Поняття та принципи правотворчості

3

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правотворчість

Зміст

Вступ 3

Розділ І. Загальна характеристика законотворчого процесу: основні риси й особливості 5

Розділ ІІ. Правотворчість - аналіз змісту поняття 11

2.1 Поняття законотворчості 11

2.2 Система права і система законодавства: співвідношення і взаємозв'язок 13

2.3 Стадії і структура правотворчого процесу 16

2.4 Систематизація законодавства як гносеологічний процес 17

Розділ ІІІ. Конституційні засади законотворення в Україні 23

Висновки 27

Список використаної літератури 29

Вступ

Сьогодні Україна несе на своїх плечах важкий тягар реформування. З чим це зв'язано, чому так відбувається і що чекає нас перед - питання, що вимагають глибокого аналізу і чесної відповіді.

В даний час, коли політичні й економічні реформи, проведені в Росії, зажадали інтенсивної законотворчості, як ніколи стає ясно, наскільки важливий сам процес створення закону, вироблення первісної концепції майбутнього акту, складання й обговорення проекту, облік думок і інтересів різних соціальних груп, співвідношення з іншими нормативними актами, здатність майбутнього закону "вписатися" у вже існуючу правову систему, здатність адаптуватися новому закону, економічні основи його існування і реального застосування.

Реальність показує, наскільки широкий коло питань, неурегульованих правом, без яких неможливо реалізувати економічні і соціальні програми, висунуті життям. Мова йде не тільки про відновлення, поліпшення законодавства, але і про формування багатьох принципово нових правових інститутів, що відповідають новим економічно умовам, критеріям правової держави.

Курс на прискорення реформ змушує законодавця прагнути до швидкого охоплення правових норм, регулюванню нових суспільних відносин. Це позначається на якості закону, його системності, стабільності правової системи, рівні правової захищеності громадян.

Виходячи з вищесказаного безпосередньо випливає актуальність розгляду питання правотворчості, що й зумовило вибір теми роботи.

Ступінь наукової розробки даного питання можна визначити як досить глибоку. Зокрема питаннями дослідження правотворчості займались такі відомі вчені-правники, як: Ковачев Д.А, Гузнов А.Г., Чехарина В.Й., Алексеєв С.С., Бабаєв В.К., Піголкін А.С., та цілий ряд інших.

Предметом дослідження є методологія та принципи встановлення державою механізмів регулювання суспільних взаємовідносин. Безпосереднім об'єктом дослідження в даній курсовій роботі є правотворчість, як вид діяльності та як поняття правової науки.

Методологічною і теоретичною основою дослідження стали системний підхід до аналізу історичних явищ, наукові методи загального та особливого, сходження від абстрактного до конкретного, аналіз і синтез категорій і явищ та ін.

Основна мета даного теоретичного дослідження є вияснення суті та основних принципів правотворчості, відповідно до чого нам слід зосередити увагу на наступних моментах: дати загальну характеристику законотворчого процесу, проаналізувати зміст поняття правотворчості, встановити співвідношення і взаємозв'язок між системою права і системою законодавства, вияснити основні стадії і структуру правотворчого процесу, дати характеристику процесу систематизація законодавства як гносеологічного по своїй природі та вказати на конституційні засади законотворення в Україні.

Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ І. Загальна характеристика законотворчого процесу: основні риси й особливості

В ієрархії нормативних актів місцю закону відповідає особливий, досить складний процес його підготовки і прийняття, який відбувається з додержанням певної процедури, яка зветься законотворчим процесом. Від його досконалості, значною мірою, залежить дієвість закону, його обгрунтованість, відповідність меті правового регулювання.

Законотворчий процес є складовою частиною правотворчого процесу. Останній становить упорядковану систему стадій прийняття, зміни і скасування правових приписів, включених у загальну систему чинного законодавства, вид діяльності держави. Законотворчий процес у різних парламентах має свої особливості. Разом з тим, він має загальні риси, які виявляються у процедурі проходження закону: ретельному регламентуванні, яким забезпечується додержання встановлених правил, послідовному здійсненні дій по розробленню закону; додержанні його форми; обов'язковому розгляді законопроектів та їх проходженні через всі стадії. Прийняття закону пов'язується також з реалізацією права законодавчої ініціативи, наявністю особливого правового акта, який визначає процес -- регламенту; конституційним регулюванням основних моментів процесу; результатом - законом, який має вищу юридичну силу. Під законотворчим процесом розуміється система взаємопов'язаних і взаємообумовлених дій по створенню закону, що здійснюється у певній послідовності і складається із стадій Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. -- К., 1995. -- С. 173.. Отже, законотворчий процес становить технологію створення закону. У науковій літературі використовуються словосполучення: «законодавчий процес», «законодавча процедура». Д.А. Ковачев зазначав, що терміни «процес» і «процедура» позначаються у правовій науці як синоніми. Проте, останнім часом це питання стало дискусійним. Д.А. Ковачев ці поняття ототожнює, виділяючи види правотворчої процедури, зокрема, процедуру видання законів (законодавчий процес) Ковачев Д.А, Механизм правотворчества социалистического государства. Вопросы теории.- М., 1977. - С. 75. .

А.Г. Гузнов та інші вважають, що законодавча процедура -- те ж саме, що й законодавчий процес, є механізмом регулювання законодавчого процесу, рядом стадій цього процесу, якими охоплюється внесення законопроекту в парламент, його обгрунтування і прийняття в якості закону Гузнов А.Г. Соврсменный законодательннй процесс: основные институты и понятия.- С., 1995.- С. 56.. На думку В.І. Чехаріної законодавча процедура, будучи внутріпарламентською діяльністю може розглядатися як важлива і основна стадія законодавчого процесу Чехарина В.Й. Федеральное собрание: законодательный процесс// Конституционный строй России.- М., 1995.- Вып.2.- С. 58..

Із наведених міркувань названих науковців випливає, що витлумачена ними термінологія позбавлена чіткого визначення змісту, який вкладається в поняття «законодавчий процес», «законодавча процедура».

Звернемося до словника української мови, який дає визначення процесу і процедури. Процес - послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком, хід розвитку чого-небудь, сукупність послідовних дій, засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку. Процедура -- офіційно встановлений порядок здійснення, виконання або оформлення чого-небудь Словник української мови.- К.. 1977.- Т. 8.- С. 343..

Виходячи із філологічного тлумачення зазначених термінів, законодавчу процедуру можна розглядати як порядок оформлення і здійснення законотворчого процесу, врегульованого нормами права. Завдяки законодавчій процедурі цей процес стає впорядкованим і узгодженим. Охоплення процедурою його окремих стадій відповідає практичній діяльності законодавчого органу на певному етапі, оскільки процес творення закону врегульовано нормативно стосовно до діяльності парламенту. Не можна погодитися з тим, що законодавча процедура розуміється лише як частина законодавчого процесу. З моєї точки зору, інші стадії законотворчого процесу -- планування, набрання чинності, які не врегульовано детально, охоплюються поняттям законодавчої процедури, яка є його загальним елементом.

Проблема законодавчої процедури тісно пов'язана з проблемою визначення моменту, з якого починається законотворчий процес. Прихильники законотворчого процесу у вузькому розумінні обмежують його рамками офіційного проходження законопроекту в парламенті. Оптимальним в науковому плані є розуміння законотворчого процесу в широкому розумінні, яке включає в себе, насамперед, змістовну підготовку законопроекту на основі пізнання об'єктивних закономірностей і потреб суспільного розвитку.

Юридична наука тривалий час розглядала законодавчу ініціативу початковою стадією законотворчого процесу. Сьогодні нема одностайної думки щодо місця в ньому цієї стадії. Одні науковці вважають, що першою стадією є законодавча ініціатива Мацюк А.Р. Концепція розвитку законодавства України.- К., 1996.- с.80., інші -- планування законотворчого процесу Кенено в А.А., Рождественская Т.3. Современный законодательный процесс: основные институты и понятия.- Право и закон.- 1997.- С.150..

Позиція науковців про обмеження законотворчого процесу рамками офіційного проходження законопроекту обґрунтовується тим, що законодавча ініціатива є першою стадією законотворчого процесу. Проте, дослідження факторів, що визначають потребу в прийнятті закону, є однією із складових процесу його створення. Внесення законопроектів суб'єктами законодавчої ініціативи без попереднього з'ясування і дослідження потреб правового регулювання тягне завідому неефективність чинного законодавства. Підтримання точки зору тих науковців, які включають у законотворчий процес нову стадію -- планування, змінює усталені погляди на законодавчу ініціативу як стадію.

Введення в практику діяльності Верховної Ради України планування законодавчої діяльності означає, що плани складаються на основі пропозицій суб'єктів законодавчої ініціативи про необхідність прийняття законопроектів, які вони вважають за необхідне розробити та внести на розгляд законодавчого органу. Правом і обов'язком суб'єктів законодавчої ініціативи має бути активна їх участь в обговоренні складеного на основі їх пропозицій проекту плану законопроектних робіт до його затвердження. Це дає підстави вважати, що в умовах планування законотворчості центр вияву законодавчої ініціативи переміщується в основному на стадії підготовки планованого акта, а також його реалізації Мацюк А.Р. Концепція розвитку законодавства України.- К., 1996.- с.81..

Чи дає зазначене міркування підстави включати у стадію планування законодавчу ініціативу, яка передує в часі безпосередньо плануванню? На нашу думку, є недоцільним пов'язувати складення плану законопроектних робіт тільки з правом законодавчої ініціативи. Верховна Рада України вправі планувати законопроекти на власний розсуд, якщо вважатиме, що пропозиції, які стосуються планування, є недостатніми і не забезпечують потреб сьогодення. Необхідність внесення законодавчої пропозиції може виникнути й після складення і затвердження відповідного плану. Проте, це не позбавляє суб'єктів законодавчої ініціативи вільного волевиявлення. На стадії планування, етапі розробки плану вони лише реалізують своє право на пропозицію про необхідність прийняття певного закону, а на етапі реалізації плану -- право на внесення законопроекту.

Початок законотворчого процесу пов'язується із виникненням процесуальних відносин, які не можуть існувати безпосередньо між учасниками процесу, а обов'язково мають бути опосередковані суб'єктом, що здійснює законодавчу діяльність. Верховна Рада України надає юридичної сили пропозиціям до законодавства, з включенням їх до плану законопроектних робіт чи з прийняттям рішення про розробку законопроекту, якщо законодавча ініціатива внесена поза планом законопроектних робіт.

У планах Верховної Ради України міститься її рішення про підготовку конкретного закону, яке зобов'язує суб'єктів законодавчої ініціативи розробити законопроект і внести його на розгляд. Саме з планування законопроектних робіт й розпочинається законотворчий процес.

З моєї точки зору, планування законолроектних робіт - це обгрунтування необхідності прийняття законів через визначення послідовності їх прийняття законодавчим органом і складання відповідного плану.

Ця стадія відрізняється від інших стадій характером дій, які не пов'язані з безпосередньою роботою над законопроектом. Вони мають дослідницький та аналітичний характер і в цілому є діями підготовчого характеру. Юридичним наслідком цих дій є встановлення послідовності прийняття закону у планах законопроектних робіт.

Дії, здійснювані суб'єктами законодавчої ініціативи, не становлять завершений етап законотворчого процесу, закінчення якого дає можливість перейти до наступного. На мою думку, законодавчу ініціативу необхідно розглядати як складовий етап стадії -- планування законопроектних робіт.

У первинному варіанті проекту Закону України «Про закони і законодавчу діяльність в Україні» законодавча ініціатива визначалася як діяльність суб'єктів, передбачених Конституцією України, щодо прийняття нового закону, скасування або зміни чинного закону, яка здійснюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Доцільно вважати обгрунтованою пропозицію розробників зазначеного проекту визначити законодавчу ініціативу не просто як право суб'єктів законодавчої ініціативи, а як їх діяльність, оскільки це право реалізується у правовідносинах, що виникають на більшості стадій законотворчого процесу.

Законодавча ініціатива є основою законотворчого процесу, що реалізується визначеними Конституцією України суб'єктами, становить важливий момент, вія якого розпочинається законотворчий процес (внесення пропозицій до плану законопроектних робіт чи незалежно від плану). Його послідовність від початку і до закінчення залежить від схвалення законодавчої ініціативи Верховною Радою України, внесеної з метою прийняття, зміни чи доповнення закону, а отже, законотворчий процес спрямовано на досягнення цієї мети.

Законотворчий процес складається, на мою думку, з стадій: планування законопроектних робіт; підготовки законопроекту; розгляд його та прийняття закону; введення закону в дію (набрання чинності).

Враховуючи, що проблема визначення початку законотворчого процесу є спірною і остаточно не вирішеною на теоретичному рівні, в межах даної статті ми виклали деякі міркування щодо даної проблеми.

Розділ ІІ. Правотворчість - аналіз змісту поняття

2.1 Поняття законотворчості

Кожна держава встановлює в суспільних відносинах визначений порядок, і за допомогою законодавства та законності формулює їх у правових нормах, забезпечує, охороняє і захищає. Законодавство охоплює більшість сфер людської життєдіяльності, розширює границі свого регулюючого впливу на суспільні відносини в міру ускладнення соціального буття, безпосередньо супроводжуючи людей у їхньому спілкуванні один з одним.

Настільки значна роль законодавства в житті особистості і суспільства припускає знання, насамперед, того, яким чином воно створюється, формується і розвивається, у чому суть законотворчості. Законотворчість, як і всяка творчість, припускає в законодавців не тільки загальну культуру, але жадає від них спеціальних знань, визначених навичок оволодіння мистецтвом формування і формулювання законодавчих актів. Ці знання у світовій юридичній теорії і практиці іменуються законодавчою технікою, що представляє собою визначену систему вимог при створенні нормативно-правових правил, законів і підзаконних актів, їхньої систематизації.

У культурі законотворчості акумулюються: різнобічні знання дійсності, її історії і перспектив розвитку; спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, уміле їхнє використання в практичній діяльності по створенню законів і їхній реалізації. Оволодіння цими знаннями і їхнє використання в процесі законотворчості дозволяють створювати науково обґрунтовані і технічно бездоганні законодавчі акти, що у повній мірі відповідають назрілим і назріваючим потребам суспільного прогресу.

Динамізм економічних, політичних і соціально культурних потреб сучасного суспільства висуває всі нові і нові задачі правового опосередкування відповідних суспільних відносин. Багатогранність і глибока соціальна обумовленість цих задач наочно виявляється вже простим перерахуванням проблем, що встають перед законотворчістю, а саме необхідністю:

дослідження різних соціальних факторів, що обумовлюють потребу в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин;

виявлення і ретельного обліку при формуванні законів різноманітних інтересів соціальних і національних утворень, суспільних груп і суспільства в цілому, їхніх особливостей, звичаїв, традицій;

використання в процесі створення закону відповідних досягнень науки, техніки і культури;

проведення порівняльного аналізу проектованого закону не тільки з аналогічними встановленнями минулих і нині діючих законодавчих систем інших держав, але і з іншими регуляторами суспільної життєдіяльності;

постановки в доцільних і можливих випадках спеціальних експериментів для визначення оптимального варіанта правового регулювання відповідних груп суспільних відносин і вироблення найбільш ефективної форми правового впливу на ці відносини,

визначення зв'язку, відповідності і взаємодії проектованого закону з даною правовою системою в цілому і насамперед з Конституцією;

удосконалювання організаційних форм, процедури створення закону і т.д. Селіванов В. Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин// Право України.-2000.- №10.- с.10.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох її основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, що у своїх діалектичних взаємопереходах складають відносно закінчений цикл законотворчості, слідом за яким по висхідній лінії випливають у тій же послідовності аналогічні цикли, що утворять у своїй цілісності систему цього процесу. Насправді, для того щоб у законах адекватно відображалися процеси, що відбуваються в суспільстві, треба постійно виявляти, вивчати і уміло використовувати об'єктивні закономірності, що направляють ці процеси.

Якщо пізнання в законотворчості є процесом перетворення об'єктивної дійсності у факт законодавчої свідомості й ухвалення відповідного рішення, то реалізація цього рішення в дійсність по створенню закону являє собою зворотний процес перетворення законодавчої свідомості в об'єктивно існуючий закон. Тим самим, підсумком законотворчості, його продуктом, виступає результат - закон. Але цей підсумок - лише проміжний, первинний результат, слідом за яким настає дія самого закону, що укладається в практичному регулюванні відповідних суспільних відносин.

2.2 Система права і система законодавства: співвідношення і взаємозв'язок

законотворення конституційний суспільний

Система права і система законодавства -- тісно взаємозалежні, але самостійні категорії, що представляють два аспекти однієї і тієї ж сутності -- права. Вони співвідносяться між собою як зміст і форма. Система права як його зміст - це внутрішня структура права, що відповідає характеру регульованих ним суспільних відносин. Система законодавства -- зовнішня форма права, що виражає будівлю його джерел, тобто систему нормативно-правових актів. Право не існує поза законодавством, а законодавство в широкому його розумінні і є право.

Структура права носить об'єктивний характер і обумовлена економічним базисом суспільства. Вона не може будуватися по сваволі законодавця. Її елементами, як відомо, є: норма права, галузь, підгалузь, інститут і субінститут, що у своїй сукупності покликані максимально враховувати різноманіття регульованих суспільних відносин, їхню специфіку і динамізм. Відновлення системи права зв'язано насамперед з розвитком і удосконалюванням суспільних процесів, актуальність яких сприяє появі нових правових інститутів і галузей.

Разом з тим структура системи права не може бути розкрита з достатньою повнотою і точністю, якщо не бачити її органічної єдності з зовнішньою формою права -- системою законодавства. Законодавство -- форма існування насамперед правових норм, засіб додання їм визначеності й об'єктивності, їхні організації й об'єднання в конкретні правові акти. Але система законодавства -- це не просто сукупність таких актів, а їхня диференційована система, заснована на принципах субординації і скоординування її структурних компонентів. Взаємозв'язок між ними забезпечується за рахунок різних факторів, головним з який є предмет регулювання й інтерес законодавця в раціональній, комплексній побудові джерел права.

Галузева відособленість вінчає систему законодавства. Подібне відокремлення можливе за умови, якщо воно відображає особливості змісту правового регулювання. Відокремити в законодавстві можна тільки те, що відокремлюється в дійсності. Побудова законодавства розуміється як система лише тому, що вона є зовнішнім вираженням об'єктивно існуючої структури права Алексєєв С.С. Структура радянського права.- М., 1975.- с. 61..

Структура права для законодавця виступає як об'єктивна закономірність. Тому в його рішеннях про систему законодавства, будівлі нормативно-правових актів неминуче виявляється реальна, об'єктивно обумовлена потреба існування самостійних галузей права, підгалузей, інститутів, юридичних норм. У процесі правотворчості законодавець повинен виходити з особливостей окремих підрозділів права, своєрідності їхнього співвідношення один з одним.

Однак система права і система законодавства не тотожні. Між ними маються істотні розходження і розбіжності, що дозволяють говорити про їхню відносну самостійність.

По-перше, це виражається в тому, що первинним елементом системи права є норма, а первинним елементом системи законодавства виступає нормативно-правовий акт. Юридичні норми галузей права -- це будівельний матеріал, з якого складається та чи інша конкретна галузь законодавства. Але при побудові кожної законодавчої галузі цей будівельний матеріал може вживатися в різному наборі й у різному сполученні визначеного нормативного акта. От чому галузі законодавства не завжди збігаються з галузями права і така розбіжність двояка.

В одних випадках ми можемо констатувати факт, коли галузь права є, а галузі законодавства немає (фінансове право, право соціального забезпечення, сільськогосподарське право і т.д.). Такі галузі права не кодифіковані, а діючий у цій сфері нормативний матеріал розкиданий по різних правових актах.

Не виключена і зворотна ситуація, при якій галузь законодавства існує без галузі права (митне законодавство, Повітряний кодекс і т.д.).

Може бути й ідеальний варіант, коли галузь права збігається з галуззю законодавства (цивільне право, карне, трудове, адміністративне і т.д.). Такий варіант найбільш бажаний, тому що зближення двох систем, їхній гармонічний розвиток підвищує ефективність функціонування всього правового механізму.

Маються так звані комплексні галузі законодавства, що виникли зі сполучення норм адміністративного, цивільного і деяких інших галузей права. Найважливішим з них є господарське законодавство.

По-друге, система законодавства за обсягом представленого в ньому матеріалу ширше системи права, тому що включає у свій зміст положення, що у власному змісті не можуть бути віднесені до права (різні програмні положення, указівки на мети і мотиви видання актів і т.п.).

Встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства -- важлива теоретична і практична задача. Належне її рішення покликане забезпечити приступність, скорочення непотрібної множинності актів, їхня погодженість і правильне застосування на практиці.

2.3 Стадії і структура правотворчого процесу

Законодавчий процес виступає складовою частиною правотворчого процесу і містить у собі чотири основні стадії:

законодавчу ініціативу;

обговорення законопроекту;

прийняття закону;

обнародування закону. Назаренко Є. Питання розвитку та систематизації законодавства в світлі нової Конституції// Українське право.- 1996.-№3.- с.35.

Усі ці процедурні моменти знайшли своє відображення в новій українській Конституції.

Законодавча ініціатива -- право компетентних органів, громадських організацій і осіб порушувати перед законодавчою інстанцією питання про видання, зміну чи скасування закону або іншого акту, надходження якого спричиняє обов'язковий розгляд його парламентом. Це право виражається у формі чи пропозицій готового законопроекту, який вищий законодавчий орган зобов'язаний прийняти до свого виробництва. Такі пропозиції повинні мати необхідні обґрунтування.

Відповідно до Конституції України правом законодавчої ініціативи володіють: Президент України; Верховна Рада; депутати Верховної Ради, Кабінет Міністрів; Конституційний Суд України; Верховний Суд України; Вищий Арбітражний Суд України. Усі перераховані судові органи мають право законодавчої ініціативи тільки з питань їхнього ведення.

Законопроекти вносяться у Верховну Раду. Законопроекти про введення чи скасування податків, звільненні від їхньої сплати, про випуск державних позик, про зміну фінансових зобов'язань держави, інші законопроекти, що передбачають витрати, що покриваються за рахунок державного бюджету, можуть бути внесені тільки при наявності висновку Уряду.

Обговорення законопроекту відбувається на засіданні Верховної Ради. На цій стадії допускаються виправлення, зміни, доповнення чи виключення непотрібних положень.

Закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала проста більшість народних депутатів. Прийнятий закон протягом п'яти днів спрямовується Президенту України для підписання й обнародування. На цю процедуру йому приділяється чотирнадцять днів. Разом з тим якщо Президент протягом зазначеного терміну з моменту надходження закону відхилить його, то Верховна Рада у встановленому Конституцією України порядку знову розглядають даний закон.

Прийняття конституційних законів відбувається конституційною більшістю голосів, тобто двома третинами від загальної кількості голосів народних депутатів.

Усі і закони підлягають офіційному опублікуванню протягом семи днів після їхнього підписання Президентом України.

Закони України набирають сили одночасно на всій території України після закінчення десяти днів після їхнього офіційного опублікування, якщо самими законами чи актами не встановлений інший порядок вступу їх у силу.

Джерелами офіційного опублікування законів і актів вважається перша публікація їхнього повного тексту в газетах «Відомості України» чи «Голос України».

2.4 Систематизація законодавства як гносеологічний процес

Постійний розвиток і ускладнення соціально-економічних відносин об'єктивно вимагає забезпечення їх відповідною законодавчою базою. Правотворчий процес, як основний засіб здійснення державної політики гармонізації соціальних взаємодій, покликаний задовольняти цю нагальну потребу суспільства. Однак характер практичної реалізації створення адекватного правового поля породжує дві основні проблеми суто пізнавального характеру: по-перше, систематизацію накопиченого нормативного матеріалу, експлікацію й обгрунтування фундаментальних принципів, на яких він базується; по-друге, відповідність утворених системно-структурних одиниць права динаміці соціальних взаємодій. Право здатне зберігати і розвивати свій регулятивний потенціал лише через постійний пізнавальний діалог між дійсністю, реальними відносинами у суспільстві і власним структурним цілим. Уданому процесі можна виділити п'ять гносеологічно-правових рівнів: загальноправовий, міжгалузевий, галузевий, спеціальний, конкретно-нормативний. Вони постають як специфічні ешелони пізнавальної експансії права у сферу соціальної динаміки. Пізнавальна активність, характер гносеологічної мобільності вказаних рівнів відрізняються одне від одного, хоча, звичайно, взаємопов'язані між собою.

Найбільш динамічним є рівень конкретно-нормативної пізнавальної активності, спрямованої на соціальну матерію, на розв'язання найбільш нагальних проблем соціальних взаємодій. Тут право безпосередньо контактує з дійсністю. Норма тому і є первинною системоутворюючою клітиною права, що саме в ній на першому етапі взаємодії права і суспільства відпиваються початкові форми соціальної структури. Норма - найбільш динамічний і мінливий елемент права, вона як швидко встановлюється, так само швидко й відміняється, коли з'ясовується її неспроможність ефективно схематизувати соціальні взаємодії, тобто забезпечити позитивний соціальний результат. Первинна нормативність права є необхідним гносеологічним матеріалом, що розвідує процеси утворення структурних новацій у соціальній динаміці та забезпечує їх відбір і систематизацію у формі принципів, правил і юридичних формул інститутів права. Отже, норма права є основним, найважливішим і найефективнішим засобом, методом і знаряддям пізнання соціальної реальності, правового пізнання загалом Бабаев В.К. Норма права как истинное суждение// Правоведение.- 1976.- № 2.-с.36.. У пізнавальній природі норми проявляється й пізнавальна сутність самого права, його постійна гносеологічна трансформація, необхідна для виконання основної регулятивної функції.

Рівень інституту права утворює якісно нову гносеологічну структуру. З нормативного матеріалу, який тут постає як своєрідна конкретно-емпірична правова фактографія, вже здійснюється добір норм, що можуть виконувати функції більш універсальних правил і моделей соціальних відносин. На даному рівні відбувається певне осмислення наявного матеріалу, виявлення його логічної структури і взаємоузгодженості, усуваються суперечливі норми, доповнюються нові, необхідні для логічної повноти інституту. Таким чином, інститут права вже постає як самостійна структурно-функціональна гносеологічна система зі своїми власними закономірностями, логічно виявленими принципами, основними формулами і відповідними процедурами . Причому вказані формули і принципи можуть бути виражені явно через конкретні норми, які тоді постають як норми-принципи, а можуть функціонувати і в неексплікованій формі й вимагати подальшого осмислення і рефлексії. Так чи інакше формування інституту права -- це складний пізнавальний процес, який не може бути в якусь мить завершений, оскільки через норми він стикається з соціальною реальністю, що постійно розвивається, ускладнюється, деталізується, а разом з нею відповідно ускладнюється й розвивається сам інститут права.

Формування інституту права як осмислення нормативного матеріалу не складає одностороннього процесу, аналогічного до використання суто індуктивного методу пізнання. Коли на певному етапі викристалізовується відносно самостійна логічно узгоджена структура інституту, вона вже сама починає впливати на формування відповідного нормативного матеріалу, задавати специфічні моделі поведінки, які запускаються в соціальну динаміку. Інститут права -- логічно узгоджена система норм, тому він не тільки не сприймає суперечливі даній системі норми, а й сам породжує норми, логічно необхідні для заповнення його прогалин. З одного боку, це позитивна риса права, в якій проявляється її здатність до саморозвитку, з іншого - на певному етапі розвитку зазначене призводить до деякої гносеологічної консервативності права, до випадків несприйняття ним нових форм відносин, які стихійно формуються в суспільстві. Таким чином, вже на рівні інституту права бачимо, що воно починає функціонувати як дедуктивно-індуктивна пізнавальна система, хоча дія індуктивного механізму добору нормативного матеріалу тут ще переважає Керимов Д.А. Соотношение теоретической й практической деятельности в процессе познания права // Сов. гос. и право.- 1980.- № 3.- с.78.. Це випливає з того, що інститут права є тільки першим відносно значним системним утворенням (якщо не брати до уваги саму норму з точки зору її системності), найбільш наближеним до соціальної реальності, постійно контактуючим з нею і змушеним постійно у нормативній формі реагувати на всі відповідні соціальні новації. Як бачимо, процес названого реагування значною мірою гносеологічний, без забезпечення якого право просто не могло б здійснювати свою основну регулятивну функцію.

Гносеологічний рівень галузі права характеризується пізнанням фундаментальних закономірностей функціонування цілої сфери суспільних відносин. Тут право постає вже як своєрідний акумулятор знань про структурно-функціональну динаміку самостійного соціального шару. Причому на даному рівні правового пізнання дослідження активно здійснюються у двох напрямах - власне галузевому і міжгалузевому, внутрішньому і зовнішньому .

Галузь як самостійне правове утворення вимагає значної роботи з логіко-структурного узгодження положень і принципів її інститутів, загального нормативного матеріалу, забезпечення його несуперечливості, повноти, зрозумілості й завершеності. Ці завдання виконуються за допомогою засобів юридичної техніки, кодифікаційної методології і складають непросту пізнавальну діяльність. Можна стверджувати, що на рівні галузі кодифікація є основним видом правового пізнання, гносеологічна природа якого ще потребує спеціальних досліджень.

Однак для реалізації регулятивної функції права на рівні галузі мало лише внутрішньої узгодженості її нормативного матеріалу. Сфера суспільних відносин, яку організовує певна правова галузь, постійно відчуває вплив інших самостійних соціальних утворень. У процесі функціонування вони взаємодіють між собою і неминуче сприяють чи, навпаки, гальмують реалізацію галузевими нормами свого прямого соціального призначення. Так, очевидно, що законодавство сфери соціального захисту не може ефективно виконувати свої функції, якщо існують значні проблеми у сфері економіки, що регулюється фінансовим, адміністративним, цивільним та іншими галузями права Коссак В. Проблеми кодифікаційного процесу в Україні// Право України.- 1996.- № 5.- с. 94.. Без сумніву, за таких умов законодавець змушений враховувати не тільки внутрішні закономірності функціонування галузевого нормативного матеріалу, а й зовнішні впливи інститутів інших галузей права і системи права в цілому. Розв'язання зазначеної пізнавальної проблеми вимагає вже концептуального врахування низки макросоціальних моделей суспільного і правового розвитку і, відповідно, вироблення щодо конкретних умов власної динамічної моделі функціонування галузевих інститутів і норм.

Як бачимо, пізнавальні процеси на рівні галузі неминуче виводять на міжгалузеву гносеологічну проблематику і дозволяють розглядати саму систему права як складний структурно-функціональний механізм пізнання соціальних процесів, їх узгодження і регуляції, а разом з тим і правового самопізнання, виявлення його внутрішніх закономірностей, особливостей динаміки та регулятивних потенціалів.

На рівні системи права активність правозмін істотно уповільнюється. Тут діють фундаментальні принципи, які стали багатовіковим надбанням суспільства, концентрацією його соціально-історичного досвіду і тепер утворюють міцний каркас соціальних взаємодій, основу і фундамент суспільства в цілому. Система права тому найбільш консервативне гносеологічно-правове утворення, в ній відображається структурно-організаційна самосвідомість суспільства, яка, у свою чергу, пов'язана з його культурою і національно-історичною ментальністю народу. Зміни в системі права завжди пов'язані з певними революційними перетвореннями в житті суспільства, загальноідеологічними трансформаціями й досить болісно відображаються і на техніко-юридичному стані правових інститутів, і на соціальних відносинах, які вони покликані врегульовувати. Приклади цього бачимо в перехідний період в Україні, коли відбуваються зміни в її загальній правовій системі. Йде перебалансування й перерозподіл питомої функціональної ваги і соціальної значимості багатьох правових інститутів, наприклад, інституту власності, що значною мірою викликає необхідність переосмислення й переоцінки природи і значимості існуючих правових утворень, їх оновлення і переформулювання відповідно до нових вимог правотворчості і правозастосування. Загалом же відлагоджена система права суспільства є здоровою консервативною історико-правовою основою його стабільності й могутності. Щодо цього має сенс твердження представників історичної школи права про еволюційний хід розвитку правової системи, відсутність у ньому різких змін і перестрибування через необхідні етапи, оскільки право поступово розвивається з народного духу, національно-психологічних особливостей соціально-історичного розвитку народу і тому є його чи не найціннішим надбанням. Інша річ, що формування збалансованої ефективно діючої системи права з гармонійно взаємопов'язаними і взаємозумовленими галузями й інститутами є наслідком великої і довготривалої пізнавальної активності суспільства, пов'язаної як з осмисленням соціально-історичних особливостей глобальних макропроцесів у суспільстві, так і з постійною рефлексією і логічним узгодженням наявного правового матеріалу, накопичених правових цінностей і техніко-юридичного досвіду.

Розділ ІІІ. Конституційні засади законотворення в Україні

Принципами будь-якої галузі права згідно з теорією є нормативне закріплені основні положення, які визначають її зміст. Специфічність галузі конституційного права України зумовлює також специфічність принципів останньої. Оскільки конституційне право встановлює засади всіх інших галузей права, то його норми містять принципи всіх інших галузей права. Виникає запитання: «А що ж тоді становлять принципи саме галузі конституційного права?» Принципи названого права -- це, так би мовити, «принципи принципів», тобто нормативно закріплені основні положення, які забезпечують юридичне оформлення та стабільне функціонування незалежної, демократичної і правової Української держави.

Для того, аби чітко розрізняти норми, які є принципами законотворення, від інших його норм, необхідно вказати на критерії такого відокремлення.

Ними, вважаємо, є:

1) нормативна закріпленість принципу;

Даний критерій означає, що кожен принцип конституційного права повинен міститися у тій чи іншій його нормі. Не може бути жодного принципу, який би не був зафіксований у нормах названого права.

2) загальність;

Він вказує на те, що принципи конституційного права є основою, на якій базуються всі інші норми галузі. При цьому жодна норма не може суперечити принципам названого права.

3) автономність;

Цей критерій означає, що та чи інша норма конституційного права буде принципом тільки у тому разі, коли вона повністю незалежна від усіх інших принципів даного права. Він також дозволяє виключити з числа принципів всі норми, які задовольняють сукупності інших критеріїв, але є складовою іншого принципу чи базуються на ньому. За допомогою вказаного критерію можна виділити необхідну та достатню сукупність принципів, тобто таку їх кількість, яка є достатньою для забезпечення юридичного оформлення та стабільного функціонування незалежної, демократичної і правової Української держави і, водночас, є не більшою, ніж необхідно для цього.

4) спрямованість на забезпечення юридичного оформлення чи стабільного функціонування незалежної, демократичної та правової Української держави.

Він дозволяє відмежувати принципи конституційного права від інших норм цієї галузі, які за своєю суттю є принципами інших галузей українського права.

Слід наголосити, що перші три критерії є загальними для всіх принципів права, а четвертий притаманний саме принципам конституційного права. Названі принципи мають велике значення. У відповідності з ними побудована вся галузь конституційного права. Вони також є орієнтирами у наукових дослідженнях вчених.

Нова Конституція України, на відміну від попередньої, створила умови для практичної реалізації закладених у її тексті принципів. Оскільки останні є нормативно закріпленими, то вони, як й інші норми Конституції, мають найвищу юридичну силу та є нормами прямої дії.

З іншого боку, Конституція не має чіткого механізму, який забезпечував би підпорядкованість принципам конституційного права інших його норм, оскільки всі норми Конституції (як принципи, так й інші норми) мають однакову юридичну силу. Таке становище породжує можливість ігнорування принципів названого права при зміні інших норм галузі.

Одним з критеріїв відокремлення принципів конституційного права є їх автономність. Але даний критерій зовсім не означає, що вони є набором, нічим не пов'язаною сукупністю конституційно-правових норм. Навпаки, слід констатувати: принципи конституційного права є чіткою системою. Зовнішнє вираження ця система знайшла у статтях 1--20 Конституції. Саме в них послідовно подані норми, покликані забезпечити юридичне оформлення та стабільне функціонування незалежної, демократичної і правової Української держави. Дані норми складають розділ І «Загальні засади».

Таким чином, названа система -- це сукупність вміщених у розділі І «Загальні засади» Конституції України, поданих у певній послідовності принципів конституційного права.

Перелічувати всі принципи, що до неї входять, немає сенсу. Зупинимося лише на деяких вузлових моментах. На нашу думку, головними принципами конституційного права є такі:

Україна є незалежною, демократичною та правовою державою (ст. 1 Конституції);

Україна є унітарною державою (ст. 2);

територія України є цілісною та недоторканною (ст. 2);

людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3);

права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3);

держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3);

в Україні існує єдине громадянство (ст. 4);

Україна є республікою (ст. 5);

носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Україні є народ (ст. 5);

державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6);

в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст. 7);

в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8);

державною мовою в Україні е українська мова (ст. 10);

земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси... є об'єктами права власності Українського народу (ст. 13);

усі суб'єкти права власності рівні перед законом (ст. 13);

право власності на землю гарантується (ст. 14);

суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15);

жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15);

цензура заборонена (ст. 15);

на території України забороняється створення та функціонування яких-небудь військових формувань, не передбачених законом (ст. 17);

правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19);

органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України (ст. 19);

державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України (ст. 20);

столицею України є місто Київ (ст, 20) Конституція України// Відомості Верховної Ради.- 1996.- №30..

Як бачимо, названих принципів (навіть найголовніших) багато. Це пояснюється, з одного боку, тим, що дані принципи встановлюють правові підстави надзвичайно складних явиш, якими є держава і право, а, з іншого, -- тим, що значення держави в житті суспільства постійно зростає, її функції стають різноманітнішими. Відповідно ускладнюється і система принципів.

Висновки

Підбиваючи підсумки проведеного дослідження ще раз зупинемося на наступних моментах.

Передусім слід відзначити, що система права і система законодавства - тісно взаємозалежні, але самостійні категорії, що представляють два аспекти однієї і тієї ж сутності -- права. Вони співвідносяться між собою як зміст і форма. Система права як його зміст - це внутрішня структура права, що відповідає характеру регульованих ним суспільних відносин. Система законодавства -- зовнішня форма права, що виражає структуру його джерел, тобто систему нормативно-правових актів.

Законотворчий процес є складовою частиною правотворчого процесу. Останній становить упорядковану систему стадій прийняття, зміни і скасування правових приписів, включених у загальну систему чинного законодавства, вид діяльності держави.

Законотворчий процес має риси, які виявляються у процедурі проходження закону: ретельному регламентуванні, яким забезпечується додержання встановлених правил, послідовному здійсненні дій по розробленню закону; додержанні його форми; обов'язковому розгляді законопроектів та їх проходженні через всі стадії.

Законотворчість характеризується органічною єдністю трьох її основних компонентів: пізнання, діяльності і результату, що у своїх діалектичних взаємопереходах складають відносно закінчений цикл законотворчості, слідом за яким по висхідній лінії випливають у тій же послідовності аналогічні цикли, що утворять у своїй цілісності систему цього процесу.

Початок законотворчого процесу пов'язується із виникненням процесуальних відносин, які не можуть існувати безпосередньо між учасниками процесу, а обов'язково мають бути опосередковані суб'єктом, що здійснює законодавчу діяльність.

Правотворчий процес, як основний засіб здійснення державної політики гармонізації соціальних взаємодій, покликаний задовольняти забезпечення їх відповідною законодавчою базою цю нагальну потребу суспільства.

Галузь як самостійне правове утворення вимагає значної роботи з логіко-структурного узгодження положень і принципів її інститутів, загального нормативного матеріалу, забезпечення його несуперечливості, повноти, зрозумілості й завершеності. Ці завдання виконуються за допомогою засобів юридичної техніки, кодифікаційної методології і складають непросту пізнавальну діяльність.

Список використаної літератури

1. Конституція України// Відомості Верховної Ради.- 1996.- №30.

2. Алексєєв С.С. Структура радянського права.- М., 1975.

3. Гузнов А.Г. Соврсменный законодательннй процесс: основные институты и понятия.- С., 1995.

4. Кенено в А.А., Рождественская Т.3. Современный законодательный процесс: основные институты и понятия.- Право и закон.- 1997.

5. Ковачев Д.А, Механизм правотворчества социалистического государства. Вопросы теории.- М., 1977.

6. Мацюк А.Р. Концепція розвитку законодавства України.- К., 1996.

7. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України. -- К., 1995.

8. Словник української мови.- К.. 1977.- Т. 8.

9. Чехарина В.Й. Федеральное собрание: законодательный процесс// Конституционный строй России.- М., 1995.- Вып.2.

10. Бабаев В.К. Норма права как истинное суждение// Правоведение.- 1976.- № 2.-с.36.

11. Керимов Д.А. Соотношение теоретической й практической деятельности в процессе познания права // Сов. гос. и право.- 1980.- № 3.- с.78.

12. Козловський А. Право як догма і право як ідея (гносеологічний аспект)// Науковий вісник ЧДУ. Вип.4-5. Правознавство.- Чернівці, 1996.

13. Коссак В. Проблеми кодифікаційного процесу в Україні// Право України.- 1996.- № 5.- с. 94.

14. Муляр В. Философия права: відродження в праві// Віче.- 1999.- №12.

15. Назаренко Є. Питання розвитку та систематизації законодавства в світлі нової Конституції// Українське право.- 1996.-№3.- с.35.

16. Селіванов В. Діденко Н. Правова природа регулювання суспільних відносин// Право України.-2000.- №10.- с.10.

Размещено на Allbest.ru