Размещено на http://www.allbest.ru/

• Правонаступництво України у зв'язку з розпадом СРСР
• План
• 1. Особливості міжнародної правосуб'єктивності держави і основні права та обов'язки держави в системі міжнародно-правового регулювання
• 2. Правонаступництво України у зв'язку з розпадом СРСР
• 3. Санкції та контрміри як види примушення. Репресії, реторсії та самооборона. Поняття та правовий зміст
• Використана література

1. Особливості міжнародної правосуб'єктивності держави і основні права та обов'язки держави в системі міжнародно-правового регулювання

Викладення проблеми міжнародної правосуб'єктності може бути обмежене ствердженням про те, що "носіями міжнародних прав і обов'язків виступають... у першу чергу і головним чином держави". Так вважав Ф.І. Кожевников. Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Г.В. Ігнатенко і Д.І. Фельдман, котрі вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, котрі мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом", а сам опис і характеристика суб'єктів займають у їхньому підручнику п'ять сторінок. О. Ушаков дає стисле визначення. Він обмежується твердженням, що "суб'єкти міжнародного права -- це учасники міжнародних відносин, які мають права і обов'язки, котрі встановлені міжнародним правом".

Одне з найкращих визначень дає С.В. Черниченко: "Це носій міжнародних прав і обов'язків, виникаючих відповідно до загальних норм міжнародного права або приписів міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої прямо регулюється міжнародним правом і яка вступає чи може вступати у міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини". Досить стисле визначення Л. Оппенгейма, котрий пише, що до суб'єктів міжнародного права належать держави, які у своїх взаємовідносинах визнають для себе юридично обов'язковими норми міжнародного права. При цьому він поділяє держави на "цілковиті міжнародні особи" (в іншому місці він іменує їх "реальними міжнародними особами"), які мають повний суверенітет, та напівсуверенні держави, або "нецілковиті міжнародні особи". І.І Лукашук конструює поняття "суб'єкт міжнародного права", виходячи з засновку про державу як основний суб'єкт міжнародного права, який, будучи носієм суверенітету, представляє країну в міжнародних відносинах і здатний здійснювати міжнародні права і обов'язки.

Наведений далеко не повний перелік (в основному вітчизняного походження) визначень і поглядів щодо поняття суб'єкта міжнародного права викликаний постійно виникаючими дискусіями про можливість розширення або, навпаки, необхідність звуження їхнього кола. Але дослідження суперечок і висловлених при цьому пропозицій дозволяє переконатися, що всі вони не виходять за рамки визнання держави як основного суб'єкта міжнародного права і допущення в це коло, але на обмежених умовах, визначених самими державами інших державних або утворених ними формувань.

Це повертає до питання про поєднування ознак держави, котрі дають право визнавати її суб'єктом (за Оппенгеймом -- реальним чи цілковитим) міжнародного права. Такими ознаками, за загальним визнанням, є населення, територія і публічна влада.

Якщо поняття "населення" і "територія" не вимагають додаткових пояснень, то "публічна влада" потребує розгорнутого визначення і тлумачення. У міжнародних зносинах під публічною владою слід розуміти суверенну владу, тобто таку, над якою немає ніякої іншої влади. Але не тільки. У нашій літературі, як, зрештою, і в зарубіжній, було висловлено переконання, що публічна влада має бути до того ж ефективною. Ефективність можна замінити більш визначеним поняттям легітимної влади. Однак і в тому, і в іншому разі ми стикаємося з суб'єктивним критерієм. Тому дослідники визнають, що посилання на ефективність влади не завжди дозволяє вирішити питання про міжнародно-правовий статус держави.

У різні періоди мінялися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер -- це здатність мати права та обов'язки і здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого служить можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних підставах з іншими державами. Членство в міжнародному товаристві, рівноправність з іншими членами міжнародного товариства -- один з найбільш показових критеріїв міжнародної правосуб'єктності держави.

До таких критеріїв належить також територіальна і екстра-територіальна юрисдикції. Вони знаходять своє відбиття у тому, що на власній території держава здійснює необмежене підпорядкування всіх осіб -- фізичних і юридичних, власних та іноземних, хоча щодо останніх вона має поважати визнані імунітети, насамперед дипломатичний імунітет, імунітет стосовно державного майна на основах взаємності та ін. Слід також ураховувати поширення юрисдикції на так звану умовну територію. Держава здійснює також юрисдикцію над деякими категоріями іноземців, які перебувають за межами її території, але скоїли щодо даної держави злочинні дії. Нарешті, держава здійснює юрисдикцію над особами, котрі скоїли міжнародні злочини, незалежно від їхнього місцезнаходження. Під час другої світової війни країни антигітлерівської коаліції проголосили своє право переслідувати і судити німецьких воєнних злочинців у якій би частині земної кулі й у якій би країні вони не сховались. Юрисдикцію держави за межами своєї території в указаних, а також декількох інших випадках іменують екстратериторіальною юрисдикцією.

Загальновизнано, що основними суб'єктами міжнародного права є держави. Визначення обсягу міжнародної правосуб'єктності держави іноді викликає труднощі. Якщо не виникає сумніву в повноті її суверенітету правосуб'єктність унітарної держави не викликає сумніву. Але коли йдеться про складну державу, труднощі можуть виникнути.

Під складними слід розуміти федеративні держави, конфедерації, унії.

У федеративній державі суб'єктом міжнародного права є федерація у цілому. Хоча в ряді держав суб'єкти федерації наділені правом вступати у відносини з іншими державами, це не утворює для них міжнародної правосуб'єктності. Винятком була радянська федерація, суб'єкти якої мали конституційне право виходу зі складу Союзу і тому визнавалися суб'єктами міжнародного права. Для обґрунтування цієї позиції посилалися на членство двох союзних республік, Української РСР і Білоруської РСР, в ООН та інших міжнародних організаціях, а також на наявність у всіх інших союзних республіках органів зовнішніх зносин. Проте ні в кого не виникало сумніву в фіктивності як права виходу, так і міжнародної правосуб'єктності. Включення УРСР і БРСР у склад членів ООН було викликане кон'юнктурними міркуваннями, насамперед бажанням СРСР збільшити у ній своє представництво, і західні союзники змушені були прийняти таке рішення під переконливим впливом військової могутності СРСР на завершальному етапі другої світової війни. Насправді реалізація міжнародної правосуб'єктності союзних республік СРСР, як і право виходу, абсолютно виключалися всією радянською дійсністю, насамперед політичними мотивами і відсутністю юридичних механізмів. Нормативна регламентація права виходу виникла лише у кінці існування СРСР і в той період вже не мала значення. Водночас бажано зазначити, що конституції двох інших соціалістичних федерацій -- ЧССР і СФРЮ -- навіть формально не надавали суверенітету своїм суб'єктам, не передбачали права виходу зі складу федеративної держави і не вважали їх суб'єктами міжнародного права. Тому можна дійти висновку, що відома й існуюча практика організації федеративної держави виключає визнання за суб'єктами федерації міжнародної правосуб'єктності. Винятком було положення про федеральну землю Баварію за Веймарською конституцією 1919 р. їй надавалося право підтримувати дипломатичні відносини, але тільки з Ватиканом. Це право було скасовано законом від 30 січня 1934 р. з приходом до влади фашизму.

Конфедерація -- союз держав. Саме це визначення свідчить про зберігання за членами конфедерації державної самостійності, оскільки конфедерації утворюються для досягнення певної мети: воєнної, політичної, економічної або сполучення цих цілей. Конфедерація, як правило, -- тимчасове об'єднання, яке припиняє своє існування з досягненням поставленої мети або перетворюється в більш тісний союз -- найчастіше у федеративну державу. Конфедерація утворюється міжнародним договором з певними умовами об'єднання та існування. У ньому, як правило, передбачається зберігання кожним членом конфедерації власних органів влади і підпорядкованість громадян власній державі. Члени конфедерації зберігають міжнародну правосуб'єктність. Відомими конфедераціями минулого були США (з 1778 до 1787), Швейцарія (з 1291 до 1798 та з 1815 до 1848). Деякий час існувала конфедерація Сирії та Єгипту (лютий 1958 -- вересень 1961), які об'єдналися під назвою Об'єднана Арабська Республіка (ОАР), декілька раз робилися спроби утворення конфедерації Єгипту і Лівії, тепер привертає увагу правовий статус Європейського Союзу, котрий після підписання 17 червня 1997 р. Амстердамського договору вступив у стадію, яка перевищує загальноприйняте уявлення про конфедерацію. Проте члени Європейського Союзу повною мірою зберігають свою міжнародну правосуб'єктність.

Унії -- розрізняють особисті й реальні. Особисті унії -- це дві або більше держави, котрі об'єднані під егідою одного монарха. При цьому члени унії не складають якого-небудь реального об'єднання і залишаються самостійними суверенними державами. Така унія може виникнути під час одруження членів монархічного дому і принесення у придане державної території, яка має самостійний статус. Оскільки підданство -- інститут монархічної держави, особи, які мешкають в державах, що складають унію, мають одне підданство. Л. Оппенгейм наводить приклади особистих уній: Нідерланди і Люксембург (1885--1908), Великобританія і Ганновер (1714--1837) та ін. Сьогодні такі унії не існують.

Реальна унія відрізняється від особистої тим, що крім спільного монарха тут має місце реальне об'єднання держав, у результаті чого виникає один суб'єкт міжнародного права. Члени реальної унії можуть укладати окремі міжнародні договори, але, як правило, договори укладає унія в цілому. Якщо члени особистої унії теоретично можуть навіть воювати один з одним, то в реальній -- це виключено. Реальними уніями були польсько-литовська, відома також як Люблінська (укладена у 1569 p.), Швеції і Норвегії (1814--1905), Австро-угорська (утворена у 1723 p., розпалася після першої світової війни у 1918 p.).

Сучасне міжнародне товариство залишило у минулому всі форми обмеження державного суверенітету і, таким чином, міжнародної правосуб'єктності. Навіть там, де зберігаються юридично архаїчні форми відносин, вони не відповідають фактичним обставинам. Це стосується відносин сюзеренітету, протекторату, васалітету тощо. Але слід пам'ятати, що перелічені форми існували ще на початку століття і відмирали поступово -- в основному, наприкінці другої світової війни.

Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще на початку нинішнього століття. За наданням одному з правителів -- Чанг-Бхакару 23 грудня 1905 р. Санада (грамоти) останній визнавався "васальним правителем" держави і йому дозволялось управляти державою під повним контролем віце-короля. Правитель повинен був сплачувати дань у певній сумі. Як зазначалось у Санаді, правитель "як і раніш" не користувався правом розроблення і видобування золота, срібла, вугілля і алмазів, тому що "всі вони є власністю Британського уряду". Щодо ловлення слонів, то це дозволялося "Вам персонально як особиста послуга, але цей дозвіл може бути взятий назад, як тільки це виявиться бажаним". Такі відносини Великобританії з індійськими князівствами формально тривали до 1947 р.

Васалітет визначається як один з видів міжнародного опікування, і в міжнародних відносинах держава-сюзерен повністю або у найважливіших справах представляє васальну державу.

Відносини васалітету визначалися договорами, і нерідко траплялися випадки більш самостійного стану васальної держави. Так, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, мав право укладати міжнародні договори. Відносини васалітету в нинішній час не збереглися.

Протекторат -- це відносини між державами, котрі визначаються договором, яким слабка держава віддає себе під захист сильної. Звичайно, формула "віддає себе під захист" вимагає коректування, тому що на практиці вона ніколи не здійснювалася добровільно, а була результатом завоювання або іншого насильницького заволодіння. Для протекторату, на відміну від васалітету, характерним є те, що держава, яка протегується, "у деяких відносинах" зберігає свою міжнародну правосуб'єктність або принаймні у ряді випадків здатна її реалізувати. Мабуть, найбільш яскравим його прикладом служать відносини між Італією і Ватиканом, між Францією і Монако, а до найостаннішого часу -- між Францією та Іспанією, з одного боку, і Андоррою -- з іншого.

Правовий статус Ватикану слід поділити на періоди. До 1870 р. Ватикан був самостійною державою поряд з іншими державами Апеннінського півострова. Після об'єднання Італії Ватикан увійшов до складу цієї країни і втратив міжнародну правосуб'єктність. З приходом до влади фашистів Муссоліні відчув необхідність підтримки такої міцної сили, якою був і залишається дотепер католицизм. Це примусило його відновити державність Ватикану, що було здійснено укладенням конкордату 1929 р. Італія визнавала суверенітет Ватикану, а Ватикан заявляв, що не бажає брати участі у "світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться з сумісним закликом до миротворчої місії Святійшого престолу". Ватикан оголосив себе нейтральною і недоторканною територією. Хоча конкордат 1929 р. був замінений у 1984 p., основні положення статусу Ватикану не змінились. У міжнародному праві не виникає сумнівів щодо природи міжнародної правосуб'єктності Ватикану як італійського протекторату. Таке самообмеження дало можливість Ватикану брати участь у міжнародних відносинах лише у тій частині, яка стосується положень католицької церкви у світі. Разом з тим Ватикан брав участь у Конференції РБСЄ в Гельсінкі й підписав її документи. У міжнародному праві дотепер не існує визначеності лише в тому, хто є суб'єктом міжнародного права: держава-місто Ватикан, так звана Апостольська столиця, або Святійший престол.

Андорра -- одна з найбільш своєрідних держав Європи, яка вважає, що належить до найдавніших європейських демократій. Перші згадування про Андорру зустрічаються в документах 805 р. За договором 1278 р. над нею був встановлений подвійний протекторат Іспанії і Франції. Від імені Іспанії правління Андоррою здійснював єпископ Сео-де-Урхеля (найближче іспанське місто), а від Франції -- графи Фуа, точніше -- спочатку правління опинилося в руках короля Наварри, який у подальшому був королем Франції Генріхом IV, а затим "за спадщиною" перейшло до президента Франції, який автоматично став князем Андорри. До 1993 р. Андорра платила данину єпископу Урхельському -- 460 песет плюс 12 півнів, 6 копчених окороків, 24 круги сиру; французькому президенту -- 960 франків. У 1993р. Андорра набула повного суверенітету, але, як і раніше, її представляють в міжнародних відносинах Іспанія і Франція.

Монако перебуває під протекторатом Франції. За договором від 17 липня 1918 р. Франція "забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території", а його міжнародні відносини завжди мають бути "предметом попереднього погодження" між двома урядами. Монако зберігає свою державність доти, поки у князя є спадкоємці. Якщо виявиться, що престол не зайнятий "з причини відсутності прямого або всиновленого спадкоємця", Монако буде поглинуто Францією. Таким чином, міжнародна правосуб'єктність країни реалізується Францією.

До сьогодні зберігаються деякі форми колоніальних володінь. Це Мальвінські (Фолклендські) острови і Гібралтар, котрі належать Великобританії, та декілька інших. Незважаючи на незначну роль, яку відіграють ці території, досвід останнього періоду свідчить, що вони можуть служити приводом для серйозних міжнародних ускладнень. Тому послідовна реалізація антиколоніальних резолюцій ООН залишається нагальною проблемою.

2. Правонаступництво України у зв'язку з розпадом СРСР

У зв'язку з розпадом СРСР Україна від імені своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли через міжнародне право це підлягало вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках -- шляхом укладення відповідних міжнародних угод. Так, у Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. було встановлено безперервність держави, територіальне наступництво. Це виявилось, зокрема, в заяві про розвиток України як суверенної національної держави в існуючих кордонах, при діяльності вищого органу державної влади -- Верховної Ради УРСР, на основі верховенства Конституції. Проголошувалося встановлення українського громадянства, основаного на законі та нормах міжнародного права, територіальне верховенство, економічна самостійність і право здійснення зовнішніх зносин.

12 вересня 1991 р. вже у формі закону були вирішені питання правонаступництва, у тому числі неперервності української держави: неперервності органів державної влади і управління, дії Конституції та інших законів Української РСР, встановлювалася незмінність державного кордону, який відділяє територію України від іноземних держав, а також кордонів між Україною і БРСР, Республікою Молдовою і РРФСР.

Щодо міжнародних договорів, то закон встановлював два режими: незмінність обов'язків за договорами, укладеними Україною, і виборчий підхід до правонаступництва стосовно зобов'язань за договорами, укладеними СРСР. Останні зберігали силу для України у тому разі, якщо не суперечили Конституції України та її інтересам.

За боргами СРСР Україна брала на себе зобов'язання, якщо борги виникли до проголошення незалежності, тобто до 16 липня 1990 p., і відмовлялася від зобов'язань Союзу, що виникли до 1 липня 1991 р. без згоди України. Проголошувалось правонаступництво громадянства: всі особи, що мешкали на території України на момент проголошення незалежності, ставали громадянами України. У подальшому питання громадянства України уточнювалось рядом додаткових нормативних актів. 6 липня 1992 р. між Україною, Вірменією, Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Молдовою, Російською Федерацією, Таджикистаном, Туркменистаном і Узбекистаном була підписана угода про розподіл всієї зарубіжної власності колишнього Союзу РСР. Предметом угоди були вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території СРСР, які знаходились у володінні, користуванні й розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Це майно поділялось у процентах -- від 0,7 (для Туркменії) до 61,34 (для РФ). Україна отримала 16,37 %. Поділ у натурі повинен був здійснюватися на основі окремої угоди, і сторони домовились, що він буде здійснений з урахуванням забезпечення нормального функціонування об'єктів власності. У цей самий день було підписано угоду про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР з метою утворення повноцінних архівних фондів держав -- учасниць СНД. Загальним принципом цієї важливої угоди було проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Визнавалось, що учасники угоди не претендують на архіви, що знаходяться за межами їхньої території, і згодні на перехід під юрисдикцію держави тих архівів, які знаходяться на їхній території. Крім того, сторони забезпечують повернення тих фондів, котрі утворились на їхній території, але опинились за її межами. Угода передбачала можливість використання державами-учасницями архівів, що знаходяться у розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або отримання копій [5.c.187].

В Україні було прийнято ряд законодавчих актів, які реалізували суверенітет, незалежність і правонаступництво нової держави. До них належить Закон про економічну незалежність Української РСР, а також Постанова Верховної Ради Української РСР від 6 червня 1991 р. "Про перехід в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного значення, розташованих на території республіки".

Україна відмовилась від застосування ряду діючих на її території нормативних приписів. Так, Постановою Верховної Ради Української РСР від 25 грудня 1990 р. з 1 лютого 1991 р. призупинялась дія постанови Ради Міністрів СРСР від 24 грудня 1987 р. "Про обмеження прописки громадян в деяких населених пунктах Кримської області і Краснодарського краю", оскільки зміст цієї постанови перешкоджав здійсненню конституційних прав депортованих громадян, які повертались на постійне проживання в Крим.

Заявою від 24 жовтня 1991 р. Верховна Рада проголосила без'ядерний статус України. Разом з тим були сформульовані основні принципи політики України в сфері роззброєння: повне знищення ядерної зброї і компонентів її базування, широка програма конверсії оборонної промисловості, перепрофілювання частини військово-промислового потенціалу на потреби економічного і соціального розвитку, додержання підписаного СРСР Договору між СРСР і США про скорочення ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

Дещо інакше склалася ситуація для Росії. Йшлося, зокрема, про правонаступництво у такій міжнародній організації, як ООН, і її головному органі -- Раді Безпеки, де СРСР був одним з п'яти постійних членів, що мав право вето. Жодна з колишніх союзних республік не претендувала на це місце. Тому всі, у тому числі й Україна, так чи інакше погодились з тим, що його буде займати Росія. З цим погодилися всі великі держави.

3. Санкції та контрміри як види примушення. Репресії, реторсії та самооборона. Поняття та правовий зміст

міжнародний правонаступництво санкція репресія

До політичної відповідальності належать санкції. Характер (обсяг) санкцій, природно, залежить від характеру правопорушення: делікт чи міжнародний злочин.

У разі такого злочину, як агресивна війна, винувата держава може бути окупована, у неї може бути відторгнуто частину території, як це, наприклад, мало місце стосовно м. Кенігсберга і районів, які прилягали до нього, відторгнутих у Німеччини на користь СРСР на підставі розділу VI Рішень Берлінської конференції трьох держав 17 липня -- 2 серпня 1945 р.

Санкції передбачені Статутом ООН щодо держав-членів, котрі порушують положення Статуту та інші норми міжнародного права. До таких санкцій належать призупинення прав і привілеїв, котрі випливають з членства організації; позбавлення права голосу, права на отримання технічної чи матеріальної допомоги; виключення з членства або зі співробітництва з спеціальних питань тощо. Разом з тим міжнародному праву відомі такі традиційні заходи впливу на порушників міжнародного права, як реторсії та репресалії.

Реторсії -- правомірні індивідуальні дії у відповідь на недружній акт іншої держави. Реторсії, як правило, носять характер відповідних адекватних дій і переслідують мету відновити принцип взаємності у взаємовідносинах між державами. Реторсії застосовуються, наприклад, під час висилки дипломатів "за дії, несумісні з їхнім статусом". У відповідь на це держава, котра постраждала, висилає таку саму кількість дипломатів держави-порушника; нерідко такі дії вживаються щодо журналістів, пересування яких обмежується в країні перебування у відповідь на подібні обмеження у країні-порушнику.

Репресалії -- правомірні примусові дії, які застосовуються до держави-порушника міжнародного права як засіб примусити її відмовитись від своїх незаконних акцій. Репресалії не передбачають застосування збройного впливу на порушника, але можуть бути пов'язані з демонстрацією збройної сили чи мирною блокадою. Демонстрація збройної сили застосовувалась США під час блокади американського посольства в Тегерані. Видом репресалій є ембарго -- дія держави, котра обмежує, призупиняє чи припиняє її торгово-економічні зв'язки з іншою країною або країнами. Ембарго, як засіб економічного тиснення, застосовується до держави, дії якої загрожують міжнародній безпеці і, отже, є протиправними. Ембарго може застосовуватись як індивідуально, так і колективно, бути введене як у мирний, так і у воєнний час.

Матеріальна відповідальність покладає на винувату державу обов'язок загладити заподіяну правопорушником шкоду (збитки). Як згадувалось, відшкодування збитків включено в загальне поняття репарації. Репараціям історично передували контрибуції, які були інститутом "старого" міжнародного права. Контрибуції -- грошові суми, які виплачувались переможцю переможеною державою і не пов'язувались із заподіяною шкодою. Такої шкоди могло й не бути. Був лише факт воєнної поразки. Тому контрибуція носила характер середньовічної данини. Після поразки Франції у франко-прусській війні 1870-- 1871 pp. Франція була змушена платити Німеччині величезну контрибуцію, яка дозволила Німеччині утворити міцну, повністю оновлену промисловість і підготуватися до ведення світової війни.

Після закінчення першої світової війни міжнародне право відмовилося від контрибуції, а у Версальських мирних договорах вводилось поняття репарації. Репарації як спосіб відшкодування збитків, заподіяних агресивною війною, утвердились у документах союзних держав, що боролися з гітлерівською Німеччиною. У Протоколі Кримської конференції керівників трьох великих держав з питання про репарації було вказано:

1) Німеччина зобов'язана відшкодувати у натурі збитки, заподіяні нею під час війни союзним націям. Репарації мають отримуватися в першу чергу тими країнами, які винесли головний тягар війни, зазнали найбільших утрат і організували перемогу над ворогом;

2) репарації мають стягуватися з Німеччини в трьох формах:

а) одноразові вилучення протягом двох років після капітуляції з національного багатства Німеччини;

б) щорічні товарні поставки з поточної продукції;

в) використання німецької праці.

Крім того, учасники конференції домовились про орієнтовну суму грошового виразу репарацій у 20 млрд доларів, 50 % яких переходить до СРСР. Ці рішення були затим підтверджені рішеннями Потсдамської конференції (розд. IV "Репарації з Німеччини"). Таким чином, принцип і розмір стягування репарації визначається не тільки відшкодуванням реальних збитків, заподіяних агресією, але й внеском у розгромлення Німеччини. Репарації виплачували союзним державам й інші країни фашистського блоку: Угорщина, Італія, Фінляндія, Болгарія. Так, відповідно до ст. 12 Угоди про перемир'я з Угорщиною від 20 січня 1945 р. остання відшкодувала збитки, заподіяні воєнними діями і окупацією СРСР, Чехословаччині та Югославії. Зважаючи на те, що Угорщина не тільки вийшла з війни, але й оголосила війну Німеччині, сторони погодились, що відшкодування буде не повним, а частковим, складе суму 300 млн доларів протягом 6 років і буде виплачуватись не грошима, а товарами -- 200 млн СРСР, а 100 млн -- Чехословаччині та Югославії. Репарації переслідували не тільки компенсаційну функцію, але й послаблювали або зовсім знищували воєнний потенціал переможеного противника, щоб не допустити повтору агресії у майбутньому.

Реституція -- спосіб відшкодування збитків, однак не шляхом компенсації, а повернення у натурі вилученої противником власності. Принцип реституції під час другої світової війни був проголошений в Декларації Об'єднаних Націй від 5 січня 1943 p., якою держави гітлерівського блоку попереджувались про недопустимість вилучення власності й недійсність будь-яких форм заволодіння нею. У перемир'ях, а затим і мирних договорах з переможеними країнами гітлерівського блоку містились положення про необхідність реституції всієї упізнаної власності. Звичайно, цілям реституції більш за все відповідали індивідуально визначені речі. Так, під час окупації Одеси румунськими військами в королівські палаци Румунії були вивезені унікальні речі з Одеського оперного театру (головна люстра), палацу Воронцова (двері з натурального червоного дерева) та ін. Все це у порядку здійснення реституції було повернено законному власнику. Разом з тим у мирних договорах з переможеними встановлювалось, що у разі неможливості повернення в натурі вилучених предметів художньої, історичної або археологічної цінності вони підлягають заміні предметами такого самого роду або приблизно рівноцінними.

Слід підкреслити, що репарації як засіб матеріального відшкодування застосовуються не тільки у зв'язку з війною, але й у мирний час, у зв'язку з міжнародними правопорушеннями. Однак у цих випадках не завжди легко визначити їхній розмір, оскільки репарації нерідко носять не тільки компенсаційний, але й штрафний характер.

Складність полягає в об'єктивній оцінці розміру збитків і відповідності до них відшкодування з тим, щоб не допустити несправедливого (необґрунтованого) збагачення.

Міжнародне право не виключає звільнення держави від відповідальності. За загальноприйнятою позицією, таке звільнення можливе у двох випадках:

а) згоди, санкцій і непереборної сили;

б) відмови від претензій і давності.

У першому разі йдеться, зокрема, про здійснення державою міжнародно-правових санкцій або самооборони; крім того, йдеться також про надання державою згоди на недодержання щодо неї міжнародного зобов'язання. Слід пам'ятати також про ст. 103 Статуту ООН, яка передбачає, що у разі укладення договору, який суперечить зобов'язанням держави за Уставом ООН, діють вимоги останнього. Тому невиконання договору не є протиправним. Інші фактори утворюють ситуацію фактичної неможливості виконання міжнародних зобов'язань (подія, непереборна сила, стихійне лихо).

Використана література

1. Броунли Я. Международное право: В 2 кн. -- М.: Прогресс, 1997. -- Кн. 1.

2. Действующее международное право: В 3 т. -- М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996. -- Т. 1.

3. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. -- М.: БЕК, 1997.

4. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. -- М.: Юрид. лит., 1987.

5. Международное право: Учебник / Под ред. Ф.И. Кожевникова. -- М.: Междунар. отношения, 1981.

6. Оппенгейм Л. Международное право. -- М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. -- Т. 1, полутом 1: Мир.

Размещено на Allbest.ru