Державний устрій та політичний режим України

Размещено на http://www.allbest.ru/

5

Державний устрій та політичний режим України

1. Державний устрій та політичний режим України

Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.

Унітарна держава -- держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. Тобто, в унітарній державі існує єдина система законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т. д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство, власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке становище пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну територіальну одиницю в складі унітарної держави, яка має деяку самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим.

У цій же статті вказано, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною й недоторканною. Загалом територія -- невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство -- це повнота й незалежність влади держави в межах її території.

А втім, використання державою її території не повинно бути юридичне необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.

Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави.

Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України". У ст. 132 формулюються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади -- законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів.

Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного й функціонального розподілу влади між центром і регіонами.

Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є і врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України.

У ст. 133 Конституції України визначено: "Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь".

З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній -- райони й міста обласного підпорядкування; нижчий -- райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування.

Слід також зазначити, що такий детальний перелік суб'єктів складу України є зовсім не випадковим. Адже включення суб'єкта складу України в цю статтю є правовою основою для використання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як право на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу і т. д.

До того ж аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, попри те, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою населення, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою.

Вказаному принципові аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатись у майбутньому законом України.

При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які безпосередньо стосуються до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, айв інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає й гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). "Державною мовою... є українська мова", якій "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування... в усіх сферах суспільного життя на всій території України" (ст. 10). "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу" (ст. 13).

Стаття 73 розділу III Конституції України визначає: "Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України". Розділ X присвячено Автономній Республіці Крим.

Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України" (п. 14).

2. Кримінальне покарання та його види

суверенність злочинність держава політичний

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних Інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій грунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовні діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

Система покарань, встановлена в ст 51 КК, містить в собі такі види покарань штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі Отже, КК передбачає 12 видів покарань.

За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за статтями 389, 390, 393 КК Так, ухилення від виконання громадськіх робіт карається за ст 389 КК -- арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.

Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі Така класифікація має не тільки теоретичне, а й, що дуже важливо, велике практичне значення, тому що вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення, за суб'єктом, до якого застосовується покарання, за можливістю визначення строку покарання та ін.

3а порядком призначення покарань ст. 52 КК підрозділяє всі покарання на три групи:

а) основні покарання,

б) до даткові покарання,

в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання -- не покарання, шо призначаються у виді лише як самостійні покарання. Вони ні за яких умов не можуть призначатися на додаток до інших покарань, не можуть бути до них приєднані За один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання.

До основних покарань закон відносить громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання -- це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань г самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці До них ст 52 КК відносить конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові -- це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі). Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених не можуть застосовувагися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

3а можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові і безстрокові покарання. Строковими покараннями є позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон -- від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю -- від двох до п'яти років, позбавлення волі -- від одного року до п'ятнадцяти років Вийти за межі цього строку суд ні за яких умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст 71 КК, коли призначається покарання за сукупністю вироків.

Безстроковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу довічне позбавлення волі

Громадські роботи (ст 56 КК) полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне , корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування Це, наприклад, збирання сміття, озеленення вулиць і т. ін.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин відбуваються не більш як чотири години на день

Це покарання не застосовується до осіб, визнаних Інвалідами першої або другої групи, вагітних жінок, осіб, які досягай пенсійного віку, а також до військовослужбовців строкової служби

Виправні роботи (ст 57 КК) застосовуються до особи за місцем роботи на строк, визначений за вироком суду, з відрахуванням У доход держави відповідного відсотка й заробітку.

Виправні роботи призначаються на строк від шести місяців до двох років обов'язково супроводжуються відрахуванням Із суми заробітку засудженого у доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого

Службові обмеження для військовослужбовців (ст 58 КК) за своїм змістом являють виправні роботи, які застосовуються з урахуванням того, що засуджений є військовослужбовцем Це покарання призначається військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років з відрахуванням у доход держави від десяти до двадцяти відсотків грошового забезпечення, одержуваного засудженим.

Таке покарання призначається, якщо воно прямо передбачене в санкції статті КК (наприклад, ч. 2 ст.407), замість виправних робіт, а також тоді, коли суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження волі або позбавлення волі на строк не більш двох років призначити службові обмеження на той же строк.

Арешт (ст. 60 КК) виражається в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до восьми років

Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без Ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці

Це покарання призначається на строк від одного до п'яти років Воно не може бути застосоване до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягай пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої груп

Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) -- це покарання, що полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його у кримінально-виконавчі установи на певний строк, зазначений у вироку суду.

Позбавлення волі є основним покаранням і застосовується за вчинення злочинів, що становлять значну тяжкість, коли, виходячи із характеру і ступеня їх суспільної небезпечності і з урахуванням особи винного, необхідна його ізоляція від суспільства.

Позбавлення волі пов'язане з істотними правообмеженнями для засудженого. Він не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з родичами і близькими йому людьми і т.ін. На засудженого до позбавлення волі справляється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму, залучається до праці, а у разі необхідності -- до професійного і загальноосвітнього навчання, з ним ведеться систематична освітньо-виховна робота. Однак позбавлення волі не має за мету заподіяти засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність. Воно спрямоване в кінцевому результаті на його виправлення, для того щоб він став корисним членом суспільства, а також на попередження вчинення нових злочинів з боку як засуджених, так й інших громадян.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п'ятнадцяти років і відбувається в колоніях різного виду і режиму. Вид і режим відбування позбавлення волі визначаються адміністрацією кримінально-виконавчої установи. Позбавлення волі у виді тюремного ув'язнення КК не передбачає.

Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) може бути застосоване за вчинення особливо тяжких злочинів, коли це спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини КК і за умови, якщо суд визнає неможливим застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлення волі передбачено як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк лише за злочини, пов'язані з умисним вбивством при особливо обтяжуючих обставинах (див., наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 348 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину чи на момент постановлення вироку.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося КК 1960 р. до 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Конституції України і тому не підлягають застосуванню. 22 лютого 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про заміну смертної кари довічним позбавленням волі».

Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК) призначається лише при засудженні особи за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Це покарання є безстроковим. Воно може призначатися лише як додаткове і за умови, що винний засуджений за вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Вчинення таких злочинів ганьбить саме звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, тому закон надає суду право позбавити засудженого цього статусу.

Конфіскація майна (ст 59 КК) полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого

Конфіскація майна може призначатися за тяжкі і особливо тяжкі корисливі злочини лише як додаткове покарання і тільки у випадках, прямо передбачених у санкції статті, за якою кваліфіковане діяння засудженого

Штраф (ст 53 КК) відповідно до закону є грошовим стягненим, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК.

Штраф може призначатися як основне, так додаткове покарання лише у випадках, коли його передбачено у санкції статті КК якою кваліфікований злочин засудженого.

Стаття 53 передбачає межі штрафу Він встановлюється в межах в тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Закон зазначає, що у випадках, передбачених КК, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу (див. наприклад, ч. 2 ст. 204 КК).

Конкретний розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного.

У разі неможливості сплатити штраф суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством України неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством України неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

Штраф як покарання відрізняється за своєю природою від штрафу, який застосовується як захід адміністративного впливу Штраф як покарання призначається лише за вироком суду тільки за вчинення злочину Штраф тягне за собою судимість (п 5 ст 89 КК).

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст 55 КК) може призначатися на строк від двох до п'яти років як основне на строк від одного до трьох років -- як додаткове покарання.

Це покарання застосовується в тих випадках, коли за характером вчинення винним службових злочинів або при занятті певною діяльністю суд визнає неможливим збереження за ним права обіймати ці посади або права займатися відповідною діяльністю

Зазначене покарання позбавляє засудженого суб'єктивного права на вільний вибір посади, певних занять протягом часу, встановленого у вироку суду. Застосування цього покарання приводить до втрати або обмеження деяких пільг і переваг (пов'язаний з цим покаранням перехід на іншу роботу може спричинити перерив спеціального трудового стажу та ін. ). Через відносно тривалий строк цього покарання воно може привести до декваліфікації засудженого, необхідності здобувати нову спеціальність тим самим не тільки заподіює особі моральні страждання, а и зачіпає а майнові інтереси

Отже, якщо конфіскація майна або штраф як додаткові покарання можуть призначатися лише за умови, що вони як такі передбачені в санкції статті КК, то позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю не пов'язано з цими обмеженнями і може бути застосовано судом на підставі ст 55 КК..

Призначаючи розглядуване покарання, суд у вироку повинен чітко вказати, якої саме посади (посад) позбавляється права обіймати засуджений Наприклад, комірник, засуджений за привласнення товарів, що знаходилися в його розпорядженні, може бути позбавлений права обіймати посади, пов'язані з розпорядженням матеріальними цінностями.

Використана література

1. Коментар до Конституції України: Наук.-популярне вид. -- К.: Ін.-т законодавства Верховної Ради України, 1996.-- 376с.

2. Конституція незалежної України: У 3 кн. -- Кн. 1. --Документи, коментарі, статті. -- К.: Укр. правнича фундація, 1995.-- 380с.

3. Правові джерела України // Бюл. законодавства і юрид. практики України. -- 1994. -- № 1. -- 192 с.

Размещено на Allbest.ru