Директоріальна республіка (Швейцарія)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Директоріальна республіка (Швейцарія)

План

Вступ

1. Директоріальна республіка (Швейцарія)

2. Народний суверенітет і вибори

Висновки

Використана література

Вступ

Значними особливостями характеризується республіканська форма правління, прийнята в Швейцарії. Нерідко цю країну ідентифікують як парламентарну республіку. Але це не точно. Відповідну форму можна визначити як директоріальну республіку.

Швейцарія за формою політико-територіального устрою є федерацією, хоча Конституція зберегла як данину традиції колишню назву країни - «Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації». Швейцарія складається з 23 кантонів, три з яких діляться на напівкантони. Перелік кантонів і напівкантонів, закріплений в ст. і Конституції. Федерація створена за територіально-історичним принципом, хоча в країні діють чотири офіційних мови (німецька, французька, італійська і ретороманська - ст. 4). Кантони зазвичай мають ознаки державності (право мати свою Конституцію, громадянство, законодавство, компетенцію тощо), але ст. 49 закріплює «примат і дотримання федерального права». Кантони не мають право сецесії (виходу зі складу федерації). Компетенція Конфедерації розмежована між Конфедерацією і кантонами, її можна класифікувати на три групи повноважень: повноваження, що складають виняткову компетенцію Конфедерації: оборона, митна справа, ведення міжнародних справ, грошова емісія, залізниці, цивільне право, режим іноземців тощо; повноваження, що складають виняткову компетенцію кантонів: регулювання відносин між церквою і державою, комунальне господарство, кримінальне і цивільне судочинство тощо.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів (принципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить далекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення найважливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію державної влади. За Ж. Боденом, суверенітет -- це постійна й абсолютна, найвища і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як всередині країни, так і поза її межами.

Постійним елементом подальшого розвитку зарубіжної політико-правової теорії було зіставлення представницької і безпосередньої демократії з позицій оцінки принципу народного суверенітету. Водночас принцип народного суверенітету іноді розглядається як своєрідний камуфляж державно-правових реалій. У зв'язку з цим деякі вчені вбачають загрозу створення передумов для «парламентського деспотизму». Такі наслідки, на їхню думку, можуть мати місце тоді, коли у представницькому органі утворюється «випадкова більшість», яка діє, посилаючись на народну довіру, хоч практично її не має.

Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визнаний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн. «Суверенітет належить народу, який реалізує його у формах і межах конституції», -- зазначається в ст. 1 Конституції Італії.

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національного і державного суверенітету.

1. Директоріальна республіка (Швейцарія)

Форму державного правління Швейцарії, встановлену Конституцією 1999 р., слід визнати унікальною в ряду поліархічних форм державного правління, що пов'язано насамперед зі специфікою статусу органу "верховної розпорядчої і виконавчої влади Союзу," яким за статтею 174 Конституції є Союзна (Федеральна) Рада. До складу Союзної Ради входить сім членів, котрі обираються Союзними Зборами (двопалатним парламентом) на термін повноважень нижньої палати парламенту (Національної Ради) - 4 роки. Характерно, що від одного і того ж кантону (суб'єкта федерації) може бути призначений тільки один член Союзної Ради. Її склад оновлюється повністю після закінчення терміну повноважень Національної Ради і всі вакансії, що відкриваються в її складі протягом наступних чотирьох років, заміщуються парламентом лише на той період, що залишився до кінця терміну повноважень Національної Ради.

Кожний з членів союзної ради очолює окремий департамент (міністерство). Зі складу союзної ради парламент щорічно обирає президента союзу і віце-президента. Останні на цих посадах здійснюють окремі представницькі й почесні функції, зокрема, президент веде засідання союзної ради. Водночас президент і віце-президент виконують функції керівників окремих департаментів, включених до структури уряду.

За Конституцією Швейцарії встановлена несумісність депутатського мандата і членства у складі союзної ради, хоч усі без винятку члени ради можуть брати участь у парламентських дебатах без права вирішального голосу.

Члени союзної ради (міністри) не йдуть у відставку у випадках, коли їхні пропозиції не знаходять підтримки в депутатів представницького органу. Більше того, швейцарська конституція не знає інституту політичної відповідальності уряду перед парламентом, хоча союзна рада повинна звітувати на кожній сесії представницького органу. Уряд функціонує протягом усього періоду парламентських повноважень. Такий консенсус між законодавчою і виконавчою владою зумовлений тим, що до складу союзної ради звичайно обираються представники всіх основних політичних партій. Характерно, що ні союзна рада, ні президент не мають права вето на рішення парламенту. Не наділені вони і правом його розпуску.

У структурі Союзної Ради важко виділити інститут глави держави та інститут уряду. З формальної точки зори (насамперед за назвою) у державі є пости Президента та Віце-президента. Союзний Президент (Президент Конфедерації), який згідно зі ст. 176 Конституції обирається Союзними Зборами зі складу Союзної Ради терміном на один рік, головує у Союзній Раді. Особа, призначена на посаду Союзного Президента не може бути обрана повторно або обрана Віце-президентом (заступник Союзного Президента, котрий обирається парламентом на такий же термін) наступного року.

Союзний Президент, однак, не є "класичним" главою держави: зміст його компетенції насамперед зумовлений членством у Союзній Раді і зводиться тільки до головування в ній. Традиційна же для глави держави компетенція віднесена до Союзної Ради, котра "приймає рішення як колегія" (ст. 177). Союзна Рада представляє Швейцарію на міжнародній арені, підписує та ратифікує договори (ст. 184); приймає заходи для збереження зовнішньої безпеки, незалежності та нейтралітету Швейцарії, приймає заходи для збереження внутрішньої безпеки, у термінових випадках може застосовувати війська (ст. 185).

Згідно статті 178 Союзна Рада "керує союзною адміністрацією. Вона опікується про її доцільну організацію і про цілеспрямоване виконання завдань". Саме через союзну адміністрацію, котра складається з очолюваних членами Союзної Ради департаментів (іноземних справ, внутрішніх справ, фінансів і митниць тощо) здійснюється реалізація урядової влади.

За наведеними вище ознаками: наявністю союзної адміністрації, посад Президента і Віце-президента, зосередження повноважень глави держави та уряду в руках Союзної Ради, швейцарська держава нагадує президентську поліархію (республіку). Водночас, форма державного правління Швейцарії містить і деякі парламентарні елементи, що дало підстави окремим авторам визначити її як "змішану республіку" з вираженим дуалістичним державним режимом. Але детальний аналіз конституційних норм, котрі юридично закріплюють цю систему вищих органів законодавчої і виконавчої влади Швейцарії, показує, що більш слушною є точка зору В.Шаповала, який вважає, що її форма державного правління "за багатьма" ознаками подібна до парламентарно-республіканської..." На це вказує:

по-перше, те, що згідно ст. 148 Конституції, Союзні Збори "здійснюють верховну владу у Союзі";

по-друге, Союзна Рада, яка поєднує функцію глави держави і уряду, формується парламентським шляхом, в той час як однією з ключових ознак "змішаної республіки" є обрання президента позапарламентським шляхом, тобто безпосередньо громадянами;

по-третє, Союзна Рада несе відповідальність перед Союзними Зборами, але ця процедура не так чітко відрегульована Конституцією як в традиційних парламентських країнах.

У п. 1. ст. 169 Конституції записано, що "Союзні Збори здійснюють вищий нагляд за Союзною Радою та союзною адміністрацією". Стаття 171 встановлює, що "Союзні збори можуть давати доручення Союзній Раді", а "подробиці, ... інструменти, за допомогою яких Союзні Збори можуть впливати на сферу компетенції Союзної Ради", регулюються законом. І нарешті, у п. b, ст. 187 закріплено, що Союзна рада "регулярно подає звіт Союзним Зборам про ведення нею справ, а також про становище Швейцарії". Тобто Союзна Рада підконтрольна парламенту, але останній не має формального права відправити її у відставку.

По-четверте, незважаючи на відсутність у конституції прямих норм, Союзна рада, що формується з врахуванням співвідношення партійних сил у парламенті, реалізує політичну лінію парламентської більшості. Така форма взаємовідносин Союзної Ради і парламенту підсилює значення останнього і його роль у державному механізмі. Відсутність же традиційних процедур політичної відповідальності уряду перед парламентом у цьому випадку не перешкоджає їх взаємодії. Питання такої взаємодії вирішуються в межах парламентської демократії шляхом узгодження позицій головних партійно-політичних сил і практичної реалізації їх в урядовій діяльності.

Таким чином, при всій своєрідності та унікальності державного ладу Швейцарії її форма правління за своїм змістом, на нашу думку, є особливим різновидом парламентарної поліархії, котра деякими зарубіжними, а слідом за ними і вітчизняним дослідниками (які спиралися на досвід організації влади у Франції "періоду директорії" 1794-1799 p., a також України часів "Директорії УНР") названа "директоріальною республікою".

У цілому прийнята в Швейцарії форма державного правління є унікальною. Її особливості пов'язані з відмінним від інших розвинутих країн балансом між законодавчою і виконавчою владою. Юридичні передумови існування цієї форми правління доповнюються широким спектром політичних передумов. До останніх у першу чергу належать глибокі демократичні традиції у сфері державно-політичного життя країни, зумовлені загальними економічними і соціальними факторами її розвитку. За словами відомого державознавця XIX ст. А. Есмена, незважаючи на захоплення, яке швейцарська система державного управління викликає у багатьох, вона не придатна для пересадження на інший ґрунт. На сьогодні форма директоріальної республіки залишається однією з головних індивідуальних ознак державного ладу саме Швейцарії.

2. Народний суверенітет і вибори

Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Останні є не тільки формою реалізації ідей представницької демократії і способом формування такого органу, як парламент, а й виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокрема, в республіках обирається глава держави -- президент.

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів. Шляхом прямих виборів звичайно обирається глава держави у переважній більшості президентських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (президентські вибори у США) або самим парламентом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках).

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з необхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним сполученням їхніх воль. Це сполучення в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси поява терміна «депутатський мандат». Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волі виборців та їхніх обранців не протистоять одна одній, як це має місце у цивільно-правових договірних відносинах. Ці волі спрямовані на досягнення однієї мети -- заміщення і реалізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб'єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв. Статус останніх визначається конституцією і законодавством, а не волею виборців.

Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу (наприклад, у ФРН -- 200 виборців, в Італії - 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню палату парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться "не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування. В англомовних країнах з парламентарними формами правління також прийнятий порядок самовисунення кандидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями.

Особливістю виборчого права країн, де встановлений порядок самовисунення кандидатів або формального їх висунення за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої застави. Виборча застава -- це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії виборча застава у розмірі 500 ф. ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше, ніж 5 % загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких становлять менше, ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатського мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країн Балтії та багатьох інших.

У реальному державно-політичному житті висунення кандидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де в силу різних обставин забезпечена підтримка виборцями представників певної партії. За таких умов добір кандидатів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу, існування надійних виборчих округів зумовлює так зване десантування, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Звичайно на виборах у таких округах балотуються керівники партій.

Значними особливостями характеризується порядок висунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має cyто партійну природу. Майже в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура висунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США -- демократична і республіканська. Інші партії набувають статусу встановлених лише після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для того щоб партії були визнані як встановлені, вони також мають одержати підтримку на самих виборах. Звичайно, це кілька відсотків загального числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так званих первинних виборів -- праймеріз. Лише в одному штаті висунення кандидатів відбувається на партійних з'їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз сполучаються з визначенням кандидатів на з'їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губернатори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Праймеріз -- це висунення кандидата із застосуванням голосування виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати нa виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку. Як правило, праймеріз мають закритий характер, тобто кожна партія проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх прихильників. У семи штатах проводяться відкриті праймеріз, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці незалежно від партійного членства. У південних штатах припускається проведення додаткових праймеріз: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, проводиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.

Порядок висунення кандидатів, подібний праймеріз, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визначення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймеріз, процедури яких визначені законом, пули є суто партійними заходами. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов'язані це робити усі члени партії, яка має намір висунути своїх кандидатів на виборах. Порядок проведення пулів визначений статутами всіх головних політичних партій цієї країни.

Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі органів, створюваних для проведення виборів, а в ряді країн -- у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії ведуть передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встановлений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 43 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так званих моральних санкцій: мер -- голова представницького органу місцевого самоврядування -- у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини передбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям припускається можливість адміністративного арешту.

Обов'язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб'єктивного права громадян. Ставлення до голосування і до участі у виборах в цілому як до обов'язку має рацію лише тоді, коли воно саме по собі склалося у свідомості виборців.

Визначальним для характеристики парламентських виборів як форми реалізації ідей представницької демократії є поняття виборчої системи. Виборча система -- це встановлений конституцією і законодавством порядок визначення результатів виборів. У деяких країнах як синонім поняття виборчої системи використовується термін «система представництва». Іменує три різновиди виборчих систем, кожний з яких має багато конкретних варіантів. Це мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, називаються мажоритарними. Історично саме ці системи були запроваджені першими. Незважаючи на всю відмінність правил, що становлять зміст мажоритарних систем у різних країнах, розрізняють дві головні їх форми.

Однією з таких форм є мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраним вважається той кандидат, який одержав 50% встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною підтримкою виборців, які брали участь у голосуванні. У випадках, коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про заміщення мандата або виборної посади залишається відкритим. Як свідчить зарубіжна виборча практика, така ситуація є ординарною. Для того щоб зробити вибори результативними, застосовують різні засоби. Наприклад, на повторне голосування (перебалотування) пропонуються дві кандидатури, які попередньо набрали найбільшу кількість голосів.

Недолік мажоритарних систем абсолютної більшості полягає в тому, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Хоча кількість цих голосів може наближатися до половини поданих в окрузі, волевиявлення відповідних виборців не матиме практичного значення.

За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому окрузі визнається той кандидат (або партійний список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі. Така виборча система ще у ХVІІ ст. була прийнята на парламентських виборах у Великобританії. З часом вона була пристосована для політичних потреб ряду інших англомовних країн. Прихильники цієї виборчої системи розцінюють як її позитивну якість те, що вона сприяє утворенню стабільних парламентів і урядів. Однак така стабільність має штучний характер, не кажучи вже про те, що вибори в парламент можуть дати вкрай спотворене уявлення про дійсне співвідношення суспільно-політичних сил.

Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результативні. Водночас партія, яка завоювала більшість місць у парламенті, за загальною кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація двічі складалася в післявоєнні роки у Великобританії. При застосуванні правил мажоритарних систем відносної більшості теоретично можливе і таке, що одна з партій в масштабах усієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата.

Мажоритарні системи відносної більшості суттєво впливають і на політичну поведінку населення під час виборів. Наприклад, у Великобританії вважають, що у частини виборців існує так званий синдром втраченого голосу. Побоюючись, що в разі голосування за кандидатури «третіх партій» їхній вибір не відіб'ється на кінцевому результаті або об'єктивно полегшить обрання небажаного для них кандидата, потенційні виборці таких партій голосують за кандидата тієї з двох головних партій, програма якої ближче до їхніх поглядів. Іншими словами, частина виборців діє за принципом «обирати найменше з двох лих». Існування синдрому втраченого голосу посилює позиції двопартійної системи там, де вона склалась, або прискорює біполярне розмежування виборчого корпусу.

Вибори за мажоритарними системами, як правило, проводяться в одномандатних округах.

Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні системи. Головна відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони грунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

Ідеї пропорційного представництва також мають свою історію. На початку 40-х років XІХ ст. їх почали запроваджувати у Франції і Швейцарії. Трохи пізніше ці ідеї стали популярними в наукових і політичних колах майже всіх європейських країн. Поступово вони знайшли своє відбиття і в законодавстві. Нині пропорційні виборчі системи є найбільш поширеними в розвинутих країнах.

Форми пропорційного представництва характеризуються різноманітністю. Важко знайти дві країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак усі без винятку форми такого представництва мають певні спільні риси і ґрунтуються на двох началах. Це -- необхідність визначення так званого виборчого метра та існування умовної передачі голосів. Виборчий метр (квота) -- це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата за пропорційними виборчими системами. Використовуються різні методи визначення метра, більшість з них пов'язана з досить складними математичними підрахунками. Умовна передача голосів -- це обов'язкове зарахування голосів, поданих за кандидата понад кількість, визначену виборчим метром, іншому кандидату, який не набрав необхідного числа голосів. Умовна передача голосів вносить штучний елемент у пропорційне представництво.

Вибори за пропорційними системами проводяться в багатомандатних округах, тому що навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома кандидатами. Враховуючи те, що парламентські вибори за рубежем практично завжди мають партійний характер, виборці за умови пропорційного представництва голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Поділом загальної кількості голосів, поданих за список, на виборчий метр визначається число представників, обраних від даного списку, тобто партії.

У більшості випадків застосовується правило вільних списків. Воно дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Для цього в бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від партії воліли б бачити обраним у першу чергу, кого -- в другу і т. д. В окремих країнах (Фінляндія, Швейцарія) свобода вибору під час голосування не обмежується кандидатами тільки одного партійного списку.

Рідше використовується правило зв'язаних списків, за яким порядок розташування кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список у цілому (Албанія, Естонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір голосуючого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Таке правило гарантує політичним партіям обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище стоїть у чільній частині списку в тому виборчому окрузі, де партії мають достатню і стабільну підтримку. Практично в таких випадках виборці позбавлені можливості визначити своє ставлення до конкретних кандидатів.

Під час виборів за пропорційними системами звичайно утворюють досить великі за кількістю населення округи. Існує закономірність: у більших округах чіткіше виявляються переваги пропорціоналізму. Ідеальним варіантом вважається той, коли вся країна розглядається як єдиний виборчий округ. Це має місце на парламентських виборах в Нідерландах та Ізраїлі. В Японії за таким принципом обирається частина депутатів верхньої палати парламенту. Форма загальнодержавного виборчого округу прийнята і в деяких інших країнах. У багатьох країнах діє так званий принцип вирівнювання, за яким певна частина мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в масштабі всієї країни. Це робиться, щоб «вирівняти» деформації пропорціоналізму, які виявляються при розподілі мандатів в окремих округах.

Ще одним різновидом виборчих систем є змішані системи, яким властиві елементи мажоритаризму і пропорціоналізму. Характерним прикладом змішаної системи є виборча система, встановлена законодавством ФРН. Половина депутатів нижньої палати парламенту тут обирається в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості. Інша половина обирається за пропорційною системою на основі партійних списків, висунутих у землях -- суб'єктах федерації. Відповідно кожному виборцю надається два бюлетені. Один подається за конкретного кандидата, другий -- за список політичної партії.

Трапляються формальні сполучення мажоритаризму і пропорціоналізму. Наприклад, в Австралії нижня палата парламенту обирається за мажоритарною системою абсолютної більшості, а верхня -- на основі пропорційного представництва. Змішані виборчі системи поширені в зарубіжних країнах.

Характеризуючи пропорційні і змішані виборчі системи, слід зазначити, що законодавство багатьох країн містить положення, які об'єктивно зумовлюють фактичне порушення пропорційного представництва. Найбільш характерним прикладом таких положень є норми, що регламентують застосування так званих відсоткових застережень. Зокрема, у ФРН в розподілі мандатів на основі пропорціоналізму мають право брати участь лише ті політичні партії, які одержали не менше 5 % голосів їх загальної кількості у масштабах усієї країни або провели в депутати своїх кандидатів не менше, ніж у трьох територіальних округах. Така практика характеризується в німецькій юридичній літературі як «загороджувальний пункт». Якщо зважити на те, що відсотковому застереженню на конкретних виборах можуть не відповідати кілька партій, значна кількість виборців залишиться практично не представленою.

Положення про відсоткові застереження можна знайти в законодавстві більшості країн, де прийняті пропорційні та змішані виборчі системи. Розглянуте й інші обмеження пропорційного представництва звичайно пояснюються потребами не розпорошувати політичні сили в парламентах і тим самим забезпечити стабільність уряду.

Подібні застереження об'єктивно сприяють зміцненню позицій великих партій і звужують сферу діяльності інших.

У цілому ж значення будь-яких виборчих систем не треба абсолютизувати. Вони звичайно сприймаються лише як спосіб наближення до більш-менш справедливого представництва і в жодному разі не як метод досягнення ідеального результату.

директоріальний республіка суверенітет уряд

Висновки

Одна з версій директоріальної республіки існує в Швейцарії. Тут зі складу уряду, сформованого парламентом, останній щорічно обирає посадову особу -- союзного президента, котрий головує в уряді, виконує роль керівника одного з міністерств і реалізує окремі представницькі повноваження. Однак союзний президент не є главою держави, і частина відповідних повноважень належить уряду в цілому.

Особливістю організації державної влади у Швейцарії виступає також те, що уряду належать деякі повноваження, звичайно віднесені до компетенції парламенту або глави держави. Зокрема, саме уряд ратифікує міжнародні договори. Важливим є і те, що уряд повинен регулярно звітувати у парламенті про свою діяльність, хоча його відповідальності перед парламентом не передбачено.

Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Останні є не тільки формою реалізації ідей представницької демократії і способом формування такого органу, як парламент, а й виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва.

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів.

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Праймеріз -- це висунення кандидата із застосуванням голосування виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати нa виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку.

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, називаються мажоритарними. Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні системи. Головна відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони ґрунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

Ще одним різновидом виборчих систем є змішані системи, яким властиві елементи мажоритаризму і пропорціоналізму.

Використана література

1. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. - М.: ФОРУМ-ИНФРА-М, 1998. - С. 156-158.

2. Бостан С.К., Тимченко С.М. Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504 с.

3. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник / М.С. Горшеньова, К.О. Закоморна, В.О. Ріяка та інші; За заг. Ред.. В.О. Ріяки. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 544 с.

4. Шаповал В.М. Державний лад країн світу. - К., 1999. - С. 269.

5. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник / В.М. Шаповал. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru