Власність українського народу на землю як елемент конституційно-правового механізму забезпечення суверенітету України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВЛАСНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НА ЗЕМЛЮ ЯК ЕЛЕМЕНТ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ

О. Бориславська, І. Заяць, С. Різник

У статті досліджено конституційно-правову природу власності Українського народу на землю. Характеризуючи ґенезу теорії суверенітету та особливості її нормативного вираження в українському законодавстві, автори акцентують увагу на засадах розмежування державного, національного та народного суверенітету та ролі власності народу як гаранта його свободи, а отже, державної незалежності.

Ключові слова: державний суверенітет, народний суверенітет, національний суверенітет, суб'єкти власності, власність на землю, об'єкт власності, забезпечення суверенітету

Протягом кількох останніх років досить активно обговорюється питання необхідності зміни Конституції України, а нещодавно були здійснені перші кроки у цьому напрямі - Указом Президента від 21.02.2011 р. № 224/2011 “Про підтримку ініціативи щодо створення Конституційної Асамблеї України” [28] сформовано науково-експертну раду, яка має провести підготовчу роботу та розробити концепцію конституційної реформи. У ході такої роботи надзвичайно важливо зберегти засади конституційного ладу, передбачені чинною Конституцією. Адже саме в них у концентрованому вигляді відображено волю Українського народу та його бачення організації життя Української держави. Через реалізацію установчої влади при прийнятті Конституції України цю волю було втілено передусім у встановленому конституційному ладі.

Конституція України містить цілісну систему засад конституційного ладу, що становлять концептуальну єдність. Важливими засадами конституційного ладу України, закріпленими у І-му розділі Конституції, є принципи народного та державного суверенітету. Так, у ст. 1 Основного Закону зазначено, що Україна - суверенна держава, суверенітет України поширюється на всю її територію (ст. 2) (засада державного суверенітету), у ч. 2 ст. 5 зафіксовано, що народ України є єдиним джерелом влади в Україні (принцип народного суверенітету), та визначено форми реалізації народовладдя - пряму (вибори, референдум) та опосередковану (через органи державної влади і органи місцевого самоврядування) [14].

Творцем політико-правової концепції суверенітету (від лат. “suveranus” - носій верховної влади, володар) вважається відомий французький мислитель та суспільно- політичний діяч Жан Боден (1529 або 1530, Анже - 1596, Лан). Обґрунтувавши суверенітет як абсолютну, постійну та неподільну владу та визначивши його п'ять кваліфікуючих ознак (видання законів, обов'язкових для всіх; вирішення питань війни і миру; призначення посадових осіб; дія як суду в останній інстанції; помилування), Ж. Боден окреслив сферу суспільних відносин, на які суверенітет не поширюється. На його думку, такими відносинами є ті, що зумовлені: божественними законами; природними законами та приватною власністю. Останнє стало теоретичним обґрунтуванням юрисдикційних меж держави, визначило напрямки подальших наукових досліджень. Концепція Ж. Бодена набула розвитку у працях Томаса Гобса (1588-1679), Джона Локка (1632-1704), Жан-Жака Руссо (1712-1778), Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755) та низки інших вчених Європи. З підписанням Вестфальського миру у 1648 р. ця концепція стала застосовуватися на практиці (договором було визнано світські суверенні права тодішніх держав Європи).

Дослідження Жан-Жака Руссо акцентувались саме на ідеї народного суверенітету. Сутність народного суверенітету зумовлюється верховенством народу в державі. Тут народ розглядається як єдиний законний та правомірний носій верховної влади або як джерело державного суверенітету. Шарль Луї Монтеск'є був одним із перших, хто розмежував поняття суспільства і держави та розглядав державу як історичну форму розвитку суспільства.

Безумовно, ці концепції та ідеї не варто розглядати як абсолютно незмінні, адже вони постійно еволюціонують, наповнюючись елементами нового змісту.

Нині концепція народного суверенітету отримала подальший розвиток на основі врахування особливостей розвитку сучасного суспільства та урізноманітнення державно-правових форм і режимів. Проте вихідні положення зазначеної концепції актуальності не втрачають.

Вже згодом, у своїй праці “Della nazionalita come fondamento d.diritto d.genti” (1851 p). Манчіні вперше висловив думку, що національний принцип має бути покладений в основу державного будівництва. Тоді він писав, що кожний народ повинен “приказувати в своїй хаті”, мати власну державність та об'єднуватися в одну державу.

На сьогодні доктрина народного суверенітету визнана міжнародним співтовариством. Це випливає із змісту ч. 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини, згідно з якою воля народу має бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування [3]. Сучасний розвиток подій засвідчує актуалізацію механізму захисту права народу на невід'ємний суверенітет над їх природніми багатствами. У Резолюції 1803 (XVII) Генеральної асамблеї ООН від 14.12.1962 р. було зафіксовано, що “право народів та націй на невід'ємний суверенітет над їх природніми багатствами і ресурсами має здійснюватися в інтересах їх національного розвитку та добробуту населення відповідних держав” [23].

Засада державного суверенітету є базовим принципом сучасного міжнародного права. У положеннях Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав (26.12.1933 р.) держава розглядається як суб'єкт міжнародного права, що володіє чотирма кваліфікуючими ознаками: постійне населення; визначена територія; уряд та здатність вступати у відносини з іншими державами [12].

Визнаючи суверенні права держав, Статут ООН [27] та інші міжнародно-правові акти формують дієвий механізм їх захисту.

Оскільки в українській правовій науці радянської доби питання суверенітету розглядалось з позиції співіснування “союзна республіка - союз держав”, а ст. 13 Конституції 1937 р. [13] фіксувала лише положення про “суверенні права УРСР”, то лише з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16.07.1990 р.) теорія суверенітету набула нової якості.

У Декларації суверенітет розглянено в контексті дієвої системи ознак державної влади: верховенства, самостійності, повноти, неподільності та незалежності.

Верховенство означає відсутність вищої за державну публічної влади, окрім влади народу, верховне становище державної влади стосовно будь-яких владних відносин, що існують у межах держави; самостійність - можливість самостійно, без участі інших держав визначати внутрішню та зовнішню політику держави та впроваджувати її у життя; повнота - забезпечення належністю Українській державі всього обсягу державної влади на її території, що реалізується системою її органів; неподільність влади держави в межах її території - існування єдиної системи органів державної влади, на яку покладено виконання функцій держави; водночас вказана система будується за принципом поділу на гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову; незалежність держави у зовнішніх відносинах - можливість самостійно приймати рішення щодо взаємовідносин з іншими державами на основі принципів та норм міжнародного права; рівноправність у зовнішніх відносинах - рівний з іншими державами статус України у міжнародних відносинах [2].

Суверенітет держави є її безумовною ознакою, що охоплює верховенство та повноту державної влади на її території, а також незалежність та рівноправність держави у зовнішніх відносинах. Проте зауважимо, що саме у конституційній державі в основу державного суверенітету покладено суверенітет народу, його повновладдя. У демократичному суспільстві народовладдя розглядається в контексті державного ладу, що “забезпечує конституційне право народу на зміну керівництва” та соціального механізму, що “дозволяє більшій частині народу впливати на прийняття найважливіших рішень шляхом обрання претендентів на політичну владу” [25, с. 47].

Ототожнюючи конституційно-правовий зміст понять “народовладдя” та “демократія”, слід чітко усвідомлювати чіткі межі територіальної юрисдикції народу. Влада народу має відповідні просторові межі. Оскільки, державна влада діє в межах державної території, то з теоретичної точки зору важливо достеменно з'ясувати правовий зв'язок народу з територією держави. Він надто тісний, щоб можна було його ігнорувати. Іноді під “територією” розуміють місце проживання нації (“дім нації”). Сосенко С. називав її ще “найістотнішім капіталом нації” [26, с.14]. Територія для нації означає “рідний край [раеsепаtіо]” або “батьківщину [раtrіа, Vаtеrlаnd]”, через які виникає особливий зв'язок між людьми (спільне походження, місце народження їхніх предків). Саме до “раtrіа”, “Vаtеrlаnd”, “батьківщини” особи почувають особливу прихильність.

Як у міжнародно-правових актах, так і в національному конституційному законодавстві поняття державного, народного, а також національного суверенітету застосовуються паралельно. Для прикладу, у згаданому вище Статуті ООН серед принципів та цілей Організації закріплено засаду рівноправності та самовизначення народів (ч. 2 ст.1) та принцип суверенної рівності держав-членів ООН (ч.1 ст. 2) [27].

У Декларації про державний суверенітет України поряд із проголошенням державного суверенітету зафіксовано принципи національного та народного суверенітету. У ній, зокрема, зазначено: “Україна як суверенна національна держава розвивається в існуючих кодонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Україна здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угрупувань чи окремих осіб переслідуються за законом” (розділ І). Водночас, у ІІ- му розділі вказано, що народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці; повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР [2].

Отже, саме в Декларації про державний суверенітет України вперше у нашій державі було відображено взаємозв'язок між суверенітетами нації, народу та держави. Такий зв'язок відображено і в чинній Конституції України. В основі державного суверенітету України лежать національний та народний суверенітети.

У суспільних науках немає єдиного підходу до розуміння змісту поняття “народ”. Існує щонайменше два найбільш поширених підходи. Перший випливає з конституційно-правової доктрини, відповідно до якої народ - це всі громадяни відповідної держави. Так, відповідно до Декларації про державний суверенітет України (ІІ Народовладдя) та Преамбули Конституції України, громадяни України всіх національностей становлять народ України.

Другий підхід характеризує народ як етнічну спільноту з єдиною історичною, релігійною та культурною ідентичністю. Саме він притаманний міжнародному праву та низці інших наук (історії, соціології, політології тощо). Проте, слід зауважити, що дотримуючись другого підходу, не завжди можна простежити органічний зв'язок між народом та державою чи інститутом громадянства. Саме другий підхід сприяє обґрунтуванню права народу (нації) на самовизначення та створення власної держави. Саме у такому розумінні народ розглядається як суб'єкт права на самовизначення в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН [27].

Беручи до уваги викладене вище, при дослідженні проблеми власності Українського народу передусім варто конкретизувати, про який саме суб'єкт ідеться. Оскільки мова йде про конституційно-правовий аспект власності як гарантії суверенітету, ми виходимо із конституційних положень, що визначають народ України як сукупність усіх її громадян незалежно від їх етнічної приналежності, а також зміст таких понять як народний та державний суверенітет.

При цьому, однак, слід наголосити на органічній єдності цих категорій із народом (нацією) та похідним від неї явищем національного суверенітету. Вважаємо, що саме власність на землю є тим явищем, що зводить усі перелічені категорії до спільного знаменника.

Так, першопочатково земля (вітчизна) належить нації (народу в національному розумінні) [17]. На певному етапі свого розвитку, реалізуючи право національного суверенітету, народ (нація) здобуває власну державу. Існування держави пов'язано із запровадженням низки державно-правових інститутів, у тому числі й громадянства, якого набувають представники різних етнічних груп, що населяють територію вказаної держави і формують народ у громадянському розумінні цього поняття. У такому випадку земля (вітчизна) як власність нації трансформується в об'єкт власності Українського народу (в його громадянському розумінні).

Водночас вона стає просторовою основою юрисдикції держави, а отже, -- державною територією. Таким чином, земля (вітчизна), що є невід'ємним атрибутом національного суверенітету, згодом стає гарантією народного та просторовою основою державного суверенітету.

При цьому, важливо розуміти, що в разі втрати державності, як і у випадку з періодом, що передує утворенню держави, народ знову набуває національного, а не громадянського змісту з усіма наслідками, що з цього випливають.

Очевидно, що права народу і права людини та громадянина перебувають у тісному правовому взаємозв'язку. Для України встановлення особливостей цього взаємозв'язку, з врахуванням міжнародного досвіду, має стратегічне значення. Так, у Віденській декларації, прийнятій 23.06.1993 р. на Всесвітній конференції з прав людини, вказується, що “демократія базується на вільно висловлюваній волі народу визначати його власні політичні, економічні, соціальні й культурні системи та його повній участі в усіх аспектах свого життя” (розд. І Ст. 8) [21]. У цьому ж документі ще раз підкреслено прихильність держав Європи до принципів невідчужуваних прав людини та верховенства права, що нині визначають зміст та спрямованість діяльності цих держав. Як Віденська Декларація, так і Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [22] та Загальна Декларація прав людини [3], засновані на концепції природних невідчужуваних прав людини.

Одним із загальновизнаних природних прав людини є право приватної власності. До групи невідчужуваних, невід'ємних від людини природних прав указане право відносять за рахунок того, що без його реалізації неможливим є забезпечення низки інших життєво необхідних правомочностей, зокрема, на життя, здоров'я тощо. У системі європейського права приватна власність посідає особливе місце. Її розглядають як матеріальну основу свободи. У Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.) лише право власності визнається є священним і непорушним. Декларація передбачила, що ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у разі законно встановленої суспільної необхідності і за умови справедливого і попереднього відшкодування.

Подібно до цього, функціонування держави як суверенної організації, заснованої на повновладді народу, видається неможливим без гарантування природних прав не лише окремо взятої людини, але й народу в цілому. Звісно, одним з основоположних природних прав народу є його право власності на об'єкти, що становлять основу національного багатства.

Відтак, важливим засобом забезпечення суверенітету України є створення конституційно-правових механізмів гарантування, реалізації та захисту прав народу як власника таких об'єктів. Натомість досить часто, на жаль, конституційну норму про власність Українського народу розглядають як декларацію, неможливу для реалізації, а отже - як правову фікцію.

Згідно зі ст. 13 Конституції, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, яка розвиває принципові положення, закріплені у ст. 13 Основного Закону, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. До цього часу в доктрині конституційного права України, за винятком окремих публікацій, питання юридичної природи та здійснення права власності на землю Українського народу не були предметом самостійного наукового пошуку. Вдалі спроби здійснити характеристику зазначеного права народу робились представниками науки цивільного і земельного права. Так, наприклад, В. Носік слушно відзначає, що проголошене у перших законах незалежної України і закріплене у Конституції України право власності Українського народу на землю не знайшло свого адекватного вираження у земельному законодавстві і подальшого розвитку у правовій системі України. Сучасна земельно-еколого-правова доктрина потребує проведення системного і комплексного дослідження методологічних, теоретичних проблем та конституційних засад здійснення права власності на землю Українського народу [20].

Активізація наукового інтересу серед вчених-конституціоналістів до такого правового явища, як право народної власності на землю, має заповнити цю задавнену правову прогалину.

Загальні теоретико-концептуальні засади даного питання, необхідні для застосування у вказаних наукових пошуках, відображені, крім вищезгаданих, в працях низки інших зарубіжних і вітчизняних вчених, зокрема: М. Вебера, Г. Гегеля, М. Фуко, Г. Єллінека, В.Ф. Котока, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики, В.М. Шаповала, М.І. Козюбри та ін.

Варто визнати, що переважна більшість вітчизняних наукових робіт, пов'язаних з цією темою, присвячена, як правило, спеціальним вузькогалузевим проблемам реалізації права власності на землю, тоді як конституційні засади цього права народу досі залишаються маловивченими.

Так, визначені Конституцією об'єкти власності Українського народу з точки зору цивільного права можуть викликати сумнів у необхідності їх подальшого правового закріплення (регламентації), проте така необхідність обґрунтована з точки зору конституційного права, з метою забезпечення суверенітету України. Адже власність народу України є змістом економічного суверенітету держави [16, с. 4-13]. Саме тому фіксація об'єктів власності Українського народу не завжди зумовлює необхідність розробки спеціальних цивільно-правових механізмів реалізації прав власності щодо таких об'єктів, адже передусім вони - конституційно-правова гарантія суверенітету. Тож завдання науки конституційного права - з'ясувати сутність конституційного положення про власність Українського народу, його значення для забезпечення суверенітету України, а інших галузевих наук - при потребі, розробити механізми реалізації прав власника цим суб'єктом.

Відсутність в Україні комплексних досліджень права власності народу з позицій конституційного права унеможливлює глибоке осмислення сутності цього явища, водночас створення наукової моделі даного права зумовлює потребу високого рівня аналізу та узагальнення. Саме потенціал конституційного права, як провідної юридичної науки, дозволяє на належному рівні вирішити це питання. Для цього необхідне проведення системного і комплексного дослідження методологічних, теоретичних проблем та конституційних засад здійснення права власності на землю Українського народу.

Деякою мірою, може скластись хибне враження, ніби питання власності народу на землю посягає на принципи існування приватної власності і є актуальним для держав з тоталітарними комуністичними режимами. Проте такий підхід спростовується тим, що власність народу на землю є одним зі способів реалізації влади народу - демократії, а демократія виступає єдиною адекватною формою втілення народовладдя. Наприклад, за радянських часів, наукових досліджень за вказаною тематикою не було через очевидну причину - наявність монополії на землю не народу, а держави. Сподіваємось, що залишки пострадянської парадигми не стануть перешкодою для об'єктивного і безстороннього з'ясування порушеної в цій статті проблематики.

В зв'язку з наведеним, слід відзначити негативний поточний стан справ з коректним сприйняттям змісту статті 13 Конституції України в науковому середовищі, особливо серед представників деяких галузевих наук, що з певною часткою скептичності ставляться до цієї норми. У цьому плані можна навести декілька стандартних позицій, наукових штампів, які зводяться до наступного:

1) це “декларативна” норма, що не має ні теоретичного значення, ні практичного застосування; як і деякі інші норми конституції України, не діє і не виконується;

2) власність народу і державна (та/або комунальна) власність є тотожними поняттями, оскільки саме органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу;

3) власність народу існує на ті об'єкти, що не перебувають в приватній, державній чи комунальній власності;

4) об'єкти, визначені в ст. 13 Конституції, включені до неї виключно з екологічною метою, є природними ресурсами, що утворюють екологічну систему, і їх перебування у власності Українського народу мотивоване необхідністю забезпечення екологічної рівноваги та безпеки.

Вважаємо зазначені правові позиції необґрунтованими та такими, що є поверхневими і несистемними, що буде підтверджено нижче. Звісно, мають місце й інші підходи, які виходять з принципу реального існування власності Українського народу, проте вони не є всебічно обґрунтованими і завершеними, тому потребують свого розвитку в науці конституційного права з метою їх подальшого впливу на інші галузеві науки.

Отже, у ст. 13 Конституції України зафіксовано вичерпний перелік спеціальних об'єктів, що перебувають у власності народу, а саме: 1) земля;

2) надра; 3) атмосферне повітря; 4) водні та інші природні ресурси; 5) природні ресурси континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони.

Інші об'єкти, що не перелічені в ст. 13, є повноцінною, майже необмеженою власністю особи, держави чи територіальної громади. Український народ не є власником, не претендує і не може ним бути відносно всіх інших об'єктів права власності не перелічених у зазначеній статті Конституції. Право власності на всі інші речі (рухоме майно, корпоративні права тощо) набувається і припиняється в порядку, встановленому цивільним правом. При цьому, право власності народу - це не абстракція. Воно має цілком конкретний зміст, який проявляється у правомочностях власника, які були сформовані протягом багатовікової історії Українського народу.

Таким чином, безспірний висновок, що очевидно випливає зі змісту ст. 13 Конституції, полягає в тому, що земля, яка знаходяться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Очевидно, певні незручності в дослідженні зазначеного питання вносить термінологічна невизначеність. Для того, щоб всебічно проаналізувати це положення, необхідно також з'ясувати значення термінів “земля” і “територія України”.

Найбільш поширеним є визначення, відповідно до якого державна територія це - частина земної поверхні, що знаходиться в межах державних кордонів та на яку поширюється суверенітет відповідної держави. Згідно з іншими визначеннями, територія держави (від лат. terra - земля) - частина земної поверхні, що перебуває під суверенітетом держави, охоплює сушу, внутрішні води, територіальні води, надра і повітряний простір над ними [30, с. 521] або, наприклад, державна територія це - частина земної кулі, яка знаходиться під суверенітетом певної держави [1, с. 230 ].

Згідно зі ст. 1 Закону України “Про планування і забудову територій” [9], територія - це частина земної поверхні у визначених межах (кордонах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами. Відповідно до Закону України “Про державний кордон України” [4], державний кордон України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору (стаття 1).

Відповідно до Закону України “Про охорону земель” [7], земля - це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Згідно зі ст. 1 Земельного Кодексу України [11], земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Варто звернути увагу й на одне з найбільш повних і об'єктивних наукових визначень землі як об'єкта права власності, де земля - це розташований над надрами, територіально обмежений кордонами України, цілісний, нерухомий поверхневий ґрунтовий і зайнятий водоймами шар земної кори, який є основою ландшафту, просторовим базисом для гармонійного розподілу місць розселення, діяльності людей, об'єктів природно-заповідного фонду з урахуванням економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства, належить Українському народові на праві власності і є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [20].

Таким чином, застосовуючи термін “земля” в його конституційно-правовому значенні, слід розглядати її як елемент, складову частину державної території (поряд з територіальними водами, повітряним простором тощо). Зрозуміло, що терміни “земля України” і “територія України” нетотожні, і позначають різні правові явища, що відображають зв'язки народу і держави з землею і територією, відповідно. Народ має владу, яка поширюється на рідну землю, а держава, своєю чергою, - владу, яка поширюється на державну територію.

Водночас галузеве цивільне і земельне законодавство під терміном “земля” розуміє винятково земельну ділянку. Так, згідно зі ст. 78 Земельного кодексу України, право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Відповідно до ч. 1 ст. 79 Кодексу земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. власність земля законодавство конституційний

При цьому, відповідно до Земельного кодексу, суб'єктами права власності на землю (маємо на увазі - на земельну ділянку) є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Цікавою видається та обставина, що ст. 80 Земельного кодексу, в якій перелічені суб'єкти права власності на землю, до числа таких суб'єктів не відносить Український народ (на відміну від Цивільного кодексу, в якому народ визнається суб'єктом права власності). Не виключено, що законодавець під час законопроектної роботи над проектом Земельного кодексу врахував вищенаведену відмінність між землею і земельною ділянкою, далекоглядно виключивши народ з потенційних суб'єктів права власності. Варто звернути увагу на цікавий факт, який полягає в тому, що народ, незважаючи на його особливий статус, загалом та в частині права власності на землю,,зокрема, жодного разу не згадується в Земельному кодексі.

Відповідно до ст. 318 Цивільного кодексу України [29], суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.

Водночас, як зазначено у ст. 2 Кодексу, учасниками цивільних відносин є фізичні та юридичні особи. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Поряд з цим, слід чітко розмежовувати поняття “суб'єкти права власності” і “суб'єкти здійснення права власності”. Народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, тому конституційне положення про власність Українського народу має виражений саме конституційно-правовий, а не цивільно- правовий характер.

Для всебічного розуміння наведеної проблеми, слід враховувати, що власність народу на землю і власність на земельну ділянку (право володіння, користування і розпорядження) вказаними суб'єктами не можуть ставитись на один щабель. Хоча наведена традиційна цивільно-правова тріада правомочностей загалом видається справедливою і щодо конституційно-правової форми власності народу, все ж, за своєю суттю, вона має певні особливості. Обмеженість землі кордонами держави, нерухомість землі, її особливе значення для національної безпеки і процвітання народу є характерними рисами юридичної природи права власності Українського народу на землю. Отже, за Конституцією України, народна власність на землю має іншу юридичну природу, ніж це передбачено у Земельному чи Цивільному кодексах України.

Згідно зі ст. 324 Цивільного кодексу “Право власності Українського народу”, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, встановлених Конституцією України.

У ст. 373 Кодексу закріплено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Як бачимо, і в зазначеній нормі розділяється поняття права власності на землю та права власності на земельну ділянку. Зазначений поділ також підтверджує висновок про право власності на землю як конституційно-правову категорію та на земельну ділянку як цивільно-правову категорію, відповідно.

Для цілей цієї статті важливим також є з'ясування питання співвідношення “традиційних” державної, комунальної і приватної форм власності та власності Українського народу. Чинне законодавство і правова доктрина, незважаючи на наявне викривлення уявлень на це питання, слушно не наважуються остаточно обмежити право власності народу якоюсь із перелічених форм.

Наприклад, відповідно до ст. 1 Закону України “Про управління об'єктами державної власності” від 21.09.2006 р. [8], управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. При цьому, як зазначено в ч. 2 ст. 3 цього закону, його дія не поширюється на управління об'єктами власності Українського народу, визначеними ч. 1 ст. 13 Конституції України.

Згідно ж зі ст. 5 Закону України “Про розмежування земель державної та комунальної власності” від 5.02.2004 р. [5] суб'єктом права власності на землі державної власності є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади. Суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Дані правові положення підтверджують висновок про реальну відмінність між народною та державною (за аналогією - комунальною, приватною) власністю та свідчать про достатньо адекватне відображення цього висновку у законодавстві, яке, щоправда, носить несистемний характер.

Отже, народ не є суб'єктом права ані державної, ані комунальної, як і, безумовно, приватної власності. Виникає концептуальне запитання: суб'єктом права власності у відношенні до якого об'єкта є народ ? Для відповіді на це запитання слід взяти до уваги наступне.

Згідно з Цивільним кодексом України, право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст цивільного права власності полягає у праві власника володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. Проте, як було зазначено вище, не можна розглядати поняття власності як таке, що має тільки цивільно-правовий зміст. Наука і галузь цивільного права за тривалий час свого існування сформували певну монополію на використання термінів “власність” і “право власності” виключно у своєму понятійному апараті.

Натомість значення поняття власності значно ширше. У загальному розумінні, власністю вважається належність чогось комусь (чомусь). Конституція України визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу. Але стереотипи звуженого сприйняття цього поняття спричиняють хибне розуміння юридичної природи права власності на землю народу України. В юридичній літературі право власності народу не розглядається як таке, що має ознаки самостійних виду і форми, а лише констатується його наявність. Поширеними також є намагання подати його як правову фікцію чи підмінити правом державної чи комунальної власності.

На нашу думку, право Українського народу на землю має інший, відмінний від цивільно-правового, характер. Цей висновок продиктований тією обставиною, що в сучасних умовах земля не може залишатися прерогативою регулювання виключно цивільно- чи земельно-правових норм, виходячи з її особливого статусу та загальнонаціонального значення. Але ця обставина не може поставити під сумнів сам факт існування явища права власності народу. Тому є підстави зробити висновок про наявність в Україні двох сутностей права власності на землю - цивільно-правової та конституційно-правової. При цьому кожна з них виражається у відповідних, властивих їй, формах. Цивільно-правова - в трьох формах: державна, комунальна, приватна власність. Конституційно-правова - в єдиній формі - власність Українського народу.

Отже, залежно від особливостей суб'єкта і об'єкта правовідносин, а також природи самих правовідносин, потрібно розрізняти: право власності суб'єкта цивільних правовідносин на об'єкти цивільних прав і право власності суб'єкта конституційних правовідносин на об'єкти конституційних прав.

Так, відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу учасниками цивільних відносин є: фізичні та юридичні особи (особи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Згідно зі ст. 318 Цивільного кодексу, суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 цього Кодексу.

Як зазначено вище, цивільна категорія права власності полягає у праві власності особи на певну річ (майно). Відповідно до вищезазначеної ст. 2 Кодексу, до числа осіб належать юридичні й фізичні особи. Згідно ж ст. 170, 171, 172 Цивільного кодексу України держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, не маючи статусу осіб, набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки, відповідно, через юридичних осіб (органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування).

Водночас річчю (майном), відповідно до ст. 179 Кодексу є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Отже, земля України не є майном (річчю) на відміну від земельної ділянки. Земля України належить Українському народові на споконвічному праві власності, яке є запорукою його процвітання та утвердження серед інших народів світу.

Як ми вже заначили, чинне українське законодавство досить непослідовно врегульовує відносини, опосередковано пов'язані з правом власності народу на Українську землю. Так, ст. 85 Земельного кодексу України встановлює, що іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів [11]. Ця норма була реалізована в рішенні Київської міської ради від 27 жовтня 2005 р. “Про продаж земельної ділянки Сполучених Штатів Америки в Україні для будівництва, експлуатації та обслуговування комплексу будинків та споруд для розміщення дипломатичної місії Сполучених Штатів Америки в Україні та забезпечення її діяльності на вул. Танковій, 4 у Шевченківському районі м. Києва” [24]. Зазначеним рішенням вирішено продати Сполученим Штатам Америки земельну ділянку площею 4 га. Станом на сьогодні ця ділянка є державною власністю Сполучених Штатів Америки, що посвідчене відповідним державним актом на право власності на земельну ділянку від 22.11.2006 р.

З одного боку, вищенаведений приклад наглядно демонструє очевидну відмінність між державною власністю на землю та власністю на землю народу.

При цьому, вказана відмінність підкреслюється і міжнародно-правовим досвідом.

Органи державної влади є лише представниками народу у правовідносинах, що стосуються здійснення останнім своїх прав на державну територію. У той же час, народ і держава (або громадянин чи територіальна громада) як суб'єкти права власності не протиставляються, їх власність не виключає одна одну, вони існують паралельно.

Виходячи із конституційно-правової сутності власності народу на землю, український народ завжди залишатиметься власником своєї землі. Стаття 65 Конституції встановлює, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов'язком громадян України, проте тільки впевненість, що саме народ є власником своєї землі буде спонукати українців завжди стояти на її захисті. Проголошення незалежності Української держави є однією з основних гарантій, які надають Українському народові можливість вільно і самостійно володіти, користуватись і розпоряджатись землею в межах території держави, забезпечувати використання землі в національних інтересах України, використовувати всі передбачені у Конституції України та міжнародно-правових актах засоби захисту права власності на землю від будь-яких посягань і територіальних претензій з боку інших держав.

Тільки народ самостійно і добровільно може відчужити частину своєї території чи відмовитися від своєї власності на неї. Відповідно до ст. 73 Конституції України, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України. Згідно ст. 157 Конституції, вона не може бути змінена, якщо зміни спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Як зазначено в Конституції, власність зобов'язує, вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Український народ, без сумніву, зацікавлений у повноцінному функціонуванні, державної, комунальної і приватної власності на землю, оскільки всі її форми є важливими підвалинами економічної самостійності України. Водночас положення Конституції про зобов'язальний характер власності означає, що власник повинен використовувати її не тільки в особистих (індивідуальних, егоїстичних) інтересах. А у випадках, коли така власність здійснюється на шкоду людині і суспільству, законодавством встановлено та має бути реалізовано відповідні механізми впливу на такого недобросовісного власника.

З огляду на це, важливим питанням є можливість відчуження земельних ділянок для суспільних потреб чи суспільної необхідності. Для з'ясування цього питання слід встановити співвідношення між термінами “народ” і “суспільство”, “суспільні потреби” - “потреби народу” тощо.

У цьому аспекті варто по-новому підходити до юридичної природи права приватної, комунальної чи державної власності, яка полягає в тому, що у випадках отримання земельної ділянки у власність за однією з наведених форм будь-яким з перелічених суб'єктів, залишаючись в межах території України, ця ділянка є простором, на який поширюється народний та державний суверенітет. За таких умов право приватної власності на землю носить умовно обмежений характер і припиняється переходом прав власника або добровільно, шляхом укладання відповідного цивільно-правового договору, або примусово, в разі виникнення суспільної потреби (фактично - потреби народу). В цьому разі перехід права власності від приватної особи до держави, при незмінній власності народу на цю територію, вказує на можливість за посередництвом державного органу, розпоряджатись та користуватись цією земельною ділянкою у спосіб, що найкраще відповідає суспільним (народним) потребам. Таким чином, народ опосередковано здійснює своє право власника. При цьому до спеціальних правових підстав набуття державою права власності на землю для потреб Українського народу можна віднести: націоналізацію, примусовий викуп земельних ділянок приватної власності з мотивів суспільної необхідності, конфіскацію тощо.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з подальшим повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована винятково за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно із Законом України “Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності” від 17.11.2009 р. [6], під відчуженням земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, для суспільних потреб або з мотивів суспільної необхідності розуміється

- перехід права власності на земельні ділянки, інші об'єкти нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, за плату в державну чи комунальну власність шляхом їх викупу чи примусового відчуження для потреб держави, територіальної громади, суспільства в цілому.

Звідси випливає, що конституційний принцип непорушності права власності не є абсолютним. Право власності Українського народу на землю є первинним, завжди присутнім, невідчужуваним і непорушним, основною гарантією народного суверенітету. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване в інтересах народу з мотивів суспільної необхідності.

У ст. 13 Конституції закріплено також право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. У цьому випадку, очевидно, йдеться про загальне і спеціальне природокористування громадян для задоволення їх життєво необхідних потреб (оздоровчих, естетичних, рекреаційних та ін.), як це передбачено, наприклад, Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” [10]. Зазначена норма жодною мірою не спростовує, не обмежує і не спрощує права власності народу на свою землю.

Варто також зазначити, що цінність землі в конституційно-правовому розумінні полягає у тому, що земля використовується як певна просторова база, на якій розміщено відповідні об'єкти виробничої та соціальної інфраструктури, населені пункти тощо. Це свідчить про життєву важливість землі для існування держави, функціонування суспільства і процвітання народу України.

Отже, є всі підстави вважати, що стаття 13 Конституції України не є декларацією в негативному розумінні цього слова, та, що в ній йдеться не про випадковий набір природних ресурсів як окремих об'єктів права державної власності, а про землю як частину державної території, як власність Українського народу. Земля є невід'ємною частиною державної території України, незалежно від того, в чиїй власності та в якій її формі (приватній, комунальній або державній) вона перебуває.

Як бачимо, зміст ст. ст. 13, 14 Конституції України нерідко дослівно відтворений у низці нормативно-правових актів, у тому числі Земельному і Цивільному кодексах України. Така законотворча діяльність є виправданою та розумною формою впровадження конституційних положень про право власності Українського народу в інші галузі національного законодавства. Натомість зазначені законотворчі ініціативи певною мірою випереджають науку конституційного права, яка не завжди адекватно забезпечує їх належне теоретичне підґрунтя.

Можна з упевненістю стверджувати, що в Конституції України міститься цілісна концепція народного суверенітету та народу як власника відповідних об'єктів.

Конституцією України закладено надійні підвалини народного та державного суверенітету України, які в процесі конституційного реформування важливо не лише зберегти, але й передбачити надійні механізми їх збереження, гарантування, охорони та захисту.

Підтверджуючи та підсумовуючи вищевикладене, вважаємо за доцільне зробити наступні висновки:

- юридичну основу права власності на землю Українського народу становить конституційне право України як провідна галузь права;

- в Україні існують та мають реальне значення дві сутності права власності на землю - цивільно-правова та конституційно-правова; остання існує у формі власності Українського народу;

- власність народу не обмежує права приватної, комунальної і державної власності; вказані форми власності мають різну правову природу, тому безпосередньо не впливають одна на одну;

- уся земля, яка знаходиться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу;

- власність народу на землю України вказує на безпосередню владу народу на своїй землі (над своєю землею), у своїй Вітчизні, на відміну від держави, влада якої поширюється на державну територію;

- належність Української землі народу України не може бути обмежена або скасована за жодних обставин, незалежно від особливостей функціонування держави та її здатності ефективно захищати інтереси народу.

Звичайно, автори цієї статті не ставили за мету висвітлити всі аспекти теми, запропонованої до дискусії.

Швидше розглядаємо її як перший крок на шляху до з'ясування всієї багатогранності проблеми права власності на землю Українського народу.

Вищенаведені висновки можуть бути цікавими для фахівців з галузей цивільного, господарського та земельного права. Сподіваємось, що досліджувана проблематика знайде свій подальший розвиток у подальших дослідженнях представників правової науки.

Література

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови: 250 000 / В`ячеслав Тимофійович Бусел (уклад. і голов. ред.). -- К., Ірпінь: Перун, 2007. -- 1736 с.

2. Декларація про державний суверенітет України (16.07.1990 р.) // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 31. - Ст. 429.

3. Загальна декларація прав людини. Прийнята та проголошена у резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 грудня 1948 року // Офіційний вісник України від 15.12.2008 - 2008 р. - № 93. - стор. 89. - ст. 3103, код акту 45085/2008.

4. Закон України вiд 04 листопада 1991 р. № 1777-XII “Про державний кордон України” [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?

5. Закон України вiд 05 лютого 2004 № 1457-IV “Про розмежування земель державної та комунальної власності” [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1457-15

6. Закон України вiд 17 листопада 2009 р. № 1559-VI “Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності // Офіційний вісник України вiд 25.12.2009. - 2009. - № 97. - стор. 9. - ст. 3326, код акту 48789/2009.

7. Закон України вiд 19 червня 2003 р. № 962-IV “Про охорону земель” [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=962-15

8. Закон України вiд 21 вересня 2006 р. № 185-V “Про управління об'єктами державної власності” Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi- bin/laws/main.cgi?nreg=185-16&p=1300221314070633

9. Закон України від 20 квітня 2000 р. № 1699-III “Про планування і забудову територій” [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?

10. Закон УРСР вiд 25 червня 1991 р. № 1264-XII “Про охорону навколишнього природного середовища” [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1264-12&p=1300221314070633

11. Земельний кодекс України вiд 25 жовтня 2001 р. № 2768-III [Електронний ресурс] //Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2768-14&p

12. Конвенция Монтевидео о правах и обязанностях государств [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.mfaabkhazia.net/ru/node/327

13. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки Затверджена Надзвичайним XIV Українським З'їздом Рад 30 січня 1937 року [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya

14. Конституція України (Текст Конституції України відповідає тексту, що існував до внесення змін Законом “Про внесення змін до Конституції України” № 2222-IV від 08.12.2004 та із змінами, внесеними згідно із Законом № 2952-VI від 01.02.2011) [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?