Предмет та межі доказування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет та межі доказування

кримінальний суд прокуратура процесуальний преюдиція доказування

Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді -- це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів. Процес доказування -- це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

Предмет доказування вирішує питання про те, що підлягає доказуванню в кримінальній справі. Правильне визначення предмета доказування є дуже важливим. Невиправдане розширення, як і обмеження, суперечить законності в кримінальному процесі.

Характеризуючи зміст предмета доказування, використовують поняття «факт» і «обставина». Стаття 64 КПК (предмет доказування) має назву «Обставини, що підлягають доказуванню». Аналіз цих обставин, по суті, дозволяє дійти висновку про те, що законодавець має на увазі: і факти (наприклад, подія злочину, яка мала місце в минулому), і власне обставини (наприклад, ті, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого).

Те ж стосується і всіх інших положень чинного законодавства. Стаття 22 КПК зобов'язує суд, прокурора, слідчого вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, для встановлення як викриваючих, так і виправдовуючих доказів для обвинуваченого. Відповідно до ст. 129, 296 КПК слідчий і суд не вправі відмовити в задоволенні клопотань, якщо обставини, про встановлення яких вони клопочуться, можуть мати значення для правильного вирішення справи.

Однак, не дивлячись на те, що поняття «факт» і «обставина» близькі за значенням, їх не можна визнати тотожними. В юридичній літературі висловлені різні точки зору з даного приводу. З одного боку, їх схожість у тому, що і те і друге -- явища об'єктивної дійсності. Різниця ж полягає в тому, що факт -- дійсна, цілком реальна подія, явище, а обставина -- явище, яке слідує за якимось іншим явищем і з ним пов'язане. Друга позиція грунтується на тому, що обставини -- це явища об'єктивної реальності й існують незалежно від того, пізнані вони чи ні; факти -- це вже пізнані обставини. З цього випливає висновок, що факти -- не предмет доказування і не об'єкт пізнання, а його результат. Обставини ж можуть розглядатися саме як об'єкт пізнання (доказування). Однак, як зазначалося раніше, ст. 64 КПК включає в предмет доказування і факти, і власне обставини.

Якщо обмежувати предмет доказування лише фактами та обставинами, передбаченими ст. 64 КПК, то може скластися неправильне враження, що ці факти та обставини повинні бути встановлені достовірно, а всі інші, які ніби-то виходять за межі предмета доказування, подібного достовірного встановлення не потребують. Насправді ж у с і факти і обставини, які мають істотне значення у справі, підлягають точному і безумовному встановленню.

Цілком очевидно, що проблемна ситуація у визначенні змісту предмета доказування пояснюється недосконалістю його формулювання в законі. Очевидно, ст. 64 КПК -- це саме той випадок, коли не можна вірити окремо взятій безвідносно до інших статті закону. Аналіз законодавства свідчить про те, що предмет доказування охоплює всі факти і обставини, які, по-перше, передбачені ст. 64 КПК (головний факт); по-друге, одержали свою конкретизацію в інших статтях КПК; по-третє, хоча й не закріплені як загальні правила поведінки, але мають істотне значення залежно від специфіки конкретних кримінальних справ і складів злочинних проявів.

Предметом доказування можуть бути не тільки позитивні, але й негативні факти: не тільки наявність злочинного діяння, а і його відсутність; не лише винуватість обвинуваченого, а і його невинуватість. Оскільки одним із завдань кримінального процесу є реабілітація невинного, у зміст предмета доказування повинні увійти й обставини, встановлення яких дає підставу для повної реабілітації обвинуваченого.

Вирішення даного питання залежить від конкретного змісту матеріалів, що розглядаються. Коли обставини, які виключають провадження у справі, очевидні вже в момент вирішення питання щодо порушення кримінальної справи, то відповідно до ст. 99 КПК уповноважені посадові особи відмовляють у її порушенні. А оскільки згідно зі ст. 64 КПК доказування має місце лише в порушеній кримінальній справі в стадії попереднього розслідування, то діяльність щодо встановлення даних обставин не є доказуванням.

Однак далеко не завжди ці обставини очевидні при порушенні кримінальної справи. Нерідко для їх виявлення необхідне ретельне розслідування. Тому, якщо первинні матеріали не дозволяють із достовірністю вирішити питання про наявність підстав для відмови в порушенні справи, вона повинна бути порушена і версія про наявність таких підстав перевірена слідчим шляхом. У випадку, коли вона підтверджується, справа підлягає закриттю. Це стосується більшості обставин, викладених у ст. 6 КПК.

Спеціальним предметом доказування є час учинення злочину у зв'язку з вирішенням питання про закінчення строків давності (п. 3 ст. 6 КПК) або про застосування амністії (п. 4 ст. 6 КПК).

Існування акта амністії як підстави відмови в порушенні кримінальної справи не підлягає доказуванню. Але якщо йдеться про конкретну особу, то предметом дослідження повинні бути такі обставини: вік, стан здоров'я, минуле обвинуваченого, наявність у нього дітей, коли ці обставини неясні або спірні. Факт смерті, яка є підставою для закриття справи за п. 8 ст. 6 КПК, також за відомих обставин може бути неочевидним і підлягає доведенню.

При закритті справи на підставах ч. 2 ст. 213 КПК повинно бути доведено, що суспільно небезпечне діяння мало місце, однак подальше дослідження обставин справи не може забезпечити викриття обвинуваченого в тій мірі, яка достатня для віддання до суду.

Із предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказування (дослідження обставин справи). В юридичній літературі поширена думка, що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб її досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до їх звуження або невиправданого розширення. Звуження меж, наприклад, має місце у випадках, коли в суді недостатньо досліджуються висновки експертів, протоколи, документи, речові докази. Нерідко дослідження документів обмежується лише їх оголошенням. Це порушення особливо наявне тоді, коли обвинувачений визнає себе винним і суди помітно втрачають інтерес до доказів, які підтверджують вину підсудного, не перевіряють їх належним чином. Те ж саме має місце і тоді, коли суди замість огляду речових доказів оголошують протоколи їх огляду, хоча законом установлено, що суд зобов'язаний оглянути речові докази і пред'явити їх учасникам процесу. Ніяких виключень із цього правила немає, тому замінити огляд речових доказів оголошенням протоколу їх огляду в стадії попереднього слідства або знайомством із фотознімками неможна. Інакше це означало б, що суди віддають перевагу тим доказам, які не перевіряють.

Невиправдане розширення меж доказування обумовлює надмір інформації, тобто має місце збирання фактичних даних, які не стосуються справи, встановлюють обставини, вже достовірно встановлені.

Більшість процесуалістів під межами доказування розуміють сукупність доказів, необхідну і достатню для встановлення всіх обставин, які входять у предмет доказування.

Оскільки предмет доказування і вимоги закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи однакові як для стадії попереднього розслідування, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування в цих стадіях повинні бути однакові. Проте на практиці в силу пошукового, дослідницького характеру процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильного або неточного визначення меж доказування, ці межі фактично можуть не збігатися. Вони можуть бути ширші на попередньому слідстві, ніж у суді і навпаки.

Слід зазначити, що ст. 275 КПК, названа «Межі судового розгляду», пояснює, що розгляд справи в суді провадиться тільки стосовно обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони віддані до суду. Тобто стаття встановлює не межі доказування в суді, а тільки обмеження щодо осіб і діянь, які розглядаються судом і за які вони можуть бути засуджені. У зв'язку з проблемами меж доказування цікавим є питання про глибину дослідження деяких обставин, так званих загальновідомих, преюдиціально встановлених і презумованих фактів.

Загальновідомі факти за загальним правилом не доводяться. Вони в меншій мірі, ніж усі інші підлягають ретельному дослідженню. Правда, із розширенням сфери пізнання і розвитком науково-технічного прогресу таке положення може і змінюватись, у конкретній справі дані обставини повинні стати предметом доказування.

Факт, що презумується, завжди передбачає з'ясування того, чи немає у справі даних, які могли б свідчити про незастосування даної законної презумпції для конкретного випадку. Якщо вони мають місце, то висновок робиться після ретельної перевірки цієї обставини. Наприклад, мається на увазі, що людина не може бачити темний предмет у повній темряві, але потерпілий заперечує проти цього. Серія експериментів може підтвердити або спростувати дане твердження.

Стосовно преюдиції і того, наскільки ретельної перевірки вона потребує, то, як правило, вона сприймається як данність. Але при наявності сумнівів у тому чи іншому факті, встановленому вироком, що набрав законної сили, а також при запереченні цього факту обвинуваченим або іншим учасником процесу, суд зобов'язаний даний факт дослідити по суті. Перевага при цьому надається внутрішньому переконанню судді, який приймає рішення про перевірку даної обставини.

Размещено на Allbest.ru