Київська Русь

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семінар "Київська Русь"

1. Історичні передумови створення держави у східних слов'ян

2. Утворення Держави Київська Русь, основні етапи розвитку

3. Політичний устрій та суспільна організація Київської Русі

4. Галицько-Волинська держава спадкоємиця та правонаступниця Київської Русі

Коротка періодизація

1. Історичні передумови створення держави у східних слов'ян

Протягом VIII і ІХ ст. слов`яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов`янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в`ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об`єднання. На північному заході сусідами східних слов`ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов`ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу. Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов`янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Найінтенсивніше процес державної консолідації слов'янських племен розгортався в Подніпров'ї. Ініціатором політичного згуртування тут стало княжіння полян. Вони проживали у вигідному геополітичному середовищі, майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів до Північного Причорномор'я і Візантії. Через їхні землі здійснювались зв'язки між Сходом і Заходом. Важливим моментом згуртування довколишніх племен стало заснування Києва, який перетворився на політичний центр об'єднання території. Легенда про започаткування міста трьома братами - Києм, Щеком, Хоривом та їх сестрою Либіддю, відтворена в “Повісті временних літ”, набула підтвердження в дослідженнях вчених - археологів. Саме навколо Києва на середину ІХ ст. склалася перша східнослов'янська держава, яку літописи згадують як “Руську землю”, а сучасні вчені умовно називають Київським князівством Аскольда.

Щодо походження назви “Русь” точилося і зараз точиться багато суперечок. Одні історики стверджують, що вона прийшла до нас з Півночі. Там слово “руотсі” означало назву одного з скандинавських племен, що поселилося зі своїми варязькими князями на території східних слов'ян. У готів “рюс” значило “велика людина”.

Інші вчені (В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій, Б.Рибаков, М.Брайчевський) вказують на місцеве походження слова “Русь”, зокрема, з полянської землі. До речі, саме на Наддніпрянщині збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з цією назвою - Рось, Росава, Роставиця та ін. Коли на Русі з'явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший із них (який дав цю назву іншим) став називатися Переяслав-Руський.

Деякі історики (О.Пріцак) вважають, що назва держави Русь може бути випадковою, як і назва “Америка”.

Врешті, незалежно від свого походження, в період східнослов'янської етнополітичної й культурної консолідації слово “русь” вживалося як назва полян та їх земель в Середньому Подніпров'ї, а згодом позначило і ту політичну єдність, центром якої ці землі стали - Київську Русь.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві вважається наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним, а не за родоплемінним принципом, спадковість влади князя та стягання ним данини. Виразні свідчення про це стосовно Руської землі історичні джерела подають з 60-х рр. ІХ ст., тобто з часу князювання Аскольда.

Нащадок напівлегендарного Кия, останній князь династії Києвичів, Аскольд, змінивши при владі свого брата Діра, здійснював сміливу і далекоглядну програму заходів, спрямованих на зміцнення Київської держави та піднесення її авторитету в очах середньовічного світу.

Про вагу та силу держави Аскольда свідчать неодноразові великі походи на Константинополь і договори, що укладалися між київським князем і Візантією. Так, 860 р. успішна експедиція Аскольдової дружини до Константинополя завершилася дипломатичним визнанням Русі. Результативними були також походи 863, 866, 874 рр. Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту (Чорного моря), який у сучасників не випадково дістав назву “Руського моря”. Київських купців добре знали у самому Багдаді - уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору своєї історії.

За часів князювання Аскольда відбулося хрещення правлячої верхівки полян. Однак це викликало нарікання з боку племінної аристократії та волхвів - служителів дохристиянського релігійного культу, і призвело до політичної кризи, яка завершилася династичним переворотом.

В той час, як зміцнювалося ядро державності в Подніпров'ї - Руська земля, на півночі Східної Європи склалося протодержавне об'єднання слов'янських племен словенів, кривичів та фіно-угорських чуді та мері. Його центром було городище поблизу майбутнього Новгорода (останній було засновано на початку Х ст.). Згідно з версією літопису, у 862 р. варязький вождь Рюрик став князем у ільменських словенів. В 882 р. його родич і наступник Олег здійснив воєнний похід до Середнього Подніпров'я, з допомогою антихристиянськи настроєної місцевої знаті убив Аскольда і вокняжився в Києві.

Об'єднання двох державних центрів - південного київського та північноільменського знаменувало виникнення загальнослов'янської, загальноруської держави: “Хай буде Київ матір'ю градам руським”, - проголосив Олег. З 882 р. звичайно і починають відлік історії Київської Русі.

2. Утворення Держави Київська Русь, основні етапи розвитку

Етапи розвитку Київської Русі:

Перший - становлення - з 882 р. коли на престол сів Олег - до смерті Святослава у 972 р. Протягом цього періоду (майже 100 років) відбувається значне розширення території Київської Русі, об'єднуються землі і племена Подніпров'я: поляни, древляни, сіверяни. За часів правління Олега, Ігоря і Святослава були приєднані до Русі землі уличів, тиверців, вятичів, Білу Вежу, Тмутаракань.

Другий період - розквіт Київської Русі. Це роки коли при владі знаходилися князі Володимир (980-1015 рр.) і Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Це період найбільшої могутності Київської Русі . Розширювалися кордони держави : приєднані землі волинян, білих хорватів, окремі землі Балтії. Проводяться суттєві внутрішні реформи з метою укріплення і централізації влади. У 988 р. Володимир приймає християнство. Поступово родовий принцип управління змінюється державним. Варязьку аристократію витісняють дружинники і бояри місцевого походження. Стабілізується державна територія і кордони, удосконалюється державний апарат. Формується вотчина і феодальні відносини, які були юридично закріплені у зводі законів “Руська правда” (1015 р.)

Третій період - феодальна роздробленість Київської Русі (друга половина XI - перша третина XII ст.) - час правління Ярославовичів та їхніх нащадків. У політичному житті цей період характеризується центробіжними тенденціями. У господарській сфері - пануванням феодальної власності на землю, формуванням великого вотчинного землеволодіння, зростанням продуктивних сил у сільскому господарстві і ремеслі. В XIII ст. влада великого київського князя стала номінальною. З'являється більше півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України - Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Волинське, Турово-Пінське.

1.Розвиток Київської Русі за часів князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава (882-972 рр.)

Князювання Олега (882 -912 рр.).

Основні внутрішньополітичні заходи Олега :

- створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах;

- установив порядок стягнення данини з підвладних Києву земель;

- залучив війська підкорених племен до спільних походів;

- вів оборонне будівництво залог на кордонах;

- відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим.

Зовнішньополітичні заходи:

- підпорядкував Києву племена деревлян, сіверян, радимичів, східних хорват, дулібів, тиверців, кривичів;

- підкорив північні неслов'янські племена - чудь і мерю;

- здійснив вдалий похід на уличів (885 р.);

- узяв в облогу Константинополь (907 р.), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити у передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більш 50 осіб, що задовольнило їхні торгові інтереси;

- організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя Каспійського моря;

- домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно данини в розмірі 300 гривень.

Загинув Олег у 912 р. під час походу проти Арабського халіфату на південно-західне узбережжя Каспійського моря.

Розвиток Київської Русі в роки князювання Ігоря (912-945 рр.).

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика - Ігор.

Основні внутрішньополітичні заходи:

- прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною верхівкою;

- організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега;

- намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий у 945 р. деревлянами на чолі з князем Малом).

Зовнішньополітичні заходи :

- протягом трьох років боровся з уличами, зруйнував їхню столицю - Пересічень, але остаточно їх підкорити не зміг;

- поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство;

- здійснив два військових походи проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. - укладенням нового, менш вигідного за попередній, договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра);

- заволодів містами Закавказзя - Дербентом і Бердаа (943 р.);

- воював проти кочовиків-печенігів, з якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її).

Широкомасштабні воєнні походи поглинали значні ресурси і вимагали від держави постійного напруження сил, що підштовхувало князя збільшувати данину. Одне з таких повторних збирань данини (у 945 р.) привело до повстання деревлян, під час якого було вбито Ігоря.

Князювання Ольги (945-964 рр.). Після смерті Ігоря на князівський престол сіла його дружина Ольга, так як їх син Святослав був ще малолітнім. У 945 р. вона придушила повстання древлян, а головне місто цієї землі Іскоростень спалила.

Внутрішня політика :

- запровадила фіксовані норми податків з феодально-залежного населення ( при отриманні данини, яку тепер збирали спеціально направлені представники київської адміністрації, вони керувалися певними уставами);

- розділила територію держави на погости (області) для збору данини (данину доставляли в укріплені пункти). Все це свідчило про те, що здійснено перехід від полюддя до нової системи державних податків;

- заснувала нові міста й села, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів;

- сприяла поширенню християнства на Русі, але за її часів християнство не стало офіційною релігією;

- позитивним за часів діяльності Ольги було поширення опорних пунктів адміністративної і судової системи на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. Тобто, було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату.

Важливу роль у зміцненні Київської Русі відіграла зовнішньополітична діяльність Ольги. київська русь держава слов'янин

Основні зовнішньополітичні заходи :

- намагалася забезпечити інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії. У 946 та 957 роках вона здійснила дипломатичні візити до Константинополя, в ході яких укладено союзницькі угоди, обговорювалися питання християнізації Русі (сама Ольга була охрещена під час одного з візитів у візантійському Софіївському соборі);

- активізувала відносини із західноєвропейськими державами. У 959 р., намагаючись проводити багатовекторну політику, дистанціюватися від залежності Константинополя, вона активізує відносини з Німеччиною (обмінялася посольствами, запросила священників). Однак місія латинських місіонерів, що діяли на Русі у 961-962 рр., завершилася невдачею - під загрозою фізичної розправи з боку язичників вони змушені були рятуватися втечею. Ця невдача в релігійній реформі серйозно нашкодила авторитету Ольги, послабила її позиції.

Князювання Святослава (964-972 рр.).

Скориставшись послабленням позицій Ольги, язичницька опозиція здійснила державний переворот і поклала край тривалому регентству княгині. У 964 р. вся повнота влади на Русі зосередилася в руках Святослава.

Серед внутрішньополітичних заходів найбільш вагомими було зміцнення централізованої влади. З цією метою у 969 р. замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками: для зміцнення своєї влади Святослав розділив князівства між своїми синами. Намісником у Києві став старший син Ярополк, у Новгороді - Володимир, у деревлянській землі - Олег. Ця реорганізація управлінської системи не тільки поклала початок адміністративній реформі, а й була важливою складовою створення могутньої Дунайсько-Дніпровської держави. За задумом Святослава, князівська резиденція мала бути перенесена в Переяславці на Дунаї.

Святослав дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим.

У зовнішньополітичної діяльності Святослава особлива активність була зосереджена у воєнній сфері, зокрема на Сході. Протягом 964 - 966 рр. він досягає значних успіхів:

- підкорює Києву в'ятичів, які сплачували данину хозарам;

- перемагає хозарських союзників - волзьких булгар та буртасів (мордву);

- завдає поразки Хозарському каганату, оволодівши його столицею м. Ітиль;

- примушує підкоритися племена ясів (осетинів) і касогів (адигів) на Північному Кавказі.

У 968 р. Святослав активізував свою діяльність на Заході, де йшла війна між Візантією і Болгарією, причому він виступає на стороні Візантії, в результаті чого була отримана перемога над Болгарією. Але Візантія була стурбована посиленням Київської Русі, не бажала мати такого могутнього сусіда і для її послаблення підбурила печенігів до військових дій проти Святослава.

Звістка про облогу печенізькими ордами Києва (968 р.) змусила Святослава вирушити на допомогу столиці своєї держави. Хоча кочівники за короткий час були вигнані з Подніпров'я, але їхні напади свідчили про наростання печенізької загрози.

У 969 р. Святослав розпочав другий похід на Балкани, в ході якого він не тільки повернув собі втрачені позиції в Болгарії, а й просунувся вглиб Візантії. Проте візантійському імператору вдалося зупинити Святослава. У 971 р. він уклав під Доростолом мирну угоду, згідно з якою брав на себе зобов'язання не воювати з Візантією, та відмовлявся від претензій на Болгарію та Крим.

Навесні 972 р., повертаючись з невдалого походу, Святослав поблизу дніпровських порогів попав у засідку печенігів і трагічно загинув.

2. Піднесення Київської Русі (кінець X - середина XI ст.)

Князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу її піднесення та розквіту. В діяльності Володимира можна визначити кілька важливих напрямків.

По-перше, ураховуючи відцентрові тенденції у суспільстві, Володимир спрямовує свої зусилля, насамперед на зміцнення внутрішнього становища держави. Передусім, він остаточно підпорядкував владі державного центру великі союзи східнослов'янських племен - хорватів і дулібів (981 р.), пізніше радимичів і в'ятичів (981-984 рр.). У той час фактично завершується тривалий процес формування території, яка в основному збігалася з етнічним розселенням східних слов'ян.

По-друге, ставши правителем держави Володимир, замість далеких походів, зосередив увагу на захисті власних кордонів. Він давав належну відсіч агресивним балтським племенам варягів (983 р.), волзьким болгарам (985 р.), полякам (981, 990, 992 рр.). Протягом майже всього правління Володимир вів боротьбу з печенігами, які кочували у Північному Причорномор'ї. Для захисту від кочівників на південних рубежах Київської Русі наприкінці X - у першій половині XI ст. була створена система земляних валів з дубовими частоколами, фортець, укріплених міст.

По-третє, поряд із зміцненням кордонів, Володимир проводить низку заходів щодо посилення великокнязівської влади та внутрішньої консолідації країни. З цією метою він здійснює ряд реформ:

- адміністративна реформа (близько 988 р.). Володимир ліквідував племінні князівства, поділив державу на вісім уділів (округів), які у свою чергу, ділилися на волості. Уділи об'єднували землі довкола найбільших міст. В уділи призначали урядувати синів великого князя або його довірених осіб - посадників, які у свою чергу створювали місцевий апарат управління. Удільні намісники безпосередньо залежали від великого князя і виконували його волю. Таким чином Володимир усунув від влади племінних князів, зосередивши її виключно у руках своєї династії. В об'єднаній державі родоплемінний поділ суспільства поступається місцем територіальному;

- військова реформа відіграла значну роль як у посиленні обороноздатності країни, так і у зміцненні особистої влади великого князя. Вона спрямовувалася на ліквідацію «племінних» збройних формувань і заміну їх загальнодержавною системою оборони. Також було запроваджено феодальну організацію війська, коли земельні володіння надавалися за умови несення служби. Складовою військової реформи, очевидно, було й будівництво системи оборонних укріплень на південних рубежах держави.

- релігійна реформа. Прийняття християнства. Політичне об'єднання Київської Русі потребувало відповідних змін і в релігійній сфері. Релігійна реформа почалася спробою модернізувати язичництво. Було створено єдиний пантеон язичницьких головних богів, так зване - шестибожжя, на чолі з Перуном. У Києві були встановлені ідоли язичницьких богів. Однак зміцнити єдність держави під княжою владою за допомогою язичництва не вдалося. Язичництво зжило себе і не відповідало рівню розвитку Київської Русі, перешкоджало зв'язкам з країнами Європи, більшість яких були вже християнськими. Правлячій верхівці потрібна була релігія, що захищала її права, багатства і привілеї, а також владу над залежним населенням.

Володимир і його соратники схилилися до думки про необхідність прийняття християнства з Візантії, православного обряду, яке вже мало в державі певні традиції. На Русі було запроваджено християнство візантійського зразка.

Прийняття християнства мало значний вплив на подальший розвиток Київської Русі, це виявилося у тому, що:

1. Християнство сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, як релігія класового суспільства, освячувала владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему. Водночас воно стверджувало рівність усіх перед Богом.

2. Православ'я стало надійною основою створення могутньої, централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років Х ст. Русь була слабкоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність завдяки військовій силі великокнязівської дружини. Православ'я сприяло централізації держави, утвердженню єдиновладдя київського князя.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі відкрило шлях до її визнання європейською християнською спільнотою. Воно сприяло налагодженню і розширенню зв'язків з багатьма європейськими державами, про що свідчать тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Щвецією, Римом та іншими державами Західної Європи.

4. Християнство заклало якісно нові підвалини у культурній сфері, сприяло розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва: поширилася писемність, книжкова справа, освіта, створення шкіл для навчання грамоти боярських дітей тощо.

5. Християнська мораль вплинула на формування руського права, що проявилася в пом'якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи смирення і покору.

Смерть Володимира (1015 р.) стала приводом до жорстокої боротьби між його синами за владу. Його найстарший (прийомний) син Святополк, князь турівський (літописець прозвав його за жорстокість «Окаянним»), бажаючи одноосібно панувати у 1015 р. захопив владу у Києві, убивши своїх зведених братів: Бориса - князя ростовського, Гліба - князя муромського, Святослава - князя древлянського (деякі історики заперечують причетність Святополка до цих подій).

Проти Святополка виступив старший син Володимира Ярослав - князь Новгородський. Розгромивши його у битві під Любечем, Ярослав утвердився на київському престолі (Святополк утік до Польщі). У 1018 р. Святополк у союзі з польським королем Болеславом Хоробрим (тесть Святополка) зайняли Київ (Ярослав утік до Новгорода). Однак, Святополк, позбавлений допомоги поляків, навесні 1019 р. на річці Альті під Переяславом зазнав поразки від свого брата Ярослава, який повернувся до влади в Києві (Святополк утік за кордон і там, перебуваючи то з чехами, то з поляками, незабаром загинув).

Ярослав Мудрий. Тривале князювання Ярослава (1019-1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Найбільш характерними рисами його політики були :

1. Ярослав свої зусилля, як і його батько, спрямував на посилення єдності і централізації держави, він значно розширив кордони своїх і без того величезних володінь. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».

2. У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами.

3. У роки правління Ярослава Мудрого активізувалася внутрішня розбудова держави:

- з його іменем пов'язане створення першого писаного зведення законів Київської Русі - «Руська правда», що регламентувала внутрішньодержавні феодальні відносини. Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначив права людини. Ця збірка законів відтворювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда - 5 гривень;

- Ярослав продовжував політику Володимира, спрямовану на активну християнізацію Русі. Особливо уславився князь будівництвом церков. Справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софіївський собор (1037 р.).

- дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов'язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. У школі, поряд з богослов'ям, вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Опановували ораторське мистецтво. Це був перший вітчизняний навчальний заклад, що з'явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі;

- за часів князювання Ярослава швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. „Країною міст” називали Русь іноземні купці й мандрівники. Особливо інтенсивно розбудовувався Київ: за часів князювання Ярослава його площа зросла в сім разів.

Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління. Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У містах зосереджувалася торгівля. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху „із варяг у греки”, Київ став одним із світових центрів торгівлі;

- відбулися значні зміни у суспільних відносинах. За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, в міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників.

- з ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоті. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований у 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалася література, перекладалися книги іноземних авторів.

Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в усіх галузях державного життя Ярослав увійшов в історію з ім'ям „Мудрий”.

Отже, часи князівства Ярослава Мудрого позначалися завершенням будівництва Давньоруської держави, її зміцненням, розвитком економіки, торгівлі, культури.

Ще при житті Ярослава, щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він віддав найважливіші землі у руки старших синів. Тобто, був введений новий принцип престолонаслідування, що грунтувався на старшинстві. Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину - Святославові, Переславщину - Всеволодові, Володимир-Волинський - Ігореві, а Смоленськ - В'ячеславові.

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославовичі спершу правили державою досить злагоджено. Формально київським князем був Ізяслав, він постійно радився з молодими братами.

Однак, мирна співпраця між Ярославовичами тривала недовго. У 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав захопив Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським. Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів. У 1076 р. під час хірургічної операції помер.

Після цієї трагічної події київським князем став Всеволод.

Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар. У зовнішній політиці основною турботою був захист від половецької загрози. Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий Всеволод мав завдячувати своєму синові Володимиру (прозваний Мономахом по імені своєї матері - дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха). Як свідчать літописи, сам Всеволод опікувався головним чином духовним життям, а Володимир Мономах, за наказом батька, керував заходами, що потребували застосування військової сили.

Князювання Володимира Мономаха в Києві. Коли у 1113 р. помер київський князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим господарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха. Ставши київським володарем головну мету свого князювання (1113-1125 рр.) Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. Для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе значення мала його законотворча діяльність. Зокрема, за час його правління було схвалено „Устав”, що являв собою доповнення до „Руської правди”.

Правління Мономаха стало часом розбудови Києва. Він також розширив і укріпив міжнародні зв'язки Русі. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною. Володимир Мономах помер у 1125 р. Поховали князя у Софійському соборі.

Після смерті Мономаха на київському столі утвердився його старший син - Мстислав. За семирічне володарювання Мстислава в Києві (1125-1132 рр.) він уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу. Кілька успішних походів проти половців забезпечили спокій на південних рубежах держави. За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики (похід на Литву). Відбувалося активне будівництво.

Мстислав був останнім київським князем, чию владу можна охарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості.

3. Київська Русь за часів роздробленості (кінець XI - середина XIII ст.). Причини роздробленості .

Після смерті Володимира Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132 рр) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII ст. на теренах Русі одне за одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. Протягом XII ст. тенденція до розпаду набула прогресуючого характеру. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. збільшилося до 50.

Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Зокрема, основними факторами, які спричинили феодальну роздробленість були:

1. Велика територія Київської Русі та її етнічна неоднорідність. Русь займала значну територію (800 тис. км2), однак великий князь ще не мав достатньо міцного апарату влади, розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, зв'язок та ін.) для ефективного управління такою величезною територією. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла і поліетнічність Київської Русі. Поряд із слов'янами тут проживало понад 20 народів.

2. Зростання великого феодального землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала економічна замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості окремих земель Київської Русі. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI ст. - у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю (нараховувалося приблизно 3 тис. вотчинних володінь). Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, проте пізніше, створивши свій апарат управління, місцева феодальна верхівка дедалі більше була зацікавлена як в економічній, так і політичній самостійності та незалежності від центру.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого сина до молодшого, а після смерті представником старшого покоління - від сина старшого брата до наступного за віком). Однак, помітне збільшення чисельності нащадків Володимира та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них виходячи з власних інтересів, почали виступати за "вотчинний" або "вертикальний" принцип управління (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладення цих двох принципів, на думку вчених, були однією з причин феодальної роздробленості.

4. Зміна торгівельної кон'юктури, частковий занепад Києва, як торгового центру поява поліцентрії в зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половці перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, христові походи відкрили для західноєвропейських купців морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними шляхами. Це не тільки зумовило частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали для місцевих князів засобами їхньої самостійності, джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Лише половці, як свідчать літописи, за період від 1055р. до 1236 р. здійснили 12 великих нападів на Русь. Майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь організовували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.

Період феодальної роздробленості - закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздробленість - це не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбувалося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, формувався і вдосконалювався державний апарат тощо). Роздробленій формі земельної власності відповідала роздроблена форма держави, роздрібнена структура влади.

Сучасні історики (С.І.Кульчицький та ін.) вважають, що попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою з єдиною територією, спільними законами і єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми - головним чином пов'язані з організацією спільних походів проти половців.

3. Політичний устрій та суспільна організація Київської Русі

Політична й адміністративна система Київської Русі.

Політична й адміністративна система Київської Русі базувалася на князівсько-дружинному устрої за тривалого збереження органів самоврядування міських і сільських громад. Громади об'єднувалися у волості - адміністративно-територіальні одиниці, до яких входили міста та сільські округи навколо них. Групи волостей об'єднувалися в землі. Київська Русь сформувалася як одноосібна монархія. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосередив в своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. Радниками князя були «княжі мужі» з верхівки його дружини, які діставали титул воєвод, а з XI ст. їх називали боярами. Згодом виникли династії бояр, що обіймали важливі державні посади.

Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни та ін.). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. У ХН-ХІІІ ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації.

Соціальна структура Київської Русі.

Соціальна структура Київської Русі відповідала її економічній системі. До панівного стану входили воєводи (бояри), тисяцькі, соцькі, тивуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка. Вільна категорія сільських виробників називалася смердами, Феодально залежним населенням у Київській Русі були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.

Економічний розвиток Київської Русі.

Провідне місце в економіці Київської держави посідало сільське господарство, яке розвивалося відповідно до природних умов. У лісостеповій зоні Київської Русі застосовувалась вогнево-підсічна система обробки землі, а у степовій перелогова. Землероби використовували досконалі знаряддя праці: плуг, борони. заступи, коси, серпи; вони сіяли злакові й технічні культури. Значного розвитку досягло скотарство. Зберігали своє значення мисливство, рибальство, бортництво.

Спочатку в Давньоруській державі переважало землеволодіння вільних общинників, а з XI ст. поступово формується і посилюється феодальне землеволодіння - вотчина, що передавалася у спадок. Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ремесло. Цього часу було відомо понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Через Давньоруську державу пролягали торговельні шляхи: наприклад, «із варяг в греки», що з'єднували Русь із Скандинавією і країнами чорноморського басейну. У Київській Русі було розпочато карбування монет - срібників і злотників. У Руській державі зростала кількість міст - від 20 (ІХ-Х ст.), 32 (XI ст.) до 300 (XIII ст.).

4. Галицько-Волинська держава спадкоємиця та правонаступниця Київської Русі

Наприкінці XII - у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали. Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і Волинське князівства.

По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого - Ростиславичі, а на Волині - Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.

Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.

Але після смерті Ярослава, Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.

У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок Західний Буг, Прип'ять, Стир і Горинь. За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160-1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося забезпечити внутрішню стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об'єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.

Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202- 1203 рр. він поширив свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося.

Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів.

Данило (Романович) Галицький (1201-1264) - князь Волинський і Галицький, король Руси з 1254 р. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.

Данило з братом Васильком княжив у дрібних волинських князівствах і вів активну боротьбу за об'єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо - регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. Він зумів об'єднати усі Волинські землі.

Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові - Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста - Галич, Володимир, Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснив успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захопив Люблін і Люблінську землю. Наприкінці 1245 р. Данило їде у м. Сарай - столицю Золотої Орди, де дістав з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Проте антитатарська політика не була реалізована.

У 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці - Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.

У 1264 р. Данило Романович помер.

Його син Лев (1264-1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301-1308 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства став Володимир-Волинський.

Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308-1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.

Галицькі бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він врегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу, отруїли останнього галицько-волинського князя.

Після його смерті, тобто з 1340 р. Галицько-волинська держава припинила своє існування, а українські землі були поділені між сусідніми державами.

Коротка періодизація

1. Виникнення Київської Русі.

Перед утворенням держави на території майбутньої Київської Русі проживали:

а) східнослов'янські племена - предки українців: древляни, поляни, сіверяни, волиняни (дуліби), тиверці, білі хорвати;

б) східнослов'янські племена - предки білорусів: дреговичі, полочани;

в) східнослов'янські племена - предки росіян: кривичі, радимичі, словени, в'ятичі.

Основні передумови утворення східнослов'янської державності:

- на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і утворення територіально визначених великих і малих союзів племен;

- наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних відмінностей у культурі й побуті;

- поступове переростання союзів племен у племінні князівства - додержавні об'єднання більш високого рівня, що передували появі східнослов'янської держави;

- формування на зламі VІІІ-ІХ ст. навколо Києва першої східнослов'янської держави, яку фахівці умовно називають Київським князівством Аскольда.

Можна виділити такі головні етапи процесу об'єднання східних слов'ян в одну державу:

а) створення князівства (держави) із столицею в Києві; до складу цієї держави ввійшли поляни, руси, сіверяни, дреговичі, полочани;

б) захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом (882 р.), під владою якого до цього перебувала частина слов'янських племен;

в) об'єднання майже всіх східнослов'янських племен в одну державу Київську Русь.

Перші слов'янські князі:

- князь Кий (напівлегендарний) - вождь союзу племен полян, засновник м. Києва (за легендою, разом з братами Щеком, Хоривом та сестрою Либідь у V-VІ ст.);

- князь Рюрик - літописна згадка про нього в «Повісті минулих літ», йдеться про призвання у 862 р. новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною;

- князі Аскольд і Дір завоювали Київ у другій половині IX ст., за літописними даними Аскольд і Дір були боярами князя Рюрика;

- після смерті новгородського князя Рюрика (879 р.) до повноліття його сина Ігоря фактичним правителем новгородської землі став Олег;

- у 882 р. Олег захопив Київ, за його наказом було вбито київських братів Аскольда і Діра; початок правління у Києві династії Рюриковичів; князя Олега багато дослідників вважають безпосереднім засновником Київської Русі.

Походження назв «Київська Русь» і «Русь-Україна».

Держава східних слов'ян мала назву «Київська Русь», або «Русь-Україна». Щодо походження та дефініції назви «Русь» дослідники не мають єдиної думки. Існує декілька версій:

- русами називали племена норманів (варягів); вони започаткували державу слов'ян і від них пішла назва «Руська земля»; така теорія зародилася у XVIII ст. у Німеччині й дістала назву «норманської», її автори - історики Г. Байер та Г. Міллер, їхніх послідовників та однодумців називають норманістами;

- руси - слов'янські племена, які жили в середній течії Дніпра;

- Рус - це давнє слов'янське божество, від якого походить назва держави;

- руса - у праслов'янській мові «річка» (звідси і назва «русло»).

Українські історики в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок варязьких князів і дружин у формування державного ладу Київської Русі.

Русь, Руська земля на їхню думку:

- назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, древлян);

- назва племен, які мешкали на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.;

- назва Київської держави починаючи з IX ст.

Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини.

Роки князювання князів Київської Русі

Размещено на Allbest.ru