Окремі державно-правові ідеї виникли в ході релігійної полеміки кін. XVI - поч. XVII ст. У таких творах, як "Апокрисис" (X. Філалет, 1598), "Пересторога" (автор невід., 1606), "Тренос" (М. Смотрицький, 1610), "Протестація" (І. Борецький, 1621), "Палінодія" (3. Копистенський, 1619-- 1622), тавруючи відступництво української знаті від православ'я, змальовуючи злиденне становище народу, автори виступають за звільнення України з-під польського ярма, організацію на демократичних засадах світських і церковних справ. Зокрема X. Філалет, за ім'ям якого приховувалося, ймовірно, ім'я острозького шляхтича Мартина Броневського, у своєму цілком релігійному трактаті порушує цілу низку державно-правових тем, торкається і правових основ держави і громадянської свободи, і спричинених порушенням прав людини негативних для держави наслідків.

Відповідний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробили в XVII-XVIII ст. прогресивні діячі Києво-Могилянської академії: Йосип Кононович-Горбацький, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Мануйло Козачинський, Георгій Кони-ський, Дмитро Туптало, Григорій Сковорода та інші. Вчення про освічений абсолютизм, яке розвивали діячі Києво-Могилянської академії, - результат застосування ними у своїй демократичній інтерпретації теорії природного права і суспільного договору. Вони виводили державу і право з незмінної природи людини, вважаючи, що її сутність залишається незмінною протягом усього розвитку держави і права. Відповідно до цього професори та виученики академії поділяли думку про те, що держава існувала не завжди. Вона виникає в часі, а до того люди жили у вільному стані, за відсутності державної влади. На противагу Т. Гоббсу, який твердив, що цей стан характерний "війною всіх проти всіх", Ф. Прокопович, насамперед, вважав властивим для переддержавного життя мир і війну, любов і ненависть, добро і зло. Щоправда, не всі в академії поділяли однакові погляди щодо цього. М. Козачинський, приміром, не розмежовував чітко досуспільний і суспільний стан людей.

Подальший розвиток української державно-правової думки знаходимо і у творах Феофана Прокоповича (1681-1736) -професора Києво-Могилянської академії, відомого державного і церковного діяча, одного з представників "вченої дружини" Петра І. Окрім значної кількості теологічних праць, що обґрунтовували реформи Петра І, Ф. Прокопович написав два твори на правову тематику: "Регламент духовний" (Санкт-Петербург, 1721) і "Правда волі монаршої" (Москва, 1722). У ранніх його творах відображено ідею зміцнення світської центральної влади, її незалежності по відношенню до церковної.

Інтереси українського селянства і рядового козацтва, загалом народних мас, виражав видатний мислитель Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Головний предмет його філософії - людина з її земними справами, думами, прагненням до щастя. Саме людина, за Г. Сковородою є мірилом і критерієм правди [5. c. 324].

Г. Сковорода засуджував кріпосне право і всю феодальну систему разом з її правом і судочинством, за яких правда на боці того, хто сильніший, а "якщо убогий, тоді і бідний і дурний". Він був ворогом монархічного ладу, тиранії, визнавав волю найбільшим здобутком людини. Суспільно-політичний ідеал Г. Сковороди - республіка, бо в ній немає майнової нерівності, гноблення людини людиною. Закони тут "зовсім не підходять тиранії", тому що забезпечують права всім громадянам, а республікансько-демократичний устрій дає змогу чесно працювати всім вільним людям відповідно до їх здібностей і схильностей. Принцип "схильності" був проголошений Г. Сковородою як головний принцип республіканського устрою. Він означав необхідність для всіх громадян займатися тільки тією працею, до якої у них є природні здібності. Кожен в республіці повинен займатися "різною" працею.

Значний внесок у розвиток державно-правової думки в Україні зробив Яків Павлович Козельський (1728-1764). Державно-правові проблеми він розглядав крізь призму теорії природного права і суспільного договору. Поділяючи право на натуральне (природне), всесвітнє право народів і суспільне (державне), він протиставляє "природний стан" цивілізації, "природну людину" - "людині суспільній".

Окремі державно-правові погляди в Україні у XVII-XVIII ст. викладені у так званих "літописах": Самовидця (70-ті роки XVII ст.), Григорія Граб'янки (1710), Самійла Величка (1720), а також в "Історії Русів" (XVIП-XIX ст.).

Серед основних державно-правових ідей, що мали велике значення для формування політичного світогляду українського народу, слід особливо відзначити погляди "Пактів і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького", що були написані Гетьманом Війська Запорозького Пилипом Орликом і прийняті 5 квітня 1710 р. в Бендерах. За своїм змістом цей документ можна розцінювати як першу в Європі конституцію в сучасному її розумінні. За тодішніми традиціями "Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького" були складені у формі договору між владою (гетьманом) і народом України (Військом Запорозьким) і мали преамбулу та 16 параграфів, в яких були зафіксовані основні принципи організації та функціонування Української держави.

У преамбулі, з метою обгрунтування природного права українського народу на власну державу, наводився історичний міф про "хозарів-козаків", які, начебто, ще до Володимира Великого прийняли християнство й заснували козацьку державу. У цьому документі закріплювалося панівне становище православ'я в українській державі, чітко визначалися її кордони.

Пізніше помітну роль у розвитку української політико-правової думки відіграла діяльність таємної політичної організації в Україні Кирило-Мефодіївського товариства (1846-- 1847 рр.). Вироблені його членами документи ("Книга буття українського народу", "Закон Божий", "Статут Кирило-Мефодіївського товариства" та деякі інші) спиралися на ідею панславізму й необхідності згуртування в союз слов'янських народів. Ці ідеї були відображені в "Начерках Конституції Республіки", складених одним із членів товариства. У "Начерках..." основою суспільного життя визначались общини, що об'єднувалися в області, округи, штати. Передбачалося створення семи автономних штатів (на чолі з президентами), які й зливалися б у слов'янську конфедерацію [5. c. 441].

Розвиток державно-правової ідеології в Україні пов'язаний і з ім'ям Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873), першого ректора Київського університету, відомого українського вченого, впливу якого зазнали багато вітчизняних діячів, зокрема, М. Грушевський. Займаючись природничими науками, історією, філософією, етнографією, М. Максимович робив спроби розібратися в державно-правових проблемах

М. Максимович був прихильником централізованої влади, в якій він вбачав основу міцності й єдності суспільства. Його політичні симпатії хиталися між республіканською та конституційною "освіченою" монархією, однак в останні роки життя він більше схилявся до конституційної монархії. Кріпосництво він оцінював як зло, що суперечить соціальному прогресу. Становище селян в Україні визнавав безправним і протиприродним. У цілому, М. Максимович негативно висловлювався про існуючий політичний лад, державних діячів того часу, сучасне йому суспільство, яке не бачить людину з її проблемами.

В основі його вчення лежить ідея про виховання людини-громадянина, захисника справедливості. Він наголошував, що людині від природи притаманна здатність до самовдосконалення, тому прогрес у розвитку суспільства з допомогою виховання необхідно розглядати не тільки як загальний закон, а й як обов'язковий наслідок потреби особистості. В його інтерпретації визначальним чинником у розвитку суспільства є наявність ідей, нагромадження знань.

Аналізуючи розвиток державно-правової думки в Україні у XIX ст., слід звернути увагу на демократичні ідеї українського державотворення в нарисах Конституції республіки Георгія Андрузького, де особливу увагу було приділено питанням самоврядування в Україні, визначався правовий статус як держави в цілому, так і її частин - общини, області, округу.

Теоретичним поглядам Шевченка стосовно держави й права не властиві цілісність і системність. Імовірно, він над цим і не замислювався. Однак деякі твори його сповнені прогресивних тверджень про них. Загальновідомо, що його суспільно-політичним ідеалом була Запорозька Січ.

Прогресивний розвиток буржуазних республік, на думку Шевченка, не позбавив їх експлуататорської сутності. У своєму "Щоденнику" він підкреслює, що французи, проголосивши в XVIII ст. "Свободу, рівність і братерство", порушили, але не завершили ліквідації пригноблення та експлуатації. Тому майбутній соціальний устрій він вбачав у формі самоврядування народу, громадсько-колегіального здійснення влади на основі суспільної власності [9. c. 141].

Велике значення для розвитку прогресивної державно-правової думки в Україні того періоду мала діяльність Миколи Івановича Костомарова (1817-1885). Він виступав з опозиційними ідеями буржуазного ліберала по відношенню до царського режиму і очолював праве ліберально-буржуазне крило Кирило-Мефодіївського товариства. Програмні документи цієї організації здебільшого були написані М. Костомаровим і характеризувалися критичним ставленням до самодержавного устрою Росії, проголошували звільнення від кріпосництва, юридичну рівність, скасування смертної кари і тілесних покарань, свободу торгівлі, свободу совісті, освічення народу, встановлення республіки і створення загальнослов'янської федерації з широкою політичною автономією об'єднаних народів. Якщо Т. Г. Шевченко ідейно очолював послідовників революційних перетворень, то М. І. Костомаров виступав за реформаторську діяльність. У його працях простежуються республіканські тенденції: "республіканський устрій суспільства, де ідеалом розуміє свободу", оцінюється як "найцінніший стан людини", "ліпший образ суспільної побудови". З часом антицарська спрямованість поглядів М. Костомарова похитнулася, але він завжди залишався противником абсолютизму в Росії. Прихильник складних суспільно-політичних поглядів, учений був неоднозначним і в своїх історичних дослідженнях, де поряд уживаються демократичні та ліберально-самодержавні ідеї, співчуття боротьбі пригноблених мас і проповідь примирення між заможними й бідними на основі християнського "братолюбія".

Розвиток державно-правової думки в Україні другої половини XIX ст. пов'язаний з ім'ям Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895). У його поглядах поєднуються утопічно-соціалістичні та конституційно-демократичні ідеї. Соціалістичні ідеї переважали при розробці кінцевої мети кращого майбутнього, а вимога конституційно-правових законів, спрямованих на ліквідацію абсолютизму, розглядалася як шлях до її досягнення. Він пропагував нову демократичну буржуазну Росію, в якій інтереси держави не суперечать інтересам народів, що проживають на її території, й інтересам окремої людини. Він обстоював необхідність наділення всіх громадян демократичними правами (свободою слова, друку та ін.), впровадження місцевого самоврядування, рівноправність усіх народів. Ідеалом для нього була соціалістична федеративна республіка, де вільні народи об'єднуються у вільні суспільства, суспільства - у федерацію громадян у кордонах України, яка стає членом федеративного договору народів Росії, які згодом об'єднуються у федерацію всіх слов'янських народів і народів світу. Закон і право, на його думку, мають бути виразниками волі трудящих. Головне призначення права вбачав у закріпленні "прав людини і громадянина". Особисті права ставив на перше місце.

Інші погляди обстоював Іван Франко (1856-1916). Він як революціонер-демократ, на відміну від ліберального підходу до проблем влади, вважав, що джерелом і носієм влади є народ. Перебуваючи на позиціях матеріалістичного розуміння походження та розвитку держави і суспільства, І. Франко до підвалин державно-правових інститутів відносив "спосіб виробництва і циркуляцію суспільних цінностей", вважаючи, "що в економічному положенні народу криється головна основа його життя, розвитку, прогресу", визначаючи працю як "необхідну умову існування і розвитку людства", вбачав у ній "основу людського щастя і добробуту в майбутньому".

Суспільно-політичний устрій майбутнього суспільства І. Франко відпрацьовував у найзагальнішій формі на основі аналізу його економічних засад, ролі праці в суспільному виробництві, характеру влади і принципів місцевого самоврядування, співвідношення місцевої і верховної влад, становища особи в суспільстві [9. c. 185].

Розглядаючи суспільно-політичний ідеал І. Франка, необхідно спинитися і на його поглядах щодо шляхів вирішення національного питання. Тут він додержується демократичної автономії як форми політичної незалежності вільних народів. Щодо проекту майбутньої федерації - добровільного союзу, заснованого на принципі демократичної рівності його членів, то І. Франко пропонує поступове його здійснення: а) створення федерації в об'єднаній Україні; б) створення федерації у межах звільнених народів Росії; в) федеративне об'єднання слов'янських націй; г) всесвітнє федеративне об'єднання демократичних республік. При цьому І. Франко вважав, що головним шляхом вирішення національного питання можуть бути федеративні взаємозв'язки з іншими сусідами і зв'язки, що базуються на повній рівноправності й автономії кожного окремого народу.

Для С. Подолинського та О. Терлецького ідеалом майбутнього суспільства була народна федерація громадян, заснована на повній політичній рівноправності кожної громади і повному внутрішньому самоуправлінні. На їхню думку, Україна майбутнього - це спочатку федеративна демократична республіка добровільно об'єднаних громадян, а згодом - член всенародної вільної спілки, інтернаціональної федерації. Громада визнавалася і основою для ведення господарства, і центром політичного самоврядування, який водночас поєднував виконавчу, законодавчу та судову влади.

Уже на початку XX ст. М. Грушевський концептуально сформулював доктрину національно-територіальної автономії України (самоуправління шляхом створення українського сейму і національних органів управління та контролю). Національно-територіальна автономія також розумілась як децентралізація держави і організація самоврядування в межах національних територій. У статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій 1905 року. М. Грушевський пропонував механізм національно-територіальної децентралізації Російської Імперії: народ прямими таємними виборами формував би національні обласні сейми, а ті -загальнодержавний парламент. Національні сейми мали одержати широкі повноваження для управління відповідними територіями. Того ж року був опублікований конституційний проект, підготовлений членами Української народної партії. В його основу було покладено ідею повної самостійності України, котра бачилася президентською республікою. Законодавча влада мала належати парламенту, який складався б із двох палат ("хат") - ради представників і сенату. Передбачався викуп землі з приватного володіння й перерозподіл її серед населення. Чужинцям (не українцям) відмовлялося в праві власності на землю.

Свої погляди на державність України до жовтня 1917 р. М. Грушевський виклав у статті "Вільна Україна", суть і зміст їх можна передати цитатою: "Широка автономія України в її етнографічних межах у федеративному зв'язку з демократичною Російською республікою.

Ідеї федерації народів Росії присвятив свою промову М. Грушевський на з'їзді народів, що був організований у Києві Центральною Радою у вересні 1917 року [7. c. 142].

Неоднорідними були державно-правові погляди й Володимира Кириловича Винниченка (1890-1951). У питанні щодо державного устрою він займає ліберальні позиції. Так, в одному із своїх творів пише: "Я думаю, що всяка державна будова тільки тоді може бути непохитною, коли в її основу положено не примус, а добру волю її складових частин". Крім самовизначення, вирішення цієї проблеми залежить ще від цілої низки економічних, політичних, історичних та інших умов. Так, 1914 року в нелегальній брошурі "Наші орієнтації" він проводить думку, що для України ні австро-німецька орієнтація, ні орієнтація на російський царизм не можуть бути корисними. "Одна орієнтація повинна бути - це самоорганізація української демократії, одна надія на себе, на свою організовану міць". 28 квітня 1918 року. В. Винниченко, виступаючи на засіданні Центральної Ради, проголошує: "Нам не можна в справі національного відродження покладатися ні на кого, ні на яку автономію в чужій державі...".

Особливий інтерес становлять державно-правові погляди українських учених-юристів, тим більше, що про них пишуть дуже мало і їхні твори сьогодні майже не досліджуються.

Олександр Федорович Кістяківський (1833-1885) - автор понад 70 праць у галузі кримінального права і процесу. Своє політичне кредо орієнтує на такі демократичі вимоги: недоторканність особи, крім випадків вчиння нею злочину; свобода слова і віросповідання; право зборів і об'єднання в корпорації; місцеве та державне самоврядування; право народу на розпорядження державним бюджетом. Як на засоби, що забезпечують можливість відповідальності правителів перед підвладними, О. Кістяківський вказував на загальний виборчий процес, право відозви посадових осіб, судову підзвітність чиновників, законність у діяльності органів влади і управління, владу суспільної думки.

У цілому, погляди О. Кістяківського на той час посідали передові позиції не тільки кримінально-правової, а й загальнотеоретичної науки.

Ще більш близькими до сучасних є роздуми про державу та право його сина, Богдана Олександровича Кістяківського (1868-1920) -- видатного вітчизняного філософа права. На думку Б. Кістяківського, існує не одне, а кілька наукових понять права, тому що "право входить у різні сфери людської діяльності і життя, що можуть складати предмет різних галузей гуманітарних наук". Усі ці вияви права в цілому чи кожний аспект його зокрема підлягають самостійному вивченню і розробці [10. c. 188].

Загалом Б. Кістяківський виділяє такі типи послідовно змінюючих одна одну держав: феодальна, абсолютно-монархічна, поліцейська, конституційна (чи правова), соціалістична. При цьому він зазначає, що "історично кожна з цих форм державного буття виступає не в чистому вигляді, а завжди пронизана більшою чи меншою кількістю елементів іншої форми".

Усі наведені та багато інших учень і теорій, які були поширені в Україні за різних часів, складають ту ідеологічну основу, на якій, зважаючи і на загальноосвітні цінності.

Розділ 2. Характеристика окремих видів джерел адміністративного права

2.1 Закони