Погляди В. Винниченка на Українську державу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Погляди В. Винниченка на Українську державу

Соратником Грушевського по роботі в Центральній Раді і діяльності з відродження Української національної держави був Володимир Винниченко (1880-1951).

На перших порах В. Винниченко вважав себе прибічником "російсько-українського комуністичного табору", оскільки комунізм, на його думку, був не лише політичною теорією, а й філософією всього життя людини. Згодом, переконавшись у великодержавній політиці керівників більшовицької Росії, він переглянув свої політичні погляди, і національні проблеми вийшли в нього на перший план.

Очолюючи Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, В. Винниченко підготував низку декларацій і декретів УНР, в яких проводив ідею суверенітету України в майбутній федеративній державі.

Ідею суверенітету України В. Винниченко обстоював на переговорах із членами Тимчасового уряду Росії після Лютневої революції 1917 p., а перегодом -- із керівниками більшовицької влади. З цього приводу у своєму щоденнику він писав, що відродження національної державності -- вельми складна справа, яка ускладнюється тим, що українська нація історично не підготовлена до державності.

Через те, що дії Української Центральної Ради не були до кінця зрозумілими для широких верств населення, а також фактичне неприйняття ідеї автономії України з боку керівників соціалістичної революції на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким, які спрямували в Україну війська Червоної Армії під командуванням В. Антонова-Овсієнка та есера Муравйова, назріла криза уряду, і соціал-демократична фракція вийшла з його складу. В. Винниченко склав свої повноваження після 27 січня 1918 p., коли було проголошено розроблений з його участю IV Універсал.

У цьому акті Україна проголошувалася незалежною державою, в якій влада належала тільки народові. Передбачалося мирне співіснування з сусідніми державами: Росією, Польщею, Австрією, Румунією й Туреччиною, а щодо більшовицького режиму, то йому оголошувалася війна, і народ закликано до боротьби з ним.

Згодом, після закінчення воєнних дій, передбачалося розпустити армію, замінити її народною міліцією з оборонними функціями, відбудувати за державний кошт усе зруйноване війною, передати землю трудовому народові та провести демократичні вибори у представницькі органи влади. Усе майно, яке знаходилося на території України, проголошувалося її власністю. Підтверджувалися всі демократичні свободи. До проведення українських Установчих зборів владні функції від імені народу перебрав на себе уряд, названий у IV Універсалі Радою Народних Міністрів.

В. Винниченко брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради.

Як свідчить аналіз цього документа, він увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувалися останнім часом.

Конституцію Української Народної Республіки (Статус про державний устрій, права і вольності УНР) було розроблено з урахуванням політичного й законодавчого досвіду країн Західної Європи і США. Хоча в цілому цей документ не міг претендувати на високу професійність, у ньому знайшло відображення багато цікавих ідей. Українська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою. Суверенне право в ній належало народові, який мав реалізувати його через Всенародні Збори.

Цим документом передбачався поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які мали безпосередньо здійснювати вищу законодавчу владу і формувати вищі органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада відводилася Раді Народних Міністрів, а судова -- Генеральному суду УНР.

На місцевому рівні передбачалося функціонування виборних рад і управ громад, волостей і земель. Вони мали діяти самостійно, але під контролем Ради Народних Міністрів.

До Всенародних Зборів на трирічний термін мали обиратися громадяни, які досягли 20-річного віку. Цей орган міг бути розпущений своєю постановою або волею народу -- щонайменше трьома мільйонами письмових заяв, поданих до Генерального суду, який і повідомляв би про це Всенародні Збори. Конституція передбачала на чолі Всенародних Зборів голову та його заступників.

Цікаво, що цим документом установлювався інститут законодавчої ініціативи. Правом розроблення проектів законів і внесенням їх на розгляд Всенародних Зборів наділялися їхні президія та Рада Старійшин; поодинокі фракції; окремі депутати загальною кількістю не менш як тридцять; Рада Народних Міністрів; органи самоврядування, які об'єднували щонайменше сто тисяч виборців; безпосередньо виборці -- громадяни республіки (щонайменше сто тисяч), які підтвердять проект письмовими заявами, передадуть їх до Генерального суду, а він після перевірки надішле проекти законів голові Всенародних Зборів. Такий підхід у правотворенні, ясна річ, був плюралістичним і відповідав вимогам справжньої демократії.

Заслуговує на увагу також ідея рівності всіх перед законом -- як громадян, так і законодавців.

Конституція передбачала розгляд цивільних, карних і адміністративних справ у відкритих судових засіданнях. Судова влада У HP незалежна. Рішення суду не могли бути змінені ніякими державними інститутами, навіть законодавчими й виконавчими органами влади.

Статус про державний устрій, права і вольності УНР визначав за громадянами рівність у всіх правах і свободах.

Громадянин УНР не міг бути громадянином іншої держави, позбавити його громадянства міг тільки суд. Повна дієздатність громадян установлювалася з 20 років. Житло громадян проголошувалося недоторканним. Всілякі дії в ньому могли бути вчинені лише з судового дозволу. Ніхто не міг бути затриманий без відповідного судового наказу, крім випадків затримання в разі вчинення злочину. Смертна кара Основним Законом скасовувалася, заборонялися також інші покарання, які принижували людську гідність. Окрім цього, всі громадяни могли вільно обирати місце проживання, що цікаво з погляду сучасності, коли точаться суперечки стосовно доцільності скасування паспортного режиму в Україні. Конституція передбачала забезпечення національним меншинам права національно-персональної автономії.

Але ця позиція була не зовсім виважена. Суперечності з національного питання, наявні в політико-правовому вченні М. Грушевського і В. Винниченка, не було вирішено в Конституції, що знизило її цінність в очах громадян. Виходило так, що для російської, єврейської та польської націй право на національно-персональну автономію прямо гарантувалося цією Конституцією, а білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська нації, які проживали в Україні, могли скористатися цим правом лише за умови подання відповідної заяви від десяти тисяч громадян, належних до цієї нації.

Нераціональним було й положення Конституції, що передбачало складання іменних списків (національного кадастру), оскільки в практичному житті це означало статус меншовартості порівняно з "титульною" українською нацією.

29 квітня 1918 р. на останньому засіданні Центральної Ради цей проект Конституції було ухвалено, а М. Грушевського обрано президентом України, хоча в проекті Конституції про цей інститут не згадувалося.

Після виходу з уряду В. Винниченко не зрікся свого прагнення до побудови незалежної, суверенної України. Коли скінчився Гетьманат Скоропадського, який свого часу розпустив Центральну Раду, В. Винниченко увійшов до складу новоутвореної Директорії Української Народної Республіки і робив спроби втілити свою політичну концепцію в життя, але не знайшов підтримки з боку колег.

Після тривалого (майже рік) вимушеного перебування за кордоном В. Винниченко знову обстоював ідею необхідності побудови української державності. Тогочасне керівництво на чолі з В. Леніним і Л. Троцьким у Москві та X. Раковським, який очолював більшовицький уряд Української Народної Республіки, дали згоду на його повернення і нібито пристали на його умови щодо розбудови самостійної та суверенної Української Радянської Республіки, створення українського національного уряду, незалежної армії, оборонно-наступального союзу проти ворожих держав, впровадження української мови в усіх державних установах і навчальних закладах.

На цей час політико-правові погляди В. Винниченка зазнали деяких змін. Він пропонував конфедеративний державний устрій, але згодом збагнув, що за обставин, які складалися в політичному житті країни, ідея конфедерації не мала перспектив.

В. Винниченко був змушений піти на компроміс і знову вніс корективи до своєї політико-правової концепції. Він погодився на федеративний устрій, що його обстоювали В. Ленін і Л. Троцький.

Зміні цих політичних поглядів В. Винниченка сприяли лист В. Леніна "Письмо к рабочим и крестьянам Украины по поводу побед над Деникиным" і резолюція РКП(б) "О советской власти на Украине", де практично вирішувалася доля національного державотворення.

З урахуванням цього В. Винниченко запропонував удосконалити федеративні зв'язки між Російською Федерацією та Україною. Він уважав за необхідне, щоб уряди цих республік виступили з заявою про необмежену, повну українську державність, про необхідність економічних зв'язків, розробили план господарського розвитку України і погодили його з інтересами обох республік. Йому належала ідея про розроблення федеративної Конституції. Окрім цього, В. Винниченко робив спробу вирішення питання керівних кадрів, пропонував погоджувати всі їх переміщення з урядом.

Але пропозиції В. Винниченка прийнято не було. Добре розміркувавши, він дійшов висновку, що радянська влада не відповідала проголошеним принципам. Вона була надміру централізованою та забюрократизованою. У країні всіма суспільними процесами керували комісари, які згуртувались у привілейовану бюрократичну касту і проводили великодержавну російську політику. З країни висилалися прибічники її федеративного устрою, сама ця ідея вважалася контрреволюційною.

М. Грушевський і В. Винниченко започаткували новий період у становленні вчень про державу і право в Україні. У своїй творчості, політичній та громадській діяльності вони синтезували багато передових поглядів на державу і право, розвинули ідею української державності до її наукового обґрунтування, зробили спробу її практичного втілення в життя.

Результати їхніх пошуків мають велику соціальну цінність для розбудови суверенної Української держави.

З'ясування проблеми становлення та розвитку національної державно-правової ідеології не буде повним та об'єктивним, якщо не розглянути діяльність політичних партій України в цьому напрямку.

Першою українською національною політичною партією була Українська революційна партія, заснована харківськими студентами на зборах їхньої громади 1900 р. Установчий з'їзд цієї партії було проведено в Києві 1902 р. На ньому обрано керівний орган -- центральний комітет, до функцій якого увійшла і видавнича діяльність.

3-го грудня 1905 р. на вимогу частини партії, яку очолювали Н. Порош, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та М. Ткаченко, було проведено другий з'їзд партії, що перейменував її в Українську соціал-демократичну робітничу партію. На цьому з'їзді було прийнято програму і статут. За два наступні роки партія об'єднала до 3 тис. членів, в основному студентів, службовців, робітників і селян.

Українська соціал-демократична робітнича партія проголосила своєю метою встановлення рівних прав громадян незалежно від статі й походження.

Формою державного устрою, за цією програмою, повинна була стати федеративна демократична Російська республіка, законодавча влада в якій належала б представницькому органові. Україна мала входити в цю республіку на правах широкої автономії.

На території України мало бути чинним законодавство, яке приймалося б своїм законодавчим органом (сеймом). Передбачалося, що законодавчий орган обиратиметься таємним голосуванням на два роки всіма громадянами, які досягли 20-річного віку. Кожен громадянин міг бути обраним до представницьких органів влади. Державні службовці також мали обиратися на свої посади, установлювалася звітність їх перед виборцями.

Для кожної нації, яка мешкала на території України, програма передбачала можливість культурного і політичного самовизначення. На регіональному рівні програма вимагала встановлення широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави, з наданням прав розпоряджатися земельними угіддями.

Програмою партії передбачалась і реформа судової влади. Скасовувалися всі виключні та спеціальні суди, які діяли у Росії. Проголошувався принцип незалежності та виборності суддів. Передбачалося утворення виборних промислових судів. Судочинство слід було здійснювати безкоштовно з обов'язковим забезпеченням юридичної допомоги учасникам процесу.

Програмою Української соціал-демократичної робітничої партії передбачалося встановити в державі верховенство закону. Зокрема, для реалізації цього принципу на підприємствах вважалося за необхідне введення виборних посад інспекторів, які слідкували б за виконанням законів про охорону праці.

Передбачалося законодавче закріпити такі особисті та політичні права і свободи громадян, як скасування смертної кари та довічного ув'язнення, знищення всіх привілеїв і класів; свободу совісті, недоторканність особи, житла і листування; необмеженість свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків. Окрім цього, передбачалися важливі аспекти свободи: повна воля господарської діяльності, право вільного переїзду, скасування паспортного режиму тощо.

Вважалося за необхідне провести зміни силових структур суспільства: постійне військо підлягало розпускові, а функції охорони суверенітету покладалися на народну міліцію.

Але цей програмний документ мав і вади. Хоча й передбачався федеративний устрій держави на засадах тодішньої Російської імперії, та не було визначено умов укладення союзу, зв'язків федерації та автономій, не розмежовано їхні функції, не визначено виконавчі органи влади.

Сама Українська соціал-демократична робітнича партія для досягнення проголошених цілей ставила метою участь у громадському перевороті (революції) щодо зміни форми правління. Якийсь час 3-й з'їзд УСДРП виступав за об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією, але за умови автономії України та визнання української партії національною організацією українського пролетаріату, представництва у ЦК і регіональних комітетах. Ці пропозиції прийнято не було.

Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. “Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державними, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національними колективами, які зв'язують його в компактну цілісність, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані “недержавні нації ” прагнуть своєї держави, через те так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їхній колектив у покаліченому стані ”, - писав вчений.

Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму і людинолюбства - хоч багато в чому й утопічного, але не авантюрного - В.Винниченко цілком відкидає радянсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади.

На його думку, доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала. В. Винниченко пропонує свій варіант творення соціалізму, який він назвав “колектократизацією”. Його суть в об'єднанні, “себто: негайно, але без зброї, почати переводити приватну власність на засоби продукції на колективну. Не державну, а колективну, це різниця ... Не націоналізація, а соціалізація. Краще сказати: колектократія, себто влада колективна. Ще простіше ... організація кооператорів, продукційних, торговельних, фінансових, аграрних і таких інших, колектократизація всього національного господарства ...”.

Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї “інтенсивної кооперації господарства ” й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. На його думку, остання має цілий ряд переваг, найголовніша з яких полягає в тому, що кожен робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе, а отже - продуктивність праці в колектократії повинна бути настільки більша, наскільки більше є ціле за частини. Він пропонує прийняти низку законів, які сприяли б цьому заходові.

Наприклад, закон про обкладання великих підприємств спеціальним податком на розвиток коопераційних майстерень і фабрик; закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств; закон про участь робітників у прибутках підприємств і т.д. Його “соціалізм ” вбачався сонячним, радісним і щасливим, але, беручи безпосередньо участь в його побудові в Україні (як один з керівників держави), В. Винниченко припустився ряду фатальних для держави помилок, спричинених не лише певними теоретичними неузгодженостями, але й романтичною вдачею і безмежною довірливістю.

Письменник і політичний діяч, політолог і практичний політик, голова Генерального Секретаріату першого Уряду суверенної України, заступник Голови Центральної Ради, голова Директорії, В. Винниченко в 1919 р. емігрував, а в 1920 повернувся на Україну, вступив до КПбУ і був введений до складу її ЦК. Згодом В. Винниченко вийшов із складу компартії та радянського уряду. Далі еміграція.

Літературні та драматичні твори В. Винниченка висвітлюють життєві проблеми творчої людини в революції, національні особливості українців, їх життєві орієнтації. Найбільш об'ємно свої політико-ідеологічні погляди він виклав у книзі "Відродження нації ” (1920). В. Винниченко - активний прихильник незалежної суверенної України. Гостро критикував систему більшовизму, особливо сталінізм. Не сприймав він і політику, яку проводили більшовики в Україні.

У всій більшовицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливістю, а то й гидливістю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенне. Під час революції з'явилась ніби деяка гарячність у тій прихильності. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Більшовикам треба було схилити до себе симпатії національних груп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, - меншовиків, есерів, Тимчасового Правління, - вони вживали гострої критики позицій цих течій у національному питанні й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отделения”. Згодом В. Винниченко поступово відійшов від політики й займався переважно письменництвом. З 1937 р. він розгорнув дипломатичну акцію за проголошення України суверенною державою під протекторатом Ліги націй.

Політико-ідеологічна спадщина В. Винниченка, як і М. Грушевського, має непересічне значення й поза всяким сумнівом, в переосмисленому, модернізованому вигляді є глибоким джерелом формування сучасної ідеологічної доктрини України.

Список використаної літератури

держава україна винниченко суверенітет

1. Шульженко Ф.П., Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Шульженко Ф.П., Наум М.Ю. За заг. ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 1997. - 192 с.

2. Андрущенко В. Організоване суспільство / Інститут вищої освіти АПН України. - К., 2006// http://www.nbuv.gov.ua/books/2006/06vaos/.

3. Трофанчук Г.І. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник для дистанц. навчання. - К.: Ун-т «Україна», 2004. - 210с.

4. В.К. Винниченко. Боротьба за незалежність України / Історія філософії України: Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. - 637с.

5. М.С. Грушевський. Хто такі Українці і чого вони хочуть. - К.: Тов. « Знання України», 1991. - 240с.

6. Винниченко В.К. Відродження нації. В 3-х тт. - Київ: Наук. думка, 1990. Т.II. -- 328 с.

Размещено на Allbest.ru