Главная
Коллекция "Otherreferats"
Государство и право
Конституційно-правові інститути, їх характеристика
Конституційно-правові інститути, їх характеристика
Система конституційного права як система інститутів і норм. Розташування конституційних інститутів України. Особливості конституційної відповідальності, її основні види. Інститути прав і свобод людини, громадянства, влади, місцевого самоврядування.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 17.10.2012 |
| Размер файла | 45,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Конституційно-правові інститути, їх характеристика
Зміст
- Вступ
- 1. Конституційно-правові інститути, їх характеристика
- 2. Інститут особи в конституційному праві
- 2.1 Інститут прав і свобод людини
- 2.2 Інститут громадянства України
- 3. Інститут влади
- 4. Демократичні інститути місцевого самоврядування
- Висновки
- Використана література
Вступ
Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, структурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.
Конституційне право України в цілому збудоване з врахуванням досвіду демократичних держав, тому розташування його інститутів має принципово новий вигляд:
1) основи конституційного ладу України;
2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;
3) форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми та ін.;
4) законодавча влада;
5) Президент України;
6) виконавча влада;
7) судова влада;
8) територіальний устрій;
9) місцеве самоврядування.
конституційне право інститут україна
1. Конституційно-правові інститути, їх характеристика
Однією із системоутворюючих, кваліфікаційних ознак конституційного права є інститут конституційної (державно-правової) відповідальності.
За сучасних умов така відповідальність набуває особливої ваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів, що проходять у нашій країні.
Дана відповідальність - невід'ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій. Це - особливий вид юридичної відповідальності. ЇЇ зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.
Однак конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спостерігається на рівні конституційного регулювання. Тут - особлива вага (ціна) відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин. Ось чому відповідальність Президента, депутата чи державних органів якісно відрізняються від "звичайної" юридичної відповідальності.
З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у необхідних випадках застосувати такий спонукальний чинник, як примус.
Вказівки на можливість застосування у необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права - Конституції України, конституційних законах та інших нормативних актах. Так, визнання виборів окремих народних депутатів недійсними в разі порушення законодавства про вибори, скасування Президентом актів Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо є типовими прикладами конституційно-правової відповідальності.
Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.
Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілюється в життя двояко:
а) безпосередньо в межах конституційних правовідносин;
б) через норми інших галузей права.
Однак у багатьох випадках конституційна відповідальність поєднується, переплітається з іншими видами юридичної відповідальності.
Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:
ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;
позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність.
Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.
Об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це - найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України, Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.
Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.
Своєрідність конституційного права України виявляється не тільки в предметі, методі та конституційній відповідальності, а й у функціях цього права, під якими, звичайно, розуміють зумовлені соціальним призначенням основні напрями, або способи впливу цієї галузі на суспільні відносини, які уособлюють повновладдя народу. Найважливішими з них є політичні, економічні, духовні, ідеологічні, соціальні, а також установчі, правотворчі, інформаційні та інші функції, зокрема регулятивні, охоронні тощо. Регулятивна функція втілюється, наприклад, у 2, 3, 5, 40, 73, 92, 103 та інших статтях Конституції; охоронна - у 47, 49, 50, 52, 54, 55 та інших статтях.
Інститут права - це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу. Це повною мірою стосується і конституційно-правового інституту, норми якого відзначаються певною автономією, об'єднуються на основі певних принципів і методів, відзначаються відносною самостійністю правового регулювання. Розрізняють галузеві і міжгалузеві правові інститути.
Так, галузевими конституційними інститутами є:
- інститут представницьких органів,
- інститут громадянства,
- інститут територіального устрою,
- інститут місцевого самоврядування тощо.
Прикладом міжгалузевого інституту може бути інститут власності.
Конституційні інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу ряд інших інститутів (підінститутів), які, в свою чергу, можуть мати більш дрібні структурні підрозділи. Такими надінститутами можна вважати інститути влади народу, державного суверенітету, державної влади тощо.
Таким чином, конституційно-правовий інститут - це функціонально відокремлена, внутрішньо стабільна підсистема взаємозв'язаних правових норм. Це - головний підрозділ конституційної галузі права, що є системою інститутів права і охоплює не один, а декілька різновидів правовідносин, однорідних за своїм змістом і методами правового впливу.
Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції України.
Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це - інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.
2. Інститут особи в конституційному праві
У статусі особи в кожному суспільстві і в кожній державі відображається її гуманізм, демократизм та інші найістотніші риси. Природно, що конституції більшості країн світу, закріплюючи суспільний і державний лад, прагнуть якнайширше визначити основні права і свободи людини і громадянина, тобто їх статус.
Це характерно і для нової Конституції України. Правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина присвячено II розділ. До того ж цей розділ є одним з найбільших, він містить 48 статей із 161 статті Конституції.
Слід зазначити, що із цих 48 статей II Розділу, що присвячені правам людини і громадянина., 37 стосуються особистих прав та свобод і лише 4 статті закріплюють обов'язки громадян.
Нова Конституція України поєднала традиційні положення в закріпленні прав і свобод людини і громадянина, особливо у визначенні соціальних і культурних прав і свобод, з принципово новими положеннями і підходами, закріплені громадянські (природні), політичні і економічні права і свободи. Поряд з правами і свободами громадянина в ній вперше визначені права і свободи людини, насамперед її природне право - право на життя (ст.27).
У ст. З Конституції України сказано, що людина є "найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Істотним надбанням нової Конституції є передбачені нею нормативно-правові і організаційні гарантії. Гарантами прав і свобод за Конституцією є насамперед Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, суди.
Терміни "права", "свободи" і "обов'язки" вживаються досить часто в національному праві різних країн світу, в тому числі й в українському праві, їм приділяється значна увага як в Конституції України, так і в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства: конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, сімейного, кримінального тощо.
Важко знайти інший інститут сучасного міжнародного права, де б існувала така кількість договорів, пактів, угод, конвенцій, як щодо прав і свобод людини і громадянина. Десятки міжнародних договорів з гуманітарних питань - переконливий показник нормативної забезпеченості в галузі прав людини. Лише в рамках Міжнародної організації праці (МОП) укладено, понад 170 конвенцій, які безпосередньо стосуються прав людини.
Якщо до цього додати результати діяльності органів ООН (Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Ради), її спеціалізованих закладів (ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.) та органів і установ, що діють відповідно до міжнародних конвенцій (Комітет з питань ліквідації расової дискримінації, Комітет із прав людини, Комітет із проблем ліквідації дискримінації щодо жінок тощо), секретаріату та управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Ради Безпеки ООН, Ради в справах жінки, Комісії міжнародного права, Міжнародного суду, численних міжнародних конференцій з питань прав людини, - то можна переконатися, що права людини в міжнародному праві посідають досить значне місце. Та й механізми реалізації, які використовуються в цій сфері, більше розвинуті, ніж в інших галузях і інститутах міжнародного права.
Що ж собою являють поняття "права", "свободи", "обов'язки", з яких структурних елементів складаються, яку мають класифікацію, за якими видами розподіляються?
У нормативних актах і літературі існує досить розмаїта характеристика і класифікація прав та демократичних свобод людини і громадянина. На жаль, і в теорії конституційного права немає єдиного, уніфікованого підходу до визначення цих понять та їх класифікації.
2.1 Інститут прав і свобод людини
Основними принципами конституційно-правового інституту прав і свобод людини є:
1. Закріплення в національному праві прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права;
Україна, як повноправний член світової співдружності,, визнає і гарантує права й свободи особи, притаманні цивілізованому суспільству. У Конституції України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права людини, які вступили в силу у 1996 р. До цих документів треба додати і Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина (Закон України "Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини 1960 року" // Голос України. - 1997. - 24 лип.), ратифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.
Права та свободи людини і громадянина, оголошені у згаданих документах й закріплені в Конституції України, перебувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом;
2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від народження (ст.21 Конституції України).
Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами й свободами від народження;
3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст.24 Конституції України).
Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод людини й громадянина не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст.8 Конституції України),
Права й свободи людини та громадянина визнаються за всіма однаково., незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії тощо (ч. З ст.24 Конституції України).
Рівність прав і свобод людини й громадянина проголошується Конституцією України безпосередньо діючою, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч.2 ст, 3 Конституції України);
4. Принцип єдності прав та обов'язків людини і громадянина (ст, 23 Конституції України) полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути і обов'язків без прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права? які їм відповідають. У свою чергу, здійснення прав породжує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст.51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права й обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Ст.13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону користуватися об'єктами права власності народу, а ст.66 Основного Закону передбачає, що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі;
5. Принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина полягає в тому, що, по-перше, конституційні права і свободи гарантуються державою й не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.
В основі конституційного статусу особи лежать її фактичний соціальний статус, який визначається всією сукупністю економічних, політичних, духовних, моральних та інших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи, ідеали - головні фактори, які визначають справжню цінність, місце і роль людини в ньому.
Конституція закріплює історично зумовлене місце індивіда в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справляючи при цьому, безумовно, зворотній вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принципи взаємовідносин з державою і суспільством.
2.2 Інститут громадянства України
Із ст.1 Закону України "Про громадянство України" від 18 січня 2001, громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках;
Інститут громадянства почав формуватися наприкінці XVIII - на початку XIX ст.
Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої держави був Закон "Про правонаступницгво України" від 12 вересня 1991 р., у ст.9 якого закріплено, що "всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України", а також Закон України "Про громадянство України" від 8 жовтня 1991 р.
Указом Президента України від 31 березня 1992 р. було затверджене "Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України". Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України, коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, порядок набуття та припинення громадянства України.
У зв'язку з прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997 р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997 р. Відповідно до Закону "Про громадянство України" і в його розвиток 6 листопада 1997 р. був виданий указ Президента України "Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства".
Вдосконалюючи інститут громадянства 18 січня 2001 ВР прийнятий новий закон України "Про громадянство України”. На виконання вимог цього закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 14 червня 2002 р. за N 844 якою затвердив положення про державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб.
Громадянство є однією з істотних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті Української держави, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку громадянства України.
Інститут громадянства пов'язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов'язком держави забезпечувати права людини в Україні.
Залежно від форми волевиявлення народу розрізняють інститути представницької і безпосередньої демократії.
Проголошуючи народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (ст.5 Конституції), Конституція України надала безпосередньому волевиявленню пріоритетного значення, що стало об'єктивним відображенням суспільно-політичної практики незалежної України.
Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов'янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на "віче" - ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру.
З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.
Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов'язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України, їм притаманна одна й та сама форма державного управління - демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно-політичних, державних з військовими. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорізького", названий Конституцією України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів - Генеральної Ради.
Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки.
Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів.
3. Інститут влади
Однією з найважливіших складових конституційного права завжди були питання організації державної влади. Проте саме поняття конституційно-правового інституту "державна влада", на жаль, належної теоретичної розробки не здобуло. Досить зазначити, що всі підручники з державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності цього поняття.
Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови молодої Української держави.
Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з теоретичних посилок науки конституційного права, саме як його одного з основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин, пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього інституту включаються такі групи конституційних норм які мають єдиний предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна влада.
Конституційно-правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об'єднують такі групи конституційних норм:
про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв (у переважній більшості конституцій - народ);
про характер державної влади (залежно від форми державного режиму - демократична або авторитарна);
про мету та принципові напрями державної влади;
про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади (принцип розподілу влади у більшості країн світу, або єдність влади в органах типу рад);
про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.
Розкриття змісту державної влади - лише перший крок для з'ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.
Парламенти як інститути державної влади за формою е всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви - Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Всекитайські збори народних представників тощо, - але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму.
Президент - "це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (з майже 200), решта має монархічну форму правління.
Вперше інститут президента виник у СІЛА як результат прагнення громадян до встановлення сильної, але дійсно демократичної державної влади і держави в цілому на противагу монархії.
Інститут президентства є, як правило, одноособовим, хоча трапляються й інститути колегіального президентства. В останньому випадку встановлюється розподіл повноважень (глави держави) між колегіальним органом і його головою, що мало місце, зокрема, за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. колегіальний глава держави функціонував в Іраку.
У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави, по суті, виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади. У тих колишніх соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина, НДР, Румунія та ін.), функції глави держави також ділились між президентом і президією. Президії обирались вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині в ряді держав. Так, на Кубі чимало важливих повноважень глави держави реалізуються головою Державної ради - постійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.
Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн з президентською (за винятком СПІА й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія).
Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні (колишній Українській РСР) функції глави держави виконували переважно Верховна Рада, яка вважалась найвищим органом державної влади України, її Президія, як постійний діючий орган державної влади, та її голова.
Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді, в особі її постійно діючого органу - Президії Верховної Ради, була концепція "колективного президента" та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому (народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становлять єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада - найвищим органом державної влади).
Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави.
Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Десь через рік - 25 червня 1991 р. - Верховна Рада ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.
Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного внутріпарламентського інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Тому 5 липня 1991 р. було прийнято закони України "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" V "Про Президента Української РСР" і "Про вибори Президента Української РСР". Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції.
Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою - 12-1, яка була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції і названих законах визначався статус Президента, його функції, повноваження та порядок обрання.
Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була насамперед Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою ще 19 червня 1991 р.21 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України.
Проте конституювання інституту президентства на цьому не закінчилося. Воно продовжувалося у ході процесу підготовки нової Конституції України і внесення ряду змін та доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України в редакціях 1992, 1993, 1995 років та Конституційний Договір, укладений між Президентом і Верховною Радою 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції і Конституційним Договором Президент України набував нового статусу-статусу глави держави і глави виконавчої влади.
Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України 1996 р.
25 червня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила постанову "Про вибори Президента Української РСР", в пункті першому якої визнала "за доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР". В цій постанові передбачалося також, що вибори Президента Української РСР мають відбутися у 1991 р.
Згодом - 5 липня 1991 р. - було прийнято три закони Української РСР, присвячені цьому питанню, а саме: "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР"1, "Про Президента Української РСР"2 і "Про вибори Президента Української РСР"1. Конституцію Української РСР, зокрема, було доповнено новою главою - 12-1, присвяченою посаді Президента. В цих актах визначався статус і повноваження Президента Української РСР, умови і порядок його обрання.
В основу цих актів було покладено Концепцію нової Конституції України, що її було схвалено Верховною Радою України 19 червня 1991 р. Посада Президента України передбачалась і в усіх трьох редакціях проекту Конституції України. Йдеться про проекти в редакціях від 1 липня 1992 р., від 27 травня і від 26 жовтня 1993 р.4 Передбачалася посада Президента України і в Конституційному договорі, укладеному між Президентом України і Верховною Радою України 8 червня 1995 р. Всі ці проекти Конституції України, як і Конституційний договір, були покладені в основу роботи Конституційної комісії, утвореної Верховною Радою нового скликання з представників усіх трьох гілок державної влади.
Конституційний процес тривав досить довго. Спочатку проект розроблявся робочою групою, утвореною за спільним розпорядженням співголів Конституційної комісії - Президента і Голови Верховної Ради - з провідних науковців, потім опрацьовувався створеною з членів Конституційної комісії робочою підкомісією, до складу якої увійшли представники Верховної Ради, Президента, Верховного Суду і Вищого арбітражного суду, а з передачею його на розгляд Верховної Ради - спеціальною тимчасовою депутатською комісією, до складу якої увійшли представники всіх парламентських груп і фракцій.
Такий порядок опрацювання проекту Конституції дав змогу, з одного боку, якомога ширше врахувати всі пропозиції, що висловлювались у Верховній Раді при його обговорюванні, а з іншого, неминуче призвів до певних неузгодженостей в тексті проекту Конституції.
28 червня 1996 р. Верховна Рада України схвалила цей проект як Основний Закон Української держави.
У тексті нової Конституції посаді Президента присвячено розділ У (ст.102-112).
4. Демократичні інститути місцевого самоврядування
Конституція України закріплює систему місцевого самоврядування, в якій роль системоформуючого фактору і базового елементу відіграє територіальна громада, що складається шляхом природнього розселення громадян України та інших фізичних осіб в населених пунктах. Таке розселення людей відбувається шляхом реалізації громадянами права на свободу пересування і вільного вибору місця проживання, що гарантується ст.33 чинної Конституції.
Територіальна громада функціонує безпосередньо або через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні і міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, міські адміністрації). Спільні інтереси територіальних громад в районах та областях представляють районні та обласні ради. Безпосередньо громади реалізують свої права на сільських, селищних і міських референдумах; на виборах відповідних депутатів, сільських, селищних і міських голів; на громадських обговореннях проектів рішень органів місцевого самоврядування; за допомогою громадських ініціатив тощо.
Територіальні громади наділені чинною Конституцією різними функціями і повноваженнями у галузі фінансово-економічного, соціально-культурного, громадського, екологічного та інших сферах місцевого життя. Вони безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють відповідним майном; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції (ч.1 ст.143 Конституції).
Територіальні громади можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або спільного фінансування (утримування) комунальних організацій та установ, а також створювати для цього відповідні органи та служби.
Закріплені за територіальними громадами функції і повноваження переважно здійснюють їх органи. І це справедливо, оскільки представницька демократія є більш професійною, раціональною, аніж безпосередня демократія. Органи місцевого самоврядування, приймаючи рішення, враховують інтереси певних соціальних груп, забезпечують їх реалізацію через виконавчі структури тощо. Однак гармонії між функціонуванням місцевого самоврядування та інтересами громадян інколи немає. Адже реалізуючи право на місцеве самоврядування (на комунальних виборах, місцевих референдумах), громадяни керуються тільки власним розумінням інтересів і результати таких дій можуть не співпадати (частіше і не співпадають) з реальними можливостями задоволення їх інтересів органами самоврядування.
Поява в системі інститутів місцевого самоврядування територіальної громади, не дивлячись на певне розходження між її конституційним і фактичним статусом, має важливе значення для розвитку всіх інших інститутів самоврядування, є для них точкою опори. Авторитет територіальної громади залежить від громадян, які проживають на її території, від їх здатності в складних умовах перехідного періоду виявляти ініціативу, організованість і громадянську свідомість.
Висновки
Інститут права - це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу.
Конституційні інститути розрізняються за змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Серед них є надінститути, які охоплюють значне коло суспільних відносин і включають до свого складу ряд інших інститутів (підінститутів), які, в свою чергу, можуть мати більш дрібні структурні підрозділи.
Отже, під конституційно-правовим статусом особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини й громадянина.
Громадянство є однією з істотних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті Української держави, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку громадянства України.
Інститут громадянства пов'язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов'язком держави забезпечувати права людини в Україні.
Інститут президентства є, як правило, одноособовим, хоча трапляються й інститути колегіального президентства.
Інститут Президента України як глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні.
Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є главою держави.
Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаному з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.
Поява в системі інститутів місцевого самоврядування територіальної громади, не дивлячись на певне розходження між її конституційним і фактичним статусом, має важливе значення для розвитку всіх інших інститутів самоврядування, є для них точкою опори.
Використана література
1. Конституція України - Київ, 1996.
2. Коментар до Конституції України. - Київ, 1996.
3. Костюченко О. Основи конституційного права України // Курс лекцій.К. 1999.
4. Погорілко В. Конституційне право України // Наукова думка., 2000.
5. Констиуція України офіційний текст. Посібник. // Парламентське видавництво. 1999 р.
6. Годованець В. Конституційне право // Конспект лекцій. 2000 р.
7. Шелешученко Ю. Конституція і Конституційні акти України. Історія і сучасність. // К. 2001 р.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Предмет і методи конституційного права у зарубіжних країнах. Зміст, форми і структура головного закону держави. Система конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Конституційні інститути демократії, парламенту, уряду, судової влади.
книга [2,0 M], добавлен 07.12.2010Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні. Організаційно-правові основи в системі гарантій місцевого самоврядування. Особливості реалізації нормативних актів щодо повноважень представницьких органів місцевої влади.
реферат [21,5 K], добавлен 19.12.2009Вивчення сутності конституційного права, як галузі права в системі національного права, як науки і як навчальної дисципліни. Конституційно-правові інститути, норми та відносини і їх загальна характеристика. Система правових актів і міжнародних договорів.
курсовая работа [33,5 K], добавлен 03.02.2011Поняття та конституційні принципи місцевого самоврядування, їх закріплення в чинному законодавстві. Місцеве самоврядування в Україні як частина організації управлінської діяльності в державі. Система й організаційно-правові форми місцевого самоврядування.
реферат [53,7 K], добавлен 29.10.2010Особливості конституційної конструкції та моделі місцевого самоврядування в Україні. Проблеми реалізації права територіальної громади на місцеве самоврядування на законодавчому рівні. Неконституційні чинники впливу на розвиток місцевого самоврядування.
курсовая работа [41,1 K], добавлен 25.09.2014Визначення конституційно-правового статусу людини і громадянина як сукупності базових правових норм та інститутів. Місце органів правосуддя в механізмі захисту громадянських, політичних, соціально-економічних та культурних прав і свобод громадян.
курсовая работа [112,4 K], добавлен 19.07.2016Розвиток ідеї прав людини, сучасні міжнародно-правові стандарти в даній сфері, класифікація та типи. Принципи конституційних прав і свобод людини і громадянина. Система прав за Конституцією України, реалії їх дотримання і нормативно-правова база захисту.
курсовая работа [52,9 K], добавлен 07.12.2014Необхідність посилення політичного статусу місцевого самоврядування як низового рівня публічної влади. Обґрунтування пріоритетності реформи місцевого самоврядування по відношенню до галузевих реформ. Впровадження нових конституційних норм у даній сфері.
статья [35,1 K], добавлен 24.01.2014Права людини і громадянина. Види гарантій прав і свобод людини і громадянина та їх реалізація за законодавством України. Інститут парламентського уповноваженого з прав людини як важливий механізм захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина.
курсовая работа [33,1 K], добавлен 14.05.2014Права людини, права нації (народу) та їх розвиток у сучасний період. Правовий статус громадян України, іноземців та осіб без громадянства. Міжнародні організаційно-правові механізми гарантування і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина.
дипломная работа [68,7 K], добавлен 01.07.2009
