Функції прокуратури України

Ефективність судового управління значною мірою залежить від професійних якостей управлінців. У цьому плані цікавими є стандарти, вста- новлені Національною асоціацією судового управління, що діє у США [18, 5]. Вона організована шляхом об'єднання Національної асоціації адміністраторів судів першої інстанції з Національною асоціацією судового управління. Відповідно до цих стандартів судовий адміністратор має відповідати наступним вимогам: мати досвід роботи на відповідальній керівній посаді в урядових організаціях або у приватному секторі; володіти сучасними діловими і управлінськими методиками, включаючи використання і впровадження автоматизованої обробки даних; мати навички планування та проведення досліджень для поліпшення управління судами, вміти складати рекомендації та впроваджувати їх у роботу, співпрацювати і організовувати роботу з іншими судами і працівниками місцевих органів влади, уряду штату і федерального уряду, юристами і громадськістю, володіти вмінням проводити конференції і зустрічі, зрозуміло висловлювати свою думку в письмовій і усній формі своїм працівникам, суддям, представникам урядових установ й громадськості, мати навички керівника, планування, організаційні навички, володіти високими етичними стандартами тощо [18, 6].

Визначальною рисою американського судового управління є й те, що на законодавчому рівні було прийнято рішення провести поділ між нормами матеріального права, що приймаються законодавчими органами, і нормами та правилами управління роботою судів, прийняття яких є прерогативою суду.

У країнах так званого «ближнього зарубіжжя» склалися власні системи судового управління. Так, у Республіці Казахстан організаційне та матеріально- технічне забезпечення діяльності Верховного суду здійснюється його апаратом, а місцевих судів - уповноваженим державним органом (Комітетом із судового адміністрування при Верховному суді Республіки), що створюється Президентом. До єдиної системи уповноважених органів входить відповідний центральний державний орган і адміністратори судів у областях, столиці та містах республіканського значення. Діяльність уповноваженого органу здійснюється при дотриманні принципів незалежності суду і невтручання у його діяльність. У Республіці Таджикистан судове організаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності судів здійснюється апаратом судів, а також Радою юстиції Республіки [19, 217].

У Азейбарджанській Республіці організаційне забезпечення діяльності судів, за винятком Верховного, Економічного та Апеляційного, покладено на міністерство юстиції. У Республіці Білорусь питання судового управління регулюються законодавчими актами і, зокрема, Кодексом Республіки Білорусь «О судоустройстве и статусе судей» від 29 червня 2006 р. із внесеними змінами і доповненнями та здійснюються відповідно до їх спеціалізації і територіального розташування: секретаріатом Конституційного Суду Республіки Білорусь щодо Конституційного Суду Республіки, апаратом Верховного Суду щодо Верховного Суду Республіки Білорусь; апаратом Вищого господарського суду щодо Вищого господарського суду, господарських судів областей і спеціалізованих господарських судів, міністерством юстиції щодо обласних, районних і спеціалізованих судів, управліннями юстиції - щодо районних і спеціалізованих судів. Вказані органи в межах своєї компетенції розробляють і вносять пропозиції з питань удосконалення організації роботи судів республіки, здійснюють підбір і підготовку кандидатів на посаду суддів, підвищення їх кваліфікації, організовують роботу щодо матеріально-технічного забезпечення судів, створення належних умов їх діяльності, розробляють заходи, спрямовані на зміцнення незалежності суддів тощо.

Під час вирішення проблеми судового управління в Україні, слід чітко відокремлювати правосуддя від іншої діяльності суду, що не є правосуддям. Для вирішення вказаних проблем, на думку ряду дослідників, зокрема Д. Притики, можна використовувати ряд підходів. По-перше, функції судового управління і нагляду можуть бути зосереджені в одному органі - суді. По- друге, поділені між судом і Державною судовою адміністрацією, при цьому суд може здійснювати лише функцію судового нагляду, а Державна судова адміністрація - функції судового управління. По-третє, можлива змішана форма, за якою суд виконує функцію судового нагляду, а паралельно - певну частину функцій судового управління [20, 34].

Тенденції розвитку судових систем західноєвропейських країн передбачають створення самостійних та незалежних органів суддівського врядування. Однією з гарантій незалежності таких органів є створення їх на основі представництва трьох гілок влади, з перевагою судової. Діяльність таких органів полягає в забезпеченні незалежності суддів шляхом збалансування політичного впливу законодавчої чи виконавчої влади в кадрових питаннях організації судової влади. При цьому важливу роль у становленні самостійності такого органу відіграє його склад, представлений половиною або більшістю суддів. Порядок формування цих органів створює умови для утвердження суддівського самоврядування та одночасно сприяє запобіганню корпоративної суддівської замкнутості.

Управлінську діяльність у напрямі взаємодії із суддівським корпусом у зарубіжних країнах можна узагальнити у таких напрямах: його формування, підвищення кваліфікації, соціальний захист тощо. Протягом тривалого історичного розвитку в багатьох країнах світу накопичено значний досвід у питаннях побудови систем формування корпусу суддів. Всебічно оцінюючи його, можна говорити про відповідні тенденції, характерні ознаки і риси та певні відмінності і особливості. Насамперед, у даному аспекті заслуговує на увагу практика таких країн, як Франція, Австрія, Німеччина, Польща, Італія, Росія, Англія та США, де найбільш виразно здобули свою завершеність як цілісні механізми формування суддівського корпусу, так і окремі його елементи [21, 25].

Більш спрощеним є кандидатський ценз у Німеччині, Італії та Польщі. В Італії, для того щоб бути допущеним до відправлення суддівських функцій, необхідно мати: громадянство; диплом юридичного факультету університету; цивільну правоздатність; відрізнятись бездоганною громадською та моральною поведінкою, в тому числі і в минулому; бути фізично придатним для посади; відповідати іншим професійним вимогам, встановленим законом.

Єдиного способу комплектування корпусу професійних суддів у зарубіжних країнах немає. Він формується або шляхом призначуваності, або обрання як населенням, так і певними органами, в тому числі й органами суддівського самоврядування, або ж використовується змішаний спосіб. Акт призначення - це аргументоване рішення влади, побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар'єри. Досить поширеним залишається і спосіб формування суддівського корпусу шляхом виборності суддів населенням (Швейцарія, США, Македонія, Перу, Болівія, Китай, Куба, Корейська Народно-Демократична Республіка). Проте останнім часом як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники висловлюють ряд критичних зауважень щодо такого способу. При виборі суддів громадянами неминуче вступає в силу політичний фактор. У виборчий процес втручаються політичні партії чи інші організації, через що з часом судді потрапляють у залежність від них, а також часто й від електорату, що суперечить принципу незалежності судової влади та її деполітизації. Разом з тим, у багатьох штатах США судді обираються саме загальним голосуванням. За твердженням В. Бернхема, таке обрання ґрунтується на уявленні, що суддя, як і будь-яка інша офіційна посадова особа в демократичному суспільстві, повинен, зрештою, нести відповідальність перед народом. Тому, незважаючи на всі мінуси, виборча система дає змогу вибирати найкращих.

Призначення може здійснюватись главою держави - президентом (Австрія, Німеччина, Франція, Італія, Польща, Росія, Румунія, Чехія, Угорщина, Казахстан, Туркменістан); монархом чи за дорученням монарха (Бельгія, Англія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Марокко); спеціальними судовими радами (Болгарія, Туреччина, Хорватія, Сирія). В Швеції та Японії судді призначаються урядом.

Але у будь-якому випадку процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. Вимоги, що висуваються до професійного рівня, кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. Так, уже згадуваний закон про суддів у ФРН передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5). Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах.

Право й обов'язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія, США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом).

Другий етап пов'язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду або безпосередніх виборів суддів. У більшості держав професійні судді призначаються на посаду. Про вагомість акта призначення свідчить той факт, що у багатьох країнах, наприклад в Австрії та Франції, він віднесений до компетенції президента. У США федеральні судді призначаються президентом за згодою Сенату. Конституція Польщі встановлює, що судді призначаються Президентом за пропозицією Всепольської судової Ради (ст. 179). У ФРН основна частина федеральних суддів і суддів земель призначаються міністерством юстиції. В Японії судді в основному призначаються урядом, у Великобританії мирові (непрофесійні) судді призначаються лорд-канцлером.

Можна констатувати, що в сучасних країнах світу основними формами передачі судових повноважень є призначення та вибори. Водночас як призначення, так і вибори суддів різняться багатьма моделями, в тому числі з поєднанням їх обох. І призначення, і обрання суддів не є універсальними формами організації судової влади, оскільки в тих чи інших умовах можуть нести в собі як позитиви, так і негативи.

Запозичення Україною європейського досвіду у сфері добору кадрів сприятиме прозорому і справедливому добору претендентів на посаду судді. Досвід європейських країн може бути прийнятним і корисним для України в частині вирішення завдань стосовно розширення функцій судів і поширення незалежності суддів, а також їх зобов'язання підпорядковуватись лише закону. Варто загострити увагу на дотриманні таких міжнародних та європейських стандартів як прозорість, відкритість, недопущення виникнення неформальних зобов'язань майбутнього судді перед особами, які можуть впливати на процес правосуддя, недопущення впливу чи тиску на формування суддівського корпусу з боку інших державних органів, політичних партій, бізнесових структур тощо.

Не менш важливою є проблема призначення суддів на адміністративні посади. Єдиного уніфікованого способу призначення суддів на адміністративні посади в країнах Європи не існує. Але за європейськими стандартами кар'єрне просування суддів має здійснюватися незалежними органами, до складу яких входять висококваліфіковані фахівці, у переважній більшості представники суддівського корпусу. Такими органами є Вища рада магістратури, Вища рада правосуддя, Вища судова рада, про які вже згадувалося. Особлива процедура існує здебільшого щодо призначення голови Верховного суду. Найчастіше він призначається главою держави з числа суддів Верховного Суду. Пропозиції щодо кандидатур можуть надаватися загальними зборами Верховного Суду (Польща) або вищими органами суддівського самоврядування. При цьому роль глави держави у вказаному процесі не є вирішальною, а деякі конституції навіть обумовлюють неможливість відхилення главою держави кандидатур, які вносяться вдруге. Зважаючи на проведені паралелі, можна погодитись, що незалежним органом, який приймає рішення про призначення суддів на адміністративні посади та звільнення їх, визначена Вища Рада юстиції, наділена такими повноваженнями на підставі подання відповідної ради суддів, але, як нам видається, передчасно, оскільки вони не узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України, а також європейськими стандартами. Адже згідно з п. 1.3 Європейської хартії про закон для суддів не менше половини складу такого органу мають становити обрані до нього судді. Виправити дану ситуацію можливо лише шляхом внесення відповідних змін до Конституції України. Отже, як бачимо, в ході реформування вітчизняної судової системи використовувався зарубіжний досвід, але його запозичення не мало системного характеру. Разом з тим, окремі елементи запозичення зарубіжного досвіду вже простежуються і можуть бути використані в подальшому, тому так потрібні наукові розвідки у даному напрямі, практичне втілення результатів яких може бути ще одним кроком назустріч вдосконаленню судової системи та побудові правової держави в Україні.

Список використаних джерел

1. Соловьев В.С. Избранное / Сост. А.В. Гулыгин, С.Л. Кравец; вступ. ст. А.В. Гулыгин; примеч. С.П.Кравца. - М.: Сов. Россия, 1990. - 496 с.

2. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник /А.Г. Георгіца - Чернівці: «Рута», 2000. - 424 с.

3. Колюшин Е.И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций. - М.: Изд-во МГУ, 1999. - 381с.

4. Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя (1983 р.) законов [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.judges.org.ua/d5.htm

5. Європейська хартія про статус суддів (1998 р.) [Електронний ресурс] // Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_236

6. Загальна (Універсальна) Хартія Судді, ухвалена 17 листопада 1999 року Центральною Радою Міжнародної асоціації суддів [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.asu.od.ua/ua/publications/.../document1/

7. Селіванов А. Реформування Конституційних засад організації судової влади в Україні / А.Селіванов // Право України. - 2003. - №7. - С.14 - 15.

8. Конституція Федеративної Республіки Німеччина [Електронний ресурс] // Режим доступу: vivovoco.rsl.ru/VV/LAW/BRD.HTM

9. Конституція Франції [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.humanities.edu.ru/db/msg/6481

10. Конституція Іспанії [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.humanities.edu.ru/db/msg/6480

11. Конституція Японії [Електронний ресурс] // Режим доступу: asiapacific.narod.ru/.../constitusion_of_japan.htm

12. Испания. Конституция и законодательные акты. Пер. с исп. - М.: Прогресс, 1982.

13. Сравнительное конституционное право. М.: Издательская фирма «Манускрипт», 1996.

14. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник/ Отв. ред. А.Я. Сухарев. - 2-е изд., изм. и доп. - М.: НОРМА-ИНФРА, 2001. - 723 с.

15. Конституція Італійської Республіки [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.italia-ru.it/.../konstitutsiya-italyanskoi-respubliki

16. Конституція Республіки Польща [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.rada.kiev.ua/LIBRARY/.../aconst3.htm

17. Конституція Республіки Вірменія [Електронний ресурс] // Режим доступу: www.rada.kiev.ua/LIBRARY/.../aconst3.htm

18. Шишкін В.І. Судові системи країн світу: У 3-х кн. - Кн. 1./ В.І. Шишкін -- К.: Юрінком Інтер, 2001. - 336 с.

19. Клеандров М.И. Судебные системы государств - учасников СНГ: законодательное обеспечение. / М.И. Клеандров. - М.: Юристъ, 2002. - 579 с. 20. Притика Д. Правові проблеми судового управління / Д. Притика // Право України. - 2003. - № 3. - С. 30-36. 21.Власов И.С. Как происходит назначение на судейскую должность в различных странах / И.С. Власов // Советская юстиция. - 1993. - № 15. - С. 25-29.

Размещено на Allbest.ru