Форми державного управління

Договірні відносини виконавчих органів між собою та з іншими суб'єктами адміністративного права суттєво відрізняються від договірних відносин приватно-правового характеру (між громадянами). Учасники цивільно-правових угод є рівноправними, тоді як в управлінських відносинах завжди присутнє підпорядкування. Проте окремі ознаки угод іноді властиві «вертикальним» відносинам. Без надання їм у таких випадках письмової форми (укладання договору) досягти мети державного управління неможливо.

Що стосується розвитку поглядів на визнання адміністративних договорів, то існування адміністративних договорів визнано у науці адміністративного права ще на початку XX століття. Так, А.І. Єлістратов у 1917 р. писав: «Нині можливість адміністративних актів договірного характеру взагалі не заперечується. Центр ваги розбіжностей переноситься на питання про те, в якій мірі поняття договір може знайти своє застосування в адміністративному праві. Можливість публічно-правових договорів між різними установами і між громадянами, звичайно, так чи інакше признається. Приклади таких договорів: угоди лікарняних кас із міськими і земськими громадськими управліннями про забезпечення учасникам кас лікарняного лікування, договір про найом фабричних робітників, оскільки він нормується адміністративним правом і т.п.» У 1922 р. згаданий автор розрізняв, поряд з односторонніми і багатосторонні (договірні) адміністративні акти, присвячуючи останнім цілий параграф у своїй праці «Нариси адміністративного права».

Пізніше В.Л. Кобалевський, Ц.Я. Ямпольська, В.І. Новосьолов, В.А. Юсупов, В.Д. Рудашевський, Б.М. Лазарева та деякі інші вчені досліджували проблеми адміністративного договору у минулому столітті.

Отже, поняття адміністративного договору не є цілком новим у науці адміністративного права. Однак, на жаль, його місце і природа дотепер залишаються не до кінця з'ясованими.

Найбільш яскраве підтвердження цього знаходимо у російському підручнику з адміністративного права, який вийшов у 1997 р. (А.П. Альохін, А.А. Кармолицький, Ю.М. Козлов). Зокрема, на. думку Ю.М. Козлова, «немає достатньо підстав вважати такі угоди реальною правовою формою реалізації виконавчої влади. Найбільш виразно вони виступають у ролі юридичних фактів особливого роду, що зумовлюють виникнення адміністративно-правових відносин».

3.2 Сучасні підходи до проблеми адміністративних договорів

На сьогодні сформовано три основних підходи до означеної проблеми.

По-перше, договір розглядається як індивідуально-правовий акт, який не є джерелом права.

Однак сучасний досвід свідчить про деякі випадки нормативності договорів у сфері виконавчої влади. Так, 8 червня 1995 р. Верховна Рада України і Президент України (на той час глава виконавчої влади) уклали Конституційний договір про основні засади організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування, який мав найвищу юридичну силу (законодавство України було чинним лише в тій частині, що йому не суперечило) і діяв до прийняття Конституції України 1996 року. Розділ другий цього договору визначав повноваження Верховної Ради України, розділ третій - Президента України, розділ четвертий - Кабінету Міністрів України. Правовий статус місцевих державних адміністрацій визначався у ст. 46 Конституційного договору. Це свідчить проте, що адміністративні договори можуть містити у собі загальнообов'язкові правила поведінки, які охороняються державою, тобто можуть мати нормативний характер.

По-друге, в юридичній науці існують думки, що кожен договір містить у собі норми права особливого виду - локальні норми або мікронорми, тому всі види договорів є джерелами права. Найбільш послідовно цей підхід відстоює Т.В. Кашаніна, яка вважає, що «у процесі укладання угод утворюються норми, але норми індивідуальні, тобто такі, які стосуються певних і точно визначених суб'єктів і розраховані на них». Вона вказує на три рівні нормативності:

а) загальнодержавний (на рівні держави);

б) локальний (на рівні колективних суб'єктів права);

в) індивідуальний (на рівні індивідів).

Засади теорії права не дають підстав визнати нормативним, наприклад, договір між громадянином і Державною службою охорони МВС про охорону його майна або контракт про прийом на державну службу. Вважаємо, що договори у сфері виконавчої влади можуть мати і індивідуальний характер, тобто можуть не містити норм права.

По-третє, найбільш виваженою вбачається позиція, яка допускає існування нормативних договорів поряд з індивідуальними, яку пропонує нам Алексеєв С.С. у своїй роботі «Государство и право».

Як зазначає російський дослідник А.В. Дьомін, «ідея виділення договорів нормативного характеру в наш час набуває подальшого розвитку, отримує нових прихильників». Зазначена обставина пов'язана з відродженням і закріпленням позицій «школи природного права». Далі він стверджує, що «адміністративні договори найчастіше мають нормативний характер, пояснюючи це їхньою публічно-правовою природою і функціональним призначенням».

Серед ознак нормативного договору А.В. Дьомін називає такі:

- по-перше, їхньою правовою базою є Конституція і чинне законодавство. Ці договори виконують функцію заповнення прогалин у праві, доповнюючи і конкретизуючи чинне законодавство;

- по-друге, в нормативному договорі однією зі сторін виступає орган державної влади, при цьому чим більше місце в управлінській ієрархії посідає державний контрагент, тим вища юридична сила договору;

- по-третє, нормативні договори укладаються в публічних інтересах, їхня цільова направленість - це досягнення загального блага;

- по-четверте, нормативні договори містять правила поведінки не тільки і не стільки безпосередніх учасників договору, скільки інших колективних і індивідуальних суб'єктів. Нормативний договір, таким чином, не обмежується дією у системі сторін, що домовляються, а має зовнішнє юридичне вираження;

- по-п'яте, чисельність і невизначеність адресатів договірних норм;

- по-шосте, договірні норми завжди розраховані на тривалу дію і неодноразове застосування;

- по-сьоме, існує сувора формальна процедура укладання нормативних договорів і спеціальний порядок вирішення спорів та конфліктів, пов'язаних з їх виконанням.

- по-восьме, неможливість в односторонньому порядку зміни або відмови від виконання договірних умов. Форс-мажорні норми тут не застосовуються;

- по-дев'яте, на відміну від індивідуальних договорів, зміст яких є комерційною таємницею, для нормативного договору характерне його офіційне оприлюднення.

Загалом можна констатувати, що встановлені вище ознаки є типовими для нормативних договорів, які укладають органи виконавчої влади.

Нормативно-обов'язковий характер адміністративно-правових договорів відзначає і Д.М. Бахрах. Він вказує, що є всі підстави вважати їх, поряд з адміністративними (односторонніми) актами, правовими актами виконавчої влади.

3.3 Суть поняття адміністративних договорів

«Адміністративний договір - це система взаємних зобов'язань, між названими в акті управління суб'єктами,формулювання і виконання яких має метою вирішення визначених державою завдань. Така угода спрямована на встановлення, зміну чи припинення адміністративно-правових відносин».

Нормативні адміністративні договори є джерелами адміністративного права (у значенні зовнішньої форми права). Договір є джерелом права в тому разі, коли він зумовлює виникнення юридичної норми або групи юридичних норм силою, що створює право. Адміністративні договори передують власне юридично-владній управлінській діяльності. У разі їх укладання вони потребують владного волевиявлення компетентного органу виконавчої влади, а потім відповідного оформлення - прийняття нормативно-правового акта, як результат правотворчої діяльності.

Тобто нормативні адміністративні договори є підставою для прийняття актів управління. Так, наприклад, з метою виконання рішення Ради регіонів при Президентові України від 11 лютого 1999 р. з питань соціально-економічної і суспільно-політичної ситуації в Україні голова Харківської обласної державної адміністрації видав 26 квітня 1999 р. розпорядження, яким були затверджені заходи з поглиблення координації зусиль і активізації взаємодії місцевих органів виконавчої влади з органами місцевого самоврядування.

В свою чергу указом Президента України Рада регіонів ліквідована і створена Національна рада з узгодження діяльності загальнодержавних і регіональних органів та місцевого самоврядування, яка є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Таким чином, слід визнати, що адміністративні договори є джерелами адміністративного права у правотворчому значенні, тобто підставами для прийняття правових актів управління. Розгляд проблеми адміністративних договорів у контексті джерел права є досить важливим у теоретичному і практичному аспектах, потребує подальшого визначення особливостей цієї правової форми регулювання управлінських відносин й наукового обґрунтування.

Адміністративні договори можуть мати і міжнародний характер. Так, 19 липня 2000 р. Рада керівників прикордонних областей Республіки Білорусь, Російської Федерації та України прийняла рішення щодо організації роботи з підготовки і реалізації програм міжрегіонального та прикордонного співробітництва трьох країн. На виконання цього договору голова Харківської обласної державної адміністрації 25 грудня 2000 р. видав розпорядження «Про підготовчу роботу» щодо створення консорціуму «Фінансово-промисловий союз прикордонних регіонів».

Адміністративні договори можуть укладатися й органами місцевого самоврядування.

Таким чином, адміністративний договір - це правовий акт управління, що ухвалюється на підставі норм права двома (або більше) суб'єктами адміністративного права, один із яких обов'язково є органом виконавчої влади, може містити у собі загальнообов'язкові правила поведінки (нормативний характер) або встановлювати (змінювати, припиняти) конкретні правовідносини між його учасниками (індивідуальний характер). Тобто це один із видів договорів, який використовується державними органами (органами виконавчої влади) для здійснення і реалізації поставлених перед ними задач. На мою думку, через певний час за допомогою та на основі плідної роботи фахівців в цій галузі, адміністративний договір можна буде розглядати як самостійну форму державного управління.

4. Неправові форми державного управління

До неправових форм державного управління належать ті форми, які на відміну від правових форм, юридичного значення не мають і не спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин. Такі форми або передують правовим (проведення ревізії за результатами якої видається юридичний акт), або настають за ними (нарада з приводу реалізації юридичного акта).

До неправових форм належать:

· проведення організаційних заходів;

· здійснення матеріально-технічних операцій.

4.1 Організаційні заходи

Проведення організаційних заходів є однією з форм управлінської діяльності. Організаційні дії здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Вони не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин, а здійснюються в процесі поточної управлінської діяльності.

Організаційні дії можуть вчинятися як усередині державного органу:

· здійснюються розподіл службових повноважень,

· інструктування працівників (роз'яснення мети, змісту, особливостей законодавчих та нормативних актів тощо),

· встановлення загального та індивідуального режиму роботи,

· підготовка та проведення нарад, засідань (наприклад, організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його засідання, тобто здійснення організаційних дій усередині державного органу).

Поза апаратом:

· інспектування. З метою його здійснення створено посади (фінансових, міліцейських, житлових, пожежних та охорони природи, митних, у справах кадрів, благоустрою, рибного нагляду, санітарних, торговельних та інші);

· організація та проведення службових нарад;

· анкетування службовців і громадян;

· семінари;

· збори;

· конференції.

Організаційні заходи не фіксуються, а наслідки їх здійснення можуть фіксуватися юридично (наприклад, наказ міністра про реалізацію пропозицій і зауважень учасників галузевої наради).

4.2 Матеріально-технічні операції

Що стосується матеріально-технічний операцій, то це найбільш об'ємна частина діяльності апарату державної влади з боку як її кількості, так і різноманітності цих дій. Матеріально-технічні дії мають допоміжне значення, тому що за їх допомогою обслуговується сам процес державного управління та всі інші форми державного управління, маючи при цьому неправову форму свого вираження. Таким діями неюридичного характеру є, наприклад, підготовка матеріалів для видання відповідного правового акта управління, складання різноманітних довідок, звітів, ведення діловодства, оформлення документів, реєстрація фактів, розмноження матеріалів і документів. Тому в залежності від призначення та засобів виконання відокремлюються такі матеріально-технічні операції:

· діловодські;

· реєстраційні;

· статистичні;

· інформаційно-довідкові;

· інформаційно-технологічні та ін.

Всі ці операції забезпечують чітку й ефективну роботу суб'єктів управління, полегшують увесь управлінський процес, підвищують продуктивність й культуру управлінської праці. В міру ускладнення процесів державного управління і управління як такого, значення й обсяг матеріально-технічних дій постійно збільшується.

Отже, говорячи про неправові форми державного управління можна зробити такий висновок, що вони зводяться до вчинення тих або інших управлінських дій, що безпосередньо не пов'язанні з виданням актів управління. Тобто це дії, які прямих юридичних наслідків не мають.

Таким чином, роблячи підсумок по даному розділу плану курсової роботи можна сказати, що найбільш поширеною класифікацією форм державного управління є їхній поділ на правові та неправові. Якщо правові форми державного управління завжди спричиняють чітко виражені юридичні наслідки, то неправові форми не спричиняють таких наслідків, а являються тими, які повсякденно здійснюються органами державної влади (посадовими особами) у різних варіантах для забезпечення чіткої та ефективної роботи державного управління. Правові форми, як і неправові відносяться до підзаконної діяльності органів державної влади. Ми також розглянули акти органів виконавчої влади, які повсякденно і багаторазово реалізовують державну владу у різних формах. Можна сказати, що всі форми державного управління, будь вони правовими чи неправовими, потрібні і значимі в наш час, бо відсутність хоча б однієї із цих форм чи її складової, на мою думку не дасть ефективно і якісно функціонувати державному управлінню та його складовим у повному обсязі.

5. Основні напрямки вдосконалення форм державного управління

Як було вже зазначено на початку курсової роботи, що нині у суспільному житті не можна відшукати хоча б одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави, який реалізовується органами виконавчої влади у відповідних формах. Державне управління - це діяльність, яка завжди була і є необхідною. Головне полягає в обов'язкових змінах або вдосконалені цієї діяльності, що диктуються умовами сьогодення. Потреби в таких змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли суб'єкти державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин. Тому щоб вдосконалити цей управлінський вплив, я вважаю, треба впровадити ті заходи, за допомогою яких можна досягнути того рівня, який диктується умовами сьогодення. Ті заходи, які я запропоную, це власне моя точка зору на те, як я вважаю, можна вдосконалити форми державного управління.

А що примушує нас вдосконалювати ці форми? Те, що багато актів, які виходять в наш час - це зміни до чинного законодавства, які породженні його недосконалістю. Ми можемо простежити на прикладі такої форми органу виконавчої влади, а саме на постанові: спочатку вона була видана компетентним органом, а потім цей же орган вносить зміни до цієї постанови, яка виглядає так - Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію» від 29 грудня 1995 р. і через певний час, а саме 26 вересня 2001 р. Кабмін України видає таку постанову «Про внесення змін до Правил в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію». Як ми бачимо щось заставило цей орган внести до нього зміни. А примусили його це зробити умови нашого життя, а може та політика, яку нав'язує нам держава.

В основному зміни вносяться для того, щоб усунути прогалини чи то в законі, чи то в підзаконному акті. А для того щоб ці прогалини потім не усувати, потрібно спочатку видавати повноцінний підзаконний акт, який повинен містити ті норми, які будуть покращувати управлінський процес, будуть задовольняти інтереси і бажання сторін, насамперед, покращувати становище працівників і тих, кому вони будуть направлені. Цього всього можна досягти, як я вважаю, за допомогою слідуючих заходів:

· вдосконалити систему державного управління - оптимізувати адміністративні структури та протидіяти корупції в органах влади;

· зорієнтувати керівників підрозділів на підтримку ініціатив, що спрямовані на здійснення вдосконалення форм державного правління у бік більшої прозорості, звітності, модернізації управлінської практики, залучення найширших кіл громадськості до участі у процесі опрацювання, ухвалення та реалізації рішень органів влади;

· підвищити рівень професійної підготовки державних та муніципальних службовців;

· надати підтримку розвиткові дослідницьких проектів, публікувати дослідження провідних фахівців у сфері форм державного управління.

· для якості нашої законодавчої бази, яка представлена не тільки законами а й підзаконними актами управління, треба (дивлячись на те, що в 1994 році був створений Центр правової реформи і законопроектних робіт при Міністерстві юстиції України для вдосконалення роботи з підготовки законопроектів та проведення правової реформи) створити подібний орган по вдосконаленню роботи з підготовки, видання та реалізації в життя підзаконних актів органів виконавчої влади. Я пропоную, щоб цей орган займався саме тим, щоб норми , які будуть міститися в цих актах, дійсно не суперечили законові, були узгодженими та містили ті положення, які будуть тільки покращувати становище службовців і були б направлені на те, щоб покращити життя людей в державі, і суттєво підвищити питому вагу самих законів;

· забезпечити цей орган (або ті органи, які зараз існують) професійно підготовленими і компетентними кадрами. Нині процес підготовки саме юристів набув стрімкого зростання, професія правознавця стала однією з найпрестижніших, але й досі жодний навчальний заклад не проводить навчання юристів-нормотворців. І нині особи, які за посадою чи громадським обов'язком займаються підготовкою нормативних актів (підзаконних актів), готуються, як правило, самотужки, шляхом проб і помилок. Тобто некомпетентне вирішення складних і тонких відповідальних завдань з адміністративної нормотворчості у ряді випадків обертається не лише прорахунками в техніці цієї нормотворчості, але й неефективністю при застосуванні норм права. Тому існує нагальна проблема в підготовці, а може і в перепідготовці кадрів державного управління. Пропоную запровадити таку професію, як нормотворець, тобто людина, яка буде працювати в правотворчій та правозастосовчій діяльності держави по лінії саме підзаконних актів управління, буде якісно обґрунтовувати, коригувати якщо потрібно, вивчати, удосконалювати це питання під тиском умов, які будуть виникати в ході подальшого розвитку державного управління і суспільства в цілому;

· можлива також і перепідготовка державних службовців, які зараз знаходяться на посадах з метою підвищити їхній рівень. Тобто для ефективності управління персоналом (якщо розглядати внутріапаратну діяльність державного органу) може бути забезпечена тільки на основі чіткого визначення суб'єктів і об'єктів цього впливу. Можливе також залучення на договірній основі провідних українських фахівців до вдосконалення роботи з формами державного управління;

· не останню роль в покращенні форм державного управління грає й інформація. Можна сказати, що ми живемо зараз в інформаційному суспільству, де інформація являється однією із базових умов, які цементують суспільство. Особливо важливе значення інформація набуває в органах державного управління, забезпечуючи його раціональність і ефективність.

Інформація тут виступає як сукупність різних повідомлень, даних про відповідні предмети, явища, процеси, відносини. Ці факти, будучи зібраними та систематизованими в придатну для використання форму, грають в управлінні виключно цінну роль. Інформація, яка циркулює в органах державного управління, різнорідна і різноманітна. Інформація має самостійну цінність також для відповідних регіональних управлінських структур, коли вони виступають як органи, що приймають рішення в межах своєї компетенції в різних формах. Крім того, вона служить в якості основи для нормативних підзаконних документів.

Саме інформація може сприяти покращенню форм державного управління в тому аспекті, що вона буде містити ті відомості про тих, кому буде направлений документ, тобто будуть важливим фактором при прийнятті керівником чи державним органом тих рішень, або здійснення тих дій, які викликають юридичні наслідки, або не викликають таких.

Також про прийняття підзаконного акту повинно бути доведено до відома тих, кому він адресований або опублікувати у відповідних джерелах інформації. державне управління договір адміністративний

Якщо застосувати інформацію до всього законодавства, а не тільки до підзаконних актів, то в нашому суспільстві існує так званий правовий нігілізм, коли у свідомості громадян формується переконання про необов'язковість законодавчих приписів, про можливість їх безкарного порушення. Високими посадовими особами в багатьох випадках принципи законності підміняються таким поняттям, як «доцільність», що у правовій державі є явищем неприпустимим. Тому як видно, акти державного управління повинні бути доведенні до відома тим, кому вони адресовані і для простого люду, якщо це наприклад, акти вищих і центральних органів виконавчої влади можливо з поясненням цього акта. Бо, як сказав відомий англійський філософ і політичний мислитель Джон Локк: «Закони досягають цілі тоді, коли про них всі знають і виконують». Це судження можна також застосувати і до підзаконних актів управління.

Отже, наведенні вище шляхи вдосконалення форм державного управління - те, за допомогою чого, я вважаю, можна це зробити, тобто при існуванні всіх тих головних умов, які я назвала, можна досягнути покращення діяльності з підготовки, прийняття та втілення в життя форм державного управління, відтворити в них ті норми, які будуть відповідати вимогам сьогодення, інтересам громадян, а не інтересам влади в особі особистостей, які втілюють ці інтереси у відповідних формах управління.

Висновок

Проаналізувавши дану тему курсової роботи, я дійшла висновку, що під формою державного управління слід розуміти будь-яку зовнішньо виражену дію - волевиявлення державного органу (виконавчо-розпорядчого органу або його посадової особи), здійснюване у рамках режиму законності та його компетенції, з метою реалізації функцій управління, тобто, для досягнення управлінської мети.

Я з'ясувала, що загально прийнятої класифікації форм державного управління поки що не існує, але вони можуть бути як правовими, так і неправовими. Тобто як ті, в результаті застосування яких виникають юридичні наслідки і ті, в яких такі наслідки не виникають.

Дослідивши цю тему, я отримала відповідь на те запитання, яке ставила собі на початку курсової роботи, а саме: за допомогою чого і як проходить управлінська діяльність.

Вивчивши стан застосування органами виконавчої влади адміністративних договорів, можу сказати, що це питання залишається не до кінця вирішеним і тому потребує вдосконалення можливо тими шляхами, які я називала, щоб через деякий час розглядати такі договори, як самостійну форму державного управління, бо зараз їх роль тільки допоміжна.

В цій роботі я виклала ті положення, які вважаю необхідними для того, щоб вдосконалити форми державного управління, тим самим покращити цю діяльність і суттєво підвищити питому вагу законів в правовому регулюванні виконавчої влади в нашій країні.

Я думаю, що через певний час за допомогою запровадження певних методів чи заходів, та на основі досліджень вчених і реальних їх внесків по цій темі, форми державного управління можна буде поставити на належне місце в адміністративному праві нашої країни, як важіль, за допомогою чого досягаються відносини в державному управлінні.

Отже, обсяг робіт досить великий. Ці роботи потребують особливої державної уваги, тому що стосуються одного з найважливіших напрямків державного будівництва, а саме -- методологічного вдосконалення форм державного управління.

Тому я вважаю, що необхідно:

· прийняти спеціальну державну Програму з вдосконалення форм державного управління.

· доручити розробницьку частину Програми Національній академії наук України, або окремій групі депутатів з фахом юриста-нормотворця, які б займалися знаходженням прогалин в законодавстві, та винесенням цих рішень на опрацювання Верховною Радою, для втілення в управлінську діяльність.

· удосконалювати форми державного управління необхідно починати з професійної підготовки державних службовців щляхом роботи практично-методичних семінарів, залучаючи до них відповідних кадрових службовців, відповідаючи за роботу територіальних підрозділів органів державної влади.

Отже, суб'єктивний шлях полягає в тому, щоб забезпечити органи виконавчої влади дійсно відповідальними, надійними, ініціативними, професійно грамотними спеціалістами, які повинні забезпечити прохідність тих рішень, які виникатимуть у власному апараті, спроможні ефективно виконувати покладенні на них завдання, тобто втілювати в життя волю держави у відповідних формах, які будуть тільки покращувати становище тих, кому вони будуть адресовані, тобто народу.

Список використаної літератури

1. Авер'янов В.Б. Державне управління в Україні: Навчальний посібник. / 3а загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В.Б. Авер'янова. - К.: Соми, 1998. - 432 с.

2. Алёхин А.П. Административное право Российской Федерации: Учебник / А.П. Алёхин, А.А.Кармолицкий, Ю.М. Козлов. - М.: Зерцало, 1997. - 712с.

3. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: Курс лекций. -- М., 1997. -- С. 120-125.

4. Бандурка О.М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закл. / За редакцією О.М. Бандурка, М.М.Тищенка. - К.: Літера ЛТД, 2002. - 336с.

5. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов.- М.: Изд-во «БЕК», 1996. -С.184.

6. Битяк Ю.П. Административное право Украины. - 2­е изд., перераб. и доп. / Учебник для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец. / Ю.П. Битяк, В.В. Богуцкий, В.Н. Гаращук и др. / Под ред. проф. Ю.П. Битяка. - Харьков: Право, 2003. - 576 с.

7. Васильєв А.С. Адміністративне право України(загальна частина): Навчальний посібник. - Х.: Одисей, 2002. - 288с.

8. Дёмин А.В. Нормативный договор как источник административного права. // Государство и право. - 1998. - № 2. - С. 15-21.

9. Демський Е.Ф. Про дорожній рух: Закон України від 30 червня 1993 р. / Законодавство України про дорожній рух / Підручник: За редакцією Е.Ф. Демського. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - С. 15.

10. Елистратов А.И. Основне начала административного права. 2-е изд. - М., 1917. - С.11.

11. Кашанина Т.В. Предпринимательство(правовые основы). - М.: Юрид. лит., 1994. - С.109.

12. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. / В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544с.

13. Мороз В. В. Проблеми методологічного вдосконалення управління. -- К.: Видавничий дім «Академперіодика» НАН України, 2003. - С.18

14. Мороз В. Новій Україні -- нову якість державного управління. // Персонал. Журнал інтелектуальної еліти. - 2005. - №3. - С.49.

15. Мороз В., Скурихін В., Гриньов В. Чи не настала пора змінити підхід до інформатизації державного управління України? // Арсенал ХХІ століття. -- 2000. -- № 1. -- С. 27-32.

16. Негодченко О.В. Основи правознавства: Навч.посібник. - 3-є вид.,доп. І перероб., / Кер. авт. кол. д-р юрид. наук., проф., засл. юрист України О.В.Негодченко. - К.: Центр навч. літератури, 2005. - С.23.

17. Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія / За загальною ред. О.М. Бандурки. -- Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999. -- С. 27.

Размещено на Allbest.ru