Система адміністративного права
Місцеве самоврядування в системі ринкових відносин. Конституція як основне джерело адміністративного права. Державний комітет як орган управління. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління, його основні принципи.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.10.2012 |
| Размер файла | 50,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
30
Система адміністративного права
Зміст
- Вступ
- 1. Місцеве самоврядування в системі ринкових відносин
- 2. Система адміністративного права
- 2.1 Конституція як основне джерело адміністративного права
- 2.2 Державний комітет як орган управління
- 3. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління
- 3.1 Поняття і система принципів державного управління
- Висновок
- Список використаної літератури
Вступ
Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1 Конституції України). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина Друга статті 5 Конституції України). В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України). Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140 Конституції України).
Ці конституційні положення свідчать про те, що Україна не тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Конституції, а й визнає його як одну з фундаментальних засад демократичного устрою держави і суспільства. Система місцевого самоврядування у своїй основі визначається адміністративно-територіальним устроєм України.
Обсяг повноважень міських рад встановлюється Конституцією України (частина шоста статті 140), базовим Законом, Законом про столицю та іншими законами України. Поняття "організація управління районами в містах" у контексті частини п'ятої статті 140 Конституції України та частини першої статті 41 базового Закону пов'язане з питаннями організації і надає можливість міським радам у містах з районним поділом вирішувати питання щодо: матеріально-фінансового та організаційного забезпечення здійснення місцевого самоврядування в районах міста; утворення чи неутворення в місті районних рад та в разі їх утворення визначення обсягу і меж повноважень районних рад; адміністративно-територіального устрою - та інші питання в межах і порядку, визначених Конституцією України, базовим Законом та іншими законами України.
На відміну від базового Закону, згідно з частиною четвертою статті 16 якого територіальні громади міста або міська рада можуть утворювати або не утворювати органи місцевого самоврядування районів у місті (районних рад у місті), Закон про столицю (стаття 7) прямо передбачає існування в системі місцевого самоврядування районних рад (не обмежуючи їх кількісно).
Відповідно до частини другої статті 140 Конституції України особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами. Статус міста Києва визначається Законом України "Про столицю України - місто-герой Київ", яким питання організації управління районами в місті віднесено до компетенції Київської міської ради (частина перша статті 11), а також надано додаткові повноваження, зумовлені спеціальним статусом міста Києва як столиці України. Органи місцевого самоврядування і виконавчої влади у місті Києві забезпечують створення належних умов для діяльності Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв іноземних держав і міжнародних організацій тощо. Здійснення столичних функцій забезпечується органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування і гарантується державою (частина друга статті 4 Закону про столицю).
Згідно з пунктом 13 частини першої статті 92 Конституції України територіальний устрій України визначається виключно законами України, що є однією з важливих гарантій єдності і цілісності державної території України (частина третя статті 2).
Це означає, що правовий режим адміністративно-територіальних одиниць як окремих складових адміністративно-територіального устрою України (в тому числі визначення порядку утворення, ліквідації, зміни меж районів у містах) повинен визначатися законами України.
Конституція України визнає право за територіальною громадою та органами місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що цілком узгоджується з положеннями пункту 2 статті 4 Європейської Хартії місцевого самоврядування, відповідно до якого місцева влада в межах закону має повне право вирішувати будь-яке питання, що не вилучено із сфери її компетенції і вирішення якого не доручено жодному іншому органу.
Чинні базовий Закон і Закон про столицю до компетенції міських рад відносять повноваження приймати рішення з питань адміністративно-територіального устрою в межах і порядку, визначених цими та іншими законами.
Межі таких повноважень міських рад, зокрема щодо утворення і ліквідації районів у місті (на відміну від районів як регіонально-географічних утворень), базовим Законом та іншими законами України чітко не визначені і не віднесені до компетенції інших органів. У зв'язку з цим та виходячи із спеціального конституційно-правового статусу міста Києва як столиці України не виключається можливість вирішення цих питань Київською міською радою до їх повного законодавчого врегулювання.
адміністративне право конституція управління
1. Місцеве самоврядування в системі ринкових відносин
Місцеве самоврядування є децентралізованою формою управління, що передбачає відому самостійність, автономність місцевих органів, які виступають органами місцевих самоврядних територіальних співтовариств - громад (міської, сільської, селищної громади, союзу громад). Відповідно до ст.140 Конституції, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів декількох сіл, селищ, міст - самостійно вирішувати питання місцевого значення.
Сучасні інститути місцевого самоврядування є своєрідним результатом тисячолітнього вітчизняного й світового досвіду організації публічної влади, відносин влади з громадянами, який наочно свідчить, що спрямованість влади на задоволення інтересів потреб людини, може бути забезпечена лише за умови реальної участі громадян у формуванні цієї влади, відповідальності влади перед народом та її максимальне наближення до людини.
Першочергова роль у становленні іституціоналізації та реалізації місцевого самоврядування належить формам безпосередньої демократії територіальних громад. Становлення в Україні суверенної, незалежної, соціальної, правової, демократичної держави (ст.1 Конституції України) об'єктивно актуалізувало не тільки визнання, але й послужило нормативною підставою наукової і прагматичної легалізації державної влади та місцевого самоврядування (ст.5 Конституції України). Конституційне правоположення про те, що "носієм суверенітету й єдиного джерела влади в Україні є народ" і що "народ здійснює владу безпосередньо, й через органи державної влади, й органи місцевого самоврядування", стало нормативною й методологічною базою для конституювання й правової ідентифікації місцевого самоврядування та безпосередньої демократії.
Сучасний підхід до конституювання місцевого самоврядування, демократії, безпосередньої демократії пов'язаний з демократизацією державного й громадського життя, з розвитком в Україні громадянського суспільства і правової держави, що привело до самообмеження державної влади й визначення легалізації державою інших, недержавних інтересів, які продукують локальні співтовариства. Ці глибинні процеси призвели до модифікації та корінної перебудови відносин "держава - громадянин", коли починає змінюватися домінуюча роль держави, звужується сфера впливу на визначення й формування поведінкових настанов особистості, розширюються можливості вибору останньої своєї поведінки в умовах правовільного простору, утвореного громадянським суспільством.
Президент України Л. Кучма у своєму виступі "Не людина для держави, а держава для людини - нова формула суспільних відносин" на урочистому засіданні з нагоди створення Конституційного суду України 18 жовтня 2001 року наголосив, що "у конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, що істотно відрізняється від тієї, за якої ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини - ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямовано впроваджуватися в життя". Найбільш яскраво ця тенденція виявляється при конституюванні самоврядної влади та безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні в процесі їх інституціоналізації та функціонування.
Актуальність наукової роботи обумовлена, крім того, складними, суперечливими процесами становлення локальної демократії, неоднозначним, амбівалентним ставленням до неї держави. З одного боку, має місце позитивне ставлення - визнання, легалізація, нормативна регламентація й гарантування місцевого самоврядування (ст.7, розділ XI Конституції України, профільне законодавство, міжнародні договори), прийняття цілої низки найважливіших документів, спрямованих на інституціоналізацію місцевого самоврядування в Україні, в яких, зокрема в Указі Президента України "Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні" від ЗО серпня 2001 року, визначається, що такий розвиток "є на сучасному етапі одним із найбільш пріоритетних напрямів державної політики України", з іншого - спостерігається "варіабельність централістських тенденцій" (М.О. Баймуратов), що істотно ускладнює продуктивні процеси розвитку системи місцевого самоврядування, становлення територіальної громади як його первинного суб'єкта, формування компетенційної бази суб'єктів місцевого самоврядування, нормативне визначення й закріплення його об'єктного складу і, в остаточному підсумку, конституювання форм безпосередньої демократії.
У зв'язку з цим особливого значення набуває розроблення теоретичних основ становлення й розвитку форм безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні України, що має стати вихідним для галузевих науково-юридичних досліджень з цієї проблематики.
Варто зазначити й зовнішньополітичний аспект актуальності теми монографічної праці. Входження України в Раду Європи - найбільшу міжнародну міжурядову організацію континенту - обумовило виконання нею цілої низки зобов'язань, узятих під час підписання міжнародних договорів рамкового характеру, розроблених державами-членами цієї організації, зокрема й у сфері становлення й розвитку місцевого самоврядування на власній території. Найважливіші з них, що мають характер фундаментальних принципів організації та функціонування місцевого самоврядування, знайшли своє закріплення в Європейській Хартії про місцеве самоврядування 1985 року й носять характер міжнародних стандартів конституювання безпосередньої демократії та її форм. Ратифікація 15 липня 1997 року Верховною Радою України Європейської Хартії про місцеве самоврядування стала не тільки фактом визнання таких стандартів, але й наклала обов'язок на державу з їх практичної реалізації, тим більше, що відповідно до ст.9 Конституції України Хартія стала частиною її законодавства, набравши силу законодавчого акта.
Після проголошення незалежності України й становлення в юридичній науці національної школи муніципального права почався процес формування сучасних поглядів на муніципально-правову проблематику, зокрема становлення інституту місцевого самоврядування й формування форм безпосередньої демократії. Ця проблематика посідає чільне місце у працях Б.П. Андресюка, М.О. Баймуратова, О.В. Батанова, В.І. Борденюка, Ф.Г. Бурчака, І.П. Бутка, А.С. Васильєва, М.П. Воронова, Р.К. Давидова, В.М. Кампо, О.О. Карлова, А.А. Коваленка, М.І. Козюбри, В.В. Копейчикова, О.Л. Копи-ленка, М.І. Корнієнка, Л.Т. Кривенко, В.Ф. Кузнецової, В.В. Мед-ведчука, В.Ф. Мелещенка, М.П. Орзіха, В.Ф. Погорілка, М.О. Пухтинського, А.О. Селіванова, М.І. Ставнічук, Ю.М. Тодики, О.Ф. Фрицького, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, Л.П. Юзьковата інших.
Не применшуючи ролі та значимості праць згаданих вчених, варто зазначити, що комплексні спеціальні дослідження щодо організаційно-правових форм безпосередньої демократії в місцевому самоуправлінні України ще не проводилися. З огляду на докорінні зміни в соціально-економічному житті нашої держави якісно змінилися й методи їхнього дослідження.
Досліджуючи тему цієї наукової роботи, автор виходив з того, що не всі проблеми правового регулювання безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні України окреслені у спеціальній правовій літературі. До того ж деякі з питань, які вирішені в законодавстві України, з огляду на динамічний стан розвитку правових відносин потребують логічного продовження та уточнення. Сукупність зазначених причин і обумовила вибір теми дослідження.
Об'єктом дослідження стали суспільно-правові відносини й соціально - політичні процеси, що утворюються при конституюванні безпосередньої демократії та її форм в Україні.
Предметом дослідження були теоретичні і практичні питання, що з'являються у процесі конституювання та інституціоналізації демократії, безпосередньої демократії та її форм у місцевому самоврядуванні України.
Методологічну основу роботи склали наукові методи, що базуються на вимогах об'єктивного і всебічного аналізу суспільних явищ політико-правового характеру, до яких належить безпосередня демократія в Україні. В основу методології дослідження покладені загальнотеоретичні принципи й підходи з визначення вихідних параметрів становлення й розвитку форм безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні. Для досягнення наукової об'єктивності результатів автор використав увесь комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, які знаходять широке застосування в сучасній науці конституційного права.
Так, метод об'єктивності було використано для встановлення вірогідності й повноти інформації, що мала застосування у процесі дослідження; діалектичний метод - для аналізу розвитку безпосередньої демократії та встановлення її зв'язку з іншими правовими та політичними явищами; історико-правовий метод пізнання - для доктринальної характеристики демократії, безпосередньої демократії на різних етапах її становлення та розвитку; формально-логічний метод - для визначення поняття "безпосередня демократія" і для його подальшого застосування у більш складних формах мислення - судженнях та умовиводах; системно-структурний - для з'ясування місця інституту безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні України та дослідження його зв'язку з іншими інститутами конституційного та муніципального права; порівняльно-правовий - для здійснення класифікації безпосередньої демократії; соціологічний метод - для з'ясування особливостей правового статусу територіальної громади як іманентного суб'єкта місцевого самоврядування. Застосування методів багатофакторності, моделювання і прогнозування дало можливість розробити пропозиції щодо вдосконалення інституту безпосередньої демократії та його подальшого розвитку.
Теоретично-правове висвітлення проблеми визначення особливостей правового регулювання безпосередньої демократії та її форм у місцевому самоврядуванні, перспектив розвитку та вдосконалення законодавства становить частину програми правознавчих досліджень на сучасному стані етапі національного державотворення. Пропонований навчальний посібник є складовою загальної науково-дослідної програми економіко-правового факультету Одеського національного університету імені 1.1 Мечникова за темою "Організаційно-правові форми безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні" у рамках програми "Правові засади муніципальної реформи в Україні".
Основна мета цієї наукової роботи полягає у з'ясуванні політичних, соціально-правових процесів, спрямованих на конституювання безпосередньої демократії та її форм в Україні, у створенні та дослідженні її науково-теоретичної моделі, а також у розробці практичних рекомендацій з удосконалення законодавства про місцеве самоврядування.
Зазначена мета дослідження обумовила постановку й вирішення таких завдань:
проаналізувати політико-правові процеси становлення й розвитку демократії взагалі та безпосередньої демократії й її форм зокрема, що обумовлюють і супроводжують її нормативно-правову регламентацію;
здійснити дослідження концептуально-конституційних основ становлення демократії, безпосередньої демократії в Україні;
проаналізувати співвідношення принципів місцевого самоврядування та безпосередньої демократії;
дослідити та з'ясувати основні інститути й організаційно-правові форми безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні;
визначити місце територіальної громади як первинного суб'єкта в системі місцевого самоврядування та її роль у вирішенні питань місцевого значення;
проаналізувати процес інституціоналізації питань місцевого значення, їхнє значення і специфіку як субстрату конституювання територіальної громади й основного об'єкта місцевого самоврядування;
визначити роль і значення міжнародно-правових стандартів локальної демократії для становлення місцевого самоврядування в Україні, зокрема форм безпосередньої демократії;
проаналізувати законодавство України про місцеве самоврядування та внести рекомендації та пропозиції, спрямовані на вдосконалення його нормативно-правової бази з метою підвищення правового регулювання процесів інституціоналізації форм безпосередньої демократії.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що це самостійна, завершена праця, перше в Україні комплексне наукове дослідження, присвячене теоретичним і практичним проблемам становлення й розвитку форм безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні. Крім того, наукова новизна визначається сучасною постановкою проблеми, дослідженням нових ідей і тенденцій розвитку правових механізмів, а саме:
1. Вперше в Україні сформульовано висновок про те, що в умовах становлення й розвитку демократичної, правової державності дослідження безпосередньої демократії та місцевого самоврядування необхідно здійснювати з урахуванням тісного взаємозв'язку філософських категорій змісту й форми. Демократія є змістом місцевого самоврядування, а місцеве самоврядування є формою, способом існування і здійснення демократії.
2. Удосконалено тезу про те, що тільки демократія надає особистості максимальну можливість здійснити волю самовизначення й са-мореалізації, насамперед реалізацію політичної активності особистості в широкому розумінні, створює в Україні максимальні умови її функціонування як автономної (індивідуальної), так і в умовах різних колективів (асоціацій).
3. Уперше в нашій державі встановлено, що більшість принципів місцевого самоврядування несуть у собі значний потенціал безпосередньої демократії, яка дає можливість територіальним громадам впливати на соціальні процеси, що відбуваються в місцевому самоврядуванні.
4. Запропоновано авторське визначення безпосередньої демократії як влади, здійснюваної через безпосереднє волевиявлення всього народу, певної соціальної групи, у тому числі й, зокрема, територіальної громади.
5. Уперше в Україні сформульовано висновок про те, що в міру формування дієздатних територіальних громад та становлення міцної
системи місцевого самоврядування виникатимуть нові форми безпосередньої участі мешканців у муніципальному житті власної громади.
6. Уперше в науці конституційного права України доведено, що у процесі локальної правотворчості на рівні місцевого самоврядування суттєво посилюється значення форм безпосередньої демократії.
7. Дістав подальший розвиток висновок про конституювання територіальної громади як іманентного суб'єкта місцевого самоврядування.
8. Удосконалено аналіз міжнародних стандартів локальної демократії, який дозволив дійти висновку щодо їхнього істотного впливу на формування безпосередньої демократії та її форм.
9. Уперше в нашій державі сформульовані конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавчої бази місцевого самоврядування (виділення окремого субінституту організаційно-правових форм безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні), які спрямовані на оптимізацію процесів конституювання й функціонування безпосередньої демократії та її форм.
Практичне значення отриманих результатів роботи полягає в тому, що сформульовані в ній положення й висновки у своїй сукупності дають певну цілісну картину форм безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні України й можуть бути використані надалі за такими напрямами:
а) науково-дослідним - для поглиблення наукових знань, пов'язаних із становленням, розвитком і діяльністю безпосередньої демократії та її форм, створення для цього необхідної теоретичної бази;
б) науково-освітнім - сприяти вдосконаленню навчального процесу при викладанні дисциплін муніципального права, конституційного права, конституційного права зарубіжних країн, спеціальних дисциплін з міжнародно-правової гуманітарної й тендерної проблематики, а також при підготовці спеціальних дисциплін компаративістської спрямованості та відповідних навчальних видань, включаючи систему підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації (магістратура) державних і муніципальних службовців;
в) інформаційно-аналітичним - застосовуватися у процесі поширення знань і пропаганди в подальших дослідженнях загальнотеоретичних проблем, пов'язаних із становленням і розвитком безпосередньої демократії, функціонуванням інституту місцевого самоврядування;
г) правотворчим - ураховуватися в період розробки, обговорення й висновку (затвердження) актів локальної нормотворчості з питань місцевого самоврядування.
Висновки, концептуальні підходи, шо містяться в роботі, можуть бути використані в законотворчій роботі Верховної Ради України, роботі органів і посадових осіб місцевого самоврядування, у процесі локальної правотворчості. Ряд положень дослідження може бути використаний у законопроектній роботі, зокрема, при розробці проектів законодавчих актів, що доповнюють і конкретизують профільний Закон України про місцеве самоврядування від 21 травня 1997 року, а також при розробці комплексного законодавчого акта - Муніципального кодексу України.
2. Система адміністративного права
Слово система грецького походження і означає порядок, обумовлений планомірним, правильним розташуванням частин цілого.
Система адміністративного права - це структурний взаємозв'язок адміністративно-правових норм та інститутів, що існують у державі. Юридичні норми, котрі сприяють налагодженню правового порядку у стосунках між державою, що здійснює виконавчу владу та іншими державними та недержавними структурами і громадянами, що контактують з державою і її органами в сфері державного управління є адміністративно-правовими нормами, а сукупність таких становить адміністративне право.
Адміністративно-правова норма є правилом поведінки, що встановлюються відповідним державним органом і забезпечуються санкцією, організованим захистом з боку держави.
До кола суб'єктів адміністративно-правових відносин входять:
- державні органи (органи всіх гілок влади, прокурори, адмiнiстрацiя державних підприємств, установ);
- службові особи державних органів;
- власник (представник, менеджер, уповноважений власника);
- об'єднання громадян, кооперативи, органи самоврядування, самодіяльні організації (їхнi органи);
- соціальні індивіди: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.
Система принципів держуправління.
Держуправління здійснюється у відповідності з принципами, закріпленими в Конституції України. До них відносяться:
1. Відповідальність органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою (держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом, підконтрольні і підзвітні ВРУ, органам виконавчої влади вищого рівня, а також район. і обласн. радам у межах, передбачених законом);
2. Верховенство права (закріплений у Конст., яка має найвищу юрид. силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони й ін. норм. - правові акти приймаються лише на підставі Констит. Укр. і повинні їй відповідати);
3. Законність (безпосередньо пов'язана з принципом верховенства права і випливає з нього, а також базується на положеннях Констит. Укр, відповідно до якої Україна є суверенною і незалежною, демокр., соціал., правовою державою. Органи держ. влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способами, передбаченими Констит. і законами Укр. Законність повинна бути реальної. Закон став в Укр. основним джерелом права, прийнятим відповідно до Констит.);
4. Участь громадян і їх об'єднань в управлінні (відповідно до Конст. Укр. громадяни мають право брати участь в управлінні держ. справами, вільно обирати і бути обраними в органи держ. влади й органи місцевого самоврядування. У здійсненні функцій держуправління громадяни беруть участь шляхом об'єднання в політ. партії й громадські організації. За допомогою таких об'єднань громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють свої інтереси);
5. Рівноправність громадян в управлінні (громадяни користаються рівним правом доступу до держ. служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституц. права і свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілей або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політ., реліг. і ін. переконань, статі, етнічного і соціал. походження, майнового стану, місця проживання й ін. ознакам. Констит. права і свободи гарантовані і не можуть бути скасовані);
6. Гласність (принцип у держуправлінні зв'язаний у перш. чергу з вільним доступом громадян до інформації, що стосується їх особисто, а також інформації про діяльність органів викон. влади всіх рівнів, крім відомостей, що є держ. таємницею або інший захищеної законом таємницею. Кожному гарант-ся право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якості продуктів харчування і предметів побуту, а також право на її поширення. Подібна інформації не може бути засекречена. Конст. також гарантує судовий захист права спростування недостовірної інформації про себе і членах своєї родини і права вимагати вилучення к. - або інформації, а також право на компенсацію майнового і морального збитку, нанесеного збором, збереженням, використанням і поширенням подібної недостовірний інформації).
Система органів держуправління.
Державне управління-одна із головних форм діяльності держави, особливий вид соціального управління в суспільстві. У широкому значенні-це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових, контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного життя.
Державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6). Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент-Верховна рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. До складу Верховної Ради входять 2 органи, які мають особливий правовий статус-Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливий правовий статус цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади. Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що він є органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.
Представницьким органом Автон. Респ. Крим є Верховна Рада Авт. Респ. Крим. До представницьких органів держ. влади належать також місцеві ради в областях, містах обласного значення, районах, районах у містах, а також ради міст загальнодержавного значення - Києва та Севастополя.
До виконавчих органів України належать: вищий орган у системі органів виконавчої влади-Кабінет Міністрів України; Рада міністрів Авт. Респ. Крим, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації на відповідній території. У сукупності вони складають єдину систему органів виконавчої влади. На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України. Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва. За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, які відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів Укр.), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи держ. виконав. влади). У свою чергу, органи спеціальн. компетенції залежно від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління (Державні Комітети). Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет Міністрів України, до других-міністерства та інші органи виконавчої влади.
Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це-Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства. Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково. Особливе місце має Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється порядком утворення (судді Конст. Суду України призначаються Верховною радою, Президентом України та з`їздом суддів України), складом (18), особливістю юридичної сили, строком призначення на посаду (9 років без права бути призначеним на повторний строк).
Особливим видом державних органів є органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов`язаних з обмеженням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні. Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України. Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.
Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної влади, Президент впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є координація.
Президентом України створюється координаційний орган з питань національної безпеки і оборони-Рада національної безпеки і оборони України.
Повноваження і форми діяльності місцевих адміністрацій.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополеві здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони виконують свої функції відповідно до законів про їх.
Склад місцевих державних адміністрацій формують глави місцевих адміністрацій, що призначаються на посаді і звільняються від її Президентом України по представленню Кабінету Міністрів України.
Глави місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів, підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні Радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами, а також органами виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1. виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів;
2. законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян;
3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони навколишнього середовища, програм національно-культурного розвитку;
4. підготовку і виконання відповідних бюджетів і програм;
5. звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;
6. взаємодія з органами місцевого самоврядування;
7. реалізацію інших наділених державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
2.1 Конституція як основне джерело адміністративного права
Згідно ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі і повинні відповідати їй.
Адміністративне право є однією з галузей права, сукупність правових норм, що покликані регулювати в інтересах громадян і держави відносини управлінського характеру. Безпосередніми суб'єктами таких відносин виступають органи державної виконавчої влади всіх рівнів.
Нормативно-правові акти, в яких містяться норми адміністративного права, є джерелами адміністративного права.
Цілком зрозуміло, що Конституція України є основним таким джерелом. Основний Закон, по-перше, поділяє державну владу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах (зг. статті 6).
Розділ VI (ст. ст.113-120) Конституції присвячений органам виконавчої влади України.
Ст.113 Конституції визначає:
Кабінет Міністрів України (КМУ) є вищим орган у системі органів виконавчої влади; - КМУ відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.
Статтею 114 визнано склад та ієрархію КМУ, порядок призначення його посадових осіб.
Ст.115 описує можливі процедури відставки уряду (КМУ).
В ст.118 вказана організація роботи місцевих державних адміністрацій, що здійснюють виконавчу владу на місцях.
Ст. ст.116 та 119 окреслюють повноваження відповідно КМУ та місцевих держадміністрацій.
Ст.120 підкреслює, що організація, повноваження і порядок діяльності КМУ, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
Розділ ІV (статті 85,87,92,96,97)"Верховна Рада України" та розділ V (ст.106)"Президент України" деталізують відповідно правовідносини виконавчої влади та законодавчої влади, виконавчої влади та Президента України.
2.2 Державний комітет як орган управління
Державний комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабміну України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний очолює його голова.
Державні комітети діють на підставі положень, які затверджує Президент України.
Статус голів комітетів та їх заступників встановлюється положеннями про ці Державний комітет. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах викон. влади за статусом до членів Кабміну України.
Голову комітету та його заступників призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України.
Повноваження голови та його заступників на цих посадах припиняє Президент України. Голова може мати не більше одного першого заступника і трьох заступників. Фінансування видатків на забезпечення діяльності комітету здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Чисельність працівників комітету затверджується Кабінетом Міністрів України.
Структуру комітету затверджує голова комітету.
Штатний розпис, кошторис видатків комітету голова комітету за погодженням з Мінфіном України.
Державні комітети влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством.
3. Поняття і види засобів забезпечення законності у сфері державного управління
"Законність” - специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.
Законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, точне і безумовне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами і громадськими формуваннями.
Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:
1. Загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо.
2. Єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави.
3. Неприпустимості протиставлення законності і доцільності.
Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:
1. Всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству.
2. Рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу.
3. Всі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам.
4. Взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.
Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються у функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з:
а) організаційно-структурних формувань;
б) організаційно-правових методів.
Організаційно-структурні формування - це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.
Організаційно-правові методи - це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.
В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності (контроль, нагляд, звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності).
3.1 Поняття і система принципів державного управління
Під державним управлінням слід розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, помірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення до державних інтересів. Термін "державне управління” широко використовується у законодавстві (в тому числі й конституційному), а також у науковій та навчальній літературі колишнього СРСР і ряду зарубіжних країн. Після розпаду СРСР виникли незалежні держави, які почали будувати свої правові системи на нових принципах.
Найважливішим з них став принцип здійснення державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, який закріплено у ст 6 Конституції України. З урахуванням цього у тексті останньої вживається термін "органи виконавчої влади" (ст.106), "місцеві органи виконавчої влади" (ст.120). Термін же "державне управління” не використовується.
Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління.
Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, керуючому впливі) та інтегрованих властивостях, що притаманні йому як системі управління.
Головна особливість суб'єкта - це, те що ним є держава в цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів. Особливістю останніх, як безпосередніх суб'єктів державного управління, такі:
- вони формуються державою (з волі держави);
- наділені державно-владними повноваженнями;
- здійснюють управлінські функції від імені держави.
Головна особливість об'єкта - це, те що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.
Визначальна особливість керуючого впливу є те, що йому притаманний державно-владний характер (він містить веління держави, обов'язкове до виконання), дістає вияв у правовій, переважно адміністративно-правовій формі (система норм, система актів, пов'язаних з їх застосуванням, сукупність повноважень учасників управлінського процесу), а також має безперервний характер. Отже, цілком зрозуміло, що ефективність управління багато в чому залежить від ефективності врахування і використання виявлених (пізнаних) закономірностей.
Таким чином, принципи державного управління - це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.
Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:
1) соціально-політичні - демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об'єктивність.
2) організаційні принципи побудови апарату державного управління - галузевий, функціональний, територіальний.
3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління - нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.
Висновок
Отже, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Органи місцевого самоврядування мають свої представницькі та виконавчі підрозділи. Так виконавчими органами є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.
Виконавчі органи місцевого самоврядування мають широкі повноваження у сфері економіки, транспорту, освіти та науки, господарської діяльності. Отже здійснення покладених на них обов'язків та функцій має необхідні засоби та правові основи для регулювання і забезпечення правопорядку, охорони прав і свобод громадян.
За недобросовісне виконання покладених на них функцій і обов'язків передбачена відповідальність.
Органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. Вони періодично, але не менш як два рази на рік, інформують населення про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, місцевого бюджету, з інших питань місцевого значення, звітують перед територіальними громадами про свою діяльність.
Список використаної літератури
1. Конституція України 28 Червня 1996р.
2. Закон України Про місцеве самоврядування в Україні від 21.05.1997 // ВР 1997
3. Битяка Ю.П. "Адміністративне право України" - Х., 1999. С.453
4. Погорілка П. "Конституційне право України" - К., 2000., С.237
5. Авер`янов В.Б. Державне управління: теорія і практика // Київ "Юрінком Інтер”, 1998 ст. ст 166-175
6. Вовк Ю.Й. Мадзей С.М. Буган Ю.В. Конституція України: навчальний курс // Тернопіль "Мандрівець”, 1996
7. Мотиль О. Структурні обмеження й вихідні умови: постімперські держави і нації в Росії та Україні // Сучасність. 1995. №9 ст. ст 66-67
8. Закон України "Про місцеві державні адміністрації " від 9 квітня 1999 р // Київ. №586-ХІV
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Поняття державного управління та співвідношення його з виконавчою владою. Система і джерела адміністративного права. Характеристика Кодексу України про адміністративні правопорушення. Основи адміністративного процесу. Адміністративне деліктне право.
контрольная работа [52,8 K], добавлен 05.08.2010Предмет і метод адміністративного права, його соціальне призначення і система. Адміністративно-правові норми та відносини. Співвідношення адміністративного права з іншими правовими галузями. Розмежування норм кримінального і адміністративного права.
контрольная работа [35,2 K], добавлен 15.03.2010Розгляд адміністративного права як обов‘язкового інструменту, здійснення державної виконавчої влади у формі державного управління. Поняття і класифікація форм державного управління. Поняття і види правових актів управління; вимоги, що ставляться до них.
реферат [39,3 K], добавлен 07.03.2010Поняття та сутність принципів адміністративного права. Система та значення принципів адміністративного права. Внутрішні принципи формування та функціонування адміністративного права України в сучасний період. Прийняття адміністративно-правових законів.
курсовая работа [48,4 K], добавлен 06.09.2016Проблеми законності і правопорядку. Сутність поняття "режим законності". Право як регулятор суспільних відносин. Основні принципи законності. Законність як невід'ємний елемент демократії. Економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, юридичні гарантії.
курсовая работа [39,1 K], добавлен 16.03.2010Виникнення засад адміністративного права: від поліцейського до адміністративного права. Формування науки адміністративного права в європейських країнах. Правове регулювання управління на теренах України в період середньовіччя і на сучасному етапі.
курсовая работа [57,6 K], добавлен 24.07.2010Поняття і завдання управління у сфері житлово-комунального господарства, організаційно-правове забезпечення його державного управління. Повноваження органів місцевого самоврядування в сфері житлово-комунального господарства, форми та методи управління.
курсовая работа [61,0 K], добавлен 04.12.2010Історія зародження управлінських відносин: підґрунтя адміністративного права. Проблема управління публічними справами. Виникнення засад адміністративного права: від камералістики до поліцейського права. Становлення науки адміністративного права.
реферат [43,2 K], добавлен 25.11.2011З'ясування місця адміністративного права в правовій системі. Зв'язок адміністративного права з фінансовим, конституційним (державним) та трудовим правом. Уряд України, його повноваження і основні функції. Процес прийняття адміністративних актів.
реферат [53,6 K], добавлен 30.01.2010Законність як метод державного управління суспільством. Її вимоги у нормотворчій і правозастосовній діяльності. Правове регулювання і діяльність держави по упорядкуванню суспільних відносин. Принципи контролю за роботою органів місцевого самоврядування.
курсовая работа [39,6 K], добавлен 04.11.2014
