Реформування конституції 1996 року

У системі національного права України провідною галуззю є конституційне право України. Цій галузі притаманні риси характерні для всієї системи права: нормативність формальна визначеність, спрямованість на досягнення певного правового результату, можливість захисту правових приписів засобами державного впливу тощо.

Їй властиві і специфічні якісні ознаки які відрізняють її від інших підрозділів національного права України. Найбільш повно ці ознаки виявляються в особливостях таких характеристик, як предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення й роль конституційного права, принципи конституційного регулювання, завдання і функції конституційного права, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності [4.c.135].

Це - кваліфікаційні ознаки галузі конституційного права, які в сукупності дають змогу виділити дану галузь права як таку, відокремити її від інших підрозділів системи права, визначити її "обличчя".

Тільки врахування всіх цих характеристик може дати узагальнену характеристику конституційного права як галузі права. Врахування лише одного із зазначених факторів не дає змоги відповісти на питання про те, що таке конституційне право як галузь національного права, які її структурні та функціональні особливості.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання. Розгляд предмета правового регулювання передбачає розв'язання таких питань, як: сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних даною галуззю; якісна відмінність і специфічні ознаки таких відносин; роль і значення цих відносин у життєдіяльності суспільства тощо.

Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Такі відносини опосередковуються правовими нормами, які складають зміст найважливіших джерел конституційного права - Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення незалежності України, конституційних законів тощо.

Конституційні норми закріплюють устрій України як незалежної держави, яка цілком самостійно вирішує всі справи як в середині країни, так і за її межами.

Предмет конституційного права опосередковує собою чотири групи (блоки) суспільних відносин.

1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

Суверенітет народу - це природне право народу бути верховним і повновладним на своїй території. Суверенітет буває потенційним і реальним. Потенційним суверенітетом володіє практично будь-який етнос, незалежно від того, має він свою державність чи ні, оформився він у таку історичну спільність, як народ, визнаний він іншими державами і націями чи ні.

Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, його волі йти таким шляхом, який він вважає найкращим. Суверенна воля народу України, вільно сформована і втілена у відповідних документах (передусім у Конституції України), і є єдиним джерелом державної влади. Держава, її органи й посадові особи у своїй діяльності керуються винятково волею та інтересами народу України і служать їх практичній реалізації. Будь-яке обмеження повноти народовладдя на рівні всієї держави чи окремих її територій не допускається. Ці ідеї знайшли втілення в найважливіших джерелах конституційного права - Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення незалежності України, конституційних законах та в інших правових актах. Свого часу висловлювалась думка про те, що для повноти правового регулювання, зміцнення суверенітету в усіх формах його прояву необхідно прийняти Закон України "Про суверенітет народу України" (Про повновладдя народу), який відповідно до Закону "Про всеукраїнський та місцевий референдуми" з метою утвердження незалежності і самоврядування народу України, проголошених Декларацією про державний суверенітет України, встановлював би конституційні гарантії повновладдя народу, що складають основний зміст Конституції України.

Сутність повновладдя народу України виявляється у визначальних засадах (основах) народовладдя, а саме в:

а) організаційно-політичних основах суспільного життя; концентрованим виразом народовладдя тут є політичний плюралізм - багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення тощо;

б) економічних передумовах розмаїття суспільних відносин. Економічний плюралізм є основою розвитку матеріального статку суспільства і передбачає свободу підприємництва, різноманітність форм власності;

в) соціальних засадах: їх характер і зміст визначаються економічними умовами існування суспільства і знаходять предметне втілення в його стратифікації, під якою, звичайно, розуміють поділ суспільства на класи, соціальні групи відповідно до місця, яке вони займають. Людська організація суспільства - це справа самих людей, причому ґрунтується вона на установлених принципах, визначальним з яких є пріоритет загальнолюдських цінностей;

г) ідеологічних засадах - сукупності таких уявлень, світоглядних думок, ідей, які визначаються умовами життєдіяльності суспільства і які становлять духовні цінності народу. Ідеї народовладдя, їх примат над різноманітними суспільними поглядами втілюються у законодавстві і передусім у Конституції (Основному Законі) України. Це, природно, виключає панування ідеології однієї якої-небудь партії, соціальної групи, як було в період командно-адміністративної системи. Ця система, як відомо, виключала, як правило, можливість ідеологічного, політичного та економічного плюралізму й передбачала нівелювання розмаїття ідеологічних уявлень;

д) морально-етичних основах: суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення. Вона не може бути аморальною, інакше перетвориться на свою протилежність і стане антинародною, антигуманною;

е) соціально-психологічних основах народовладдя: вони зумовлені характером психіки й свідомості людини. Влада - матеріальна категорія. Вона матеріалізується у вчинках і поведінці людей, формуючи певні (відповідні) психологічні стереотипи поведінки окремих осіб, їх об'єднань. Соціальні цінності "проходять" крізь свідомість кожного із нас, формують наше ставлення до навколишньої дійсності [4.c.150].

2. Відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави як організації влади народу і для народу.

Влада - необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому, в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав'язування волі суб'єкта влади, застосування в разі потреби примусу. Однак соціальна влада не завжди ґрунтується на авторитарній команді, примусових методах здійснення. У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває соціальна злагода, консенсус, а примус відступає на задній план.

Найбільш універсальною організацією влади в суспільстві є держава. Ось чому формування держави, її функціонування, розвиток, відносини, що опосередковують ці процеси, є об'єктом конституційного регулювання.

Це відносини, які пов'язані з:

а) формою державного правління;

б) формою державного устрою, тобто як організована держава, які зв'язки між центром та іншими управлінськими, зокрема самоврядними, структурами;

в) політичним режимом, під яким, звичайно, розуміють спосіб здійснення державної влади, з огляду на те, як вирішуються питання, чи це демократична, правова держава, чи навпаки;

г) відносини, що виникають у зв'язку з впровадженням та використанням символів держави - її зовнішніх атрибутів: прапору, герба, гімну, столиці;

д) відносини територіальної організації.

3. Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави.

Головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад, виразом якого є механізм противаг, взаємного контролю органів влади, їх врівноваженості.

Такі засади забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування держави, її соціальний характер [5.c.70].

4. Відносини, що визначають характер зв'язків між державою і конкретною особою. Це:

а) відносини громадянства, під якими, звичайно, розуміють постійний правовий зв'язок між особою і державою, що надає їм відповідні права й покладає певні обов'язки;

б) відносини щодо фундаментальних прав людини і громадянина в Україні: економічних, політичних, соціальних, культурних, екологічних;

в) відносини щодо гарантій реалізації прав і свобод;

г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.

Таким чином, конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя народу України. Це - виняткова прерогатива конституційного права.

Дані обставини визначають провідну роль конституційного права в системі національного права України. Виконуючи роль ядра системи національного права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за допомогою Конституції України - основного джерела конституційного права, яке, в свою чергу, є відправним для кожної із галузей національного права України.

Специфіка предмета конституційного права визначається здебільшого характером конституційного регулювання і роллю в цьому процесі Основного Закону України. Конституційне право за своїм характером, предметом та методом правового регулювання, а також за своїм головним джерелом є конституційним (встановлюючим, закріплюючим основи), що й дає підстави ототожнювати поняття "конституційне право" і "державне право".

Найбільш ґрунтовно проблему предмета конституційного права із зазначених позицій висвітлює український вчений В. М. Шаповал, який відзначає, що предметом конституційного права є «державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають в сфері державної влади і проявляються в процесі її організації і здійснення... Важливою особливістю цих відносин є те, що учасниками переважної більшості з них виступає прямо або опосередковано держава» [7.c.140].

Без сумніву, автор правий, коли елементами предмета конституційного права називає політичні відносини в сфері 1) організації та 2) здійснення державної влади. Потрібно відзначити і намагання вченого звузити предмет, відокремивши від нього не властиві даній галузі права об'єкти регулювання. Варто погодитись з В. М. Шаповалом, що предмет конституційного права складають і соціально-політичні відносини, які складають економічні умови державного владування.

Однак, якщо підтримувати позиції автора, то за межами предмета конституційно-правового регулювання опиняється частина такого інституту, як самоврядування. На перший погляд така позиція видається цілком вірною. Але, оскільки Конституція є частиною конституційного права України, то останнє, очевидно, поглинає самоврядування в тій частині, яка розкриває загальне поняття устрою держави (маються на увазі норми Основного Закону, які закріплюють систему і організацію самоврядування). Коли ж торкнутись його функціонального призначення, то стає зрозумілим, що цей інститут є сферою адміністративного права тому, що «самоврядування є спертою на приписи закону з децентралізованою адміністрацією».

Отже, запропоноване В. М. Шаповалом визначення предмета не охоплює всі складові конституційного права України тому, що самоврядування не входить до поняття державної влади, а органи самоврядування не є органами державної влади. Хоча у передбачених законом випадках вони можуть здійснювати державно-владну діяльність (наприклад, зараз обласна Рада обирає суддів).

Органи самоврядування здійснюють і власні повноваження в інтересах громади самоврядної території як частини громадянського суспільства.

При всій позитивності підходу В. М. Шаповала треба наголосити, що його підхід не дозволяє охопити весь предмет конституційного права України і тому, що поза ним залишається правовий статус особи (за виключенням хіба що політичних прав). Без сумніву, політичні права громадян за змістом є предметом конституційного права. Але є ще права, які в загальному визначають правовий статус особи і закріплені в нормах Конституції (глава шоста Конституції України 1978 р.). Є ще й природні права, які людина має не тому, що їх вона отримує, живучи в державі, а тому, що вони даються їй від природи, як вільній людині. Ці права також повинні бути закріплені в Конституції, а відтак, будуть предметам конституційно-правового регулювання. Детально ж врегульованими конституційним правом мають бути тільки політичні права громадян.

2. Етапи встановлення конституції України

конституція президент право народовладдя

Конституційний процес - це важлива складова політичного процесу, що здійснюється у державі взагалі, тому багато рис та характеристик, які притаманні політичному процесові, у тому чи іншому обсягові поширюються й на конституційний процес, як правило, з відповідними особливостями. У зв'язку з цим такі, загального характеру складові політичного процесу, як політична діяльність, політичні рішення, парламентська і партійна діяльність, політична стратегія і тактика, політична стабільність і політична конфліктологія, демократизм і авторитаризм у політиці, питання політичної етики, так чи інакше охоплюють під відповідним кутом зору і конституційний процес. Адже конституційний процес - це не що інше, як конкретний різновид політичного процесу.

З іншого боку, конституційний процес є відповідною соціальною реальністю, становить, власне, унікальну щодо змісту соціальну систему.[1]

Говорячи про конституційний процес в Україні та його особливості, перш за все потрібно згадати про передумови його розвитку. І, аналізуючи політичні передумови, що безпосередньо впливають на хід конституційного процесу в Україні, ми маємо всі підстави стверджувати, що всі політичні сили, в тому числі й антибільшовицькі, добре засвоїли головну тезу ленінізму про те, що найголовнішим питанням є питання про владу. Саме завдяки цьому, а конкретно завдяки тому, що в цілому діючі закони в Україні, політичні сили зрівноважують одна одну, а програми цих партій за змістом протилежні, в Українській конституції процеси та взагалі соціально-політичні процеси перетворення йдуть дуже повільно [4.c.170].

І вже стосовно питань соціалістичних і політичних передумов організації конституційного процесу в Україні у наш час маємо змогу зробити деякі основні висновки.

Перший з них той, що жодна з політичних партій, взагалі політичних сил, що діють зараз в Україні, не мають змоги, і це дуже добре, впроваджувати у соціально-економічне і політичне життя країни виключно свої, суто партійні постанови та ідеї. Вони мають змогу тільки заперечувати інші політичні сили, заважати їм, здійснювати політику, яку вони вважають за найкращу, але позитивні з їх погляду дії можуть бути загальмовані іншими політичними партіями, особливо тоді коли останні поєднують у цьому напрямі свої зусилля.

Виходячи з цього реальною програмою діяльності партій та рухів, що діють в Україні, є здобуття встановлення компромісу з тих чи інших питань реальної політики. Не треба "поступатися принципами", але треба бути реалістом у політиці і не ставити воднораз максималістських цілей. Треба орієнтуватися на можливе, а не донкіхотствувати у реальному політичному житті.

Нарешті, слід зробити і останній, третій висновок, який безпосередньо пов'язаний з конституційним процесом. Життя, сама практика політичного процесу, коли її аналізувати саме з демократичних позицій, свідчить, що, незважаючи на розбіжності, у цілому ряді випадків, значні в стратегічних цілях різних політичних партій та рухів, останні повинні об'єднати свої зусилля для того, щоб закріпити у наступній Конституції України справді демократичні принципи і норми, а вже потім, діючи у рамках цих принципів і норм, застосовуючи їх у реальному політичному житті, доводити перевагу тих ідей та конкретних позицій, які, маючи характер унікальних, входять до програм зазначених партій та рухів. Саме так діють у більшості демократичних країн і правлячі і опозиційні партії. Саме в цьому проявляє себе політична культура режиму парламентської демократії [6.c.204].

Основні етапи становлення Конституції України. У часи Київської Русі, Галицько-волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Гетьманська держава характеризується вже появою актів, які мали певні риси конституції. До них можна зарахувати договори Богдана Хмельницького та Івана Виговського з Польщею, Швецією, Туреччиною та Москвою.

5 квітня 1710 року у місті Бендери було укладено Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького. Цей акт отримав назву "Конституція Пилипа Орлика". Документ було написано під впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин. Він передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка б базувалася на засадах принципу поділу влад (законодавча влада мала належати Раді, виконавча - Гетьману, а судова - Генеральному Суду). На жаль, положення цього документу не були реалізовані, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 року. Період відродження національної Української держави (1917 - 1920 рр.) позначений появою значної кількості конституційне - правових актів, які передбачали певні варіанти організації державної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада

1917 року. Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня

1918 року. Конституцію Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року, Закон про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 року, Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 року. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро - Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 року, та ін. [8.c.82]

Серед цих конституційне - правових актів чільне місце посідає Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України. Серед основних положень: Україна є суверенною самостійною, незалежною державою; вся влада УНР належить народові України; державна влада базується на засадах принципу розподілу влад. Але положення Конституції УНР 1918 р. не були реалізовані. За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони:

Закон "Про тимчасовий державний устрій України "від 29 квітня 1918 та ін. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її унітарного державного устрою. Глава держави - гетьман. Повалення гетьманського режиму внаслідок повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до конституційного розвитку України. Велике значення відіграла Декларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалась республікою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, поновлювалася дія демократичних принципів, проголошених Центральною Радою в її Універсалах. Верховна влада в державі мала належати Директорії. Її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України, який прийняв 28 січня 1919р. Універсал, що відіграв роль "малої конституції" соборної УНР.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920р.) було прийнято ще два конституційних акти: закон "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" та закон "Про Державну Народну Раду УНР". В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.

Не реалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом.

За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937, 1978рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати "квазіконституціями". Така оцінка конституцій "радянського типу" пов'язана з тим, що вони:

1) встановлювали належним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад;

2) конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо держави;

3) радянські конституції регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина[2].

Новітній конституційний процес в Україні

Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що супроводжувався низкою суттєвих змін від сповнень до Конституції 1978р., розпочався 16 липня 1990р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

24 жовтня 1990р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту і під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л.М. Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994р.). У середині першого періоду чітко виокремлюється ще кілька, етапів, пов'язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991р., всенародне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня - 1 грудня 1992р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993р.

Незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані принципи найновішого українського конституціоналізму, зокрема, що Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. Акт незалежності наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон "Про правонаступництво України ", ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991 р.

1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі 90,32 % з тих, хто взяв участь у голосуванні підтвердили Акт проголошення незалежності.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Результатом всенародного обговорення і праці Конституційної комісії став черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р. Та на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею конституційного процесу, а, навпаки майже повного його занепаду, процес було фактично перервано.

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 по 8 червня 1995р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв'язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад ст.2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93-організацію влади на засадах принципу поділу влад).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України") до 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України Верховною Радою У країни. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою).

в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який представила ця Робоча група, передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні - етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою.

Але конституційний процес в цілому тільки набирає сили: попереду прийняття десятків органічних та інших законів. Він взагалі триває увесь час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з урахуванням особливостей розвитку відповідного суспільства і держави.

3. Реформування конституції 1996 року