Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виправлення недоліків рішення судом

ЗМІСТ

Вступ

1. Поняття і види судових постанов

2. Суть судового рішення

3. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

4. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання

5. Виправлення недоліків рішення судом, що його ухвалив

5.1 Ухвали суду першої інстанції

Висновки

Використана література:

Вступ

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді завершується прийняттям актів реалізації судової влади - судових рішень. В залежності від характеру вирішених судом питань судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рішення (ст. 208 нового ЦПК України).

Новий ЦПК чітко визначає порядок і форму ухвалення рішень та постановлення ухвал суду. Суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду. Рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду -суддями, які розглядали справу.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи.

Ухвали суду, які оформлюються окремим процесуальним документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати. Тому ухвали суду, які постановлені окремим процесуальним документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи, а ухвали, які постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до журналу судового засідання. Ухвали, постановлені в судовому засіданні, оголошуються негайно після їх постановлення. Виправлення в рішеннях і ухвалах повинні бути застережені перед підписом судді (ст. 209 нового ЦПК України).

1. Поняття і види судових постанов

Провадження по розгляду і вирішенню цивільних справ у суді першої інстанції завершується ухваленням рішення або постановленням ухвали (ст. 208 ЦПК України). Суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень і ухвал в апеляційному і касаційному порядку або у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами, результати перевірки втілюють відповідно у процесуальній формі ухвал і рішень (статті 314, 336, 358, 365 ЦПК України).

Рішення, ухвали судів є процесуальною формою вираження діяльності щодо застосовування права і мають у теорії цивільного процесу узагальнюючу назву -- судові постанови[1.c.125].

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження і окремого провадження закріплюються у процесуальній формі рішення. За новелами ЦПК України судові рішення викладаються у двох формах: ухвали, рішення (ст. 208 ЦПК України); рішення -- ухвалюються, а ухвали -- постановляються (ст. 209 ЦПК України).

Постанови суду, якими вирішуються лише окремі питання, заявлені перед судом особами, які беруть участь у справі, у заявах і клопотаннях, що виникли самостійно у процесі порушення, розвитку і припинення судочинства у справі, називаються ухвалами. Відповідно до ч. 2 ст. 208 ЦПК України питання, пов'язані з рухом справи у суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК України, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Судові рішення -- це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права. Залежно від способу захисту права і правових наслідків, які вони викликають, судові рішення (як і позови) поділяються на види: про присудження -- до виконання (або утримання від виконання) певних дій; про визнання -- наявності (або відсутності) правовідносин (або юридичних фактів); конститутивні -- про перетворення правовідносин.

Рішення про присудження -- це постанови суду, якими підтверджуються права, обов'язки та законні інтереси сторін, і одна сторона присуджується виконати на користь другої певні дії або утриматися від їх виконання (про стягнення завданої шкоди, авторської винагороди, виселення з жилого приміщення).

Рішення про визнання -- постанови суду, якими підтверджується наявність або відсутність між сторонами певних юридичних відносин, певних обставин чи юридичних фактів (визнання права власності, визнання факту родинних відносин громадян тощо).

Конститутивні рішення -- це постанови суду, спрямовані на зміну чи припинення правовідносин (ст. 16 ЦК України). Наприклад, рішення про виділ частки зі спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо[3.c.95].

У теорії цивільного процесу їх поділяють на перетворювальні -- виконують перетворювальні повноваження, тягнуть за собою правові зміни у сфері правового становища, зокрема щодо майна іншої особи незалежно від її згоди; рішення, що замінюють волевиявлення обох сторін у спорі або тільки боржника; рішення, у яких конститутивні дії є елементом рішення. Прикладом перших є рішення про розірвання договору купівлі-продажу, підряду, житлового найму; других -- про розірвання шлюбу, поновлення у правах члена кооперативу; третіх -- рішення про зміну періодичних платежів.

Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, у науці цивільного процесу є дискусійним. На думку багатьох авторів, такі рішення можуть бути віднесені до рішень про присудження (зміна періодичних платежів -- ч. 4 ст. 223 ЦПК України) і про визнання (договору купівлі-продажу недійсним).

Рішення суду поділяються залежно від обсягу розв'язаних ними питань на завершальні (основні) і додаткові. Завершальними повністю вирішені всі правові вимоги, передані на розгляд суду. Додатковими -- вирішуються окремі правові вимоги, з приводу яких сторони подавали докази і давали пояснення, що не були розв'язані основним рішенням (ст. 220 ЦПК України).

У юридичній літературі з цивільного процесу фігурують альтернативні і факультативні рішення суду. Альтернативними називаються ті, якими встановлюється два можливих точно визначених способи його виконання, передбачені нормами матеріального права. Альтернативне виконання допускається тому, що норми цивільного права передбачають можливість виникнення альтернативних зобов'язань. Для захисту правовідносин з альтернативних зобов'язань можливе пред'явлення позову з альтернативним характером вимог і ухвалення альтернативного за змістом рішення суду. Ухвалення альтернативного рішення можливе також тоді, коли позивач у процесі розгляду справи погодився замінити спірний предмет на інший або одержати його вартість. Факультативними називаються рішення, що зобов'язують відповідача до виконання певних дій, а у випадку неможливості їх виконання водночас визначають інший спосіб це зробити. Наявність факультативних рішень підтверджується ст. 217 ЦПК України, за якою суд, присуджуючи предмет позову, може визначити порядок його виконання, зокрема вказати у рішенні вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде у наявності[5.c.475].

Законодавству України деяких зарубіжних країн, крім завершальних (основних) рішень, відомі інші їх види: заочні, часткові (окремі), проміжні і умовні1. Заочним визнається рішення, ухвалене судом за відсутності відповідача, який був належним чином викликаний у судове засідання і не з'явився та не надіслав письмового повідомлення про причини неявки, або причини визнані неповажними (ст. 224 ЦПК України). Неявка відповідача, будучи підставою для ухвалення заочного рішення, у законодавстві розглядається по-різному: за французьким -- як визнання відповідачем тих фактів, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги; за англійським -- не тільки фактів, а й самого права.

Частковими (окремими) називаються рішення, якими вирішуються окремі правові вимоги, що були достатньо встановлені судом або визнані відповідачем. Щодо інших позовних вимог рішення не приймається до з'ясування необхідних обставин і подання необхідних доказів. У процесі у справі, якщо виступає декілька позивачів і декілька відповідачів, може бути ухвалено часткове рішення щодо як окремих позивачів, так і окремих відповідачів. Отже, в одній справі може бути ухвалено декілька рішень.

Проміжним визнається рішення, яким вирішено спірну вимогу про право, із залишенням невирішеної вимоги про її розмір. За законодавством Франції до постанов проміжного характеру належать попередні судові ухвали, якими встановлено процесуальні заходи (допит свідка тощо) та які покликані сприяти вирішенню справи по суті.

Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання (ненастання) певних обставин, виконання (невиконання) певних дій, а також, коли його виконання залежить від зазначених умов[2.c.198].

Законодавством України не допускається ухвалення умовних рішень, оскільки вони можуть викликати спір з приводу настання чи ненастання таких обставин і перешкоджати його виконанню.

2. Суть судового рішення

У теорії цивільного процесу з приводу юридичної природи судового рішення було висловлено різні судження, у яких виділяються окремі властивості, що його характеризують. Вважається, що воно є актом судового підтвердження наявності чи відсутності певних правовідносин і наказом суду; актом визнання, підтвердження існування чи не існування спірного права і наявності в підтвердженні наказу; актом захисту прав громадян, підприємств, установ і організацій та охорони правопорядку шляхом встановлення права і сприяння в його здійсненні; актом застосування норми права, що владно підтверджує правовідносини сторін, тощо.

Справді, судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо. Але зазначені риси підкреслюють лише окремі властивості рішення, які не дають повного уявлення про його суть[5.c.89].

У рішенні суду є елементи імперативного характеру, наказу, примусової сили держави, але суть його не в цьому. Застосування примусової сили державою -- це специфічна гарантія, що забезпечує реалізацію права і відрізняє його від інших соціальних норм. Одним з державних органів, який може застосовувати примусову силу, є суд. Актом діяльності суду на таке застосування є його рішення. Воно спрямоване безпосередньо на виконання заходів примусу. Особливо чітко вони виявлені у рішеннях про задоволення судом позову про присудження. У них суд від імені держави визначає для сторін виконання певних дій реалізації їх спірних правовідносин. Визначення для сторін таких дій -- це і є наказ суду. Примусова сила судового рішення властива і рішенню про визнання. Вона опосередковується на різних суб'єктах неоднаково і залежить від процесуального становища суб'єкта правовідносин, від характеру заінтересованості його у наслідках вирішення справи.

У рішенні суду є також елементи декларативного характеру -- підтвердження наявності або відсутності між сторонами спірних правовідносин, права чи факту, що має юридичне значення. Таке підтвердження правовідносин є обов'язковою передумовою для відображення у рішенні не тільки наказу, а й інших його властивостей. Для того, щоб суд вирішив передане на його розгляд правове питання і застосовував примусову силу, він спочатку повинен підтвердити наявність чи відсутність правовідносин, а потім винести наказ про здійснення суб'єктом матеріальних правовідносин певних дій[2.c.254].

Неправильним буде визначення суті судового рішення за допомогою застосованих ним способів захисту права, передбачених ст. 16 ЦК України, зокрема визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, що його порушують; присудження до виконання в натурі, припинення або зміни правовідносин тощо.

Суть рішення суду зумовлюється метою і завданням цього процесуального акта. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є у реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, якщо зважати; на завдання цивільного судочинства, особливості правосуддя, його функції щодо застосовування норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, суб'єктивні та об'єктивні межі дії судового рішення. Судове рішення -- акт правосуддя у цивільних справах, у зв'язку з чим визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямовано, від його політичної, економічної і юридичної характеристики.

Ухваленням рішення завершується стадія судового розгляду. Отже, судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. У рішенні відображається вся проведена судом діяльність щодо дослідження і оцінки доказів, встановлення юридичних фактів, а також застосування норм права до конкретних правовідносин та їх суб'єктів.

Рішенням суду від імені держави усувається спір між сторонами і вирішується питання про захист прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій, державних і суспільних інтересів. Рішенням реалізується владна воля держави -- сторони присуджуються додержуватися певної поведінки щодо існуючих між ними правовідносин[2.c.54].

Судовим рішенням охороняється державний і суспільний устрій України, система господарства і власність.

У рішенні від імені України дається оцінка спірної вимоги чи правовідносин та дій заінтересованих осіб.

Застосування у рішенні закону розкриває перед широкими масами населення зміст законів України, закріплює у свідомості громадян повагу до них і правопорядку, правил співіснування, виконує виховну функцію.

Пленум Верховного Суду України у п. 1 постанови «Про судове рішення» звертає увагу судів на те, що судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Отже, суть судового рішення у тому, що воно є основним і найважливішим актом правосуддя, ухваленим у передбаченому законом порядку ім'ям України і спрямованим на захист гарантованих Конституцією України прав, свобод та законних інтересів громадян й організацій, державних і суспільних інтересів, зміцнення законності і правопорядку, на запобігання правопорушенням, виховання громадян і посадових осіб на засадах поваги до Конституції, законів України, честі, гідності і рівності людини перед законом і судом.

3. Вимоги, яким має відповідати судове рішення

судовий постанова рішення виконання

Норми глави 7 розділу III «Судові рішення» ЦПК України визначають, що рішення суду має бути законне і обґрунтоване (ст. 213), ухвалене у передбаченому порядку (ст. 209), викладене за встановленим змістом (ст. 215) і проголошене публічно (ст. 218).

Законність рішення суду визначає його правосудність. Це якісний стан рішення, що характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Законним є рішення, яким суд, виконавши вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (ч. 2 ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215 ЦПК України умовами законності (тобто правильного застосування норм матеріального права) є: правильне застосування закону, який підлягає застосуванню; незастосування закону, який не підлягає застосуванню; правильне тлумачення закону.

Вимога правильного застосування матеріального закону зумовлюється завданням суду щодо захисту прав, які реалізуються шляхом встановлення судом суб'єктивних прав і обов'язків сторін, існуючих між ними правовідносин, та сприяння в їх здійсненні -- усунення порушень і реалізація положень[9.c.304].

Застосування права -- реалізація диспозиції і санкції норми (норм) права. До змісту реалізації диспозиції норми права належать: встановлення юридичних фактів, як умов наявності правовідносин; визначення об'єктивної істини юридичних фактів; правильна правова оцінка фактичних обставин. Реалізація санкції норми права полягає: в усуненні порушень суб'єктивного права; вжитті заходів (засобів), щоб сторони діяли відповідно до визначених правовідносин, за необхідності -- примусова реалізація. У зв'язку з цим законність судового рішення про присудження визначається правильною реалізацією диспозиції і санкції норми права, а про визнання -- лише диспозиції.

Вимоги законності рішення суду забезпечуються також правильним застосуванням судом норм цивільного процесуального права -- додержанням передбаченого ними цивільного процесуального порядку, процесуальної форми, точним здійсненням прав і обов'язків суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин та правильною реалізацією ними повноважень.

Отже, рішення буде законним, якщо суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права та всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності -- на підставі закону, який регулює подібні відносини, або на підставі загальних засад і змісту законодавства України (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення»).

Обґрунтованість судового рішення -- це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК України). Відповідно до статей 8, 213, 215, 309 ЦПК України умовами обґрунтованості рішення є: повне з'ясування обставин, що мають значення для справи; доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; відповідність висновків суду, викладених у рішенні, обставинам справи[6.c.257].

Обставини у справі -- це юридичні факти. Тому з'ясування обставин у справі полягає у встановленні всіх юридичних фактів, які згідно з нормами права мають значення для розкриття існуючих між сторонами правових відносин чи існування певних подій. Встановленню підлягають і неюридичні факти, якщо вони можуть розкривати динаміку дій чи подій, які підлягають встановленню. Повнота і всебічність забезпечує відповідність обставин справи об'єктивній істині. Встановлені судом факти мають відображати реальну дійсність, ті Фактичні обставини, що існували чи існують в об'єктивному світі.

Встановлені судом обставини справи мають бути обґрунтовані доказами, що були одержані у визначеному законом порядку, за допомогою передбачених ч. 2 ст. 57 ЦПК України засобів доказування і перевірені у тому судовому засіданні, щ якому ухвалюється рішення. Відхилення доказів має бути, обґрунтованим.

Важливою умовою обґрунтованості рішення суду є відповідність його висновків істині -- дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Істина встановлюється тільки ч результаті повного, всебічного, об'єктивного та безпосереднього дослідження судом всіх обставин справи на підставі змагальності між заінтересованими особами із сукупності явищ; дійсності та взаємовідносин сторін.

Зміст істини, що встановлюється у цивільному процесі, залежить від його завдань, тому юридичним фактам суд повинен дати не тільки фактичну, а й правову оцінку. Оцінка доказів справи провадиться суддями за внутрішнім переконанням, яке створюється у процесі дослідження матеріалів справи і є його наслідком. Внутрішнє переконання суддів -- це їх переконаність у правильності рішення, яке базується на перевірці й оцінці у сукупності доказів, досліджених ними у процесі судового розгляду. Воно ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні у судовому засіданні всіх обставин справи у їх сукупності відповідно до закону. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності (ст. 212 ЦПК України).

Отже, обґрунтованим визнається рішення, в якому відображені всі обставини, що мають значення для справи, всебічно і повно з'ясовані у судовому засіданні, а висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, такими, що відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Для цього під час ухвалення рішення суд повинен вирішити всі питання, встановлені ст. 214 ЦПК України, зокрема:

1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або у позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову[1.c.87].

Рішення суду має викладатися письмово, за змістом -- відповідати вимогам ст. 215 ЦПК України і складатися із вступної, описової, мотивувальної, резолютивної частин. У вступній частині зазначаються: час і місце ухвалення рішення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів -- при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина повинна містити узагальнений виклад позиції відповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, інші докази, досліджені судом. У мотивувальній частині зазначаються: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені у рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався. У резолютивній частині зазначаються: висновки суду про задоволення позову або відмову у позові повністю чи частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Резолютивна частина рішення у деяких справах, залежно від характеру спірних правовідносин і змісту позовних вимог, має певні особливості (статті 216, 217 ЦПК України).

Відповіді суду на всі правові питання повинні випливати із встановлених фактичних обставин, бути вичерпними, визначеними і безумовними.

Вичерпними є рішення, які містять відповідь суду на всі передані на його вирішення правові питання.

Вимога визначеності полягає у тому, що рішення суду по* винно дати чітку і конкретну відповідь на всі порушені перед ним питання, зокрема: повністю або частково задовольняються позовні вимоги чи в цьому відмовлено; які конкретно права позивача визнані або поновлені; розмір грошових сум чи перелік майна, що присуджується стороні; які конкретно дії і на користь кого повинен виконати відповідач або якими іншими передбаченими законом способами підлягає захисту порушене право.

У разі об'єднання в одне провадження декількох вимог або прийняття зустрічного позову чи позову третьої особи має бути визначено, що конкретно постановив суд по кожній вимозі. При задоволенні позову про визнання суд у необхідних випадках повинен зазначити у резолютивній частині і про ті правові наслідки, які настають у зв'язку із таким визнанням (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу внаслідок визнання його недійсним). З метою запобігання виникненню незрозумілості при виконанні рішення у резолютивній частині зазначається точна і повна назва юридичної особи, прізвище, ім'я, по батькові громадянина, щодо якого вирішено правову вимогу.

Безумовність полягає у тому, що висновки, зроблені в рішенні, не повинні включати умови, які поставили б його виконання в залежність від їх настання. Суд не може покласти на відповідача обов'язок виконати певні дії за умови виконання зустрічних дій з боку позивача або настання певних подій.

Якщо суд на підставі п. 7 ч. 1 ст. 214, ст. 367 ЦПК України допускає негайне виконання рішення, то він також зазначає про це у резолютивній частині рішення. Надання розстрочки чи відстрочки визначається у відповідній частині рішення (ст. 217 ЦПК України).

У формі рішення виносяться тільки ті постанови суду першої інстанції, якими вирішується цивільна справа по суті, у і зв'язку з чим включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи посуті, не допускається. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог у самостійне провадження або закриття провадження у них, залишення без розгляду тощо. Вирішення таких питань викладається у самостійній процесуальній формі ухвал (статті 208, 210 ЦПК України), які можуть постановлятися водночас з рішенням.

Порядок ухвалення рішення передбачений статтями 18, 19, 195, 196, 208, 209 ЦПК України. Суди України ухвалюють рішення іменем України негайно після розгляду справи, більшістю голосів суддів, які входять до складу суду у даній справі.

Рішення суду ухвалюється у нарадчій кімнаті з додержанням її таємниці -- ніхто не має права бути присутнім у ній, крім складу суду у даній справі. Суддям забороняється розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті (ст. 196 ЦПК України).

Ухвалене рішення виготовляється на спеціальному бланку у письмовій формі головуючим або одним із суддів при колегіальному розгляді справи, підписується всім складом суду і скріплюється печаткою суду. Виправлення у рішенні можуть бути застережені перед підписом суддів[3.c.164].

Ухвалене судом рішення проголошується прилюдно, крім рішень про усиновлення дітей тощо (ст. 6 ЦПК України). Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження (ч. 1 ст. 218 ЦПК України).

Сторонам та особам, які брали участь у справі, що не були присутні у судовому засіданні при її розгляді, суд надсилає копії рішення протягом п'яти днів з дня його проголошення. На вимогу інших осіб, які брали участь у справі, суд видає копії судового рішення не пізніше п'яти днів з дня проголошення рішення (частини 2, 3 ст. 222 ЦПК України).

4. Негайне виконання, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання

Негайне виконання судового рішення означає, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Негайне виконання рішень буває обов'язкове і факультативне. Стаття 367 ЦПК України зобов'язує суд допустити негайне виконання рішення у справах: про присудження працівникові заробітної плати, але не більше як за один місяць; про стягнення відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю фізичної особи, у межах суми стягнення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника; про відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала; про розкриття банком інформації, і яка містить банківську таємницю щодо юридичних чи фізичних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні аліментів, заробітної плати і відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я[4.c.236].

Ухвалюючи рішення, суд може визначити порядок його виконання, надавши відстрочку або розстрочку виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає у рішенні (ст. 217 ЦПК України).

Відстрочка виконання полягає у перенесенні судом строків реалізації рішення у бік їх збільшення на точно визначений строк. Розстрочка виконання -- допустимість стягнення у присудженого у відповідних частинах протягом точно визначеного судом строку.

Підстави для відстрочки і розстрочки виконання передбачені ст. 373 ЦПК України та встановлені ст. 33 Закону України «Про виконавче провадження», ними є обставини, які можуть утруднити або зробити неможливим виконання рішення, а саме: хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо. При вирішенні питання про відстрочку виконання рішення треба брати до уваги інтереси не тільки боржника, а й стягувача. Для позитивного вирішення питання про розстрочку або! відстрочку необхідна наявність таких умов: відсутність вини з боку боржника у створенні обставин, які можуть бути підставою для таких наслідків; тимчасове його перебування у тяжкому становищі; виконання рішення за наявних обставин (без відстрочки чи розстрочки), що може мати несприятливі наслідки для боржника; відстрочка або розстрочка не завдала серйозної шкоди стягувачеві.

Суд, який ухвалив рішення, може також вжити заходів для забезпечення його виконання (ст. 217 ЦПК України), на підставі вимог закону і обставин справи. Так, присуджуючи майно в натурі, суд повинен вказати у рішенні його вартість, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності.

Ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, суд повинен зазначити, у якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним (ст. 216 ЦПК України).

5. Виправлення недоліків рішення судом, що його ухвалив

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не має права сам його змінити або скасувати (ч. 2 ст. 218 ЦПК України). Допущені у ньому помилки, внаслідок яких воно стає незаконним та необґрунтованим, є підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку (статті 309, 341 ЦПК України) та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами (статті 354, 359, 361 ЦПК України).

Деякі недоліки судового рішення можуть бути у точно передбачених законом випадках усунені судом, який ухвалив рішення, одним із трьох способів: виправлення описки і арифметичної помилки; ухвалення додаткового рішення; роз'яснення рішення (статті 219-221 ЦПК України).

Встановленню такого правила сприяли суб'єктивні й об'єктивні фактори. Суб'єктивні -- правильно такі виправлення може зробити лише суд, який розглядав справу по суті. Неточність і незрозумілість висловлювань у рішенні може пояснити тільки той суд, який допустив такий недолік. Повну відповідь на позовну вимогу, у якій не було ухвалене рішення, може правильно зробити той суд, який її розглядав. Лише суд, який розглядав справу і вирішив питання про право, може точно визначити розмір присудженого, оскільки вирішення цих питань залежить одне від одного.

Об'єктивні -- правова вимога, заново розв'язана судом, на вирішується визначеними законом способами виправлення недоліків рішення. Вона тільки роз'яснюється і уточнюється або вирішується певна її частина, що пов'язана з правовою вимогою, або ж робиться лише відповідь з приводу розв'язання вимоги, яка помилково не була включена до резолютивної частини рішення.

Виправлення описок і арифметичних помилок у судовому рішенні (ст. 219 ЦПК України). Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об'єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення тощо. Помилкою --j неправильність у діях і висновках. Це -- допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків неточність у рішенні суду при визначенні суми, яка підлягає стягненню. Тому наявність арифметичних помилок ґрунтується на цифрових даних, що були предметом вимог сторін та дослідження: суду.

Суд може з власної ініціативи чи за заявою осіб, які беруть участь у справі, розпочати розгляд питання про виправлення описок і арифметичних помилок.

Подача заяви до суду про виправлення описки і арифметичної помилки у ЦПК України ніякими процесуальними строками не обмежена, але судова практика дотримується правила, за яким питання про внесення виправлення може бути вирішено судом, якщо рішення не виконано і не пропущено встановлений законом строк для виконання. Стаття 21 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає три роки.

Розгляд питання провадиться у судовому засіданні з додержанням порядку розгляду цивільних справ. У судове засідання викликаються особи, які брали участь у справі, але їх неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлення. Вони можуть користуватися належними їм правами з урахуванням специфіки предмета судового розгляду. Резуль--: тати розгляду вимоги про виправлення описки чи арифметичної помилки закріплюються у постановленій судом ухвалі, яка може бути оскаржена (п. 10 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Ухваленням додаткового рішення (ст. 220 ЦПК України) виправляється порушення вимоги вичерпності, якій має відповідати судове рішення[1]

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 220 ЦПК України додаткове рішення може бути ухвалене, коли щодо певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення. Прикладом для ухвалення рішення з цих підстав може бути справа за позовом працівника підприємства про поновлення на роботі і виплату за вимушений прогул, у якій суд ухвалив тільки рішення про поновлення на роботі, не вирішивши питання про оплату вимушеного прогулу. Якщо вимога, хоч і була пред'явлена до суду, але у судовому засіданні не розглядалася, сторони не пред'являли доказів і не давали пояснень, то для вирішення такої вимоги у порядку ухвалення додаткового рішення підстав немає.

Суд має право ухвалити додаткове рішення також тоді, коли ним було розв'язане питання про право, але не зазначено точного розміру присудженого стягнення або які дії треба виконати (п. 2 ч. 1 ст. 220 ЦПК України). Такі випадки можуть мати місце, якщо судом буде визнано право на одержання відшкодування за пошкодження майна, ушкодження здоров'я, але не присуджено розміру відшкодування. Додатковим рішенням виправляється рішення суду, ухвалене на користь кількох позивачів, без зазначення, у якій частині рішення стосується кожного з них або того, що стягнення є солідарним.

Суд, ухвалюючи рішення, за наявності підстав, визначених ст. 367 ЦПК України, зобов'язаний допустити його негайне виконання. Невиконання цієї вимоги може бути усунено ухваленням додаткового рішення (п. З ч. 1 ст. 220 ЦПК України), яке ухвалюється також у випадках, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України).

Порушення процесу про ухвалення додаткового рішення можливе за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду. Заява подається до суду, що ухвалив рішення, до закінчення строку на виконання рішення[3.c.271].

Якщо на рішення суду подана апеляційна скарга і одночасно порушено питання про ухвалення додаткового рішення, тог; суд повинен вирішити спочатку вимогу про додаткове рішення, а потім надіслати справу для вирішення у суд апеляційної інстанції. Під виглядом додаткового рішення суд не має права змінювати зміст рішення або вирішувати нові питання, які не були досліджені у судовому засіданні. Справа розглядається у судовому засіданні з викликом сторін.

Розгляд справи про ухвалення додаткового рішення провадиться у порядку, встановленому для розгляду цивільних справ. Додаткове рішення може бути оскаржено. Ухвала суду про відмову в ухваленні додаткового рішення також може бути оскаржена.

Роз'яснення судового рішення (ст. 221 ЦПК України) на! стає тоді, коли його зміст викладено нечітко, його положення незрозумілі, внаслідок чого реалізація такого рішення викликає труднощі чи стає неможливою1. Роз'яснення рішення можливе без зміни його змісту у межах вирішеної судом правової вимоги.

Право вимагати роз'яснення рішення мають особи, які брали участь у справі, і державний виконавець.

Право роз'яснення рішення належить лише суду, який його ухвалив у колегіальному складі чи одноособово[2.c.120].

Право вимагати роз'яснення рішення -- строкове. Подача заяви допускається, якщо рішення не виконане або ще не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.

Заява про роз'яснення рішення розглядається судом протягом десяти днів за правилами цивільного судочинства зі викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає її розглядові. Ухвала суду про роз'яснення рішення може бути оскаржена. Така ухвала надсилається особам, які брали участь у справі, та державному виконавцю, якщо рішення роз'яснювалося за його заявою.

5.1 Ухвали суду першої інстанції

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом провадження у справі в суді першої інстанції, різні клопотання і заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду (ч. 2 ст. 208 ЦПК України).

Ухвалами суду першої інстанції вирішуються питання, спрямовані на виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин, на створення належних умов для всебічного, повного і об'єктивного розгляду та вирішення справи, на реалізацію і захист процесуальних прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин.

Для виявлення специфіки ухвал у юридичній літературі наводиться їх класифікація за різними підставами.

Залежно від вирішення вимоги, спрямованої на розвиток провадження у справі, вони поділяються на такі види:

а) ухвали, спрямовані на відкриття провадження у справі (ч. З ст. 122 ЦПК України України), а також в питаннях виправлення описки і арифметичної помилки (ст. 219 ЦПК України); ухвали про роз'яснення рішення (ст. 221 ЦПК), скасування обмеження дієздатності або поновлення громадянина у дієздатності (частини 2, 3 ст. 241 ЦПК України);

б) ухвали, які забезпечують розвиток процесу у справі, -- ними вирішуються окремі процесуальні питання, які виникають під час підготовки справи до розгляду, вирішення судом справи і виконання судового рішення -- про притягнення або вступ у справу співучасників, третіх осіб, органів державного управління, про залучення додаткових доказів, призначення експертизи, відкладення розгляду у справі тощо (статті 36, 143, 222, 239 ЦПК України);

в) ухвали, які перешкоджають виникненню цивільного процесу у справі (перетинальні) або подальшому його розвитку (заключні). Пєретинальні -- ухвали про відмову у прийнятті заяви (ст. 122 ЦПК України), зупинення провадження у справі (статті 201-204 ЦПК України), залишення заяви без руху (ст. 121 ЦПК України); заключними ухвалами закінчується провадження у справі (статті 205-206 ЦПК України), залишення позову без розгляду (ст. 207 ЦПК України);

г) ухвали по застосуванню санкцій за цивільні процесуальні правопорушення -- заходів процесуального примусу (статті 91-94 ЦПК України), про притягнення до кримінальної відповідальності (статті 50, 53, 55 ЦПК України);

ґ) ухвали, які сигналізують про порушення законності та істотні недоліки у роботі підприємств, установ, організацій, З метою вжиття заходів до їх усунення -- окремі ухвали (ст. 211 ЦПК України).

Залежно від суб'єктів, які постановили ухвалу, їх поділяють на одноособові і колегіальні -- все залежить від того, у якому складі розглядається справа. Відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК України суддя одноособово по першій інстанції розглядає всі цивільні справи, підвідомчі суду. Колегіально, у складі одного судді і двох народних засідателів, розглядаються справи, передбачені нормами ЦПК України (ч. 4 ст. 234). Отже, при розгляді справи колегіально, ухвали приймаються також колегіально. Але питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями судді щодо підготовки справи, виконанням судових рішень, вирішуються суддею одноособово, крім випадків, коди вони виникають у судовому засіданні під час розгляду справи у колегіальному складі суддів.

За процесуальною формою втілення ухвали поділяються на самостійні і журнальні.

Суд постановляє у нарадчій кімнаті самостійні ухвали, які втілюються у письмову форму окремого процесуального документа, підписуються всім складом суду і приєднуються до справи (закриття провадження у справі -- ст. 209 ЦПК України).

Журнальні ухвали з окремих нескладних питань суд постановляє, не виходячи до нарадчої кімнати. Вони заносяться до журналу судового засідання (про порядок допиту свідків, експертів і дослідження інших доказів -- ст. 177, ч. 5 ст. 209 ЦПК України).

За змістом ухвала, постановлена як окремий документ, повинна містити: час і місце постановлення; найменування та склад суду, прізвище секретаря судового засідання; назву осіб, які беруть участь у справі, і предмета спору; суть питання, що розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків і закон, яким він керувався, постановляючи ухвалу; висновок суду; порядок і строк оскарження ухвали (ч. 1 ст. 210 ЦПК України).

Ухвала, яка постановляється судом не у нарадчій кімнаті, за змістом повинна містити: суть питання, яке розв'язується; мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким він керувався, постановляючи ухвалу; висновок суду (ч. 2 ст. 210 ЦПК України).

Всі ухвали оголошуються одразу після їх постановлення. Питання про те, чи набирають вони законної сили, умови і порядок набрання, правові наслідки законної сили, ЦПК України окремо не врегульовані. В теорії цивільного процесу щодо цього існують різні думки.

Аналіз норм ЦПК України свідчить, що всі ухвали набирають законної сили, але деякі з них, які підлягають самостійному оскарженню (ст. 293 ЦПК України), після закінчення п'яти днів з дня проголошення ухвали, встановлених для подання заяви про апеляційне оскарження і десяти днів після подання заяви, встановлених для подання апеляційної скарги (ч. 2 ст. 294 ЦПК України).

У разі подання апеляційної скарги -- ухвала суду першої інстанції набуває законної сили з дня її розгляду в апеляційному порядку, якщо ухвала була залишена без змін. Інші ухвали суду першої інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ч. 2 ст. 139 ЦПК України). Не всі ухвали набувають властивостей незмінності (ст. 154 ЦПК України). Заключні ухвали з набранням законної сили набувають властивостей законної сили судового рішення.

Висновки

Постанови суду першої інстанції з приводу вирішення по суті справ позовного провадження і окремого провадження закріплюються у процесуальній формі рішення.

Судові рішення -- це акти правосуддя у справі, які ґрунтуються на встановлених у судовому засіданні фактах і застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Питання про наявність конститутивних рішень, як і позовів, у науці цивільного процесу є дискусійним.

У юридичній літературі з цивільного процесу фігурують альтернативні і факультативні рішення суду.

Умовним називається таке рішення, яким право позивача вважається визнаним тільки залежно від настання певних обставин.

Судовим рішенням підтверджується наявність або відсутність між сторонами правовідносин, є в ньому і елементи наказу, воно є актом застосування норм матеріального і процесуального права тощо.

Суть рішення суду зумовлюється метою і завданням цього процесуального акта. судове рішення є цивільним процесуальним актом, який підсумовує діяльність суду першої інстанції щодо розгляду і вирішення справи по суті. Обґрунтованість судового рішення -- це його правильність з фактичного боку.

Використана література

1. Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К.Качуренко. -- 2-е вид. -- К., 1992. -- С. 198.

2. Фединяк Л. Визнання іноземних рішень на території України: окремі питання // Право України. -- 2000. -- № 7.

3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. -- 1996. -- № 30. -- Ст. 141.

4. Відомості Верховної Ради України. -- 1994. -- № 10. -- Ст. 45.

5. Відомості Верховної Ради України. -- 1992. -- № 10. -- Ст. 137.

6. Закони України, спрямовані на реалізацію судово-правової реформи: Офіційне видання. -- 2001. - С. 192.

7. К о с а к В. Проблеми взаємного визнання і виконання рішень юрисдикційних органів України і ФРН // Право України. -- 2000. -- № 10.

8. Державна виконавча служба. Виконання рішень судів: Офіційне видання. -- Ужгород: ІВА. -- 1999. - С. 152.

9. Урядовий кур'єр. -- 2002. -- № 9. -- 16 січ.

10. Щелкунов О., Крісті С. Про порядок визнання та виконання рішень судів України на території інших держав // Одеський юридичний вісник. -- 2003. -- № 2. -- серпень.

Размещено на Allbest.ru