Система покарань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Система покарань

Вступ

Основною тенденцією боротьби зі злочинністю, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, спаду виробництва, зниження життєвого рівня людей, має бути, з одного боку, більш жорстка каральна діяльність щодо насильницької злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів з боку мафіозних і корумпованих злочинців, а з іншого - пом'якшення покарання щодо злочинів невеликої тяжкості.

Досягти встановленої кримінальним законом мети покарання можливо лише за різноманітності видів покарання, що дає змогу суду в кожному конкретному випадку при визначенні винній особі покарання застосовувати принцип індивідуалізації та справедливості відповідальності. При цьому в законі чітко визначено вид кожного покарання, його підстави й умови, розмір, порядок та межі застосування. Примусові заходи боротьби зі злочинністю позбавлені таких видів покарань, які несуть у собі заподіяння засудженому тілесних ушкоджень, фізичних страждань, приниження честі і гідності засудженого.

Правильне застосування в сучасному суспільстві норм права передбачає неухильне дотримання вимог справедливості. Складність її проектування на сферу правозастосовчої діяльності залежить від багатьох чинників. Справедливість слід поширювати не лише на правозастосовчі, тобто підзаконні акти, а й на весь процес правозастосовчої діяльності. Правозастосування має бути справедливим як з точки зору членів суспільства, яке захищає себе від протиправних посягань, так і з точки зору тих, хто відповідно до цього підлягає покаранню.

Злочин ставить під сумнів загальну свободу та свободу окремо взятого громадянина, тому він не відповідає вимогам категоричного імперативу і має бути покараним. Вимога покарання злочинця не може переслідувати утилітарних цілей, оскільки злочинець - це людина, яка має свободу волевиявлення і не може бути зведена до рівня позбавленої розуму речі. Злочинець має бути визнаний таким, якого належить показати, ще до того як виникне думка про те, що цим покаранням можна досягти користі для нього самого або для його співгромадян, зазначає Кант.

Покарання - це не тільки право, але й обов'язок держави, оскільки захист справедливості є головною метою її існування.

Важливим втіленням ідей справедливості є питання призначення справедливого покарання та оцінки покарання з позицій загальнолюдського, владно-державного та суспільно небезпечного аспектів. Дорослий, повноцінно дієздатний порушник закону має морально більше прав, більше свободи, більше можливостей для самореалізації, а відтак виходить, що покарання відповідає тій максимі, яку він встановлює своїм протиправним діянням.

Злочином є порушення норми права, охоронюваної державою, замах на існуючий у суспільстві правопорядок. Тому поняття злочину та покарання можна визначити лише через поняття права та правопорядку. Злочином не вважають будь-яке правопорушення, ним визнають лише таке діяння або бездіяльність, яке для держави та громадян у певному історичному та культурному контексті є небезпечним. Лише такі порушення карають згідно із законодавством відповідно до існуючого права. Злочин неможливо визначити за фактичним змістом акту (наприклад, факт убивства, позбавлення життя в різноманітних ситуаціях можуть вважати і подвигом, і злочином), також неможливо зробити це і за «внутрішнім переконанням» особи, яка вчинила це діяння. Подібно до цього, покаранням не вважають будь-який примусовий захід з боку держави, наприклад, нагляд за соціальними «групами ризику» або примусове виконання судових рішень. Тому покаранням можуть бути лише такі засоби примусу, які застосовують проти осіб, що вчинили злочинні діяння або бездіяльність, і які спрямовано на охорону правопорядку.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Поняття та ознаки покарання. Поняття системи покарання та її ознаки. Класифікація, види покарань».

У даній курсовій роботі висвітлюються основні правові інститути покарання та системи покарань. В роботі у стислій та доступній для сприймання формі розкрито види та класифікацію покарань.

Об'єкт дослідження - кримінальне право України.

Предмет дослідження - Пенсійний фонд України.

Мета дослідження - дослідити загальні положення про покарання та систему покарань, а також розглянути класифікацію покарань.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути поняття покарання;

2) дослідити ознаки покарання;

3) охарактеризувати мету покарань;

4) проаналізувати поняття системи покарань;

5) розглянути основні ознаки системи покарань;

6) дослідити види покарань;

7) охарактеризувати класифікацію покарань.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Список використаних джерел включає 14 найменувань. Робота викладена на 45 сторінках друкованого тексту.

1. Теоретико-правові основи покарань

1.1 Поняття покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль виконують заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є вірним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, знайшли свій розвиток в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдує тенденції його ужорсточення, яка спостерігається багато років. На жаль, до прийняття нового КК ця тенденція практично не змінилася. Вона знайшла своє вираження як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Досить зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них - на строк до 10-15 років. Переважало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й в поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю - жорстокість покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямку зроблений у новому КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція знайшла своє чітке вираження. Вперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно бути відповідним тяжкості вчиненого злочину, справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямків, властивих каральній політиці [6, 56]:

а) застосування суворих заходів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямків відображено в новому КК і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Закон оголошує поведінку людини злочинною, якщо вона є настільки руйнівною, що потребує втручання держави. Злочин породжує кримінальну відповідальність. Конкретною формою реалізації цієї відповідальності є покарання того, хто вчинив злочин, шляхом застосування до нього певної, передбаченої законом, санкції. При цьому санкція кримінального закону потрібна не лише як спонука до покори, а й як певною мірою гарантія того, що ті, хто добровільно виконують вимоги закону, не ставатимуть жертвами злочинців. У ч. 1 ст. 22 КК зазначається, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин, а й має на меті виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

1.2 Ознаки покарання

покарання кримінальний правовий

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу виражається у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК).

Перша ознака: покарання - це осуд винного і його діянь судом від імені держави, пов'язаний із заходами державного примусу. Примусовість покарання означає, що з моменту набрання обвинувальним вироком законної сили засуджений зобов'язаний фактично перетерпіти обмеження певних прав і свобод, що становить зміст конкретного покарання, а відповідні державні органи зобов'язані виконати вирок суду, тобто реально застосувати призначене засудженому покарання.

Покарання за цими його особливостями відрізняється від інших заходів впливу, передбачених Кримінальним кодексом, що не є покаранням, а саме: примусові заходи виховного характеру (ч. 1 ст. 11 КК) та примусові заходи медичного характеру (ч. 1 ст. 13 КК). Такі заходи не мають карального, репресивного характеру, не містять осуду вчиненого і самої особи від імені держави. їх змістом є виховання або лікування у відповідних для цього закладах.

Отже, важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Друга ознака покарання закріплена в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі при наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака: покарання призначається відповідно до переліку його видів (ст. 23 КК) та розмірів (статті 25-35 КК). Лише в межах переліку видів покарання та розмірів кожного виду покарання суд має право визначити строки і режим покарання, встановити кількісні, а в ряді випадків і якісні межі застосування покарання до особи, винної у вчиненні злочину.

П'ята ознака покарання знайшла своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому проявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара - це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, де вона виражена в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших - превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня - ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

Шоста характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому знаходять своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з точки зору кримінального закону і моральності [12, 78].

Сьома ознака покарання проявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому.

Восьма характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість - це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусовим заходів.

Покаранню властиві й деякі інші ознаки загального характеру, які не визначені в Кримінальному кодексі, зокрема: а) примусова сила кримінального закону в частині визначення меж покарання має передумовою визнання її широкими верствами населення; інакше кажучи, визнання авторитету кримінального закону всіма тими, кому він адресований, та його спроможність гарантувати спокій людині та безпеку держави і суспільства. Закон діє лише тоді, коли спирається на заінтересованість і підтримку його широким загалом суспільства; б) покарання має бути справедливим, тобто відповідати тяжкості вчиненого злочину і небезпечності самого злочинця, незалежно від його становища в суспільстві. Перед кримінальним законом і судом усі мають бути рівними. Покарання має задовольнити вимоги потерпілого від злочину.

1.3 Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та інші) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів [13, 45].

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

Значний внесок в дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, що працював у Києві, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними зокрема відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання викликала великі спори. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового КК вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну [13, 48].

У чинному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має наметі не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також: запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Зазначені види мети покарання органічно пов'язані між собою і зумовлюють одна одну. При цьому один із різновидів мети покарання в одному випадку є головною, а в іншому - підпорядкованою властивістю покарання. Такі різновиди мети покарання, як кара, з одного боку, і виправлення засуджених - з іншого, виявляються по-різному, залежно від тяжкості вчиненого злочину та особистих властивостей того, хто вчинив злочин. Щодо вчинення злочину, то тут діє таке правило: чим тяжчий злочин, тим повніше має здійснитися кара злочинця. Але це правило діє не само по собі, а в органічній єдності з іншим правилом про врахування особистих властивостей злочинця або інакше - про визначення категорії злочинців, до якої він має бути віднесений.

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання і є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання, знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Самий факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу та інше.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин [11, 7].

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш - виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання - ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища. Наприклад, завідувачка відділу крамниці, засуджена за зловживання службовим становищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з матеріальними цінностями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити подібний злочин як мінімум протягом строку призначеного їй покарання.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень пра-восвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

1.4 Еволюція кримінальних покарань

Проблеми покарання досліджувало багато вчених. У Росії над ними працювали М. Шаргородський, П. Осіпов, С. Полубинська, І. Карпець та багато інших. В нашій країні ці проблеми стали предметом глибокого дослідження таких правників, як Л. Багрій-Шахматов, О. Климюк, О. Фролова та інші.

У роботах науковців в основному давалась кримінально-правова оцінка різних видів покарань. Між тим аналіз покарань з точки зору необхідності їх демократизації, з позиції сучасної науково-правової думки здійснений ще недостатньо.

У XIX столітті російські вчені розробили теорію про те, що покарання за час існування слов'янських народів, а пізніше Російської держави існувало в трьох різних видах або системах.

Так, про кримінальні покарання в Росії професор ліцею князя Безбородька, колезький радник І. Максимович говорив про те, що найдревнішу систему покарань у Росії становили приватна помста та плата винагороди чи викуп від помсти; наступну систему покарань становили смертна кара і тяжкі тілесні покарання, її ще називали системою публічної помсти; третю - покарання юридичні, метою яких було покарання злочинця менш шкідливим, морально кращим та для держави корисним способом.

Згідно з вищевказаними системами, історія законодавства поділялась на три періоди.

Перший період починається у стародавні часи і закінчується в 1462 р., коли Московський престол зайняв Іван ІІІ. Найпоширенішими покараннями в цей період були приватна помста і різні види викупів від неї.

Перший період у свою чергу поділявся на два етапи. Межею, що їх поділяла, стало введення в 988 р. християнства. На першому етапі стародавнє право розвивалося лише з народних прав та звичаїв і збереглося в договорах та найдревнішому законодавчому акті - «Руській Правді». Система покарань на той час полягала у відплаті за скоєне зло [10, 8].

На другому етапі цього періоду значний вплив на розвиток кримінального законодавства мали візантійські закони. Система покарань залишилась незмінною, але вона була пом'якшена ідеями християнства. Приватною відплатою за злочин на той час було грошове стягнення, іноді застосовувалась приватна кровна помста до скасування її синами Ярослава Мудрого; ще рідше - страта.

Приватна кровна помста, мабуть, була найпершою і єдиною формою втілення ідеї покарання в житті слов'ян, і тому всі тяжкі (кримінальні) порушення приватних прав переслідувалися самими скривдженими, а у разі їх смерті - їх близькими родичами шляхом помсти порушнику чужих прав і його родичам без будь-якого обмеження. З прийняттям християнства приватна кровна помста обмежувалась, а після смерті князя Ярослава Мудрого - збереглася тільки як покарання за вбивство. При цьому вона обмежувалась тим, що:

- за вбивство міг помститися тільки один із близьких родичів вбитого;

- право помсти належало родичам убитого до третього ступеня спорідненості, а саме: батько - за сина, син - за батька, брат - за брата, син брата чи сестри - за своїх дядьків чи тіток;

- були визначені інші види відшкодування, а саме: на випадок зникнення вбивці все його майно переxодило до найближчого родича вбитого, коли не було родичів, які мали б право на помсту, з вбивці стягувалась передбачена законом віра на користь князя; умисне вбивство каралось кримінальною карою.

Нарешті після смерті Ярослава Мудрого його сини на загальній раді зі своїми боярами остаточно скасували право приватної родової помсти і замінили його викупом.

У джерелах цього періоду згадуються 4 різних види викупів:

1) головщина - не визначалась законом і, мабуть, спочатку залежала від взаємної домовленості позивача з відповідачем, а в подальшому визначалась судом за скаргою позивача;

2) віра - введена на той випадок вбивства, коли у вбитого не залишалось родичів, які мали право переслідувати вбивцю шляхом приватної помсти. Віра надходила до казни князя. Розмір віри був визначений законом: за вбивство вільної людини - 40 гривень; за вбивство мужа (боярина) - 80 гривень (подвійна віра). Особи, які утворювали округ (вервь), ручались за кожного зі своїх членів у збереженні між ними миру, тиші та спокою, і тому, коли в межах общини знаходили труп вбитого і вбивцю не було виявлено, община всім миром платила так звану дику віру залежно від становища вбитого, а якщо воно було невідоме - 40 гривень;

3) продаж - грошове стягнення, що сплачувалося винним за всі інші, крім вбивства, порушення прав. Розмір продажу визначався законом по-різному залежно від тяжкості злочину або вини: 1,3, 12 і 20 гривень;

4) уроки - сплачувалась за матеріальну шкоду, завдану власнику майна через злочин, а також за вбивство невільних осіб (рабів, холопів), і до цього на користь князя додавався ще продаж, якщо особа, яка завдала шкоди чужому майну, чи вбивця були вільними людьми.

Крім викупів, існував і такий вид покарання, як видача злочинця на потік і пограбування. Потерпіла сторона чи община передавали злочинця разом із його дружиною, дітьми та всім майном на цілковиту волю князя для покарання. За рішенням князя злочинець зі своєю сім'єю примусово виселявся з общини назавжди у віддалені місця або оселявся у віддалених областях на княжих землях як княжий холоп. Його майно переходило частково на задоволення потерпілих від злочину, а частково - до казни князя [10, 9].

М. Грушевський, говорячи про систему кримінальних покарань «Руської Правди», вказує, що духовенство намагалося реформувати слов'янську систему покарань шляхом введення страти, але, оскільки це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від викупів, страту було незабаром скасовано. Мала місце й друга (вже після князя Володимира Великого) спроба узаконити страту - під час правління князя Ярослава, але й вона була нейтралізована його синами.

У XIV-XV століттях почали застосовуватися покарання у вигляді смертної кари та тілесних покарань. Але на той час ці покарання не були законодавчо визначені, крім смертної кари, яка вперше була згадана в Уставній двінській грамоті князя Василя Дмитровича 1398 р. за вчинення третьої крадіжки.

Другий період тривав до початку царювання Петра І. В «Судебниках» Іван ІІІ та Івана VI передбачалася смертна кара, яка мала застосовуватися у 18 випадках: за крадіжку, розбій і вбивство, «ябедництво» та за злочини, тотожні з ними по тяжкості (підпал та інші). Але при цьому смертна кара застосовувалася не безумовно, а лише коли винні, на думку общини, були «ведомые лихие поди». Окрім них, безумовно підпадали під смертну кару: вбивця свого господаря, бунтівник, зрадник, церковний злодій, особа, яка займалася викраденням людей, та інші. Уложення царя Олексія Михайловича розширило межі застосування смертної кари до 36 випадків (за злочини релігійні, державні та тяжкі суспільні).

У законі того часу визначалась проста смертна кара (повішання та відрубування голови) і кваліфікована (спалювання, закопування живим у землю, залиття горла металом). На практиці застосовувалися й інші форми як простої (розстріл, отруєння, утеплення), так і кваліфікованої смертної кари (колесування, четвертування, перетирання тонкими мотузками, по-садження на палю, розпинання на хресті).

Окрім смертної кари, застосовувалися тілесні покарання: «отнятие членов», побиття канчуком, батогами; за незначні злочини - тюремне ув'язнення та грошові стягнення; зрідка - заслання у віддалені місця, Сибір та конфіскація.

Третій період тривав до краху Російської імперії.

У військових артикулах Петра І вперше вводиться поняття злочину замість «воровства», яке означало злодіяння взагалі. Система покарань стала різноманітнішою і численнішою. Смертна кара в деяких випадках була замінена громадянською стратою чи довічною каторжною роботою, тілесні покарання канчуком і батогами інколи замінялися каторжною роботою на визначений час або виправними роботами на фабриках чи в «смиренних домах». Крім того, застосовувалися покарання у вигляді заслання, позбавлення честі або шельмування, легкі покарання, що стосувалися честі: позбавлення чину (офіцерського звання) взагалі чи на деякий час, позбавлення посади, віддання в рекрути, арешт та догана.

У XVIII столітті з'явилася теорія суспільного договору, і відтоді теоретичним шляхом почали заперечувати раціональність та справедливість смертної кари. Серед послідовників теорії суспільного договору був італійський філософ Беккарія, який розвинув думку, що ніхто із громадян не може ввести до суспільного договору ні своєї совісті, ні свого життя, і з цього зробив висновок, що суспільство не повинно мати права карати смертю своїх громадян.

Заперечення справедливості смертної кари грунтувалося також на властивостях суду людського і на наслідках смерті. Мотивом цього було те, що суд людський є судом помилковим, і оскільки позбавлення життя є діянням, що неможливо відшкодувати, то помилки суду у вироках щодо смертної кари можуть супроводжуватись непоправними наслідками.

Інші заперечували ті покарання, що не базувалися на засадах виправлення злочинця. Так, деякі криміналісти, вбачаючи у виправленні основну і кінцеву мету покарання, стверджували, що держава має керуватися смиренністю, а не жорстокістю і страхом. Метою держави є захист від шкоди, завданої злочином, від злої волі злочинця і разом з тим - сприяння його моральному виправленню [10, 11].

Результатом боротьби прихильників та противників смертної кари стало те, що в 1744 р. було зупинено виконання усіх вироків, якими винні засуджувались до смертної кари чи громадянської страти.

Протягом третього періоду всі законодавчі акти Російської імперії систематизуються в Повному зібранні законів та Зводі законів, а всі кримінальні покарання - в Уложенні про покарання кримінальні та виправні Зводу кримінальних законів 1885 р., при подальшому практичному застосуванні якого вносились деякі зміни.

Станом на 1906 р. ст. 2 Уложення поділяє покарання на кримінальні та виправні. До кримінальних належали такі покарання:

- позбавлення всіх прав «состояния» і смертна кара;

- позбавлення всіх прав «состояния» і заслання на каторжні роботи;

- позбавлення всіх прав «состояния» і заслання на поселення в передбачені для цього місця.

Згідно зі ст. 19 Уложення каторжні роботи визначалися за родом злочину та мірою вини (за 7 ступенями) від 4 років до безстрокових каторжних робіт.

Пізніше законодавець, усвідомивши необхідність звільнення людини від ганебних для неї покарань, скасував тілесні покарання спочатку для дворян, потім - для духовенства та осіб з особливими перевагами, а з 17 квітня 1863 р. - для решти громадян імперії.

Ініціатори скасування тілесних покарань говорили не тільки про те, що ці покарання йшли врозріз з людською честю та гідністю, а й про те, що вони йшли врозріз з метою покарання: сприяти виправленню злочинця і примиренню його із суспільством.

Відповідно до ст. 30 Уложення до виправних покарань належали такі:

- направлення у виправні арестантські відділення з позбавленням всіх особливих прав і переваг;

- тимчасове ув'язнення у в'язниці з позбавленням всіх особливих прав і переваг;

- тимчасове ув'язнення у фортеці з позбавленням лише деяких особливих прав і переваг чи без позбавлення їх;

- тимчасове ув'язнення у в'язниці з позбавленням лише деяких особливих прав та переваг;

- тимчасове ув'язнення у в'язниці;

- короткочасний арешт;

- догани в суді, зауваження, грошові стягнення.

Зупинюсь і на такому виді покарання, як арешт. Ця міра покарання введена до системи покарань Кримінального кодексу України 2001 р. Слід зауважити, що вона була відома російському законодавству з кінця XIX століття. Законодавець того часу проводив диференціацію арешту залежно від соціального статусу осіб, які засуджувались до цього виду покарання, строків та місця його відбування. Залежно від міри вини арешт мав чотири ступеня:

1 ступінь: арешт терміном від З тижнів до 3 місяців;

2 ступінь: арешт терміном від 7 днів до 3 тижнів;

3 ступінь: арешт терміном від З до 7 днів;

4 ступінь: арешт терміном від 1 до 3 днів.

Існування арешту як міри покарання в історії російського, а відповідно українського законодавства в XIX-XX століттях слід оцінити позитивним чином, оскільки ця міра покарання здійснювала певний вплив на винних, але не вилучала їх із звичайного середовища або якщо і вилучала-то на короткий строк, що сприяло їх виправленню. Між тим застосування цього покарання залежно від соціального становища особи навряд чи можна визнати правильним [10, 13].

Слід зазначити, що в історії кримінальних покарань Росії та України спостерігалось як застосування занадто суворих покарань, так і поступова заміна їх на більш м'які, що відповідало засадам демократизації суспільства.

Таким чином, вітчизняній юридичній думці відоме досить широке коло кримінальних покарань, які з'являлись, змінювались та зникали залежно від потреб у регулюванні владно-правовими засобами суспільних відносин.

2. Система покарань та її ознаки

2.1 Поняття системи покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 КК, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості [12, 89].

Вирішення питання про організацію покарання залежить не лише від побудови самої системи покарань, а головним чином від того, за яких умов державного життя, духовних і матеріальних сил держави і народу здійснюється організація каральної діяльності та під впливом яких факторів перебуває державна влада, що організує і проводить таку діяльність.

У ст. 51 КК визначено систему покарань та дано перелік покарань, що можуть застосовуватися до осіб, які вчинили злочин.

Система покарань - це визначені у кримінальному законі види покарань, які розміщені відповідно до ступеня їхньої тяжкості (суворості). В основу побудови системи покарань КК України 1960 р. покладено, з одного боку, поділ покарань на основні й додаткові, а з іншого - критерій їх порівняльної тяжкості за традиційним низхідним принципом - від більш суворих до менш суворих видів покарань. Цей принцип деякою мірою орієнтує суд на застосування більш суворих видів покарань. Інший, більш гуманний принцип (від найменш суворого до найбільш суворого виду покарання) має система покарань чинного Кримінального кодексу України, прийнятого в першому читанні Верховною Радою України в 1998 р. Цей підхід до створення системи покарань свідчить про значний розвиток принципу гуманізму і справедливості покарання. Така система певною мірою є орієнтиром для суддів стосовно того, що суд лише за неможливості (виходячи з обставин справи і особистих властивостей винного) застосувати більш м'який вид покарання має застосовувати більш суворий вид покарання.

Система покарань у кримінальному законодавстві постійно змінюється разом із змінами в політичній, соціально-економічній ситуації в країні, розвитком права і культури, а також залежно від стану, структури і динаміки злочинності.

Система покарань може бути змінена лише шляхом прийняття відповідних змін до КК.

З моменту набрання чинності КК 2001 р. не визнаються покаранням громадська догана і позбавлення батьківських прав, які застосовувались, відповідно, як основне і як додаткове покарання за КК 1960 р. Вони виключені із системи покарань, тому що перше із них за своїм характером не є кримінально-правовим і не відповідає природі злочину, а друге за своєю сутністю є мірою цивільно-правової, а не кримінальної відповідальності. Новими видами покарань, які не були відомі КК 1960 р., є громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі. Такі види покарань, як заслання і висилка були скасовані в Україні Законом від 6 березня 1992 р., а смертна кара - Законом від 22 лютого 2000 р.

Не є покаранням примусові заходи медичного характеру (ст. 94 КК), примусове лікування (ст. 96 КК), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК), а також передбачений санкцією ч. З ст. 204 КК такий примусовий захід, як вилучення та знищення вироблених товарів.

У разі засудження особи за КК України до неї1 не може бути застосоване покарання, передбачене кримінальним законом іншої держави, навіть у випадку, якщо злочин було вчинено за межами України.

Критерієм, який покладено в основу побудови системи покарань, є їхня порівняльна тяжкість. При цьому усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке із покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання із числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для виправлення винної особи та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК). Лише у разі, якщо найменш (тяжке покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, не може бути обрано, суд має обрати більш тяжке покарання із числа передбачених санкцією відповідної статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 65 КК). Але КК України не містить категорично-імперативної норми, аналогічної, наприклад, нормі ч. 1 ст. 60 КК РФ, згідно з якою «більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у випадку, якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення мети покарання».

Розташування покарань від менш до більш тяжкого дозволяє суду також більш чітко визначати порівняльну тяжкість покарань, що має значення при заміні покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням (ст. ст. 69, 82, 86 КК).

2.2 Ознаки системи покарань

Поняття системи покарань містить у собі низку ознак, а саме [12, 91]:

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жодне покарання не може визначатися довільно, його вид, розміри, порядок і підстави застосування можуть бути зазначені тільки в законі;

б) перелік покарань, що утворюють систему, обов'язковий для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є застосування покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону на даний момент система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему покарань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК. Тому за злочин, вчинений на території України, неможливо, наприклад, застосувати таке покарання, як тюремне ув'язнення, заслання чи звільнення від посади, тому що КК таких покарань не передбачає;