Актуальні проблеми загальної теорії прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Актуальні проблеми загальної теорії прав людини

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Однією із неодмінних передумов ефективності трансформаційних процесів у нових державах Центральної та Східної Європи є входження їх до європейського правового простору. Це вимагає втілення в їхні правопорядки європейських гуманітарних стандартів, насамперед стандартів у галузі прав людини. Введення у Конституцію України положення про те, що людина, її життя, здоров'я, недоторканність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3), а також закріплення у цьому Основному Законі правила стосовно того, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість котрих надана Верховною Радою України, є частиною національного права (ч. 1. ст. 9), становлять вагомі кроки у цьому напрямку.

Низка актуальних проблем загальної теорії прав людини, дослідженням яких присвячена дана дисертація, поки що не отримала належної уваги та комплексного аналізу саме як самостійна складова предмета вітчизняної загальної теорії держави та права. Окремі положення стосовно природи феномена прав громадянина (як аналогу прав людини), сформульовані у радянський період історії вітчизняного правознавства, перестали відповідати реаліям сьогодення.

На сучасному ж етапі розвитку вітчизняної та зарубіжної правової науки увагу вчених привертали лише окремі аспекти феномена прав людини, внаслідок чого сформувався певний «конгломерат» думок, які торкаються зазвичай лише деяких проявів явища, про котре йдеться. Так, проблемам з'ясування сутнісних ознак поняття прав людини, вихідних засад феномена прав людини, а відтак, і формулювання визначення загальнотеоретичного поняття прав людини присвячені окремі праці вітчизняних (у широкому розумінні цього слова) авторів Т. Андрусяка, М. Вітрука, С. Горбунова, А. Гусєва, В. Горшеньова, Б. Ебзєєва, М. Заїчковського, І. Ковальова, А. Корнєва, І. Котляра, П. Лазарєва, С. Лугвина, О. Лукашової, І. Лукашука, Л. Луць, А. Магометова, С. Максимова, Л. Мамута, Б. Назарова, І. Панкевича, О. Петришина, І. Петрухіна, В. Пугачова, П. Рабіновича, Н. Раданович, Л. Рассказова, І. Сабо, А. Соловйова, М. Строговича, С. Тао, К. Толкачова; вчених з «далекого» зарубіжжя - Р. Алстона, В. Бернса, Д. Донеллі, Є. Камєнки, П. Касрін, Н. Кренстона, В. де Купліна, А. Мілна, М. Мінов, Н. Неновські, С. Ніно, М. Новицького, В. Оситянського, М. Петера, Д. Сейгала, М. Піхов'яка, В. Рюка, Л. Хенкіна, Е. Ховарда, Дж. Хемфрі, Дж. Штайнера та ін.

Водночас варто зазначити, що монографічні праці чи спеціальні дисертаційні дослідження зазначеної проблеми в Україні наразі відсутні.

Тому виникає потреба у комплексному дослідженні та теоретичному визначенні загальних й окремих закономірностей виникнення, становлення та еволюції феномена прав людини, системи вихідних засад сучасної концепції прав людини, у з'ясуванні та класифікації чинників, котрі у підсумку зумовлюють той чи інший зміст та обсяг прав людини; у визначенні новітніх тенденцій розвитку інституту прав людини в національному та міжнародному праві; у введенні до категоріального апарату теорії прав людини деяких нових понять.

Виявлені в результаті такого дослідження загальні й специфічні закономірності виникнення, становлення та еволюції феномена прав людини якраз і мають слугувати теоретико-методологічними засадами «галузевих» досліджень у сфері прав та свобод людини - адже давно відомо, що вирішенню будь-яких «часткових», одиничних питань має передувати вирішення проблем загальних, фундаментальних.

Зазначені обставини зумовлюють актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося згідно з планом наукової діяльності кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка в межах теми «Теоретичні і практичні проблеми юридичного забезпечення прав людини і громадянина в Україні» (номер державної реєстрації ЮД-392 Б).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є уточнення методологічних підходів до вивчення феномена прав людини та з'ясування деяких нових закономірних тенденцій його розвитку.

Відповідно до зазначеної мети, у дисертації зроблено спробу розв'язати наступні завдання:

- виокремити ті проблеми загальної теорії прав людини, які нині є найважливішими;

- спираючись на сучасні наукові дослідження, визначити вихідні засади сучасної концепції прав людини та їх дослідження;

- уточнити, розширити та додатково обґрунтувати систему сутнісних ознак феномена прав людини;

- сформулювати, на основі таких ознак, дещо оновлену дефініцію загального поняття прав людини;

- окреслити коло чинників, які визначають зміст прав людини, здійснити їхню класифікацію та з'ясувати «питому вагу» кожного із них у такій детермінації;

- охарактеризувати деякі закономірності процесу формування та співвідношення загальнолюдських й особливих (партикулярних) змістовних ознак прав людини;

- проаналізувати окремі новітні тенденції розвитку інституту прав людини, що мають місце у сучасному міжнародному та внутрішньодержавному праві;

- виявити деякі особливості взаємодії певних міжнародно-регіональних (передусім європейських) юридичних систем у процесі формування всезагальних (загальнолюдських) стандартів прав людини;

- сформулювати пропозиції щодо більш обґрунтованого використання міжнародних стандартів з питань прав людини у законодавстві України та у правозахисній практиці державних органів України.

Об'єкт дослідження складають нормотворча, нормотлумачна й нормозастосувальна практика міжнародних інституцій та державних органів України у сфері забезпечення здійснення, охорони та захисту прав і свобод людини.

Предмет дослідження становлять деякі загальні закономірності та тенденції сучасного розвитку інституту прав людини, а також певні трансформації методологічних засад дослідження цього феномена.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складають філософські засади соціального детермінізму, структурний, системний, логічний, порівняльний загальнонаукові методи, а також деякі спеціально-наукові методи (зокрема методи тлумачення правових приписів, узагальнення юридичної практики).

Для формулювання загальних понять застосовано діалектичні методи сходження від абстрактного до конкретного, виявлення співвідношення загального, особливого та одиничного, а також частини й цілого. З'ясування загальних та окремих закономірностей виникнення, становлення та еволюції феномена прав людини провадилося шляхом використання засад соціального детермінізму. Визначення адекватності термінопоняття на позначення суб'єкта (носія) прав людини здійснювалося за «посередництвом» структурного та системного загальнонаукових методів дослідження.

Висновки та положення, які містяться у дисертації, спираються на сучасні досягнення загальної теорії права і держави та низки суміжних наук (історії держави і права, історії політичних і правових учень тощо), а також на аналіз наукових праць з досліджуваної проблематики й державно-правову практику сучасної України.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше у вітчизняному правознавстві на монографічному рівні здійснено комплексний загальнотеоретичний аналіз низки сучасних тенденцій і актуальних проблем розвитку інституту прав людини та методологічних новацій у їх дослідженні.

Цю новизну конкретизують наступні положення та висновки:

1) виокремлення у загальній теорії прав людини тих проблем, котрі нині є найактуальнішими і тому потребують першочергового дослідження;

2) характеристика новацій у методологічних засадах дослідження феномена прав людини;

3) уточнення системи сутнісних ознак прав людини;

4) оновлене формулювання визначення загальнотеоретичного поняття прав людини;

5) формулювання деяких вихідних засад сучасної інтерпретації прав людини;

6) виділення спільних та відмінних ознак класичної й сучасної концепцій прав людини;

7) уточнення сучасного розуміння соціальної природи прав людини;

8) класифікація та визначення «питомої ваги» чинників, котрі нині детермінують зміст прав людини;

9) виділення деяких нових тенденцій розвитку інституту прав людини у міжнародному праві, зокрема у правових системах Європейського Союзу (ЄС) та Ради Європи (РЄ) (включаючи поступове формування пан'європейської культури прав людини);

10) додаткове обґрунтування умов адекватності перекладу українською мовою низки термінів, застосовуваних у міжнародних актах з питань прав людини.

Практичне значення одержаних результатів. Обґрунтоване автором визначення загальнотеоретичного поняття прав людини здатне сприяти подальшим дослідженням та дискусіям з даної проблеми як у загальнотеоретичній, так і у галузевих юридичних науках. Висвітлення у дисертації вихідних засад сучасної інтерпретації прав людини, їхньої природи дозволяє сформулювати рекомендації, спрямовані на більш ефективний вплив державно-юридичної діяльності на закріплення, здійснення й захист прав та основних свобод людини. Викладене у дисертаційному дослідженні сучасне розуміння феномена прав людини здатне сприяти адекватному розумінню тих положень Конституції України, котрі втілюють загальносоціальні права і свободи людини. Сформульовані у дисертації висновки можуть бути використані у процесі прогнозування доцільності та необхідності закріплення на законодавчому рівні нових прав людини. Результати дослідження можуть також застосовуватися при викладанні у вищих юридичних навчальних закладах курсів: «Права людини», «Загальна теорія права і держави», «Філософія права», а також при підготовці відповідних навчальних підручників та посібників.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обговорювалася на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка. Окремі положення дисертації були оприлюднені на семи наукових конференціях: «50 років Конвенції про захист прав людини та основних свобод» (м. Київ, 1999); «Ідея правової держави: історія і сучасність» (м. Луганськ, 2000); «Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи» (м. Львів, 2000) (тези опубліковані); «50 років Конвенції про захист прав людини та основних свобод і проблеми формування правової держави в Україні» (м. Харків, 2000) (тези опубліковані); «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2001) (тези опубліковані); «Судовий захист прав людини: національний та європейський досвід» (м. Одеса, 2001) (тези опубліковані); «Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні» (м. Львів, 2002) (тези опубліковані).

Публікації. Основні положення дисертації викладені загалом в одинадцяти наукових публікаціях (з них шість - у фахових виданнях): три - у наукових журналах, п'ять - у збірниках наукових праць та три - у матеріалах та тезах конференцій.

Структура роботи. Структура дисертації зумовлена предметом, завданнями та логікою дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів (розподілених на десять підрозділів), висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 169 сторінок, обсяг списку використаних джерел (152 найменування, у тому числі 56 англомовних) складає 10 сторінок.

Основний зміст

У вступі дисертантом обґрунтовуються актуальність, наукова новизна дослідження, розкриваються його об'єкт та предмет, характеризується стан наукової розробки теми дисертації, викладаються мета, основні завдання та методологічні засади дослідження.

У розділі I «Поняття прав людини: загальнотеоретична характеристика» на основі аналізу відповідних наукових праць дисертант систематизує та уточнює систему сутнісних ознак і характерних властивостей феномена прав людини.

У цьому аспекті звертається увага на те, що у вітчизняній науці найбільш поширеним слід вважати підхід, згідно з яким права людини становлять передовсім певні її можливості. Погоджуючись загалом з такою інтерпретацією поняття прав людини, здобувач водночас звертає увагу на певну дискусійність і недостатню з'ясованість деяких моментів, притаманних цьому підходу. Йдеться, в першу чергу, про кількісно-якісну детермінацію згаданих можливостей та про чітке визначення кола і «питомої ваги» впливу тих факторів, що ними у кінцевому підсумку зумовлюються певні параметри можливостей людини. Оскільки будь-яке право людини характеризується певним змістом та обсягом, ці показники, на думку дисертанта, повинні знайти своє належне відображення й у самій дефініції загального поняття прав людини. Зміст та обсяг прав людини з огляду на розуміння останніх саме як соціальних можливостей, пов'язуються, як відомо, із рівнем та характером розвитку суспільства. Окрім цього, певні дискусійні моменти визначення прав людини як можливостей постають у зв'язку з тим, що деякі автори визнають правами людини лише ті можливості, котрі визнані державою в обсязі міжнародно-правових стандартів та законодавчо врегульовані. На основі аналізу практики міжнародних органів із захисту прав людини у дисертації показано, що права людини - це завжди конкретні соціальні можливості, які, відповідаючи міжнародним стандартам, враховують також і специфічні внутрішньо-соціальні умови, котрі виступають чинниками і середовищем реалізації відповідних прав. Звідси випливає, що завдання всесвітніх та регіональних міжнародних органів захисту прав людини полягає, насамперед, у виробленні змістовно-визначених принципів і критеріїв, яким у кожному випадку мають відповідати конкретні соціальні можливості людини, а також у визначенні легітимних меж розсуду органів державної влади при встановленні останніми конкретного змісту й обсягу гарантованих нею прав людини.

Отже, міжнародні стандарти прав людини становлять лише той необхідний мінімум соціально-змістовних ознак (що їх можна визначити виключно у консенсусно-договірному порядку, оскільки останні об'єктивно не мають апріорного змісту, незалежного від соціального буття), концентроване ядро широко визнаних загальнолюдських цінностей, які мають поважатись у кожному випадку реалізації відповідних прав людини. До цих стандартів належать, перш за все, так звані абсолютні права людини (тобто такі, обмежування змісту й обсягу яких не допускається за жодних обставин), а також права, котрі випливають із норм міжнародного звичаєвого права і дотримання яких має забезпечуватися на території усіх держав - навіть у разі неприєднання якоїсь з останніх до відповідного міжнародного акта.

Виявлено, що змістовні показники прав людини визначаються взаємодією принаймні трьох груп чинників: антропних (потреби та інтереси людини як біосоціальної істоти, які отримують захист через їх соціальне визнання, а відтак, і закріплюються в юридичних нормах з питань прав людини), культурно-історичних (тобто внутрішньосуспільних) і міжнародних. Щодо впливу останніх, то він характеризується нерівномірністю (флуктуаційністю) і визначається тим, якою мірою відповідна держава інтегрована у систему глобальних міжнародних зв'язків.

Обґрунтовується положення про те, що саме поняття, відображуване терміном «людина», забезпечує діалектико-синкретичне поєднання біологічних та соціальних ознак, які притаманні природі людини. Тому, скажімо, застосування терміну «особистість» для позначення поняття суб'єкта прав людини видається неадекватним, оскільки у класифікаційній схемі прав людини цьому терміну відповідає категорія особистих прав (а до речі, не громадянських прав людини, якщо тільки термін «громадянські права» не пов'язувати із належністю людини до громадянського суспільства). Іншими словами, використання терміну «особистість» для позначення носія прав людини призводить до необґрунтованого зменшення кола суб'єктів - носіїв цих прав.

Окремо аналізується і система вихідних засад сучасної концепції прав людини як найбільш концентрованого інтелектуального відображення цього явища. Незважаючи на термінологічну уніфікацію засад концепції прав людини, змістовна інтерпретація таких засад різними авторами є досить неоднозначною. На основі аналізу позицій науковців, матеріалів практики міжнародних органів захисту прав людини та законодавства деяких європейських держав, автор пропонує дещо оновлене й уточнене тлумачення системи засад прав людини та їхнього співвідношення із суміжними позитивно-правовими категоріями. Окрім засад, виділених у літературі (формальна рівність та однаковість, невідчужуваність, природність), здобувач відносить до них також принцип гуманізму, котрий, на його думку, випливає з людської гідності (у об'єктивно-антропному її розумінні) як відображення самоцінності людини - унікальної родової біосоціальної істоти, а тому є системоутворюючою засадою.

Доводиться, що принцип природності феномена прав людини можна адекватно пояснити тільки за умови, якщо такі права вважати похідними від соціуму, тобто природно-соціальними. Тому видається невиправданим поділ прав людини на природно-біологічні та природно-соціальні, оскільки тільки перші визнаються невід'ємними. Адже, на переконання прихильників цієї позиції (Л. Разсказов, І. Упоров), ніхто, у тому числі й сам носій цих прав, не може ними розпоряджатися (скажімо, своїм правом на життя); інші ж права (наприклад, право власності) такими визнаватися не можуть. Невід'ємність як засада прав людини проявляється тільки як їх незалежність від угляду держави та й усіх інших соціально-зобов'язаних суб'єктів. Водночас ця засада не означає неможливості обмеження змісту й обсягу прав людини чи навіть цілковитого їх позбавлення. Тому дисертант пропонує розглядати принцип невід'ємності прав людини у сукупності із такою засадничою їх характеристикою, як (все) загальність, котра відображає рівність, несубординованість усіх можливостей, що складають феномен прав людини.

Багаторівневий аналіз інституту прав людини є можливим у рамках системного підходу. «Підрівнями» такого підходу є, на думку здобувача, історико-генетичний, структурно-компонентний та функціонально-діяльнісний.

Зокрема, на структурно-компонентному рівні аналізу можна дійти висновку про те, що термін «universal», вжитий у Загальній декларації прав людини 1948 р., може бути використаний для акцентування таких положень сучасної концепції прав людини, які допоки не вирізнялися у вітчизняній правовій літературі, а саме: 1) всезагальності як територіальному поширенні чинності зазначеного документа на населення усієї земної кулі, а звідси - і відсутності принципових перешкод задля застосування категорії прав людини у будь-якій частині нашої планети; і 2) всезагальності як внутрішньосистемної характеристики інституту прав людини, усі різновиди яких (фізичні, особистісні, політичні, економічні, культурні) характеризуються єдністю, неподільністю та рівнозначністю.

Функціонально-діяльнісний рівень системного аналізу дозволяє з'ясувати роль, що її відіграє розглядуваний інститут стосовно власне людини, суспільства і державної влади. Так, застосування цього дослідницького інструмента у поєднанні із історико-генетичним аналізом дозволяє констатувати, що призначення первісної ідеї прав людини полягало в обмеженні державної влади, тобто у визначенні меж автономії індивіда, невтручання в котру давало підставу вважати певну владу легітимною.

Сучасна ж інтерпретація прав людини визначається тим, що вони (права людини) розглядаються як критерій для оцінки функціонування усіх держав світового співтовариства при вжитті ними позитивних (активних) заходів у «праволюдинній» сфері (перш за все, щодо законодавчого закріплення нових прав людини, створення ефективних механізмів їхнього захисту, встановлення соціально обґрунтованих меж їх реалізації).

Поєднання функціонально-діяльнісного аналізу зі структурно-компонентним дозволяє дійти висновку, що категорія «можливості», вживана для відображення сутнісних ознак прав людини, має дві основні функції: 1) позначення потенційної поведінки людини, спрямованої на задоволення її потреб та інтересів; 2) забезпечення висхідного розвитку людської істоти в напрямку перетворення її на унікального представника людського роду - особистість. Отже, є підстави констатувати здійснення розглядуваними правами певних функцій як щодо самої людини (інструментальних за їх характером), так і щодо суспільства в цілому (забезпечення його упорядкованості та висхідного руху).

У розділі II «Зміст прав людини: загальнотеоретична характеристика» на основі положень сучасної концепції прав людини, обґрунтованих у I розділі роботи, досліджується співвідношення загальнолюдських та конкретно-історичних (національних), «партикулярних», складових у змісті тих можливостей, котрі утворюють феномен прав людини.

У дисертації робиться спроба систематизувати ті фактори, що ними детермінуються конкретний зміст та значущість прав людини у рамках певного суспільства, а також з'ясувати «питому вагу» впливу кожного з них. Передумовою такого дослідження виступає, насамперед, уточнення відповідних методологічних засад. Робиться висновок, що останні мають ґрунтуватися на поєднанні таких пізнавальних підходів: а) нормативно-статичного (спрямованого переважно на дослідження норм міжнародних актів з прав людини з огляду на можливість модифікації змісту останніх у процесі імплементації таких норм у внутрішньодержавну практику); б) доктринально-теоретичного (за допомогою котрого виявляються ті фактори культури, суспільства та природи людини, які обумовлюють співвідношення загальних та партикулярних елементів у змісті прав людини, в) практико-прикладного, спрямованого здебільшого на дослідження правозахисної практики відповідних міжнародних органів. Останній підхід долає, з одного боку, абстрактність підходу нормативно-статичного, оскільки враховує висловлені сторонами (у справах, які перебувають у провадженні міжнародних органів захисту прав людини) обґрунтування культурно-специфічних (партикулярних) особливостей, а з іншого - абстрагується від надмірної партикуляризації змісту прав людини специфічними умовами певного суспільства і спрямовується на пошук загальнолюдських цінностей на засадах плюралізму та процесуальної рівності сторін відповідної справи.

Далі характеризуються основні наукові позиції щодо впливу певних соціально-культурних факторів на зміст прав людини. Головними з таких позицій виступають концепції: а) релятивізму (у котрому вирізняють абсолютний та поміркований напрямки), б) універсалізму (яка, у свою чергу, також поділяється на абсолютний та відносний «універсалізми») і в) концепція, відстоювана М. Мінов, у центрі котрої перебуває категорія «людські універсалії». Піддавши критичному аналізу основні положення цих позицій, дисертант виявляє ті фактори, на яких ґрунтується кожна з них при поясненні співвідношення загальнолюдських та партикулярних елементів у змісті прав людини. Кожна із наведених концепцій оперує наступними поняттями: 1) явища суспільства та культури; 2) природа людини. Однак при цьому релятивізм наголошує на вічно-змінних та циклічно-обмежених (не взаємодіючих) феноменах культури будь-якого суспільства, або ж на культурно-історичних характеристиках відповідного суспільства, акцентуючи увагу на факті об'єктивного культурного розмаїття суспільств як перешкоди до існування універсальних, у змістовному аспекті, прав людини. А ось універсалізм наголошує на один раз заданій та вічно незмінній природі людини (у тому числі на здатності тих людських спільнот, які пізнали цю природу, вести єдино правильний спосіб життя) як на чиннику, котрий детермінує принципову можливість існування універсальних за своїм змістом прав людини. Здобувач доходить висновку, що як універсалізм, так і релятивізм «страждають» на механічне розірвання таких явищ (природи людини, соціально-культурних факторів), які перебувають у діалектичному взаємозв'язку і лише завдяки цьому набувають якісної своєрідності. Насправді ж ані суспільство, ані культура не існують ізольовано одне від одного, причому жоден із названих чинників не здійснює виключного детермінуючого впливу на формування людської природи.

Можна стверджувати, що найбільш адекватним з точки зору обґрунтування та способів (шляхів) визначення системи загальнолюдських цінностей (які якраз і становлять загальнолюдське у змісті прав людини) бачиться вчення про людські універсалії. Воно дає можливість виключити надмірне акцентування впливу чи то суспільства (його інститутів), чи то культури, котрі безперечно детермінують зміст прав людини, і визнає своїм центром людину, чиї потреби та інтереси як істоти біосоціальної, обумовлені характером та рівнем (у тому числі й культурним) розвитку відповідного суспільства на даному історичному етапі і тому є визначальними при встановленні змісту прав людини.

Застосовуючи нормативно-статичний метод дослідження, дисертант аналізує, в першу чергу, норми Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, а також низки регіональних договорів з прав людини та доходить висновку, що можливість національної імплементації норм кожного з цих актів з урахуванням специфічних внутрішньо-соціальних характеристик, умов існування держави полегшується, в першу чергу, тим, що їхні норми формулюються, зазвичай, за допомогою понять оціночного характеру. Відтак, на сучасному етапі розвитку галузі міжнародного права прав людини немає підстав вести мову про абсолютну уніфікованість змісту прав людини. Водночас очевидними є й такі тенденції у розвитку цієї галузі, які сприяють підвищенню питомої ваги загальнолюдського у змісті прав людини. Ці тенденції виражаються у таких формах: а) становлення змістовно-визначених критеріїв деяких груп прав людини (скажімо, прав соціально-економічних через діяльність Європейського Комітету з соціальних питань); б) вироблення «серцевинного» змісту (смислу) певного права людини, ілюстрацією чого виступає, наприклад, практика Європейського суду з прав людини РЄ (Євросуду з прав людини); в) визначення легітимних меж розсуду національної влади при імплементації міжнародних норм з прав людини; д) вироблення окремих принципів забезпечення ефективної реалізації усіх тих можливостей, які складають інститут прав людини (зокрема, принципів пропорційності, легітимних передбачувань), котрі простежуються, скажімо, у практиці Суду Справедливості Європейських Спільнот (ССЄС). Аналіз процесу імплементації договірних норм з прав людини дає підстави стверджувати, що процес «приземлення» міжнародних стандартів прав людини здійснюється, так чи інакше, з огляду на ті специфічні внутрішньосоціальні умови відповідної держави, які піддаються об'єктивації, зведенню до певного, зрозумілого всім, знаменника, легітимації їх для зовнішнього спостерігача (в особі міжнародних органів захисту прав людини). До таких умов належать рівень економічного, технічного й іншого розвитку суспільства відповідного регіону (щоправда якщо врахування особливостей даного суспільства не призводить до втрати правом людини його «серцевинного» змісту та призначення).

Далі у дослідженні подається характеристика міжнародної детермінанти інституту прав людини та зумовлюваних нею новітніх тенденцій його розвитку (зокрема у РЄ, ЄС, Організації Американських Держав (ОАД)).

Аналіз напрямків еволюції зазначених міжнародних утворень свідчить про те, що в останніх не лише має місце паралелізм (іноді запозичення) у розвитку окремих елементів прав людини, але й відбуваються процеси, які, на думку дисертанта, є підстави відобразити такими поняттями, як-от: «взаємопроникнення міжнародних правопорядків», «міжрегіональна рецепція принципів захисту прав людини», «запозичення змістовних елементів розуміння прав людини». А це сприяє виникненню якісно нових форм реалізації принципу ефективного захисту прав людини.

Так, у правопорядку РЄ подальшого розвитку набуває тенденція універсалізації інституту прав людини, яка проявилась, зокрема, у прийнятті 2000 р. Протоколу №12 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. (Євроконвенція). Тепер до сфери ефективного міжнародно-судового захисту Євросудом з прав людини потрапляють не лише закріплені Євроконвенцією громадянські та політичні права (та, як виняток, деякі соціально-економічні права), як це мало місце раніше, але й усі інші категорії прав людини, які отримали своє закріплення у національному законодавстві держав-членів РЄ, котрі ратифікували згаданий Протокол. Останній покликаний гарантувати на основі рівності відповідні права людини усім суб'єктам, що перебувають під юрисдикцією відповідної держави, беручи за основу, власне, той зміст та обсяг певного права людини, які визначаються характером та рівнем розвитку саме даного суспільства.

У рамках ЄС конкретними проявами зазначеної тенденції виступають: 1) імпліцитне включення принципів захисту прав людини, що їх розроблено ССЄС у процесі здійснення його юрисдикційних повноважень (пропорційність, добросовісність, розумність, ефективність здійснення та забезпечення прав людини), до установчих документів, на яких базується ЄС (зокрема, Амстердамський договір 1997 р., Ніццький договір 2000 р.); 2) розширення сфери застосування принципу рівності (так, якщо раніше цей принцип застосовувався, в першу чергу, до забезпечення рівності в оплаті праці чоловіка й жінки та уникнення дискримінації громадян різних держав-членів ЄС, то зараз він застосовується задля забезпечення рівноправності людей в усіх сферах суспільного життя); 3) прийняття Хартії основних прав ЄС (Хартія ЄС), яка виступає, можна сказати, взірцем з огляду на відображення у ній характерних рис та тенденцій сучасного розвитку інституту прав людини взагалі.

У дисертації аналізуються й систематизуються причини й цілі прийняття Хартії ЄС і з світоглядно-філософських позицій визначаються нові тенденції у розвитку інституту прав людини в ЄС, стимульовані цим документом. Такими причинами та цілями стали: 1) забезпечення захисту прав та свобод людини від можливих порушень з боку наддержавних органів самого ЄС; 2) наповнення більш визначеним змістом інституту громадянства ЄС; 3) вирівнювання юридичних статусів (режимів) соціальних і економічних прав, з одного боку, та прав громадянських і політичних - з іншого; 4) визнання необхідності тлумачення прав та свобод людини, гарантованих на території ЄС, відповідно до принципів інтерпретації Євросудом з прав людини одноіменних прав, закріплених у Євроконвенції; 5) забезпечення однакового застосування на територіях усіх держав-членів низки прав людини, закріплених у нормах директив відповідних органів ЄС; 6) формування своєрідного типу «правозахисного» світогляду громадян, котрі перебувають під юрисдикцією ЄС.

У міжрегіональному правовому просторі виявом тенденції універсалізації слід, гадаємо, вважати наступне: 1) запозичення Міжамериканським судом з прав людини ОАД (Суд ОАД) окремих змістовних елементів розуміння прав людини з практики Євросуду з прав людини; 2) формування системи прав людини, що належать до міжнародного звичаєвого права: а) зусиллями Міжнародного Суду ООН (рішення у справі Barcelona Traction, в якому було визначенo обов'язки держав erga omnes), б) під впливом позицій низки держав, які (позиції) останні реалізують у міжнародних відносинах через встановлення системи зовнішньополітичних преференцій (скажімо, США); 3) включення до Статуту Міжнародної Організації Праці (МОП) положення про те, що держави-члени даної організації повинні ратифікувати прийняті в її рамках акти упродовж встановленого строку, у разі ж невчинення таких дій такі держави у встановлені строки мають подати пояснення щодо причин (мотивів) невжиття відповідних заходів.

При дослідженні процесів розвитку інституту прав людини в рамках європейського правового простору, які стали наслідком взаємопроникнення правопорядків рівноправних, несубординованих міжнародних утворень, з'ясовуються різні форми взаємодії РЄ та ЄС. Незважаючи на формально-юридичну незалежність даних утворень, нагальні потреби ефективізації захисту прав людини (зокрема тих прав людини, які одночасно потрапляють під юрисдикцію їхніх судових органів) зумовили можливість кооперації таких органів та суттєвого взаємного збагачення інституту прав людини як у визначенні змісту та обсягу прав людини, так й у процедурних формах, способах забезпечення прав людини.

Так, проявом взаємопроникнення правопорядків рівноправних міжнародних утворень можна вважати прийняття в Об'єднаному Королівстві закону «Про права людини» 1998 р., котрим суддів було зобов'язано при ухваленні своїх рішень прямо посилатися на відповідні норми Євроконвенції та на рішення Євросуду з прав людини. Прийняття даного закону пов'язується, власне, із впливом правопорядку ЄС (зокрема такою його характеристикою, як пряме застосування низки нормативних актів цього утворення), де принципи захисту прав людини, які прецедентно формулювались у юрисдикційній діяльності ССЄС, згодом дістали закріплення й в установчих документах ЄС.

Важливі перспективи у застосуванні у правопорядку РЄ окремих принципів щодо захисту соціально-економічних прав людини, розроблених практикою ССЄС, виникли з моменту прийняття Протоколу №12 до Євроконвенції, за котрим, як відзначалось, до сфери міжнародно-судового захисту включено усі види прав людини, а не лише права громадянські та політичні.

Разом з тим, слід зважати й на той момент, що значна частина змістовних елементів розуміння прав людини в інтерпретації Євросуду з прав людини (в першу чергу, прав особистісних та політичних) може, у свою чергу, бути використана у юрисдикційній діяльності ССЄС, оскільки ця частина «праволюдинної» проблематики отримала детальне опрацювання та багатолітню апробацію на теренах чи не усієї Європи.

Вагомим наслідком взаємопроникнення правопорядків рівноправних міжнародних утворень стало те, що можна назвати «розподілом сфер впливу» чи розмежуванням юрисдикцій між згаданими європейськими міжнародними судовими органами захисту прав людини.

Критерії такого розмежування якраз і було визначено у низці рішень Євросуду з прав людини. Йдеться про рішення у справах M.& Co. від 9 лютого 1990 р., Pafitis and Others v. Greece від 26 лютого 1998 р., Matthews v. the United Kingdom від 18 лютого 1999 р. Правоположення, що їх було сформульовано у цих рішеннях (принцип еквівалентності та адекватності захисту прав людини, принцип розмежування первинного та вторинного законодавства у правовій системі ЄС), дозволили підійти до вирішення означеної проблеми.

ВИСНОВКИ

Наукова задача, розв'язанню якої присвячене дане дослідження, полягає у тому, щоб узагальнити та уточнити наукові положення щодо поняття прав людини, закономірних тенденцій їх розвитку, визначення та класифікації чинників, котрі у підсумку зумовлюють зміст та обсяг прав людини, оскільки такі положення поки що є досить неоднозначними.

Виконане дисертаційне дослідження дозволяє зробити наступні основні висновки.

Права людини - це певні її можливості, об'єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем розвитку суспільства (котрі на сучасному етапі зазнають відчутного міжнародного впливу), які обґрунтовані з позиції моральних норм, домінуючих у відповідному суспільстві, спрямовані на забезпечення гідних умов існування та нормального розвитку людини, а отже, - й на утвердження її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти.

Права людини за їх онтологічною природою: а) виступають соціально-збалансованими можливостями (як результат «зрівноваження» інтересів людини та суспільства); б) визначаються, як можливості соціальні, певними кількісними й якісними показниками (параметрами) чи, іншими словами, змістом та обсягом. Зміст і обсяг прав людини як зовнішнє вираження внутрішньосистемних характеристик цього феномена є, своєю чергою, похідними від таких явищ, як характер та рівень розвитку суспільства. Поняття «характер» розвитку суспільства відображає специфічні, історично усталені форми життєдіяльності конкретного суспільства, які слугують відображенням певних, так би мовити, «інтимних» властивостей соціального розвитку, що не можуть бути повною мірою пояснені та адекватно обґрунтовані поза контекстом культурно-історичних умов еволюції саме цього суспільства, але тим не менше враховуються в кожному конкретному випадку при вирішенні питання про дотримання чи порушення прав людини.

Систему чинників, які детермінують зміст та обсяг прав людини, складають: а) антропні (характерні риси, котрі властиві людині як біосоціальній істоті); б) внутрішньо-соціальні (культурно-історичні, національно-економічні умови існування та розвитку відповідного суспільства) та в) зовнішні (міжнародні), вплив яких на сучасному етапі помітно зростає.

До новітніх тенденцій розвитку прав людини належать: 1) видова диверсифікація (урізноманітнення) прав людини, що виражається у включенні до невід'ємних складових цього інституту: а) солідаристських (колективних) прав людини, б) спеціальних можливостей (заходів позитивної дискримінації), покликаних компенсувати об'єктивні (біологічні, психічні та інш.) відмінності між людьми, котрі унеможливлюють рівне конкурування останніх; 2) збільшення кола соціально-зобов'язаних суб'єктів, які повинні забезпечити відповідні права - міжнародні утворення та їхні органи (скажімо, ЄС та його наднаціональні органи, а також транснаціональні корпорації).

Права людини у світлі їх сучасної інтерпретації характеризуються низкою таких засад: а) соціально-природний характер можливостей людини; б) формальна рівність та однаковість стартових можливостей, доповнювана принципом фактичної рівності як наслідку впливу домінуючих моральних норм суспільства; в) невідчужуваність (невід'ємність) прав людини; г) гуманізм як системоутворююча засада прав людини, що випливає із гідності людини - її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти.

Аналіз процесів, що мають місце у правопорядках ЄС, РЄ, ОАД, свідчить про формування нової, міжнародної, культури прав людини. Її суттєвими особливостями є: а) подолання існуючих колізій та розмежування сфер впливу міжнародних органів захисту прав людини, зокрема судових органів РЄ та ЄС; б) міжрегіональне запозичення окремих змістовних елементів тлумачення прав людини; в) поступове формування уніфікованої системи змістовних стандартів прав людини.

Деталізовані у дисертації сучасні тенденції розвитку інституту прав людини свідчать про інтенсифікацію набуття цим явищем ознак загальноцивілізаційного феномена. Відтак, видається підставним - при характеристиці суттєвих властивостей прав людини - вживати поряд із терміном «можливості» також і термін «надбання» (загальнолюдські). Якщо поняття, позначене терміном «можливості», характеризує феномен прав людини з огляду на конкретне суспільство, то термін «надбання» більш точно характеризує цей феномен крізь призму його бачення міжнародним правом. Власне, аналіз міжнародних норм з прав людини, вміщених в актах всесвітніх організацій (ООН), регіональних систем захисту прав людини, порівняння «правозахисної» практики Євросуду з прав людини, ССЄС та Суду ОАД дозволяють вести мову про всесвітні масштаби не лише принципового консенсусу щодо номенклатури, переліку прав людини, які мають бути забезпечені в усіх регіонах земної кулі, але й стосовно базового, мінімального рівня тих ознак змісту прав людини, котрий має забезпечуватися у кожному випадку реалізації відповідного права людини. Це ще раз підтверджує вироблений практикою Євросуду з прав людини, принцип «серцевинного значення права», зменшувати, звужувати рівень якого (тобто рівень змістовного навантаження права людини) не повинна жодна держава сучасного світового співтовариства.

Зважаючи на необхідність наукового обґрунтування та удосконалення перекладу низки іншомовних термінів з прав людини українською мовою, пропонується: термін «Universal Declaration» перекладати «Всезагальна Декларація», термін «Civil Rights» - як «особові права»; терміносполучення «Human Being» тлумачити не у кальковому варіанті перекладу (як «людська істота»), а крізь призму категоріального апарату екзистенціалізму, котрий наголошує на неповторності індивідуального буття людини й значенні її прав для цього процесу, та відображати в україномовному варіанті терміном «людина».

право людина феномен

Размещено на Allbest.ru