її вихідному змісті як прямого керування полісом усією масою громадян, що виключає інші варіанти.

Сучасна демократія рішуче відрізняється від класичної, хоча і зв'язана з нею, як, утім, і з класичної монархією й аристократією, з тимократією і теократією, із іншими формами правління. Відмінність сучасної демократіх від безлічі ранніх змішаних систем є в послідовності і раціональності з'єднання випробуваних часом політичних структур і зв'язаних з ними функцій. Те, що ми називаємо демократичними принципами і процедурами власне кажучи є раціональним забезпеченням стійкості і стабільності масивних, багаторівневих політичних систем сучасності. Сучасна демократія в результаті з'являється як раціональне і критичне освоєння складними модернізованими політичними системами спадщини всіх трьох епох, гнучке і прагматичне його використання.

2. Парламент

Значну увагу в характеристиці вищих органів держави приділяють парламенту Він розглядається як орган законодавчої влади, За визначенням, парламент - це виборний і колегіальний вищий орган держави, який функціонує в умовах демократичного правління і має своїм головним повноваженням - повноваження в сфері законотворчості. В унітарних державах, якою є Україна парламент формуються на загальнонаціональному рівні[3.c.23]

Діяльність парламентів визначає характер і зміст парламентаризму. Парламентаризм - це система такої взаємодії держави і суспільства, для якої характерними є визнання провідної або , в наш час, особливої і достатньо суттєвої ролі в здійсненні державно-владних функцій загальнонаціонального постійно діючого представницького органу. Таке визначення парламентаризму означає, що його не слід пов`язувати з якимись конкретними формами державного правління. Явище парламентаризму в тій чи іншій формі притаманне кожній демократичній країні.

Однією з головних функцій постійних комісій є детальний розгляд законопроектів. Ця їх діяльність складає зміст окремої стадії законодавчого процесу.

До функцій постійних комісій також віднесено обговорення інших питань, включених до порядку денного роботи парламенту. Нерідко постійні комісії здійснюють функції зв`язку з міністерствами та контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Тому не дивно, що постійні комісії мають спеціалізований характер, а їх предметна компетенція в цілому відповідає загальній структурі уряду[3.c.46].

Компетенція Верховної Ради України згідно Конституції України

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією; та ін[1.c.38].

3. Уряд

Конституційна теорія і практика сучасних країн знає дві основні моделі структури урядів. У багатьох країнах до складу урядів входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукупності вони і становлять урядову колегію. Це зумовлює досить велику чисельність уряду, що іноді може призвести до зниження ефективності його роботи. Тому в деяких країнах, де запроваджено таку модель, у структурі уряду утворюється більш вузька колегія. До неї, як правило, входять глава уряду, його заступники та інші авторитетні міністри. Прикладом може служити Італія, де в ст. 95 конституції припускається утворення уряду в межах його президії[2.c.43].

В англомовних та багатьох інших країнах до складу уряду (кабінету) входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, які очолюють найважливіші з них. Уряду як колегії всіх цих керівників просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабінету нічим не відрізняються від інших міністрів, котрі не мають такого статусу, проте реальні їх повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. В США до складу кабінету входять усі особи, котрі очолюють міністерства. Але це не означає, що він є осередком усієї відповідальної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. між кабінетом і такими органами, як правило, не існує жодних формальних зв`язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом. характеризуючи структуру і організацію урядів, слід у першу чергу зупинитись на питаннях їх складу. Основною діючою основою уряду, формальним і неформальним центром є його глава. Найчастіше він зветься прем`єр-міністром, хоч у деяких країнах прийнято й інші титули: канцлер, президент або голова. У президентських республіках систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем`єр-міністра відсутня. У цілому ряді країн зі змішаною республіканською формою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації діяльності розподіляється між главою уряду і президентом. Характер цього розподілу визначається конституційними нормами і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем`єр-міністра.

Організація урядів у країнах світу в кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і певні загальні її риси, серед яких слід назвати створення різноманітних міжміністерських органів і органів при главі уряду. Всі вони здебільшого функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи інакше присутні в державному механізмі країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління.

В Україні уряд представлений Кабінетом Міністрів Украіни. Згідно Конституції України: Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.[1.c.49]

4. Глава Держави

демократія парламент уряд

У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління глава держави обирається шляхом проведення загальних виборів. Ці вибори звичайно мають прямий характер, хоча зустрічаються і винятки (США)[4.c.65].

Для обрання на посаду президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Найчастіше це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Західної та Східної Європи, США та інші президентські республіки). Нерідко встановлюється вищий ценз - 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Македонія, Чехія, Німеччина), іноді - навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати та у президенти збігається і становить 23 роки.

Щодо України то попрядок обрання і повноваження Президента регламентуються Конституцією.

Президент України є главою держави і виступає від її імені.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень.

Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

-- 9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; та ін.[1.c44]

5. Деякі положення законів України

Важливою формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення є місцевий референдум.

Предметом місцевого референдуму може бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, зазначеним та іншими законами до відання місцевого самоврядування. Питання, віднесені законом до відання органів державної влади, не можуть бути винесені на місцевий референдум.

Рішення, ухвалені місцевим референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території.

Іншою формою безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення є загальні збори громадян за місцем проживання. Порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їхній діяльності. Порядок проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та статутом територіальної громади[5.c.52].

Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок винесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади.

Місцева ініціатива, винесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов'язковому розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. Рішення ради, ухвалене з питання, винесеного на її розгляд шляхом місцевих ініціатив, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади[5.c.78].

Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами.

Навчально-виробничий процес у професійно-технічному навчальному закладі грунтується на принципах педагогіки, демократизму,незалежності від політичних, громадських, релігійних об'єднань,спільній діяльності педагогічних працівників та учнів, батьків,колективів підприємств і включає природничо-математичну, гуманітарну, загальнотехнічну, професійно-технічну підготовку, фізичне виховання, позаурочну роботу з учнями.

Згідно закону про охорону навколишнього середовища:

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

Громадська рада як наглядовий орган Суспільного телерадіомовлення та її призначення. Громадська рада захищає цінності, що покладені в основу політичних, правових та соціальних структур демократичного суспільства.

Споживче товариство - самостійна демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану.

Згідно із Законом України від 10.04.92 р. N 2265-ХII "Про споживчу кооперацію" (зі змінами і доповненнями) первинною ланкою споживчої кооперації є споживче товариство - самостійна, демократична організація громадян, які на основі добровільності членства і взаємодопомоги за місцем проживання або роботи об'єднуються для спільного господарювання з метою поліпшення свого економічного і соціального стану[5.c70].

Основні принципи державної служби

Адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.

Основні принципи охорони здоров'я

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

відповідність завданням і рівню соціальноекономічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість,матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

Висновок

Отже Україна йде на шляху встановлення і розвитку демократії. Це можна судити по тому, що в Україні є розділена влада на три складові - законодавчу, виконавчу і судову. Народ має право проявляти свою ініціативу у створенні політичних організацій і об'єднань. Люди мають права безпосередньо формувати уряд через голосування.

Також в Україні гарантується свобода вибору, рівність усіх перед законом, верховенство закону, тобто закон один для всіх. Але як і усі молоді держави і суспільні утворення на початковому етапі є чимало труднощів, пов'язаних із певними стереотипами в суспільстві. Так Україні усі права людей не завжди є гарантованими в реальному житті, право вибору і обраним.

Список використаної літератури

Конституція України 28 Червня 1996р.

В.Шаповал "Вищі органи сучасної держави"; "Програма Л", Київ, 1995р.

"Конституционное (государственное) право зарубежных стран" отв. ред. Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова А.Ш. и др.]; "БЕК", Москва, 1996

Ю. Димитров "Адміністративна юстиція - атрибут демократичної правової держави", ж. "Право України", 1996 р., №4

Горлова С. "Нормотворча діяльність в умовах побудови в Україні правової держави". - Право України., 2000р. №4

Копейчиков В.В. Загальна теорія держави і права., Навч. Посібник., К., Юрінкорм., 1997р.

Котюк В.О. Теорія права Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів., К., Вентурі., 1996 р.

Размещено на Allbest.ru