Епоха Наполеона ознаменувалася створенням п'яти основних кодексів: цивільного, кримінального, торгового, цивільно-процесуального і кримінально - процесуального. Розробка цих кодексів була почата в умовах безперервної зміни груп, що стояли у влади. Вони мали відмінності, як в ідеології, так і в конкретних цілях. Все це перешкоджало стабілізації нових суспільних відносин і створенню єдиних кодексів.

Лише після зміцнення влади крупної буржуазії уряд Наполеона остаточно відмінив дореволюційне право, а також ряд законів - прийнятих під час революції і інтересів буржуазії, що не відповідали, і приступило до вироблення кодексів.

Французький цивільний кодекс був прийнятий першим і увійшов до історії під назвою Кодекс Наполеона.

До складу комісії з розробки проекту кодексу, створеної 13 липня 1800 р., увійшли такі видні юристи Франції, як Тронше, Порталіс, Малльвіль. Біго - Преамке. Проект був складений в стислі терміни (4 місяці) і направлений на обговорення вищих судів. Після того, як вони представили свої зауваження, проект повинен був пройти звичайний шлях майбутнього закону - рассмотрение в Державній раді, Трибунаті, Законодавчому корпусі і Сенаті. Проте в Трибунаті і Законодавчому корпусі проект кодексу зустрів серйозну опозицію. Це пояснювалося тим, що ряд положень кодексу містили значні відступи від революційного законодавства. Перший титул "Про право і закони взагалі" був відхилений. Побоюючись, що подібна доля спіткає і інші титули, уряд забрав свій проект на доопрацювання. Наполеон, своєю владою виключивши з складу Трибуната і Законодавчого корпусу основних критиків проекту і ввівши нових членів, створив, таким чином, слухняну більшість. В результаті розгляд проекту пішов швидко, і всі титули кодексу у вигляді окремих законів були прийняті і затверджені. Закон 21 березня 1804 р. об'єднав всі 36 титулів до складу єдиного Цивільного кодексу французів. У 1807 р. він був названий Кодексом Наполеона. У 1816г. кодекс знов отримав назву Цивільного. Проте в історії він справедливо залишився як Кодекс Наполеона. Не приймаючи безпосередньої участі в розробці, Наполеон чітко зрозумів необхідність кодексу для зміцнення режиму, активно керував роботою з його створення, завдяки чому кодекс був розроблений і прийнятий в найкоротші терміни.

Кодекс зіграв величезну роль в зміцненні буржуазних відносин у Франції. Він став зразком для створення цивільних кодексів в Італії, Бельгії, Голландії, Польщі. Швейцарії і інших країнах.

Розробники Кодексу спиралися на юридичну доктрину, активно використовували революційне законодавство, зберегли деякі положення французького звичайного права, а також римського права.

Вплив римського права відбився на структурі Кодексу. Він побудований по так званій інституційній системі. Кодекс складається з ввідного титулу, в якому мовиться про публікацію, дію і застосування законів, і трьох книг. Перша книга присвячена особам. Друга містить правила про майно і різні видозміни власності. У третій мовиться про різні способи придбання власності.

Найбільшим кодифікуванням цивільного права того часу є Німецьке цивільне укладення (ГГУ). Воно було введене в дію в 1900 році.

Донині не тільки кожна окрема держава, що входила до складу імперії, але навіть самі незначні області в межах цих держав мали своє власне право, свої особливі юридичні звичаї. Загальноімперські закони, звичайно, існували, але вони в найменшому ступені стосувалися цивільного права. Вкажемо, наприклад, на ухвали про лихварство, опіку і нотаріат, що містяться в поліцейських статутах 16 століть. Закони ці мали допоміжне значення, тобто застосовувалися при пропуску у власному законодавстві даної області або провінції. Загальними для всієї Німеччини були хіба тільки норми римського і канонічного права.

Для характеристики місцевого (партикулярного) права пошлемося на приклад Баварії. Всього документів, що регулювали цивільні правовідносини, тут налічувалося 44. Не дивлячись на таку свою численність, вони містили масу пропусків.

Дореволюційний російський дослідник Пахман писав про Баварію, що тут "не тільки невеликі території, міста і села, але окремі будинки і навіть частини одного і того ж будинку користуються різним цивільним правом, так що. може трапитися хворі, лежачі в трьох приміщеннях одного і того ж будинку, при складанні заповіти повинні дотримувати кожен окрему форму".

Близьким до того було положення в Саксонії і багатьох інших німецьких державах.

Декілька по іншому було в Пруссії, де діяло так зване Прусське земське укладення 1794 року, що потіснило в ході застосування місцеві правові встановлення. Проте, складене під впливом страхом французької революції, Прусське укладення мало відповідало буржуазним відносинам. Це був кодекс феодального права, що підновляло.

Складання загальноімперського зведення цивільного права виявилося можливим тільки після об'єднання Німеччини, але і в цей період далося нелегко: кодекс набув чинності через 26 років після призначення комісії для його складання.

Німецьке цивільне укладення складене по так званій пандектній системі. Воно складається не з трьох частин, як кодекс Наполеона, а з п'яти:

1. загальна частина (про осіб фізичних, юридичних операціях і речах взагалі, давності і тому подібне);

2. чотири спеціальних:

3. обов'язкове право;

4. речове право (власність, володіння);

5. сімейне право;

6. спадкове право.

ГГУ значно перевершує французький кодекс за своїм загальним обсягом. Воно написане важким складом, доступним тільки фахівцям, розумінню важко великою кількістю посилань одних статей на інших і незвичайним термінологічним оснащенням.

Кодекс характеризують і невизначеність формулювань, зловживання відсиланнями до розтяжних і зовні юридичним критеріям, які можуть бути зрозумілі по-різному і отримали іронічну назву "Каучукових правил". (І.С. Перетерський). Такі відсилання до "добрих вдач", "добрій совісті" і інше.

Право власності визначається в кодексі Наполеона таким чином: "Власність є право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, яке заборонене законом і регламентом".

Як легко побачити, Кодекс не говорить про "приватну власність", але тільки про "власність" взагалі. Законодавець не розрізняє (у тому, що стосується загальних визначень має рацію) право власності на завод (на засоби виробництва взагалі) і, наприклад, одяг, домашні пожитки. З погляду Кодексу, всі власники.

Під користуванням розуміється витягання приношуваних річчю плодів. "Розпорядження" додає до цього право визначати долю речі: право продати її, подарувати, знищити і інше.

Словами "найбільш абсолютним чином" Кодекс підкреслює найменший ступінь залежності від чужого, стороннього впливу. Оскільки абсолютно "необмеженого" права власності в принципі немає, тому інтереси власників стикаються, і право прагне їх розвести якнайдалі один від одного.

Нарешті, у відомих випадках може виступити назовні інтерес всього класу власників - інтерес держави. Звідси згадка про "закон і регламент".

Відчуження власності вирішується не інакше як "унаслідок суспільної користі". При цьому сам власник має право на "справедливу і попередню винагороду".

Кодекс Наполеона ділить всю сукупність "речей" на дві частини: речі рухомі і речі нерухомі. Безперечне переважання віддається останнім і земельній власності найбільшою мірою. Власникові земельної ділянки було віддано і те, що знаходилося під ґрунтом (на будь-якій глибині), і те, що тягнулося над нею (повітряний простір). У всьому цьому був поміщений певний сенс. Право власності на повітряний простір служило, наприклад, підставою до того, щоб насаджувати дерева і зводити на ділянці споруди. Право власності на надра землі, на копалини не потребує коментарів.

У виключення із загального правила Кодекс дозволив продавцеві нерухомості розірвати договір продажу, якщо виявлялося, що їм недоотримане 7/12 дійсній вартості речі.

Встановлені кодексом обмеження права власності стосувалися тільки таких дій власника, які зачіпали інтереси інших. Заборонялося, наприклад, зводити споруди, які могли б завдати збитку сусідові. До таких споруд може бути зарахована дамба, якщо унаслідок її пристрою зупинився млин на ділянці, що пролягала нижче.

Дуже скоро виявилось, що в первинний текст статті про право земельної власності повинні бути внесені істотні корективи. У 1810 році видається закон, згідно якому земні надра могли розроблятися не інакше як по спеціальному дозволу уряду (концесії). Власник земельної ділянки виявився позбавленим прав на те, що "знаходиться знизу". Зроблено це було до безперечної вигоди власників підприємств, цін, що не бажали терпіти спекулятивного напруження, на землю, як тільки в ній виявлялися вугілля і метали.

До вигоди тієї частини громадян, чия власність поміщена головним чином в рухомому капіталі (акції, товари, цінні метали і інше), Кодекс Наполеона встановив наступне, таке, що стало класичним правило: добросовісний власник речі вважається її власником, якщо володіння публічне і недвозначно. Ніякого іншої підстави для захисту такого роду володіння не вимагається. Якщо знайдеться особа, яка побажає його оспорити з посиланням на недобросовісну, то саме воно, це особа, повинно недобросовісну доводити, бо презюмується правило - "сумлінність завжди передбачається".

Надаючи право земельної власності, Наполеон, врегулював умови, при яких селяни могли користуватися землею, що дісталася їм в результаті революції.

Що стосується Німецького цивільного укладення, законодавець визнав необхідним вирішити збереження ленов і пов'язаної з ними спадкової оренди. Він зберіг особливий порядок спадкоємства недвижимостей, що належать імперській знаті. Та зате в багатьох інших відносинах ГГУ більшою мірою виражає інтереси крупних підприємств, ніж раніший Кодекс Наполеона. Із самого початку встановлюється, що землевласник не може перешкоджати такому проникненню на його ділянку - зверху або знизу, - яке не зачіпає інтересів землеробства.

Відповідно з тим Кодекс Наполеона не знає поняття "Юридичної особи", тобто такого роду підприємства або організації, які, будучи об'єднанням певного числа фізичних осіб, володіють майном, управляються і виступають в зовні (зокрема, в суді) через представника, яким може бути будь-яка уповноважена особа, зокрема платний службовець.

Допускаючи утворення товариств з необмеженою особистою відповідальністю учасників по всіх їх боргах і зобов'язаннях (особливо так званих повних товариств), французьке законодавство (особливо торговий кодекс 1807 року) проявляла недовіра до акціонерних компаній. Позначилися підозри, навіяні спогадами про знамениті афери 17-18 століть, але ще більше нерозвиненість економічних відносин. Ні Наполеон, ні його співробітники, при всій їх талановитості, не могли розгледіти в акціонерній компанії основну форму крупного капіталістичного підприємства майбутнього часу.

Виникнення акціонерних компаній відноситься до початку 17 століть. В деякій мірі ними були і знаменита компанія Ост-індська, і компанія, що заснувала Англійський банк (1684 р.) для фінансування уряду, і урядова Нідерландська компанія (1602 р.) Пайовиками всіх цих компаній були люди відомі. Вже тоді (у Франції, наприклад) подекуди почали з'являтися акції на пред'явника.

Серед акціонерних компаній, що виникли в 17 столітті і особливо в 18 столітті, було багато дутих, і вони мали на меті обман дрібного пайовика, спокушеного обіцянками великих прибутків. Цією обставиною був викликаний англійський закон 1720 року, що заборонив утворення акціонерних суспільств без попереднього урядового дозволу.

У Франції акціонерні суспільства заохочувалися в дореволюційний час, але були заборонені в 1793 році як знаряддя, за допомогою яких здійснювалися пограбування дрібних вкладників.

У 1867 році уряд Наполеона 3, проявивши розуміння ситуації, звільнило акціонерні суспільства від необхідності запрошувати попередній дозвіл. Стало досить простій реєстрації, концесійний порядок поступився місцем нормативному. Закон встановлював ще мінімальну ціну акцій (міра, направлена проти їх крайнього розпилювання) і деякі гарантії для меншини акціонерів, яким незначність капіталу заважає впливати на справи компанії.

У 1844 році акціонерні компанії отримують повне визнання закону як юридичних осіб, що керованих і представляються директорами. Зберігалася, проте, солідарна відповідальність акціонерів в межах всього їх майна, і це дуже заважало залученню капіталів. У 1856 році було знято і це обмеження. Акціонери почали відповідати по боргах компанії в межах акцій, що належать ним.

У чому ж вигода акціонерних компаній? Чим вони так привертають банки, багато хто з яких зробив утворення акціонерних компаній головним видом діяльності? Чому все основне залізничне будівництво в 19 столітті було засноване на акціонуванні капіталу?

Найпростіша відповідь в тому, що крупне підприємство вимагає крупних засобів. Банківський кредит завжди дорогий і не завжди можливий. Залишається складання капіталу. На це йдуть раніше всього крупні підприємці. Їх внесками створюється фінансова основа компанії. Потім слідує залучення капіталів, що належать дрібним утримувачам (крамарям, що шукають вигідного застосування грошам, чиновникам, верхам інтелігенції і інше). Грошові або майнові внески акціонерів складають основний капітал компанії, який згідно із законом повинен залишатися незмінним протягом всього часу існування компанії. Витрачати його дозволялося тільки на покриття зобов'язань при остаточній ліквідації справ.

Акції можуть бути двох видів - іменні і на пред'явника. Найбільш зручними виявилися останні. Вони легко (купівлею-продажем) переходять від одного власника до іншого.

За загальним правилом, відповідальність акціонерів обмежується розміром акції. Чистий прибуток компанії (дивіденд) розподіляється відповідно до величини пайової участі (тобто визначається сумою акції).

У тих випадках, коли акції компанії не розподіляються між самими її засновниками, вони поступають в продаж (на біржі) або розповсюджуються по публічній підписці. Головним органом компанії є загальні збори акціонерів. Голос в цих зборах належить не особі як такому, а акції. Чим більше акцій, тим більше голосів. Для вирішального впливу на хід справи досить було володіти "контрольним пакетом", що містить від 30 до 40 % акціонерного капіталу.

Залежно від ходу справ, від величини прибутків і інших обставин фактична вартість акцій (ціна, по якій вони продаються на біржі) може бути вище номінальною і нижче. На цьому заснована біржова гра на підвищення і пониження (у першому випадку хочуть з найбільшою вигодою продати акції, в другому, навпаки скуповувати їх дешево).

цивільний кодекс франція німеччина

У Німецькому цивільному укладенні юридичні особи і акціонерні суспільства особливо отримують із самого початку своє повне визнання. Спосіб їх виникнення порівняно простий, полягає в дозволі місцевого уряду.

Існують, звичайно, немало різновидів акціонерної компанії. У деяких країнах допускаються існування таких, де хоч би один із засновників відповідає всім своїм майном (так зване командитне товариство на акціях). У Германії набула поширення узаконена в 1892 році компанія з обмеженою відповідальністю, управління нею спрощене (немає ні загальних зборів, ні наглядової ради), зате передача акцій (паїв) утруднена, і вони не виступають на біржі.

В центрі зобов'язальних відносин, врегульованих Кодексом Наполеона, знаходиться договір. Він визначається, як угода, за допомогою якої особа (або особи) зобов'язується по відношенню до іншої (або іншим) особи що-небудь дати (наприклад, при купівлі-продажі), що-небудь зробити (наприклад, при наймі робочої сили) або не робити чого-небудь (утримується від невигідних іншої сторони дій, наприклад, від випуску продукції, що конкурує на ринку).

Головною умовою дійсності всякої угоди визнається "згода сторони, яка зобов'язується". Згоди немає, якщо воно було результатом помилки, якщо воно отримане силою або обманом. На цій підставі формується принцип "свободи договору".

Німецький цивільний кодекс тримається тих же принципів, що і французький, але відмінність часу позначилася і в даному випадку.

Ніде окрім розділів, що трактують про зобов'язання, не знаходимо ми такої великої кількості "каучукових формул". Параграф 138 заявляє, що операція, що порушує норми суспільної моральності, недійсна. Параграф 157 дозволяє суддям розтлумачувати договори, як цього вимагає добра совість і звичаї обороту і так далі

Вже згадуваний параграф 138 має другий абзац, що свідчить, що всяка операція, за допомогою якої одна особа набуває вигод, використовуючи потребу іншої особи (отже ці вигоди невідповідний перевершують його зустрічні зобов'язання), може бути розірвана по суду. Суд повинен визнати невідповідність вигод наймача і повинно бути доведено, що наймач дійсно знав про крайню потребу того, що найнявся. За визнанням недійсності договору слідує повернення в колишній стан.

Французький кодекс тримається принципу строгої здійсненності договору незалежно від умов. Договори, законно ув'язнені, говорить він, мають для сторін силу закону. Єдиний випадок, коли розірвання договору допускається, це обопільна згода сторін. Війна, стихійні лиха, економічні потрясіння і тому подібне могли, за загальним правилом, спричинити відстрочення виконання, але не розірвання договору.

На це указували вже відповідні параграфи Німецького цивільного укладення, що надали суду можливість широкого розсуду і в тому, що стосувалося здійсненності договорів, особливо параграфа 157, що ставить виконань договору в залежність від того, як стосовно даного випадку суд тлумачитиме "добру совість" і "звичаї обороту".

Особливий (і важливий) розділ зобов'язального права складають норми, присвячені "засобам речового забезпечення" зобов'язань. Серед них іпотека, відома з афінських часів, так само як і інші види застави. Найбільшу ненависть бідних верств населення викликало так зване право утримання, тобто право кредитора утримувати речі боржника, що опинилися в його руках. Так, орендодавець утримує на законній підставі інвентар орендаря (до сплати довга), квартирохазяїн, меблі і начиння квартиронаймача і інше. Позикові операції забезпечуються відсотками. По французькому закону, величина їх визначалася заздалегідь: 5% - в цивільних операціях (звичайних) і 10% в "комерційних".

У тому, що стосується сімейного права, Кодекс Наполеона 1804 року встановлює принцип світського браку (церковний не обов'язковий). Розділом сім'ї є чоловік. Він "надає дружині заступництво", за що вона повинна платити "слухняністю". Дружина зобов'язана жити разом з чоловіком і в тому місці, яке визначить чоловік. Вона не може вступати у договірні відносини і заявляти позови в суді. Навіть у тому випадку, коли відповідно шлюбному договору майно подружжя роздільне, дружина не має права що-небудь відчужувати, закладати або дарувати без згоди чоловіка. Єдиною її пільгою є право скласти заповіт.

Розлучення вирішувалося в точно певних випадках: унаслідок зловживань, грубого звернення або важких образ, а так само (що було найбільшим досягненням кодексу) із-за наполегливої обопільної незгоди подружжя продовжувати шлюбні відносини. Останнє викликало особливу злість католицької реакції. За наполяганням церкви (до цих пір заперечливою розлучення для католиків) ухвали про розлучення були виключені з кодексу.

Закон надавав чоловікові право вимагати розлучення у всіх випадках, коли він міг довести "перелюбство дружини". Дружина могла вимагати розлучення унаслідок перелюбства чоловіка тільки в тому випадку, якщо він тримав свою співмешканку загалом, будинку". Ця нерівність принизлива для жінки, але пояснюється досить просто. Отцем дитини, зачатої в браку, кодекс (за неістотним виключенням) визнає чоловіка. Таким чином, всяка народжена в браку дитина буде законним спадкоємцем батьківського (і материнського) майна. Але законодавець, слідуючи якнайдавнішій традиції, бажав, що б спадок діставався дітям, зачатим від спадкодавця. Перелюбство чоловіка не має в цьому випадку значення, бо "пошуки батьківства" (а значить, і аліменти на зміст позашлюбних дітей) не можуть мати місця в судовому порядку. Закон їх не знає. Тільки "осквернення сімейного вогнища", тобто порушення прийнятих правил доброчесної поведінки вимушує законодавця погодитися з правом дружини зажадати розлучення.

Ліберальна публіцистика, так само як і юристи, піддавала нерівність полови в розлученні нищівній критиці. І це зробило свою справу. У 1884 році вказане вище обмеження було зняте. Розвиток промисловості, зростання державного апарату і інші подібні обставини викликали потребу в жіночій робочій силі. Неминучим слідством стало поліпшення правового положення жінки.

У 1907 році французький законодавець надає жінці право вільно розпоряджатися заробітком, включаючи право мати особисті заощадження. Вона стала розпорядником свого рухомого майна, отримала право виступати в суді по спорах, пов'язаних з її майном. У разі суперечки між подружжям їх частки в загальних витратах почав визначати суд.

Німецьке цивільне укладення так само виходити з верховенства чоловіка в сім'ї. Він вирішує всі основні питання, пов'язані з існуванням сім'ї, один володіє майном сім'ї і виступає в суді у справах сім'ї. На дружину покладається домашнє господарство.

Новий час відбився, проте, і на цьому зведенні. Дружина залишається власником майна, яке вона принесла в будинок або нажила в браку. Вона має право вимагати роздільного проживання, може займатися своєю професійною діяльністю. Законні мотиви розлучення однакові як для чоловіка, так і для дружини.

Причинами розлучення виставляються глибоке потрясіння сімейних основ в результаті "ганебної поведінки", "осоружних моральності" вчинків і інше. Тлумачення належить суду.

Своїх законних дітей отець (по ГГУ) містить відповідно власному матеріальному положенню. Незаконним він виплачує аліменти відповідно до соціального положення матери дітей.

Нарешті в 1912 році в цілях примирення в цілях примирення судової практики з правом, що діє, була змінена ст.340 Кодексу Наполеона, в своїй першій редакції що забороняла пошуки батьківства і відповідно з тим вимога аліментів на зміст позашлюбних дітей. Тепер такі вимоги стали допустимими, але за наявності відомих умов. Ними визнавалися обіцянки одружуватися, наявність листів і тому подібне документів, підтверджуючих батьківство даної особи, недвозначний явний зв'язок між отцем і матерью позашлюбної дитини, прояв турботи передбачуваного отця по відношенню до дитини і інше.

Батьківська влада у всіх буржуазних законодавствах належить чоловікові. Відмінності визначаються її ступенем. Але жоден закон не забороняв отцеві застосування "виправних мерів".

Кодекс Наполеона закріплює принцип єдності спадкової маси. Жоден вид власності не має привілеїв перед іншим. Законними спадкоємцями визнаються раніше всього прямі низхідні (діти, внуки). Вони виключають всіх інших. Потім, тобто за відсутності прямих низхідних, йдуть бічні родичі (брати і сестри). Вони ділять майно з батьками спадкодавця і так далі аж до 12-го ступеня спорідненості.

У тому, що стосується заповітів, кодекс тримається принципу "обов'язкового спадкоємства". При одній дитині заповідач має право вільно розпорядитися половиною майна (інша половина за всіх умов залишається дитині), при двох дітях - одній третю, при трьох - однією четвертою часткою майна. Обов'язкової частки на користь низхідних вимагає і ГГУ. Але воно не обмежує круг законних спадкоємців ніяким ступенем спорідненості, спадок повинен знайти господаря.

Висновок